Місто і міф
Місто, як правило, породжує не тільки власну історію, але й міфи, що оформлюють міську ідентичність та створюють певні емоційно-сенсові образи міста, побаченого ззовні: Париж як місто кохання, Іваново як місто наречених, Нью-Йорк як всесвітній melting pot. Інколи міфологія стає настільки потужною, що місцеві жителі готові її зненавидіти, бо за нею людина ззовні ніколи не побачить справжнього міста та буде шукати виключно знайомих образів-кліше. Саме до таких міст, зовнішня міфологія яких є потужнішою за наявний месидж самого міста, належить Одеса. Місто переживало нечувані злети та трагічні падіння, його місце в світі кардинально змінювалось, але створений колись міський міф якимось чином продовжує існувати. Звісно, коли реальність не відповідає міфологізованому очікуванню, сенс міфу не може ані повторюватись, ані набувати нових рис, він поступово втрачає свої елементи разом з механізмами їх інтерпретації, що вже нерелевантні для сучасності. Тоді міф поступово створює «осад», який продовжує функціонувати у просторі культури та живе самостійним життям.
Вивчаючи міські міфи, дослідники звертаються до історичних подій, що синхронізують певне місто зі світовою історією, та до культурного архіву (літератури, кіно, архітектури тощо), що репрезентує прикмети саме цього міста. Одеса має колосальний культурний архів, до якого природньо торкнутись в пошуках змісту та коренів місцевого міфу. В інтерпретації міфу Одеси таким шляхом йшли такі дослідники, як Я. Гінріхс, П. Херліхе, Ч. Кінг та інші. Постає запитання: наскільки славетна історія та велика література можуть вплинути на сучасне сприйняття міста? Щоб відкластися в пересічній свідомості, висока культура проходить інтерпертативні фільтри кінематографу та різного роду цитування, аж до анекдотів. Не обов’язково читати Бабеля, щоб знати фразу «Беня знає за облаву». Багато фраз та образів кочують у просторі культури цілком самостійно. Цей процес можна означити як седиментацію, тобто створення того культурного «осаду», який дає можливість впізнати образ та розгорнути його в певний сюжет. Міський міф, таким чином, є продуктом процесу седиментації і формування у колективній пам’яті зрозумілої наративної конструкції.
Одним зі способів прокреслити контури міського міфу є його комерційне використання. Людина купує те, що вона впізнає та що вважає привабливим. Тому продуктивно спробувати відчитати змісти міфу Одеси в так званих «підприємствах пам’яті», тобто в тематичних ресторанах, націлених відповідати запитам на занурення в певну атмосферу. Для вивчення результатів седиментації культурних месиджів (тобто тіла міського міфу) тематичні ресторани – один з найкращих об’єктів в силу їх питомої інтерактивності (адже це не тільки задум ресторатора, але й бажання публіки, бо успіх закладу свідчить про наявність попиту на доторк саме до цього набору сенсів). До тематичного ресторану йдуть не тільки поїсти та випити, а саме заради гри, насолоди перевтілення чи проникнення в те, чого бракує у повсякденні.
Одеса як джерело міського міфу
Спробуймо прочитати змісти міфу Одеси в пересічній свідомості шляхом аналізу «одеських» підприємств пам’яті за межамиОдеси. Тут міф репрезентує себе як те, що існує само по собі, а ресторатор намагається не скоригувати образ власного міста (як це можна спостерігати, наприклад, в стратегії львівського ресторатора Юрія Назарука), а тільки створити максимально впізнаваний простір, до якого захочуть потрапити відвідувачі.
Тематичні ресторани потрапляють в поле уваги дослідників під різними кутами зору. За словами Елеонори Нарвселіус, феномен так званих «підприємств пам’яті», що поєднують «пошук прибутку з мистецькими інноваціями, культурним активізмом та політичною інтуїцією»[1], надає можливість виявити ті аспекти розвитку історичної свідомості, що залишаються прихованими при розгляді офіційної стратегії пам’ятання. Для нашої оптики дослідження важливими є міркування Астрід Ерлль про «мандри» як спосіб існування колективних пам’ятей[2]. Мандруючи різними просторами, один і той самий сюжет залишає по дорозі різні сліди. Усі форми людського пам’ятання виникають в соціокультурних контекстах, у рамках, створених «людиною символічною»[3], отже виявлення символів, які втілюють певний сюжет, уможливлює нам начерк «шляхів мандрування» певного сюжету. Використання методу так званої мультиситуативної етнографії (multi-sited ethnography), описаного Полем Базу, надає шанс включити аналіз підприємств пам’яті в поле краєвидів пам’яті (memory scapes)[4]. За аналогією з поняттям «landscape», що складається з об’єктів різної природи, «memoryscape» теж включає розмаїті форми мнемонічних феноменів – від індивідуальних спогадів до транснаціональних.
Приступаючи до окреслення контурів одеського міфу в підприємствах пам’яті, маємо прояснити, в який спосіб використовуватимемо поняття «міфу» в даному тексті. Міф тут розуміється як зв’язна розповідь про сутність певного феномена, що дозволяє з’єднати розрізнені її елементи таким чином, щоб вони посилали цілісний месидж. Використання поняття «міф» в контексті нашого дослідження не передбачає його протиставлення «істині». Міф обіймає факти, інтерпретаційні техніки, наративну стратегію, що дозволяє читати місто як текст.Для нашої оптики значущим є твердження Світлани Бойм, що міф не дає чіткої іконографії, а скоріш надає сюжетний хід[5]. Говорячи про міські міфи, маємо визнати, що потужний міф породжують далеко не всі міста. Михайло Гаухман виділив Львів та Одесу як місця з найбільш вираженими міфами серед сучасних українських міст[6]. Дослідник пропонує розрізняти зовнішній та внутрішній міф міста та джерела їх формування[7].
Ця розвідка спирається також на дослідження з маркетингової семіотики, зокрема на аналіз феномену «культурного меланжу». Зокрема, Хелена Гріншпун розглядає використання інтерпретаційних конструктів в полі споживання та підкреслює роль культури як того, що безперервно ре-продукується у відповідь на конкретні історичні, соціальні та політичні обставини[8]. Важливо, що Х. Гріншпун аналізує інтерпретації культурного феномену в інокультурному просторі.
Специфіка дослідницької оптики спонукає сконцентруватись перш за все на спостереженнях авторів, які дивляться на Одесу ззовні, зокрема дослідження Т. Річардсон (Канада), Я.П. Гінріхса (Нідерланди), Ч. Кінга (США), П. Херліхі (США), В. Сквирської та К. Хемфрі (Велика Британія)[9]. Важливо також бачити розбіжність між зовнішнім поглядом та аналізом міського міфу, що здійснювався всередині Одеси, зокрема, в текстах та виступах різних акторів культурного поля, які намагаються впливати на імідж міста) О. Ботвінова, Б. Владимирського, Є. Голубовського, М. Галіной, О. Губаря, Є. Деменка, О. Каракіної, І. Козленко, Г. Місюк, М. Найдорфа, В. Півторака, К. Радченко, О. Ройтбурда, Б. Херсонського, А. Штипеля[10] та інших).
Маючи на меті експлікувати змісти одеського міфу з комерційного образу Одеси у віддалених підприємствах пам’яті поза межами самої Одеси, було проаналізовано концепції, інтер’єри та кухню сорока одного ресторану та кафе в різних містах України, а також Грузії, Ірландії, Латвії, Німеччині, Канади, Польщі, Росії, США, Туреччини, Франції. Йшлося про заклади, що містять в назві слово «Одеса» («Одеса», «Ах, Одеса», «Ай лав U Одеса», «Маленька Одеса», «Одеса-мама», «Одного разу в Одесі», «Одеський куточок») або відсилають до одеської тематики: «Ланжерон», «Дерібас», «Дерибасівська», «Бабель», «Дюк-Дюк», «Баркас», «Любчик» (ми перевіряли, чи є в концепції посилання на Одесу – наприклад, «Бабель» не обов’язково має бути одеським закладом, так, у Києві ресторан «Бабель» був представлений як ресторан старокиївської кухні, отже, його ми не аналізували). Аналіз охопив заклади дуже різного рівня та цінової політики, що працюють зараз чи були нещодавно закриті. Важливо було з’ясувати, запит на занурення в яку атмосферу мають відвідувачі закладів з одеською тематикою – від придорожньої забігайлівки до дорогого ресторану з унікальною концепцією. Хронологічні рамки дослідження обмежено останніми двома десятиліттями, коли інформацію про ресторани почали викладати в мережу Інтернет, де й зараз доступні відомості про ті з них, що були закриті.
Хоча охоплено далеко не всі існуючі «одеські» підприємства пам’яті, але засяг достатньо великий, щоб стверджувати: феномен «Одеси» має високий ступінь комерційної затребуваності. Роблячи крок убік від ресторанів, можна пригадати здивування нідерландського дослідника Яна Пауля Гінріхса щодо кількості товарів з маркуванням «Одеса» на нідерландському сайті оголошень: тут він знайшов позначені таким чином столові набори, жіноче шкіряне пальто, весільний альбом, торшер, підвісну лампу, бруківку та самовар. Гінріхс згадує також студійний альбом “Odessa”групи“Bee Gees”, а також книжкові бестселери на кшталт “The Odessa File” Фредеріка Форсайта, назва якого не має нічого спільного з містом, бо є назвою нацистської організації[11]. Чомусь ключове слово «Одеса» виявляється привабливим для позначення певного продукту (комерційного чи культурного), при цьому зазвичай поза будь-яким зв’язком з реальним містом. Користувачі популярної культури можуть згадати кліп Мірей Матьє «Одеса», візуальний ряд якого скоріш підходить до пісні «…конфєткі-бараночкі, словно лєбєді, саночкі…». Поціновувачі сучасного мистецтва в цьому контексті можуть вказати на відомі інсталяції Крістіана Болтанські «Меморіал Одеса» та «Привиди Одеси», змісти яких жодним чином з однойменним містом не пов’язані, а сам митець коментує, що «Одеса» в даному випадку є приводом поміркувати над природою «уявленого».
Розвідка Я.П. Гінріхса значуща в контексті нашої теми. Що робить цю назву вдалою з точки зору комерційної привабливості продукту? Звісно, існують певні історичні мотиви, що зв’язують поняття «Одеса» та «простір торгівлі». На думку спадають захоплені розповіді Марка Твена про Одесу, що навіює йому відчуття присутності в американському місті. Або плани Батька Горіо з роману Бальзака (1834) заробити на виробництві локшини в Одесі. Я.П. Гінріхс вважає, що думка про можливість заробляти в Одесі стала європейським міфом[12]. Усередині Російської імперії ХІХ ст. Одеса швидко набула слави (не обов’язково доброї) міста торгівлі, егоїзму, європейської орієнтованості, розпусти, дешевизни. Літературознавиця-одеситка Анна Мисюк зауважила в контексті аналізу ранньої одеської поезії: «Увесь сенс Одеси – брама нового способу життя; одеська свобода та невимушеність – протилежність зарегульованості Російської імперії, а одеський досвід – новий ключ до нових досягнень»[13]. Місто стає простором можливостей, що було абсолютно нетипово для Російської імперії. Саме це дозволило Маркові Твену впізнати в Одесі Америку.
Великий масив спогадів про Одесу забрали до нових домівок численні емігранти: як власне одесити (декілька хвиль), так і ті, для кого Одеса ставала останньою точкою перед розривом з батьківщиною[14]. Важливо, що ці спогади є саме примарними, бо більшість нащадків емігрантів тільки чули назву міста і ніколи там не бували[15]. Для певної кількості європейців назва Одеси пов’язується з репатріаційним табором, з якого в 1945 відправлялися додому тисячі військовополонених та відправлених на роботи в Німеччину.
Серйозну роль у створенні міфу Одеси, звісно, зіграла література ХХ ст., найвідоміші шедеври якої були написані авторами, які жили в Одесі, а потім її покинули. Імена І. Бабеля, К. Паустовського, А. Славіна, Ю. Олеші, А. Купріна, І. Ільфа та Є. Петрова, В. Катаєва вписано у золотий фонд текстів про Одесу, що окреслював контури «одеського» міфу в радянському та пострадянському просторах. «Одеські оповідання» І. Бабеля було перекладено багатьма мовами, тобто вони могли впливати на образ міста поза межами СРСР та пострадянських країн. Окремо від пантеону «одеських» письменників варто назвати В. Жаботинського, чий роман «П’ятеро» та численні оповідання 1910-х років були витіснені цензурою з радянського простору, бо автор був одним з головних теоретиків сіонізму.
На рівні повсякденного сприйняття Одеси свою роль зіграли екранізації творів одеських письменників та одеські персонажі в радянських фільмах. Це екранізації Ільфа і Петрова, фільми за «Одеськими оповіданнями» Бабеля доби Перебудови – про захопливий авантюризм по той бік закону. Окрема тема – воєнні фільми: «Спрага» (1959), «Два бійця» (1943). Буба Касторський з «Невловимих месників» (1966) з його фразою: «Я одессит, я из Одессы, здрасьте» та одеськими куплетами створив образ одесита-трікстера, який за водевільною зовнішністю приховує серце революціонера. «Зелений фургон» (1983) відсилає до пореволюційної Одеси. Останній десяток років в пострадянському просторі одеську тему актуалізує телебачення завдяки серіалам «Ліквідація», «Життя та пригоди Мішки Япончика» тощо. Звісно, фільмів про Одесу значно більше, ми пройшлися «реперними точками».
Таким є тло, на якому за межами сучасної Одеси існують знання та уявлення про це місто. Повернімось до підприємств пам’яті, що орієнтовані на тих, хто шукає можливості зануритись в певну атмосферу, відчути себе героєм певного «сюжету», елементи якого та інтерпретаційні техніки йому зрозумілі. Якщо ми знаходимось в ресторані, то ці елементи мають бути вписані в кухню, інтер’єр та супровідні резерви (історії на сайті, інтерактивні практики, власне концепцію). Замість каталогізувати такі заклади, спробуймо виділити ті ключові «месиджі», які допоможуть проговорити основний «сюжет» одеського міфу в ресторані. «Одеські» заклади надають нам такий широкий спектр засобів виразності, що сама ідея виділити в них щось спільне здається дивною. Утім, загальний «сюжет» одеського міфу в підприємствах пам’яті виділити таки можливо, але проговорюється він декількома мовами.
Кухня
Очевидно, що починати пошуки міфологічного месиджу «одеських ресторанів» слід починати з того, що відвідувач(к)ам пропонують у меню. Єдиного набору страв не знайдемо. Це може бути європейська, українська, російська, французька, єврейська кухні, як правило, у наступних комбінаціях: «європейська та українська» («Kādreiz Odesā/Одного разу в Одесі», Рига), «французька та європейська» («Odessa», Париж), «російська та українська» («Odessa», Дрезден), «російська та французька» («Odessa», Нью-Йорк), «одеська та російська» («Дерибас», Москва), «кошерна, українська, італійська» («Одесса», Саратов), «російська та єврейська» («Одесса-мама», Краснодар) тощо. В українсько-російській пропозиції ресторану «Odessa» в Кельні є уточнення: «російські млинці». До речі, мабуть, єдиним «одеським» закладом, що пропонує себе як виключно український ресторан, є берлінська «Odessa Mama».Більш екзотичні пропозиції на кшталт грецької кухні знайдемо в ресторані «Odessa» в Ібах-Паленберге або японські суші та соковиті американські стейки в пивному ресторані «Одесса-мама» в Красноярську (закритий з 2014). У Пермі маємо пельменну «Дерибасовская». Інколи це, що більш зрозуміло, суто рибні ресторани, як-от «Odessa» в Стамбулі.
Наявність визначення «одеська кухня» (а є декілька закладів саме «одеської» кухні, як київський «Любчик» чи «Дюк-Дюк» у Москві) змушує придивитись до змісту цього поняття. Тут важливий не стільки набір страв, скільки опис концепції. Як правило, об’єднавчим в «одеській кухні» є форшмак та риба, найпопулярнішою з яких є барабулька[16]. При цьому деякі «одеські» ресторани губляться в пошуку власне одеської страви: так в меню кельнської «Odessa» з’являється ікра «а ля Одеса», в «Ах, Одесса» у Пензі подають загадкові «одеські ковбаски», а м’ясне асорті в кабачку «Одесса мама» у Петербурзі називається «Мясоедовская улица моя».
Фоново може з’являтися тема єврейської кухні (отже Одеса має репутацію «єврейського міста»), при цьому окрім форшмаку ми не знайдемо в меню типово єврейських одеських страв (одеська єврейська кухня не тотожна єврейській кухні загалом). Інколи за одеські видають ізраїльські страви, відвідувача підбадьорюють портретом єврейської бабусі шеф-кухаря («Дюк-Дюк, Москва») або афішками з написами «від шеф-повара тьоті Сари» («Дерібас», Москва) чи «Одеська вечеря від тьоті Цилі» («Ай лав U Одеса», Львів).
Важливо, що для того, щоб зробити запропоновані страви вповні «одеськими», їх наділяють такими характеристиками, як «смачно, як у мами/бабусі/в дитинстві». Це суттєво для реконструкції одеського міфу в підприємствах пам’яті: в концепції «одеської кухні» присутній ностальгійний мотив, до чого ми ще повернемось.
Інтер’єр
Не менш важливим, ніж кухня, для підприємства пам’яті є інтер’єр ресторану. Ресторатори знаходять кардинально різні способи проговорити «одеський сюжет» в інтер’єрах своїх закладів. Якщо співставити візуальні месиджі «одеських» ресторанів, то може здатися, що їх відвідувачі приходять сюди в пошуках відповідей на цілком різні питання та шукають гранично відмінної атмосфери. Уважне прочитування цих месиджів надає нам можливість виділити декілька мов, якими проговорюється той самий сюжет.
Як і з описами кухні, велика кількість «одеських» підприємств пам’яті жодним чином не включають в інтер’єр одеські тригери. Такими є, наприклад, ресторани «Odessa» в Дубліні, Болтоні, Познані, Стамбулі, «LittleOdessa» в Авіньйоні (нині закритий), бар «Neue Odessa» в Берліні, кафе «Odessa» в Монреалі чи «Одесса» в Ярославлі, ресторани «Одесса» в Пермі та Нижньому Новгороді тощо. Інколи в інтер’єр недбало вставляють якорі, рятівні кола чи риболовні сіті. Це відвідувач зауважить в кафе-барі «Одесский уголок» (Москва) чи «Ах, Одесса» в Пензі. У таких випадках розраховують на комерційну привабливість бренду «Одеси», який начебто має працювати сам собою, без додаткових зусиль. Ці приклади засвідчують, що далеко не кожен «одеський» заклад є плодом напруженої праці дизайнера чи автора концепції – інколи продається просто назва.
Історія та сучасність Одеси в інтер’єрах
Перше, що впадає увічі, коли намагаєшся узагальнити візуальну присутність образів Одеси в інтер’єрах «одеських» підприємств пам’яті – сучасне місто тут практично відсутнє. Відсилку до сучасного міста помітно в оформленні одного-єдиного ресторану – «Одесса» в Тольятті: тут на значній території розміщено павільйони, позначені вказівниками українською – «вулиця Дерибасівська», наприклад (отже, заклад відсилає саме до сучасного міста в Україні). Сучасні світлини одеських пам’яток архітектури ми не враховуємо, бо вони відсилають не до сучасного міста, а до славної минувшини.
У більшості випадків зображення Одеси покликаються на місто ХІХ – поч. ХХ ст. В типовому «одеському» закладі присутні світлини «старої» Одеси, портрети градоначальників та Пушкіна, часто кадри з фільмів про Остапа Бендера чи ілюстрації до відомих оповідей Бабеля чи Купріна. Навіть в такому націленому на образ майбутнього закладі, як ресторан «Odessa» в Києві[17] власне Одеса присутня в вигляді мап ХІХ ст. Оригінальність та стильність дизайну ресторану створюється за рахунок використання 30 км (як стверджується на сайті) канатів.
Хронологічні мікси
Однією з дивовижних особливостей «одеських» підприємств пам’яті є наявність подекуди шокуючих хронологічних міксів в інтер’єрах. Це заслуговує на спеціальну увагу та не може бути інтерпретоване просто як невігластво ресторатора чи відвідувачів.
Розглянемо два показові приклади такого міксування (хоча елементи міксування є в більшості інтер’єрів «одеських» закладів). Ресторан «ДерибасЪ» в Москві оформлений в стилі НЕПа з відсиланнями до Остапа Бендера. Власне, на вивісці заклад позначений як «ресторан нової економічної політики». В інтер’єрі використано також міксування внутрішнього простору та вулиці (про це – далі). На стіні в дивному положенні закріплено стілець (один з «Дванадцяти стільців»). На рекламці нового одеського меню ім’я шеф-повара позначено як «тьотя Сара», що відсилає вже до міфу одеської Молдаванки псевдо-бабелівського зразка.
Ще цікавіший мікс пропонує ресторан «Ланжерон» в Челябінську. Ресторан розташований на другому поверсі, отже відвідувач/ка має піднятися сходами, де на стелі догори дригом влаштувався сервірований стіл зі стільцями та торшером. На другому поверсі відвідувачів зустрічає портрет самого графа Александра Ланжерона, генерал-губернатора Новоросії та Бессарабії (1815-1822). Відтак гості потрапляють… до одеської комунальної квартири, де шпалери наліплені декількома шарами, при цьому один проглядає з-під іншого. Зі стелі звисають на шнурах люстри з домашніми мереживними абажурами, на стінах картини, «які зазвичай вішають вдома» (визначення з рецензії в одному з місцевих ЗМІ). Далі відвідувач може вийти на веранду з дачними мереживними фіраночками, що створюють відчуття близькості моря (хоча насправді за вікном “протікає” тільки вулиця Молодогвардійців, як зауважив локальний кореспондент, якому саме й хотілося відчинити вікно та побачити море). Дивовижно, але відчуття неорганічності під час розглядання подібних інтер’єрів у відвідувачів не виникає, хоча всі когнітивні зусилля концентруються в єдиному питанні: «ЩО?» Інтер’єр дає можливість бачити тут приклади так званого культурного меланжу або code-switching, що використовуються в маркетинговій семіотиці для опису ефекту привабливості для користувача від присутності в одному ресторанному інтер’єрі предметів та практик, що належать до різних культурних просторів[18].
Придивімось до характеру міксів. Бачимо виражені три хронологічні шари. Перший – часи неймовірного економічного зростання Одеси в першій половині ХІХ ст. (Дерибас, Ланжерон). Другий – роки НЕПа як короткого періоду швидких грошей та розвеселого життя підприємливих людей на тлі загальної руїни. Тут природно опиняється Остап Бендер як зразковий авантюрист – з непоборним шармом, почуттям гумору, нескінченним оптимізмом, готовністю миттєво будувати карколомні плани, а ціль завжди одна: багато грошей і швидко. Третій елемент хронологічного міфу – одеська комуналка, найбільш непрозорий з усіх. Тут дивним чином поєднуються декілька реперних точок одеського міфу: бабелівська єврейська Молдаванка, радянські комуналки з легендами скандально-братерського співжиття, а ще – міфи про одеських «цеховиків» 1970-х років, підпільних виробників дефіцитних в СРСР товарів. Третій елемент міфу, звісно, зрозумілий тільки на території колишнього СРСР. До цієї дивної багатошаровості ще повернемось, коли торкнемося теми специфічного варіанту ностальгії, що пов’язаний з образом Одеси.
Усі три сенсові шари мають єдиний фокус: це атмосфера швидких та веселих грошей, свободи економічної та особистісної, звільнення від сірого запрограмованого життя, соціальних умовностей, бюрократичного тягаря. І так, не без етнічних стереотипів – «єврейська підприємливість» створює тут помітну смислоносну ноту. Різні тригери активують у свідомості зануреної у культурний контекст людини відчуття «впізнавання» атмосфери, яка характеризує описаний простір. Отже, хронологічні мікси – не ознака невігластва ресторатора чи відвідувачів, а робота з формування найбільш насиченого месиджу. У цьому контексті варто нагадати природу «memoryscape», що складається не тільки з месиджів з різних локацій та соціальних рамок пам’яті, але й з різних режимів пам’ятання: взаємодія різних способів пам’ятання породжує певні «креольні» чи «палімпсестні» форми[19].
Цей месидж може бути проговорений різними мовами (якщо розуміти мову в широкому сенсі знакової системи). Варто говорити саме про різні мови: при цілковитій неподібності засобів виразності ми все одно прочитуємо один і той самий месидж.
Мови
Спробуймо описати різні мови «одеського міфу» в ресторані. Проговорення одеського міфу в підприємствах пам’яті чітко розпадається на варіанти, що підкреслено конфліктують між собою. Першу мову «одеського міфу» можна позначити як такий собі Sarochka–style, бо тут активно використовується мова псевдо-одеських анекдотів, умовно, про «Ізю та Сарочку», які на поверхневому рівні сприймаються наче головна ознака Одеси.Прикладами таких ресторанів є львівський та дніпровський «I love U Odessa» (останній вже закритий), «Маленькая Одесса» в Києві, «Одесса» в Пензі, «Odessa» в Дрездені. При оформленні цих ресторанів використовується поверхневий шар уявлень про Одесу на рівні тільняшок, обов’язково огрядних жінок (жіночу оглядність можна інтерпретувати як метафору економічного процвітання та свободи від соціальних умовностей), рятівних кіл, штурвалів, риболовних сіток та жартів у стилі «шоб я так жил». Офіціанти тут у тільняшках та білих картузиках, що нагадують Остапа Бендера. Часто присутні й елементи комуналки (розвішана білизна, елементи домашнього кухонного інтер’єру). Креативність підходуможе проявлятися, скажімо, у вечірніх показах серіалу «Однаждыв Одессе» та концертах «одеських» груп (так роблять в ресторані «Маленькая Одесса» на Андріївському узвозі в Києві). Сайт може бути прикрашений жартами псевдо-одеською говіркою (з активним використанням конструкцій на кшталт «такі да», «не дєлай мінє нєрви» тощо). До цього ж стилю належать і розкручені проекти московської рестораторки Лари Кацової («Баркас» та «Дюк-Дюк»), яка з розмахом використовує медіа-шаблон Одеси.
Варіацією названої мови є стиль, позначений нами як Sarochka+. Це, наприклад, гриль-бар «Одесса мама» в Черкасах, кабачок «Одесса-мама» в Петербурзі тощо. Тут до анекдотичного образу Одеси можуть додавати карнавальні міксовані відблиски різних іконічних ознак одеського міфу. Черкаський заклад, зокрема, потішить відвідувачів зустріччю з Остапом Бендером та можливістю відвідати декілька залів, в яких репрезентовано одеський театр 1920-х років, комунальну квартиру з консервацією, настоянками тощо, а також цілу галерею портретів відомих людей, життя яких пов’язане з Одесою. Знижки тут позначаються як «одеська шара». Кабачок в Петербурзі, окрім чайки під стелею та штурвалів, прикрашений ілюстраціями до спогадів відвідувачів про твори чи то Бабеля, чи то Купріна (переважно за оперетковими екранізаціями Бабеля 1989-1990 років – «Искусство жить в Одессе» Г. Юнгвальд-Хількевича, «Биндюжник и Король» В. Алєнікова, «Закат» А. Зельдовича).
Як варіант цього стилю –Sarochka–light, який спостерігається у київському «Любчику»: тут цілком сучасний інтер’єр аранжується тільняшками на офіціантах та картушами з «одеськими» жартами («Любчик, кушай хорошо и не делай мине нервы», «Любчик, будь таким свежим, как тюлечка с Привоза и таким важным, как Большой Пуриц!»). Реперні точки: море з тільняшками та псевдо-єврейські жарти.
Друга мова «одеського» міфу в підприємствах пам’яті конструюється як Anti–Sarochka. Ресторатори, що його використовують, претендують на використання не поверхневих, а глибинних сенсів одеського міфу. Так, в концепції ресторанів «Одесса Мама» в Москві (їх два) очікування такого поверхневого відвідувача «збивають на льоту»: «Ви очікуєте, що на вході вас зустрінуть тьотя Циля з дядею Ізею, які під пісні Утьосова потягнуть вас через коридор, обставлений декораціями з фільму «Ліквідація», до залу, що нагадує стару південну дачу, розмовляючи з вами одеським діалектом великої та могутньої [російської мови], певною сумішшю Ісака Бабеля, Льови Задова та Михал Михалича Жванецького. Таки ні!».
Отже, ресторатор чітко проговорює ті зовнішні прикмети одеського міфу, якими він, власне, погорджує – “це не для нас”, ми є “вдумливими читачами”. Після опису, чого відвідувач в ресторані не побачить, проговорюється власне бачення ядра «одеськості»: «Це нормальне міське кафе з ненормально смачною їжею». Просто їжа? Для автора концепції цього закладу одеська їжа – не просто результат змагань представників різних народів, що жили в Одесі століттями. Це такий собі антидепресант: у Москві все погано, тут брудна вогка погода, побутова агресія, погані новини з біржі тощо – і тільки занурення в певну атмосферу може врятувати бідолашну людину. Тут проста домашня їжа в добрій компанії. Автор концепції саркастично зауважує (мовою оригіналу): «Молекулярная кухня? Дюкан? Омнивор? Бросьте этих глупостей. Только картошка со шкварками и скумбрия с луком. Чтоб мы все так жили!» Отже, «одеськість» створюється через дружню домашню атмосферу за столом з простою їжею, яку могли винести до спільного двору представники різних національностей, що жили в Одесі. З легким нальотом єврейства у розмовних конструкціях.
Не менш показовим є спосіб проговорювання одеського міфу в ресторані «Бабель» у Москві. Епіграфом до концепції ресторану стали слова Бабеля: «Я думаю про Одессу, душа рвется». Знання контексту, в якому з’явилися ці слова письменника, додають пікантності месиджу, хоча навряд чи хтось (включно з автором концепції) розраховує на знання цього контексту відвідувачами – це комерційний заклад, а не квест у літмузеї. Бабель це записав у щоденнику часів перебування в Конармії. Загальний жах спостереження війни перетворює спогад про мирну Одесу на картинку втраченого раю. Саме поняття втраченого раю підводить нас до найголовнішої теми одеського міфу в підприємствах пам’яті – запиту на занурення у простір ностальгії.
Ностальгія
Дві різні мови репрезентації «одеського» міфу в ресторані, тим не менш, відсилають нас до єдиного сюжету. Доторк до Одеси надає можливість повернутися до специфічного варіанту «втраченого раю», бачення якого має декілька шарів. Як писала С. Бойм, «ностальгія – це біль, що викликаний часовим розривом та неприкаяністю»[20]. Віддаючись ностальгії, людина компенсує нестачу коріння поверненням «додому», це дозволяє компенсувати невпевненість. В «одеських» підприємствах пам’яті ми бачимо саме бажання повернення до дому, до дитинства, до матусі/бабусі. Невипадково ми постійно натрапляємо на описи відчуття занурення у дитинство, відчуття дому, дачі, канікул, родинного святкування в колі доброзичливих сусідів.
Одеса – місто втечі. Нагадаємо самоопис ресторану як схованки від агресивного понурого світу в концепції московської «Одеси мами». Мабуть, найбільш відверто цей мотив використовує Лара Кацова, яка послідовно створювала концепції ресторанів одеської кухні «Баркас» (нині зачинений) та «Дюк-Дюк» в Москві. Кацова фахово експлуатує тему одеської бабусі Есфірі Марківни Трахтман, рецепти якої, за словами шеф-кухара, стали основою меню згаданих ресторанів. Кацова зауважує, що їжа тут «домашня, зрозуміла, добродушна, ностальгійна та дуже зворушлива, як дитинство». Л. Кацова використовує саме тему домашнього прийому гостей, а не обслуговування відвідувачів: першу порцію форшмаку клієнти отримують безкоштовно, а в «Баркасі» Кацова зустрічала кожного гостя особисто. У соцмережах рестораторка звертається до читачів виключно «діти мої», а себе називає «мамою». При цьому, зазирнувши в історії про легендарну бабусю, відчуваєш, що Кацова є талановитим медіа-проектом і не має жодного відношення до справжнього міста Одеса[21].
Конфігурація «одеської» ностальгії стає зрозуміліша через поняття гетеротопії та гетерохронії, описані Мішелем Фуко[22]. Гетеротопія пов’язана з «розкроєм» часу: «одеський» міф у підприємствах пам’яті демонструє створення досконалого неіснуючого світу через включення декількох вимірів як в хронологічному, так і в топологічному сенсі. «Одеська» ностальгія багатошарова, на що звертає увагу канадська дослідниця Таня Річардсон у книзі «Калейдоскопічна Одеса». Розглядаючи місце Молдаванки в міфологічному просторі Одеси, дослідниця зауважує, що Молдаванка – як осередя «одеського колориту» – є місцем, що не може існувати. Т. Річардсон демонструє, як Бабель створює власний варіант «високої» культури через апропріацію «низької»: маргінальний район в зображенні Бабеля заступає місце всієї Одеси та стає антитезою всьому неживому та сірому[23]. Отже, завдяки Бабелю «одеський» міф набуває ознак а-топії – місця, якого немає. І в цьому місці зустрічаються декілька часових вимірів.
Канадська дослідниця зауважує, що Бабель писав про Одесу в Москві з ностальгією за містом, яке на момент опису вже не існує[24]. Можливо, епіграф московського «Бабеля» відсилає нас саме до цього мотиву. Бабель згадував Одесу до революції 1917 року, зобразивши водночас пореволюційні часи. Це один шар ностальгії. Після загибелі Бабеля його твори були вилучені з культурного обігу, щоб коротко виринути із забуття в 1960-ті роки, а вдруге – вже у добу Перебудови. 1960-ті ностальгували за часами Бабеля, який ностальгував за довоєнним початком століття, а кінець 1980-х об’єднав в одному ностальгійному жесті всі згадані моменти. Отже, вказані нами часові відсилки, що їх бачимо в «одеських» підприємствах пам’яті, демонструють саме цей ностальгійний хаб, що легко зчитується людиною в пострадянському просторі.
Амбівалентне поєднання непоєднуваного («високого» та «низького», центру та маргінесів) в «одеській» ностальгії має ще один просторовий вимір, віддзеркалений в підприємствах пам’яті. Т. Річардсон, спираючись на міркування Єлени Каракіної, звертає увагу на те, що Одеса має чарівність столиці та провінції одночасно. Якщо фасади асоціюються зі столицею, то славетні одеські двори – з провінцією[25] чи (додам від себе) – дачею. Цю ноту замилування одночасно двором/провінцією/домашньою простотою та фасадом/столицею/культурою ресторатори часто відтворюють через поєднання в інтер’єрі елементів внутрішнього та зовнішнього просторів. Є чимало прикладів оформлення інтер’єру ніби вуличного простору – з вуличними ліхтарями, табличками назв вулиць, інколи розвішаною білизною тощо. Потрапити в атмосферу одеського дворика запрошують творці ресторану «Одесса» в Саратові та закритого нині «Баркаса» в Москві, ліхтарні стовпи прикрашають «Дерибас» в Москві та «Одессу маму» в Красноярську тощо. Інколи елементи дворового простору відтворюються просто в дизайні (вулиця намальована на стіні).
Ностальгія в «одеських» закладах Sarochka–style носить скоріш характер туги за можливістю скинути з себе соціальні обмеження. Втрачений рай – це місце, де можливо «пореготати» (всі знають, що Одеса – місто гумору і це експлуатується відповідно до почуття гумору відвідувачів), відкинути будь-які правила – від правил вимови (неправильність одеської мови сприймається як базова ознака місцевої культури) до меж пристойності у поглинанні їжі (недаремно образи «великих» жінок супроводжують «одеські» заклади – так, в закладах Л. Кацової столи прикрашені елегантними фігурками пишних жінок в купальниках: жінки при цьому виконують фізичні вправи). Вивільнення тут відбувається через кітч. Спосіб подачі месиджа в закладах Кацової повністю вкладається у визначення кітча як сентименталізації скінченного до безкінечного (за С.Бойм) [26].
Говорячи про специфіку ностальгії в «одеських» підприємствах пам’яті, варто вийти й за межі суто пострадянського простору та торкнутися закладів, розрахованих на емігрантів. Класичними ностальгійними закладами є ресторани «Odessa» в Дрездені, Кельні, Нью-Йорку. Тут ностальгують переважно за СРСР, створюючи водночас модель ідеального закладу харчування. Тут подають пельмені і борщ, тут можна знайти улюблене радянське тістечко «картопля» (журналіст New-York Times Браян Міллер у 1980-х роках описував кумедність ситуації, коли в емігрантських закладах «Маленької Одеси» офіціантка, що погано володіє англійською, не може розвіяти сумніви журналіста в тому, чи не зроблено це з картоплі)[27]. Цей варіант ностальгії підживлює міфологічний образ Одеси, що поступово зменшується до «Маленької Одеси», тобто до Брайтон Біч. Показово в цьому контексті, що в книзі Чарльза Кінга «Одеса: тріумф та смерть міста мрій» («Odessa: Genius and Death in a City of Dreams»), що малює занепад Одеси після 1917 року, остання глава книги присвячена саме «Маленькій Одесі», отже, історія міста на Чорному морі закінчується саме тут. Така візія значною мірою зумовлює образ міста, що поринуло в минулому, в підприємствах пам’яті поза пострадянським простором.
Сюжетні елементи «одеського» міфу
Коли зважити на культурний архів Одеси та придивитись до способів репрезентації цього архіву в такому специфічному просторі, як підприємства пам’яті, з’являється нагода прокреслити контури седиментованого одеського міфу. Міф цей формувався десятиліттями завдяки одеському «економічному диву» ХІХ ст., наявності потужної літературної традиції та деяким особливостям одеської історії. Економічна значущість Одеси різко змінилася з другого десятиліття ХХ ст., а 1920-30-ті роки дали потужний художній вибух. Відтоді Одеса не створювала унікальних культурних чи економічних феноменів, хоча й м’яко підтримувала інтерес до себе та запустила декілька значущих художніх ініціатив. Міській міф відтоді пішов був у самостійне плавання. Аналіз змісту міфу Одеси надає таким чином можливість ретельніше придивитись до механізмів відтворення міфу в новій ситуації, коли міфологізована реальність належить далекому минулому.
Підприємства пам’яті, що використовують одеську тему в своїх концепціях, дають шанс побачити міф у порівняно чистому вигляді. Відвідувач ресторану має прочитувати «сюжет» міфу без допоміжних матеріалів, що їх надають об’єкти високої культури. Навіть беручи до уваги те, що ресторани є розважальними закладами, ми можемо прочитати міський міф, відображений у них, достатньо продуктивно.
Висхідний пункт нашої розвідки – комерційна затребуваність самої назви Одеси – вказує на головний тригер міфу Одеси – місто, де завжди заробляють гроші. Зафіксовані нами хронологічні мікси в інтер’єрах ресторанів відсилають саме до моментів економічних злетів. Реперними моментами стає Одеса початку ХІХ ст. (умовно часів Дерібаса та Ланжерона), часів НЕПа або великих грошей кримінального походження. Крім хронологічних міксів на цей мотив працює підкреслена «буржуазність» деяких «одеських» закладів: подекуди ці заклади використовують матрицю брассерії, міського кафе для всіх станів, що може бути місцем спілкування своєрідним клубом. Одеса як частина міфу через це прочитується як місто втіленого буржуазного способу життя.
Одеса сприймається як місто з минулого та місто, яке викликає асоціації в першу чергу з літературними персонажами. Ч. Кінг слушно зауважує: «Бабель залишає в нас стійке відчуття: тільки но ми подумаємо про Одесу, на думку спадають саме вигадані персонажі, а не імена реальних творців міста»[28]. Саме бабелівський мотив стає основою «сюжету» міфу Одеси, в той час як герої Ільфа і Петрова надають цьому сюжету рельєфності. Уоформленні «одеських» закладів використовуються або образи Одеси з минулого, або образи з екранізацій літературних творів. Привабливою є стара Одеса – як реальна, так і вигадана.
Ключовим стає мотив «переверненого» простору, протиставлення зовнішній системі. Це реалізується інколи у візуальній демонстрації світу догори дригом (як сервірований стіл на стелі), інколи в декларації «оригінальної подачі» як ключової прикмети закладу (ресторан «Одесса» в Києві), інколи в демонстрації підкреслено маргінального простору, який подається як вишуканий (мотиви використання бабелівського образу Молдаванки, комунальної квартири тощо). Варіантом «перевернутого» простору є використання образів огрядних жінок поряд з дрібними чоловіками – тут жінки не сидять на дієті, тут все не так, як «годиться» в суспільстві. Для закладів, що використовують мову Anti–Sarochka ігри з перевернутим світом реалізуються через натяк на присутність трікстера, логіку якого можна зрозуміти тільки знаючи спеціальний код («ви чекаєте цього, але не це справжня одеськість, тільки ми знаємо, яка вона», «невігласи думають, що це тривіальна їжа, але ми знаємо, що це не так»).
Відгалуженням теми «переверненого» світу є підкреслена веселість закладів. Інколи саме це й визнається головним тригером Одеси: так, засновники кафе «Одесса» в Ярославлі повідомляють на сайті, що вони не мають жодного відношення до Одеси, але їм хотілося б, щоб в їхньому місті було кафе, яке розповсюджує гумор. Для більшості «одеських» закладів характерне використання анекдотів (їх можна почитати на сайті, в інтер’єрах, в меню, послухати в туалеті), зорієнтованихне на традиції одеського гумору, а на використання «єврейської» говірки.
Принципово важливим елементом «одеського» міфу виглядає мотив «втраченого раю». Неодноразово ми знаходимо в концепціях ресторанів з одеською тематикою декларацію того, що тут місто втечі, порятунку, повернення в дитинство, відчуття канікул чи відпустки. Цей втрачений рай набуває рис а-топії, неіснуючого місця, де поєднуються «високе» та «низьке», «центральне» та «маргінальне», «фасад» і «двір». Така конфігурація контурів втраченого одеського раю частково є седиментацією бабелівського фантазування на тему одеської Молдаванки, яка заступає собою місце цілої Одеси. В інтер’єрі ресторану це може демонструватись в поєднанні двору та внутрішнього простору – відвідувач перебуває в декількох вимірах, що стикаються в точці а-топії.
Пошук втраченого раю відливається в особливу конфігурацію «одеської» ностальгії, що виявляється багатошаровою та знаходить зовнішній вияв у докладно описаних нами хронологічних міксах, притаманних більшості «одеських» закладів. У легкості зчитування відвідувачами цього мотиву віддзеркалюється сюжет переживання «одеської» ностальгії від Бабеля до перевідкриття Бабеля в 1960-ті та 1980-ті роки. Ностальгія запускається баченням Одеси як міста відкритих можливостей, при всьому їх різнобарв’ї. Центральним мотивом тут стає готовність вирвати щастя, не зважаючи на цілковиту руїну навкруги. Для радянського обивателя таким образом звільнення ставали як образи «старої» Одеси часів Дерибаса та Ланжерона, так і герої Бабеля чи Ільфа з Петровим, а також міфологічні «цеховики» 1970-х, що «вміли жити» у геть несприятливих умовах. Для «одеських» закладів за межами пострадянського простору ностальгія проступає скоріш у формі спогаду про мертве місто, рештки якого перемістились в еміграцію.
Своєрідним фоном для реалізації сюжету одеського міфу є мотив «єврейського міста». Специфіка одеського гумору в підприємствах пам’яті експлуатується в форматі «їдиш-подібна говірка – це смішно». В закладах Sarochka–Style цей мотив використовується «в лоб», а в інших – через використання упізнаваних зворотів на кшталт «такі да». Експлуатується тема єврейського куховарства (в Sarochka-Style рекламується майстерність «тьоті Сари/Цилі»; в концептуальних, як московський «Дюк-Дюк», висить портрет одеської бабусі ресторатора). Місце євреїв в історії Одеси може визначатись через згадку про погроми (наприклад, в історії Одеси на сайті ресторану «Odessa» в Кельні відразу після фіксації відвоювання в Османської імперії Чорноморського узбережжя описується погром 1905 зі згадкою про попередні погроми). Єврей в «одеських» закладах є або просто анекдотичним або літературно-анекдотичним, і це теж результат седиментації місця євреїв у міфі Одеси до образу (за висловом кінокритика Сергія Кузнецова) «смішного симпатичного нацмена», що культивувався у пізньорадянському кінематографі. Розважальний характер досліджуваних закладів не виключає використання й іншого контенту, отже наявність анекдотичного фону показує нам усю специфіку седиментації.
Сюжет міфу Одеси у віддалених підприємствах пам’яті, за межами міста, можна окреслити як часову петлю, що бере початки в декількох точках водночас, проходить крізь простір руйнування світу та повертається у вихідний момент в жесті туги за втраченим раєм, де весело, де все шкереберть, де є відчуття дитячої безтурботності, коли ти у бабусі або в компанії смішних сусідів зі специфічною вимовою. І потрапити у цей втрачений рай може тільки той, хто зуміє прочитати приховане від «простаків» повідомлення.
Епілог
Насамкінець хотілося б згадати ще один приклад використання образу Одеси в підприємствах пам’яті, який не було розглянуто, бо його використано не в специфічно «одеському» закладі. Це образ матроса з панцирника «Потьомкін», що прикрашає заклади відомої в Ірландії мережі ресторанів швидкого харчування «Fish‘n’Chips» компанії Beshoff Bros. У першій чверті ХХ ст. Іван Бешов відкрив у Дубліні закусочну з рибкою та смаженою картоплею, з чого й почалася історія Beshoff Bros. За легендою, Бешов був моряком з «Потьомкіна», що втік після поразки повстання та в 1913 р. осів у Дубліні. Тому заклади «Fish‘n’Chips» прикрашені світлинами «Потьомкіна» та портретами Івана Бешова, що був дуже колоритною особистістю. Розповідь про нього, на жаль, виходить за рамки цієї статті. Дублінський фастфуд ми згадали тому, що це, напевно, найбільш оптимістичний та неностальгійний варіант використання теми Одеси в підприємстві пам’яті за межею самого міста.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Оксана Довгополова
У публікації використано світлини з відкритих джерел.
__________________________
Оксана Довгополова – докторка філософських наук, професорка кафедри філософії та методології пізнання Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, керівниця групи неформальної освіти “Hubs of History”, спрямованої на формування простору діалогу про історичну пам’ять всередині громадянського суспільства. Наукові інтереси: проблематика історичної та колективної пам’яті, міська міфологія, проблеми примирення суспільства в контексті історичної пам’яті, метафорична розмітка соціального простору в контексті Свого, Чужого та Відторгненого. Живе і працює в Одесі.
_________________________
[1] Нарвселіус, Елеонора. “Аромат пам’яті з присмаком ностальгії: тематичні ресторани в пограниччях Центрально-Східної Європи” // Україна модерна. 12 жовтня 2015
[2] Erll, Astrid. “Travelling Memory”// Parallax, 17(4), 2011, р. 6.
[3] Там само.
[4] Basu, Paul. “Memoryscapes and Multi-Sited Methods” // Research Methods for Memory Studies, ed. by Emily Keightley and Michael Pickering. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2013, р. 130.
[5] Бойм, Светлана. “Будущее ностальгии.”Неприкосновенный запас, 3 (89), 2013, с. 12:
[6] Гаухман, Михайло. “Міт Одеси: міркування над книжкою Чарльза Кінга «Одеса: дух і смерть міста мрій»” // Україна модерна. 2016
[7] Там само.
[8] Grinshpun, Helena. “Deconstructing a global commodity: Coffee, culture, and consumptionin Japan”,Journal оf Consumer Culture, 14 (3), 2014, рр. 343–364.
[9] Окрім цитованих тут, маємо на увазі праці: Сквирская Вера, Хемфри Керолайн. “Одесса: «скользкий» город и ускользающий космополитизм”, Вестник Евразии,1, 2007, сс. 87-117; Херлихи, Патриция. Одесса. История. 1794-1914. Одесса: Оптима, 2015; Найдорф, Марк. “Одесский миф” как миф: (Ранние годы “одесского мифа”)”:
[10] Див. докладніше, наприклад: Полторак В., Козленко І., Радченко К.. Одеса: Альтернативний мистецький путівник. Одеса, 2012; Галина М., Штыпель А. “Одесса понад усе!”:; Звертаємось тут тільки до сучасного погляду, без урахування таких класичних вже доторків до «одеського уявленого», як О. Дерібас та Д. Атлас.
[11] Гінріхс, Ян Пауль. Міф Одеси. Київ: Дух і Літера, 2011, с.9.
[12] Там само, с.16.
[13] Мисюк, Анна. “Одесса в поэзии”, 2014
[14] Чимала російська пореволюційна еміграція залишила оманливі спогади про своє очікування – від описів «міста-анекдоту» від Тефі до моторошного фіксування «окаянних днів» Івана Буніна.
[15] Як це було у родині згаданого вже К. Болтанськи, де постійно іменувалась Одеса як батьківщина дідуся та бабусі, але самому Крістіану батько чітко сказав – ти француз, не треба нічого про минуле знати; отже, назва «Одеса» стала скоріш позначенням простору забуття та фантомів
[16] Крок убік – це кримська риба, яку на одеських кухнях традиційно готувати не звикли, але яка зараз з’являється в меню ресторанів в самій Одесі як впізнавана для туристів ознака «одеської кухні».
[17] Наприкінці 2017 його визнали кращим рибним рестораном України за версією премії «Сіль».
[18] GrinshpunHelena. “Deconstructing a global commodity: Coffee, culture, and consumptionin Japan”,Journal оf Consumer Culture, 14 (3), 2014, рр. 343–364.
[19] Basu Paul. “Memoryscapes and Multi-Sited Methods” In: Research Methods for Memory Studies, ed.
by Emily Keightley and Michael Pickering. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2013, р. 116.
[20] Бойм, Светлана. “Будущее ностальгии”, Неприкосновенный запас, 3 (89), 2013, с. 12:
[21] Для одесита кумедною є розповідь про прогулянки «Чорноморським бульваром» в Одесі, бо тут такого немає – є лише Приморський.
[22] Фуко Мишель.“Другие пространства”, Мишель Фуко. Интеллектуалы и власть. Часть 3. Москва: Праксис, 2006.
[23] Richardson, Tanya. 2008. Kaleidoscopic Odessa. History and place in contemporary Ukraine. University of Тoronto Press, 2008, р.113-115.
[24] Там само, р. 115.
[25] Там само, р. 119.
[26] Бойм, Светлана. “Будущее ностальгии”, Неприкосновенный запас, 3 (89), 2013, с. 62:
[27] Miller, Bryan.“Sampling The Food In Brooklyn’s ‘Little Odessa’”, 1983:
[28] Кинг, Чарльз. Одесса. Величие и смерть города грез. Москва: Изд-во Ольги Морозовой, 2013, с. 200.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
