Повсякденне життя радянської партноменклатури в 1930-х роках: межигірські дачі за даними нацистських окупантів

Історія Другої світової війни та окупації є однією з найбільш досліджуваних тем в історії України ХХ ст., проте досі залишається багато дискусійних питань, що потребують поглибленої уваги. Вочевидь зарано говорити про цілісне та всебічне вивчення таких широких проблем як військова складова Другої світової війни, Голокост, злочини нацизму, життя під окупацією, нацистська ідеологія і пропаганда тощо, адже на другому плані часто перебувають окремі аспекти цих проблем.

Наприклад, на тлі широкого вивчення проблеми використання нацистськими окупантами у своїй пропаганді різних сюжетів про радянську дійсність, поза увагою дослідника часто залишається те, якими шляхами окупаційні структури отримували інформацію для антибільшовицької пропаганди. Не менш важливими для дослідника є питання можливостей верифікації даних, насамперед тих, які стосуються таких тем, як Голодомор в Україні у 1932–1933 рр., репресії в СРСР у 1930-х рр., життя партійної верхівки тощо.

Ця публікація присвячена цікавому документу періоду нацистської окупації України під назвою «Партійні особняки у Києві та його околицях». Документ розкриває окремі сторінкам історії Межигір’я ХХ ст., а саме існування у цій місцевості державних урядових дач, побудованих в середині 1930-х рр., передусім на місці зруйнованого Межигірського Свято-Преображенського монастиря та інших будівель. Також документ привідкриває завісу повсякденного життя мешканців цих будинків [1].

Документ було знайдено нами у 2014 р. у справі 94 фонду NS 30 Федерального архіву в Берліні (Bundesarchiv Berlin) [2], в якому представлено частину архіву Оперативного штабу райхсляйтера Розенберга [3] (далі – Оперативний штаб або Штаб, нім. Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg). Це одна з найбільших відомих нацистських організацій, що під час Другої світової війни займалася вивезенням до Третього райху культурних цінностей з країн Європи, окупованих нацистами [4]. Штаб, створений влітку 1940 р., у першій половині 1941 р. вже розгорнув свою діяльність у країнах Західної Європи (Франції, Бельгії, Нідерландах), а з другої половини 1941 р. поширив діяльність на території України, Росії, Білорусії, Естонії, Латвії, Литви. Організацію було створено за ініціативи Альфреда Розенберґа, партійного функціонера та державного діяча, який восени 1941 р. очолив Міністерство окупованих східних територій. Оперативний штаб фактично був організацією при управлінській структурі А. Розенберга із назвою «Уповноважений фюрера у справі нагляду за загальним духовним і світоглядним навчанням та вихованням у НСДАП» (нім. Beauftragter des Führers für die Überwachung der gesamten geistigen und weltanschaulichen Schulung und Erziehung der NSDAP) при Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини (або Націонал-соціалістичній німецькій партії робітників). На окупованій території СРСР Оперативний штаб мав кілька стаціонарних підрозділів – головних робочих груп «Україна» (з місцеперебуванням у Києві), «Остланд» (з місцеперебуванням у Ризі) та «Центр» (з місцеперебуванням у Мінську). Головним робочим групам підпорядковувались більш дрібні робочі групи, прив’язані до міст, а також кілька оперативних і мобільних команд, що створювалися для виконання окремих завдань. Той факт, що Оперативний штаб мав право діяти не лише у зонах підпорядкування військовій адміністрації та у прифронтовій зоні, значною мірою обумовив такий великий географічний масштаб його діяльності [5]. Співробітники цих підрозділів Оперативного штабу поряд з іншими нацистськими структурами (при райхскомісаріатах «Україна» та «Остланд», при частинах вермахту та СС тощо) займалися конфіскаціями, описуванням, упорядкуванням та вивезенням до Третього райху численних колекцій музеїв, не лише художніх, а й краєзнавчих і природознавчих, різних бібліотек (наукових, універсальних обласних, більш спеціалізованих – як вищих навчальних закладів, так і, наприклад, виробничих (спеціалізованих дослідних підприємств) та ін., а також архівів. В цілому вони намагалися виправдати масові пограбування бібліотечних зібрань і музейних колекцій тим, що таким чином оперативно «рятують» їх від військових дій, а в перспективі – від більшовизму, а також прагнули підвести під свою діяльність наукову основу – ці зібрання мали б водночас стати об’єктом вивчення та джерельною базою для подальших досліджень СРСР [6]. Серед архівних зібрань, крім документів щодо історії колонізації німцями Таврії, нацистів передусім цікавили документи ВКП(б) та КП(б)У як джерела. Проте крім цього напрямку у діяльності Оперативного штабу була й інша важлива складова, яка наказом А. Гітлера та низкою подальших розпоряджень Управління штабу неодноразово була визнана пріоритетною, – збирання різноманітних матеріалів щодо більшовизму, масонства та єврейства, що були визнані «світоглядними ворогами націонал-соціалізму». Частина цих матеріалів, як, наприклад, твори класиків марксизму-ленінізму, які виходили свого часу великими накладами, мала бути знищена. Це унеможливило б їх вивчення широкими масами населення. Водночас частина матеріалів мала поповнити бібліотеки в райху, щоб у подальшому їх можна було використовувати у навчанні та пропаганді.

Штаб цікавили різні сторони життя в СРСР – від тоталітарної ідеології та її проявів в державному управлінні до міського і сільського побуту. Співробітники Оперативного штабу особливу цінність для пізнання радянського повсякдення вбачали в інформації, отриманій на місцях від безпосередніх очевидців. Інформацію збирали шляхом опитувань представників інтелігенції, що залишилися в окупації (переліки таких осіб вони отримували в управах міст) або ж самостійних оглядів об’єктів, що їх цікавили – як окремих установ, зокрема, бібліотек, музеїв, вищих навчальних закладів тощо, так і, наприклад, окремих пам’яток архітектури. Проте більша частина свідчень містилася в так званих «розробках» (нім. Ausarbeitungen) – в основному, в статтях та аналітичних розвідках різного обсягу, серед яких, щоправда, подекуди були і великі роботи обсягом у кілька сотень сторінок. Наукова та інформаційна цінність таких робіт була дуже неоднорідна, хоча не можна не відзначити, що щодо підготовки подібних робіт при Штабі було розроблено окремі правила, а також існував контроль за їх дотриманням та правила критичного рецензування. Ще одну частину розробок складали огляди преси та бібліографічні огляди літератури за окремими темами, підготовлені та упорядковані самими співробітниками Штабу під час роботи з місцевими бібліотечними зібраннями [7].

Документ щодо історії Межигір’я, як і багато інших подібних розвідок, складених на замовлення Оперативного штабу, має передусім виражений антибільшовицький пропагандистський зміст. Його першочергова мета – продемонструвати контраст умов життя представників партійної верхівки та середньостатистичних мешканців Києва у 1930-х рр. Роботу було упорядковано співробітником Головної робочої групи «Україна» Г.-Й. Рудольфом [8] на основі даних Євгена Наконечного [9]. Обсяг документу – 22 повні машинописні сторінки. До тексту додано 19 фотографій (з яких три було об’єднано у панораму) місцин в Межигір’ї, передусім державних дач та їхнього інтер’єру, зроблених Оперативним штабом. На фото представлені дачі, побудовані у середині 1930-х рр. для кількох партійних та державних діячів УСРР, а саме П. Постишева, С. Косіора, Г. Петровського, В. Балицького [10]. Більшість цих фотографій були зроблені співробітниками Оперативного штабу під час їх поїздки до Межигір’я навесні 1943 р. (інші – у Києві). Вони становлять особливу цінність, оскільки до наших часів зберіглося мало фотодокументів, де були б зафіксовані зовнішній вигляд та інтер’єр цих особняків, а після Другої світової війни будинки були розібрані. На кількох світлинах на початку документу зображено особняки поза межами Межигір’я, розташовані у Києві.

Після редакційно-технічного опрацювання (редагування, машинописний набір тощо) статтю було видруковано у чотирьох примірниках. Перший з них було надіслано до Управління штабу в Берліні, а саме до окремого його відділу, який займався збиранням та оцінкою подібних матеріалів, упорядковував архів таких робіт, а також аналізував можливості подальшого використання, надавав інформацію з цих донесень для державних органів Третього райху та різних нацистських структур як на території райху, так і поза нею. Текст друкується за копією, виготовленою з першого примірника, надісланого до Берліну.

Переклад [11]

Оперативний штаб райхсляйтера Розенберґа                      Київ, 29 квітня 1943 р.

для окупованих територій

Головна робоча група «Україна»

Відділ контролю

Укладач: пг. [12] Рудольф

Оригінал до Управління штабу;

1-а та 2-а копії – до Управління штабу;

3-я копія – до Головної робочої групи «Україна»;

4-а копія – до робочої групи «Київ».

«Партійні особняки у Києві та його околицях» [13]

[підпис відсутній]

Рудольф

гауптайнзацфюрер

 Передмова

Представлена робота має на основі автентичних [15] даних та оригінальних фотографій продемонструвати, як саме і в яких умовах жили більшовицькі керівники України. Особливості історії архітектури [заміських будинків українських партійних функціонерів – Н.К.] викладені нашим українським співробітником, фахівцем з цього питання Євгеном Наконечним, який особисто знав архітектора єврея Якова Штейнберга [16]. Наконечний та Штейнберг під час своєї підготовки неодноразово консультувалися у їхнього спільного вчителя В. Рикова, київського професора з архітектури [17]. Зі свого боку Риков неодноразово був запрошений Петровським до його заміського будинку та розповідав своєму учневі Наконечному особливості умов проживання у Межигір’ї, про те, як там приймали тощо.

Найновішу інформацію про життя у заміському будинку Балицького [18] (С. 14–20) [19]) ми отримали від хатньої робітниці Ніни [Винничук] [20], що знаходиться там і сьогодні, та від нинішнього сторожа [Черненко], який надав нам меню страв (С. 19).

Робота має бути ефективно використана з пропагандистською метою.

Рудольф

гауптайнзацфюрер

[підпис відсутній]

Кожний німець, який вперше відвідує більшовицьке місто, вражений зубожінням та занедбаністю його будинків. Переважна частина всіх будівель походить ще з царських часів. Протягом 25 років більшовицького панування не було ніякого оновлення. Не дивно, що всюди штукатурка обсипалася зі стін, так, що фасади виглядають сірими та потворними, та завдяки цьому міста демонструють своє сумне обличчя.

Перш за все кидається у вічі – і тут я кажу зокрема про Київ – при тому, що внутрішня частина міста і сьогодні виділяється з безнадійної одноманітності більшовицького міста принаймні завдяки історичним будівлям, що частково збереглися, околиці представляють собою прямо таки жахливу картину. Убогі напівзруйновані хати оточують Київ смугою в багато кілометрів завширшки! Між ними то тут, то там височіють неприродні та не менш жахливі сірі чи червоні житлові казарми. Повністю немає нових невеликих поселень, будинків на одну чи дві родини, з маленькими привітними садками, що в райху [21] повсюди оточують наші німецькі міста. Все ж у нас часто буває так, що до старого міського центру колись побудованого у ХІХ ст. та спотвореного вже у режимні часи, додається радісна картина чистих поселень робітників та сучасні житлові квартали. У Києві навпаки, чим далі від історичних частин міста, там картина страшніша та бідніша.

Невеликі залишені будівлі походять з часів царату. Більшовизм, згідно з його масовою культурою, запровадив великі житлові квартали. Не було будівель, збудованих самостійно на власній землі.

Тим більш вражаючим є те, коли на близьких і віддалених околицях міста перед очима постає кілька будівель, розташованих при цьому цілком поодиноко, і серед них є навіть нові, що, вочевидь, створені у заміському стилі, але не призначені для того, щоб у них було розміщено велику кількість людей. Без обізнаного супроводу відкрито ці будівлі не знайти. Вони розташовані подалі від усіх транспортних шляхів, серед гарних старих парків і садів, що увесь час оточені високими мурами та суцільними парканами. Якщо запитати щодо мешканців, то можна дізнатися, що у цих маєтках проживали виключно керівні особи Комуністичної партії, НКВС та керівники народних комісаріатів. Лише вони могли собі дозволити повернутися до індивідуального способу проживання, маючи однак при цьому таку нечисту совість, що вони намагалися боягузливо відгородитися від оточуючого світу.

Ми почали з огляду двох таких партійних будинків у центрі Києва. Йдеться не про новобудови, а про маєток великого купця [22] царських часів Більського [23]. Посеред чудового саду, що розкинувся на пагорбах з гарними старими деревами та декоративними кущами, стоять два особняки, обидва побудовані у стилі XIX ст.

На місці колишньої скромної огорожі з дроту більшовицькі лідери поставили дощатий паркан висотою у два людських зрости, що забороняв «пересічній людині» спостерігати за більшовицькими бонзами у їхньому зовсім не більшовицькому повсякденному житті. В одному з цих будинків проживав до своєї смерті [24] у 1937 р. керівник НКВС Балицький [25]. Після цього тут постійно проживав його наступник, відповідний керівник НКВС.

Другий маєток обрав для себе голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету [26] на ім’я Петровський [27]. Посада Петровського приблизно відповідала посаді колишнього президента німецької держави [28]. Він мав резиденцію у білій будівлі парламенту поруч з царським палацом!

На північно-західний околиці Києва, серед гарних парків на пагорбах з рибними ставками, плодовими деревами та іншими сільськогосподарськими розміщено особняк, що постав зі старого господарського будинку голови Ради народних комісарів УРСР, Панаса Петровича Любченка [29].

Певною мірою прем’єр-міністром [30] України разом з Косіором, секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України (також з високопосадовим партійним керівником!) та Постишевим [31], другим секретарем Центрального комітету, він мав владу над Україною. Спочатку Любченко був простим фельдшером у селі [32]. У 1928–1929 рр. він як прокурор керував процесом проти членів «Спілки визволення України» [33], який закінчився смертним вироком для звинувачених. Любченко невдовзі після цього став головою Ради народних комісарів та після усунення тодішнього голови, Чубара [34], став його наступником. У 1937 р. він пав жертвою репресій. Його звинувачували в тому, що він підтримував націоналістичні українські рухи, його, хто сам придушував кожний національний порив в Україні! Щоб уникнути арешту, він вчинив самогубство у своєму маєтку.

Найзначніші партійні особняки розташовані також далеко за межами Києва. Коли у 1934 р. столицю України було переведено з Харкова до Києва, радянські можновладці у перші ж тижні оглядали околиці Києва у пошуках місць для своїх літніх резиденцій. Вони відвідували різні маєтки, що вели свій початок ще з царських часів, все ж таки жоден з них не припав до «скромного пролетарського смаку» цих радянських керманичів. Тому вони вирішили побудувати нові будівлі, що відповідали б їхнім побажанням.

У цих поїздках панів Косіора [35], Петровського, Балицького зазвичай супроводжував єврей Яків Штейнберг. Штейнберг закінчив Київський художній інститут. Під час свого студентства він відпочивав у Пущі-Водиці, у 15 км північніше Києва. Там він під час своїх прогулянок познайомився зі старим монастирем, примітним з точки зору архітектури, який знаходився у місцевості по сусідству – в Межигір’ї [36]. Хитрий єврей [37] згадав про цю місцевість, коли разом зі своїми більшовицькими господарями шукав навколо Києва найгарнішу місцевість для будівництва. Він не обманувся: враження «трьох великих» були надзвичайними. Якщо під’їжджати до Києва з заходу, з безкрайніх широт, то раптово перед очима постають терасні ландшафти, що ведуть прямо до Дніпра, здається, що потрапляєш до гірського ландшафту Середньої Німеччини. Найкращим є широкий вид на широкий Дніпро з його білим піщаним узбережжям, що котить свої хвилі до підніжжя берегових урвищ. Тут насправді було все, що змусило б серце більшовицького ватажка битися частіше. Так Яків Штейнберг став героєм дня та отримав доручення на будівництво дач.

Косіор та Петровський вирішили побудувати у невеликому яру Межигір’я, на місці, де ще стояв старий монастир. Балицький обрав для свого будинку схожу місцевість, що лежала в одному кілометрі від Межигір’я. Колись [цей] вправний селянин створив там чудовий плодовий сад та не менш гарний парк. Але тим не менш не лише ці переваги були для Балицького, керівника НКВС, визначальними при виборі цієї території. Він швидко дізнався, що інші товариші на шляху до їхніх «палаців» кожного разу мали їхати безпосередньо повз його маєток. Так він міг за допомогою своїх агентів з НКВС зі зручністю спостерігати за тим, хто приїздить до Косіора та Петровського, та хто виїздить!

Позбавлення колишніх власників їхніх прав власності, само собою, зовсім не було проблемою.

Проекти будинків Штейнберг підготував на основі власної інформації від майбутніх власників. Косіор, Петровський, Постишев та Балицький опікувалися своїми проектами до кожної окремої деталі. Ззовні плани трималися у суворій таємниці; навіть Київська міська рада [38] не знала нічого конкретного та змушена була задовольнятися здогадками.

Планування та облаштування місцевості потребували великих коштів. Межигір’я було пов’язане з Києвом зовсім новою дорогою, подібні зручності були не всюди в Україні. Для її будівництва та замощення місто було змушене виділяти кошти із загального бюджету, що спочатку були призначені для поліпшення будівництва у Києві. У звітній доповіді міста пізніше можна було прочитати, що відповідні мільйони були у плановому порядку витрачені на ремонтні роботи та покращення у Києві. Додаткові кошти було вилучено з «особливого фонду», що був призначений для культурних потреб партійних функціонерів. [39]. Будівельні матеріали отримували подібними методами. Їх отримували з місць, де на даний момент вже велися міські будівельні роботи. Під час поїздок Києвом Косіор, Балицький та Петровський відмічали подібні місця. Викликали до себе керівника відповідного будівництва, переляканого до смерті. Його запитували, які матеріали та в якому обсязі є у нього в наявності, щоб більшу частину забрати для будівництва особняків. Керівник будівництва змушений був задовольнятися рештками. До робіт залучали ув’язнених.

Маєтки були побудовані у 1935 р. [40]. Про новий довершений стиль не можна було казати. Впливи різних стилів поєднувалися тут неорганічно: західноєвропейські форми 30-х років нашого століття, сліди ренесансу та російського ампіру.

Західноєвропейський вплив можна пізнати по тому, що намагалися підлаштуватися під природу. Так виникли широкі фронти вікон, світлі вестибюлі. Російський ампір особливо помітний у інтер’єрі, а також у воротах, сходах, орнаментах.

Для оформлення кімнат використовувалося справжнє дерево (дуб, червоне дерево, ясен). В той час як прагнення до певного комфорту для мас населення вважалося небажаним та розцінювалося як спадок буржуазної ідеології, і тому викорінялося, більшовики оточували себе рідкісним комфортом. Так, у вестибюлі будинку Балицького є приміщення для перегляду кінофільмів.

Будинки Косіора, Постишева та Петровського мали по три поверхи. На нижньому поверсі були приміщення для наближених осіб, обслуги та кухня. Сама кухня та всі приміщення для поварського персоналу мали свій власний вхід. Власне, не вистачало лише вивіски на головному вході: Під’їзний вхід лише для господарів, вхід для персоналу та постачальників – з іншого боку! Велике число обслуговуючого персоналу намагалися повністю ізолювати від «господарів». Самі власники та їхні гості жили на верхніх поверхах. Там можна було знайти меблі, надзвичайно цінні в умовах більшовицьких реалій, особливим чином оброблені вручну сорти пресованої шкіри, бархат і шовк. Шкіряні меблі, виготовлені за проектами Штейнберга, зі світлих порід деревини (платан, ясен) виокремлювалися на тлі стін, обшитих темними плитами. Цінні картини, килимові покриття та скульптури були взяті з музеїв Києва, Полтави та інших міст. Світлі широкі анфілади кімнат, тераси, балкони та башти, натерта паркетна підлога – все було характерною особливістю замків пролетарських вождів! В той час як у Києві ніде не знали дверних ручок, червоні бонзи могли, само собою, не відмовляти собі у цих побутових зручностях. Також не було нестачі у ванних кімнатах, викладених кахлем, з цінними дзеркалами.

У Києві ж навпаки – максимум у кожній сотій квартирі можна було знайти заіржавілу ванну, заповнену старим мотлохом.

На всій території знаходилися прожектори, якими при особливій нагоді підсвічувалися «палаци».

У парковій зоні та у садах утримували ручних косуль та диких козлів. На газонах прогулювалися пави, а на великому штучному ставку жили білі та чорні лебеді. Оранжереї для вирощування квітів та ранніх овочів, великі фруктові сади мали сприяти повноцінному життю. Вся місцевість на багато кілометрів навколо вдень і вночі охоронялася підрозділами НКВС. Було суворо заборонено наближалися до цієї території. Кожен заарештований розглядався як терорист або агент іноземної держави, що прийшов, щоб вчинити замах. Ті нещасні, хто не знав розташування будинків і випадково потрапляв сюди, зникали у підвалах НКВС.

І земельна ділянка керівника НКВС Балицького, і розташовані навколо дачі Межигір’я були повністю оточені двометровим парканом, щоб запобігти кожному зацікавленому поглядові.

У кутку ділянки Балицького було зведено особливу дерев’яну вежу для спостереження за всією прилеглою територією. Там зверху був постійний спостережний пункт вартового з НКВС.

Також на дорозі між Валками [41] та Києвом і сьогодні кидається у вічі ціла низка подібних веж для спостереження. Говорять, що вони мали слугувати для попередження лісових пожеж. Ймовірно, водночас їх використовували для спостереження за під’їзним шляхом. Коли урядові машини прямували до Межигір’я, то вздовж всього шляху між Києвом та Валками виставляли пости, справа та зліва від дороги. Крім того, зазвичай було доречно не користуватися шляхами загального користування до села Валки та насамперед не перетинати проїжджу частину, оскільки урядові машини долали ці відрізки дороги на величезній швидкості.

Таким чином, ці «поборники комунізму» намагалися захисти своє безцінне життя від свого народу, від народу, якому вони пообіцяли комуністичний «рай на небесах».

Хоча вони не могли втекти від долі. Лише нетривалий строк «господарі» могли насолоджуватися своїми володіннями. Петровський, голова Центрального виконавчого комітету УРСР [42], провів у своєму маєтку лише одне літо. Він був вже немолодий та важко витримував перебування у щільній мережі шпіонажу та нагляду. Тому він переїхав до місцевості, розташованої в іншому кінці міста Києва, – Конча-Заспи, де він зайняв невеликий будиночок [43]. До його маєтку у Межигір’ї заселився третій секретар Центрального комітету КП(б) України, Попов [44].

У 1937 р. Сталін ліквідував все це товариство. В живих залишився лише Петровський. Після цього почалися калейдоскопічні зміни в українському урядовому та партійному керівництві та, відповідно, у Межигір’ї. Немає сенсу згадувати всіх одноденок. Кожний новопризначений секретар Центрального комітету за кілька місяців зникав у підвалах НКВС. Наприкінці 1938 р. першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України був призначений Хрущов. До початку війни він став повним господарем України, відповідальним лише перед Москвою. До літа 1941 р. він з його родичами мешкав у маєтку Косіора (С. 9). За способом життя він нічим не відрізнявся від свого попередника. За його часу за маєтками та дорогами також велося спостереження.

Маєток Балицького, керівника НКВС, має ззовні дещо інший стиль, ніж інші партійні будинки.

Маєток двоповерховий, видовженої форми та оштукатурений білим. З великих вікон та численних балконів можна насолоджуватися чудовим видом на долину Дніпра. Кімната зі скляною стіною, вочевидь, слугувала зимовим садом. Стіни внутрішніх приміщень були обшиті та частково обтягнуті атласом. З усіх боків розкинулися 16 гектарів чудових фруктових та овочевих ділянок. Тут Балицький жив до 1937 р. разом з дружиною та прийомною маленькою дівчинкою. З усього будинку він займав три кімнати на першому поверсі (робоча кімната, їдальня, спальня, а також ванна кімната) [45]. У Балицького постійно були гості, які ночували в інших численних кімнатах. Його часто відвідували народні комісари України, серед них і Косіор. Його охорона нараховувала, залежно від часу, від 7 до 20 осіб.

Балицький зазвичай засиджувався зі своїми гостями до глибокої ночі. На столі кожного дня [46] були різні супи (борщ, рибний суп тощо); птиця (індичка, качка, гуска, курка); інші м’ясні страви; десерти (пудинги, різноманітні солодкі страви, торти). Кожного дня пили шампанське, крім того горілку (не за [святковим] столом!), вино, пиво тощо. У квітні вже подавали ранню спаржу. У особливих випадках званий обід був більш щедрий і розкішний.

Після знищення Балицького до маєтку у короткий час заселився Успенський, родич Єжова [47]. Він затримався там протягом всього періоду так званої «єжовщини». Після усунення Єжова Успенський також зник.

У серпні 1937 р. маєток Балицького був перетворений на будинок відпочинку НКВС [48]. У кожній кімнаті стояли 2–3 ліжка. Перебування у будинку відпочинку тривало місяць. Про продовольчу забезпечення у цьому санаторії свідчить меню, наведене в оригіналі.

Переклад цього меню виглядає так:

ІІІ.

Вечеря.

———

Головний кухар     підп. Губін

В той самий час мешканці Києва мали чекати у безкінечних чергах, щоб отримати невеликий належний їм шматок хліба. Про всі інші наведені тут розкішні речі вони могли лише мріяти!

Все внутрішнє оздоблення партійних маєтків було вивезене в належний строк при відступі більшовиків. Ми знайшли будівлі повністю пустими. Характерно, що тут діяли так ретельно, що водночас не всі важливі речі були вивезені з Києва. Вочевидь, не хотіли розлучатися з гарними плюшевими меблями та шкіряними диванами.

Імовірно, німцям також не слід було бачити в усіх деталях, як жили лідери комуністичної партії. Що ж, нам достатньо залишених будівель! На даний момент всі чотири будівлі стоять пусті. Пошкоджень немає, не рахуючи від кількох розбитих вікон та вирваного електричного дроту. При цьому вони в жодному разі не справляють враження нових будівель, яким лише вісім років. Незважаючи на величезні суми, спрямовані на їхнє будівництво, штукатурка вже осипається зі стін. На парадних під’їздах з їхніми гіпсовими вазами проступили великі тріщини, віконні рами та двірні коробки покосилися від морозу та вологи. Все це виглядає як звичайна відсутність смаку, як багата підробка під архітектуру. Влітку сюди до великих таборів має урочисто прибути весела молодь-фольксдойче [51]. Тоді долина відгукнеться радістю і сміхом наших хлопців і дівчат, що поспішатимуть до спортивних занять та купання внизу біля Дніпра у промінні сонця, коли наші бойові пісні та пісні націонал-соціалістичної молоді знову лунатимуть навколо – тоді остаточно буде зламана заборона, накладена на сховані за огорожами від усього світу фортеці єврейських втікачів [52].

Bundesarchiv Berlin, NS 30/94/4–28. Копія. Машинопис. Мова німецька.

Наталія Кашеварова – докторантка Інституту історії України НАН України, кандидатка історичних наук. Авторка монографії «Діяльність Оперативного штабу Розенберґа з вивчення нацистами «східного простору” (1940–1945)» (у двох частинах) (Київ, 2014), довідника-покажчика «Деятельность Оперативного штаба рейхсляйтера Розенберга в оккупированной Европе в период Второй мировой войны: справочник-указатель архивных документов из киевских собраний» (Київ, 2006), а також низки інших наукових і документальних публікацій, присвячених дослідженням історії Другої світової війни. Сфера наукових інтересів: архівознавство, джерелознавство, історія Другої світової війни, ідеологія націонал-соціалізму, діяльність Оперативного штабу райхсляйтера Розенберґа, доля переміщених внаслідок Другої світової війни культурних цінностей.

[1] Безпосередньо з історією Межигір’я можна ознайомитися у публікаціях низки українських дослідників і краєзнавців, передусім С. Білоконя та А. Заїки. Вони зазначають, що архівних документів щодо зазначеного періоду зберіглося небагато, наводять лише окремі післявоєнні спогади очевидців, тому, на нашу думку, цей документ певною мірою проливає світло як на повсякденне життя партійних функціонерів України у другій половині 1930-х рр, так і безпосередньо на малодосліджені моменти в історії Межигір’я. Із загальних публікацій за останні роки, наприклад, див. також: Бреяк О. Межигір’я як унікальна археологічна пам’ятка. Документ публікується у перекладі українською мовою Н. Кашеварової. З ілюстративною метою при публікації було збережено стиль викладу, також текст містить помилки і неточності, що були прокоментовані.

[2] Фрагменти документу і окремі фотографії було опубліковано у наступній статті А. Заїки, який у своїй публікації в частині щодо проектів будівництва урядових дач у Межигір’ї частково використав матеріали, знайдені і надані Н. Кашеваровою: Межигірські таємниці. Києво-Межигірські «перформанси» 30-х років ХХ сторіччя. Частина друга.

[3] Діяльність Оперативного штабу активно досліджується останні десятиріччя як українськими, так і зарубіжними дослідниками, передусім в контексті висвітлення проблеми культурних цінностей, незаконно переміщених під час Другої світової війни, та їх реституції. Серед українських вчених, що безпосередньо займаються дослідженням діяльності Оперативного штабу та його архіву, насамперед, Т. Себта та Н. Кашеварова, слід також назвати окремі публікації Л. Дубровіної та Н. Малолєтової, М. Дубик, О. Онищенко, Н. Гуцула, окремі аспекти висвітлювали у своїх публікаціях С. Кот, В. Яременко та ін.

[4] Документи Оперативного штабу мали складну повоєнну долю і на даний момент найбільша їх частина обсягом бл. 87 тис. аркушів зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, у фонді 3676, друга велика частина обсягом бл. 37 тис. аркушів знаходиться серед зібрань Федерального архіву в Берліні, у фонді NS 30. Значно менша частина матеріалів Оперативного штабу, передусім у вигляді окремих поодиноких документів, зберігається в архівосховищах різних країн світу. У 2004–2007 рр. в результаті міжнародного проекту дві найбільші частини масиву документів Оперативного штабу (у Києві та в Берліні) було оцифровано і викладено у вільний доступ у мережі Інтернет. Детально ознайомитися зі змістом української частини можна завдяки виданню «Деятельность Оперативного штаба рейхсляйтера Розенберга в оккупированной Европе в период Второй мировой войны: справочник-указатель архивных документов из киевских собраний» (Київ, 2006). Німецьку частину можна знайти через загальну пошукову базу зібрань на сайті Федерального архіву.

[5] Стисло про Оперативний штаб української мовою див.: Оперативний штаб райхсляйтера Розенберга.

[6] Цей напрям діяльності Оперативного штабу тривалий час практично не досліджувався. Щодо нього див.: Кашеварова Н. Г. Діяльність Оперативного штабу Розенберґа з вивчення нацистами “східного простору” (1940–1945) / НАН України, Інститут історії України. К., 2014. Ч. 1 : Джерелознавче дослідження. 552 с.; Її ж: Діяльність Оперативного штабу Розенберґа з вивчення нацистами “східного простору” (1940–1945) / НАН України, Інститут історії України. К., 2014. Ч. 2 : Документи. 992 с.

[7] Більшість так званих наукових співробітників Оперативного штабу, відряджені до окупованої нацистами частини СРСР, володіли російською мовою (або кількома слов’янськими мовами) і за фахом були бібліотекарами, бібліографами, архівістами, музеєзнавцями, а також славістами та ін.

[8] Ганс-Йоахім Рудольф (Hans-Joachim Rudolph), штаммфюрер (майор) організації “Гітлерюгенд”, під час Другої світової війни та окупації – співробітник Головної робочої групи “Україна” Оперативного штабу з місцеперебуванням у Києві. До червня 1942 р. – керівник робочої групи “Західна Україна” (Київ), у складі Головної робочої групи “Україна”, з червня по серпень 1942 р. – виконуючий обов’язки керівника останньої, поки не передав свої повноваження Ґеорґу Антону (Georg Anton). Залишався у Києві до вересня 1943 р.

[9] Наконечний Євген Іларіонович (1914–1988) – архітектор, мистецтвознавець, член-кореспондент УВАН (з 1962 р.). 1940 р. закінчив Київський художній інститут, надалі брав участь у проектуванні будівлі Верховної ради УРСР, сам спроектував низку будівель у Києві. Наприкінці окупації України разом із німцями виїхав до Німеччини, у 1969 р. емігрував до США. Серед його наукових праць такі: “Ф. Г. Кричевський” (1979), “Творчий шлях українських митців” (1981), “Творчий шлях Л. Морозової” (1985) та ін. Співпрацював з Оперативним штабом Розенберґа, готував статті на тему архітектури та містобудування для Головної робочої групи “Україна” Оперативного штабу.

[10] Більше про цих осіб див. далі у коментарях.

[11] Переклад з німецької мови та коментарі Н. Г. Кашеварової. При перекладі було збережено стилістику документа, що відображає його загальний тон документів німецьких окупаційних структур того періоду та ідеологічне забарвлення змісту документу. Знайти оцифровану версію оригінального документу можна через пошукову систему Федерального архіву.

[12] Звернення “партайгеноссе” (нім. Parteigenosse, досл. “товариш по партії”) в офіційній документації вживалося щодо осіб, що були членами НСДАП, за традицією не перекладається.

[13] Йдеться про дачі або заміські будинки для літнього відпочинку.

[14] “Айнзацфюрер” (нім. Einsatzführer) – керівне службове звання цивільної особи, що відповідала за конкретний напрямок діяльності при установі/організації, тут – співробітника Оперативного штабу райхсляйтера Розенберґа. Дорівнювало військовому званню офіцера, як і на шабель вище від нього звання “гауптайнзацфюрер” (нім. Haupteinsatzführer). Оперативний штаб мав право діяти на окупованих нацистами територіях, що перебували у віданні військової адміністрації, тому його співробітники були формально зараховані до допоміжних сил Вермахту, будучи при цьому цивільними спеціалістами, щоб офіційно мати підстави та можливості для роботи в областях, що примикали до лінії фронту. Крім них були ще управлінські службові звання та звання допоміжного персоналу.

[15] Так у тексті.

[16] Яків Аронович Штейнберг (1896–1982) – радянський архітектор, вчений і педагог. Член-кореспондент Академії архітектури УРСР. 1917 закінчив художнє училище при Академії мистецтв, 1925 – Київський художній інститут. З 1928 р. очолював сектор архітектури трестів “Индустрой” та “Гражданстрой”. У 1929–1933 рр. – викладач Харківського художнього інституту, з 1934 р. викладав у Київському інженерно-будівельному інституті. У 1934–1936 рр. керував проектною майстернею тресту “Гражданпромстрой”, після – проектною майстернею Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР. У 1937–1955 рр. – член правління Спілки радянських архітекторів СРСР і УРСР. У роки Другої світової війни працював у м. Фрунзе керівником проектного бюро заводу № 60. Повернувся до Києва у 1944 р., до 1946 р. працював керівником відділу житлових і цивільних споруд Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР. У 1946 р. обраний членом-кореспондентом Академії архітектури УРСР, з 1947 р. – професор. Детальніше див.: Штейнберг Яків Аронович (1896–1982).

[17] Тут звання “професор” вказує на викладацьку діяльність. Риков Валеріан (Валеріян) Микитович (1874–1942) – архітектор. У 1902 р. закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, отримавши звання архітектора-художника. Викладач Київського Політехнічного інституту (1904–1910), співорганізатор і професор Архітектурного інституту (1918–1923), що 1924 р. був перетворений на Київський художній інститут (об’єднаний з Київським інститутом пластичних мистецтв). У 1920-х рр. – викладач Київського художнього інституту, завідувач кафедри архітектурного проектування (1934–1941).

[18] Балицький Всеволод Аполлонович (1892–1937) – партійний функціонер, один з керівників органів державної безпеки ВЧК-ОДПУ-НКВС, комісар державної безпеки 1-го рангу. На початку 1933 р. разом з П. Постишевим був відряджений до України, де виконував завдання щодо ліквідації спротиву колективізації сільського господарства за умов голодомору 1932–1933 рр. У 1934–1937 рр. – голова Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР. У червні 1937 р. виведений із складу членів ЦК ВКП(б) та виключений з партії. Звинувачений в організації “антирадянського заколоту в НКВС УРСР”, засуджений до розстрілу в особливому порядку. Розстріляний у листопаді 1937 р. Детальніше див.: Балицький Всеволод Аполлонович.

[19] Так у документі. Тут і далі в дужках – посилання на сторінки самого німецького оригіналу.

[20] Тут і далі у квадратних дужках подано відредаговані українські прізвища, що при машинописному наборі під час створення документу були набрані з хибодруками, і виправлені при перекладі українською мовою, а також археографічні примітки.

[21] Ідеться про Третій райх.

[22] Так у тексті, насправді Октавіан Діонисович Більський був фармацевтом. Детальніше щодо нього див.: Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. К.: Кий, 2004. С. 629–632.

[23] В тексті помилка – “Бєльський”. Ідеться про Октавіана Більського.

[24] В тексті дослівно: “знищення”.

[25] У 1934–1937 рр. В. А. Балицький проживав у другому особняку О. Більського, збудованому на межі ХІХ та ХХ ст., будівля збереглася і зараз розміщена по вул. Герцена, у парку Науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства та гінекології. Детальніше щодо цього особняка див.: Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. К.: Кий, 2004. С. 630–633. Там само можна побачити фото особняка. Перед 1941 р. особняк та розбитий при ньому парк використовували як піонерський табір для дітей співробітників НКВС.

[26] В документі: “Всеукраїнського виконавчого комітету робітничих, селянських та червоноармійських рад”.

[27] Григорій Іванович Петровський (1878–1958) – український державний та партійний діяч. У 1919–1938 рр. – член Політбюро ЦК КП(б)У, у 1920–1938 рр. – голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету, у 1937–1938 рр. – заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. З 1940 р. працював у Москві заступником директора Музею революції. Детальніше див.: Петровський Григорій Іванович.

[28] Так у документі. Тут під “прем’єр-міністром” розуміється посада голови Ради народних комісарів УССР.

[29] Любченко Панас Петрович (1892–1937) – український державний та партійний діяч. З 1920 р. – член КП(б)У, з 1925–1927 рр. – голова Київського окружного виконавчого комітету і Київської міської ради, з 1927 по 1934 рр. – голова ЦК КП(б)У, а з 1934 р. – голова Раднаркому УССР. У 1937 р. звинувачений у керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією в Україні, покінчив життя самогубством. Детальніше див.: Любченко Панас Петрович.

[30] Так у документі.

[31] Постишев Павло Петрович (1887–1939) – державний і партійний діяч. З січня 1933 р. – секретар ЦК КП(б)У, координував діяльність партійно-радянських структур під час Голодомору 1932–1933 рр. в УСРР, був причетний до репресій проти колишніх діячів українського національного руху. В період репресій, у 1937 р. спочатку був знятий з посад в Україні і відправлений керувати Куйбишевським обкомом ВКП(б), у 1939 р. – розстріляний за звинуваченням у шпигунстві, організацію антирадянської змови, керівництво “правотроцькістським блоком” в Україні. Детальніше див: Постишев Павло Петрович.

[32] Так у документі. Насправді П. Любченко у 1914 р. став військовим фельдшером і кілька років працював у Київському військовому окружному госпіталі.

[33] Процес Спілки визволення України – показовий політичний судовий процес, організований ОДПУ наприкінці 1920-х рр. у справі вигаданої так званої Спілки визволення України, начебто антирадянського спрямування, проти низки представників української інтелігенції. Сам процес відбувся у Харкові (з 9 березня до 19 квітня 1930 р.) проти 45 осіб. Всього до судового процесу було залучено 474 особи, з яких 15 було засуджено до розстрілу, 192 – до перебування у концентраційних таборах, 87 – вислано за межі України тощо. Детальніше див.: Спілка визволення України.

[34] Чубар Влас Якович (1891–1939) – радянський державний і партійний діяч, голова Ради народних комісарів УСРР (1923–1932), член ЦВК СРСР (1923–1937). З 1934 р. – заступник голови РНК СРСР, з 1937 р. –  нарком фінансів СРСР, у 1935–1938 рр. – член політбюро ЦК ВКП(б). У листопаді 1938 р. заарештований, у лютому 1939 р. засуджений до страти. Детальніше див.: Чубар Влас Якович.

[35] Косіор Станіслав Вікентійович (1889–1939) – радянський партійний і державний діяч, у 1928–1934 рр. – другий генеральний секретар ЦК КП(б)У, у 1934–1938 рр. – перший секретар ЦК КП(б)У. У 1938 р. – заступник голови Ради народних комісарів СРСР. У травні того ж року був заарештований начебто за належність до Польської військової організації і в лютому 1939 р. розстріляний. Має пряме відношення до організації та реалізації політики Голодомору 1932–1933 рр. в Україні, політики переслідування і репресій проти низки українських діячів. Детальніше див.: Косіор Станіслав Вікентійович.

[36] Тут примітка у документі: “Цей монастир згадується у роботі д-ра Ґранціна про Покровський жіночий монастир”. Але самої цієї розвідки поки що серед документів Оперативного штабу не знайдено. Ґранцін Мартін (Granzin Martin) (1905 – не раніше 1989 (1992?) – німецький архівіст. З 1936 р. працював у архіві м. Штаде, з 1939 р. був призваний до Вермахту, звідки перейшов до Оперативного штабу, при якому у 1941–1943рр. працював в Україні. З другої половини 1943 р. був переведений до Управління штабу, спочатку в Берлін, пізніше – в Ратібор (польське місто Рацибуж (польськ. Racibórz). У липні 1945 р. заарештований у радянській зоні окупації в Німеччині, п’ять років провів в ув’язненні у Заксенхаузені, куди 1945 р. перевели сьомий спецтабір НКВС. Був звільнений лише ще через два роки. Пізніше працював за професією, був, зокрема, співробітником міського архіву в м. Остероде у Нижній Саксонії, у 1953–1970 рр. там же керував місцевим музеєм. Особову справу, що містить його документи часів війни та окупації, див: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3676, оп. 3, спр. 22.

[37] Так у документі.

[38] Київська міська рада робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

[39] Ця інформація підтверджується протоколами і постановами Політбюро ЦК КП(б)У, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (у справі 26 16-го опису фонду 1). Так, згідно з протоколом Політбюро №  53 від лютого 1936 р. було ухвалено виділити з резервного фонду РНК УСРР 300 тис рублів на будівництво у Межигір’ї, згідно з протоколом № 55 від 14 лютого 1936 р. – 200 тис. рублів. У березні того ж року на завершення будівництва у Межигір’ї було додатково виділено ще 1 250 тис. рублів (протокол № 58 від 28 березня), з яких 700 тис. пішло на добудування будинків, 550 тис. – на облаштування дороги, зв’язку та благоустрій, а у серпні 1936 р. постановою Політбюро ЦК КП(б)У щодо коштів для будівництва у Межигір’ї було виділено з резервного фонду Раднаркому УСРР ще 500 тис. рублів, в той час як всього на той момент для завершення будівництва було затребувано ще 1 030 тис. рублів (протокол № 67 від 28 серпня 1936 р.). Ці документи було знайдено і надано нам Романом Подкуром, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту історії України НАН України.

[40] Детальніше щодо підготовки до будівництва і остаточної руйнації попередньої забудови в Межигір’ї див. публікації Сергія Білоконя, передусім: Білоконь С. Спадщина Межигірського монастиря в умовах тоталітаризму // Україна XX століття: культура, ідеологія, політика: зб. ст. Київ, 2002. Вип. 6. С. 239–250. У цій статті також опубліковано листа Я. Штейнберга до М. Візіря, завідувача відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, від 10 квітня 1979 р., у якому Я. Штейнберг дає відповідь на запит М. Візіря щодо будівництва у Межигір’ї дачі для родини П. Постишева.

[41] У 1972 р. село Валки об’єдналося з селом Нові Петрівці в єдиний населений пункт – село Нові Петрівці. Нині це село Нові Петрівці Вишгородського району Київської області.

[42] В тексті дослівно “Президент парламенту”.

[43] Заповідник Конча-Заспа, що з 1933 р. став складовою Середньодніпровського заповідника (у якому було об’єднано безпосередньо заповідник Конча-Заспа та Лісостеповий заповідник ім. Т. Г. Шевченка (Канівський), згідно рішенню РНК УССР було передано на баланс господарського відділу Всеукраїнського центрального виконавчого комітету у 1934 р., коли столицю УССР було перенесено з Харкова до Києва. Детальніше щодо історії місцини Конча-Заспа див., наприклад, публіцистичну статтю: Парнікоза І. Микола Шарлемань та заповідник Конча-Заспа.

[44] Попов Микола Миколайович (1890–1938) – державний і партійний діяч, історик партії. У 1933–1937 рр. – секретар ЦК КП(б)У, водночас – директор Інституту Маркса, Енгельса, Леніна при ЦК КП(б)У. З третього червня по четверте липня 1937 р. – третій секретар ЦК КП(б)У. 17 червня того ж року був заарештований органами НКВС та звинувачений у керівництві фіктивною націонал-фашистською організацією України. Репресований у 1938 р.

[45] Для прикладу і порівняння щодо витрат В. Балицького на утримання його будинку у Києві, на Лук’янівці, див.: Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. К.: Кий, 2004. С. 632.

[46] Тут і далі підкреслення в тексті.

[47] Так в тексті. Ймовірно, Успенський Олександр Іванович (1902–1940), з січня 1938 р. – народний комісар внутрішніх справ УРСР, з червня того ж року – член Політбюро ЦК КП(б) України. Втік з України до Воронежа у листопаді 1938 р., і далі мігрував по різних містах РРФСР під чужим прізвищем. В квітні 1939 р. був заарештований у Челябінській області, а в січні 1940 р. – розстріляний.

[48] Ця інформація потребує додаткового дослідження, оскільки за даними О. Друг і Г. Малакова особняк Балицького у Києві у той же час було перетворено на табір для дітей співробітників НКВС. Див.: Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. К.: Кий, 2004. С. 633.

[49] Тут і далі примітки в самому документі було винесено в лівий бік сторінки, поруч із фрагментом, що коментується.

[50] В оригіналі – «каіман», але нами страва не ідентифікована. Судячи з опису йдеться про звичайне згущене молоко.

[51] Термін “фольксдойче” (від нім. Volksdeutsche, укр. “етнічний німець”) уживався на позначення особи або групи осіб, що були етнічними німцями за походженням, але мали громадянство іншої країни, де, як правило, і були народжені.

[52] Так у документі.

Усі документи в шафці.