«Росія вже давно програла цю війну, але ми її ще не виграли»: роздуми історика Максима Свєженцева про український Крим і власний військовий досвід

This entry is also available in English.

«Я народився в Криму, у Севастополі, тож у чотирнадцятому році мені по суті не було куди повертатися»

‒ Розкажіть, будь ласка, про свій науковий шлях та зацікавлення?

У дві тисячі восьмому році я вступив до Києво-Могилянської академії на кафедру історії. Згодом потрапив на спільну магістерську програму від Могилянки і Варшавського університету, яку закінчив у дві тисячі чотирнадцятому році, одразу після Майдану. Я народився в Криму, у Севастополі, тож у чотирнадцятому році мені по суті не було куди повертатися. До того ж, коли Росія анексувала Крим, я зрозумів, що наше суспільство навіть не усвідомило, що насправді відбулося. Не розуміла цього і світова спільнота. Та я і сам, напевно, до кінця не міг осягнути всіх механізмів. Але оскільки я виріс у Криму, десь на інтуїтивному рівні відчував, що з анексією не все так просто. Тоді я вирішив, що можу і хочу займатися кримською проблематикою. Я почав шукати відповіді на питання про минуле і теперішнє Кримського півострова, збирати наративи про Крим. Мені тоді здавалося, що мій культурно-антропологічний бекграунд  кримчанина міг мені в цих пошуках допомогти. Дуже часто Кримом займаються люди, які його не знають зсередини, тому і результат виходить такий собі. Я, власне, сподівався, що моє походження і кримський досвід надавали мені перевагу щодо питань вивчення Криму. Але дуже непросто було визначитися, з чого почати.

У чотирнадцятому році я вступив в аспірантуру до Могилянки і пішов працювати в журналістику, а в п’ятнадцятому – на PhD-програму в університет Західного Онтаріо [Канада. – С. М.] і, відповідно, поїхав туди на навчання. Новий досвід, нові люди, нові курси з історії Північної Америки… І саме один із таких курсів, який я абсолютно випадково для себе обрав, був пов’язаний з імперіологією, поселенським колоніалізмом і з постколоніальною теорією загалом. Читаючи тоді про колонізацію Північної Америки, я бачив історію колонізації Криму. Коли прийшов час писати письмову роботу, я наважився запитати: «Чи можна мені спробувати застосувати цю теорію щодо Криму (який мені однозначно був ближчим за Північну Америку)»? Власне так і визначився напрямок моєї наукової діяльності. Як виявилося, постколоніальна теорія дуже добре корелюється з українськими реаліями. Звичайно, є чимало відмінностей між Кримом і Північною Америкою, але кількість подібностей мене просто дивували. Схожість між практиками Російської імперії, Радянського Союзу та інших поселенських колоній була вражаючою.

«Навіть люди, які критично ставляться до Росії, дуже часто повторюють речі, яких не можна повторювати»

‒ Ви згадували про те, що прочитання Криму «ззовні» часто відрізняється від сприйняття його кримчанами/ками «зсередини». Наскільки часто Ви з цим стикалися під час проведення своїх досліджень? 

Постійно, навіть, як на мене, занадто часто. У своїх публікаціях я буваю дуже емоційним саме через те, що пишуть про Крим інші дослідники/ці (і не тільки дослідники). Я переконаний, що знання про Крим є одним із найбільших інструментів колонізації. Колонізація – це ж не тільки фізичне переміщення людей, це творення абсолютно нової реальності. І от у Криму ця реальність керується дискурсом, який був витворений спочатку в Російській імперії, потім видозмінений у Радянському Союзі, а згодом – у Російської Федерації. Тобто це дискурс колонізатора. Я не можу назвати російськомовних кримчан/ок росіянами, якщо ми не кажемо про переселенців дві тисячі чотирнадцятого року. Вони зовсім не вписуються в поняття «росіяни», оскільки більшість кримчан/ок до дві тисячі чотирнадцятого року знали Росію виключно з медійних картинок і ніколи там не були. 

Одним із моїх улюблених колонізаторських наративів є депортація кримських татар/ок у сорок четвертому році. Яку б книгу ви не відкрили, там буде написано, що кримських татар/ок депортували за «зраду». Це дуже класна маніпуляція, своєрідна гра між колонізатором і колонізованим. У кожній другій книзі ви зустрінете зміщені акценти: спочатку подається наратив про «кримських татар – зрадників», після чого починаються їх виправдання. Навіть самі кримські татари/ки підіграють у цьому, згадуючи, скільки серед них було героїв Радянського Союзу. Виправдовуючись, ти граєш у гру колонізатора, адже ти вступаєш в діалог з його наративом і тим легітимізуєш його. Жертва змушена виправдовуватися. І таких речей дуже багато. Навіть люди, які критично ставляться до Росії, дуже часто повторюють речі, які не можна повторювати.

«Події в Криму та на Сході – це різні формати воєн, які почалися трохи раніше, ніж я очікував»

‒ Чи було у Вас відчуття, що анексія Криму – це тільки початок?

Почувши відповідь на це запитання, мої викладачі з Могилянки почнуть хапатися за голову, адже історик, як нас учили, не повинен дивитися в майбутнє (усміхається). Та попри це відповім. У мене ще з дві тисячі восьмого року було стійке відчуття, що щось має розпочатися. Я трохи помилився з часом. За моїми припущеннями, війна в Криму мала початися у дві тисячі сімнадцятому році, у період виведення Чорноморського флоту. Я був абсолютно впевнений, що Росія Чорноморський флот мирно не виведе. Події в Криму та на Сході – це різні формати воєн, які почалися трохи раніше, ніж я очікував. У Криму не все було так мирно, як Росія хоче показати, це теж один з елементів наративу колонізатора. Після того, як почалася війна в Криму і на Донбасі, я знав, що буде велика війна. Мені здавалося, що цей режим за своєю логікою рано чи пізно повинен був напасти. 

‒ Якою Ви бачили свою місію в цій війні?

У чотирнадцятому році мені був двадцять один рік. Я отримав повістку і навіть пішов у військкомат. Мене не взяли, бо я на той момент уже вступив в аспірантуру. Звісно, після цього можна було піти і в добровольчі підрозділи, але тоді я шукав для себе різні аргументи, щоб цього не робити. Простіше кажучи, я злякався. Я продовжував займатися громадською діяльністю, намагався волонтерити. Виправданням, яке я знайшов для себе було те, що мої дослідження були більш потенційно корисними для суспільства і держави, ніж те, що я буду знаходитися в окопі. І це, швидше, не виправдання, а спосіб самозаспокоєння. У нас так чи інакше половину фронту складають люди, які мали б бути в тилу. Але я припускав, що настане момент, коли йти на фронт таки доведеться.

Коли наприкінці двадцять першого року стали точитися розмови про напад Росії на Україну, я почав хвилюватися, оскільки за рік до того [у січні 2021 р. – С. М.] з дружиною і маленьким сином повернувся з Канади, де жив з дві тисячі п’ятнадцятого по двадцятий роки. Удома я продовжив займатися громадською діяльністю та вивченням кримських татар. До повномасштабного вторгнення я з сім’єю був у Києві. 

Розуміючи, що наступ неминучий, я почав готуватися. До так званої валізки я планував покласти їжу, воду, речі, мінімальне туристичне спорядження. Я намагався не афішувати свою підготовчу діяльність, щоб не створювати паніку. Купував не десять пачок гречки одразу, а по одній пачці в різних магазинах. Потім я дізнався, що спочатку один мій друг записався до резерву тероборони, потім – інший. Ідея створення тероборони мені тоді дуже сподобалася, через можливість тренуватися в спеціально організованій структурі. Крім того, тоді щойно набув чинності закон про національний спротив [першого січня двадцять другого року. – С. М.]. 

Двадцять другого лютого [2022 р. – С. М.] я пішов у Дніпровський військкомат  [військкомат Дніпровського району міста Києва. – С. М.] записуватися у Київську територіальну оборону і навіть підписав контракт. У мене на той час був майже готовий висновок медкомісії, але контракт я підписав тільки в односторонньому форматі, залишалося вирішити кілька формальностей. Саме двадцять четвертого лютого я мав завершити медкомісію…

«…двадцять четвертого лютого мене розбудив син, якому тоді виповнилося півтора року»

Але двадцять четвертого лютого мене розбудив син, якому тоді виповнилося півтора року. Припускаю, що він прокинувся від вибухів, бо у дітей дуже чутливий сон. Невдовзі пролунав телефонний дзвінок. Подзвонив товариш і сказав увімкнути новини. Через декілька хвилин ми почули вибухи за вікном. Я живу на Теремках [район Києва. – С. М.], вибухнуло зовсім близько. Я не зовсім розумів, що треба робити, але на той момент я вже подолав свої страхи і точно знав, що піду в армію. Коли почав ходити транспорт, я поїхав у військкомат, машину залишив дружині. Нашу роту сформували тільки пізно ввечері, десь о двадцять другій годині. Відтак додому двадцять четвертого я вже не потрапив, бо жоден громадський транспорт уже не їздив. Я заночував у товариша, з яким ми долею випадку були з однієї громадської організації і опинилися в одній роті.

‒ Як Ви готували родину до можливих подій?

Моїй дружині було дуже важко прийняти, що я пішов у військкомат, а не поїхав з нею. Вона виїхала з Києва разом із сином двадцять п’ятого лютого. Наступні кілька місяців я їх не бачив. У моєї дружини були страхи перед дорогою, оскільки ми на той час обидва були ще не зовсім досвідченими водіями. Але їй таки довелося вивозити нашу дитину і ще одну сім’ю з дитиною до Івано-Франківської обл. самостійно без жодної зупинки. Пощастило, що я за день до повномасштабного вторгнення, двадцять третього лютого, заправив машину. В очікуванні наступу я постійно намагався тримати повний бак палива. Ночувала моя дружина і син двадцять четвертого лютого, звісно, у бомбосховищі, а потім поїхали на Захід. Це були дуже складні випробування для всіх. Мій син дуже до мене прив’язаний, я щодня вкладав його спати. Тому перші тижні розлуки були надважкими: дитина плакала, не хотіла їсти, важко засинала, кликала тата. 

«Усе відбувалося на шаленій мотивації: маючи лише автомат, ми були готові розривати танки руками, та головне – нас об’єднувало переконання, що нам вдасться їх зупинити»

‒ Чи мали Ви можливість проходити хоча б елементарне навчання військовій справі в перші дні після вторгнення Росії в Україну?

Двадцять п’ятого лютого зранку ми з товаришем прийшли в штаб, нас розподілили по підрозділах і видали зброю: автомати і чотири магазини з патронами. Це було о десятій ранку, а в обід ми вже були на одній із ліній оборони Києва на Броварському напрямку – одному з напрямків наступу росіян на Київ. Ми, звичайно, не були на передній лінії, спереду нас прикривала сімдесят друга бригада «Чорних запорожців». Тобто все наше навчання відбувалося під час наступу. Тоді в українській теробороні були дуже різні люди, з різною підготовкою, різним досвідом: хтось – із бойовим, дехто –  перший раз тримав у руках зброю. Інструктаж тривав рівно десять хвилин: ось спусковий гачок, ось так тримати автомат… На той момент на більше просто не було часу, адже нас чекали на позиціях. Двадцять п’яте лютого я провів разом із декількома своїми побратимами на даху будівельного магазину в очікуванні танків. Усе відбувалося на шаленій мотивації: маючи лише автомат, ми були готові розривати танки руками, та головне – нас об’єднувало переконання, що нам вдасться їх зупинити. Зараз я, звісно, розумію, що ми би всі там загинули. 

‒ Що, на Вашу думку, допомогло Києву вистояти?

Мені важко дати відповідь на це питання, оскільки я не володію достатньою інформацією. Я знаю лише те, що бачив зі своїх позицій. Я навіть не можу робити висновки про інші райони Києва, оскільки про них тільки чув з чужих слів. Я знаю, що був бій біля «Академмістечка» [станція київського метро. – С. М.], я чув вибухи, я чув сирени, я бачив роботу «Чорних Запорожців», які по суті зупинили просування росіян на Броварському напрямку. Вони дійсно були неймовірні. Якби не вони, ми з Вами сьогодні, можливо, б і не розмовляли.

‒ Що для Вас було найважчим у військовій справі?

Перші декілька тижнів фізично були дуже важкими. Ми майже не спали, у нас був абсолютно дикий режим: дві години в караулі – дві години відпочинку. За цей час ти маєш поїсти і поспати, попередньо знайшовши місце, що було дуже складним завданням, тому що всі місця було зайнято. Ми спали на підлозі, на лавках, без карематів і спальників, уривками по одній годині максимум. Такий сон швидко призводить до втрати внутрішніх ресурсів: як фізичних, так і психологічних. Згодом почалися тренування, переважно з домедичної допомоги, як на мене, тоді не дуже добре організовані. 

З перших тижнів основною емоцією був страх. Страх – це нормально, до нього просто треба звикнути. Організм переживає зовсім інші внутрішні процеси і відчуття, до яких ми не звикли. Тобі потрібно прийняти можливість власної смерті. Саме це прийняття є тим фактором, який додає психологічної стабільності. Це прийняття зовсім не означає, що ти складаєш руки і готуєшся до смерті, ‒ ні. Це спосіб знайти внутрішній ресурс для боротьби тій людині, яка в цій боротьбі ніколи не брала участі. У нас було декілька випадків, коли нам казали готуватися до зустрічі бронетехніки. Зупиняти танки ми повинні були коктейлями Молотова (усміхається). У нас був один невеличкий протитанковий підрозділ, але до нього входили такі ж недосвідчені люди, як і ми, які енлавами [NLAW ‒ ручний протитанковий комплекс малої дальності. – С. М.] вчилися користуватися під час бою. Але ми таки на повному серйозі готувалися закидати танки коктейлями Молотова, а потім стріляти по тих коктейлях, щоб вони підпалили танк. Ми вірили в реалістичність цієї ідеї, яка по суті була абсурдом. Ми тоді настільки були заряджені, що не виникало жодного сумніву у нашій здатності зупинити бронетехніку. 

«Побратим – це людина, з якою ти проживаєш унікальний спільний досвід, доступний для усвідомлення тільки військовим»

‒ Що для Вас означає феномен побратимства?

Я не знаю, чи зможе людина ззовні зрозуміти, але спробую пояснити. Побратим – це людина, з якою ти проживаєш унікальний спільний досвід, доступний для усвідомлення тільки військовим. Побратим – це людина, яка з тобою поруч їсть і спить, це людина, якій ти мусиш довірити власне життя, як і вона тобі. Смерть побратима – це зовсім інший виток емоцій. За моїми відчуттями, це дещо інше, ніж смерть родича, але і не те саме, що смерть друга. Загибель  побратима наштовхує на роздуми, докори сумління, почуття провини, що ти вижив, а він – ні. Зрештою, побратим – це той, кому ти за потреби будеш надавати допомогу, навіть ризикуючи власним життям. І ти очікуєш того ж від нього.

‒ Чи виникають серед побратимів суперечки на етнічному, національному чи мовному ґрунті? 

Ксенофобії чи етнічних суперечок серед побратимів я не спостерігав. Питання мови піднімалося, але не на рівні дискусії, а скоріше – обговорення. У нашому підрозділі є російськомовні люди. Узагалі у нас нетиповий підрозділ, у якому більшість роти має вищу освіту, тому і рівень комунікації відповідний. Наш командир роти спілкується двома мовами. У мене дуже чітка позиція щодо мови: я розмовляю виключно українською і я свідомо на неї перейшов, будучи російськомовною людиною з Севастополя. Я ні з ким не переходжу на російську мову. У сучасних умовах усі суперечки є зайвими. Коли закінчиться війна, тоді подискутуємо.

‒ Поділіться міркуваннями щодо механізмів виникнення псевдонімів побратимів?

У війську позивні виникають за якоюсь певною ознакою. Псевдо можуть дати тобі побратими, хоча бувають випадки, коли людина сама обирає собі прізвисько. Одного з моїх друзів назвали Султан. Він носив бороду, а одного дня поголив собі голову і комусь нагадав справжнього султана ‒ з бородою і без волосся на голові. Є люди, які отримали псевдо за маркою машини, наприклад, у нас у роті є Камаз. Ще одного побратима кличуть Глаз, бо він певний час був спостерігачем на вишці. Тобто виникнення позивних не має чітких правил, це швидше інтуїтивне явище. 

‒ Яке псевдо маєте Ви, якщо не секрет?

Я можу сказати, але я не можу пояснити чому воно таке. Моє псевдо – Тріо, але воно абсолютно нічого не означає. Для мене це просто коротке слово, поєднання голосних і приголосних, яке зручно вимовляти. 

«Місця побуту військових переважно знаходяться за пару десятків кілометрів від бойових позицій»

‒ Розкажіть, будь ласка, як відбувається організація військового побуту?

Зрозуміло, що ми не весь час знаходимось на нулях, і це здебільшого залежить від командирів. Хоча я бачив випадки, коли військовослужбовців заганяли на нуль на декілька тижнів при мінусовій температурі, що було надзвичайно складно. Місця побуту військових переважно знаходяться за пару десятків кілометрів від бойових позицій. Зазвичай це порожні хати в селах або містечках, господарі яких померли чи виїхали. У війську часто є неформальні й формальні лідери, які керують питаннями організації побуту. Усе по суті тримається на ініціативі хлопців. Хтось готує їсти, хтось прибирає, хтось пакує речі, хтось складає. На різних поселеннях відповідальні за ті чи інші процеси, звичайно, змінюються. Дехто постійно живе в одній хаті, дехто періодично змінює житло, щоб випередити можливі сценарії. Їжу готують щоразу інші люди.

‒ Чи бувають у війську святкові застілля?

Не можу сказати, що на фронті вдається святкувати щось по-особливому. Може бути простенька вечеря, якщо в когось із побратимів день народження, а може і не бути. Усе залежить від умов та потреби вирушати на позиції. 

‒ Яка географія Вашого військового шляху?

Минулого року ми з побратимами були на Харківщині, власне після того, як російські війська відійшли від Києва. Там був мій перший досвід потрапляння під мінометний обстріл. Потім ми поїхали на короткий термін на Бахмутський напрямок, до Луганської області, де тоді була одна з найгарячіших точок. Нещодавно я також приїхав на ротацію з Бахмутського напрямку, де пробув декілька місяців.

‒ Яким Ви бачите сьогодні росіян, які воюють?

Мені складно сказати, які вони в бою. Ті, з ким мені доводилося спілкуватися, здебільшого були зеками. Це люди зі спрощеними пріоритетами. Дехто прийшов на фронт через великий термін ув’язнення, а вдома на нього чекає сім’я. Про їхні моральні якості можна робити висновки з того, як вони ставляться до своїх загиблих. Росіяни просто кидають їх посеред лісу і не забирають. От власне і все, більше немає про що говорити.

‒ Чи змінилося українське військо за перший рік війни?

Я маю можливість спостерігати тільки за власним підрозділом та тими підрозділами, з якими ми вступаємо у взаємодію. Люди скрізь дуже різні, тому мені важко сказати, чи вони змінились. Наша рота дечому справді навчилася, отримала серйозний досвід, зокрема навички залишатися в строю попри постійні обстріли. Ми навчилися тактичній медицині, як на мене, краще за багатьох інших. У нас дуже хороший командир роти і свідомі люди. Мені важко коментувати динаміку в українській армії загалом, тому кажу лише про те, що бачив на власні очі.

«Мене можна запідозрити в “кримськотатарському націоналізмі”, хоча етнічно до кримських татар я не належу»

‒  Чи є у Вас припущення щодо термінів закінчення війни?

Одразу скажу, що я не знаю, коли закінчиться війна. І я навіть не буду пробувати щось прогнозувати. За моїми відчуттями, Росія вже давно програла цю війну, але ми її ще не виграли. 

‒ Який механізм налагодження діалогу з Кримом, на Вашу думку, може бути найдієвішим після перемоги України?

По-перше, мені здається, що в Криму потрібно відновлювати кримськотатарську автономію, тому що кримські татари – це корінний народ Криму, який заслуговує на власні політичні і культурні права. Україна зобов’язана ці права забезпечити уже сьогодні. Я постійно скрізь наголошую, що в Києві повинен бути діючий кримськотатарський дитячий садочок. Тут треба сказати, що я не є кримським татарином. Мене можна запідозрити в “кримськотатарському націоналізмі”, хоча етнічно до кримських татар я не належу. Україна зобов’язана зробити для кримських татар все те, що українці хотіли б зрештою отримати в культурному і політичному плані самі. Якби українці в Україні були меншиною, чого б вони хотіли в першу чергу, щоб не зникнути, щоб не асимілюватися!? Те ж саме ми маємо зробити для кримських татар. Якою має бути модель цієї автономії, якою має бути вертикаль влади – це дуже складне питання, з яким першочергово повинні визначитися самі кримські татари. Україна ж має думати, чим наповнювати кошик кримськотатарських потреб. Але в жодному випадку нічого не нав’язувати, бо це і є одним із елементів деколонізації. Ми маємо з ними бути в діалозі, щоб самим не перетворитися на імперію, на ворога, з яким ми зараз воюємо. Водночас, окрім кримських татар, у Криму живуть люди, які не належать до корінного населення півострова. Наприклад, у мене мама – українка, батько – росіянин, я є нащадком колонізаторів Криму. Відповідно, щоб у майбутньому жити в Криму, я маю інтегруватися в деколонізаційний контекст, вивчати кримськотатарську мову, наприклад. Тобто йдеться про першочерговість забезпечення прав корінного населення, яке потерпало від тривалого геноциду декілька століть. І якщо казати про позитивну дискримінацію, то – так, я за позитивну дискримінацію в цьому випадку. Щодо тих, хто приїхав у Крим після чотирнадцятого року, я дуже категоричний: вони мають звідти поїхати, повернутися назад у Росію. Ці люди на самому початку мали б усвідомлювати, на що вони йдуть, купуючи майно на окупованій території. Як зробити цей процес «повернення» більш демократичним, без масових «повішань і розстрілів», поки що не знаю, але готуватися до нього слід починати вже тепер.

«…нам потрібна професійна система психологічної допомоги військовослужбовцям, якої в нас, на жаль, поки що немає»

‒ Чого, на Вашу думку, сьогодні найбільше потребують хлопці і дівчата, які повертаються з фронту?

Мені дуже важко відповісти на це питання. Я бачу, як накриває людей біля мене, я і сам щоразу намагаюся повернутися в мирне життя.  Зараз я так само проходжу ці етапи, і проходив їх після попередніх ротацій. Безумовно, нам потрібна професійна система психологічної допомоги військовослужбовцям/ицям, якої в нас, на жаль, поки що немає. Поняття декомпресії за своєю ідеєю насправді дуже класне. Декомпресія – це психологічна реабілітація військових, орієнтована на їх повернення до цивільного життя. Але є велика проблема, бо у нас усе відбувається задля «галочки». Приходять люди з сумнівною психологічною освітою, нібито військові психологи/ні, із сумнівним військовим досвідом, які намагаються з тобою розмовляти про речі, яких вони не розуміють. І таке спілкування відбувається одночасно з цілим підрозділом, або й того гірше – усе зводиться до заповнення певної кількості анкет. Мене незабаром очікує чергова декомпресія. І я дуже сподіваюся, що з попереднього разу щось змінилося. 

«…коли лунає повітряна тривога, люди в тилу біжать в один бік, а люди на фронті – в інший»

‒ Як Ви ставитеся до виникнення міфів, пов’язаних з війною?

Міфи виникають, тому що вони комусь потрібні, бо міф – це по суті інституція суспільства. А різницю між міфами і реальністю, думаю, не варто пояснювати. Це як різниця між подією і фіксацією її в історичному джерелі. Міф – це одне, а військо – це інше. Військо – це зріз суспільства, там є абсолютно різні люди в усіх своїх як позитивних, так і негативних проявах. Є люди, які очікують від інших особливого ставлення, бо вони військові, а є такі, які взагалі нічого ні від кого не очікують. Так само і в суспільстві є різні люди з різним бекграундом, характером, освітою, психотипом. Військо – це те ж суспільство, але у нетипових, стресових умовах. Тільки, коли лунає повітряна тривога, люди в тилу біжать в один бік, а люди на фронті – в інший.

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Максима Свєженцева.