Вересневі земельні вибори в Бранденбурзі, Саксонії і Тюрінгії — в землях колишньої НДР — призвели до перемоги правих екстремістів і лівих націоналістів, остаточно сформувавши «національно-радикальну» східнонімецьку фронду, і поставили під сумнів ліберально-демократичний устрій ФРН. І навіть там, де екстремістська партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) посіла друге місце (у Бранденбурзі і Саксонії), в переважній більшості виборчих округів вона набирала понад 41% голосів виборців. На сторінках провідних німецьких медіа і численних медіа-ресурсах спостерігається шалений потік аналітичних статей, загальний тон яких можна охарактеризувати як «шок», «безпорадність» та «істерика». В окремих публікаціях навіть стверджується, що вперше за 75-літню історію ФРН правоекстремістська партія може прийти до влади на земельному рівні.
Результати цьогорічних виборів були очікуваними і прогнозованими, навіть якщо скористатися як маркером результатами червневих виборів до Європарламенту, на яких нинішні переможці виборчих перегонів набрали майже 16% голосів виборців по всій Німеччині. Політичні гасла і антидемократична діяльність цієї партії, яка за десять років свого існування пройшла шлях від «євроскептиків» до правих екстремістів, вже давно стала предметом наукових рефлексій і відома українським читачам. Класифікація партії як «екстремістської» конституційними судами окремих федеральних земель (у тому числі Саксонії і Тюрінгії) випливає не лише із расистських заяв і ревізіоністської риторики її лідерів, які провокують до екстремістських дій щодо міґрантів, але й тому, що її ідеологія відкрито протистоїть чинній демократичній системі ФРН.
Натомість створена у січні цього року партія «Альянс Сари Ваґенкнехт» (BSW), яка на виборах в Бранденбурзі, Саксонії і Тюрінгії зайняла третє місце (набрала відповідно 13,5%, 11,8% та 15,8%), поки що залишається маловідомою поза межами Німеччини. Наразі ми можемо констатувати, що BSW — це партія, створена навколо харизматичної особи Ваґенкнехт, популістки із «чорним серцем леніністки», яка заявила про «ліво-консервативний» політичний спектр, спрямуючи свої зусилля на виборців лівого флангу і поміркованих консерваторів, незадоволених позицією «старих» партій, а саме «лівих» (Die Linke), СДПН, ХДС. «Класично лівою» ця партія виглядає, коли говорить про соціальну і економічну політику: підвищення пенсій, зарплати і податки для багатих. «Класично правою» — коли вимагає обмежити імміґрацію, посилити депортації і впровадити прикордонний контроль. Організаційно партія створюється за зразком «закритих» партій ленінського типу (на початок вересня 2024 року — усього 839 членів партії), у чому Ваґенкнехт, очевидно, допомагає досвід лідерства в екстремістській «Комуністичній платформі» колишньої партії ПДС, яка виникла на уламках СЄПН. Політичні постулати — сильна держава, національно-орієнтована економіка, геополітична незалежність, антиміґрантська політика тощо — впевнено відносять її до націоналістичних партій і зближують з правоекстремістською AfD, оскільки протиставляються чинній партійно-політичній системі. Чому ж німецькі громадяни, де, за словами історика Тімоті Снайдера «найкраща демократія в світі», голосують за правих екстремістів і лівих націоналістів?
Загальновідомо, що праві популісти знаходять щоразу більше прихильників серед виборців у всій Європі. Єдиним структурним показником успіху правого популізму на виборах, який дослідники визначили у всіх західних демократіях, є рівень еміґрації. У Німеччині до цього додаються значні відмінності між Заходом і Сходом після возз’єднання країни у 1990 році. Вже понад 30 років шукають економічні, соціальні, психологічні та культурні причини емоційного стану протесту і обурення, образи і гніву приниження, бунтівних настроїв, які панують у землях колишньої НДР, причини того, що населення відкидає всі спроби діалогу і порозуміння.
Економічна трансформація передбачала різкий перехід від планової до ринкової економіки і, як твердять дослідники, базувалася на планах розвитку прикордонних територій, витягнутих із шухляд часів Конрада Аденауера. Щоби подолати безробіття внаслідок закриття великих державних підприємств і підвищення конкурентної спроможності, розширили кредитну програму для нових підприємств, створили загальну інфраструктурну програму і заснували фонд «Німецька єдність», який мав акумулювати 115 мільярдів марок на чотири роки. Але в східнонімецькому суспільстві ширилось розчарування, адже закриття заводів і скорочення штатів домінувало у сприйнятті процесів трансформації. За даними на 2020 рік, східні федеральні землі споживають на 16% більше, ніж виробляють самі, і держава та приватні трансфери компенсують 59 мільярдів євро. Однак середні доходи і надалі на 20% менші ніж на заході, що пояснюють різною структурою компаній та секторів. Згідно опитуванням Forsa у серпні 2024 року дві третини респондентів позитивно оцінили власне економічне становище (серед прихильників AfD — 50%), але песимістично оцінили загальний економічний стан, що демонструє розрив між уявленнями та реальністю. Великі інвестиції в інфраструктуру змінили обличчя східнонімецьких міст. Але вислів «навіщо нам фахверки, якщо там ніхто не живе» свідчить про демографічну кризу східнонімецьких земель, з яких після возз’єднання виїхало 3,7 мільона осіб, і тепер кожен четвертий старше 65 років.
Схоже на те, що західні німці щодо Східної Німеччини діяли у стилі Ostpolitik Віллі Брандта, сподіваючись, що гроші перетворять цей «дурнуватий залишок» («der Doofe Rest») у країну «квітучих ландшафтів». І вкотре помились. Наприклад, цьогоріч за AfD проголосувало 46% робітників у Бранденбурзі, 45% в Саксонії і 49% в Тюрінгії і, відповідно, 29%, 28% і 33% службовців. Сформоване у часи диктатури СЄПН поклоніння Заходу в споживацькому божевіллі логічно призвело до розчарування, особливо коли до цього додається вкорінений у двох поколіннях патерналізм. «Трансформаційний шок» поєднався із «Шоком свободи» (як назвав свою нову книжку німецький історик Ілько-Саша Ковальчук): різний рівень соціологізації, досвід і впливи, спровокували культивацію синдрому аутсайдера і образу жертви, перекладання вини за реальні й уявні біди на інших. Це яскраво демонструє земля Бранденбург, яка швидко розвивається економічно, але попри це населення голосує за правих екстремістів.
Важливим фактором відмінностей стала і різна історія повоєнного періоду. І навіть в часи «спільної» історії націонал-соціалістичних часів її відтінки «коричневого» були різними в окремих регіонах. У вересні 2019 року, коли на земельних виборах на сході Німеччини багато виборців віддали перевагу AfD, у німецьких медіа писали, що «там, де була успішною НСДАП, сьогодні успішною є AfD». Якщо довіритися цьогорічному передвиборчому плакату AfD — «Сонце сходить на Сході», то неминуче виникає спокуса знайти на горизонті точку його сходження.
Дійсно, наприклад Тюрінгія стала першою в колишньому Рейху, в якій нацисти прийшли до влади, перетворивши її на експериментальну лабораторію для повалення республіки і захоплення влади в країні. Так, у серпні 1924 року, коли НСДАП ще було заборонено, тут відбулася конференція націонал-соціалістичного руху. Через два роки у Веймарі, культурній столиці Німеччини, на перший з’їзд нацистської партії зібралося сім тисяч її членів. Тут же був створений і Гітлерюґенд. Гітлер сорок разів відвідував Веймар і неодноразово виступав з балкону готелю «Елефант» на Ринковій площі. На земельних виборах у грудні 1929 року нацисти отримали 11,3% голосів, і Гітлер особисто брав участь в коаліційних переговорах, домігшись призначення націонал-соціаліста Вільгельма Фріка міністром внутрішніх справ і освіти. Незабаром комуністи і соціал-демократи були усунені зі своїх посад із забороною викладання, а в Єнському університеті ввели фах «Расові дослідження» (Rassenkunde). На земельних виборах влітку 1932 року нацисти в Тюрінгії отримали 42,5% голосів виборців (на 5% більше ніж на загальнонімецьких виборах, які проходили одночасно), і змогли сформувати перший очолюваний ними земельний уряд. Незабаром поблизу Веймара почали будівництво концтабору Бухенвальд, а із вирубаного лісу залишили лише «дуб Гете» як жахливий символ спадкоємності німецького романтизму, і брутального націонал-соціалізму.
Загалом з вісімнадцяти виборчих округів, в яких НСДАП досягла найбільшого успіху на літніх виборах 1932 року, отримавши від 39 до 50% голосів, вісім розташовано на території нинішньої Східної Німеччини: Померанія, Франкфурт-на-Одері, Хемніц-Цвікау, Мерзебург, Магдебург, Мекленбург, Тюрінгія і Дрезден-Бауцен. НСДАП позиціонувала себе як «народна партія протесту», орієнтуючись на селян, дрібну буржуазію, протестних виборців і навіть робітників, чверть з яких в індустріально розвиненій Центральній Німеччині (так тоді називався сучасний німецький Схід) віддали їм свої голоси. Звісно, погляди покоління бабусь і дідусів, підкріплені негативним досвідом і спогадами переміщених осіб наприкінці Другої світової війни в сімейному дискурсі (про що в колишній НДР було заборонено згадувати), сильно укорінені в пам’яті онуків. Однак із зміною поколінь ці події стали «завершеним минулим» — предметом історичної науки і політики пам’яті, а тому навряд чи можуть безпосередньо впливати на сучасних виборців.
Якби не досвід життя у колишній «червоній» НДР з її ідеологізованою «історичною політикою». Декларована «завершена денацифікація» 1949 року сформувала ідеологічний імператив — «колишні фашисти залишись у ФРН», а «нова демократична Німеччина є антифашистською державою, яка протистоїть імперіалістичному Заходу». Водночас, «прописаний антифашизм» сформував психологічний бар’єр проти злочинного минулого, створив переконання у власній невинності і «образ жертв» злочинного режиму. У поєднанні з укоріненими антиамериканізмом і «агресивним НАТО», утвердженням міфів про «комуністичний рух опору», відсутністю суспільних рефлексій над власним «коричневим» минулим, пригніченням травматичної пам’яті до рівня сімейних спогадів, було створене підґрунтя для поширення ревізіонізму, антисемітизму і расизму. Повзуча радикалізація частини населення на Сході спростовує міф про те, що у 1989 році східні німці виступали передусім за свободу та демократію. Показовий факт: на перших вільних виборах до Народної палати 18 березня 1990 року виборці «підтримали» «Альянс 90», коаліцію борців за громадянські права, які наважились відкрито виступити проти режиму СЄПН, аж 2,9% голосів. Укорінена з часів НДР схильність до авторитаризму проявилась у дивовижній трансформації: ті, хто восени 1989 року на численних демонстраціях в Берліні, Ляйпцігу і Дрездені вигукували «Горбі, Горбі!», закликаючи Міхаїла Горбачова вплинути на непоступливих лідерів СЄПН, у 2015 році на демонстраціях Pegida в Дрездені скандували «Путін, допоможи!», а до канцлерки Ангели Меркель — «Зрадниця народу!» Що й не дивно, оскільки, як переконували дані соціологічних опитувань, близько чверті респондентів на Сході більше довіряли Путіну, ніж Меркель.
«Роки бейсбольної бити» — так називають історики десятиліття після падіння Берлінського муру. Неонацисти зі Східної та Західної Німеччини творили атмосферу страху з негативу соціальних та економічних потрясінь після возз’єднання і укоріненої ксенофобії. Східні німці аплодували погромам притулків мігрантів у Ґоєрсверді (1991) і Росток-Ліхтенґаген (1992). Не випадково, саме в Саксонії і Тюрінгії знайшло свій прихисток «Націонал-соціалістичне підпілля» (NSU), відоме своїми вбивствами на расовому ґрунті. У 2004 році неонацистська партія NPD (нині Heimat) набрала 9,2% голосів і увійшла в земельний парламент Саксонії. Всі спроби заборонити партію судовими рішеннями зазнали невдачі. Сучасна молодь, діти неонацистів 1990-х років, впевнено голосують за екстремістську AfD (у Бранденбурзі — 33%, у Саксонії — 31%, у Тюрінгії — 38%), фактично так, як народжені після Першої світової війни, голосували 90 років до цього за НСДАП. Нині AfD і BSW активно використовують антиміґранські настрої східних німців.
Але парадокс полягає в тому, що із 1,3 мільйона сирійців і афганців, які перебувають в Німеччині, у східних землях мешкають лише пʼять відсотків. Схоже на те, що між різними поколіннями східних німців досягнуто світоглядного консенсусу часів правління комуністичної СЄПН — «все зло походить із Заходу!» І це відповідає політичній стратегії AfD і BSW, направленій на протистояння Сходу і Заходу.
Обидві партії-переможці виборів, у своїх передвиборчих гаслах і програмах використовували антиукраїнську риторику і виявляли проросійську орієнтацію. Про антиукраїнську позицію AfDдостатньо добре відомо. Вона зводиться до декількох фраз: «Війна в Україні — це не наша війна», «Війну розпочали США і НАТО», «Німеччина повинна припинити військову підтримку України», «Україна має поступитися Росії шляхом втрати своїх територій». Також добре відомо і про російську підтримку цієї партії, про що неодноразово писали німецькі медіа. Ваґенкнехт, ще коли був депутатом Бундестагу від «лівих», неодноразово транслювала путінські наративи щодо російсько-української війни, була організатором пацифістських «маршів миру» з антиукраїнськими гаслами, а партії «Зелених» і ВДП, які підтримували Україну, називала «розпалювачами війни». Вона — «магніт, який притягує до себе одночасно і пацифістів, прихильників Росії, і геополітично наївних виборців», стверджують дослідники. Цьогорічні земельні вибори її партія перетворила на лабораторію майбутньої федеральної зовнішньої політики, висунувши вимогу заборони розміщення американських ракет на території Німеччини, припинення військової підтримки України. І навіть у соціальній політиці, в умовах стагнації німецької економіки і дефіциту бюджету на соціальні виплати, вона знайшла просте і зрозуміле для виборців рішення: для збільшення фінансування на соціальні і місцеві витрати необхідно відмовитись від фінансової підтримки України. Саме ці положення вона планує вписати в коаліційну угоду із майбутніми партнерами, оскільки без BSW сформувати земельні уряди буде практично неможливо. Тим самим партія намагається змінити федеральний курс уряду щодо Росії.
Все це у Східній Німеччині лягає на сприятливий ґрунт. Звісно, загалом німців і росіян об’єднує спільна історія, або, за словами німецького історика Мартіна Шульце-Весселя, «прокляття імперії», але у східних німців це посилюється ще й особливостями їхньої історії часів НДР. «Дружба з СРСР» з самого початку була русоцентричною в усіх сферах — від перекладів російських класиків літератури до обов’язкового вивчення російської мови в школах. Поширенню «запаморочення від Достоєвського» і російського балету не заважала і присутність в НДР багатотисячних радянських військ, яких ніколи не розглядали як окупантів, попри жахливі злочини червоноармійців в останні роки Другої світової війни. «Чемпіони світу з пам’яті» після 1990 року створили 85 меморіалів, присвячених диктатурі СЄПН (2017 рік), але жодного у пам’ять про радянські повоєнні табори для противників комуністичного режиму, про депортації, злочинні судові процеси. Спочатку цю памʼять було витіснено із пам’яті східних німців комуністами в НДР, а потім соціал-демократами шредерівцями у ФРН.
Земельні вибори в трьох східнонімецьких землях постійно наштовхують на паралелі та історичні аналогії, демонструючи, що тонка лінія між «червоним» і «коричневим» навіть у демократичних суспільствах, наївно переконаних у міцності своїх демократичних інститутів, може швидко перетворитися у небезпечний пунктир, нездатний запобігти змішуванню кольорів.
