17-18 листопада 2017 року у Мінську (Республіка Білорусь) відбулася міжнародна наукова конференція «Масавыя рэпрэсіі ў СССР у гістарычных даследаваннях і калектыўнай памяці». Організаторами заходу виступили: Маладзёжнае грамадскае аб’яднанне «Гісторыка», Instytut Polski w Mińsku, Беларускі архіў вуснай гісторыі, Instytut slawistyki polskiej Akademii nauk (Warszawa), Лятучы ўніверсітэт. Конференція об’єднала науковок/ців з галузі історії, антропології, соціології, громадських ативісток/тів Білорусії, України, Польщі, Росії та Литви.
Задум заходу полягав у поновленні інтересу до теми комуністичних або радянських репресій 1930-50-х рр., що ще наприкінці ХХ ст. знаходилася в епіцентрі уваги істориків, але поступово в результаті змін в історичній політиці багатьох країн пострадянського регіону, виявилася на периферії історіографії. Ґранд-наратив конференції формувався не тільки з конкретно-історичних аспектів у рамках певної історичної традиції, а з проблематики колективної пам’яті в проекції усної історії, що дозволяє відновити той образ репресій, який зберегла пам’ять свідків, відчути емоційний стан тодішнього суспільства.
Робота конференції була зорганізована у восьми секціях, що почергово провадили свою діяльність у пленарному режимі, надавши можливість усім присутнім заслухати виступи кожної/ного із доповідачок/чів, тим самим витворивши цілісну розмову, активний, часами, емоційно підсилений діалог.
У першій секції виступили з доповідями Татьяна Протько, кандидат філософських наук (Мінськ, Білорусь), Галина Стародубець, доктор історичних наук (Житомир, Україна), Dariusz Matelski, dr hab. (Познань, Польща), Игорь Кузнецов, кандидат історичних наук (Мінськ, Білорусь) та Олег Реут, кандидат технічних наук (Петербург, Росія). Лейтмотивом розпочатої розмови були міркування, що репресії — це не «вивих» радянської системи, це її суть, її серцевина. Без репресій чи насильства система існувала, але не розвивалася, не працювала. Репресії зовсім не однорідне явище, а радше навпаки, через (не)законність примусових дії, багатоступеневість економічних, етнічних, релігійних каральних заходів — проявляється їх неоднаковість, відмінність чи несхожість. Радянська номенклатура, що була причетною до репресивних заходів, сама зазнавала державного примусу, упокорення страхом, зрідка чинячи пасивний опір. Аналіз витоків репресій на території Білорусії та їх масштаби, стан тодішнього суспільства, розділеного на карателів і жертв. Соціальні та політичні наслідки згаданого поділу і самих репресій, супроводжувався, зауваженнями, про «закритість» архівів, недоступність чи відсутність необхідних справ і документів. Гострота піднятих тем заторкнула актуальні питання у сучасному публічному білоруському, українському та російському дискурсі про (не)перспективність консенсусної історії та (не)можливість діалогу без покаяння чи суспільного консенсусу, в цілому.
Другу секцію представили Вольга Іванова, кандидат історичних наук (Мінськ, Білорусь), Віталій Іванчишен, кандидат історичних наук (Київ, Україна), Jan Jerzy Milewski, PhD (Білосток, Польща), Алла Дмитренко, кандидат історичних наук (Луцьк, Україна). У виступах різнобічно, часто на конкретно-історичних прикладах чи аспектах, була охоплена проблематика колективної пам’яті в перспективі усної історії. Окремо, ознайомлено присутніх із роботою Беларускі архіў вуснай гісторыі, з його кількісним і тематичним наповненням, методикою оцифровуванням усноісторичних наративів. Наголошено було на виокремлені жіночої історії із русла масових репресій та на подоланні поширеного преконання про нечисельність каральних заходів супроти жінок.
У роботі третьої секції взяли участь Аляксей Ластоўскі, кандидат соціологічних наук, (Полоцьк, Білорусь), Ірына Раманава, кандидат історичних наук (Вільнюс, Литва), Уладзімір Валодзін, магістр (Флоренція, Італія) та Ян Дзяржаўцаў (Вітебськ, Білорусь). Розмова стосувалася кількох важливих напрямів розгляду проблем пов’язаних із феноменом пам’яті/забуття трагедій та їх відображень у колективній пам’яті та із місцями поховань жертв репресій як «місця пам’яті» сучасного, насамперед білоруського, суспільства. Прикладом слугували Куропати (Курапаты) — місце чисельних захоронень жертв масових розстрілів НКВС у 1937-1941 рр., і одночасно, місце чисельних перших публічних протестів проти радянської влади. Водночас, це і «місце пам’яті», і місце не контрольоване державною владою, це реальний «острів свободи», народної «живої пам’яті», і навіть антирадянський посил для всього пострадянського простору. Разом з тим, чи можуть такі місця виступати локусом єднання, національного порозуміння та згоди? Пошук відповідей на такі та подібні непрості питання потребує активної праці науковців і деполітизації процесу, в цілому. На предмет представлення теми про чисельні репресії в радянський період, аналізу піддавалися і тексти навчальних шкільних підручників з історії Білорусії, де переважає традиційний підхід викладу матеріалу, із вкрапленням нових даних, які не підважують романтизації радянської історії. Відсутність критичності, вибірковість першоджерел і тенденційний виклад матеріалу, підштовхують тільки до написання нових альтернативних підручників.
Четверта секція конференції була представлена Інною Черніковою, кандидатом історичних наук (Харків, Україна), Антоном Лявіцкі, магістром (Мюнхен, Німеччина) і Maciej Wyrwa, PhD (Варшава, Польща). У виголошених доповідях йшла мова про Харків, як про експерементальний простір, на якому випробовувалися практики каральних заходів проти інтелегенції в УРСР і про «оperacja polska», зорганізовану НКВД у 1937-38 рр. проти польського населення на території Східної Білорусії, у польській історичній пам’яті. На завершення, проаналізовано досвід фізичного виживання у соціальних уявленнях, соціальну «алхімію» репресій – стратегія акторів, мета, досвід; здійснено розбір «режиму правди», за Мішелем Фуко, функціонування «загальної політики» правди у білоруській спільноті.
Перший день насиченої роботи конференції завершився не менш емоційною дискусією довкола масштабів репресій, кількості місць поховань жертв розстрілів на території Білорусі, труднощів, зокрема, для істориків Білорусії та Росії, у недоступності матеріалів архівів НКВД/МГБ, та про їх певну однотипність як джерел. Обмірковувався і вплив офіційної радянської мови, що часто (не)свідомо впливає на науковий дискурс.
Другий день конференції розпочався роботою п’ятої секції, на якій виступили Аляксандр Смалянчук, доктор історичних наук (Варшава, Польща), Олександра Стасюк, кандидат історичних наук (Львів, Україна), Василь Міщанин, кандидат історичних наук (Ужгород, Україна), Володимир Юшкевич, кандидат історичних наук (Київ, Україна) і Юрій Данилець, кандидат історичних наук (Ужгород, Україна). Лейттемою розмови були міркування про усноісторичний метод як домінуючий при дослідженні травматичного досвіду, вибірковість особистої та колективної пам’яті, про маніпулятивні механізми радянської виборчої системи, репресивні практики як механізм становлення радянської влади на Закарпатті у 1944-1960-х рр. і умовність «добровільної» репатріації радянських громадян із Західної Європи у 1945-1952 рр.
У секції шостій взяли участь Оксаною Юркова, кандидат історичних наук (Київ, Україна), Ірынa Кашталян, PhD (Мінськ, Білорусь), Яніна Карпенкіна, магістрант (Москва, Росія), Анатоль Трафімчык, кандыдат гістарычных навук (Мінськ, Білорусь). Аналізувалася проблема сексотства та доносу з етичної, моральної та юридичної точки зору, на прикладі задокументованої інформації у справах-формулярах Михайла Грушевського та Олександра Грушевського. Розглянуто аспект приховування, маскування біографічних даних у офіційних автобіографіях чи, навіть, у біографічних інтерв’ю як спосіб убезпечення себе і своїх рідних від негативних чи дискримінаційних заходів. Проговорено було складне заплутане становище єврейського населення у Західній Білорусії в 1939-1941 рр. у ролі і жертв, і карателів. На останок, підняте питання «заступництва» одного з очільників офіційної радянської білоруської інтелігенції Якуба Коласа у справах репресованих осіб.
Сьоме засідання представили Олена Кондратюк, кандидат історичних наук (Київ, Україна), Олександр Васянович, кандидат історичних наук (Київ, Україна) та Ольга Зброжко, магістр (Львів, Україна). Мова у виступах, в основному, йшла про активне залучення польових етнографічних матеріалів при дослідження антинародної та антирелігійної діяльності сільських закладів освіти на Поліссі в 1930-1960 рр. і про травматичний вплив Голодомору 1932-1933 рр. на традиційну народну культуру українців. У прикінцевому виступі було заторкнуте питання збалансованого використання архівних документів та усних історій у дослідженні післявоєнних радянських репресій (маніпулятивні практики, агентурні розробки) проти УГКЦ в Україні.
Завершувала двохденну роботу конференції восьма секція із виступаючими — Ігар Мельнікаў, кандидат істаричных наук (Мінськ, Білорусь), Оксана Годованська, кандидат історичних наук (Львів, Україна), Владимир Иванов (Вітебськ, Білорусь), Марат Гаравы (Кобрин, Білорусь). Розмова точилася довкола аналізу письмових спогадів білорусів про сталінські репресії та табори ГУЛАГу, що були опубліковані на еміграції. Обговорювалися тексти усноісторичних спогадів радянських вчителів, у яких проявляється формальна, пасивна (не)свідома (спів)участь радянських освітян у антрелігійних заходах, їх упокорення через реальний чи уявний страх. Наводився приклад однієї «історії життя» репресованої Антонины Лосминской та її сім’ї, як важливості одиничних персональних свідчень суспільних трагедій. Детально було проінформовано про розкопки окремих місць поховань Куропатів, опитування мешканців довколишніх сіл, що свідчили про часто чуті постріли, гул машин і світло прожекторів серед ночі, реконструйований маршрут двох «доріг смерті», якими везли жертв.
На прикінці були ще поставлені запитання, висловлені коментарі, зауваги, ремарки про практики та схеми сексотства в офіційних науково-освітних закладах УРСР, про різні форми сексотства у родинних колах, що були очевидним фактом у тоталітарному суспільстві, і про (не)дієвість механізму «заступництва» і «прикриття» під час каральних заходів у СРСР.
Була напрацьована і зачитана «Резолюція учасників міжнародної наукової конференції» з восьми пунктів. Де серед іншого зазначалось про необхідність забезпечення вільного доступу учених та усіх зацікавлених до документів відомчих архівів КДБ і МВС Республіки Білорусь, а також до бази даних «Відомості про необґрунтовано репресованих громадян Білорусі» («Звесткі пра неабгрунтавана рэпрэсаваных грамадзянаў Беларусі»), яка знаходиться у Національному архіві Республіки Білорусь, і створення центрів дослідження радянських репресій при наукових і академічних установах. А також, стверджувалося, що репресії в СРСР, вчинені органами ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, варто вважати злочином проти людяності, а виправдання радянських репресій та пропаганду сталінізму в Республіці Білорусь визнати неприпустимим.
Авторка вдячна за надані світлини Ользі Зброжко молодшій науковій співробітниці Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» та Організаторам конференції.
_________________________
Оксана Годованська – антрополог, кандидатка історичних наук (2006), старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України. Сфера наукових зацікавлень охоплює діаспорознавтсво, антропологію повсякдення, усну історію. Авторка низки наукових публікацій про творення новітніх діаспорних спільнот українців і повсякденне життя вчителів у радянський час. Живе і працює у Львові.
