Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору

Великий Голод 1932-33 рр., спричинений політикою насильної колективізації Сталіна, забрав життя майже чотирьох мільйонів людей менше ніж за два роки. І тільки з кінця 1980-х років ця трагічна подія стала предметом відкритої дискусії і публічного вшанування. Цей підйом в пам’яті про Голод став одним з чинників делегітимізації радянської влади в Україні і допоміг мобілізувати громадську думку на користь національної незалежності. З розпадом Радянського Союзу нарратив про Великий Голод як один з найбільших злочинів сталінського режиму, що мав на меті придушити національні прагнення українського селянства і їхній опір «совєтизації», став одним з наріжних каменів у побудові нації.

Помаранчева революція 2004 року позначила нову еру в українській політиці пам’яті. Президент Віктор Ющенко оголосив розрив з радянським минулим і зробив своїм основним політичним пріоритетом національну пам’ять. Саме за час його президенства вшанування Голодомору зазнало нового виміру. В 2006 році з президентської ініціативи український парламент ухвалив «Закон про Голодомор 1932-33 рр. в Україні», який проголосив Голодомор актом геноциду українського народу.

В листопаді 2008 року під час офіційної пам’ятної церемонії, яку транслювали по всій країні, президент урочисто відкрив національний меморіал «Свіча Пам’яті», який за півтора роки доповнився музеєм Голодомору. В інших великих містах було також створено меморіали жертвам Голодомору, а в містечках і селах встановлено сотні пам’ятних знаків. В школах та університетах заохочували молодь збирати спогади свідків та писати есеї, а громадські організації організовували пересувні виставки та загальнонаціональні символічні акції. Регіональні державні архіви зібрали інформацію про кількість жертв і передали свої списки жертв до національної «Книги Пам’яті». В той же час СБУ почала кримінальне розслідування щодо орагнізаторів штучного голоду. В січні 2010 року, за тиждень перед новими президентськими виборами, СБУ передала справу по українському геноциду 1932-1933 років до Апеляційного суду міста Києва. 13 січня 2010 року суд оголосив Сталіна та інших  більшовицьких лідерів винними у тому що вони “умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб” .[1] Проте вже в квітні 2010 року новий президент Віктор Янукович офіційно заперечив визначення Голодомору як геноциду і замість цього запропонував кваліфікувати його як «злочин проти людства».

Від 2005 до 2010 визначення Голодомору як геноциду українського народу представляло ядро офіційної політики пам’яті. Якщо прихильники Ющенка вітали цю політику як довгоочікуване визнання національної трагедії, його опоненти критикували її як роз’єднуючу. І справді, результат політики пам’яті Ющенка є подвійним: вона сприяла усвідомленню  українцями їхнього минулого, зміцнила громадянське суспільство та стимулювала публічні дискусії й академічні дослідження, але водночас занадто політизувала цю тему і легітимізувала етнічний націоналізм. Новий дискурс геноциду поляризував українське суспільство і політичні еліти, відвернув росіян і російськомовних, та доклався до погіршення україно-російських взаємин. Радикальна інтерпретація Голодомору пішла навіть далі в констуюванні нарративу жертовності і поширила поняття «геноциду» на голоди 1921-22 рр. і 1946-47 рр., та навіть на всю радянську епоху.

Саме в контексті дискурсу «Голодомору як геноциду» я аналізую роль нових меморіалів Голодомору в сучасній Україні, їхнє політичне значення і соціальні функції, а також ті публічні дискусії та політичні конфлікти, що розгорнулися навколо їх спорудження. Зосередившись на 75-их роковинах Голодомору у 2008 році, які були дуже показовими щодо нового виміру української політики пам’яті, я розглядаю два приклади: київський Національний Меморіал «Свіча Пам’яті» та харківський Меморіал жертвам Голодомору, які були побудовані та відкриті 2008 року. Хоча обидва проекти меморіалів мають передісторію, що почалася ще у 1990-х роках, ми можемо краще зрозуміти їх політичне значення саме в контексті дискурсу «Голодомору як геноциду». Дійсно, київський меморіал був задуманий як аналог Яд Вашему в Ізраїлі, національне місце пам’яті, де українці і весь світ могли б дізнатись про найбільшу українську національну трагедію. Не менш ілюстративним є харківський меморіал, не лише через те, що місто було столицею Радянської України в часи трагедії, але також тому, що концепт «геноциду» поляризував велике російськомовне місто і був охоче інструменталізований місцевими політиками.

Харківський та київський меморіали слугують показовими прикладами різниці в ставленні до комуністичного минулого між національною столицею та регіональним центром з одного боку, і між Центральною та Східною Україною з іншого. Зосереджуючись на публічних дебатах і політичній боротьбі довкола цих двох меморіалів, включаючи такі фактори як їхнє місцерозташування, фінансування й ідеологічні інтерпретації, я прагну продемонструвати, що ці два українських міста стали центрами символічних баталій в процесі націоналізації і «де-совєтизації» ландшафтів пам’яті. За словами Джей Вінтер (Jay Winter), що вивчав увічнення пам’яті полеглих в Першу світову війну в Європі, меморіали, виконуючи завдання вшанування, водночас завжди були «переплетенням місцевої лояльності, дрібних інтриг, фаворитизму, апатії та байдужості» і «контрактів, оплати й вигоди». Іншими словами «це бізнес, що відображає характер громади, яка взялася за це»[2]. В такому сенсі політична боротьба, переговори і компроміси довкола пам’ятників Голодомору виявляють деякі стійкі недоліки української політики, а саме: неефективне місцеве управління, брак публічної звітності, корупцію та політичний популізм.

Насамперед буде розглянуто політичні наслідки визнання Голодомору геноцидом для українського суспільства та міжнародних відносин. Далі буде подано короткий опис нової культури пам’яті Голодомору в Україні, з обговоренням викликів вшановування Голоду як геноциду і нових пам’ятників, що постають в даному контексті. Відтак буде представлено аналіз меморіалів жертвам Голодомору в Києві та Харкові як політичних проектів, в тому числі з увагою до їх естетичних аспектів. У висновках викладено роздуми про вплив нових меморіалів  жертвам Голодомору на правосуддя перехідного періоду і на колективну пам’ять, їх вади та уроки, які мають бути засвоєні на майбутнє. Ця розвідка підготована на матеріалах авторського еміричного дослідження, проведеного в Україні у 2007-2010 рр. Воно включало особисті спостереження за церемоніями вшанування жертв Голодомору, аналіз матеріалів ЗМІ та інтерв’ю з представниками партіій та громадських організацій, журналістами, працівниками музеїв і місцевими істориками[3].

Голодомор як геноцид: національна пам’ять в епоху глобалізації

Зазвичай геноцид означає повне або часткове умисне і систематичне знищення етнічної, расової, релігійної чи національної групи. Проте часто найгірші злочини масових вбивств чи державного терору, не зважаючи на їх масштаб і наслідки, не відповідають Конвенції ООН щодо Запобігання та Покарання Злочину Геноциду (1948р.). Великий Голод в Україні 1932-33 рр. є одним із таких контроверсійних випадків. Сучасна західна історіографія є поділеною стосовно причин Голоду і ролі в ньому етнічого фактору[4]. В той час, як декотрі історики, як Андреа Ґраціозі (Andrea Graziosi)[5] схиляються до визначення його як геноциду, то інші, такі як Марк Тоґер (Mark Tauger)[6], Дейвіс (R. W. Davies) і Стівен Віткрофт (Stephen G. Wheatcroft)[7] заперечують будь-який націнальний фактор Голоду і ставлять під сумнів його штучний характер. Впливові історики такі як Норман Неймарк (Norman M. Naimark)[8] і Тімоті Снайдер (Timothy Snyder)[9] вважають, що офіційне визначення геноциду є історчино обмеженим та занадто вузьким для розуміння злочинів сталінізму. Більшість українських істориків, котрі досліджують Голод, погоджуються, що він був результатом радянського терору частково напрямленого проти українців[10]. Натомість російські історики наголошують на класовому вимірі Голоду та применшують національні аспекти сталінської політики[11].

Використання слова «геноцид» в українському політичному контексті не було нововведенням президента Ющенка. Насправді визначення Голоду в Україні як геноциду належить авторові Конвенції ООН щодо Геноциду польсько-єврейському юристу Рафаелю Лемкіну (Raphael Lemkin)[12]. Проте деякі науковці стверджують, що Лемкін застосовував своє визначення  дуже широко, шукаючи підтримки в східноєвропейських діаспор післявоєнної Америки, в своїх невтомних намаганнях переконати адміністрацію США ратифікувати Конвенцію щодо Геноциду[13]. Протягом «холодної війни» українська діаспора в Північній Америці зверталася до пам’яті про Голод як геноцид у своїй боротьбі з радянським комунізмом. Діаспора використала 50у річницю Голоду в 1983 році, аби привернути увагу міжнародної спільноти до цієї події. У 1985 році Конгрес США призначив комісію під керівництвом молодого історика James Mace, щоб дослідити Голод в Україні[14]. У звіті комісії використовувався термін «геноцид» в описовому, а не правовому значенні (Mace, який поїхав до України в 1993 році був тим, хто ввів згодом термін в українську дискусію). Праця Роберта Конквеста (Robert Conquest) «Жнива скорботи», перше історичне дослідження українського Голоду на замовлення Гарвардського Інституту Українських Студій, була опублікована в 1987 році. З приходом «гласності» Горбачова Комуністична Партія України (КПУ) у 1987 році офіційно визнала факт Голоду.

Публічна дискусія про Голод була розпочата в час «перебудови» українськими інтелектуалами та дисидентами, а не професійними істориками[15]. В цій дискусії часом вживали слово «геноцид», хоча скоріш в моральному, ніж правовому контексті. З першими вільними виборами 1990 року і розпадом Радянського Союзу роком пізніше, Голодомор офіційно увійшов в український дискурс. Леонід Кравчук, перший український президент і колишній апартачик КПУ, використав термін «геноцид» в 1993 році у своїй промові на міжнародній конференції в Києві з нагоди 60-річчя Голодомору. Вже за часів Леоніда Кучми, який був обраним на пост за підтримки здебільшого російськомовного населення Сходу та Півдня України, Голодомор став ключовим елементом національної пам’яті.[16]. У 2003 році після спеціальних слухань парламент звернувся до народу з приводу 70ї річниці цієї трагедії, називавши Голодомор актом геноциду української нації.

Після Помаранчевої революції Ющенко радикалізував дискурс Голодомору; ініціювавши кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, він фактично  виголосив інші інтерпретації Голоду як антиукраїнські та незаконні. Новий, моралізаторський дискурс визначав українців як «пост-геноцидну націю»[17] і як колективну жертву комуністичного режиму. Крім того, концепція геноциду відповідала скоріше етнічному, аніж політичному визначенню української нації.  Вона виключала російську меншину, вбачаючи в  ній нащадків злочинців та завойовників, і доклалася до «змагання жертв» в багатоетнічній країні, де інші групи – євреї, кримські татари і поляки – мали свої власні нарративи страждань.

Новим був також акцент на правове значення поняття «геноциду». В академічних та публічних дискусіях піднімалося тепер питання, чи Голодомор відповідає визначенню геноциду, прийнятому в міжнародній юриспруденції. В 2005 році натхненний польським прикладом Віктор Ющенко створив Інститут національної пам’яті, який став його головним інструментом для втілення нового режиму пам’яті. В травні 2009 року, щоб дати правове визначення Голодомору, Служба Безпеки України відкрила кримінальне розслідування Голоду 1932-1933 рр., що мав на меті вбивство мільйонів українців.

Хоча перша спроба внести це питання до порядку денного ООН була зроблена ще у 2003 році, лише після Помаранчевої революції міжнародне визнання Голодомору як геноциду стало пріоритетом української закордонної політики[18]. Однак спроби української дипломатії були заблоковані Росією, яка розглядала Голод як спільну трагедію радянського народу, що мав би об’єднати, а не розділяти «братерські слов’янські народи». В листопаді 2008 року у відкритому листі президент Медведєв відхилив офіційне запрошення свого українського колеги відвідати офіційну пам’ятну церемонію, пояснюючи своє рішення принциповою незгодою з  українською інтерпретацією Голоду[19].

Крім внутрішньополітичних факторів, актуалізація памя’ті про Голодомор в Україні після Помаранчевої революції була підсилена транснаціональними та глобальними тенденціями. По-перше, універсалізація пам’яті про Голокост в об’єднаній Європі протягом 1990-х років, її перетворення на фундамент глобальної культури прав людини, активізація дискусій про Голокост в країних пост-комуністичної Європи підштовхнули частину національних еліт України до спроб моделювання власної політичної пам’яті і колективної ідентичності за зразком Ізраїля. По-друге, дебати про декомунізацію та люстрацію в країнах Центрально-Східної Європи та національні дискурси геноцидів в Польщі та країнах Балтії теж слугували для України заохочуючим прикладом. Успіх цих країн на шляху інтеграції до ЄС слугував додатковим аргументом на користь цілеспрямованої національної політики пам’яті. По-третє, заслуговує на окрему увагу роль української діаспори в Північній Америці у формуванні національної політики пам’яті. Її вплив зріс після Помаранчевої революції, зокрема завдяки ролі дружини президента Катерини Ющенко, яка підтримувала зв’язки з діаспорою і опікувалася питаннями вшанування жертв Голодомору.

Пам’ять про Голодомор як геноцид

Перші у світі меморіали жертвам українського Голоду постали завдяки ініціативам української діаспори у США та Канаді з нагоди 50-их роковин події (до прикладу, в Едмонтоні в 1983 році, у Вінніпезі – 1984 році). В Україні перші пам’ятники з’явились на початку 1990-их. Вони були скоріш скромні й традиційні за формою (переважно прості православні хрести), і мали позначати місця масових поховань жертв. Ця перша хвиля вшанування була ініційована місцевими ентузіастами та родичами жертв; місцева влада часто ставилася до цих активістів з підозрою, а в кращому випадку просто толерувала. До сьогодні професійна ексгумація і перепоховання жертв було рідкісним явищем через нестачу ресурсів, експертів та браку зацікавлення з боку влади. В цих пам’ятних місцях стали відбуватися церемонії вшанування, під час яких садили кущі калини як символів жалоби та пам’яті, запалювали свічки і покладали колоски пшениці. З 1998 року поминальні зібрання відбуваються в День Пам’яті Жертв Голодомору (остання субота листопада), що був встановлений указом Президента.

Пам’ятники на вшанування жертв Голодомору в Едмонтоні, Вінніпезі та Чікаго.

Вже на початку 1990-х український уряд поступово інституціоналізував нову поминальну культуру[20]. Вперше Дні Жалоби організували в 1993 році з нагоди 60-х роковин Великого Голоду. Того самого року на Михайлівській площі в центрі Києва постав меморіал жертвам Голодомору, який став головним місцем офіційного вшанування подій на наступні п’ятнадцять років.

Цей пам’ятник, котрий був відтворений на численних плакатах, поштових марках і обкладинках книг, має форму хреста з висіченою фігурою жалобної матері і розіп’ятим дитям всередині. Через десять років, у 2003 році, на спеціальному парламентному засіданні, присвяченому Голодомору, було ухвалено рішення побудувати національний меморіал в Києві. Однак це рішення залишалось на папері, аж поки в 2008 році президент Ющенко не взяв цей проект під свій особистий контроль.

Нова хвиля меморіалізації, що здійнялась після Помаранчевої революції, була результатом державної політики. Згідно з президентським указом головам обласних адміністрацій було доручено організувати вшанування пам’яті жертв Голоду на місцевому рівні, що включало побудову нових пам’ятників і встановлення меморіальних знаків. Новий вимір офіційного вшанування Голодомору, його центральне місце в національному історичному наративі і інтерпретація його як геноциду, політизували питання національної пам’яті і поставили залучених політиків, громадських активістів та митців перед серйозними викликами.

Перший виклик є результатом політичних і правових наслідків офіційної інтерпретації Голодомору як геноциду. Нові пам’ятники Голодомору мали поєднувати у собі кілька функцій: служити місцями індивідуальної і колективної жалоби, а також бути інструментом розбудови нації і легітимізації державної незалежності. Проте якщо серйозно сприймати завдання декомунізації і правосуддя перехідного періоду, тоді навіть важливішою функцією пам’ятників Голодомору є зміцнення демократичної культури і поваги до прав людини у сучасній Україні. В ідеалі нові пам’ятники мали стати «місцями сумління» – сучасне розуміння ролі публічних меморіалів, полягає в тому щоб «пам’ятати минуле і вести відкритий діалог про те, як протистояти його спадщині»[21].

Другий виклик полягає в самому дискурсі геноциду, котрий робить акцент на стражданнях українців як етнічної групи. Цей дискурс пропонує вважати, що росіяни в Україні були небажаними чужинцями, яких радянський режим використовував як інструмент русифікації, і таким чином вони стали пасивними співучасниками «організованого Голоду». Опосередковано, або іноді навіть відверто, дискурс Голодомору припускає, що злочинці мали неукраїнську етнічну приналежність (тобто були росіянами чи євреями). Правдою, однак, є той факт, що хоча більшість жертв були без сумніву українцями, смерть не вибирала їх за етнічною однакою. Відповідно постає питання, як пам’ятати геноцид українців в багатоетнічній країні, не виключаючи росіян, євреїв, кримських татар та інших? Якщо пам’ять про Голодомор повинна консолідувати український народ (як декларував президент Ющенко), то якою має бути символічна та естетична мова таких пам’ятників? Передусім Голод був трагедією селянства, а тому посилання до традиційної української культури і українського фольклору є зрозумілим. Проте меморіалізація не стосується виключно минулого, вона також відображає те, як спільнота уявляє себе сьогодні. Конструювання України як ідеалізованої моноетнчіної селянської нації в традиції органічного націоналізму ХІХ ст. віддзеркалює пострадянську фрустрацію щодо проекта комуністичної модернізації і відмежовує міське населення. Це створює проблему інтеграції пам’яті про Голодомор в сучасну урбаністичну культуру.

Третім викликом була складність знаходження придатних місць для нових пам’ятників в міському ландшафті України, адже в ньому, за вийнятком західних областей, все ще домінувала радянська культура пам’яті. Найбільша кількість поховальних місць жертв Голоду знаходяться на околицях міст – факт, котрий відображає топографію сталінського терору[22]. Проте нове бачення Голодомору як ключової події національної історії вимагало центрального місця в міському просторі. В багатьох регіонах України виникали запальні дебати про те, де розмістити нові меморіали, адже місцеві політики та значна частина місцевого населення підтримували таку думку, що хрестам місце на кладовищах, а не в центрі міста. Зокрема, такі дебати були особливо жорсткими в Східній та Центральній Україні, де досі стоять радянські пам’ятники співвідповідальним за Голод чи інші комуністичні злочини більшовицьким лідерам. Звести новий пам’ятник жертвам Голодомору в центрі міста було, відповідно, лише першим кроком; залишалась проблема, що робити із монументами Леніна.

«Свіча пам’яті» – національний меморіал жертвам Голодомору у Києві

У Києві, столиці України, запланований меморіал мав демонструвати центральне місце Голодомору в українській історії, і консолідувати націю як колективну жертву геноциду. Як національний меморіал, він повинен був апелювати і до українських громадян, і до офіційних іноземних гостей й туристів, та сприяти не лише патріотичному вихованню української молоді, але й усвідомленню всім світом цієї трагедії. Проект був під особистим наглядом президента Ющенка і віддзеркалював його політичні погляди та естетичні уподобання. Першу частину меморіалу – «Свічу пам’яті» – було урочисто відкрито за присутності численних міжнародних гостей і делегацій з усіх регіонів України 22 листопада 2008 року. Другу частину – музей – відкрили роком пізніше. У лютому 2010 року Ющенко підвищив його у статусі до рівня національного музею[23]. Іншим президентським наказом представлялися зміни до офіційного державного протоколу України[24]: подібно до Яд Вашему в Ізраїлі, меморіал жертвам Голодомору став місцем обов’язкових відвідин, включеним до програми офіційних візитів іноземних гостей разом з Могилою Невідомого Солдата. Піднявши символічне значення Голодомору як національного місця пам’яті, Ющенко намагався підготувати ґрунт для міжнародного визнання Голодомору як геноциду.

Насправді символ президенства Ющенка – меморіал жертвам Голодомору – має довгу історію. Вона бере початок з часів Леоніда Кучми, коли в березні 2003 року на парламентських слухання, присвячених черговим роковинам Голодомору було прийнято рішення про побудову державного меморіалу жертвам Голодомору і політичних репресій. Меморіал мав включати в себе пам’ятник, музей, конференцзал і дослідний центр, і бути розташованим поблизу станції метро Арсенальна, в центрі Києва. Однак вже через місяць парламент погодився з  рішенням київської міської ради виділити для бувівництва дільницю, що межує з Наводницьким парком біля шосе вздовж Дніпра, місце значно менш центральне і менш зручне для відвідин, а також проблематичне з геологічної та архітектурної точки зору[25]. Українські медіа доповідали, що місце біля Арсенальної вже віддали приватній будівельній компанії. Конкурс проектів не приніс успішних заявок, то ж незабаром міська рада оголосила новий конкурс і запропонувала нове, ще контроверсійніше місце на Володимирськму пагорбі біля пам’ятника святому Володимирові, хрестителю Київської Русі.

На початку 2005 року конкурс виграли архітектори Роман та Дмитро Селюки, але їхній проект було відхилено новообраним президентом Ющенком як «невідповідний до масштабу національної трагедії»[26]. На зустрічі в президентському офісі в березні 2005 року він оголосив запланований меморіал  жертвам Голодомору своїм особистим пріоритетом і запропонував висадити кущі калини на знак пам’яті про жертв на дніпрових пагорбах. Церемонія облаштування «калинового гаю» відбулася в листопаді 2005 року. У 2006 році було оголошено новий конкурс проектів, і цього разу його виграв архітектор Анатолій Гайдамака, знаний за меморіал Другої світової війни в Києві і за колишній музей Леніна, який пізніше став «Українськими Домом». Архітектор, близький друг Ющенка і член партії «Наша Україна», був також автором меморіалу жертвам Голодомору в рідному селі Ющенка Хорунжівка. Його початковий проект для київського меморіалу був, однак, змінений згідно до пропозицій, які вніс президент, і пізніше Гаймака скаржився, що фінальна концепція містила лише третину від його оригінальної ідеї[27]. Маючи статус державного проекту, київський меморіал фінансувався виключно з державного бюджету. Не зважаючи на перші ознаки світової фінансової кризи восени 2008 року, український уряд виділив близько 748 млн. грн. (приблизно 75 млн. євро) на київський меморіал і музей Голодомору.

Остаточний вибір місця меморіалу жертвам Голодомору відображає політику Ющенка щодо українізації міського простору Києва. Зелена ділянка на правому березі Дніпра – Печерські пагорби – стародавнє серце Києва. Тут знаходиться  Києво-Печерська Лавра, яка все ще належить до Української Православної Церкви Московського Патріархату. Радянська влада також розуміла символічну цінність і привілейованість місця і обрала його для встановлення меморіалу Великій вітчизняній війні «Батьківщина-мати». «Свічу пам’яті» помістили в цей високо символічний ландшафт між Лаврою і Могилою Невідомого Солдата з Вічним Вогнем. Золотий верх «Свічі» пасує до старовинних куполів Лаври, що підкреслює тяглість української історії. Вибір міста є символічним, беручи до уваги значення спадщини Київської Русі, яка і російськими, і українськими істориками вважається колискою їхніх народів.

Архітектурна мова меморіалу використовує елементи українського фольклору і православні символи. Центральним елементом меморіалу є «Свіча Пам’яті» – біла дзвіниця заввишки 32 м, увінчана золотим полум’ям. Чотири боки «Свічі» оздоблені численними маленькими хрестами різних розмірів, які символізують душі мертвих дітей і дорослих, що загинули в час Голоду. Хрести утворюють орнамент, що нагадує традиційну українську вишивку. «Свіча» символізує постійність і тяглість національної пам’яті. Нижня частина «Свічи» прикрашена чотирма великими металевими хрестами: три з них репрезентують три голоди 1921-22 рр., 1932-33 рр. і 1946-47 рр., а ще один хрест на передньому плані – усіх жертв Голодомору. Крім того, журавлі є символом жалоби і українського національного відродження. Вхід на головну алею, що веде до «Свічі», оздоблений фігурами ангелів, котрі стережуть душі мертвих. Дівчинка з колоссям пшениці символізує долю дітей, що були серед жертв Голоду. Метафорична і високо символічна, а не абстрактна, архітектурна мова меморіалу відповідає панівним смакам української публіки, яка назагал не дуже полюбляє  модерністську естетику. Меморіал оповідає історію національної трагедії, і все різноманіття його елементів має не лише символічне, але й дидактичне призначення.

Прилеглий Музей Голодомору знаходиться під «Свічою» в приміщенні округлої форми, яке первісно проектувалося як квазі-сакральна Зала Пам’яті. Оскільки оригінальний проект окремої будівлі музею не було реалізовано через брак часу і коштів, теперішній невеликий музей є компромісом, що поєднує елементи православної каплиці з візуальними та текстовими інсталяціями про Голод. Виставка включає копії директив Комуністичної Партії щодо колективізації та інші історичні документи про Голод разом з атрибутами українського фольклору та сільськогосподарського знаряддя. Постійна відео-інсталяція презентує знімки Голоду та інформацію про суд над організаторами Голодомору, що відбувся в Києві в січні 2010 року. Концепція Голоду як геноциду поставлена в сам центр виставки, яка репрезентує скоріш ідеологічний, ніж історичний нарратив. Це враження підсилюєтся цитатами Леніна, Сталіна, Маркса і Геббельса, що мають  підтвердити злочинну природу комунізму і його подібность до нацизму. На чорних мармурових плитах ззовні меморіалу викарбувані назви українських сіл, які вимерли під час Голоду. Поруч містяться анти-селянські цитати з творів Леніна, то ж у відвідувачів, які не знайомі з радянською історією, може скластися враження, що він був особисто відповідальний за Голод 1932-33 рр. Голоси свідків, які пережили Голод, звучать виключно українською мовою, і за свідченням деяких експертів залучених до підгтовки виставки, рішення не включати спогади євреїв чи росіян було свідомим[28]. Загалом виставка стала незручним компромісом між молодим поколінням музеєзнавців, орієнтованих на такі моделі як Як Вашем чи Музей Голокосту у Вашінгтоні, і старшим поколінням (представленим Гайдамакою, творцем «Свічі»), що було виховане в традиціях радянської монументальної скульптури та етнографічного мистецтва. Проте останнє слово залишилося саме за президентом Ющенком[29].

В той час як громадськість досить позитивно сприйняла естетичну сторону меморіалу, українські медіа зосередились на темі фінансових витрат на його спорудження, а політичні опоненти Ющенка порівнювали його вартість з скромними сумами, закладеними в національний бюджет на соціальне забезпечення. Російськомовна газета «Сегодня», критична до політики Ющенка, вказала на той факт, що загальна вартість меморіалу жертвам Голодомору була значно вищою, ніж Музею Голокосту в Берліні[30]. З точки зору витрат меморіал порівнювали також з Яд Вашем і з меморіалом жертв 11 вересня в Нью-Йорку. «Українська Правда» зауважила, що за такі кошти Київ міг би запросити славетного архітектора і реалізувати чудовий публічний мистецький проект[31].  Стаття нарікала також на досить традиційне естетичне рішення, вважаючи його виявом «українського пост-радянського монументального мистецтва», і припускала, що відкритий міжнародний конкурс зміг би захистити проект від провінційного смаку українських політиків. Журналістка Катерина Щоткіна розкритикувала державне фінансування проекту та його бюрократичний характер, стверджуючи, що національна пам’ять не може бути насаджена згори і фінансована виключно за рахунок державного бюджету. Згадуючи, що і Яд Вашем, і Меморіал 11 вересня були фінансовані за рахунок приватних пожертв, вона писала, що українська держава не бачить в суспільстві партнера, а демонструє патерналістське ставлення до громадян у всьому, що стосується колективної пам’яті[32]. Архітектор Олег Гречух був одним з небагатьох, хто аналізував меморіал жертвам Голодомору в контексті глобальних тенденцій в публічному монументальному мистецтві, порівнюючи його естетику з всесвітньо відомими меморіалами Голокосту в Німеччині та Ізраїлі[33]. Назагал через брак часу та надмірну політизацію проекту, публічних обговорень ідеї національного меморіалу в Україні практично не відбулося. Обмеження в часі та радянська традиція приурочувати відкриття до «ювілею»[34] позбавили сусільство публічних дискусій, які мали б бути не менш важливими, ніж сам пам’ятник.

Меморіал жертвам Голодомору у Харков

Харків, одне з найбільших українських міст, з багатьох причин став місцем великої суперечки довкола меморіалу жертвам Голодомору[35].  По-перше, у 1920-34 рр. Харків був столицею Радянської України, місцем де знаходився тогочасний радянський український уряд, який сьогодні вважають спів-відповідальним за трагедію Голоду. Не зважаючи на те, що населення Харківської області надзвичайно постраждало від Голоду, в радянську епоху пам’ять про Голодомор не була представлена в міському публічному просторі. Перший пам’ятний хрест жертвам Голодомору було встановлено щойно у 1989 році в Парку Молоді, колишньому кладовищі, одному з місць, де тогочасна влада таємно ховала жертв Голоду. Проте загалом пам’ять про Голодомор у Харкові була маргіналізована; репрезентація міста базувалася переважно на радянських (чи імперських російських) символах. Саме тому для про-українських активістів і місцевих прихильників Ющенка місто було втіленням колективної радянської амнезії, яку новий меморіал жертвам Голодомору мав би подолати.

По-друге, історично Харків був тісно пов’язаний з Росією і після 1991 року місцеві еліти проголосили місто воротами на схід та столицею українсько-російської співпраці. Як прикордонне місто, Харків є воротами в Україну для російських бінесменів і приватних відвідувачів, а також для турисів, які їдуть на відпочинок до Чорного моря. Таким чином для місцевих послідовників Ющенка вшанування жертв Голодомору стало важливою справою для відновлення української ідентичності міста. Не дивно, що суперечка між Москвою та Києвом щодо причин Голодомору знайшла відгук у Харкові, як це показно нижче.

По-третє, політична еліта Харкова була розділена після Помаранчевої революції. Новий голова обласної адміністрації Арсен Аваков, призначений Ющенком в 2005 році, втілював намагання президента декомунізувати національну пам’ять. Більше того, відповідно до указу президента він був персонально відповідальним за вшанування Голодомору в цьому регіоні. Однак Партія Регіонів, яка в 2006 році здобула більшість в міській та обласній радах, різко критично ставилася до політики Ющенка. Відображаючи погляди свого російськомовного електорату, партія відмовилась вважати Голодомор геноцидом. Комуністи, що були союзниками Партії Регонів на міському та обласному рівнях, заперечували навіть штучний характер Голоду. Таким чином пам’ять про Голод стала інструментом в руках більшості політичних сил в регіоні.

На відміну від Києва, де проект меморіалу жертвам Голодомору не спричинив політичної контроверсії, навесні 2007 року в Харкові вибухнув великий конфлікт між обласною адміністрацією, з одного боку, та мером, з іншого, про те, як вшановувати жертв Голодомору та де встановлювати новий пам’ятник. Обласна адміністрація за підтримки місцевих активістів та націоналістів наполягала на побудові меморіалу в Парку Молоді – такий проект об’єднав би існуючий пам’ятний хрест з новим меморіалом. На їхню думку, новий меморіал жертвам Голодомору заслуговував центрального місця розташування, аби виконати свої символічну та виховну ролі. Проте мер Михайло Добкін і міська рада чинила опір цим планам і не дали дозвіл на будівельні роботи. Мер заявив, що пам’ятник має бути встановлений не в місті, а в сільській місцевості, тому що саме селяни страждали від Голоду. Насправді мер просто хотів прибрати нагадування про темні сторінки історії подалі з очей. Його позицію підтримав головний архітектор міста, який наполягав на тому, що парк відпочинку в центрі міста не має перетворитися на кладовище. Харківська обласна рада також виступила проти встановлення меморіалу в центрі міста і запропонувала зменшити проект до пам’ятного знаку через брак коштів. На додачу, більшість обласної ради, під керівництвом Партії Регіонів, офіційно відкинула визначення Голодомору як геноциду[36].

Конфлікт довкола меморіалу жертвам Голодомору в Харкові мав широкий резонанс в українських ЗМІ. В жовтні 2007 року, виступаючи на зустрічі присвяченій наближенню 75-их роковин Голодомору, Ющенко звертався насамперед до харківської влади, дорікаючи місцевим керівникам за відсутність належного усвідомлення трагедії Голодомору. Він назвав вшанування Голодомору «св’ятим обов’язком» харківських політичних лідерів «без огляду на те, чи місцева громада це розуміє чи ні»[37]. Під тиском з Києва, міська рада запропонувала альтернативне місце розташування меморіалу – Комсомольський парк, що також є колишнім міським цвинтарем, де ховали жертв Голоду. В червні 2007 року міська рада вирішила перейменувати Комсомольський парк в Парк Пам’яті і рекомендувала встановити «меморіал трагічним подіям в українській історії та жертвам тоталітарних режимів»[38] (зауважмо, тут присутнє свідоме уникнення таких слів як «Голодомор» і «геноцид»). Вибір саме цього місця в новому індустріальному районі на околиці міста відображав бажання муніципальної влади применшити цю проблему і маргіналізувати пам’ять про Голодомор. Така пропозиція була розкритикована організаціями з захисту прав людини, які наполягали на необхідності професійної ексгумації людських решток перед побудовою меморіалу на цій ділянці.

Результатом політичних баталій та переговорів стало рішення побудувати меморіал жертвам Голодомору в зовсім іншому місці: у зеленій зоні на північній околиці Харкова біля траси на Москву. Президент Ющенко урочисто відкрив пам’ятник під час свого офіційного візиту до Харкова 19 листопада 2008 року після своєї лекції про Голодомор в одній зі місцевих шкіл. Формально меморіал жертвам Голодомору був відкритий за межами міста, що було маленьким тріумфом мера. Проте ініціатори та автори меморіалу презентували це і як свою перемогу також. За словами голови обласної адміністрації Авакова, побудова меморіалу на межі міста з селом мала вагому причину: на його думку, вибір місця відображає цей символічний кордон та нагадує про те, що українським селянам, які намагалися втекти від голоду, не дозволялося входити у місто. Автор пам’ятника, скульптор Олександр Рідний, надав «геополітичну» інтерпретацію розташуванню меморіалу: на його думку, місце, що знаходиться недалеко від україно-російського кордону, було обране саме тому, що Голод організував Кремль[39]. Деякі місцеві медіа писали про те, що меморіал побудований біля траси на Москву, аби щоразу нагадувати росіянам, котрі приїздять в Україну, про Голод. В той же час місцевий журналіст Зураб Аласанія, автор документального фільму про Голодомор “Жорна”, висловив думку більшості харків’ян про те, що меморіал, який розташований на околицях міста, відвідуватимуть лише політики[40]. І справді цей район Харкова, що є престижним, зеленим і відносно добре доглянутим, служить вітриною міста, яку гордо презентують офіційним делегаціям, котрі часто відвідують меморіал Другої світової війні та україно-польський Меморіал жертвам тоталітаризму, які розташовані вздовж тієї ж  дороги.

Не зважаючи на політичні пристрасті довкола меморіалу, більша частина громадськості залишилася осторонь цих дискусій. Так само, як і у випадку київського меморіалу, предметом обговорень харківських медій були питання розташування і фінансування будівництва, тоді як жодних дискусій про ідею та значення меморіалу не велося. Як і в Києві, рішення приймали чиновники, а не громада: голова обласної адміністрації вибрав проект, що більш-менш відповідав його особистому смаку, добре знаний місцевий архітектор виграв конкурс без справжнього змагання і громадськість була виключена з цього процесу. Оскільки в місцевому бюджеті не було передбачено коштів для побудови меморіалу, його фінансували місцеві спонсори (кінцева вартість меморіалу – близько 3,5 млн. грн.  або 350 тис. євро – сума, незрівнянно менша за вартість проекту в Києві). У 2007 році місцева влада анонсувала «теле-марафон» з наміром зібрати кошти для меморіалу. Врешті-решт, більша частина грошей надійшла від компаній, підконтрольних Авакову і його політичних прихильників. Проект музею при меморіалі не було реалізовано через брак фінансування.

Автор пам’ятника Олександр Рідний викладає в Харківській державній академії дизайну та мистецтв і відомий у Харкові своїми численними творами. Він почав працювати над різноманітними версіями пам’ятника жертвам Голодомору ще на початку 1990-х рр., тому не дивно, що Рідного запросили запропонувати новий проект, коли місцева влада обговрювала ідею меморіалу жертвам Голодомору в 2007 році. Фінальний вибір проекту був зумовлений фінансовими обмеженнями та відобразив естетичний смак місцевих еліт. Ще більше, ніж київська «Свіча Пам’яті», харківський Меморіал жертвам Голодомору втілює радянську традицію монументального мистецтва, обтяженого популістським і національним символізмом. Шестиметровий пам’ятник, встановлений на штучному пагорбі, представляє селянську родину: чоловіка, жінку та двох дітей. Як пояснив автор: «чоловік та жінка символізують опір і молитву. Чоловік, котрий все ще бореться, дивиться на північ в напрямку Москви; жінка з піднятими в молитві руками дивиться на південь – в напрямку України»[41]. На кам’яних плитах довкола пам’ятника вирізьблені тексти партійних директивів, що спричинили Голод, які вказують на відповідальність комуністичного режиму. Сім’я – центальна метафора харківського меморіалу. Таке естетичне рішення відповідає скоріше метафізичному, аніж правовому розумінню геноциду: сім’я, яку намався знищити більшовицький  режим, представлена основою нації, носієм традиційних цінностей та символом національного віжродження. Родинна солідарність та любов – як істинні людські стосунки – протиставляються чужинській владі радянського режиму. Діти (так само як дівчинка з колосками пшениці в Києві) символізують надію та майбутнє України, а також репрезентують українську націю як безвинну жертву.

Висновки

П’ять років державної політики спрямованої на визнання  Голодомору геноцидом українського народу привели до неоднозначних наслідків. Дискусії стосовно нових меморіалів жертвам Голодомору, офіційні пам’ятні заходи, новий музей в Києві та тимчасові виставки, організовані Інститутом національної пам’яті, сприяли усвідомленню українським суспільством сталінських злочинів. Проте залишається відкритим питання, чи ця політика допомогла укріпленню демократії, верховенства права і поваги до прав людини в Україні. Декомунізація, проголошена президентом Ющенком, не вилилась у політичні реформи, і меморіалізація жертв Голодомору стала символічним замінником справжнього правосуддя. Тим не менш, його політика відкрила дискусію про національну пам’ять щодо нового глобалізованого дискурсу геноциду, державне насильство та права людини і стимулювала історіографічні досліження.

В той самий час політизація колективної пам’яті та суперечливе визначення Голодомору як геноциду поділило суспільство та поляризувало політичні еліти. Меморіалізація перетворилася на інструмент політичного конфлікту, в якому пам’ятник служив найвагомішим аргументом – в переносному, а також і в прямому значенні – як матеральний об’єкт, який важко зрушити/демонтувати. Політизація пам’яті виявила проблему тяглості та послідовності в українській політиці. Усвідомлюючи зменшення своєї популярності та зіткнувшись з жорстким протистоянням з боку своїх опонентів, президент Ющенко взяв під свій особистий контроль справу комеморації жертв Голодомору і часто діяв навмання в чутливих питаннях, котрі вимагали часу і обережного діалогу із суспільством. Ніхто з його команди не поставив запитання, що станеться із цими меморіалами після наступних виборів і чи можна надалі підтримувати політику вшанування жертв Голодомору у розділеному суспільстві?

За президентства Віктора Януковича меморіал жертвам Голодомору в Києві втратив свій привілейований статус проекту під патронажем президента, але далі залишається місцем обов’язкового відвідування офіційних гостей та міжнародних делегацій. Після того, як Янукович відмовився від визначення Голодомору як геноциду, російський президент Дмітрій Медведєв, який у 2008 році відхилив запрошення Ющенка приїхати на вшанування 75-х роковин Голодомору, відвідав меморіал під час свого офіційного візиту в 2010 році. В той же час Партія Регіонів у Харкові консолідувала свою владу: було відкрито кримінальне провадження проти колишнього голови обласної адміністрації Авакова й він був змушений покинути країну. Його наступник, колишній мер Харкова Добкін, відмовився утримувати меморіал за рахунок обласного бюджету[42].

Аналізуючи політичну роль меморіалів жертвам Голодомору не можна ігнорувати їхній естетичний аспект, який привернув до себе мало уваги в політичних обговореннях. Зокрема харківський меморіал повністю слідує радянській традиції монументальної скульптури, передаючи прості ідеологічні смисли. Навіть не обговорювалося питання про те, чи допустимо сьогодні вшановувати жертв масового терору застосовуючи традиційний естетичний репертуар, який раніше використовувався тоталітарним режимом для уславлення ідей комунізму.

________________________________________

Цей текст є скороченим перекладом статті Тетяни Журженко, яку первісно було опубліковано у збірнику Memorials in Times of Transition, ed. by Susanne Buckley-Zistel and Stefanie Schaefer (Cambridge, Antwerp and Portland: Intersentia 2014). Тут публікується з дозволу Авторки та в авторській редакції.

З англійської переклала Оксана Сікорська.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

_________________________________________

Тетяна Журженко – академічна директорка програм “Україна в європейському діалозі” та “Росія у глобальному діалозі” Інституту наук про людину (Відень). Здобула ступінь кандидата наук з соціальної філософії у Харківському державному університеті у 1993 р., відтак викладала у цьому ж університеті. Співзасновниця і співдиректорка Харківського центру гендерних досліджень (1994-1999). З 2002 р. займається науковою та викладацькою діяльністю у Віденському Університеті на факультеті політичних наук, досліджуючи питання ідентичностей та дискурсів на україно-російському та україно-польському пограниччях. Здобула низку престижних дослідницьких стипендій для наукових стажувань в Інституті Алексантері (Хельсінкі), Лондонському Метрополітанському Університеті, Гарвардському Університеті, Університеті Торонто та Інституті наук про людину (Відень). Сфера наукових зацікавлень охоплює пост-радянські кордони та ідентичності на пограниччях, політику пам’яті у Східній Європі, гендерну політику та фемінізм в Україні. Серед основних публікацій дослідниці – книги Borderlands into Bordered Lands: Geopolitics of Identity in Post-Soviet Ukraine (Stuttgart, 2010)  та Гендерные рынки Украины: политическая экономия национального строительства (Вильнюс, 2008) і низка наукових статей, зокрема  “Memory Wars and Reconciliation in the Ukrainian-Polish Borderlands: Geopolitics of memory from a local perspective” // History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe, ed. by Hg. Georges Mink und Laure Neumayer (Basingstoke: Palgrave Macmillan 2013)  та “Yulia Tymoshenko’s Two Bodies” // Women in Politics and Media: Perspectives from Nations in Transition, ed by Maria Raicheva-Stover and Elza Ibroscheva (London: Bloomsbury 2014). Живе і працює у Відні.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці