Після публікації статті «Степан Бандера в історії та історичній пам’яті» на сайті «Україна Модерна» ми отримали низку запитань і коментарів у соцмережах. Підвищена увага читачів зосереджувалася насамперед навколо абзацу статті про причетність бандерівців до антиєврейського насильства у Львові в липні 1941 року. До того ж незабаром з’явилося чергове «історичне відкриття» Путіна про те, що «бандеровцы и иже с ними» знищили в Україні півтора мільйони (!) євреїв. Це спонукало нас ще раз повернутися до теми, окресленої в заголовку цього матеріалу.
Проблема ставлення до євреїв постала в ОУН майже відразу після створення організації. Як показує дослідження Мирослава Шкандрія «Український націоналізм: політика, ідеологія і література, 1929-1956» [1], спектр ставлення до євреїв в ОУН був дуже широкий – від войовничого антисемітизму до закликів до порозуміння. Однак до кінця 1930-х років у стратегії та пропаганді ОУН євреї посіли місце серед «ворожих націй» поруч із росіянами та поляками. Противники антисемітизму втратили вплив на політику організації.
Чим завинили євреї в очах ОУН? Слід пам’ятати, що 1930-ті роки – час найбільшого розмаху комуністичного терору в радянській Україні. Значний відсоток євреїв у більшовицькій партії та особливо в каральних органах СРСР породив переконання про виняткову роль єврейства у злочинах більшовицького режиму.
Інший чинник, який сприяв посиленню антисемітизму в ОУН, – перемога нацистів у Німеччині. Оунівці покладали великі надії (як показав час – марні) на допомогу Німеччини в боротьбі за самостійність України. Щоб домогтися довіри й підтримки гітлерівців, частина оунівців узяли на озброєння антисемітську риторику, частково запозичену з робіт німецьких ідеологів антисемітизму.
Напередодні радянсько-німецької війни ворожість до євреїв вже виразно була присутня у програмних документах ОУН(б) («Програмові постанови» II Великого збору ОУН у Кракові) та у секретних вказівках для членів організації (інструкція «Боротьба й діяльність ОУН під час війни»). Антисемітська позиція домінувала в ОУН(б) у перші тижні німецької окупації, однак єврейське питання було другорядною справою – головним було формування структур Української держави. Про антисемітизм Ярослава Стецька, голови Українського державного правління, міг би свідчити його «Життєпис», написаний спеціально для німців уже після його інтернування. Проте питання про автентичність цього документа досі викликає суперечки серед істориків ([2], [3], [4]) . Однак інші тексти, написані Стецьком між 1938 і 1941 роками, не залишають сумнівів у його ворожому ставленні до євреїв. Залишається відкритим питання, як далеко сягав його антисемітизм, і чи справді він стояв «на становищі винищення жидів», про що йдеться в українській чернетці «Життєпису» [5]. У всякому разі мусимо визнати, що станом на середину 1941 року насильство щодо євреїв не суперечило ідеологічним поглядам керівників та багатьох активістів ОУН(б). Та чи мав місце прямий перехід від ідеології до практики?
Кай Штруве (Струве) у своєму дуже ретельному дослідженні «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: Літо 1941 року в Західній Україні» [6], написаній на основі великого архівного матеріалу, заперечує погляд на антиєврейське насильство в цілому в Галичині як на «погроми», що нібито були результатом переважно спонтанних спалахів антисемітської ненависті. Львівський погром, який сильно вплинув на загальне подальше сприйняття цих подій, був радше нетиповим. Та навіть у цьому випадку ніби-то цілковито спонтанний характер погрому викликає сумніви у дослідників. Насильство проти євреїв, яке мало місце в багатьох інших місцевостях, було добре організоване, причому головними організаторами виступали німці.
За оцінками Штруве, в Галичині влітку 1941 року було вбито від 7 000 до 11 000 євреїв. Переважна більшість жертв – від 4300 до 7000 – на совісті дивізії Ваффен-СС «Вікінґ». Наступними за кількістю вбитих євреїв були німецькі айнзацгрупи та поліція безпеки. Виходить, що на українців (і невпорядковану юрбу, і міліцію, і боївки ОУН) припадає меншість убитих – від кількох до кільканадцяти сотень.
Тим не менше Штруве вважає незаперечною участь членів ОУН(б) в антиєврейському насильстві. Він твердить, що важко знайти місцевість, де бандерівці не брали в ньому участь. Однак вони чинили насильство не як члени ОУН(б), а як місцева міліція. Тобто де-факто вони були підпорядковані німецьким військовим комендатурам і виконувала їхні накази. Водночас майже вся місцева міліція у перші дні німецької окупації Галичини була пов’язана з ОУН(б). Вочевидь єдиним винятком було місто Рогатин, де місцеву міліцію контролювала мельниківська ОУН.
Важливо враховувати дві обставини. По-перше, немає жодного документа, який би стверджував, що місцеві бандерівці брали участь у вбивствах євреїв з наказу керівництва ОУН(б) чи самого Бандери. Навіть більше, представники ОУН(б) офіційно засуджували погроми як прояви анархії і приписували їх агентурі Москви (втім, не забуваючи при цьому підкреслювати, що не збираються захищати євреїв). По-друге, українська міліція брала участь у насильстві не тільки проти євреїв, а й проти українців і поляків, які співпрацювали з радянською владою у 1939-1941 рр. Щоправда, на відміну від українців і поляків, євреїв часто вбивали незалежно від того, співпрацювали вони з більшовиками чи ні.
У багатьох місцевостях антиєврейське насильство було спровоковане відкриттям радянських тюрем, де місцеве населення могло побачити понівечені тіла закатованих в’язнів, часто родичів та близьких знайомих. Головними учасниками цього насильства були цивільні, які вірили, що винуватцями цих звірств були євреї при владі. Проте ці акти не були спонтанними, їх свідомо провокували німці. Матеріали німецьких військових архівів показують, що у випадку Львова вермахт мав чіткий план окупації міста, розписаний по годинах. Він передбачав повний контроль над Львовом, будь-яка спонтанність виключалася. Варто наголосити на тому факті, що погроми закінчувалися так само раптово, як і починалися – їхній початок і кінець визначали не українська міліція чи місцеве населення, а німецька влада.
Дослідники Голокосту сходяться в тому, що головним організатором антиєврейського насильства була німецька окупаційна влада. На неї покладається основна відповідальність. Водночас не можна заперечити участь українців (чи то міліції, чи то цивільного населення) в антиєврейському насильстві. Проте приписування українцям головної відповідальності за погроми є свідомим фальшуванням історичної правди.
Так само невиправданим є перебільшення ролі батальйону «Нахтіґаль». Микола Балабан написав дисертацію про масове насильство у Львові протягом перших двох тижнів війни, від 22 червня по 4 липня 1941 р. Він написав свою роботу на підставі німецьких військових архівів. Ці архівні матеріали показують, що «Нахтіґаль» не був самостійним військовим підрозділом Вермахту. Фактично він діяв як окремі роти під командою німецьких офіцерів у складі об‘єднаної Бойової групи «Гайнц», де крім українських рот були німецькі. Про участь у львівському погромі можна говорити лише у випадках окремих вояків, які прийшли до відкритих німцями тюрем, та навіть у цих випадках свідчення ненадійні. Більшу довіру викликає свідчення про вбивство нахтіґалівцями євреїв під час маршу зі Львова до Вінниці, яке міститься в автобіографії, що її написав для бандерівської Служби безпеки колишній вояк батальйону Віктор Харків («Хмара») [7].
Розстріли євреїв у Львові в липні 1941 р. провадили виключно німецькі айнзацгрупи та поліція безпеки. Українській міліції випала роль приводити євреїв до місця страти. Проте це був наказ німецької комендатури, а не власна ініціатива українців.
Кай Штруве написав своє дослідження на матеріалах Галичини. Досі немає подібного системного дослідження щодо Волині. Наявні свідчення про активну роль місцевих активістів ОУН(б) у містечках Тучин [8] та Кременець [9]. Ці погроми добре задокументовані, відомі прізвища їхніх виконавців. Більшість із них потім стали бійцями УПА, але чи були вони членами ОУН(б) влітку 1941 року – невідомо. Тобто довести формальне членство усіх цих людей в ОУН(б) однозначно неможливо. Окремим є випадок у містечку Ратне. Погром тут почався ще до приходу німців. Серед організаторів називають прізвища людей, які були членами ОУН(б) у 1943 році, але чи належали вони до неї раніше – невідомо.
У кожному випадку, історія антиєврейського насильства 1941 р. вимагає дуже ретельних мікродосліджень, зокрема й стосовно ролі в ньому українських націоналістів. «Можна з великою долею впевненості стверджувати, що окремі члени ОУН таки брали участь у винищувальних акціях, а також підбурювали до цього звичайних обивателів…», – писав Іван Патриляк [10]. Справді, участь деяких бандерівців у анти єврейському насильстві встановлено. Проте факт доведення участі деяких представників ОУН(б) у злочинах сам по собі мало про що говорить, адже породжує низку запитань, відповідаючи на які, історики не можуть дійти згоди. Одне з них: чи ці «окремі члени» діяли з власної ініціативи, чи з відома і за вказівками керівництва?
Андрій Усач на підставі архівних матеріалів досліджував участь членів похідних груп ОУН(б) в антиєврейському насильстві літа 1941 року на території тодішньої Кам’янець-Подільської області [11]. Він дійшов висновку, який добре відображає двозначність ситуації: «Попри те, що погроми як метод не планувалися, двояко сформульовані тези програмних документів та інструкцій ОУН(б) про «поборювання», «очищення», «ліквідацію» могли по-різному трактуватися низовим активом. Особливо ті їх аспекти, які супроводжувалися антисемітською пропагандою і схваленням принципу колективної відповідальності. Саме тому влітку 1941 р. серед українських націоналістів були як ті, хто виявляв готовність убивати всіх євреїв без винятку, так і противники подібних методів. Очевидно, що і ті, й інші вважали, що діють згідно з отриманими вказівками».
На сьогодні найбільш авторитетною узагальнюючою працею про участь українських націоналістів у антиєврейському насильстві під час Другої світової війни є монографія Івана-Павла Химки «Українські націоналісти і Голокост: Участь ОУН і УПА у знищенні українського єврейства, 1941-1944». Автор на підставі численних джерел доводить, що і ОУН(б), і УПА поділяють відповідальність за загибель тисяч євреїв. Деякі українські історики дуже критично сприйняли працю Химки, але поки що ніхто не спромігся ретельно перевірити його докази і дати переконливу критику. Вочевидь це питання входить до кола наукових зацікавлень фахівців з історії ОУН і УПА, яких в Україні чимало, а отже очікуємо в найближчому майбутньому на появу праць, що можуть запропонувати альтернативний погляд на проблему. Наразі спонукаємо читачів сайту «Україна Модерна» слідкувати за оновленнями, адже найближчим часом очікується докладна дискусія навколо книжки Івана-Павла Химки.
Історія України у Другій світовій війні є дуже складною дисципліною. Проте пропаганда, яка має великий вплив на масового читача, оперує набагато простішими формулюваннями. Вона вимагає простих і однозначних відповідей, а тому неминуче викривлює історію. Як писав Оскар Вайлд, «правда рідко є чистою і ніколи не є простою». Це не означає, що історики повинні відмовлятися від її пошуків. Вони повинні прагнути до встановлення максимально можливої історичної правди, знаючи, однак, що вона ніколи не буде на 100% повною.
Цю істину добре змалював анонімний єврей з Підкарпаття, слова якого Чеслав Мілош обрав як епіграф до книги «Поневолений розум» [12]: «Якщо двоє сперечаються, й один має справді 55 відсотків рації, то дуже добре і нема чого рипатися. А як хто має 60 відсотків? Це чудово, це велике щастя, і хай він Господеві Богові дякує! А що казати про 75 відсотків рації? Мудрі люди кажуть, що це дуже підозріле. Ну, а що про 100 відсотків! Той, хто каже, що він має сто відсотків рації, — паскудний ґвалтівник, страшний злодюга, найбільший лайдак». Немає потреби доводити, що Путін є паскудним ґвалтівником, страшним злодюгою і найбільшим лайдаком. Варто, однак, звернути увагу, що його переконання у точному і повному знанні історії є ще одним фактором, чому він такий небезпечний. Згадаймо відомий вислів Поля Валері про історію як найнебезпечніший витвір хімії інтелекту. Валері мав на увазі не історію як наукову дисципліну, а радше історичну пам’ять, яка формується засобами історичної політики і пропаганди. У кожному разі, в одних пропорціях історична пам’ять може служити ліками, в інших – отрутою. Те, що робить Путін, є свідомою інтоксикацію суспільства, яка перетворює росіян у бездумних убивць. Головними ліками від цієї хвороби є ЗСУ. Історикам залишається важлива роль створення іншої версії історії, яка скріплює наше почуття гідності та відкриває сенси нашого життя у мінливому і складному світі.
Висловлюємо подяку Миколі Балабану, Петру Долганову, Андрію Усачу та Каю Штруве за допомогу в підготовці цього матеріалу.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторами.
Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторів та редакції сайту «Україна Модерна».
Посилання та примітки
1. Шкандрій М. Український націоналізм: політика, ідеологія і література, 1929-1956
2. Химка Д.-П. Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба
3. Рябенко С. Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки
4. Рій Г. Кинув виклик Хрущову: звідки росте коріння про «антисемітизм» Ярослава Стецька?
8. McBride, J. The Tuchyn Pogrom: The Names and Faces Behind the Violence, Summer 1941,
Holocaust and Genocide Studies 00, no 00 (2022): 1–19.
9. Беркгоф, К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською окупацією, Критика. – Київ, 2011. С. 66-67.
10. Патриляк І., Там само, С. 324
11. Усач А. «Східна акція» ОУН(б) та антиєврейське насильство влітку 1941 р.: випадок Смотрича і Купина
12. Мілош Ч. Поневолений розум, Видавництво “Сучасність”. – Нью Йорк, 1985
