Друга світова і сучасна російсько-українська війни на перетині методологічних магістралей

Еволюція пізнавальних курсорів

Війни завжди викликали надзвичайне зацікавлення не тільки науковців різних напрямів, а й медійників, митців та всього суспільства. Це пояснюється тим, що у війнах досягається найвищий ступінь концентрації людської енергії, волі, прагнень і очікувань, поєднання високих злетів людського духу і наймерзенніших рис людського єства. Коли очистити будь-яку війну від накинутих філософських шат і розумувань, то її суть зводиться до опозиції в рамках бажання нищити і руйнувати, захоплювати й упокорювати, з одного боку, та битися за свободу і право на життя, — з іншого. 

Тривалий період дослідження історії Другої світової війни продемонстрував здатність науковців виявляти й опрацьовувати не тільки нові тематичні ніші, а й винаходити і продуктивно застосовувати новітні інструменти пізнання. Головною проблемою увесь повоєнний час залишалася обмеженість доступу до джерел, розпорошених по архівосховищах, книгозбірнях та музейних збірках і приватних колекціях різних країн. Саме джерельний дефіцит — разом з неможливістю повноцінної реконструкції минулого у прокрустовому ложі етатистської парадигми — сприяв формуванню memory studies (мнемонічних студій) як самодостатнього, але органічного сегменту історичних досліджень. Cоціальна історія, історія повсякдення, гендерні студії, воєнна антропологія, поряд з іншими векторами наукового пошуку, створили тривку платформу для історії «знизу», перевели у центр наукового зацікавлення людину, забезпечивши у такий спосіб гуманітарний поворот у суспільних дисциплінах.

Еволюція пізнавальних підходів та інструментів виявилася не простим збігом обставин. Вона символізує вихід наукової спільноти і багатьох суспільств на нові культурні горизонти і віддзеркалює демократичні процеси, що в них відбуваються. Зокрема йдеться про зростання ролі громадських інститутів та різних недержавних об’єднань, що оспорюють статус держави як єдиного й ексклюзивного розпорядника долі суспільства та визначального модератора його перспектив.

Ось чому саме дослідницька поліфонія з усіма її неоднозначними виявами видається нині оптимальною тенденцією, яку слід вважати позитивною та підтримувати. 

Нещодавно вдалося ознайомитися з проєктом Радіо Свобода і редакції Донбас Реалії «Найкоротша історія російсько-української війни», що є ілюстрованою візуальним продуктом — хронікою десяти років протистояння. Його автори у вступі зазначили, що «після 2014 року західні та українські OSINT-спільноти, аналітичні центри і журналісти здійснили десятки розслідувань російської присутності у Криму та на Донбасі, багато медіа та інституцій Заходу уникали називати Росію стороною війни. Остаточне розуміння прийшло лише після повномасштабного вторгнення. Тут ми згадали найважливіше для того, аби зрозуміти, як саме Кремль почав, розпалив, довів бойові дії до масштабів, яких світ не бачив із часів Другої світової війни, та веде їх досі» [1].

За дефіцитом часу неможливо перелічити подібні та інші медія-проєкти, які формують емпіричну основу історичного знання. Але вони дуже потрібні як такі, що готують споживача до сприйняття війни не тільки у емоційних вимірах, а й у інших пластах, з яких вона складається. Більше того, вони також є частиною цієї війни, позначаючи вектори просвітницького активізму та мнемонічних практик. 

Та все ж для продукування фундаментального знання необхідне дотримання низки обов’язкових умов, покликаних забезпечити його повноважність, вартість і здатність задовольнити потреби суспільства і держави. 

Друга світова і сучасна російсько-українська війна у системі координат колоніяльного дискурсу

Нині існує кілька концепцій, у яких по-різному викладено причини і передумови війни РФ проти України. Одні експерти вважають, що пріоритетними серед них стали геополітичні амбіції Кремля, інші позиціонують економічні резони Москви як визначальний чинник. Та більшість аналітиків погоджуються в тому, що головним мотивом сучасного російського військово-політичного керівництва стало прагнення відродити російську імперію. Путін не випадково постійно звертається до розлогих історичних ремінісценцій, у яких повторюється мантра про так звані «історичні російські землі», заявляючи право на весь східнослов’янський простір. У такий спосіб легітимізується його експансіоністська політика, спрямована проти суверенної України та української політичної нації. Кремлівський правитель критикує Лєніна і Сталіна, за те, що, нібито, вони створили Україну, цілковито відмовляючи українцям у здатності до державного будівництва. Така риторика притаманна усім носіям імперської ідеї у її законсервованому, нафталіном просякнутому варіанті. Якби йшлося про суто економічні зиски, у Росії могли би знайти сотні можливостей для зближення і гармонійного, взаємовигідного співіснування. Але «кремлівським мрійникам» завжди ішлося про те, щоб мати Україну колонією. Географічне розташування нашої країни, український економічний потенціал, людський ресурс з кращими, ніж у Московії якісними характеристиками вважаються тим, що гармонізує розхристану Росію, яку постійно кидає на хвилях історії. Тут нічого кращого, ніж колоніяльний статус для України, так і не придумали. Ні війни та революції, ні національно-визвольні рухи, ні глобалізаційні тенденції не спроможні «підказати» московським правителям якісь шляхи до формування цивілізованої конфігурації стосунків з Україною. Сьогодні остаточне розв’язання «українського питання» по-рашистському набуло характеру геноциду. І те, що рашисти не створюють газові камери і фабрики смерті, пояснюється тільки наявністю у них інших, прихованих і пролонгованих у часі, засобів нищення українців. 

Попри м’які докори на адресу Сталіна нинішній російський диктатор керується аналогічними раціями і мотивами. Путін прагне повернути РФ до пулу світових лідерів, як свого часу «Червоний вождь» намагався забезпечити СРСР масштаби й велич самодержавної Росії. «Соборизація» України по-сталінськи мала на меті не зміцнення підвалин української державності, а створення полігону для асиміляції, розчинення й атомізації української спільноти. Доба пізнього сталінізму пройшла під знаком найжорстокішої боротьби проти українського самостійницького руху. І що ж? Він так і не був знищений. Прорісши глибоким корінням у ментальності українців, «українська ідея» у латентному вигляді у Великій Україні та у відкритій формі в діаспорі демонструвала дивовижну живучість і стверджувала свою історичну перспективу. Щойно впав комуністичний режим, розпочалася нова фаза «Незавершеної війни» імперської Росії проти України. Спочатку — у системі координат гібридної війни, а згодом — і її «гарячої» фази.

Колоніяльна політика 1920–40-х років слугує сценарієм багатьох путінських планів щодо України. Тому колоніяльний дискурс видається науково продуктивним для розуміння і пояснення багатьох явищ цієї війни. 

Як діє пропаганда? 

Ми доволі добре знаємо, як функціонувала з тим, як діяла пропаганда під час Другої світової на масовому рівні, і недостатньо обізнані про її вплив на індивідуальному та мікро-груповому рівні. Та світова катастрофа стала першою ідеологічною війною, в якій віч-на-віч зіткнулися дві тоталітарні ідеології — нацистська праворадикальна й більшовицька ліворадикальна. Попри відомі відмінності й декларативну презентабельність, обидві ідеологічні системи за своєю глибинною сутністю були людиноненависницькими.

Натомість сучасна російсько-українська війна стала першим інформаційно-гібридним конфліктом глобального масштабу. Попри те, що Москва намагається надати йому ідеологічного забарвлення (протиставлення російської «цивілізації» як «форпосту, що захищає традиційні цінності» колективному Заходу, концепти «Святої Русі» і «русского міра»), кремлівський експансіоністський курс баналізується його звироднілою імперською сутністю і варварськими засобами. Іншими словами, у сучасній Росії бракує інтелектуального потенціалу, аби сформулювати більш-менш прийнятну національну ідею і струнку ідеологічну побудову довкола неї. Однак це не перешкоджає гігантській пропагандистській машині вести інформаційну війну в усьому світі. Комбінуючи підкуп, шантаж та інформаційні диверсії (ІПСО), путінська кліка дестабілізує інформаційний простір, провокує антагонізми і політичні кризи, дискредитує представників політикуму і громадських діячів, які опонують авторитарному режиму, розколює суспільства. Практично всі кризові явища в Україні доби незалежності сконструйовані і спричинені діями російських політтехнологів і пропагандистів. Таким чином, рівень інформаційного впливу на суспільно-політичні процеси під час Другої світової і сучасної російсько-української війни є неспівставним. Технічні і технологічні можливості в наш час дають змогу одночасної індоктринації тими чи іншими меседжами та дезінформації багатомільйонної аудиторії. Нинішня РФ може слугувати демонстраційною моделлю для дослідження алгоритму і технологій пропагандистько-інформаційного впливу як універсального і потужного мобілізаційного інструменту великих людських масивів. Той факт, що рівень підтримки Путіна і війни упродовж трьох років коливається у межах похибок, є переконливим свідченням результативності пропаганди.

Баталістика 

Оптимальним варіантом для підготовки спеціальних праць, у яких аналізується перебіг воєнних дій, є опрацювання комплексів джерел, що відклалися в архівах воєнних відомств. У радянські часи з українських архівосховищ буквально «вимели» документи, що стосуються Другої світової війни і вивезли їх до ЦАМО РФ та РДВА. Саме в них зафіксовано задуми стратегічних і фронтових операцій, кількість залучених військ/сил, матеріальних засобів, фізичні та кліматичні особливості ТВД, перебіг і наслідки бойових дій.  Глорифікована версія війни сформувала офіційний канон, завдяки якому заретушовувалися прорахунки військово-політичного керівництва СРСР, замовчувалися невдалі дії та цілі операції радянського генералітету, справжня «ціна Перемоги», тобто втрати особового складу РСЧА. Його структурний стрижень становив міф «10 сталінських ударів». Так виникли лакуни, що вже в 90-ті отримали назву «забутих операцій». Однак існував паралельний наратив — для підготовки вищого командного складу радянських Збройних сил у повоєнні десятиліття кращі фахівці військової справи підготували низку спеціальних праць, у яких баталістика розглядалася крізь призму воєнного мистецтва поза ідеологізованим глорифікаційним полем. Маючи гриф «цілком таємно» чи «для службового користування», такі фундаментальні видання як «Стратегічні нариси Великої Вітчизняної війни» (1961 р.) містили об’єктивний комплексний аналіз усіх складових радянсько-німецького протистояння під час Другої світової війни[2]. Емпіричну основу цієї та інших праць становили недоступні до того документи Верховного Головнокомандування Генерального штабу Червоної армії. Частина з них була вперше оприлюднена в археографічних виданнях «Збірник бойових документів Великої Вітчизняної війни» (1959 р.)[3] та «Збірник документів Верховного Головнокомандування за період Великої Вітчизняної війни» (1968 р.)[4]

Сучасна війна РФ проти України ще не завершена, і більша частина джерел втаємничена і перебуває поза доступом науковців, які можуть характеризувати ті чи ті операції переважно за їхнім перебігом та наслідками. Та чи означає це, що спроби аналізу воєнних дій є передчасними? На наше переконання, — ні. Ті перші «цеглинки» історичного знання, що з’являються нині, згодом ляжуть в основу загальних праць конкретно-історичного чи концептуально-теоретичного змісту. Коли ж ідеться про формат такого знання й алгоритм його наповнення, то можна запропонувати спосіб його генералізації у системі координат хронотопу війни.  Конкретизуючи таку пропозицію, слід зазначити, що йдеться про створення періодизації російсько-української війни та її наповнення відповідним змістом. Такий підхід найменш вразливий для критики, оскільки у такому вигляді історичне знання постійно доповнюється новою інформацією і завдяки аналітичним процедурам набуває ваги і статусу наукового продукту. Військові історики вже розпочали таку роботу і вона здійснюється у двох векторах: у формі хронік та у вигляді періодизації воєнних дій [5]. Таке поєднання уможливлює конструювання загального часопросторового каркасу, який поступово наповнюється емпіричним масивом, а також елементами інтерпретацій, оцінок та предметного моделювання і теоретичного прогнозування.

Проблема геноциду

«Філософія після Овсєнцима» — «філософія після Маріуполя, Волновахи, Бучі, Ірпеня» — символів неспростовного геноциду

Кремль зовсім заплутався у позиціонуванні головного об’єкту геноциду. З одного боку, йдеться про «братський народ» і навіть про інтегративну частину «великого російського народу», а з іншого — про фізичне знищення його більшої частини за ідеологічними підставами. Видається, що у Москві насправді погано уявляють справжній стан справ з українською національною і державницькою ідентичністю українців. Саме на таких хибних оцінках там вибудовувалася стратегія поширення «епідемії» «русского міра» в Україні та наснився «хліб-сіль» і тріумфальні арки, якими мали зустрічати «визволителів». Аби втілити рашистську програму «санації» українства, Москві знадобилося би щось значно більше, ніж досвід і масштаби функціонування нацистських «фабрик смерті». Знищити десятки мільйонів українців навіть у безкрайніх просторах Росії – справа не з простих. Ще важче до виконання інше завдання — руйнація української національно-державницької ідентичності, «знищення україномислія», як висловився один з респондентів (мешканців Донбасу) під час інтерв’ю Дмитру Титаренку.

На шкалі геноцидів, які мали місце в минулому, геноцидальна політика РФ проти України посідає осібне місце. Пошук аналогій у першому наближенні наводить на асоціації з нацистською програмою геноциду на «східних окупованих територіях». Однак багато в чому це визначається нашим власним історичним досвідом і його часовою тяглістю.

Насправді нацистська і рашистська політика геноциду мають суттєві відмінності і в ідеологічному обгрунтуванні, і в інституційно-організаційних аспектах, і в способах реалізації. У кремлівських геноцидальних практиках імперські, шовіністичні та ксенофобські мотиви густо сплітаються з варварськими інстинктами і задавненими комплексами того архетипу людей, які позначені словом «росіянин». Таке поєднання  доповнює політичний, державний геноцид і, так би мовити, «побутовий» геноцид, що здійснюється тими, хто  сприймає «іншого» винятково як смертельного ворога, а все, що ним створене, також піддає руйнації та знищенню.

Геноцид вірмен, автохтонного населення Північної та Південної Америки, протистояння тутсі і хуту, Голокост під час Другої світової війни дають змогу розширити конотацію класичної дефініції та вийти за межі її схоластично-правової інтерпретації. Потребу в цьому ілюструє «стурбованість» певної частини правників рафінованою недоторканістю терміну «геноцид» і небажанням екстраполювати його на події в Україні, за винятком депортації дітей до РФ. Причини тут не лише в дисциплінарно-юридичному снобізмі, а значно ширші і глибші, про що науковій спільноті ще належить предметно дискутувати. 

Людські і матеріальні втрати

До найбільших злочинів комуністичного тоталітарного режиму слід віднести приховування справжніх людських втрат у Другій світовій війні. З одного боку, радянське військово-політичне керівництво не спромоглося налагодити належний облік втрат РСЧА і цивільного населення, з іншого, — намагалося приховати від суспільства реальну «ціну перемоги». Натомість усі матеріальні втрати списувалися на німецько-румунських окупантів. До речі, Надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів нацистських окупантів була створена у 1942 році, коли Вермахт вів навальний наступ на всьому Східному фронті.

До завершення сучасної війни статистика втрат залишатиметься засекреченою. Однак Міністерство оборони України, інші відомства та громадські організації ведуть облік втрат особового складу ЗСУ та цивільного населення. Кожна територіяльна громада приділяє належну увагу увічненню пам’яті про тих земляків, які віддали життя за батьківщину. Однак існує одна загальна для всіх структур проблема — здобуття інформації про військовополонених, зниклих без вісті та депортованих громадян України, а також тих, хто з різних причин загинув на тимчасово окупованих українських землях. Рано чи пізно українським науковцям і пошуковому активу доведеться виявляти можливості доступу до російських архівосховищ. Хай як це сьогодні не сприймалося б, з часом за певних умов цілком можлива двостороння співпраця у цій сфері. У разі зміни режиму в РФ можна сподіватися на відновлення повноцінної, легальної діяльності «Меморіалу», який має значний досвід такої роботи. Не варто забувати і про досвід реалізації унікального пошуково-видавничого проєкту «Книга Пам’яті України», до якого долучилися тисячі науковців та аматорів, силами яких було підготовлено понад 260 томів обласних «Книг Пам’яті» і створено електронну базу даних на шість мільйонів тридцять вісім тисяч наших співвітчизників, які загинули в період Другої світової війни. Про аналогічний державний проєкт треба думати вже сьогодні.

У цьому руслі варто бодай стисло окреслити проблему військового полону. Україна дотримується загальноприйнятих правил і звичаїв ведення війни, зафіксованих у відповідних міжнародно-правових актах Нагадаємо, що учасники Брюссельської конференції 1874 року ухвалили документ, у якому викладено загальні принципи ведення війни та врегулювання складних проблем, що виникають при цьому. 29 липня 1899 року датована Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі. Згодом з’явилася потреба уточнити чимало формулювань та чіткіше позначити рамки, в яких мали діяти сторони збройного зіткнення. Так, 18 жовтня 1907 року з’явилася IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї (чинна в Україні від 24 серпня 1991 року). Росіяни відверто демонструють правовий нігілізм і брутально порушують не тільки ці, а й інші міжнародні багатосторонні і двосторонні угоди. Стосовно українських військових бранців це виливається у позасудові розправи: ненадання медичної допомоги пораненим, зумисне скалічення, застосування тортур, знущання, покарання голодом, розстріли, розчленування тощо. Увесь світ шокувала дика розправа над десятками українських військовополонених у таборі Оленівки. Раз по раз з’являється інформація про дикі розправи росіян над українськими військовими бранцями прямо на полі бою. Російська сторона ретельно приховує інформацію про долю багатьох українських військовополонених,  місця поховання тих, хто загинув у полоні та ув’язненні. Кремль практикує засудження українських військовослужбовців за кримінальними і політичними статтями на нічим не виправдані, необгрунтовано  великі терміни ув’язнення, фактично прирікаючи їх на тривалі страждання і мученицьку загибель від рук ув’язненого російського криміналітету. Зафіксовано чимало випадків вимагання росіянами викупу за українських бранців.

Навіть у СРСР, правонаступницею якого є РФ, краще поводилися з зарубіжними бранцями, хоча десятки тисяч їх так і померли у таборах на чужині, не дочекавшись повернення на батьківщину. Та сучасний путінський режим перевершив сталінський. Якщо радянське керівництво утримувало німецьких полонених до середини 1950-х років й повернуло останніх до Німеччини лише під тиском Бонну, то сучасні рашисти, схоже, взагалі не збираються повертати деякі категорії українських бранців (насамперед тих, кого вважають ідеологічними ворогами).

Слід визнати, що Міжнародний Червоний Хрест, давно оплетений корупційними російськими щупальцями, лише імітує виконання власної місії. Отже, доводиться сподіватися на інші міжнародні недержавні об’єднання, правозахисні організації у справі обліку і повернення українських військових бранців. Завдяки «Саксонським меморіалам» у 80-90-ті роки ХХ століття вдалося вивести проблему військового полону часів Другої світової та повоєнних десятиліть з політичної у наукову та комеморативну площину. Вже тепер, невідкладно необхідно консолідувати зусилля державних і громадських інституцій, волонтерів, науковців у справі меморіалізації  цього сегменту війни.

Актуальною суспільною і науковою проблемою слід вважати демографічні втрати України у війні проти Російської Федерації. Вченим належить провести велику роботу зі встановлення причин і кількісних параметрів демографічних втрат. Висока мобільність українців в умовах глобалізованого світу і варварська окупаційна політика російських займанців є основними спонукальними факторами, що спричиняють депопуляцію України. Одночасно з загибеллю цивільної людності від бойових дій і терору окупантів широким каналом відтоку українських громадян за кордон стало біженство і переселення на територію західних країн та Російської Федерації. Значна частина з них вже не повернеться на батьківщину, і це вже є причиною демографічних і соціальних перекосів, що ускладнюють соціально-економічну ситуацію в Україні. 

 Певні труднощі об’єктивного характеру пов’язані з обліком матеріальних втрат, оскільки частина території України захоплена агресором. Ще складніше  у багатьох випадках визначити і диференціювати джерело збитків, адже ЗСУ також завдають ударів по об’єктах, які ворог використовує як укриття, логістичну інфраструктуру, спостережні пункти тощо. Те саме можна сказати про шкоду, заподіяну довкіллю країни. Хай там як, необхідність кримінального переслідування держави-агресора за всі скоєні злочини стимулює акумуляцію доказової бази. Нині існують механізми відшкодування збитків не тільки державним і недержавним організаціям, а й окремим громадянам, які стали жертвами російської агресії та окупації. Після завершення війни належить зробити все, аби окремі люди не залишилися осторонь матеріальних і моральних компенсацій. Це забезпечить повноту історичної сатисфакції за всі кривди, яких зазнав наш народ від Росії в останні десятиліття.

Соціальна солідарність

Під час великих війн держави, що стають жертвами агресії, втрачають суверенітет над частиною власної території, а також спроможність здійснювати соціальну підтримку своїх громадян. У зв’язку з цим особливого значення набуває здатність суспільства та окремих його груп до самоорганізації та соціальної самодіяльності. Під час Другої світової війни українці в різних окупаційних адміністративно-територіяльних утвореннях зуміли консолідуватися й налагодити взаємодопомогу. Акції соціальної солідарності уможливили підтримку і виживання найменш захищених категорій — дітей, сиріт, інвалідів, військовополонених.

Тогочасні стратегії виживання на захоплених ворогом територіях можна екстраполювати на сучасну війну, але з суттєвими корективами. Нацисти санкціонували діяльність допомогових структур у Райхскомісаріаті «Україна», УЦК на території Генерального губернаторства. Натомість рашисти виключають будь-яку можливість національної самодіяльності українців, вбачаючи у цьому смертельну загрозу  для себе.

Ще однією особливістю нинішнього протистояння став волонтерський рух. У роки Другої світової радянське керівництво інспірувало «патріотичний рух», збірки матеріальних засобів і коштів у так званий «фонд оборони». Визнаючи наявність органічного радянського патріотизму у якоїсь частини тодішнього населення, все ж слід вказати на суттєву відмінність: у наш час українське суспільство не за велінням держави, а з власної волі включилося у матеріальну і моральну підтримку ЗСУ. Часто такі зусилля переважають заходи держави, яку все ще підточують «короїди корупції» та крадії у високих кабінетах. Нам ще належить усвідомити не тільки справжній внесок людей доброї волі у забезпеченні стійкості держави і суспільства під час війни, а й осмислити природу самого феномену волонтерства як іманентної риси українства у періоди екстрем. До речі, як і протилежних явищ — шкурництва, девіації, зради тощо.

Пам’ять про війну

Комуністичний тоталітарний режим перетворив поле пам’яті про Другу світову війну на полігон формування радянської ідентичності, а офіційні комеморативні практики — на потужний і, слід визнати, ефективний  мобілізаційний ресурс. Інерція результативності комуністичної політики пам’яті простежується у сучасній Росії. Мілітаризація суспільної свідомості, приправлена ресентиментом, месіянізмом і шовінізмом, породила «гримучу суміш» рашизму — цього вирваного з історичного часу явища, що є свідченням культурного виродження і цивілізаційної депривації росіян, системної кризи цінностей і політичних орієнтирів, повної відсутності адекватних уявлень про перспективи поступу людства. Рашисти все ще продовжують воювати проти «фашизму» і «нацизму», не помітивши, як стали ними. Натомість українці продовжують сторічну «Війну за Незалежність» від Російської метрополії. Ця тяглість фактична і символічна водночас. Але вона продукує абсолютно різні моделі пам’яті в РФ та Україні. 

Сьогоднішні уявлення і знання про війну завтра стануть пам’яттю про неї. Тому можна припустити, що кращим способом початку вивчення мнемонічних аспектів війни є її свідоме й активне формування та фіксація у символах, мистецьких образах, фундаментальному знанні, народній творчості. Окремий напрям становлять усно-історичні дослідження, завдяки яким акумулюється значна частка емоційно безпосередніх первісних джерел, не спотворених пізнішим осмисленням і переживанням подій, політкоректністю та турботами про власний імідж респондентів.

На істориках також лежить відповідальність за те, щоби, м’яко кажучи, не дуже освічені представники правлячого класу не протягували у мнемонічне поле радянсько-російські наративи чи недолугі новації, які не відповідають нашим культурним і ментальним традиціям. Уже впродовж десяти років цієї війни у нас склалися власні державні й неофіційні громадські церемонії вшанування героїв-захисників Вітчизни та пам’яті про жертви російської агресії. Науковці мають доносити до влади ретельно продумані, зважені, історично обумовлені форми і засоби комеморації, а громадянське суспільство — підтягувати до свого рівня так звану «політичну еліту». 

Прогнозування, моделювання, гіпотези

Деякі представники наукового середовища скептично ставляться до можливостей істориків уже тепер, по гарячих слідах незавершених подій, аналізувати цю війну. Такі сумніви, з відомих і вже вказаних причин, мають право на існування. Але сучасні історичні студії далекі від схоластичних, до межі формалізованих інтелектуальних вправ кабінетних вчених. Стійкий суспільний запит на історичне знання у різних жанрах диктує необхідність швидкої рефлексії науковців, оволодіння ними не лише аналітичним ремеслом, а й мистецтвом оригінальної, публічно зорієнтованої інтерпретації та яскравої форми донесення до широкої аудиторії медійними інструментами. За обставин, коли війна існує в паралельній віртуальній реальності, тобто в інтернет-ресурсах, продукт історичного пошуку просто вимушений конкурувати з репортажем і публіцистикою. Тут потрібна ще одна ремарка. Своє слово має сказати і держава, забезпечивши замовлення на результати фундаментальних наукових досліджень у формі монографічних, археографічних, підручникових та інших жанрів літератури. В іншому випадку існує ризик залишити інформаційно-науковий простір лише з політизованими, суб’єктивними і кон’юктурними, несистемними коментарями і фотографічно-репортерським контентом. 

Цілком резонними виглядають і такі питання: чим окреслені межі  й дослідницьке поле професійного історика? Чи може він вдаватися до прогнозування подій війни?

Видається, що такі межі окреслюються кількома чинниками. По-перше, володіння критичною масою джерел для обгрунтування прогнозів. По-друге, наявністю широкої грунтовної наукової і загальної культури, професійної ерудиції та здатності до оперування міждисциплінарними евристичними інструментами. По-третє, серйозним досвідом і глибиною осягнення історичних явищ, на підставі яких у окремих представників нашої професії і розвивається рідкісна здатність передбачати майбутні траєкторії історичних подій. По-четверте, умінням кваліфіковано і переконливо формувати наукову гіпотезу як початкову фазу будь-якого наукового дослідження. 

Френсіс Фукуяма, Тимоті Снайдер, Володимир Горбулін, Юрій Щербак, Ярослав Грицак, Віталій Портников та інші представники інтелектуальної еліти, кожен по-своєму конструює власну візію. Їхні аргументи можна піддавати критиці чи ігнорувати, підтримувати чи активно просувати і популяризувати. Але те, що вони є легітимною складовою наукового пізнання, не підлягає сумніву. Незаперечним видається те, що без таких інтелектуальних зусиль історія як наукова дисципліна ризикує опинитися в малопродуктивній консервативній капсулі і не виконувати своє призначення та суспільну і державну місію.

                                   ***

Попри те, що для аналізу природи двох війн у цій лекції обрано асоціативні ряди, загалом слід відмовитися від спокуси використання схем дискурсу про Другу світову війну як ексклюзивних для аналізу сучасного протистояння.  Такий підхід підказує паралелі і підсилює деякі аргументи, однак зовсім не заповнює нові сегменти. Жорстке узалежнення аналітичних процедур та оцінок російсько-української війни від перебігу, смислових конотацій і наслідків Другої світової війни зробить проблематичним пояснення специфіки сучасних процесів і явищ, які перебувають у новій системі політичних, соціально-економічних, етнокультурних, конфесійних і морально-етичних координат. Більше того, сподівання на продуктивне евристичне просування слід пов’язувати насамперед з пошуком нестандартних прийомів осягнення й інтерпретації сучасного подієвого полотна.

Висновки

Системне дослідження Другої світової війни заклало основу для осмислення феноменології сучасної російсько-української війни у всіх її вимірах. Водночас специфічні аспекти російсько-українського протистояння у глобалізованому світі, нова конфігурація і баланс сил у світі витворюють широкі можливості для наукового пошуку. При цьому йдеться як про виявлення і залучення джерел, так і про способи їхньої інтерпретації, а також оформлення у новітніх дефініціях, що покликані адекватно відображати сутність подій і явищ. 

Головною перешкодою на шляху освоєння всього тематичного і смислового поля війни є її незавершеність. Та вказана обставина дає і певні переваги. Існує можливість безпосередньо спілкуватися з учасниками війни, військово-політичними діячами, волонтерами, біженцями, російськими військовополоненими. Інформаційні масиви, доступні для дослідників, формуються в різних форматах і науковці мають змогу самі залучитися до цього завдяки організації усно-історичних досліджень та акумуляції его-джерел.

Інформаційно-пропагандистські зусилля воюючих сторін сприяють деконструкції історичних міфів та ідеологем, що творяться і поширюються Москвою у світі. Історики відіграють помітну роль у критиці спроб Путіна легітимізувати вторгнення в Україну якимись правами на ефемерні «історичні російські землі». Фундаментальна наука створює продукт, спроможний протидіяти російській пропаганді. Гібридний характер війни актуалізує такі зусилля. А загалом це формує стійкий запит держави і суспільства на історичний наратив у його різноманітних жанрах і форматах.

Війна Російської Федерації проти України трактується багатьма авторами як «Незавершена війна України за незалежність». Внутрішня логіка історичного процесу упродовж останнього сторіччя надає аргументи для такої концепції. Події 2014-2024 років увиразнюють певні закономірності, зокрема тяглість і наступність українського національного руху і боротьби української політичної нації за власну державність проти російського імперіалізму. У цьому сенсі колоніяльна парадигма є тією методологічною системою координат, у якій найпродуктивніше опрацьовується проблематика українсько-російських відносин в історичній ретроспективі. 

На загал російсько-українська війна щогодини формує нескінченне дослідницьке поле для представників соціогуманітарних наук. Водночас вдосконалюються аналітичні процедури, завдяки яким науковці продовжують осмислювати події Другої світової війни, розширюються горизонти осягнення інших сегментів вітчизняної та світової історії.