Ставлення митрополита Андрея Шептицького до «пацифікації» 1930 р.

Питання так званої «пацифікації» та ставлення до неї такої особистости як митрополит Шептицький стосується дуже серйозних проблем історії східноевропейського реґіону міжвоєнного періоду.

За основу творення системи міждержавного вреґулювання в реґіоні після падіння імперії Габсбурґів було обрано поняття права націй на самовизначення, а за основну політичну одиницю – національну державу. В реаліях багатонаціонального постімперського простору ці базові поняття  часом було неможливо застосовувати. Ситуація ускладнювалася особливостями східноевропейських націоналізмів, котрі за основу самоозначення обрали етнолінґвістичний підхід із притаманними йому винятковістю та нетолерантністю. Окрім цього, більшість східноевропейських еліт поділяла ідею етнічної гомогенности як базову для побудови національної держави. У такій ситуації найбільша етнічна група розглядала себе як нація-засновниця держави, а менші етнічні групи ставали національними меншинами у цій державі.

Польща стала прикладом таких процесів. Українці після поразки своїх визвольних змагань 1918–1919 рр. стали національною меншиною, ставлення до котрої характеризувалося особливою недовірою ще й з огляду на існування українського квазідержавного утворення за кордоном, тобто УРСР в межах СРСР. Ставлення польських еліт до української меншини можна охарактеризувати як намагання націоналізувати[1] прикордонні території, заселені українцями, різними методами: націоналізації території шляхом польської колонізації і позбавлення українців життєвого простору; за допомогою програм національної асиміляції та шляхом різних заходів, спрямованих на державну асиміляцію українців.

Для національної політики польського уряду в міжвоєнну добу була характерна непослідовність, в основному через те, що напрямні цієї політики вироблялися часто в процесі реалізації тих чи інших теоретичних концепцій, котрі часом мали відмінні стратегічні цілі.  Перехід від поступок та перемовин до репресій стосовно українців Галичини не означав якоїсь кардинальної зміни курсу національної політики в керунку національної асиміляції. Радше тут ішлося про використання різних тактичних кроків, кардинально протилежних заходів із метою досягнення лояльности до держави і особисто до її керівника Ю. Пілсудського. Власне, чергування хвилі пацифікаційних репресій із перемовинами з українськими леґальними політичними партіями, що настали після пацифікації, свідчить про намагання «вибити» з українців лояльність до держави та її владної еліти, переконати в могутності держави та безпідставності надій на незалежне чи хоча б автономне існування для українців у майбутньому.

Загальноприйнято вважати «пацифікацією» каральні дії польського уряду, що здійснювалися поліційними та військовими підрозділами за допомоги місцевої адміністрації стосовно українських мешканців трьох східних воєводств, одного західного воєводства та м. Львова з 16 вересня до 30 листопада  1930 р.

Митрополит Греко-Католицької Церкви опинився в епіцентрі цієї трагічної і складної події та став для української спільноти символом надії на справедливість; його голос привертав увагу міжнародної громадськости та Апостольського престолу. Коли влітку 1930 р. Галичиною прокотилася зааранжована членами ОУН, переважно студентською та учнівською молоддю, хвиля саботажних акцій, котрі найчастіше відбувалися у вигляді підпалів майна, сільськогосподарського майна, скирт зібраного збіжжя, польська преса, особливо народно-демократичного спрямування, почала звинувачувати митрополита А. Шептицького в організації підпалів та саботажів або щонайменше в заохоченні до саботажних дій. Такі безглузді твердження не на жарт стривожили нунціятуру в Варшаві, секретар котрої (Карло Колі) повідомив про це державний секретаріят Римської курії 10 жовтня 1930 р.  В Апостольській нунціятурі були обурені тим, що польські засоби масової інформації прив’язують до цих актів греко-католицький клір і навіть «високошановану особу його ексцеленції Андрея Шептицького»[2].

До прикладу газета  «Wieczór Warszawski» від 24 вересня видрукувала статтю «Антидержавна діяльність митрополита Шептицького», у якій стверджувалося, що «руський» клір та їх митрополит захищає українських підпалювачів[3]. У Львові серед польського населення також поширилося вороже та зневажливе ставлення до митрополита Шептицького. Єпископ-помічник Шептицького І. Бучко в листі до Євгена Онацького писав про зневажання особи митрополита в локальній польській пресі, де йому навіть закидали пряму причетність до підпалів: «митрополит Шептицький платить 200 зл. за спалення стирти». А польські студенти після закінчення в катедрі служби Божої на честь початку навчального року влаштували демонстрацію з вигуками «зрадник», «ганьба зраднику» на адресу греко-католицького митрополита[4].

У ситуації наростання каральних акцій, ворожого ставлення до себе особисто та до свого кліру митрополит Шептицький прибув до Варшави на конференцію єпископів Польщі, що відбувалася 30 вересня[5]. Він використав своє перебування у Варшаві для того, щоб зустрітися з відомими державними діячами та представниками засобів масової інформації. Митрополит Шептицький прагнув зустрітися з першими особами  держави – керівником держави на той час та ще й прем’єр-міністром Юзефом Пілсудським, а також із президентом І. Мосціцьким. Однак лідери держави не прийняли митрополита. Багато хто з української суспільности сприйняв це як образу гідности митрополита та як небажання влади розглядати жодні компромісні рішення.

Митрополитові вдалося зустрітися з деякими відомими політичними лідерами, наближеними до Ю. Пілсудського, зокрема з міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складковським, із віце-прем’єром Ю. Беком, із колишнім прем’єром та головою проурядового Безпартійного блоку співпраці з урядом В. Славеком.

Митрополит Шептицький у Варшаві також мав зустрічі із представниками засобів масової інформації. Так, він дав розлоге інтерв’ю редакторові «Express Poranny», котрий був органом проурядового блоку. Це інтерв’ю французькою мовою вийшло також друком 4–5 жовтня в дайджесті «Messager Polonais». У цьому інтерв’ю митрополит різко засудив підхід, що допускав колективну відповідальність всієї української громади за злочини конкретних осіб.

Цікаво, що діяльність митрополита Шептицького у Варшаві викликала незадоволення Євгена Коновальця, котрий у листі до Онацького писав: «Митрополит своєю акцією, а зокрема своїм виступом на варшавському ґрунті наробив багато лиха, – все ж таки була б шкода, коли б він під теперішню пору уступив»[6].

Повернувшись до Львова, митрополит на сторінках української преси зазначив, що у Варшаві його переконували в тому, що уряд спрямовує каральні акції тільки проти підпалювачів і не ставить за мету «боротись з українською культурою і культурними здобутками українського народу»[7]. Митрополит іще раз здійснив поїздку до Варшави і мав зустріч із міністром закордонних справ Августом Залєським. Фактично зустрічі митрополита з польськими достойниками у Варшаві реальних наслідків не мали. Скоріше польські політичні кола вважали, що цілі «пацифікації» ще не було досягнуто, а тому вести розмови з Шептицьким на ці теми є неперспективним.

Греко-католицькі єпископи Г. Хомишин, Й. Коциловський, Н. Будка, єпископи-помічники І. Бучко, Г. Лакота, І. Латишевський на чолі з митрополитом Шептицьким видали пастирське послання 17 жовтня 1930 р. На початку тексту послання митрополит та єпископи пояснюють, чому досить довго не висловлювали своєї думки. Передусім вони вважали, що йдеться про конкретні злочини, котрі мають розслідувати та покарати поліція та судові органи.  Єпископат рішуче засудив діяльність саботажників та підпалювачів як «у високому степені шкідливу…, що промощує дорогу комунізмові» та ще раз звернув увагу уряду на те, що винні в підпалах – це люди, що вийшли за межі християнської спільноти, що «слухають не голосу Христової Церкви, а тайних приказів якоїсь тайної влади»[8]. Українська Греко-Католицька Церква саме тому знімає з себе відповідальність за злочини саботажників, навіть якщо злочинці є українськими націоналістами. Глибоке обурення та жаль єпископату викликала несправедливість, бо «за винних, ще не висліджених, розтягається вина на весь народ»[9]. У пастирському листі також одним, але великим абзацом передається опис тяжких зловживань, вчинених військовими під час карних експедицій.

Церковний провід відмежувався від злочинів, котрі, як він припускав, могли бути вчинені українськими націоналістами, але цілковито солідаризувався з потерпілими, з жертвами та загалом з українською громадою Галичини та підкреслював цим, що уряд веде переслідування саме за національним принципом колективної відповідальности всієї української суспільности за злочини конкретних осіб. Слова «до Тебе дорогий і многострадальний наш Народе! Ми хотіли би передати Вам слова потіхи, які відповідали би Вашому горю»[10] добре свідчать про цю солідарність та заклик до солідарности всієї української спільноти.

Такий зміст послання, як нескладно було передбачити, викликав серйозне незадоволення влади. Спочатку Львівський воєвода Броніслав Наконєчніков-Клуковський у ніч на 18 жовтня пробував схилити митрополита Шептицького до вилучення найбільш драстичних висловлювань, особливо про дії каральних загонів[11]. Однак Шептицький категорично відмовився від будь-яких змін тексту і публікацію пастирського послання було заборонено, а наклад, що вже вийшов у друкарні «Діла», сконфісковано[12].

Польське міністерство закордонних справ 19 жовтня 1931 р. повідомило нунціятуру у Варшаві про свій протест з огляду на пастирське послання греко-католицьких єпископів та про небажання Шептицького дослухатися «слушних» рекомендацій представників влади. Секретар нунціятур К. Колі одразу запротестував, бо вважав, що конфіскація пастирського послання є порушенням статті № 2 конкордату між Апостольським престолом та Польщею. Однак представник уряду наполягав, що польський уряд вважає такий текст провокацією і закликом до громадянського безладу[13].

Польське посольство при Апостольському престолі повідомило державний секретаріят Римської курії, що пастирське послання греко-католицьких єпископів було конфісковане з огляду на критику заходів уряду, здійснюваних польськими збройними силами, котрі потрактовано як несправедливі. Окрім того, Шептицький підписав послання як Галицький митрополит, що суперечило конкордату[14].

Заборона пастирського листа тільки привернула до нього ще більшу увагу та зробила його доказовим предметом у міжнародній акції засудження дій польської влади під час «пацифікації», у якій найбільш активну роль відігравав Провід українських націоналістів.

Провід українських націоналістів за кордоном дуже швидко невідомим шляхом одержав текст пастирського послання з позначеннями червоним олівцем тих абзаців, речень, що їх вимагали вилучити представники влади, тобто Львівський воєвода Броніслав Наконєчніков-Клуковський. Так, Євген Коновалець у листі від 24 жовтня 1930 р. до Євгена Онацького переслав останньому копію пастирського послання греко-католицьких єпископів з позначеннями червоним олівцем речень, що вимагала вилучити польська влада[15]. Коновалець дав доручення зробити переклад пастирського послання  французькою мовою. Невдовзі за його ж дорученням цей переклад пастирського послання разом зі світлинами, що зображали покатованих жертв «пацифікації», було передано в Міжнародний Червоний Хрест особистим секретарем Коновальця Олександром Бойковим[16]. Текст пастирського послання справив надзвичайне враження на віце-президента Міжнародного Червоного Хреста.

Є. Онацький одержував найсвіжішу інформацію про події в «спацифікованій» Галичині, підтверджену задокументованими свідченнями та світлинами від єпископа-помічника І. Бучка. Ці листи й світлини Є. Онацький надсилав Коновальцеві, котрий розповсюджував світлини й частково зміст листів далі[17]. Сам Онацький використовував цитати з листів Бучка та, звичайно, надіслані ним світлини для інформування італійських журналістів та впливових осіб про події в Галичині. Онацький використав світлини та абзаци з листів Бучка для записки, котру надіслав державному секретареві Римської курії кардиналу Е. Пачелі[18].

Член проводу ОУН Дмитро Андрієвський активно використовував пастирського листа для актуалізації висвітлення драматичних подій пацифікації у бельгійській та французькій пресі. Він повідомив Є. Коновальця, що найлегше йому було переконати католицькі кола: «Найбільш діткнуті католицькі кола і то завдяки справі з Митрополитом та арештами священства»[19].

Фактично в перші місяці від початку «пацифікації», коли керівництво ОУН за кордоном не мало власних видрукованих матеріялів про події під час «пацифікації», пастирське послання греко-католицьких єпископів, листи єпископа Івана Бучка та й світлини, передані ним за кордон, стали найважливішими матеріялами, котрі використовувалися українськими націоналістами для інформування закордонної преси, впливових міжнародних організацій та політичних і громадських кіл загалом.

Митрополит Шептицький особисто розпочав кампанію збирання інформації про зловживання польських поліцій та військовиків і намагався оприлюднювати її за кордоном, у першу чергу він поінформував Апостольську столицю.

Митрополитові вдалося передати довіреною особою листа нунцієві у Варшаву 6 листопада 1930 р.[20]. Цей лист надзвичайно цікавий, бо документує зусилля, дії та погляди митрополита в контексті подій вересня–жовтня 1930 р. Так, Шептицький передусім стверджує тотальність дій влади: пацифікація торкнулася великої кількости населених пунктів, її жертвами стали тисячі, точний підрахунок складно зробити через залякування влади. Усі, хто документують, пишуть чи навіть переповідають про знущання, побиття, вчинені польськими військовиками, стають, за словами митрополита, «у вищій мірі скомпрометованими в очах влади»[21]. Митрополит звернув увагу нунція на те, що влада розгорнула «систему терору» та на особливу жорстокість покарань людей[22], вини котрих не було доведено в судовому порядку.  Шептицький уважав, що польський уряд не намагався покарати винних у саботажних діях, а хотів просто запровадити «режим терору»; а населені пункти для «пацифікації» та жорстокість покарань визначалися, насправді, кількістю голосів, відданих у тому чи іншому селі на користь кандидатів українських партій. Шептицький також пов’язував каральні заходи влади з її бажанням забезпечити собі перемогу на виборах. Митрополит пояснив нунцію, чому він не написав пастирського послання, у котрому, як хотіла влада, різко засудив би саботажні вчинки українських націоналістів. Митрополит уважав, що такий лист або публічна заява такого змісту з його уст буде використана урядом як претекст, арґумент для посилення репресій проти його пастви[23]. Шептицький заперечував виняткову відповідальність членів УВО за саботажні дії, навіть більше, він підозрював урядові чинники в організації провокацій[24].

В особливий спосіб митрополит переживав звинувачення проти свого кліру та арешти й побиття представників греко-католицького духовенства. Його шокувала кампанія «брехні, вигаданої та поширеної польською пресою»[25].

Шептицький на початку жовтня відрядив свого єпископа-помічника Бучка в села, де відбулися каральні заходи, для збирання свідчень потерпілих, зокрема до Бережанського та Підгаєцького повітів та до Тернопільського воєводства. Єпископ Бучко написав про це детальний звіт, акцентувавши на побиттях цивільних мешканців, руйнуванні будинків і майна українських організацій та знущаннях з греко-католицького духовенства. Станіславівський єпископ Хомишин та його єпископ-помічник Лaтишевський також відвідали «спацифіковані» села[26]. Фактично саме церковні лідери змогли зібрати та вивчити значний обсяг інформації про зловживання польських представників влади та військових під час так званої «пацифікації». Жодна громадська чи політична організація на той момент не могла взятися та й здійснити таке збирання інформації. Громадські організації перебували під прицілом влади, а чільних українських політиків із леґальних українських партій було заарештовано ще у вересні. Греко-католицький єпископат під керівництвом Шептицького організував збирання свідчень потерпілих, їх опрацювання, документування та підтвердження фотоматеріялом. Дещо пізніше, 1931 р., митрополит доручить адвокатові др. Леву Ганкевичу зібрати інформацію арештованих через звинувачення у саботажі восени 1930 – на початку 1931 р.[27].

Митрополит також намагався зорганізувати медичну допомогу для постраждалих у маленькому шпиталі, що він відкрив у себе в митрополичих палатах та в «Народній лічниці», котра існувала за його організаційної та фінансової підтримки. Влада не наважувалася перешкодити цьому, хоч українські лікарі, що хотіли допомагати жорстоко побитим українським селянам, зазнавали серйозних перешкод у виконанні свого професійного обов’язку. Вони ставали жертвами обшуків, поліційних переслухань та навіть нападів, як-от знаний лікар М. Панчишин, а др. Макарушку було заарештовано в с. Гаї, коли він надавав медичну допомогу разом із британським медиком В. Деєм[28].

21 жовтня 1930 р. митрополит зібрав усіх греко-католицьких єпископів. На цьому зібранні вони уклали текст листа до Папи Пія ХІ. Цей лист було передано до Апостольської столиці, і він потрапив до рук св. Отця вже 1 листопада. З невеличкого допису мінутанта після аудієнції в Папи знаємо, що лист, одержаний від греко-католицьких владик, був уважно перечитаний Папою та справив сильне неґативне враження на Пія ХІ. Від імені Римського понтифіка державний секретар кардинал Е. Пачелі написав листа до єпископату ГКЦ, у котрому йшлося про занепокоєння Апостольського престолу та обіцянку докласти зусиль задля досягнення справедливости[29]. Текст листа був короткий, дещо обтічний, але разом із тим містив обіцянку вплинути на польський уряд.

Лист греко-католицьких митрополита та владик спонукав Римську курію до активних дій.  Можна думати, що саме лист греко-католицького єпископату мав вирішальний вплив на рішення Папи та державного секретаря Пачелі терміново та рішуче вимагати відповіді від польського уряду. Імовірно, що 2 листопада підсекретар державного секреатріяту монс. Піцардо зателефонував до посла Владислава Скшинського та попередив, що надійшов лист від греко-католицьких єпископів, котрий викликав обурення та занепокоєння Папи та курії. Однак В. Скшинський, досвідчений дипломат, вирішив відтягувати зустріч із Папою чи з державним секретарем Е. Пачелі, котрі хотіли від нього вияснень. В. Скшинський удавав перед ватиканськими достойниками важко хворого на грип та уникав офіційних зустрічей. Про свій маневр він написав міністрові закордонних справ А. Залєському[30]. Хворіючи вдома, він протягом 10 днів надсилав листи та різного роду меморіяли й документи[31] до державного секретаріяту Римської курії[32] та провадив телефонні розмови з монс. Дж. Піцардо, котрий інформував його про настрої в Римській курії. Листи до державного секретаріяту та телефонні розмови мали на меті переконати Римську курію в тому, що «польський уряд ніколи не мав і не має намірів ні на крок відступати від своєї ліберальної політики в стосунку до русинської нації»[33], а «пацифікація» зумовлена особливим становищем «східного кордону/прикордоння», «найнебезпечнішого в світі»[34].

В. Скшинський вирішив, що пристрасті заспокоїлися і можна зустрітися з Папою. Півторагодинна аудієнція з Папою стала для польського посла неприємною несподіванкою. Пій ХІ був дуже обурений та прикро вражений «каральною експедицією» в Галичині, казав послу, що спочатку після перших повідомлень він не йняв віри.   Однак коли ж він одержав ще інформації з різних зовсім не заанґажованих джерел та світлини  то цілковито повірив у всі скарги української сторони. Папа щиро зізнався перед послом, що не знає, як чинити в цій ситуації. Він також припускав, що, можливо, сам Пілсудський не знає, які злочини заподіяли його військовики та поліціянти у Галичині. Папа рішуче відкинув усі  твердження посла про винуватість української сторони, про протидержавну діяльність греко-католицького кліру та про те, що Ватикан став жертвою розгорнутої українською стороною антипольської пропаганди[35]. Папа також держався своєї думки, що польський уряд не мав права конфісковувати пастирського послання українських владик, позаяк там не було політичного підтексту, а йшлося про невинні жертви «каральної акції»[36].

Польський посол дуже стривожився, чи часом Апостольський престол не видасть якогось офіційного листа, котрий би засуджував дії польського уряду. З цією метою він розмовляв із державним секретарем кардиналом Пачелі. Останній його запевнив, що Папа дуже болісно сприйняв усе, що відбувається в Галичині, але «помимо розпачливих листів русинських єпископів та інших впливів, Ватикан словом не відізвався»[37]. Пропольські симпатії Папи були настільки сильними, що він не хотів чимось завдати шкоди Польщі на міжнародній арені. Пій ХІ також був особистим симпатиком Ю. Пілсудського, що дозволяло йому не бачити неґативних сторін становлення авторитарного способу правління в Польщі. Папа також схилився під переконаннями посла Скшинського, що дуже важливо не перешкодити можливості обрання в Польщі парламенту однопартійної більшости, котра ґарантуватиме політичну, соціяльну й економічну стабільність[38].

Митрополит Шептицький, напевне, передбачаючи подібні реакції та настрої в Апостольській столиці, 10 грудня 1930 р. написав листа до кардинала Пачелі.  Шептицький іще раз звернув увагу на страждання своїх вірних, котрих «єдиною провиною можливо є те, що належать та залишаються вірними своєму грецькому обряду»[39]. Митрополит також висловив надію, що тільки приїзд Апостольського делеґата зможе допомогти відновити справедливість та спокій[40]. Цей лист митрополита Шептицького потрапив до Апостольської столиці тільки 3 січня 1931 р. Лист Шептицького було передано Папі та обговорено, а з державного секретаріяту Римської курії було надіслано відповідь до Львова 12 січня 1931 р.  У листі ще раз нагадувалося про співчуття, котрі від імени Папи були висловлені в листі від 2 листопада 1930 р., та зазначалося, що «послання Апостольського делеґата є наступним кроком, якщо нічого не зміниться на краще»[41].

Польський посол уважав, що призначення Апостольського делеґата в Галичину було би «найбільш некорисним» для Польщі, гіршим навіть від публічного засудження дій польських військ та уряду.

Полегшено зітхнути польські дипломати змогли після того, як документи, надіслані митрополитом Шептицьким Папі Пієві ХІ (а саме щодо рапорту єпископа-помічника Бучка про візитацію спацифікованих сіл зі світлинами та лист греко-католицьких владик до Папи), були оприлюднені інформаційним аґентством «Telegraph Union» у Відні[42] та широко використані українськими націоналістичними діячами за кордоном з метою творення неґативного образу польської влади та суспільства. Цей факт, як писав польський посол своєму міністрові, змінив ставлення Папи, котрий  розглядав документи, передані митрополитом Шептицьким, як конфіденційні і такі, що мають на меті застерегти Св. Престол перед можливими  небезпеками для Католицької Церкви в реґіоні загалом[43].

Апостольський престол відкрито не засудив дій польського уряду в Галичині восени 1930 р. і не скерував туди свого дипломата, візитатора. Звичайно, критичні зауваги Папи, висловлені польському послу, схвилювали польських урядовців, однак брак офіційної реакції був потрактований як розуміння Апостольським престолом «необхідности» консолідації влади в руках керівника держави Пілсудського. Однак було би спрощенням вважати відсутність офіційної реакції Ватикану лише небажанням Папи Пія ХІ антагонізувати особисто Ю. Пілсудського та перешкодити встановленню міцної вертикалі влади[44], котра нібито мала ґарантувати стабільність. Глибшими причинами можна вважати становище самого Папи та Апостольської столиці після укладення Латеранських угод та конкордату з Б. Мусоліні, котрий ще більшою мірою, ніж Пілсудський, репрезентував авторитарні форми та методи управління державою. Уклавши угоди з Мусоліні, Апостольський престол показав, що заради вищих цілей забезпечення життєдіяльности Католицької Церкви в Італії та світі готовий іти на компроміси[45]. Тому мовчання Пія ХІ щодо подій у Галичині є свого роду ланкою в низці компромісів з авторитарними лідерами та ідеологіями, які Ватикан був змушений укладати в міжвоєнну добу[46]. З другого боку, активний протест проти дій Ю. Пілсудського міг би викликати занепокоєння італійських політичних лідерів, котрі також використовували різні насильницькі методи проти представників національних меншин у самій Італії[47]. Крім цього, певне неґативне ставлення до націоналістичних рухів/організацій було характерним для Папи Пія ХІ, котрий перебував на дипломатичній службі у Польщі впродовж 1918–1921 рр. Ставлення Папи до митрополита Шептицького також не було однозначним, часті польські звинувачення в політичній заанґажованості митрополита щодо української сторони знаходили ґрунт у Римській курії[48].

Ставлення митрополита Шептицького до каральних заходів польської поліції та війська стосовно українського населення, звинуваченого в організованих актах саботажу проти польської влади та польської власности, є складнішим, ніж виглядає на перший погляд. Його сучасники, як українці, так і поляки вбачали в діях митрополита однозначну солідаризацію з українською стороною та повну підтримку дій його української пастви. При цьому польська сторона вважала, що він навіть підтримував протиправні дії українців та свідомо взяв участь в антипольській міжнародній кампанії і цим зрадив інтереси польської держави та народу. Можна припустити, що митрополитом керували різні мотиви та погляди. Конституювання Польщі як національної держави польської нації, визначеної за чіткими етнічними й лінґвістичними критеріями, не відповідало ідеям митрополита Шептицького, котрий сам себе особисто ніколи не окреслював за таким принципом. Він ще замолоду мріяв про відродження Речі Посполитої як ідеального місця проживання для трьох народів-братів – поляків, українців і литовців[49]. Його ідеали та мрії не витримували конфронтації з реаліями, коли молода польська держава взяла на озброєння ідею створення національної держави на основі принципу винятковости та етнічної гомогенности.

У всіх питаннях, дотичних до «пацифікації», для митрополита Шептицького найважливішим був аспект страждання безневинних жертв – українських селян, сільської та містечкової інтеліґенції, – що прийняли жорстокі покарання за невчинені злочини. Він солідаризувався і намагався захистити передусім цих представників своєї пастви, а також закликав на їх захист Апостольський престол.

_________________________________

Повну версію цієї статті було вперше опубліковано у журналі “Україна Модерна” 21/2014 “Націоналізм на сході Европи: число на пошану Романа Шпорлюка”. Тут публікується з дозволу Авторки та в авторській редакції. Розширена версія цього дослідження стала частиною монографії Ліліани Гентош “Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів” (Львів: ВНТЛ-Класика, 2015. – 596 с.)

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені із відкритих джерел.

Читайте також матеріал Ліліани Гентош Про ставлення Митрополита Шептицького до німецького окупаційного режиму в контексті документа з канцелярії Альфреда Розенберґа

Ліліана Гентош – кандидатка історичних наук (1997), старша наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, дослідниця життя і діяльності Митрополита Андрея Шептицького та міжнародної політики Ватикану; авторка книг «Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика Папи Бенедикта ХV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 — 1923 рр.)» (Львів: ВНТЛ-Класика, 2006) та “Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів” (Львів: ВНТЛ-Класика, 2015). Живе і працює у Львові.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці