Огляд на: Петро Долганов. Життя і загибель єврейської громади Здолбунова. Рівне: Волин. обереги, 2024. — 328 с.; Андрій Портнов, Тетяна Портнова. Дніпро. Біографія великого міста в степу. К.: Віхола, 2924. — 208 с.
«Місто — немов велетенський цвинтар, що жадібно тягнеться за новими тілами праведників»
(З комп’ютерної гри Max Payne, 2001)
Слова «місцеве», «локальне», «тутешнє» ми часто сприймаємо як синоніми провінціалізму та певної обмеженості. Водночас життя людей протягом історії становлять переважно не великі доленосні процеси, а щоденні сукупності різного — місця, людей та трибу життя. Дослідження місцевої історії, незалежно від того, чи під «місцевою» розуміємо історію села, міста або мегаполісу, дає не тільки безцінні матеріали для реконструювання різних аспектів повсякденності та її структур. Дослідження конкретних населених пунктів дозволяє перевірити «великі» теорії та концептуальні схеми. Так би мовити, співставити їх з «інформацією на місцях». Книги Петра Долганова про долю єврейської громади Здолбунова, Андрія та Тетяни Портнових про Дніпро є чудовими прикладами, як можна, використовуючи різну дослідницьку оптику, писати про міста. Однак автори обох книг, пишучи про міста, водночас описують ключові аспекти історії українських теренів та їхні локальні варіації. Книга Долганова стосується долі єврейського населення Здолбунова в часи Другої світової війни.
Зосередженість на короткому відрізку часу та одній спільноті дозволила Автору охопити різні аспекти виживання в часи війн та окупацій. Книга Портнових присвячена всій історії міста Дніпра — від перших поселень і до сучасної російсько-української війни. Мені, як історику, також був цікавий підхід авторів до їхнього наративу, як вони його конструювали та розуміли. На початку своєї книги Петро Долганов пояснює свою позицію щодо розуміння меж епістемології історика — він не вірить в «історичну правду» та «об’єктивну історію». Однак, розуміючи всі обмеження, які накладають джерела, культура та досвід, Автор прагнув відтворити різні аспекти життя єврейської громади Здолбунова. Для цього він намагався реконструювати життя єврейської общини з перспективи різних етнічних груп як із самого Здолбунова, так і з навколишньої місцевості[1]. Перша важлива теза Долганова — доля євреїв Здолбунова в часи німецької окупації мало чим відрізнялась від ситуації в сусідніх Рівному чи Острозі. У цьому сенсі дослідження дозволяє поглибити розуміння перебігу Голокосту на всіх теренах Західної Волині, себто є підтвердженням ширшої тенденції, а не винятком. Інший важливий аспект — деколонізацію Долганов бачить як повернення прихованої імперською політикою мультикультурної локальної історії та відходу від «чорно-білого» наративу про минуле. Дихотомія «жертви — кати» та її пізніша варіація «герої — негідники», опанована свого часу радянськими меморалізаторами, і яка так припала до вподоби українським творцям політики пам’яті, має бути змінена більш нюансованим підходом. Тому Автор прагнув показати не тільки «жертв», але й «винуватців». Злочини чинять люди, дегуманізація їх здатна хіба завести на манівці та створити передумови для нових злочинів[2]. Здолбунів, поставши як модерний транспортний вузол, мало чим вирізнявся з-поміж сусідніх Дубна, Острога та Рівного. Євреї віками співіснували там із сусідами інших етноконфесійних груп. З одного боку, це прямо відображалось в етномовному різноманітті міста, де місцева мешканка могла вільно володіти українською, чеською, польською та російською, а її чоловік понад те, знав ще й іврит. Однак, попри це різноманіття, «змішані» шлюби в міжвоєнний період залишались радше винятками, ніж нормою[3]. Читаючи книгу, розумієш, наскільки Автору став у пригоді досвід досліджень з усної історії. Зокрема, він вказує на притаманну багатьом єврейським респондентам, що пережили Голокост, ностальгійність стосовно міжвоєнного періоду. Порівнюючи з жахіттями Другої світової, цей час їм пізніше уявлявся ледве не «раєм на Землі». Однак співжиття та співпраця між різними етнічними групами йшли пліч-о-пліч із конфліктами та проявами антисемітизму[4]. Міжвоєнні польські початкові школи були місцем, де діти з українських, польських, єврейських та чеських сімей не просто разом навчались, але й зав’язували знайомства та здобували безцінний соціальний капітал, що пізніше стане одним з головних ресурсів виживання під час війни[5]. Загалом, Автор не бачить підстав для твердження про якісь особливі прояви антисемітизму в міжвоєнному Здолбунові, радше місто представляло типову ситуацію для населених пунктів Другої Речі Посполитої напередодні війни[6]. Друга світова різко змінює значення міста, транспортний вузол стає місцем осідку біженців-євреїв з території Польщі: хтось із євреїв мав родичів з німецької зони окупації, хтось, через специфіку радянської паспортизації біженців, не мав права жити в сусідньому Рівному[7]. Шляхом підрахунку Автор показує, що біженців-євреїв перебралось від 700 до 1000 осіб, що становило близько 40–50% єврейського населення міста[8].
З початком німецько-радянської війни місцева окупаційна влада формувалась за триступеневою моделлю: окружні, районні та міські управи. У селах це були сільські старшини та їхні заступники. Посаду голови окружної управи німецька влада ліквідувала у вересні-жовтні 1941 року. Німецька влада не допускала існування українських органів влади чи силових структур з вищим за районний рівнем координації та підпорядкування[9]. Важливо, що єдиної для всіх моделі існування органів місцевого управління не було — часто це залежало від місцевої ситуації. У Здолбунові при організації допоміжної поліції існували посади окружного коменданта і районного коменданта, але не було міського. Цю роль виконував заступник районного коменданта з міської поліції[10]. Автор підважує одну з головних тез канадського історика Джона-Пола Химки про визначальну роль ОУН у структурах місцевої поліції на українських теренах[11]. Долганов показує, що більшість службовців здолбунівської районної поліції, найімовірніше, ніколи не входили в ОУН, а можливо — навіть ніколи не були її симпатиками[12].
Багато хто йшов на службу заради гарантій особистої безпеки для себе та рідних. Непоодинокими були і випадки мобілізації на службу комендантами чи лідерами ОУН. Не варто виключати й економічні мотиви — особові повоєнні радянські справи показують, що багато хто з поліцейських був у міжвоєнний період безробітним. Прагнення уникнути відправки на примусові роботи до Райху також було серед вагомих мотивів. Помста євреям, яких нацистська пропаганда робила уособленням комуністичної системи, було лише одним із чинників, та, видається, далеко не вирішальним[13]. Крім того, варто не забувати, що не всі службовці місцевих органів влади й поліції допомагали в переслідуванні та вбивстві євреїв. Друге серйозне спростування тез Химки та його однодумців з боку Автора стосується ролі ідеології та антисемітизму. Долганов, погоджуючись із тим, що антисемітизм був частиною ідеологічної платформи ОУН (як мельниківського, так і бандерівського крила), все ж вважає, що джерела не дають підстав стверджувати про першорядну роль ідеології в перебігу Голокосту в місті[14]. Стосовно УПА, Автор вважає, що її діяльність як опосередковано, так і безпосередньо була загрозою для євреїв, які в 1943–1944 роках переховувались у лісах та селах Здолбунівщини. Річ не стільки в ідеології чи позиції керівництва УПА, а радше в тому, що багато хто переходив в УПА з допоміжної поліції, приносячи дворічний бекграунд дискримінації та масових вбивств євреїв, що, вочевидь, могло датися в знаки[15]. Не менш цікавими є міркування Автора стосовно того, як ідеї Ханни Арендт[16] чи Вайтмана Вейт Беорна[17] накладаються на місцеву ситуацію. Долганов детально аналізує мотиви, якими керувались люди, що рятували євреїв, і тих, що допомагали в їх переслідуванні та знищенні. Як показав Юрій Скира у своїй недавній книзі про взуттєву фабрику у Львові, одна й та ж людина могла спочатку рятувати, а потім переслідувати одну й ту ж єврейську родину. Фахівці також знайдуть багато корисного в розділах про стратегії виживання євреїв в часи окупації[18] та їхню післявоєнну долю[19]. Завершується книга розділами про покарання винуватців та вшанування пам’яті. Одна з важливих прикінцевих тез Автора — потреба у зверненні уваги на рятівні практики в часи війн та їхню відповідну комеморацію. Досі, в Україні, люди, що рятували євреїв, не сприймаються як «свої», відповідно і Голокост залишається ніби відособленою від української історії подією[20].
Книга Андрія та Тетяни Портнових постала в значній мірі на основі блискучої монографії Андрія Портнова «Dnipro: An Entagled History of a European City»[21]. А втім, це дві різні книги. Деякий час я думав, на яку з двох варто написати рефлексії, і вирішив зупинитись на більш популярній новинці від «Віхоли», адже більшість українських читачів читатимуть саме її. Фахівцям ж раджу не оминати монографію, яка отримала престижну нагороду від Ab Imperio у 2022 році.
На відміну від книги Долганова, присвяченої хоч і важливому, але короткому періоду в історії Здолбунова, книга Портнових є повноцінною синтезою історії міста Дніпра. Однак Автори так само прагнули показати місто з перспективи різних етнорелігійних груп, зокрема, євреїв та караїмів[22]. У багатьох аспектах книга Портнових є взірцем того, як писати коротку та цікаву non-fiction історію міст. Автори особливу увагу звертають на особистий досвід мешканців міст, активно залучаючи еґо-документи. Використання літературних творів підсилює перед читачем образну метафоричність Дніпра в різні періоди його історії. Книга починається з важливості географії для розуміння минулого та майбутнього міст. У випадку Півдня України визначальними чинниками стали степ, річка та пороги на ній[23]. Автори відходять від багатьох усталених дихотомій в українській історіографії, зображуючи кордон з Великим степом не тільки як місце зіткнення, але й як простір всебічної взаємодії[24]. Експансія Російської імперії на Південь призвела до того, що ціла низка автентичних пам’яток античності опинилися в межах її теренів. Не останню чергу це відіграло в народженні «грецького проєкту» та появи міста[25]. Захоплення південних степів і Криму Російською імперією стали кінцем Великого Кордону й дали початок імперській урбаністичній традиції[26]. Новозбудоване місто від самого початку планувалось у межах імперського проєкту як «Нові Атени»: «судилище на зразок древніх базилік», «торговельні ряди півколом на зразок Пропілеїв або прибудови Атенської, з біржою і театром посередині», «Палати Государеві, де жити і Генерал-Губернатору, на взірець Грецьких в Римських будівель» тощо[27] Катеринослав став містом багатокультурним та поліетнічним, для якого не були властивими геттоїзація та етнічна сегрегація[28]. Під час революції 1905–1907 рр. у міські простори Катеринослава вривається масова політика, з численними модерними ідеологічними віяннями. Знову ж таки, Автори прагнуть дотримуватись балансу, описуючи як українські рухи в місті, так і інших етнорелігійних груп, не кажучи вже про загальноімперські. Автори не оминають увагою й насилля, яке відбувалось в міському просторі у ХХ ст., починаючи від єврейського погрому під час революції і закінчуючи ксенофобською політикою щодо німців під час Першої світової війни. Нюансований підхід до наративу зберігається і в розділах про період війн та революцій 1917–1923 рр. Автори звертають увагу на суто урбанізаційні моменти, як-от критична інфраструктура та її ключова роль у щоденному житті мешканців. У часи соціального хаосу, коли розпадається інфраструктура й системи постачання, великі міста з простору комфорту перетворюються на пастки для мешканців. Хто має можливість — тікає в села. Двома головними ворогами мешканців стають голод та холод[29]. У період «калейдоскопу урядів», коли влада в місті могла змінитись декілька разів протягом одного місяця, мешканці прагнули зайняти пасивну очікувальну позицію. Це дозволяло вгадати правильну ідеологічну лінію, що збільшувала шанси на виживання. Цієї тактики дотримувались не лише обивателі, але й знакові культурні та релігійні постаті міста, для прикладу, знаменитий історик козаччини Дмитро Яворницький[30].
Описуючи період Другої світової війни, Портнови, як і Долганов, підважують тезу про визначальну роль ОУН у функціонуванні місцевої поліції. Українським націоналістам так і не вдалось взяти ці структури під свій контроль — протягом усього часу окупації допоміжна місцева влада повністю залежала від рішень німецької адміністрації[31]. Знову ж таки, Автори не зупиняються лише на українському підпіллі в часи окупації, але й простежують діяльність радянського. Також їхній наратив включає події Голокосту, стратегії виживання в часи соціальних катаклізмів. Зокрема, згадується доля пацієнтів лікарні для душевнохворих в Інгрені. Автори наочно демонструють, що для більшості містян пристосування та виживання були основою поведінкових стратегій. А ні підтримка окупаційного режиму, ані боротьба з ним так і не здобули масової підтримки з боку мешканців. Як наслідок, ні комуністичне, ні націоналістичне підпілля не могли похвалитися широкою підтримкою[32]. Після війни Дніпро перетворюється в «ракетне місто». Підтримка з боку держави, активне залучення обдарованої молоді, а також ефективна модель взаємодії науки і виробництва дозволяли постійно створювати нові типи балістичних ракет, багато з яких не мали аналогів у світі[33]. Автори підважують міт так званого дніпропетровського клану. Саме завдяки Леоніду Брежнєву, для якого партійні посади в Дніпропетровську були лише однією з кар’єрних сходинок на шляху до влади, про місто почали говорити як про кузню політичних кадрів. Після смерті Брєжнєва цей образ нікуди не зник, плавно перекочувавши в незалежну Україну[34]. З початком російсько-української війни у 2014 році Дніпропетровськ (пізніше Дніпро) самоусвідомлює себе як «серце України» — мегаполіс, що є ключовим для існування держави. Книга завершується чудовим розділом про те, що можна прочитати з історії Дніпра — від наукової літератури до художніх творів.
Обидві книги мені припали до душі. Якісні «локальні» дослідження змушують істориків знову і знову задуматись над тим, наскільки «великі» теорії описують доступне нам до пізнання минуле. Обидві книги, кожна у своїй ніші, є чудовим прикладом для майбутніх авторів. Адже переважна більшість історій сіл, міст та мегаполісів України та їхніх мешканців ще досі не написані. На щастя, маємо наочні приклади, як це можна робити.
Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
Посилання та примітки
1. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 13–14.
2. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 15–16.
3. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 24–25.
4. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 27.
5. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 41.
6. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 51–52.
7. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 65–66. Про біженців-євреїв з німецької зони окупації, див.: Радченко, О. (2024). Єврейські біженці в Україні, 1939–1941. К.: Дух і Літера.
8. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 68–69.
9. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 91.
10. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 92.
11. See: Himka, J.-P. (2021). Ukrainian Nationalists and the Holocaust. Ibidem Press. Про дискусії стосовно книги, див.: https://uamoderna.com/backward/dyskusiynyy-forum-obhovorennia-knyhy-john-paul-himka-ukrainian-nationalists-and-the-holocaust-oun-and-upa-s-participation-in-the-destruction-of-ukrainian-jewry-1941-1944-stuttgart-ibidem-press-2021-4/
12. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 105.
13. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 105–109.
14. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 113.
15. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 241.
16. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 115.
17. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 132.
18. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 242–277.
19. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 278–283.
20. Долганов, П. (2024). Життя і загибель…, с. 306.
21. Portnov, A. (2022). Dnipro: An Entagled History of a European City. Boston: Academic Studies Press, 378 pp.
22. Про караїмів та їх національну ідентичність, див.: Мартин М. М. «Хозарський міф» в історичній думці та національному дискурсі кримських караїмів (кінець XVIII – початок ХХІ ст.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Вищий навчальний заклад «Український католицький університет», Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка. Дрогобич, 2021.
23. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 14.
24. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 17.
25. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 24
26. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 37.
27. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 30.
28. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 52.
29. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 89.
30. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 90–92.
31. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 125.
32. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 125.
33. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 144.
34. Портнов, А., Портнова, Т. (2024). Дніпро…, с. 150.
