Україна Модерна

// Мар’яна Байдак

Тема «жінки з фронту» сьогодні викликає неабиякий інтерес в українському суспільстві. Великою мірою таке зацікавлення зумовлене сучасними подіями – потребою зрозуміти, що може і що має робити жінка на війні. Реконструкція воєнного досвіду українок у минулому стала вимогою часу. Вже є чимало публікацій про жінок на фронтах Другої світової війни[1]. А от про досвід українок у роки Першої світової війни відомо зовсім мало. Донедавна цю тему обминали й науковці, адже історію тієї війни тлумачили як винятково чоловічу справу. У статті йтиметься про участь українок у лавах легіону Українських січових стрільців. Мета цієї розвідки – показати долі жінок, які були в той час у війську й на передовій, запропонувати способи дослідження та інтерпретації воєнного досвіду українок в роки Першої світової війни. І таким чином створити простір для подальших дослідницьких розвідок і дискусій.

В українській історіографії немає розвинутої традиції писання про жінок у складі легіону Українських січових стрільців. Серед стрільчинь найбільше інформації в наукових і науково-популярних виданнях можна знайти про Олену Степанів[2], Софію Галечко, Ганну Дмитерко, інколи згадують про Ірену (Олену) Кузь і Ольгу Підвисоцьку[3]. Їхні життєві історії майже без змін «переходять» з видання у видання[4]. Автори схильні радше згадувати про жінок у війську, аніж вивчати їхній досвід. Найбільше написано про Олену Степанів: видано спогади її самої й осіб, які були з нею пов’язані[5], досліджено наукову діяльність[6], з’явилися друком і популярні біографічні буклети[7]; про О. Степанів розповідають також стенди на вуличних виставках[8]. Трохи більше українки ставали об’єктами досліджень у працях іноземних авторів та українських істориків у еміграції. На потребу дослідження досвіду українок в роки воєн і революцій вказувала Марта Богачевська-Хом’як[9]. Поляк Марек Козубель, опираючись головно на спогади Ференца Мольнара, реконструював історію декількох жінок[10]. На прикладі українок воєнний досвід жінок проаналізував Христоф Хатчек «Від «залежної» жінки до жінки-новобранки. Історичний розвиток перспективи австрійських військових жінок»[11].

Характерною рисою більшості публікацій є героїзація стрільчинь. Показовими в цьому плані є популярні інтернет-статті, які приписують цим жінкам статус легенд і героїнь. Це видно з назв публікацій: «Легендарна Степанівна з галицького грона», «Олена Степанів: жінка-науковець, дипломат і… воїн»,«Від амазонок давнини до жінок-воїнів сьогодення. Жінки з армії січовиків або як треба служити нації і державі», «Український жіночий героїзм». Такі тексти здебільшого далекі від наукових підходів. Ось характерний зразок риторики таких публікаіцй: «Мабуть, таки Боже Провидіння зберегло для нас фотографії і не дало радянському сатанізму знищити світлу пам’ять про неї. Вдивіться уважно у світлину столітньої давності. Стримана, загадкова усмішка галицької Мони Лізи. Архетип її обличчя – явний миротворець. Класичний вираз юної дівчини і майбутньої жінки. Жоден м’яз обличчя не напружений. Немає і тіні страху, хоча вирує війна. Ця дівчина з минулого, чи, може, з майбутнього?». Нерідко автори вкладають у тексти власні уявлення про місце жінок на війні: «Жінка створена для сім’ї, для щастя материнства, для кохання. Війнами та боротьбою повинні займатися чоловіки. Та Олена Степанів цього не сказала тому, що якби можна було ще раз перегорнути сторінки життя і повернутися назад, її вибір знову зупинився б на тому дні, коли вона вступила в ряди Українських Січових Стрільців»[12].

Тему жінок в УСС намагаються популяризувати нині в документальних фільмах. Головним їх персонажем є Олена Степанів,[13] тоді як про інших жінок майже не згадують. Таке повернення до теми жінки в Першій світовій війні (та у війні загалом) зумовлене сучасними подіями на Донбасі. Показовим у цьому плані є пошук спільного між жінками УСС і тими, котрі воюють зараз. У мережі справжньою сенсацією стала поява фото Ольги Підвисоцької, яку назвали двійником Надії Савченко: «Українська льотчиця Надія Савченко і січовий стрілець Ольга Підвисоцька з Чорткова схожі, як дві каплі води», «Двійник Надії Савченко воювала сто років назад у лавах січових стрільців», «Двійника Надії Савченко знайшли серед бійців легіону Українських Січових Стрільців часів Першої Світової». У стрільчинях з часу Першої світової війни вбачають предтечу Надії Савченко: «Попередниці Савченко: українські жінки-військові 100 років тому».

Звідки можемо знати про жінок на фронтах Першої світової війни? Насамперед, з офіційних документів, які фіксували кількість і подавали прізвища жінок на фронті[14]. Військових посвідчень поки-що не виявлено: їх або не було, або вони не збереглися. Найінформативнішими є джерела особистого походження. Щоправда, текстів, залишених самими жінками доволі мало. Із жіночих автобіографічних наративів найбільше матеріалів залишила Олена Степанів[15]; опубліковано невеликі спомини й Ганни Дмитерко[16]. У спогадах жінки писали про шлях на фронт, воєнний побут, трохи про участь у боях, стосунки з вояками; залишили відомості одна про одну[17]. У той час традиція жіночих щоденників не була поширеною серед українців. Більшість матеріалів – це спогади, написані вже з відстані часу й переосмислені під тиском пізніших життєвих і суспільних обставин. «Писання себе» в той час було більше притаманне полькам, на чий досвід і діяльність багато в чому орієнтувалися й українки. Тому, щоби зрозуміти українок на війні, варто брати до розгляду й матеріали з польського боку. Наприклад, Александра Пілсудська[18] описала у спогадах не лише повсякденне життя жінки під час війни, а й проаналізувала національно-політичні вподобання жінок, торкнулася питань великої політики, яка знаходилася в руках чоловіків.

       

Про зовнішній вигляд УСС-усок, їхню поведінку на фронті більше йдеться в чоловічих текстах[19]. На їх підставі можна з’ясувати ставлення чоловіків до появи жінок у лавах стрільців. Повідомлення про відзначення українок нагородами з’являлися в тогочасній галицькій пресі[20]. У часописах час до часу з’являлися відомості про місце перебування тієї чи іншої стрільчині[21] або про події, які з ними відбувалися[22]. Німецькомовні газети розмістили низку публікацій про Олену Степанів, відтак англійською їх передрукував часопис «Свобода»[23]. Збереглися декілька листів самих усусусок і декілька листів до них часів війни; у них йшлося головно про повсякденні питання[24]. Існує лист-опис загибелі Софії Галечко, написаний Ольгою Підвисоцькою до Івана Боберського[25]. Інформація про цих жінок трапляється в листуваннях знайомих чи близьких людей (до прикладу, Мілена Рудницька у листах до Володимира Охримовича неодноразово згадувала про Олену Степанів)[26]. Пошук відомостей про стрільчинь вимагає ретельного вивчення матеріалів, які стосуються УСС, а також комунікації з історико-краєзнавчими музеями тих місцевостей, звідки жінки походили. Деякі матеріали зберігаються в приватних колекціях.

З точки зору джерельного матеріалу (головно через брак особистих текстів) образ УСС-усок та інтерпретації їхньої діяльності грунтуються переважно на погляді ззовні, інколи вони є стереотипними й схематичними. Із залученням нових джерел цей образ буде неминуче змінюватися. Крім того, написане про цих жінок не можна сліпо узагальнювати, адже погляди на людину/подію могли суттєво відрізнятися; кожну думку чи оцінку слід розглядати окремо. Це, зокрема, зауважив ще Осип Назарук, який здійснював опитування вояків про Олену Степанів. Він зазначав, що відомості про вигляд, поведінку і характер жінки «властиво нічого не говорять», бо вони не «розв’язують нам тайни душі сеї дівчини», які спонукали її піти на фронт[27].

Довкола історії УСС-усок сформовано декілька міфів і легенд. Найвідоміший з них стверджує, що в офіційних документах було прийнято записувати жінок під чоловічими іменами (мовляв, замість Олена Степанів писали Олег Степанів, замість Василина Ощипко – Василь Ощипко). Насправді жоден документ цього не підтверджує; натомість Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Стефанія Новаківська вписані під власними іменами в книгах-реєстрах стрільців, які були нагороджені медалями[28]. Поширеним також є переконання, що саме українкам належала першість участі у бойових діях на фронті. Утім, ще до початку війни Олена Степанів писала, що значний вплив на «оружну підготовку» її самої й подруг мала «зорганізована мілітарна робота серед польської суспільності»[29], у тому числі польських жінок. На відміну від українок, які мали конфлікти з командуванням, збройна участь польок на фронті була погоджена з Ю. Пілсудським ще на початку війни, хоча закони Австро-Угорської монархії цього й не дозволяли. У роки Першої світової війни жінки мали законне право воювати тільки в Російській імперії (т. зв. “батальйон смерті” під командуванням Марії Бочкарьової) та у Великії Британії (Британський допоміжний армійський корпус).

Історія українок з фронту – це сукупність індивідуальних історій; кожна з них мала власний досвід війни, власні мотиви (які спонукали брати до рук зброю, служити розвідницею чи бути медсестрою) й відмінні наслідки. Узагальнити ці досвіди доволі складно. По суті, історія «жінок з фронту» – це історія особистостей. Ким були ці дівчата? Інформація про них не лежить на поверхні. Деякі відомості (дата і місце народження/смерті, освіта, військове звання, сімейний стан) вдалося віднайти тільки про 15 жінок[30], однак ці дані все ще неповні. До прикладу, дата народження або смерті відома тільки в 12 осіб. Хай там як, а вже навіть ці дані заперечують твердження про те, що в УСС були лише 16-річні дівчата. Насправді тільки четверо мали вік від 15 до 17 років (Ганна Бойчук-Гаврилюк, Ольга Підвисоцька, Катерина Філіповська, Василина Ощипко), інші ж були у віці 20–27 років. Стрільчині походили з сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Доживали віку за кордоном Ганна Дмитерко (м. Едісон, США) й Ірена Кузь (м. Відень, Австрія). Всі дівчата мали певну освіту, здебільшого були студентками вчительських семінарій у Львові, Чорткові, Коломиї, Самборі, Перемишлі, Чернівцях. Дівчата служили у війську в різних рангах – солдатів (стрільці, старші стрільці), аспірантів (хорунжі), унтер-офіцерів (десятники, вістуни) й обер-офіцерів (четарі).

Скільки жінок було в легіоні Українських січових стрільців? Спираючись на записи Олени Степанів, дослідники «вписали» в історіографію 33 жінки, однак конкретних відомостей – де, коли й у складі якого підрозділу (куреня/сотні) вони знаходилися чи яке мали звання – не подають. Питання кількості насправді є складним, оскільки пойменного списку цих жінок немає. За спогадами Ганни Дмитерко, в 1913 р. більше 30 пластунок увійшло до складу організації «Стрільці ІІ» (до «Стрільці І» жінок не брали взагалі). Чи всі вони пішли на фронт – невідомо. У березні 1915 р. преса повідомляла про 27 жінок серед стрільців: «є се майже виключно студентки семінарів перемиського ліцею та учительки»[31], а в квітні цього ж року – про 36[32]. З пізнішого часу даних немає. Вочевидь, не всі жінки, яких згадували як учасниць УСС, були на фронті. До прикладу, Марія Бачинська-Донцова (про неї згадувала Ірена Книш) справді була членкою УСС, але в 1914 р. переїхала до Берліна, де мешкав її чоловік Дмитро Донцов. Подібною була ситуація Дарії Білинської-Навроцької, яка в перші дні виїхала до Моравії разом з мамою і бабусею, а до Львова повернулася щойно в 1916 р., де згодом вийшла заміж за старшину УСС – Осипа Навроцького. На сьогодні вдалося встановити прізвища 34 жінок, які ймовірно були на фронті[33].

Мотиви й способи потрапляння жінок на фронт розкривають джерела особистого походження. Найбільш інформативними в цьому плані є спогади Олени Степанів. Її розповідь про те, як фотограф запідозрив у ній жінку (прийшла робити фотографію для легітимації в чоловічому одязі), і через це вона потрапила до поліції і ледь не опинилася в Талергофі – відома багатьом. У записах йдеться й про те, як завдяки Володимирові Старосольському їй вдалося врятуватися і врешті-решт потрапити на фронт. Правда, в інтерв’ю віденській газеті під час двотижневої відпустки в 1915 р. цю історію вона оминула. Натомість розповіла, що коли її підрозділ отримав наказ їхати до Стрия, «на львівській зелїзничій стації мала я перепалку з інспекційним офіцером і він мене не пустив, бо я мала обстрижене волосє»[34]. В історії з фотографом О. Степанів вказувала, що волосся підбирала і ховала під кашкет. Цей приклад засвідчує, як можуть різнитися джерела залежного від місця й часу створення. Так само важко з’ясувати, коли О. Степанів таки дісталася фронту. В інтерв’ю йдеться про дозвіл від 29 серпня, а в спогадах – про 2 вересня як день відправлення зі Львова до Стрия. У 1963 р. Ганна Дмитерко в посмертній згадці подала інформацію, що вона разом з Оленою Степанів 1 вересня мала відправися зі Львова, але поїхала сама, бо ту висадив з поїзда сотник Д. Вітовський. Згідно зі спогадами самої О. Степанів, залишитися у Львові її змусив Михайло Галущинський, який теж згадавав про цю ситуацію. Зрозуміло одне, що в той час жінці було доволі складно дістатися фронту, адже доводилося здолати перепони з боку чоловіків-командирів.

Що стосується інших жінок, то джерела не вказую, хто надав їм дозвіл потрапили на фронт. Можна припустити, що на шляху до фронту були змушені долати перешкоди Ольга Підвисоцька, Ірена Кузь, Софія Галечко, бо мали твердий намір воювати; зрештою, воювали і навіть отримали військові звання. До тих, які йшли на фронт як санітарки, напевно, командування ставилося лояльніше, оскільки медична служба на лінії фронту мала кадрові проблеми. Деякі жінки мали протекцію, бо вийшли заміж за впливових чоловіків з УСС. До прикладу, Катерина Філіповська була дружиною очільника канцелярії УСС – Чайки, а Стефанія Козоріз – дружиною одного з організаторів УСС Михайла Новаківського. Таких шлюбних пар серед січових стрільців було більше – жінки в такий спосіб отримували ще й своєрідну гарантію власної безпеки у чоловічому середовищі.

Що спонукало дівчат іти до війська? Мотиви були різні, інколи – дуже особисті. Ірена Кузь, як стверджує історик Володимир Старик, вступила до війська через батька, якого на початку війни (за вірогідну зраду) інтернували до Талергофу, де він помер. Дослідник вважає, що І. Кузь своїм прикладом хотіла довести протилежне: мовляв, батько був лояльним до цісаря і так само виховав доньку. Передрук статті з німецькомовного видання говорить про те, що в дівчини «горячим бажанєм було служити в полку, в якого рядах колись був її батько»[35]. А ось інший мотив: Софія Галечко на фронті переживала втрату нареченого – Андрія Куровця. Підставою піти на фронт було й бажання рівноправності з чоловіками. Цю позицію добре зобразив Микола Угрин-Безгрішний у п’єсі «Софія Галечко»: батько підтримав намір Софії піти на фронт, бо «доки українська жінка не стане на рівні з чоловіком, нам не надіятися ніякого добра для України»[36]. Олена Степанів у спогадах перелічила багато причин такого вчинку жінок: молодечий порив; заборони, які накладали на жінок; нудьга повсякдення і бажання незвичайних пригод; втеча від життєвих обов’язків. На допиті в 1950 р., свою участь у війні О. Степанів пояснила національним патріотизмом: «я как украинка и чувствуя патриотизм к своему украинскому народу, в период Австро-Венгерской, а затем польськой оккупации всегда клонилась к украинским националистическим движениям»[37]. Мотиви жінок були пов’язані насамперед з життєвою позицією, прагненнями чи страхами. Було розуміння, що війна закінчиться, а світ буде змінюватися; тому треба шукати своє місце в новому світі і відповідати на його виклики.

Українська громадськість неоднозначно сприймала жінок з легіону УСС, які опинилися на лінії фронту. Це ставлення мало декілька взаємопов’язаних контекстів: національний, соціальний і гендерний. У цих площинах відбувалася й героїзація жінок – як суспільством загалом, так і самими жінками зокрема. Кому був потрібен розголос про воюючих жінок? Найперше в цьому були зацікавлені самі жінки: у такий спосіб вони показували своє розуміння фемінізму, прагнули здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку. Війна породила ілюзію про можливість швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Поява в пресі новин про жінок у війську привертала увагу до питання становища жінки в суспільстві, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу. А інформаційне «затишшя» в повоєнні роки якраз свідчить про консервативний опір, неготовність суспільства бачити жінку поза домом.

Творення жінок-легенд відбувалося і з легкої руки чоловіків-командирів. Історії цих жінок ставили у приклад стрільцям як взірець відваги й честі. Публічне нагородження січовичок медалями за хоробрість мало на меті вплинути на стрільців. Крім того, історії про участь жінок у реальних боях на передовій робили з легіону Січових стрільців легенду, а відтак забезпечували притік матеріальної допомоги. Була потреба й у продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Олени Степанів, Ольги Підвисоцької міцно поєдналися з образом українки-патріотки. І ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж могла спричинити смерть по той бік фронту.

Були й такі, хто не пітримував культу жінки-патріотки зі зброєю в руках. Захоплення таким образом жінки переважало на початку війни, коли була нагальна потреба в мобілізації національно-патріотичних почуттів. Після війни «жіночий патріотизм» вбачали у громадській роботі, актуальною ставала діяльність тих жінок, які займалися благодійністю, відбудовою господарства й освітою для народу; а насамперед тих, які воліли залишатися вдома «дружиною, мамою, господинею» і не претендували на суспільний статус чоловіків, які повернулися з фронту. Потреба в образі воюючої жінки-патріотки закінчилася разом з війною. Категорично проти жінок на фронті виступали з двох причин: не допустити того, аби жінка виконувала ролі чоловіків; не допустити, аби жінка отримала високий суспільний статус. Підставою для цього були традиційні уявлення про розподіл гендерних ролей. Михайло Галущинський писав: «Я не міг і не можу сьогодні погодитись із тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу. До того може склонитися якийсь хоробливий наклін, а що найменше гістерія. Тільки є поля для діяльності жіноцтва, тільки можуть вони доброго зробити для злагодження болю, спричиненого війною! А вже в моїй голові не могло й не може поміститись, щоб жіноцтво само завдавало біль»[38].

Показово, що саме жінки в більшості не підтримували усусусок. Безпосереднього осуду не було, однак навіть освічені емансиповані українки вважали, що «Мужчина – на фронт, жінки – до шпиталів. На фронті боротьба з ворогом – це обов’язок мужчин, поза фронтом не менше важна боротьба зі слабістю і смертю – це обов’язок жінки»[39]. Відсутність відгуків про УСС-усок у приватних текстах українок могла свідчити й про те, що більшість з них не хотіла реагувати на зовнішні події, а бажала залишатися в звичному і зрозумілому просторі «матері, дружини й господині». Навіть якщо звичайні жінки й обговорювали поміж себе цю тему, то цей факт не задокументовано, записи про це відсутні. Зрозумілою є тільки позиція громадсько активних жінок (як місцевих, так і емігранток): «Нас природа призначила до инших цїлей, не дала нам на стільки сили і енергії, щоби з оружєм в руках стати проти свого ворога на поли борби»[40]. Активістки заявляли про слабкість жіноцтва і закликали братися до громадської роботи або складати матеріальні пожертви. Через пресу жіночі організації популяризували думку, що місце жінки – не на фронті, а в тилу.

Що пропонували жінкам патріотично налаштовані активістки? Насамперед – допомагати «своїм солдатам», проводити акції збору й розподілу продуктів і товарів першої необхідності. Така діяльність у стосунку до війська отримала схвальні відгуки чоловіків і загалу жіноцтва. Показовим прикладом «свідомости і патріотизму» стали жінки міста Ходорова. Коли до міста заїхав військовий потяг, який віз вояків на фронт, ходорівчанки «явилися з кошичками повними яблок, хліба і яєць та з пуделками папіросок, і […] обділювали переїжджаюче військо сими артикулами»[41]. Цей вчинок викликав захоплення у вояків, а цивільні, які були в той час на вокзалі, тлумачили його «як примір гідний наслїдовання»[42]. Такі історії доволі часто з’являлися на сторінках преси. Іноді вони мали й характер критичний – жінок осуджували за бездіяльність і безвідповідальність перед військом.

Якщо допомога жінок війську була на слуху тривалий час, то жінки-військові з’являлися на сторінках преси переважно на початку війни. Ці статті подавали біографічні відомості про Олену Степанів, Софію Галечко, Ганну Дмитерку та Ірену Кузь, повідомляли про місце їх перебування (полон) чи відзнаки, які отримали за службу. Ці повідомлення були дуже стислими, не творили цілості, не містили дискусійних тверджень. Винятком може бути хіба стаття «Як чужинці одушевлюють ся українською героїнею»[43], в якій німецькомний професор захоплювався вчинками Олени Степанів. Виглядає, що в руках журналістів ці історії слугували радше своєрідними сенсаціями, які мали привернути увагу читачів. Газетярі не хотіли також відставати від закордонних видань, які публікували передовиці про УСС-усок. Втім, жінки на фронті ніколи не з’являлися на перших шпальтах українських видань.

Яким був результат Першої світової війни війни для галицьких українок, які побували у війську й на фронті? Життя кожної з них склалося по-різному. Військова слава закінчилася разом з війною; після війни жінкам доводилося діяти відповідно до потреб, умінь, а також правил мирного часу. Олена Степанів зайнялася викладацькою і науковою роботою. Ольга Підвисоцька з чоловіком переїхала до радянської України, у 1937 р. була репресована і страчена. Ірена Кузь у 1917 р. демобілізувалася і попрямувала до сестри у Відень, як далі склалася її доля – невідомо. Софія Галечко втопилася в 1918 р. під час вакацій у Ольги Підвисоцької.

З відстані кількох років О. Степанів виступила проти жінок у війську: «Не є я за масовою участю жіноцтва у війську. Ні… рішуче я проти масової акції. Не такі це прості і самозрозумілі справи, як збоку може видаватися. Приходять все нові й непередбачувані ускладнення. Зрештою, не мій це тільки погляд»[44]. Хоча жінки не залишили спогадів про своє ставлення до війни, однак їхнє подальше життя доволі промовисте. Ганна Дмитерко в 1919 р. вийшла заміж за вістуна УСС Василя Ратича, деякий час подружжя мешкало в Рогатині, згодом емігрувало до Америки, виховувало четверо дітей. Катерина Філіповська мала семеро дітей. Так їхня громадська активність поступалася місцем сім’ї, зокрема материнству. Жінки, які на початку війни були героїнями, після неї опинялися в тіні чоловіків і домашніх клопотів.

Життя жінок на фронті мало не тільки героїчні барви. Війна відкривала можливості, змінювала звичне життя, була наповнена емоціями – страхом, розчаруванням, щастям і коханням. Історик, вивчаючи досвід цих жінок, вочевидь має брати до уваги декілька завдань і дотримуватися низки дослідницьких правил: перше, шукати щоразу нові контексти / площини, в яких жінки діяли, переживали і проживали війну; друге, жіночі досвіди не можна узагальнювати, вони були індивідуальними; третє, ці жінки потребують не героїзації, а розуміння; четверте, пошук і прочитання джерел є невпинним процесом; п’яте, не можна порівнювати фронтовий досвід чоловіків і жінок. Для жінок фронт був місцем втечі від тієї реальності, яку не хотіли приймати і яку надіялися змінити. Однак виразного розуміння, яким має бути оте омріяне майбутнє, у них також не було. Військо і фронт давали добрий досвід життя в чоловічому світі, але не розв’язували питання суспільної ролі жінки. Після війни жінкам з фронту довелося повернутися до старих і нових (породжених суто війною) проблем.

 

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Мар’яна Байдак

У публікації використано світлини, надані Авторкою.

_______________________________

Мар’яна Байдак – аспірантка кафедри новітньої історії України ім.М.Грушевського Львівського національного університету ім.Ів.Франка. Випускниця історичного факультету цього ж університету. Захистила магістерську роботу про повсякденне життя жінок Галичини в роки Першої світової війни, продовжує розвивати цю тему у дисертаційному дослідженні. Авторка 12 наукових публікацій, учасниця низки міжнародних конференцій. В межах виставки «Велика війна 1914–…: Індивідуальний та глобальний досвід» у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи підготувала і провела низку авторських екскурсій, зокрема «Велика війна і жінка: свобода, зроджена з необхідності», «Жінки з фронту: українки у війську в роки Першої світової війни», «Між приватним, публічним і національним: жінки в роки Першої світової війни». Сфера наукових зацікавлень: жіноча історія, ґендерні студії, антропологія, повсякденна історія, історія Першої світової війни, локальна історія. Живе і працює у Львові.

 

Перелік видань, звідки запозичено деякі ілюстрації до цієї статті:

Гачинський М. Петрів в часи жорстокого століття. Івано-Франківськ, 2013.
Корчак-Городиський О. Спогади з життя. Молоді роки. Львів, 2000.
Кос А. З-під знаку Стрільця: Олена Степанів-Дашкевич у світлинах, документах та спогадах. Львів, 2012.
Липовецький С. Обличчя звитяги (Стрілецькі світлини). Львів. 2012.
Мала фотоенциклопедія Українських січових стрільців. Львів, 2004.
Степанів Олена. Наукові праці. Есе. Спогади / Упоряд. О. Шаблій. Львів, 2003.
Українські січові стрільці. Збірка п’ята. Жінки в УСС / Упоряд. Я. Онищук. Львів, 2003.
 


[1] Зокрема див.: Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: Зб. наук. праць / За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь. Київ, 2015.336 с.; Гавришко М. Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940-1950 рр. // Український визвольний рух / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Центр досліджень визвольного руху. Львів, 2015. Зб. 20. С. 199–213.

[2] Кос А. Героїня України Олена Степанів. Львів, 2005. 32 с.

[3] Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. Монографія. Львів, 2011. 368 с.

[4] Ковтун В., Монолатій І. Українські січові стрільці – лицарі рідного краю (Серія «Українське мистецтво у старій листівці». Вип. 5). Коломия, 2007. С. 127–130; Литвин М., Науменко К. Історія Галицького Стрілецтва. Вид. 2-ге. Львів, 1991. С. 9, 22, 29, 123; Литвин М., Науменко К. Українські Січові Стрільці. До 500-річчя козацької слави. Київ, 1992. С. 13, 18, 37; Литвин М. Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921. Харків, 2015. С. 15, 19, 21, 24, 26; Українські Січові Стрільці. 1914–2014 / Упоряд. Є. Козак. Львів, 2014. С. 18; Українські Січові Стрільці 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича / Репринт. відтворення з вид. 1935 р. Львів, 1991. С. 21, 35; Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. Вид. 2-ге, доповн. Тернопіль, 2016. С. 10, 55, 59, 74, 77, 102, 106, 121, 123, 167, 259.

[5] Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. 632 с.

[6] Степанів О. Наукові праці. Есе. Спогади / Упоряд. О. Шаблій. Львів, 2003. 607 с.; Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. О. Шаблій. Львів, 2002. 320 с.

[7] Кметь В. Олена Степанів: шлях боротьби та гідності / Передм. А. Садового. Львів, 2015 (Серія «Будівничі державности». Вип. 1).

[8] Виставка «Люди свободи» в рамках Форуму видавців, Львів, 14–19 вересня 2016 р.

[9] Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884–1939. Київ, 1995. С. 172–195.

[10] Kozubel M. Ukraińscy Strzelcy Siczowi 1914–1920. Oświęcim, 2015. 404 s.

[11] Hatschek Christoph. Von der „wehrhaften“ Frau zum weiblichen Rekruten – Entwicklungshistorische Perspektiven der österreichischen Soldatinnen. Wien, 2009. 329 s.

[12] Бежук О. Жінки в легіоні Українських Січових Стрільців // Січові стрільці – нев’януча слава галицько-українського відродження. Матеріали науково-практичної конференції. Стрий, 2006. С. 86.

[13]  Див. на YouTube – Олена Степанів; Люди свободи. Олена Степанів; Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Героїчна Олена Степанівна; документальний цикл «Шлях до незалежності: Перша світова» та ін.

[14] Поіменний список боєвих відділів 1 полку українських січових стрільців з дня 1 червня 1916 р., зладжений на основі урядового списку, захованого в Музеї Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові // Українські Січові Стрільці 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича. Репринт. відтворення з вид. 1935 р. Львів, 1991. С. 145–155.

[15] Степанів О. Напередодні великих подій. Львів, 1930. 45 с.

[16] Дмитерко-Ратич Г. Львів – Відень – Рогатин… // Незабутня Ольга Басараб. Вибране / Під ред. І. Книш. Вінніпег, 1976. С.80–82; Дмитерко-Ратич Г. У рядах стрілецької організації (Спомин із юних літ) // Наше життя (Нью-Йорк). 1953. Ч.10. Листопад.

[17] Дмитерко-Ратич Г. Відлітають сірим шнурком журавоі у вирій (Жмут спогадін про Олену Степанів) // Свобода (Нью Джерсі, Нью Йорк). 1963. Ч. 145. 2 серпня; Гандзя Дмитерко // Нова хата (Львів). 1932. Ч. 11; Софія Галечко. В 25-ту річницю смерті // Календар «За народ» на рік 1944 (Львів). 1943.

[18] Piłsudska A. Wspomnienia. Warszawa, 1989. 290 s.

[19] Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі – ЛННБУ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 29 (Михайло Возняк), од. зб. 762 / п. 176 (Назарук Осип, «Характеристика старшини УСС». Олена Степанівна, хорунжий УСС. 1915 р.), 22 арк.; Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУЛ), ф. 359 (Осип Назарук), од. зб. 139 (Характеристика на ст. десятника УСС Гаврилка Михайла та хорунжу УСС Олену Степанів, б. д), 7 арк.; од. зб. 74 (Характеристика на старшину УСС Степанів, 1915 р.), 7 арк.; од. зб. 75 (Зі споминів Олени Степанів, 1927 р.), 9 арк.; ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів), од. зб. 2085 (Біографічні статті, некрологи про письменників, філологів, композиторів і ін.), арк. 111–122 (Про Олену Степанів); од. зб. 1208 (Робота Галущинського «Спомини 1914–1915»), арк. 52 (Про Олену Степанів); Molnar F. Galicja 1914–1915. Zapiski korespondenta wojennego / Tłumacz. Akos Engelmayer. Warszawa, 2011. 296 s.

[20] Воєнне відзначенє українки // Дїло (Львів). 1915. Ч. 132. 22 грудня; Відзначенє українських Сїчовичок і Сїчовиків // Свобода (Нью Джерсі). 1914. Ч. 81. 10 грудня; Нові іменовання офіцерів Українських Січових Стрільців // Українське слово (Львів). 1915. Ч. 10. 22 липня.

[21] Поворот Олени Степанівної // Дїло (Львів). 1917. Ч. 210. 7 вересня; Смерть і похорон У. С. Стрілкині Софії Галечко // Дїло (Львів). 1918. Ч. 169. 28 липня.

[22] Новинки. Степанівна в неволї // Українське слово (Львів). 1915. Ч. 5. 17 липня.

[23] Woman bears sword in army of Austria // Свобода (Нью Джерсі). 1915. Ч. 43. 15 квітня.

[24] ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописав, ф. 9 (Окремі надходження), од. зб. 4479 (Галечко Софія. Лист до невстановленого адресата в справі публікації в пресі матеріалів, що стосуються авторки. Відень, 1915 р.), 3 арк.

[25] Там само, ф. 9 (Окремі надходження), од. зб. 4399 (Підвисоцька Ольга. Лист до професора Боберського про обставини смерті хорунжої УСС Софії Галечко, с. Пасічна, 1918 р.), 2 арк.

[26] ЦДІАУЛ, ф. 372 (Володимир Охримович), оп. 1, од. зб. 69 (Листи Костянтини Малицької до В. Охримовича, 1915 р.), 59 арк.

[27] ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 29 (М. Возняк), од. зб. 762 / п. 176 (Назарук Осип, «Характеристика старшини УСС». Олена Степанівна, хорунжий УСС. 1915 р.), арк. 7.

[28] ЦДІАУЛ, ф. 353 (Легіон Українських Січових Стрільців), оп. 1, од. зб. 83 (Книга обліку січових стрільців діставших нагороди. Відзнака «Військові Хрести Карда», 20 січня 1917 р. – 26 серпня 1918 р.), арк. 5, 14, 21 зв., 22; од. зб. 77 (Списки січових стрільців представлених до нагороди, листопад 1914 р. – грудень 1915 р.), арк. 104, 128, 136; од. зб. 81 (Списки січових стрільців представлених до нагороди хрестом «Карла», 2 січня 1918 р. – 6 липня 1918 р.), арк. 20.

[29] Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. С. 35.

[30] Серед них були: Анастасія Василик, Василина Ощипко, Ганна Дмитерко, Марія Голубович, Ірина Кузь, Катерина Філіповська, Олена Степанів, Ольга Підвисоцька, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Софія Галечко, Стефанія Новаківська, Ганна Бойчук-Гаврилюк, Аделіна Куниська, Марія Бачинська-Донцова.

[31] Вісти з Відня. Сїчові стрільцї // Свобода (Нью Джерсі). 1915. Ч. 30. 13 марта.

[32] Свобода (Нью Джерсі). 1915. Ч. 43. 15 цьвітня.

[33] Окрім згаданих 15-ти, до цієї групи належали: Анна Цісняк, Павлина Рис, Катря Пацулів, Марія Петруняк, Марія Ґіжовська-Крілик, Софія Худяк-Липкова, Марія Терлецька, Анна Лендюк-Цар, Наталія Рихвіцька, Емілія Кушнір, Анна Кушнір-Плетінкова, Марія Фединяк-Коник, Янка Коник, Марія Чмир-Косак, Софія Чмир-Левицька, Софія Навроцька-Трач, три сестри Ориськівни (їхні імена з’ясувати не вдалося).

[34] Українська дївчина – кадетом // Свобода (Нью Джерсі). 1915. Ч. 21. 20 лютого.

[35] Геройка з «Українського Леґіону» // Українське слово (Львів). 1915. Ч. 5. 17 липня.

[36] Угрин-Безгрішний М. Софія Галєчко. Рогатин, 1941. С. 18.

[37] Архів Служби безпеки України, спр.: Степанив Елена Ивановна (Львів, 1950 р.), арк. 28.

[38] ЦДІАУЛ, ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів), од. зб. 1208 (М. Галущинський, «Спомини 1914–1915»), арк. 52.

[39] Віконська Д. Сестра милосердя // Віконська Д. Ars Longa. Літературознавство. Мистецтвознавство. Культурологія. Есеї / Упоряд. Н. Поліщук. Львів, 2015. С. 338–339.

[40] До українського жіноцтва! // Свобода (Джерзі Сіті). 1914. Ч. 53. 24 вересня.

[41] Українське жіноцтво і наші вояки // Свобода (Джерзі Сіті). 1914. Ч. 46. 8 вересня.

[42] Там само.

[43] Свобода (Джерзі Сіті). 1915. Ч. 50. 1 травня.

[44] Вільде І. Олена Степанів колись і тепер // Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. С. 97.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!