29-30 вересня 2017 р. у Києві відбулася міжнародна конференція «Переосмислення Революції 1917 року: війна, революція і державність в Україні», яку організувала Німецько-українська комісія істориків. Захід пройшов в історичній будівлі Малого залу Національної академії наук України і був присвячений переосмисленню революційних подій сторічної давнини. Історики з України, Німеччини, Туреччини, Франції, Канади, Польщі, Австрії, Росії дискутували про різні способи інтепретації Української революції в контексті Першої світової війни, модернізаційних процесів та антиімперських тенденцій того часу, про роль селянства та інших соціальних і етнічних груп, значення персоналій, термінологічні питання.
Вітальні слова співголів комісії задали тон конференції. Ярослав Грицак (Український католицький університет) наголосив на особливій важливості революції 1917 року для українського націотворення. Мартін Шульце Вессель (Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана) говорив про потребу подивитись на революційні події з точки зору не лише столиці, а й регіонів, про важливість порівняння революційних подій, обговорення їх не лише в термінах часу, а й місця. Владислав Верстюк (Інститут історії України НАН України) відзначив важливість того, що осмислення та відзначення революції 1917 року виходить за межі наукового дискурсу і перше поле такої інтервенції – офіційні урочистості. Так, Президент України підписав указ про відзначення 100-річного ювілею революції і це мало ефект доміно, спричинивши низку ювілейних заходів на різних рівнях, які триватимуть до 2021 року. Але далі урядових ініціатив справа не йде (принаймні поки що).
Перша панель конференції була присвячена взаємодії та (спів)існуванню міста та села в період революції. Спікери торкнулись тем міста в революції, села та його участі в революційних подіях та звʼязків між ними. Так, Таня Пентер (Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла) фокусувалась на Одесі в передреволюційні часи, її строкатості та поліетнічності, наголошуючи на конкуренції різних політичних сил за вплив на місто 1917 році та протистоянні різних бачень міста – чи як вільного порту чи як радянської Одеси. Марк Бейкер (Стамбульський Коч університет) представив короткий виклад своєї книжки, перевиданої 2016 року в Українському науковому інституті Гарвардського університету, що присвячаґ війні та революції в селі в Харківській губернії (Mark R. Baker «Peasants, Power, and Place: revolution in the villages of Kharkiv Province, 1914-1921»). Доктор Бейкер закцентував увагу на соціальному феномені солдаток та досвіді виступів піж час війни, який знадобився селянам вже в революції. Також важлива теза доповідача – ізольованість сіл та байдужість селян – насправді все, що цікавило їх, це саме село. Локальна свідомість та концентрованість на власних інтересах – наріжні ідеї як книжки, так і викладу Марка Бейкера. Маріан Лушнат-Ціглер (Гамбурзький університет) говорив про те, що барʼєри між містом та селом безперечно існували, але чи могли вони бути подолані і що було для цього зроблено? І це на його думку одна з ключових проблем революції 1917 року. Лущнат-Ціглер послідовно аналізував 4 «канали звʼязку» між містом та селом – офіційні органи, самі селяни, преса та локальна поліція. Кожен з цих каналів діяв по-різному та рухався навіть у трохи різних напрямках. І що важливо для українського національного руху – селяни мали підтримати національне будівництво, а от міста були трохи знехтувані.
Коментаторка – Ютта Шерер (Вища школа соціальних наук у Парижі) – наголосила на необхідності антропологічного підходу до аналізу селян, потребі перетворити їх з маси на видимих людей, урахувати той факт, що селяни також формували прошарок робітників, а також фактор церкви та її впливу на селі. У процесі дискусії постало також питання армії та ролі селян в армії. Хоч військовий аспект є направду важливим для (пере)осмислення революції, цього тематичного блоку на конференції не було.
З коментарів, які лунали під час дискусії, важливо відзначити ґрунтовний коментар Френка Сисина (Альбертський університет). Він зачепив проблему малих міст, єврейських штетлів, наприклад, які залишились поза увагою спікерів. Професор Сисин також звернув увагу на ненову загалом проблему – наскільки імперська статистика (яку наводила Таня Пентер) відображала реальність? Адже вона оперувала застарілими соціальними та географічними поняттями, не відображаючи реально урбанізаційних процесів. Так само слід бути обережним при аналізі селян (навіть окремо взятого регіону) як єдиної соціальної групи, адже всередині селянства були люди з козацьким минулим, державні селяни, та кріпаки. Всі вони мали різний досвід та відповідно мали різні моделі поведінки та мотиви під час власне революційних подій. Владислав Верстюк говорив про парадокс у доповідях. Так, якщо міста були неукраїнські, а селяни мали локальне мислення, то хто ж тоді був рушієм Української революції? Варто переосмислювати звʼязки між містом та селом, які формувались в ході індустріальної модернізації, яка охопила підросійську Україну, внутрішню структуру самого селянства, яке було досить сильно інтегрованим у міську економіку та міське життя, і не таким вже й байдужим. Врешті, тези, висловлені під час дискусії професор Верстюк розвинув у своїй доповіді під час наступної панелі – «Соціальні групи та меншини у революції та громадянській війні».
Дискусія точилась головно довкола національного компоненту революційних подій. Була розширена також географія – доповідь Олега Павлишина (Український католицький університет) стосувалась стосунків центральної та місцевої влади ЗУНР з польською, єврейською та німецькою меншинами Східної Галичини. Спікер наголосив на тому, що налагодження діалогу з етнічними спільнотами було умовою збереження стабільності ЗУНР в умовах, коли міста були неукраїнські. Так, в більшості місцевостей вдалось домовитись про припинення польського опору, а польські лідери намагались порозумітись з українсько владою. З іншими меншинами також вдалось налагодити стосунки – в деяких місцях німецькі офіцери надали українцям допомогу у встановленні влади. Євреї та німці допомогли вирішити кадровий голод, брали участь у забезпеченні міст продуктами. Були спроби антиукраїнських повстань, організованих Польською військовою організацією. Спроби було викрито і навіть вжито жорстких заходів. Це, а також єврейські погроми (хоч вони й були мінімізовані), завдало відчутного удару по репутації ЗУНР в результаті.
Наступний спікер, Максим Потапенко (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя), наголосив, що Наддніпрянщина – терен національних рухів з доволі високим потенціалом. Це в першу чергу поляки, євреї та росіяни. Польський рух мав суттєвий демографічний ресурс – близько 900 тис. Головні питання, які цікавили лідерів громад, це відновлення польської державності та захист прав поляків. Існувало дві організації – Міністерство польських справ (яке не встигло розгорнути свою діяльність, але попри це досі існує традиція, започаткована Генріхом Юзевськи в кінці 1930-х рр., розглядати в питанні польської автономії тільки цю інституцію) та Польський комітет виконавчий на Русі, який трохи обходять увагою, попри його вищу результативність. Відносини між цими двома інституціями лежать в основі періодизації польського національного руху в революційну добу. Липень 1917 – серпень 1918 – час, коли польська автономія особливо активно розвивається, конкуренція між двома її центрами особливо плідна. Була вироблена цікава формула захисту національних прав – поляки в Україні можуть просити стільки, скільки можуть обіцяти українцям в Польщі. З вересня 1918 року відбувається поступовий занепад польської автономії, Міністерство польських справ самоліквідується, а Польський комітет виконавчий не міг домовитись ані з директорією, ані з більшовиками. Врешті, спікер наголосив на тому, що результативність польської автономії була набагато вищою за єврейську чи російську. Найбільший успіх – це створення освітньої мережі (1500 навчальних закладів, 90 тисяч слухачів, тобто 10% польського населення).
Владислав Верстюк виголосив «Слово на захист селянства». Він акцентував увагу на необхідності розуміння контексту (1919 рік на селі – геть не те саме, що 1917) та фрагментації (в середовищі селянства виділялись дуже різні групи – козаки, колоністи тощо, а локальність свідомості – не універсальна характеристика селянства). Наприкінці ХІХ ст. завдяки поступу модернізації місто стало ближчим до села, комунікація стала легшою через залізниці, місто потребувало продукції сільського господарства (яке інтенсифікувалось та ставало все більш товарним) та робочих рук. Ключова теза виступу – село це реальне джерело та рушій революції, селянство було національно свідоме та давало рух українській інтелігенції.
Коментував другу панель Андреас Каппелер (Віденський університет). Він наголосив на тому, що проблеми національних меншин, особливо в ЗУНР, схоже належать до недостатньо досліджених. Як видається, ідеї Рейнера Вайна щодо національних автономій були відомі та прийняті в Наддніпрянщині. А от як в Східній Галичині? Чи були сприйнята і якою мірою практика Австро-Угорщини?
Під час дискусії цікаві зауваження висловила Олександра Гнатюк (Варшавський університет). Так, щодо образу «забитого» селянина, то він має корені в радянській пропаганді, яка, попри все, досі має певний вплив. Також вона наголосила на схожості реакцій росіян на українську владу (як-от у «Білій гвардії» М. Булгакова) та поляків (в польській пресі про українців не писали інакше як про гайдамаків).
Родзинкою першого дня конференції став круглий стіл «Термінологія, періодизація та концептуалізація «Української революції». Мартін Шульце Вессель говорив про те, що традиційна циклічна концепція революції була поламана французькою революцією. Після того зʼявилась ідея прогресу в революції. І це не лише категорія аналізу, ця категорія була важлива для самих акторів революції. Вони вірили що їх майбутнє буде світле. Але стає зрозуміло, що революція це не лише прогрес. Промовець говорив також про спеціалізацію революції – революція це як набір менших революцій, як це було в 1917 році
Владислав Верстюк охарактеризував поступ досліджень революції 1917 року в українській історіографії доби незалежності. Так, від початку перебудови до середини 1990-х рр. відбувались найбільш цікаві дискусії та зміни в дискурсі вивчення революції. Від початку 1990-х почали зʼявлятись альтернативні праці, лідерство перехопили молоді історики. Тривали також дискусії щодо назви – або Українська революція, як казали Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, чи національно-визвольні змагання, як говорили в діаспорі. Зрештою, історична спільнота прийшла до терміну Українська революція. Також професор Верстюк висловив тезу, яку продовжив під час дискусії, – хронологічні рамки революції все ж залишаються схоже відкритими. Адже хронологія це інструмент. Військова історія закінчується раніше, але пам’ять живе далі, і революція в головах згасає значно пізніше. Епоха трансформацій почалась ще від великих реформ 1860-70—х рр. Російська імперія дуже швидко була розігріта, а енергія не мала шляху виходу. Це врешті вилилось у революційні потрясіння 1905 року. Глибинні трансформації тривали аж до початку 1960-х рр.
Ярослав Грицак почав з того що історія – це сучасність повернена в минуле, тому, що дискусії про революції починаються після чергової революції. Українська революція має право на існування, бо була зміна влади, вона не вписується в терен Російської імперії (бо була ЗУНР), а також існувала інша динаміка подій. Ще одна теза Грицака – було завжди багато конфліктів на пограничних територіях, якою і була в той час Україна. Кілька конфліктів – Перша світова війна, російська громадянська війна між білими та червоними, українська національна революція (зміни урядів) та українська громадянська війна (переворот гетьмана Скоропадського, боротьба проти гетьмана тощо), селянський рух (махновщина) – сплелися на території України. Найбільший же виклик – пробувати інтегрувати всі ці рухи в один. В ході дискусії Ярослав Грицак також наголосив на тезі Андреа Граціозі: 1917 рік – це тільки частина революцій, які відбулися у 1905-1953, їх важливий елемент, але не єдиний. Це велика трансформація. І таке розширення хронологічних рамок – спосіб уникнення дрібничкових питань.
Ілля Герасимов (Ab Imperio) відзначив, що ми насправді не знаємо що сталось з Російською імперією. В жодному документі, починаючи зі зречення Миколи ІІ, про долю імперії не згадано. Також спікер наголосив на масовості революції, а також на тому, що 1905 рік показав становлення масового суспільства, яке захопило різні етнічні та соціальні групи.
Френк Сисин зазначив, що ще багато роботи має бути зроблено істориками, щоб відсепарувати українську революцію від російської. Так, говорять про американську революцію 1776 року, але не кажуть, що це була громадянська війна, хоча третина англійців захищала свої права як англійці.
Другий день конференції розпочався з представлення результатів семінару Німецько-української комісії істориків для молодих науковців «Війна, революція і державність в Україні (1914 — 1923)», що відбувся 26-30 вересня. Презентацію провели Таня Пентер та Ярослав Грицак. Таня Пентер коротко охарактеризувала проведений семінар, зазначивши, що тема революції 1917 року є важливою для українських істориків, натомість для німецької історіографії ця тема є вторинною. Відтак, попри задум обʼєднати на одному майданчику вчених-початківців з Німеччини та України, більшість (9 з 10) учасників семінару представляли Україну. Семінар супроводжували цікаві напружені дискусії, окреслювались нові дослідницькі теми та методології. Ярослав Грицак наголосив на своїх позитивних враженнях від молодих науковців. При обговоренні звучали пропозиції й надалі організовувати подібні семінари та школи, при визначенні тематики звернути увагу на проблематику методології.
Потому розпочала свою роботу завершальна панель конференції – «України в міжнародній політиці». Франк Гольчевський (Гамбурзький університет) виголосив доповідь про впливи Російської революції на німецьку політику щодо України. Він запевнив, що німці від початку Великої війни нічого не знали про Україну. Лише Дмитро Донцов переконав керівництво німецької держави створити для українців-військовополонених російської армії чотири табори. На його думку, окупацію України 1918 р. не варто сприймати як акт агресії, а винятково як протидію більшовикам (з боку німців) та помсту за окупацію Львова у 1915 р. (з боку австрійців). Німеччина мала політичний та економічний інтерес в Україні, однак аж до листопада 1917 р. не була готова відкрито підтримувати українську іреденту. Український національний рух та прагнення до власної державності використовувались для дестабілізації Росії – ворога Німеччини у Першій світовій війні.
Поліна Барвінська (Одеський національний університет) у своїй доповіді «Німецький напрямок у зовнішній політиці України у 1917 — 1919 рр.» зауважила, що Україна не втрачала підтримки Антанти, бо й не мала її. Антанта була росієорієнтована. А український рух розглядався нею як одна із варіацій революційних сил всередині уже неіснуючої Російської імперії.
Гвідо Гаусман (Регенсьбурзький університет) змалював картину найгучнішого у 1918 р. в Україні політичного атентату – вбивства генерала Ейхгорна. Доповідачу вдалось зацікавити слухачів цілим рядом цікавих деталей. Наприклад, Ейхгорн був єдиним німецьким генералом, що загинув у роки Першої світової війни. Франк Сисин у коментарі до попередньої доповіді зазначив, що вчинок російських лівих есерів (вбивство Ейхгорна) є за своєю суттю не антиколоніальним, а якраз проколоніальним – бо російські ліві есери почувались вправі порядкувати в Україні, уже кілька місяців незалежній, впливати на її внутрішню політику та ситуацію. Ярослав Грицак нагадав, що випадок із вбивством Ейхгорна згодом використав Гітлер, аргументуючи свою позицію щодо України: не треба підтримувати її незалежницькі прагнення, бо був такий великий друг України – генерал Ейхгорн; і що з ним стало? Франк Гольчевський у цьому контексті зауважив, що вбивство Ейхгорна не можна розглядати окремо від аналогічного вбивства графа Мірбаха у Москві – це значно скорегує історичну картину.
У заключному слові Ярослав Грицак та Мартін Шульце Вессель подякували усім учасникам конференції за активну участь та якісні дискусії. Також було підкреслено, що із завершенням конференції студії німецьких та українських істориків над подіями 1917 та кількох наступних років не зупиняються. Дослідження революції триватимуть і надалі.
У публікації використано світлини, які надали Катерина Кудін та Тетяна Водотика.
______________________________
Тетяна Водотика – кандидатка історичних наук (2014), наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка е-журналу урбаністичних студій «Місто: історія, культура, суспільство». Авторка низки наукових статей з історії підприємництва в Україні та історичної урбаністики: “Міграційні й модернізаційні процеси в містах Наддніпрянської України за даними першого загального перепису Російської імперії 1897 р.” (УІЖ. 2013’5); “Типологія міст Наддніпрянської України в контексті формування культури підприємництва в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Регіональна історія України. Зб. наук. ст. К., 2014. Вип. 8); “Підприємці в соціальній структурі міського населення Наддніпрянської України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Український історичний збірник. Вип. 18, 2015). Сфера наукових інтересів: бізнес-історія, економічна історія, урбаністичні студії.
Віталій Скальський – історик, кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАН України. Викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного. Сфера наукових інтересів – історія Української революції 1917-1921 рр., історія довкілля, disaster history.
