Церковна незалежність як історична справедливість: історичні наративи навколо боротьби за Томос

Церковні питання за весь період української незалежності ніколи не отримували такої величезної ваги, як це сталося з кампанією за отримання Томосу та утворенням Православної церкви України. Новини про сучасне церковне протистояння привернули увагу суспільства до проблем церковної історії, а зацікавлені в Томосі групи використовували історичні наративи для легітимації своєї мети – визнання української церковної незалежності.

Наприкінці 1980-х років в Українській РСР була дозволена лише одна православна церква – Російська православна церква (РПЦ). Проте в процесі розпаду СРСР деякі її єпископи та священики в Україні спробували утворити незалежну церковну спільноту. В результаті кількох схизм з’явилися Українська православна церква Київського та Московського патріархатів (відповідно УПЦ-КП та УПЦ-МП), а в 1995 р. до них додалася ще й Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Однак з-поміж них лише УПЦ-МП мала статус канонічної, тобто була визнана легітимною іншими православними церквами світу.

В Україні, як і в багатьох інших країнах Центрально-Східної Європи, національна ідентичність багато в чому збігається з ідентичністю релігійною. Як продемонструвало дослідження Pew Research Center, проведене у 2017 році, для більш як половини українців бути православним це «дуже/напевне важливо, аби бути «справжнім» громадянином своєї країни» [1]. Тож геть не дивно, що в умовах конфлікту з Росією сам той факт, що лише церква підпорядкована Москві є канонічною, а інші – ні, став сприйматися як загроза національній безпеці та «історична несправедливість».

Саме на цих настроях президент Порошенко будував свою передвиборчу кампанію 2018/2019 років. У квітні 2018 року він розпочав загальнонаціональну акцію для того, аби «відновити історичну справедливість» – домогтися визнання канонічної незалежності для української церкви. Він звернувся до Константинопольського патріарха Варфоломія І, щоб той надав Томос про автокефалію, а пізніше сприяв становленню Православної церкви України (ПЦУ), яка об’єднала б УПЦ-КП і УАПЦ.

Цей короткий есей присвячений аналізу історичних наративів, які використовували політики, громадські діячі та церковні ієрархи, щоб легітимувати таку масштабну боротьбу за незалежність церкви. Для розгляду цього питання найкраще підходить концепт «історична політика», тобто «цілеспрямоване конструювання і практичне застосування в політиці «історичної пам’яті»  та інших форм колективних уявлень про минуле» [2].

В есеї розглядаються промови політиків та церковних діячів, різноманітні матеріали, підготовані Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) та Міністерством освіти, а також релігієзнавцями та істориками, що активно залучалися до публічної кампанії з промоції ідеї церковної незалежності протягом 2018-2019 років.

Вкрадена історія

Чи не центральним мотивом в українській історичній політиці після 2014 року є те, що «наша історія» була вкрадена Росією. Вкрадена та спотворена, аби представити Україну як невід’ємну частину Росії. Антиросійська патріотична мобілізація 2014 року породила багато державних та громадських ініціатив, що ставили собі за мету з такими спотвореннями боротися і через це повертати українцям їх «справжню історичну пам’ять».

Попри те, що ці зусилля були спрямовані насамперед на поширення знань про «борців за незалежність у ХХ столітті», вони створили потужну публічну тенденцію говорити про «вкрадену історію» в найрізноманітніших вимірах, в тому числі і в сфері історії церкви.

Тож зовсім не дивно, що один із провідних співробітників Київської православної богословської академії УПЦ-КП (КПБА) отець Віталий Клос, говорячи про українську церковну історію, зазначав: «здавна Російська імперія, а по тому СРСР намагався «вкрасти», чи то «приватизувати»… історію української церкви» [3]. Головний редактор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський стверджував: «РПЦ прагне створити міф, що Київська митрополія – витвір кінця ХХ століття, а Московська має тисячолітню історію» [4]. Привласнюючи київський період історії церкви, Московський патріархат, за словами релігієзнавця Дмитра Горєвого, виглядає старішим, а відтак – авторитетнішим в очах вірян [5].

Відповідно «вкрадена історія» мала бути повернена. Президент Петро Порошенко, сам активний прибічник такого наративу, у своєму зверненні до парламенту у 2018 році підкреслював, що саме на Українські землі спочатку «пролилося світло Христової віри і вже потім ми поділилися [ним] із тим Заліссям, де давні київські князі дуже необачно заснували Москву» [6].

І навіть сама російська церква певною мірою визнала той факт, що вона молодша від української, адже 1948 року святкувала 500-ліття від свого заснування [7]. Тож з отриманням українською церквою незалежності «історія Російської церкви буде починатися не з хрещення Русі, а з 1448 року. З того часу, коли вона відокремилась від Київської митрополії», – говорив у 2018 році патріарх УПЦ-КП Філарет [8].

Через здобуття незалежності українською церквою, за словами радника президента Ростислава Павленка,  настане кінець «найдавнішій концептуальній заявці Москви на світову гегемонію» [9] і росіянам доведеться «думати над тим, а що своє вони можуть запропонувати світові, [крім того], що вкрали у нас» [10].

«Анексія» Київської митрополії

Історія української церкви була «вкрадена», оскільки і сама церква була «вкрадена» Росією. Перехід Київської митрополії до складу Московського патріархату у 1686 році репрезентувався різноманітними спікерами, в тому числі президентом та його радниками, як «втрата незалежності» [11] або навіть «анексія Москвою» [12].

Ще у 2016 році парламент України звернувся до патріарха Константинопольського Варфоломія І з проханням надати українській церкві автокефалію. Якраз перед цим Московський патріарх бойкотував Всеправославний собор на Криті, який організовував Варфоломій. Тож парламентарі сподівалися скористатися напруженням між Москвою та Константинополем для вирішення питання про автокефалію. У своєму зверненні вони, зокрема, писали:

«26 липня 2008 року, перебуваючи з візитом у нашій країні з нагоди святкування 1020-ї річниці хрещення Київської Русі, Ви, Ваша Всесвятосте, у своєму Зверненні до української нації [окреслили своє] ставлення до акта 1686 року, або, як Ви висловилися, “анексії [Української Церкви] до Російської держави”» [13].

Уміщуючи цитату патріарха у геть новий контекст війни і анексії Криму, українські депутати проводили чітку історичну паралель: Росія анексувала український Крим у 2014, так само як анексувала українську церкву 1686 року.

Після цього звернення застосування терміну «анексія» у контексті подій ХVІІ століття прижилося у публічному дискурсі. Тож, коли 2018 року Константинополь скасував акт 1686 року, українські медіа подали цю новину як «Синод визнав незаконність анексії української церкви Москвою». Цей термін повторили спікери УПЦ-КП [14] та навіть професійні історики у своїй книзі про історію української церкви [15].

Президент Порошенко також кілька разів говорив про анексію української церкви. Зокрема, у свої промові на Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 р., на якому, власне, утворювалася ПЦУ:

«Вселенський Патріарх остаточно проголосив незаконною московську анексію Київської митрополії, здійснену ще наприкінці XVII століття. Його Всесвятістю було заявлено, що Російська Православна Церква не має канонічних прав щодо православної церкви в Україні. І що наша православна церква не має підпорядкування РПЦ. Наголошую, Україна не була, не є і не буде канонічною територією російської церкви» [16].

Акцентування на слові «анексія» часто супроводжувалося переліком порушень, що їх Москва вчинила щодо Києва. Перше таке порушення полягало в тому, що Російська церква невірно витлумачила сенс акту 1686 року. Так про це говорить проект «Радіо свободи» «Константинополь-Київ-Москва. Хронологія церковних відносин»:

«Константинопольський патріарх Діонісій видав грамоту про передачу права Московському патріархові висвячувати Київського митрополита. У грамоті обумовлювалися умови передачі… У Москві ж цей акт сприйняли як передачу Київської митрополії у цілковите своє підпорядкування». [17]

Умови передачі, зокрема, зобов’язували Москву не порушувати привілеїв Київської митрополії, дозволяти місцевим кліриками обирати Митрополита, а сам Митрополит мав поминати патріарха Константинопольського перед Московським під час богослужінь. Всі ці умови «були порушені Московським патріархатом», як стверджували, наприклад, учасники міжнародного круглого столу, організованого ПЦУ за участі представників Міністерства культури та Національної академії наук у лютому 2019 року [18].

До того ж РПЦ було репрезентовано як церкву, що порушила канони ще навіть до того, як «анексія» відбулася. Зокрема, на ВВС Україна вийшов сюжет про те, що Московські посли підкупали патріарха Константинопольського, аби той підписав необхідні документи [19], а Московська влада призначила нового Київського митрополита ще до того, як отримала на це право [20]. Відтак, «через інтриги та примус з боку царської влади Київську митрополію було приєднано до Московського патріархату», – резюмують автори з Міністерства освіти у навчальних рекомендацій щодо Томосу для шкіл [21].

Окрім порушення канонів [22], наратив про анексію проводить паралель між тим, які стосунки були і є між церквою та владою в Росії. Так, відомий релігієзнавець Олександр Саган кілька разів акцентував на тому, що один із «організаторів анексії» патріарх Московський Йоаким до чернечого постригу був офіцером рейтерського полку: «Це була армія так званого «нового ладу», яку нині назвали б своєрідним спецназом». Також Саган зазначав, що патріарх любив повторювати: «Що накаже влада, те й готовий виконувати і слухатися її у всьому» [23]. Таке зображення Йоакима як російського силовика ХVII століття прекрасно співвідносилося з образом сучасного патріарха Кирила, який поставав в українському публічному просторі як агент ФСБ/КДБ, що безумовно просуває політку Кремля.

Отже, українська церква була «незаконно анексована», її права були порушені, однак «всі основні ініціатори й учасники анексії Київської митрополії… не прожили й п’яти років після цих подій. Всі понесли кару Божу» [24].

Підкорення та русифікація замість незалежності та національних традицій

За історичними наративами, що супроводжували становлення ПЦУ, 1686 року «природній» шлях розвитку українського православ’я звернув у «неправильному» напрямку. До 1686 року українська церква представлена як незалежна, самоврядна, зі своїми унікальними традиціями. Такою вона постає у багатьох телевізійних програмах та новинах на церковну тему, що з’являлися протягом 2018 – 2019 років.

У короткій історії української церкви від «24 каналу», зокрема, йдеться про те, що «Київська митрополія від моменту свого створення у 988 році була автономна, мала гарно розвинуте самоуправління. Глава Української православної церкви мав права та привілеї надзвичайно потужні, але традиційно скромно іменувався митрополитом» [25].

В тому ж ключі, ведучі каналу «Прямий» говорили, що попри той факт, що «Київською митрополією за правління Володимира управляли прислані з Константинополя греки, ситуація змінилась з приходом до влади князя Ярослава Мудрого. 1051 року Русь отримує першого митрополита русина, ним став Іларіон. Митрополит Іларіон залишив по собі важливу філософську працю “Слово про закон і благодать”, яка стверджувала самостійність Київської Русі та руської церкви» [26].

Попри труднощі ця самостійна церква до 1686 р. зберігала «свою літургію та свої традиції», – говорять учасники телемарафону «Об’єднавчий Собор» на «Суспільному» [27].

Проте не лише незалежність та самоврядність були «природніми» характеристиками української церкви, але й її орієнтація на Європу. Відповідно до цього наративу, до 1686 року українська церква та Україна загалом тяжіють до Європи, точнісінько як сучасна Україна – до Європейського Союзу.

Президент Порошенко стверджував, що «рішення князя Володимира щодо хрещення Київської Русі (було) справжнім європейським вибором» [28]. Оскільки сучасна Росія і РПЦ відкидають Європу, то через унезалежнення української церкви від Москви «ми повернули справжній зміст Володимировому Хрещенню» [29].

Європейський вибір зазнав поразки у 1686 році, коли Українську церкву було «анексовано та окуповано… Мільйони вірян ошукано, сплюндровано частину великої церкви, яка була поєднуючим містком з іншим християнським світом. Ту ж частину духовенства, яка чинила опір окупації, нещадно переслідували» [30].

Внаслідок чого Київський митрополит втратив владу над своїми єпархіями [31], а його митрополія стала «звичайною єпархією» РПЦ [32]. На довгий час Україна перетворилася на «політичну та церковну колонію Росії» [33], яка пережила «протягом XVIII та XIX століть трагічні процеси русифікації, втрати українським православ’ям власного унікального обличчя та заборони будь-яких проявів, які не узгоджувалися з російською церковною традицією», – йдеться в матеріалах Міністерства освіти для шкіл. [34]

Акцент на русифікації церкви важливий для наративу про «відновлення історичної справедливості», адже це підкреслює, що крім намагання вкрасти історію та владу над українською церквою, РПЦ намагалася ще й знищити саму сутність цієї церкви – її унікальні традиції та мову. Тож може геть невипадково фільм «Томос для України», знятий каналом «ICTV» за участю президента Порошенка, його радника Ростислава Павленка та голів ПЦУ Епіфанія та Філарета, демонструє уривок з уроку історії в КПБА, що присвячений саме темі русифікації [35].

Схожий наголос на русифікації робить і отець Віталій Клос з КПБА у своєму інтерв’ю: «Імперія забирала усе найцінніше, автентичне, оригінальне. А назад, сказати б, повертали усе «вижате», спотворене – якісь субстрати, що їх мали поширювати, їх мали всі знати. У результаті постала цілісна концепція російської історії, з’явились певні традиції, яких у нас, на теренах України, ніколи не було, а натомість наші українські традиції потрапили під заборону» [36].

Церква Сталіна проти Церкви національної революції

Останній важливий сюжет в історичних наративах, пов’язаних зі становленням ПЦУ, це історія про те, яку роль відіграла Російська держава у створенні РПЦ, зокрема, у визнанні її патріаршого статусу в XVI столітті та  формуванні її сучасної структури у 1943 році. Такі сюжети активно використовувалися для того, аби легітимувати дії української влади у 2018 – 2019 роках.

Яскравим прикладом таких наративів є сюжет каналу 1+1 «Хабарі, залякування та обман: як історично «автокефалію» отримувала Російська церква», що вийшов 6 січня 2019 року, коли митрополит Епіфаній отримував Томос про автокефалію у Стамбулі [37].

«988 рік – київський князь Володимир проголошує православ’я державною релігією Київської Русі. На місці Москви в той час – самі болота. П’ятсот років Київ залишається центром православ’я, яке поширюється звідси на схід і північ», – йдеться в сюжеті. Далі журналіст звертає увагу на те, що Московська церква сама відділилася від Києва у XV столітті, а також, що ніхто її не визнав як незалежну, аж поки:

«Наприкінці XVI століття Борис Годунов обманом виманює з Константинополя патріарха Єремію ІІ, обіцяючи йому захист від османів. Півроку Годунов тримає Єремію в полоні, домагаючись дозволу на власну патріархію. Під тиском патріарх погоджується. У 1589 році московські посли дають хабара – сорок сороків хутра та 200 золотих червонців за проголошення Московської патріархії. Однак Томосу про автокефалію російська церква так і не отримує, лише грамоту про утвердження Московського патріархату».

Іншим сюжетом є те, що РПЦ створив Сталін у 1943 році, і що вона залишається останнім реліктом Радянського союзу. Ця «радянська церква» доклалася до нищення української національної ідентичності і культури. Важко недооцінити таку асоціацію РПЦ з СРСР, особливо у контексті декомунізації, проведеної УІНП, що закріпила за радянським минулим характеристику «злочинного тоталітарного режиму». Ба більше, «радянське» у публічному дискурсі після 2014 року все більше і більше ототожнюється з російським, а, отже, негативним.

Під час війни з Німеччиною «радянський керманич Йосип Сталін кардинально змінює своє ставлення до церкви. Він зустрічається з уцілілими митрополитами і схвалює їхнє бажання обрати патріарха. Виникає нова назва – Російська православна церква [РПЦ]. Реставрація відбувається під чуйним контролем Компартії, НКДБ», – акцентують автори проекту «Константинополь-Москва-Київ» [38].

«А нехай вони покажуть [свій] Томос. А де їх Томос? Сталіним підписаний? Ось це все з цього і починалось. Правда – її не сховаєш», – говорив в своїй промові на початку 2019 року президент Петро Порошенко, коли разом з головою ПЦУ їздив регіонами України після отримання Томосу [39].

Створена Сталіним РПЦ «була тісно інтегрована в систему СРСР як структурний підрозділ. Коли СРСР розпався, РПЦ зберіглася як його структура», – пише популярна журналістка Катерина Щоткіна [40].

Через таку інтеграцію в радянський проект, РПЦ «трансформується та втрачає духовність»[41]. Це питання УІНП розглядав на науковій конференції.

Отже, «радянська церква» не може бути частиною національного минулого. Натомість популярним мотивом стає спротив радянському. Наприклад, у такому ключі представлено першу УАПЦ.

Створена у 2018 році ПЦУ виводить свою історичну тяглісь від Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що постала внаслідок Української революції 1917 – 1921 рр. і була знищена більшовиками.

18 січня 2019 року президент Порошенко та голова ПЦУ митрополит Епіфаній відкрили у Черкасах пам’ятник митрополиту Василю Липківському (1864 – 1937), першому очільнику УАПЦ. У своїй промові після чину освячення президент таким чином описав історію Липківського:

«Великий задум виник у часи Української революції, тоді уряд України гетьмана Скоропадського і Директорії розпочали боротьбу за надання українській церкві автокефалії, але через внутрішні чвари… цього не відбулося. Василь… зі своїми однодумцями 14 жовтня 1921 року у Святій Софії скликав І Всеукраїнський церковний собор, який підтвердив постанову Всеукраїнської церковної ради про автокефалію… Василя Липківського обрали митрополитом Київським і всія України, першим главою УАПЦ. Москва не пробачила митрополиту Василю його зусиль, його державницької, проукраїнської позиції, його богослужіння українською мовою і 73-річного Владику розстріляли 27 листопада 1937 року і поховали в безіменній могилі» [42].

Видається, що Липківський створив свою церкву супроти волі більшовиків, під час «справжнього» українського уряду, а більшовики цю церкву знищили.

Схожий патерн можна побачити і в матеріалах, підготованих УІНП на початку 2019 року до річниці ухвалення Директорією закону «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви». В презентаційному описі до цих матеріалів можна побачити ту ж картину – УАПЦ створено під час революції, а більшовики її знищують. Однак, самі матеріали подають більше нюансів. Зокрема те, що більшовики підтримали УАПЦ на противагу Московському патріархату [43].

Та в публічному дискурсі більшовики виходять на сцену як ті, що нищили УАПЦ [44], а не як ті, що також її підтримували [45].

Висновки

Коли я сказав своїй знайомій, що збираюсь писати есей про те, як боротьба за Томос та утворення ПЦУ стали «відновленням історичної справедливості», вона дуже здивувалася і запитала: «Невже ти сумніваєшся, що Томос є відновленням історичної справедливості?». Як на мене, ця ремарка є промовистою. Війна з Росією обернула сучасний конфлікт у минуле. Тож минуле стало одним із тих просторів, який теж слід захищати від ворожого вторгнення.

Православна церква сприймається як складова цього простору минулого і важлива частина сучасного протистояння, відтак її теж треба захищати. У відповідь на історичні наративи РПЦ про «братні народи» та «спільну православну культуру» з’явилися наративи про спротив імперській церкві та «духовну окупацію».

В цих наративах РПЦ «вкрала» історію української церкви, аби виглядати старішою, «анексувала» саму українську церкву та порушила її права, знищила унікальність цієї церкви та збила її з «європейського шляху». Саме використання таких наративів, що проводять очевидні паралелі із сучасним конфліктом та позначають події історії термінологією сучасного протистояння, дозволило репрезентувати Томос та утворення ПЦУ як «відновлення історичної справедливості», на яку «300 років чекали українці».

Такі наративи виросли із антиколоніального дискурсу української історичної політики 2014 – 2019 рр. Формування образу Росії як одвічного ворога, відкидання радянського періоду, акцент на спротиві імперії – всі ці елементи історичної політики проявилися в кампанії боротьби за Томос.

Кейс із Томосом надзвичайно цікавий, оскільки до кампанії за його отримання долучилася величезна кількість людей та інституцій – від президента і парламенту до релігієзнавців та істориків, від Міністерства освіти до журналістів багатьох видань та телеканалів. Однак наративи, які вони відтворювали, були більш-менш однаковими та складалися з тих 4 елементів, які я проаналізував у цьому есеї.

Повертаючись до запитання своєї знайомої, я б відповів, що Томос дійсно приніс історичну справедливість. Масштаб боротьби та увага стількох людей до подій в українському православ’ї допомогли сформувати та поширити наратив про українську церкву серед інших церков світу. Цей наратив підважив до того єдине авторитетне джерело про українське православ’я – Московський патріархат.

Цей текст є авторським редагованим перекладом есею: “Church Independence as historical justice. Politics of history explaining the meaning of the Tomos in Ukraine 2018–2019,”Baltic Worlds (2020), Volume: XIII, Issue: 2-3, p. 74-83. Публікується з дозволу Автора та Редакції журналу. У публікації використано ілюстрації з відкритих джерел, надані Автором.

Андрій Ферт – магістр історії, аспірант НУ «Києво-Могилянська Академія», досліджує роль Православної церкви у конструюванні історичної пам’яті, працює над роботою про пізньорадянські практики контролю за православними громадами. Серед нещодавніх публікацій – дослідження історичних наративів УПЦ-МП: Equivocal memory: What does the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate remember? та стаття про роботу громадських комісій сприяння антирелігійній роботі у пізньорадянському Києві: Між паперовим та всебічним контролем: комісії сприяння та православні громади Києва у 1970-1980-х роках. Живе і працює у Києві.

[1] Pew Research Center. (2017). Religious Belief and National Belonging in Central and Eastern Europe

[2] Касьянов, Г. Past Continuous: Історична політика 1980-х – 2000-х. Україна та сусіди (Laurus, 2018), 27.

[3] Костюк, Б. (2019). ПЦУ і РПЦ. Як Росія привласнювала історію церкви України

[4] Тищенко, Р. (2018). Томос для України руйнує міф про єдність народів Російської імперії – релігієзнавець

[5] Дудар, О. (2018). Українська помісна церква поставить хрест на тисячолітній історії російського православ’я, – релігієзнавець

[6] Порошенко, П. (2018). Звернення до Верховної Ради України 19 квітня 2018

[7] Тищенко, Р. (2018). Томос для України руйнує міф про єдність народів Російської імперії – релігієзнавець

[8] Fert, A. (2018). Spiritual capital: why Ukraine is breaking from Russia’s Orthodox Church

[9] Порошенко, П. (2018). Послання до Верховної Ради України 20 вересня 2018

[10] Кампасун, І. (2018). Про відновлення історичної справделивості

[11] Горєвой, Д. (2018). Константинополь – Київ – Москва. Хронологія церковних відносин

[12] Українська правда. (2018). Синод визнав, що РПЦ анексувала Київську церкву – Зоря

[13] Верховна Рада України. (2016). Зверення до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні

[14] Фейсбук архієпископа Євстратія Зорі

[15] Гордієнко, Д., Клос, В., Мицик, Ю., Преловська, І. Історія Української Православної церкви (Фоліо, 2019), 78-83.

[16] 5 канал. (2018). Порошенко – учасникам Об’єднавчого собору: від вас залежить майбутнє України та духовна незалежність від Росії

[17] Горєвой, Д. (2018). Константинополь – Київ – Москва. Хронологія церковних відносин

[18] Самохвалова, Л. (2019). Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

[19] Червоненко, В. (2018). Чия Україна: тисяча років боротьби за православний Київ

[20] Самохвалова, Л. (2019). Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

[21] Міністерство освіти і науки України. (2019). Щодо висвітлення питань створення Православної церкви України

[22] Верховна Рада України. (2016). Зверення до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні

[23] Самохвалова, Л. (2019). Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

[24] Там само.

[25] 24 канал. (2018). Історія православної церкви в Україні у короткому мультику

[26] Кромф, І. (2019). Від Хрещення і до Томосу: етапи становлення української церкви

[27] UA: Перший. (2018). Тема дня. Спецвипуск. Об’єднавчий собор

[28] Espreso.TV. (2018). Князь Володимир зробив європейський вибір, – Порошенко

[29] Радіо Свобода. (2019). «Європейський вибір»: низка політиків привітала українців із Днем хрещення України-Руси

[30] Самохвалова, Л. (2019). Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

[31] Майоров, М. (2018). Київська митрополія та інші православні церкви перед 1686 роком (карти)

[32] Самохвалова, Л. (2019). Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

[33] Верховна Рада України. (2016). Зверення до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні

[34] Міністерство освіти і науки України. (2019). Щодо висвітлення питань створення Православної Церкви України

[35] Телеканал ICTV. (2019). Томос для України – документальний фільм про ПЦУ та церковну незалежність

[36] Костюк, Б. (2019). ПЦУ і РПЦ. Як Росія привласнювала історію церкви України

[37] ТСН. (2019). Хабарі, залякування та обман: як історично “автокефалію” отримувала російська церква

[38] Горєвой, Д. (2018). Константинополь – Київ – Москва. Хронологія церковних відносин

[39] ТСН. (2019). “Покажіть свій Томос”: Порошенко запропонував РПЦ довести свою канонічність

[40] Щоткіна, К. (2018). Кінець СРСР Московського патріархату?…

[41] Український інститут національної пам’яті. (2015). 11 червня у Києві пройде наукова конференція “Історія та сучасні виклики непокараних злочинів радянського тоталітаризму проти церкви”

[42] Фейсбук Петра Порошенко

[43] Український інститут національної пам’яті. (2018). Інформаційні матеріали до 100-річчя проголошення Урядом Директорії автокефалії Української Православної Церкви

[44] До прикладу: матеріали УІНП «Сто облич Української революції», фільм Томос для України – документальний фільм про ПЦУ та церковну незалежність, історія ПЦУ з її власного сайту та вищезгадані матеріали МОНу

[45] Цей самий підхід можна побачити навіть у доповіді єпископа Константинопольскої церкви Макаріоса на синаксисі у Стамбулі у 2018 році: “In early 1919, the Ukrainian government adopted the ‘Law on the Autocephaly of the Ukrainian Orthodox Church,’… there was no recognition of autocephaly on the part of the Church of Constantinople. Of course, all this was no longer relevant after 1930 when the Bolsheviks occupied Ukraine and abolished the so-called autocephaly.”

 Усі документи в шафці.