«Сьогодні в клубі будуть танці»: еволюція клубної культури Києва 1960‑х

Феномен клубного життя в Києві, як і в інших містах колишнього Радянського Союзу, є доволі новим явищем. Лише після розпаду СРСР на початку 1990-х рр. суспільства новоутворених на його уламках держав взялися засвоювати навички так званої consumer culture. Це відбувалось саме тоді, коли споживацьке суспільство на заході вже дало тріщини і були визнані негативні наслідки консюмеризму [1]. Протягом 1990-х рр. у Києві, як і в інших великих пострадянських містах, відбувається низка процесів, що сигналізують про появу нового нічого ритму життя міста: з’являється нічне освітлення (вітрини, реклама, вулична ілюмінація), виникають заклади безперервного обслуговування, телеканали стають цілодобовими і, нарешті, виокремлюється модна молодіжна публіка, якій притаманний нічний спосіб життя [2]. Тоді ж у містах масово з’являються різноманітні клуби. Однак початок клубного життя Києва слід шукати значно раніше — в експериментах 1960‑х та сплеску захоплення рок-музикою та субкультурами 1980‑х.

Тож у цьому огляді клубної культури Києва я розгляну трансформацію, якої зазнали клуби за півстоліття свого існування, простежу фактори політичного й культурного життя країни, які були визначальними для відкриття й розвитку клубів, з’ясую, ким були відвідувачі клубів та як у різні десятиліття змінювалися музичні тенденції та стилістика клубів. За допомогою інтерв’ю з музичними експертами, представниками субкультур та завсідниками клубів представлю клубне життя Києва різних десятиліть, від 1960-х рр. до 2010-х рр.

Становлення клубної культури Києва у 1960-х–1980‑х рр.

Як відомо, в Радянському Союзі склалися особливі стосунки між владою і культурою. До останніх років існування СРСР влада (уособлена партією) займала надто активну позицію, втручаючись у культурні процеси, говорячи від імені публіки (робітничого класу). Метою такої політики було те, що Дж. МакҐайґан називає «окультуренням мас» [3]. Від 1920-х рр. «маси» нібито потребували культурного виховання: їх треба було привчити не лише до зразків «серйозного» мистецтва, музики й літератури, а й до базових норм «культурної поведінки». Звідси – постійний нагляд і контроль за сферою культури, цензура, захист публіки від згубних впливів «буржуазної культури».

Пом’якшення режиму, що розпочалося після смерті Й.Сталіна та ХХ з’їзду КПРС дало початок періоду «відлиги», для якого була характерна віра людей в можливість досягнення «світлого майбутнього». У 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС ці надії було закріплено новою програмою партії, яка обіцяла, що вже за 20 років Радянський Союз «наздожене й пережене» США в усіх галузях і настане ера комунізму. Саме під прапором цих утопічних очікувань, на думку П.Вайля та А.Геніса, проходили 1960-ті рр. [4]. Проте межі свободи в культурному житті чітко окреслилися вже у 1962-1963 рр. Саме тоді пролунала критика абстрактного мистецтва під час виставки у Манежі в Москві, а також творчості Бориса Пастернака і Віктора Некрасова. Водночас на фоні цих процесів, у музичному житті Києва спостерігалося деяке пожвавлення.

У радянський період поняття «клуб» мало специфічне значення. Робочі клуби з метою «радянізації дозвілля» та подолання пияцтва та хуліганства (які були поширені у робітничому середовищі) існували від початку 1920-х років. В таких клубах працівники мали виступати не лише споживачами, а й творцями культурного продукту. На базі цих організацій діяли гуртки самодіяльності, творчі об’єднання молоді, відбувалися ігрові турніри, концерти, лекції та покази кінофільмів, влаштовувалися урочистості з нагоди радянських свят, які на практиці часто продовжувалися танцями та споживанням алкогольних напоїв. Проте саме у музично-танцювальному контексті слово «клуб» у повоєнний період тривалий час асоціювалося з сільськими клубами. У місті швидше доводиться говорити про походи «на танці» у будинки культури чи на танцювальні майданчики в парках. Однак далі, говорячи про клубну культуру, йтиметься про клуби в ширшому значенні, як про місця зустрічі молоді, де лунала музика, була можливість послухати гурти, які мали не лише естрадний репертуар і потанцювати.

На початку 1960-х рр. у Києві було створено перший молодіжний клуб МК-62, у якому було кілька музичних секцій (джазова і біг-біту). Цей клуб контролювали й очолювали представники комсомольської організації. Існував клуб у приміщенні кафе «Мрія», що знаходилося навпроти Володимирського собору. Протягом 1967 р. тут відбулося два фестивалі біг-біту, які виявили значну кількість українських, в тому числі, київських груп, і зібрали велику кількість відвідувачів. Олексій Коган, раідоведучий і найвідоміший популяризатор джазу в Україні згадує кафе «Мрія» як перший київський джаз-клуб, де у 1960-х рр. грали київські джазові музиканти [5]. Апофеозом клубного життя Києва став всесоюзний фестиваль біг-біту 1968 р., який відбувся у приміщенні актової зали Головпоштамту. До участі у цьому фестивалі зголосилося 30 київських гуртів [6].

Проте це нібито вільне й активне музичне життя Києва тривало недовго. Короткий час організацією концертів займалися госпрозрахункові громадські організації, але вже до початку 1970-х рр. були заборонені аматорські гурти. Їхня діяльність була можлива лише «під дахом» і в складі певних закладів (філармоній, театрів, університетських будинків культури), а також організацій (Укрконцерт, республіканське телебачення). За спогадами сучасників, публічними місцями, де на початку 1970-х рр. можна було послухати виступи місцевих гуртів були Київський художній інститут, який організовував найкращі вечірки для студентів, будинок культури КПІ, а також Молодий театр [7]. Для тих киян, яких більше цікавила не актуальна музика, а можливість гарно провести час і потанцювати, існували танцмайданчики. Найпопулярнішим з них була так звана «Жаба» — відкритий танцмайданчик на схилах над Дніпром (неподалік від нинішньої арки «Дружби народів») зі сценою естради під навісом, який трохи нагадував жабу. Киянка розповідає: «У 60‑х ми вечорами бігали на танці на “Жабу”. Танці були в будь-який сезон, за будь-якої погоди!». [8]

Погіршення ситуації в культурному житті Києва від початку 1970-х рр. було пов’язано із ситуацією в країні загалом. Стало очевидно, що будь-які прояви вільнодумства, навіть в тих обмежених рамках, як раніше, толеруватися більше не будуть. В УРСР змінилося партійне керівництво: поміркованого Петра Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив противник будь-яких проявів національної самобутності Володимир Щербицький. З цього часу розпочалась кампанія проти дисидентства і «українського буржуазного націоналізму». Саме під таким формулюванням критикували гурти, в репертуарі яких були українські пісні — наприклад, «Еней» та «Березень» [9].

Та все ж у ті часи в Києві іноді виходило експериментувати з музичними виступами. І найкращими місцями для цього були ресторани. Часом музиканти влаштовували неофіційне «перше відділення», де грали, наприклад, джазову програму. Таке, зокрема, відбувалося у київських ресторанах «Столичний» і «Дубки» [10].

У 1987 р. у країні було проголошено політику гласності, а також дозволено приватне підприємництво. Якщо в політичній сфері риторика перебудови зіткнулася з великою кількістю проблем, то у сфері культури, особливо молодіжної, починається справжній бум. До країни линув небачений до того потік інформації про нові музичні тенденції. У цей же час з’являється велика кількість прибічників неформальних рухів. Усі ці процеси уможливили появу в Києві клубної культури в сучасному розумінні.

Проте, незважаючи на проголошену гласність, протягом другої половини 1980-х рр. комсомольське керівництво продовжувало контролювати музичне життя, вимагаючи від гуртів узгодження репертуару («литовки» текстів) як умови для дозволу на публічний виступ.

Основними майданчиками, де збиралася молодь послухати музику наприкінці 1980-х років залишалися будинки культури університетів, найпопулярнішими з яких були БК Київського інституту інженерів цивільної авіації, Інституту іноземних мов і КПІ. Кілька музичних акцій, що зібрали натовпи відвідувачів відбулося у будинку культуру (БК) Дарницького вагоно-ремонтного заводу, який розташовувався в одному з найбільш індустріальних і незручних, з огляду на транспортну розв’язку, місць. Ці події організовувалися ще й взимку, однак, це не спинило велику кількість охочих взяти участь у музичних заходах [11].

Для молоді долучення до творення клубної культури кінця 1980-х рр. через участь у рок-вечірках, організованих у різних будинках культури стало можливістю заявити про свою естетичну (а часто й політичну) позицію, іноді досить агресивну і, безперечно, відмінну від позиції, якої дотримувалася більшість населення, вихована в межах радянської ідеології. Сара Торнтон, говорячи про особливості музичних субкультур, наголошує на тому, що вони здатні зруйнувати багато відмінностей, як-от гендерних, сексуальних, соціальних, расових, окрім однієї – вікової. Музика є чи не основним визначником молодіжних субкультур, а відвідування клубів, особливо в нічний час, є способом протистояння батьківському контролю, формою звільнення від «тиранії дому» [12]. Саме в період кінця 1980-х – початку 1990-х рр. цей елемент протесту проти ідеології і смаків покоління батьків проявлявся у молодіжній музичній культурі найяскравіше. У молодих людей вперше з’явилась можливість відкрито заявити про свої «неформальні» [13] музичні смаки, проявити свою естетичну позицію через зовнішній вигляд – багато хто робив це спеціально для того, «щоб позлити батьків» [14].

Період кінця 1980-х – початку 1990-х рр. можна вважати поворотним моментом у становленні клубної культури Києва, а рок-музику тим напрямком, який став найвпливовішим для формування нового пострадянського покоління молоді. Як зазначає Бірґіт Боймерс, багато клубів 1990‑х стали логічним продовженням андеґраундних рок-рухів кінця 1980-х [15].

Виникнення київських рок-клубів

Рок-музика була відома киянам із записів ще до 1980-х рр. Також існували місцеві гурти, які грали рок, проте лише з 1986 р. рок став «дозволеною» музикою. На ХХVII з’їзді КПРС одна з постанов доручала комсомольській організації роботу з молоддю. Тоді ж рок-музику визнавали важливим інструментом впливу на молодь. Тому комсомольське керівництво опинилось у непростій ситуації, яку іронічно описує Тетяна Єжова, музична журналістка й у минулому редакторка київського самвидавного рок-журналу «Гучномовець»:

«З одного боку, концерт їм проводити треба, тому що вони працюють з молоддю, а з іншого боку – страшно, бо ніхто не знає, що на цьому концерті може відбутися, адже і люди якісь нерадянські, і пісні у них нерадянські, і все якесь нерадянське. А працювати з молоддю треба – і нема на це ради» [16].

З огляду на цей контекст, створення першого київського рок-клубу «Кузня» у 1986 р. можна розглядати як досить кон’юнктурний крок. Під клубом усе ще розумілося певне творче об’єднання, яке контролювалося комсомольською організацією. О. Кушнір у книзі «Золоте підпілля» в такий спосіб охарактеризував київський рок-клуб:

«Незважаючи на локальний ажіотаж навколо перших акцій, хорошого там було небагато: за рідкісним винятком півтора десятки гуртів орієнтувались на несвіжий хард-рок (…) і рідкуватий глем (…) з вбивчими текстами про перебудову. Випадаючий з загального інваріантного ряду «Колезький асесор» регулярно поливали брудом на сторінках комсомольської преси і в даному контексті він виглядав істотою чужорідною» [17].

Київський рок-клуб був надзвичайно формалізованим об’єднанням, для вступу в яке необхідно було заповнити анкету, учасники мали сплачувати членські внески. Розміщувався рок-клуб у будинку культури (БК) заводу «Більшовик», там знаходилося керівництво, проходили збори, відбувалися прослуховування. Незважаючи на всю радянськість цієї організації, музиканти прагнули потрапити до складу рок-клубу, адже кожна пісня допускалася до виконання на публіці лише після проходження «литовки» — отримання цензорської візи, яка гарантувала, що в тексті пісні немає нічого крамольного, а участь у рок-клубі дозволяла музикантам з меншими проблемами отримати такий дозвіл на виступ [18].

Ще одним напрямком діяльності рок-клубу було проведення виступів і фестивалів рок-гуртів. Такий фестиваль було організовано на відзначення першого року існування рок-клубу. Тоді серед глядачів провели опитування і кращим визнали гурт «ВВ», який тільки-но приєднався до рок-клубу і став переможцем, не давши жодного концерту, організованого клубом, що було проти правил. З огляду на це, перше місце довелось поділити з «ветераном» рок-клубу групою «Едем» [19].

Довго це об’єднання на таких засадах проіснувати не могло. Вже на другому році відбувся розкол серед гуртів-учасників, частина з яких вийшла з рок-клубу, утворивши нове об’єднання «Рок-артіль». Основним майданчиком для виступів гуртів з «Рок-артілі» на 1988 р. став Концертно-танцювальний зал Голосіївського парку [20]. Зважаючи на розрив з рок-клубом, це виглядало майже символічно, оскільки нове місце знаходилося на протилежному від будинку культури «Більшовик» кінці Києва.

Створення музичних об’єднань, що проводили музичні заходи в Києві, супроводжувалось ще кількома феноменами, викликаними потребою формувати молодіжну музичну громаду. По-перше, йдеться про видання незалежних, а тому таких, що виходили у форматі самвидаву, музичних журналів. Найцікавішим з тогочасних проектів був журнал «Гучномовець», що виходив з 1988 р. по 1991 р. Окрім оглядів музичних подій Києва, досягнень «Рок-артілі» й інтерв’ю, у журналі друкували сатиричні огляди і критичні замітки. По-друге, активізувалася так звана «Балка» — щотижневі збіговиська продавців (за тогочасною лексикою, спекулянтів) музичної продукції: платівок, дисків, значків, плакатів тощо. У кінці 1980-х «Балка» ще не мала постійного місця і час від часу ставала об’єктом міліцейських рейдів. Водночас вона була місцем соціалізації київських рокерів, представників молодіжних субкультур, де вони могли не лише знайти потрібну їм музичну продукцію, а й поспілкуватися з однодумцями. Ці процеси – виникнення багатьох майданчиків, на яких звучала музика, створення музичних видань і поява місця регулярних щотижневих зібрань музичної громади Києва, сигналізували про появу своєрідної публічної сфери — відкритої спільноти, яка мала можливість вільно висловлювати свої критичні судження і не лише щодо музики.

Важливо зазначити, що місця, де відбувалися музичні події сприймалися владою у кінці 1980-х – на початку 1990-х як потенційно небезпечні. Вони насправді іноді ставали місцями конфліктів з тими, кого неформали називали «дітьми пролетарів». Останні приходили на рок-події спеціально для того, щоб ініціювати бійку з «волохатими». У таких випадках, адміністрація закладу, де відбувалась подія могла несподівано відключити світло в приміщенні, щоб припинити безлади [21].

Музичні клуби в сучасному розумінні виокремлюються вже на початку 1990-х. До цього часу музичні події організовувалися то там, то тут і аж ніяк не на регулярній основі. Попит на музичні події був високий, на відміну від пропозиції. Для людей зовсім неважливо було, хто виступав і де, достатньо було сказати, що десь будуть грати рок (неважливо, який саме), щоб зібрати натовп. Тобто ситуація розвивалася в напрямку до того, щоб почали з’являтися музичні клуби як місця регулярних зібрань музичної тусівки. Водночас з боку зацікавленої публіки лунали доволі специфічні пропозиції щодо того, як би мали функціонувати рок-клуби в Києві. Очевидно, що в своїх пропозиціях люди виходили з радянського бачення клубу, який мав нести «світло знання» у маси. На сторінках газети «Вечірній Київ» за 26 жовтня 1988 р. читаємо такого листа-пропозицію від пана В. Остапенко, який скаржився на загальну низьку рок-освіту населення, у чому його переконав фестиваль «Зірки року-88», який проводився на стадіоні «Динамо»:

«Я вирушив туди в надії почути рок, але виявилось, що це був фестиваль радянського панк-року, причому не кращої якості. Якби завчасно з афіш можна було дізнатися, що приїжджають на гастролі панк-рокові групи, то я б туди не пішов – панк-рок мені не подобається […]. Так от, з метою підвищення музичної культури молоді необхідний високопрофесійний рівень просвітництва, інформування — щоб рокери відрізняли той же «гард-рок» від «панк-року», а «геві-метал» від «барок-року» і «летін-року» [22].

Після цих скарг пан Остапенко пропонував створити рок-клуб, члени якого будуть збиратися раз на один-два тижні. Членами клубу зможуть бути тільки «справжні любителі й поціновувачі рок-музики», що буде визначатися анкетою з «виключно музичними і моральними» питаннями. Пропозиції ж щодо засад функціонування клубу звучали суто по-радянськи:

«На кожному засіданні лектор (член клубу), що глибоко володіє знаннями в тій чи іншій галузі року, проводить лекцію про творчість якоїсь групи чи про якийсь музичний напрямок з демонстрацією відеокліпів, слайдів і програванням пісень. Після закінчення лекції, його доповнюють члени клубу […] Після обговорення протягом години-півтори любителі рок-музики спілкуються, обмінюються касетами, значками, плакатами, фотографіями. Рада клубу підтримує зв’язок з комсомолом, торгівлею, базами. Члени клубу в абонементному порядку по черзі забезпечуються чистими касетами, дефіцитними грамплатівками, фотографіями й плакатами» [23].

Як бачимо, в уявленні людей, які не знали інших моделей організації, було вкорінене радянське бачення клубів, що не мислились без зв’язку з комсомолом, без прив’язки до просвітництва, моралі, а також справедливого розподілу матеріальних дефіцитних благ. З цього пасажу стає очевидним, що всі культурні процеси, в тому числі клуби, розумілися в рамках дискурсу «окультурення мас».

На фоні таких уявлень про місця соціалізації «справжніх рокерів» у Києві починають функціонувати рок-клуби на постійній основі — уже не як об’єднання музикантів, а як місця, куди могла прийти публіка. Наприклад, у БК «Буревісник» невеличкий репетиційний зал був перетворений на місце щотижневих виступів молодих гуртів і зібрання рок-тусівки. Вхід був платний. Ще одним нововведенням було те, що тут поставили столики й можна було пити каву. На продаж алкоголю в подібних місцях дозволу ще не було. Першим «справжнім» рок-клубом стали «Інтонації», що виросли з репетиційної точки в одному з гуртожитків КПІ. Трохи згодом справу «Інтонацій» продовжив клуб під назвою «Барви» [24]. Незважаючи на невелике приміщення й погану акустику, тут від початку 1990-х регулярно відбувалися музичні події, виступити у «Барвах» прагнуло багато нових гуртів.

Отже, рок-клуби від початку 1990-х рр. знаходять свою нішу в житті Києва, протягом 1990-х виникає ціла низка рок-клубів з щоденною програмою і своєю публікою. Щоправда, в цей же період рок-музика поступово починає втрачати позиції молодіжної музики на користь інших музичних напрямків, рок-клуби в Києві поступово стають менш популярними і помітними.

Неформальні «клуби» субкультур: приклад київських металістів

Не останню роль у становленні клубної культури відіграли представники субкультур. Від кінця 1970-х рр. субкультури перебувають у фокусі соціологічних і культурологічних досліджень. Рамка для подальших рефлексій свого часу була задана представниками Бірмінгемського центру сучасних культурних студій, з якими пізніше сперечалися наступні покоління дослідників, зокрема С. Торнтон і Д. Магглтон [25].

До 1980-х рр. у Радянському Союзі змінилося не так багато субкультур. Перша з них — стиляги — з’явилась у повоєнний час і вже у 1960-ті рр. поступово зникла. Ще однією відносно помітною у Радянському Союзі субкультурою були гіппі. Хоча самі радянські гіппі вели відлік свого існування з 1967 р., помітним у музиці цей рух став лише у 1980-х рр. [26]. До того часу більш відчутними були стилістичні впливи гіппі на молодіжну культуру — в одязі, зачісках, музиці. Хоча в Києві рух гіппі був не таким активним і помітним, як у Львові [27], тут також були місця, де регулярно збирались тусівки гіппі. Влітку місцем зустріч був так званий «Бермудський трикутник» — трикутний сквер на Львівській площі, де розсівшись по лавках, вони грали на гітарах і співали. Іншим популярним місцем зібрання була так звана «Труба» — перехід метро під Жовтневою площею (нині – Майдан незалежності) [28].

За відсутності клубів, місцями зібрань андеґраунд-тусівок довгий час лишались численні кафе в центрі міста: кафе «Морозиво» навпроти Бессарабського ринку, «БеЖе» на Великій Житомирській, «Зустріч» на Прорізній, «Кава по-східному», «Кобза», «Париж» і «Російський чай» навпроти Музею Леніна. Тут можна було не лише випити чаю чи кави, а й поспілкуватися у колі однодумців, і навіть покритикувати режим, що стало можливим лише в кінці 1980-х рр.

Протягом другої половини 1980-х рр. молодіжні субкультури утворюють «Систему» — надструктуру зі спільними елементами світогляду, власним сленгом, атрибутикою, організацією простору, способом життя тощо [29]. Найбільший вплив на «Систему» справили такі субкультури як гіппі, панки, металісти, індіаністи, растамани.

Як приклад, розглянемо тусівку металістів Києва, яка була однією з найактивніших субкультурних груп, присутніх і на концертних майданчиках, і в публічному просторі міста. Тусівка металістів складалася з молодих людей, здебільшого хлопців, яким подобався не просто рок, а важкий рок і багато з яких і самі грали таку музику в складі «власних» гуртів, майданчиками для виступів яких могли бути будинки піонерів, школи та клуби. Саме на період 1980-х–1990-х рр. припав розквіт геві-метал не лише в колишньому Радянському Союзі, а й у світі. Металісти брали чи не найактивнішу участь в музичних подіях Києва цього періоду. Одним із найпомітніших київських гуртів, які у той час грали геві-метал був гурт «Едем», який почав свій шлях у середині 1980‑х з репетицій і виступів у палацах піонерів, гуртожитках та жеківських підвалах, звідки їх неодноразово виганяли через скарги стурбованих громадян. У 1986 р. вони стояли біля витоків уже згаданого першого київського рок-клубу на базі БК «Більшовик», де отримали доступ до концертних та репетиційних приміщень. У своєму першому складі гурт «Едем» завоював прихильність фанатів професійним важким звучанням, відсутністю зовнішнього пафосу й відданістю важкому року. [30] Саме вони були кумирами та орієнтиром для юних київських металістів-початківців. [31]

Бути металістом означало кидати виклик суспільним нормам. Музика, яку вони слухали вже була викликом порядку, хоча б уже тому, що репетиції геві-метал гуртів і навіть слухання важкого року на повну гучність могло закінчитися викликом міліції сусідами. Окрім того, металісти привертали увагу своєю зовнішністю: чорний одяг з демонічною символікою, хлопці з довгим волоссям. Пліч-о-пліч із захопленням музикою геві-метал йшло зацікавлення магією та окультизмом. Саме наприкінці 1980-х р. перевидають заборонені до того часу книги, зокрема, гордістю металіста міг стати примірник «Практичної магії» Папюса [32].

За відсутності «регулярних» музичних клубів на початку 1990-х рр. металісти організували своє власне клубне життя в кілька способів. Для тих, хто хотів взяти участь у музичній події, в той час шлях був стандартний: початківці могли виступити на малих майданчиках (шкільних концертах, у районних клубах), уже відомі гурти мали можливість з’являтись на більших міських сценах (вище згадані будинки культури університетів). Більш неформальним способом організувати клубне життя виявилась постійна тусівка треш-металістів (найенергійнішого та найагресивнішого музичного стилю геві-метал) у ботанічному саду біля метро «Університет». На ці зібрання регулярно сходилося від 5 до 50 людей [33]. Важливу для соціалізації функцію відігравав алкоголь (пиво), який на музичних подіях і в нечисленних клубах тоді не продавали і не дозволяли приносити. Іноді на зібрання приходили представники інших субкультур, наприклад, панки, які били порожні пляшки, чим викликали незадоволення трешерів, оскільки ті вважали це нерозважливою витратою ресурсів, тому що пляшки можна було здати й отримати гроші, на які потім купити ще пива [34]. Час від часу київські металісти, як і представники інших неформальних груп могли наразитися на неприємність, особливо коли на них нападали гопники (також представники субкультури, зазвичай були вихідцями з соціальних низів, які орієнтувалися на естетику кримінальних кіл і ворогували з представниками інших субкультур), яких дратувала неформальна зовнішність металістів.

З часом кількість субкультур в Києві збільшилась, як і місця соціалізації представників цих груп. Проте, як і рок-клуби, місця тусівок субкультур стали менш помітними в міському просторі, оскільки настала доба нічних клубів.

«Золота доба» нічних клубів Києва, кінець 1990‑х–2010-ті рр.

Упродовж 1990‑х рр. Київ змінюється, відбувається своєрідний ребрендинг багатьох знакових місць, а в сфері розваг міста виділяються місця нічного дозвілля, де (здебільшого у вихідні дні) збирається молодь. У столиці, як і в інших великих містах, заклади нічного дозвілля стають невід’ємною складовою конструювання нового образу міста [35].

З кінця 1990‑х індустрія музичних клубів Києва швидко розростається. Збільшується не лише кількість закладів, а й урізноманітнюється їхня специфіка. Відтепер публіка, що стає все більш вибагливою, має можливість відвідувати заклади відповідно до своїх настроїв та інтересів: андеґраундні клуби для поціновувачів, камерні невеличкі клуби з живою музикою для шанувальників конкретних музичних напрямків і відповідної атмосфери, диско-клуби, куди приходять танцювати під музичні записи чи діджейські мікси, та елітні «статусні» розважальні заклади для заможної публіки. Вже на 2013 р. кількість місць, які підходили під визначення «музичного клубу» коливалася між 70 та понад 100. [36] Хоча музичні клуби були розкидані майже по всьому місту, найбільша їхня концентрація спостерігалася в центрі. Упродовж кінця 1990‑х – початку 2000‑х у центрі міста й у районі Подолу масово відкривалися як менші клуби, здебільшого розташовані у підвальних приміщеннях, так і великі «статусні» клуби, які займали цілі окремі будівлі. У менших клубах, як правило, не було великих танцмайданчиків і вони «спеціалізувалися» на пасивному слуханні живої музики. Більшість таких клубів працювали також як паби чи ресторани. Найвідомішими з них, де грали зазвичай рок і джаз, були клуби «44» та «Диван».

Водночас з’явилися великі модні клуби для «золотої молоді», які розташовувались у просторих приміщеннях і з легкістю могли розмістити великий танцювальний майданчик, ресторан, бар, лаунж-зону і навіть літню терасу. Найяскравішим втіленням клубу такого штибу був D`Lux. Заможну публіку до цих клубів приваблювала не так якась особлива музика чи якісні вечірки, як статусність — це було місце «для обраних». Одна з респонденток розповідала: «Деякі мої знайомі не хотіли йти в жодне інше місце, окрім цього, тому що вони не такі “престижні”, навіть попри те, що в цьому “престижному” клубі грали якусь російську попсу!» [37].

На думку досвідчених завсідників клубів, наприкінці 1990‑х якістю та оригінальністю вечірок відрізнявся клуб «Аль Капоне», розташованому в кінотеатрі «Жовтень». На початку 2000‑х місцем із найкращим звуком і цікавими музичними подіями експерти називали клуб «Sound Planet». [38] Народження київської андеґраундової культури кінця 2000‑х пов’язують із клубом «Xlib», який знаходився у підвальному приміщенні на Подолі, де збиралися поціновувачі просунутої електронної музики і де регулярно виступали найцікавіші українські та зарубіжні (зокрема, берлінські) діджеї. Саме «Xlib» став прообразом деяких сучасних київських клубів, які відкрилися у Києві в останні п’ять років. [39]

Однак клубне життя Києва не обмежувалося центром і Подолом. Певне скупчення клубів спостерігалося також у районі між КПІ та станцією метро Шулявська, а також між станціями метро Либідська та Голосіївська: саме тут знаходяться гуртожитки двох найбільших київських вишів — КПІ та КНУ. У 2000‑х популярністю серед студентів користувалися клуби «Saxon» і «Форсаж», які приваблювали своїми демократичними цінами, невимушеною атмосферою й непоганою музикою.

Здавалося, що клубне життя Києва процвітало й кожен міг знайти місце на свій смак. Однак ситуація помітно змінилася наприкінці 2013 – на початку 2014 рр. Традиційне клубне життя у Києві на час протестних рухів на Майдані якщо і не зникло, то значно уповільнилося. Деякі клуби, особливо ті, що знаходилися безпосередньо в районі Майдану або неподалік, мали тимчасово закритися. І це був лише початок кризи розважальних клубів Києва. Завершення протестів на Майдані не принесло полегшення, оскільки політична та економічна кризи, пов’язані з анексією Криму Росією та початком війни на Донбасі, вразили багато галузей економіки, індустрія розваг не стала виключенням. Клубний ландшафт Києва почав змінюватися: деякі з улюблених місць київських тусовщиків і любителів нішевої музики були змушені закритися, серед них: легендарний «Xlib», один із найстаріших рок-клубів «44» та джазовий клуб «Диван». Однак уже невдовзі у клубному житті Києва почався новий розділ: зокрема, реакцією на кризу стала активізація рейвів. Своєрідний вакуум вечірок швидко заповнив рейв «Схема», організатором якого був Слава Лепшеєв — діджей, який серед іншого, грав у «Xlib». Сам, потерпаючи від наслідків політичної та економічної кризи, він іще навесні 2014 р. відчув потребу молоді в ескапізмі й почав організовувати перші вечірки у промзонах міста [40]. Серед інших відомих рейвів були «Rhythm Büro», «LOW party», «Модуль» та «Intelligent», деякі з них до 2014 р. відбувалися в «Xlib». Зазвичай у теплу пору року рейви мігрують різними локаціями міста, повідомляючи завсідникам про місце проведення на своїй сторінці Facebook чи через смс. [41] Ще влітку 2013 р. у приміщенні фабрики на Подолі облаштувався відкритий простір «Лесной причал», а слідом за ним «Closer», який у наступні кілька років стане справжнім культовим місцем, де відбуваються не лише вечірки електронної музики у клубному форматі, а й величезна кількість різноформатних культурних подій: від класів йоги й лекцій про кіно до джазових вечорів і виставок. Зрештою, «Closer» уже навіть не вкладається у визначення нічного клубу, натомість позиціонує себе як арт-центр. [42] Загалом життя клубів Києва останніх років пов’язане з дедалі більшою присутністю електронної музики. Завсідники київських клубів, де грають електронну музику зневажають зовнішню показуху, приходять до клубів, тому що цінують саме таку музику та атмосферу, а дехто з них ще й готовий експериментувати з наркотиками.

Київські музичні клуби за понад 50 років своєї історії пройшли кілька етапів трансформації і зрештою змінилися майже до невпізнаваності. В 1960‑х рр. перші київські клуби могли існувати лише під наглядом партійних організацій і радше у форматі нетривалого експерименту, який на кінець десятиліття уже згорнули. Наприкінці 1980‑х рр. у зв’язку з послабленням контролю й можливістю краще познайомитися з актуальними напрямками західної музики відбулося значне пожвавлення музичного життя, активізувалися молодіжні субкультури, що, зокрема, позначилося на виникненні перших рок-клубів. Поряд із формальними клубами у міському просторі Києва існували неформальні клуби-тусівки деяких молодіжних субкультур, як-от металістів. Однак справжнє розмаїття клубів різних напрямків, здатних задовольнити різні музичні смаки з’явилося у Києві лише наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. У зв’язку із політичною та економічною кризами в 2013-2014 рр. деякі з улюблених клубів киян зникли, натомість з’явилися інші, які краще відповідають сучасним музичним смакам молоді. Характерною рисою цих клубів є розмаїття електронної музики й зневага до зовнішньої розкоші й гламуру.

Цей текст є розширеною версією статті Авторки «Становлення і розвиток клубної культури у радянському і пострадянському Києві (1960–1990‑ті рр.)». Наукові записки НаУКМА. Історичні науки (Том 182, 2016). У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

Катерина Диса — історикиня, Ph.D. (Центральноєвропейський університет, Будапешт), доцентка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Перекладачка. Директорка Центру польських та європейських студій ім. Єжи Ґєдройця НаУКМА. Дослідниця історії судів про чари в ранньомодерній Україні, авторка монографії «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття» (Київ: Критика, 2008). Учасниця міжнародного проєкту «Ten Cities: Public Sphere – Urban Space – Club Culture». Останні роки досліджує питання історії подорожей та подорожньої літератури ХІХ – початку ХХ століття про Київ.

[1] Featherstone M. Consumer Culture and Postmodernism. Los Angeles: Sage Publications, 2007.

[2] Пензин А. «Индустрия ночи». Критическая масса, № 2, 2004.

[3] McGuigan J. Culture and the Public Sphere. London and New York: Routledge, 1996, p. 53–59.

[4] Вайль П., Генис А. 60-е Мир советского человека. Москва: НЛО, 1998, с. 12–13.

[5] Особистий архів (далі — ОА). – Інтерв’ю: Олексій Коган. – 29 травня 2013.

[6] Євтушенко О. Легенди химерного краю. Українська рок-антологія. Київ: Автограф, 2004, с. 27.

[7] ОА. – Інтерв’ю: Олексій Коган. – 29 травня 2013.

[8] ОА. — Інтерв’ю: Лариса Карпушенко. — 10 червня 2013.

[9] Євтушенко О. Легенди химерного краю. Українська рок-антологія. Київ: Автограф, 2004, с. 28.

[10] ОА. – Інтерв’ю: Олексій Коган. – 29 травня 2013.

[11] ОА. – Інтерв’ю: Тетяна Єжова. – 4 червня 2013.

[12] Thornton S. Club Cultures: Music, Media and Subcultural Capital. Wesleyan University Press, 1996, p. 15–18.

[13] «Неформальна», себто така, що виходила за рамки того, що схвалювала радянська влада. До неформалів у 1980‑х – на початку 1990‑х належали представники тоді ще нечисленних субкультур, важливою частиною самоідентифікації яких була музика.

[14] ОА. – Інтерв’ю: Михайло Дзюба. – 20 червня 2013.

[15] Beumers B. Pop culture Russia! Media, Art and Lifestyle. Santa Barbara: ABC-Clio, 2005, p. 337–338.

[16] ОА. – Інтерв’ю: Тетяна Єжова. – 4 червня 2013.

[17] Кушнир А. Золотое подполье. Полная иллюстрированная антология рок-самиздата 1967-1994. Нижний Новгород: Деком, 1994, c. 46.

[18] ОА. – Інтерв’ю: Тетяна Єжова. – 4 червня 2013.

[19] Там само.

[20] Там само.

[21] Там само.

[22] Остапенко В. «Воспитывать музыкальную культуру». Вечерний Киев. Київ, 1988. – 26 октября.

[23] Там само.

[24] ОА. – Інтерв’ю: Михайло Дзюба. – 20 червня 2013.

[25] Hebdige D. Subculture, the meaning of style. London: Methuen, 1979; Muggleton D. Inside Subculture: Postmodern Meaning of Style. Oxford and New York: Berg, 2002; Resistance through Rituals: Youth Subcultures in Post-War Britain. Еds. Hall S., Jefferson T. London, New York: Routledge, 1991; Thornton S. Club Cultures: Music, Media and Subcultural Capital. Wesleyan University Press, 1996.

[26] Щепанская Т. Система: Тексты и структура субкультуры. Москва: ОГИ, 2004, с. 39–40.

[27] Більше про львівських гіппі див. Вільям Ріш. Лише рок-н-рол? Рок-музика, хіпі та міські ідентичності у Львові та Вроцлаві, 1965-1980 // сайт «Україна Модерна».

[28] Манчук А., Полищук Н. «Диссиденты позавчерашнего дня». Газета по-киевски. Київ, 2007. – 4 июля.

[29] Щепанская Т. Система: Тексты и структура субкультуры. Москва: ОГИ, 2004.

[30] Більше про «Едем» див.: Євтушенко О. Легенди химерного краю. Українська рок-антологія, с. 55–57; «Едем» на сайті Київського рок-клубу.

[31] ОА. – Інтерв’ю: Михайло Дзюба. – 20 червня 2013.

[32] Там само.

[33] Там само.

[34] Там само.

[35] Chatterton Paul, Robert Hollands. Urban Nightscapes. London, 2003, p. 2-3.

[36] Таку кількість можна було нарахувати на довідникових сайтах Києва (наприклад, 44.ua, today.kiev.ua) у червні 2013 р.

[37] ОА. – Інтерв’ю: Юлія Назаренко, Марія Чорна. — 14 березня 2017.