Розбудити і нагодувати: «підручники патріотизму» для селян Наддніпрянської України на зламі ХІХ-ХХ ст.

Художня література та військові паради. Лубочні картинки та ілюстрації в книжках, календарях і періодиці. Тексти дум та агітаційних листівок. Ікони, релігійні твори, молитви, панахиди, паломництва. Усні спогади, співи, театральні постановки, публічні читання. Історія популяризації історичного знання – оповідь не лише про дидактичну літературу та шкільництво. Цей нарис – про різні типи «підручників патріотизму» та їх роль у прищепленні національної ідентичності селянам Наддніпрянщини на зламі ХІХ-ХХ ст.; ідейну спрямованість видань та практики поширення, які уможливлювали формування і свідомої національної громадянської позиції, і змішаних ідентичностей. У фокусі – становлення українського популярного історіописання у тісній конкуренції з російським та польським.
05.10.2018
44 хв читання

У жовтні 1900 р. Петро Стебницький у своєму листі захоплено вітав Михайла Комарова з отриманням цензурного дозволу на друк його «Оповідання про Антона Головатого»[1]: «Це ж перша історична брошура після якого довгого перериву!»[2]. П.Я. Стебницькому, як одному з очільників «Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг для народу», звісно йшлося про книжки, призначені для «народу» (на той час – фактично синонім селянства); як одному з керівних діячів української громади у Петербурзі – про відновлення можливості популяризувати національну модель української історії.

На зламі ХІХ-ХХ ст. просвітянам, заангажованим у відкритті українським селянам «широкого світу» друкованого слова, в описах своєї праці явно бракувало застарілих оптичних метафор доби Просвітництва[3]. Просто нести «світло» у «темну народну масу» було вже неактуально. Процеси модернізації та постання новочасних ідентичностей увиразнили проблему національного, змінюючи соціальний сенс читання, висуваючи вимоги соціалізації «нових читачів», пробудження у них патріотичного чуття, формування історичної свідомості. Усвідомлення афірмативного потенціалу[4] читання селянами історичної белетристики та дидактичної (популярної і навчальної) історичної літератури зумовлювало розбіжності у підходах до ціннісного наповнення подібних видань, визначення їх національного вектору, роль у боротьбі між представниками українського, польського і російського національних проектів у спробах розгортання цих проектів на території Наддніпрянщини. Конкуренція за право ширення популярних історичних праць, як фундаменту культурної консолідації та колективної ідентифікації селян, деформувала розуміння «неосвіченості»: у суспільній думці «темними» поставали не лише анальфабети, але й «ідейно несвідомі» читачі та ретранслятори поглядів опонентів. Оптичні метафори доповнювались харчовими і медичними: «пробуджені» мали бути «корисно» і «поживно» нагодовані, а за потреби – «вилікувані». Зацікавлення у забезпеченні політичної лояльності селян шляхом «правильного» формування образу Батьківщини та уявлень про спільність актуалізувалось в умовах політизації громадського життя на початку ХХ ст.

Частина популярних видань, які прямо чи опосередковано могли сприяти залученню селян до «ідеологічно національних спільнот», донесенню до них поняття про те, що Влодзімєж Меджецький, слідом за Станіславом Оссовським, називає «ідеологічною Батьківщиною» (комплекс знань про територію національної спільноти та набір найважливіших культурних символів, що відрізняють її від решти світу)[5], є добре відомими у дослідницьких колах, але ці відомості розпорошені у працях з історіографії[6], книгознавства[7], літературознавства[8], педагогіки[9] тощо. Пошуки потрібних каталогів та бібліографічних покажчиків виявились «зав’язаними» на з’ясуванні специфіки актуального у Російській імперії у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. поняття «народна література». У статті розгляд зусиль представників української, польської та російської національних спільнот зі створення та /або використання видань з історичними відомостями для «націоналізації» селян Наддніпрянщини на межі ХІХ-ХХ ст. зосереджений на визначених активістами типах видань, їх ідейному вмісті у контексті національних інтеграційних моделей, складанні інфраструктури поширення[10].

Основна страва

За переписом 1897 р. лише близько 18,8% мешканців Наддніпрянщини, старших 10 років, вміли читати[11]. На сьогодні в оцінках читацького потенціалу українського селянства застереження викликають не лише ці цифри[12].

Тим не менш, у російських урядових інституціях рано забили на сполох через можливі наслідки розширення читацьких можливостей представників соціальних низів та якість вживаної ними «розумової їжі». У законодавчому полі «простонародне» читання було відділено від «загального» у 1848 р. Вже до 1860-1870-х рр. ретельно регламентованою стає сфера саме селянського читання. Низький рівень мобільності сільського населення, нестача грошей, логістичні труднощі доставки книжкової продукції полегшували встановлення адміністративних фільтрів для проникнення друкованого слова і,  відповідно, небажаної інформації до сіл; дозволяли ефективніше, аніж у містах, контролювати випуск та способи поширення друкованих видань – комерційні й освітні, легальні і нелегальні, приватні та інституалізовані. Для потрапляння до сільських шкіл, читалень та аудиторій публічних народних читань автори і видавці були зобов’язані отримувати не лише цензурний дозвіл, але й, додатково, ухвалу Вченого комітету Міністерства народної освіти (далі – МНО), і подібні дозвільні візи надавало не лише це міністерство. Був запроваджений особливий порядок адміністративного та поліцейського контролю за сільськими освітніми установами, просвітницькими заходами, книжковими продажами у селах та на ярмарках тощо.

Обмеження стосувались обох видів «народних» видань, виділених у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона: як поширюваних на комерційній основі лубків («сукупності творів, за змістом і формою доступних для розуміння широких мас народу»), так і «просвітницької літератури для народу»[13]. «Народну» літературу, як специфічний тип видання, характеризують спеціальні вимоги (на практиці не стандартизовані) до мови, способу та форми викладу, оформлення, ціни і обсягу. За підрахунками американського дослідника Джефрі Брукса, тільки з 1887 р. до 1892 р. наклад книг, офіційно означених як «книги для народу», включно з популярними у народі релігійними текстами, художньою літературою і політичними брошурами, на території імперії виріс з 3 до 28 млн. екземплярів, збільшилась і кількість назв[14].

Після зміни цензурних правил і нетривалої лібералізації сфери книговидання і книгорозповсюдження під час революційних подій 1905-1907 рр. державний нагляд за сферою селянського читання знов посилився, але застосування до популярних видань загальних цензурних норм створило формальні умови для урізноманітнення книжкової пропозиції селянам, не обмеженої становою «народною» літературою. Своєю чергою низка чинників (диференціація освітнього рівня селян, нарощення їх господарської та політичної активності, збільшення контактів з містом, служба у війську, переселення, користування залізницею тощо) сприяла виходу за встановлені рамки доступу до книги.

Погляди на те, якою мала бути «популярна» література – залишатись «народною» (становою за призначенням) або ставати «загальнонародною» (позастановою, орієнтованою на широкі кола читачів) змінювались і у громадських колах. Тамара Гундорова відзначає, що у розвитку української культурної самосвідомості новий етап настає із актуалізацією «потреби творення культури третього стану і відповідної йому серединної культури у вигляді якогось “загальнонародного” письменства». З кінця ХІХ ст. активізується тенденція «щодо свідомого творення популярної, демократичної літератури» із зближенням «народної» й «інтелігентної» творчості[15]. У публіцистичній практиці творців і рецензентів українських популярних історичних праць до 1905-1907 рр. можна зустріти вживання означення «популярного» видання як синоніму «народного». Переосмислення цільового призначення «народної літератури» мінімізує використання цього терміну.

Зміни у концептуалізації народної / популярної літератури спостерігались і у російській публіцистиці та видавничій сфері. У словнику Федора Павленкова (1905) «народною літературою» визнана лише «література, спеціально пристосована для народу: переробки, популяризація і дешевка всякого роду (у т.ч. лубочні видання і листівки[16])», адже «з розвитком освіти серед народу і культури» вона замінюється «загальнодоступними за ціною виданнями, призначеними для всякого читача взагалі, без будь-яких спеціальних  пристосувань»[17]. У 1916 р. у збірнику на честь російського видавця Івана Ситіна знов лунала думка, що народу потрібна не «народна» книга (для «меншого» брата), а «загальнодоступна», розрахована «на людину (тут і далі вид. авт. – В.В.) з певним культурним цензом або без нього»[18].

Націотворчі процеси акцентували роль мови як інструменту доступу до знань і «розбудження» національних почуттів. Обстоювання власної візії «ідеологічної Батьківщини» представниками кожного з національних проектів було зав’язане на відмежування і захист мовного простору, наголошення ролі рідномовного ознайомлення із надбаннями національної літератури, географічного та історичного знання. Намагання забезпечити і огородити імперське поле впливу на свідомість підданих задля забезпечення їх політичної лояльності спровокували антиукраїнські укази 1863 і 1876 рр. та постанова 1881 р., що мали безпосереднє відношення до регламентації «народного» читання. Низка заборон стосувалась поширення польського друкованого слова: з 1863 р. влада заборонила навчати селянських дітей при католицьких парафіях, з 1864 р. – друкувати й продавати польськомовні книги, у 1905–1907 рр. – навчати школярів польською на заняттях з  російської мови, географії та історії[19].

Григорій Грабович і Тамара Гундорова завважили роль формату «народної» літератури у виході української літератури поза межі «загальноросійської». На думку Г. Грабовича, всі головні українські учасники дискусії про «народну літературу» (Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький і Борис Грінченко) поділяли настановчий підхід, згідно якого «українська література і повинна бути народною літературою». Українські інтелектуали розпочали процес «націоналізації» імперської «наднаціональної» літератури, «рух до широко національної, тобто народної літератури»[20]. За спостереженням Т. Гундорової, «створення “народної” української літератури за взірцем популярної мало в собі значні об’єднавчі позиції націотворення». Вчена розглядає проект розвитку української літератури у напрямку «народної» літератури крізь модель народницької парадигми, підкреслюючи, що популярна українська література народницького типу «сприймалась як питомо національна форма культурного розвитку» до початку ХХ ст. Натомість у Росії «народну» літературу відразу розуміли як «популярну» і загальноросійську[21].

Серед комплексу видань з історичною інформацією, призначених та/або доступних для селянства, за цільовим призначенням можна виділити дидактичні (науково-популярні і навчальні) та художньо-літературні (лубок, художні тексти «для народу» просвітницького характеру, твори красного письменства); за знаковою природою інформації – текстові та образотворчі (лубочні картинки та цикли ілюстрацій «інтелігентського» походження); за формою видання – книжкові, журнальні, газетні, листові; за обсягом – книги, брошури та листівки[22]. Ці видання могли бути неперіодичними і періодичними (газети, журнали, календарі), а за способом видання і поширення – легальними і нелегальними.

Імперський присмак

У 1913 р. Олександр Русов згадував, що після поразки російського «військового мундиру» під Севастополем (під час Кримської війни 1853-1856 рр.), на перші ролі у громадському житті вийшли люди «у штатському», а «книжки про Суворова і війну 1812 р.» на теми «гром победы раздавайся!» поступились місцем книжкам світського змісту, та ще й про того «мужика», якого раніше бачили лише як постачальника рекрутів[23]. Тим часом «гром побєди» не змовк, а вже невдовзі щосили струсонув царство офіційного популярного історіописання.

Для формування у селянській свідомості образу вітчизни імперського зразку влада мала найширший набір інструментів: використання всіх типів легальної друкованої продукції; здійснення контролю над системою шкільної і позашкільної освіти (товариствами грамотності, комітетами тверезості, публічними народними читаннями, мережею сільських книгозбірень та ін.), зрештою торгівлею друкованими виданнями; запобігання випуску видань з альтернативними версіями історії, і, водночас, сприяння поширенню літератури охоронного характеру з уславленням правлячої династії, самодержавного способу правління та експансіонізму. Промонархічний та воєнно-патріотичний характер освіти поєднувався із релігійно-моральними настановами у вихованні.

У дидактичній історичній літературі переважали сюжети із глорифікацією діянь російських монархів, полководців та «простих героїв»; переліком «підкорень» та «приєднань»; описами перемог у воєнних компаніях. Мізерні бюджети сільських бібліотек гарантували закупку передусім навчальної літератури. У списку посібників, рекомендованих МНО для використання у сільських школах, серед інших, можна знайти підручник Дмітрія Іловайського (1881), в історичному відділі – «народні» версії праць Сєргєя Соловйова (1866, 1882) та Ніколая Карамзіна (1890)[24]. У середньому книжки з історії становили близько 10% обсягу каталогів народних бібліотек, читалень та книжкових складів[25]. Сюжети в ура-патріотичному дусі тиражували у науково-популярній літературі та історичній белетристиці, на сторінках періодики та календарів, в аудиторіях публічних народних читань. З уряду надсилали спеціальні розпорядження з наказами закуповувати окремі видання для волосних і сільських правлінь, сільських шкіл і книгозбірень (так, у 1911 р. пропонували удоступнити для селянського читання книгу Алєксандра Нєчволодова «Сказания о Русской Земле», визнану корисною «для військ і народу»  особисто царем)[26].

У сфері офіційного популярного історіописання справжніми «підручниками патріотизму»[27] були видання мілітарної спрямованості. У 1904 р. серед книг, що розпродавались Катеринославським губернським книжковим земським складом, нараховувалось 138 видань з історії, майже третина їх – «про війну»; ще 24 твори цієї тематики були представлені у відділах дитячої літератури і белетристики. Окрему увагу автори приділяли образам виразників народної підтримки «царя і вітчизни», як у «військово-моральних оповіданнях» Алєксандра Тхоржевського («Красавец-солдат», «Два солдата», «Солдат», «Солдатское горе», «Лихая атака», «По-суворовски»).

У складанні інфраструктури популяризації історичних знань влада (різною мірою ефективно) намагалась використовувати можливості православної церкви у виданні і поширенні вірнопідданської літератури, контролі шкільного навчання та цілого простору впливу на вірян. Під час російсько-японської війни та з початком Великої війни тематичні публічні читання поєднували із організацією у школах і церквах збору грошей на військові потреби, влаштуванням колективних молитов та співів гімну перед портретом імператора. У народних училищах елементи історичної освіти поєднували із воєнізованими практиками навчання, коли військову гімнастику викладали відставні унтер-офіцери, а з учнів створювали «потєшні роти»[28]. Історичними відомостями супроводжувалися практики присвоєння історичних імен школам. Підживлювала інтерес до мілітарної тематики комунікативна пам’ять у сім’ях тих, хто брав участь у воєнних кампаніях імперії.

Під час святкування знакових для імперії  історичних річниць, роздавання і продаж серед селянтва ювілейних видань та проведення публічних народних читань  були важливою складовою комплексу комеморативних заходів поруч із релігійними процесіями, масовими панахидами, військовими парадами. Так, у ювілейному 1912 р. голова Київської повітової земської управи придбав для шкіл 17 наборів картин показового вмісту: з портретами Алєксандра І, Алєксандра  Суворова та російських письменників, зображеннями святих Києво-Печерської лаври та епізодів війн Росії з Францією, Туреччиною та Японією[29].

Для селян, які отримали шкільну освіту, історичними книжками були передусім книжки про війну. Однак шкільне і позашкільне навчання історії з різних причин не мало всеохопного характеру, а зміст спеціально створених «для народу» видань не завжди був зрозумілий селянам. Широкій популяризації офіційної моделі історії  слугували лубки (брошури і картинки), інформацію з яких могли сприймати і читачі з низьким рівнем читацької компетенції, і пасивні читачі – анальфабети. Близькі за образною системою до фольклорних форм, вони додавали специфічних відтінків рецепції селянами героїчної теми, нав’язуючи казково-фантастичне сприйняття війни – з жахами і «пристрастями», гіпертрофованими зображеннями «героїв» і «ворогів».

Серед історичних «народних» книг, рекомендованих до друку у 1897 і 1899 рр. Київським цензурним комітетом, була лише одна «інтелігентного» походження – «О том, как Богдан Хмельницкий освободил Украину от польской неволи» Івана Слепушкіна. Назви ухвалених лубочних видань (всі представлені київським лубочним видавцем Тімофєєм Губановим) дають певне уявлення про специфіку історичного знання у них: «Белый генерал. Повесть из событий последней Русско-турецкой войны», «Битва русских с кабардинцами. или Прекрасная магометанка умирает на гробе своего мужа», «Невеста-убийца или От венца в кандалы. Историческая повесть про время Екатерины ІІ», «Граф Суворов», «Япанча татарский наездник или Покорение Казани Иоанном Васильевичем Грозным», «Подарок Султану. Историческая повесть». Ще  три «історичні повісті» містили згадки про українське минуле у контексті «загальноросійської» історії: «Иван Степанович Мазепа малороссийский гетман» А. Невзорова, «Гетман Богдан Хмельницкий или Присоединение Малороссии» та переробка повісті Миколи Гоголя – «Тарас Бульба. Повесть из жизни запорожских казаков»[30]. У 1914 р. той же Т. Губанов випускає книжечки під назвами: «Миролюбие русских и злоба немцев», «Европейская война» [31].

«Казковий» формат лубків лише маскував ідеологічну складову. Російська книгознавиця Любов Родіонова, розглядаючи лубочні картинки на історичну тематику, відзначає особливості їх композиційної побудови: 1) більшість портретів створені за схемою, характерною для казкового лубка, 2) в основі воєнного лубка – єдність художньої композиції і іконографії: батальні сцени у зображеннях різних війн створювались за єдиним взірцем, у ряді випадків копіювали не лише композицію, але й сюжет картинки[32].

Лубочні образи історичних осіб і подій відповідали російській історичній моделі, популяризованій у дидактичній літературі та історичній белетристиці. Серед основних тем історичної лубочної картинки Л. Родіонова називає: портрети історичних осіб, передусім монархів та полководців; ілюстрації до ключових подій російської історії та актуальних поточних подій; зображення урочистостей та ювілеїв; воєнний лубок. «Прості однозначні пояснення» на картинках не припускали наявності інших історичних трактувань. У воєнному лубку відображено  війни, які вела Росія у ХІХ – на початку ХХ ст. У періоди війн друк лубочних листів був регулярним[33].

У 1913 р., напередодні Великої війни, паради-огляди гібридної бойової зброї пройшли у Москві і Петербурзі (на думку Л. Родіонової експонування лубочних видань на книжкових виставках підкреслює  спеціальну увагу влади до їх агітаційної функції). За часів війни асортимент лубочних картинок воєнної тематики сягнув 600 назв[34]. У 1915 р. російська журналістка Вєра Славенсон писала, що читачів (або й глядачів) у цих картинках приваблювали не стільки не завжди зрозумілі підписи, вихоплені з контексту офіційних воєнних зведень або статей бульварної преси, як яскраві образи і сенсаційні заголовки. Інформація воєнного лубка компенсувала малодоступність газет. При цьому батальний лубок висвітлював лише перемоги і глядач «незмінно залишався оптимістом і патріотом»[35]. Лубочні образи також тиражували у літографічних поштівках та періодиці.

Масова лубочна література ще ефективніше за дидактичну працювала на об’єднання інформаційного простору, в який вміщували селян всієї імперії, наділяючи знаннями про імперську «ідеологічну Батьківщину».

Історія царів та війн, як стрижень імперської моделі ідентичності, контраверсійно переверталась у спробах сконструювати альтернативу. На одну з них звернув увагу японський дослідник Хадзіме Кіодзава: вона формувалася російськими інтелектуалами на основі ширення творів класиків російської художньої літератури[36]. Виглядає, що історики бачили історичну складову такої моделі як варіацію офіційного історіописання, але з акцентом не на династичній, а на культурній історії та увагою до вивчення регіональної історико-культурної спадщини, як, наприклад, у працях Євгєнія Звягінцева[37].

Свою альтернативу витворювали і представники російського революційного руху. Частково легально (на початку ХХ ст., через інфраструктуру товариств грамотності), але переважно нелегально серед селян поширювали політичні агітаційні видання з історичними відомостями. Формування образу російської історії у них ґрунтувалось на пропаганді антимонархічних та визвольних ідей.

Тільки у період з 1875 р. до початку березня 1876 р. по лінії МВС надійшло шість наказів губернаторам та начальникам жандармських управлінь ретельно перевіряти зміст поширюваних через книгонош видань для народу, не обмежуючись поверховим їх оглядом, адже під виглядом «звичайних народних» (дозволених цензурою «ранніх народних книжок» або нових – з фіктивними дозвільними відмітками) маскували брошури антиурядового характеру. У березні 1889 р. наказом міністра внутрішніх справ було заборонено друкувати твори про «смутні періоди нашої історії», ознаменовані «буйством народних мас, повстаннями і різного роду порушеннями державного порядку»[38]. З перших років ХХ ст. жандармські управління фіксували «посилену агітаційну діяльність різних революційних організацій», поширення серед селян «неправдивих оповідань про діяння російських монархів», з критикою самодержавства та його соціальної політики, закликами до зміни державних порядків («Беседы о земле» Л.М. Благовещенського та «Рассказы из русской истории», 1901). Один з таких «підручників» («Рассказы из русской истории», 1906) був виданий у Херсоні[39]. Пропагандою революційного руху просякнутий покажчик «Детская и народная литература» (5-те вид., 1908) російського освітянина Алєксєя Лєбєдєва. Політизація та радикалізація суспільних рухів супроводжувалась урізноманітненням уявлень про «батьківщину» та «обов’язок перед народом», а також поглядів на те, що вважати геройством – насильство над зовнішнім ворогом або представниками державної влади.

«Пропагандою» були позначені навіть «народні» календарі. У 1911 р. в Одесі був вилучений з продажу наклад «народного» «Отрывного календаря для Юга России на 1911 год» через наявність у ньому «тенденційних» висловлювань про «православну Церкву-Мати і мати Росію»[40]. Щоправда, є сумніви щодо того, якому «народу» призначалось видання, в якому серед рекомендованих обідніх блюд було фісташкове морозиво та крекети.

Напоєні мрією

Вал видань з популяризацією російської історії для діячів українського національного руху був відвертим викликом. Складнішою була ситуація зі сприйняттям спроб прищеплення, зокрема мешканцям Правобережжя, польської ідентифікації. Натомість це питання дуже хвилювало уряд, і воно досі розглядається передусім у контексті російсько-польського протистояння.

Один з аспектів українсько-польських відносин добре сформульований В. Меджецьким. Поляки, які вели боротьбу з Росією та російськістю, свою національну програму будували на ідеї незалежності, виказували спротив інтеграції в структури православної слов’янської імперії, демонстрували конкретні форми боротьби за збереження і посилення власної окремішності. В осередках, які тісно контактували з польським народним життям, сформувалися перші ініціативи українського та білоруського сучасного народного руху[41].

Серед етнічних поляків, які підтримували українські національні цінності, на початку ХХ ст. виділялись сподвижники Вячеслава Липинського, які проголосили себе «українцями польської культури» і заснували видавництво популярних україномовних книжок для народу[42]. Одним із них був кооператор, засновник україномовної газети для селян «Світова Зірниця» (1913-1920) Йоахим Волошиновський. Були й менш відомі приклади. У 1909 р. службовці Уманського цукрового заводу клопоталися про дозвіл влаштувати у с. Узині аматорські вистави українською, польською і російською мовами для збору коштів на побудову пам’ятника Т.Г. Шевченку[43]. «Українофільські тенденції» поширював працівник бібліотеки Варшавського університету Д. Баранюк, який щорічно приїжджав на батьківщину й опікувався роботою бібліотеки с. Терешківці Летичівського повіту[44].

У польському русі запозичували не лише форми роботи, але й гасла. У 1913 р. увагу українських активістів привернули «заповіти» для польського народу, виголошені на з’їзді польських жінок у 1912 р.: «1) Рідний край свій кохай над усе, шануй його історію і вір в його будучність. 2) Почитай своїх визначних людей, звитяжників і мучеників за народний добробут, а їхні імення святкуй, як народні свята. 3) Знай історію свого народу для того, щоб всякий раз міг оборонити свій народ перед ворогами». Серед інших заповітів були заклики зберігати моральність і релігію свого народу, вживати рідну мову в освіті і побуті, читати «добрі польські книжки», співати польських пісень, знати польські звичаї, брати участь у громадській роботі[45].

На думку української письменниці і громадського діяча Олени Пчілки (О. Косач), просвітянська діяльність поляків на Київщині не представляла загрози для ширення українських ідей, обмежуючись відносно нечисленною польською спільнотою, що виключало «поглинання української національності польською»[46]. Наскільки поширеними були такі погляди – питання.

Факти, накопичені у роботах з історії українсько-польських відносин[47], дозволяють хоча б частково реконструювати шляхи і способи донесення до селян (передусім Правобережжя) знань з польської історії та прищеплення їм «польщизни». Дослідження засвідчують, що вплив польської системи освіти поширювався не лише на селян польського походження та денобілітовану оселянену польську шляхту, але й на українців-католиків та частину українців-православних з уніатським корінням та родинною пам’яттю про насильницьку зміну конфесії. Масовий перехід українських селян з родин колишніх уніатів у католицтво від 1905 р. сприймався російською владою як ознака їх «спольщення». Автор почаївської агітаційної брошури визнавав, що частина селян прагнула переймати «звичаї панів» – відвідувати костьоли, шанувати ксьондзів, польські традиції та мову[48]. Зафіксовані випадки вступу православних селян до католицьких релігійних братств[49].

Вдалось знайти не так багато фактів про історичні видання «для люду», які через заборони ретельно приховували. Подекуди їх просто не вистачало, наприклад, у 1850-х рр. для викладання географії та історії Польщі були затребувані рукописні підручники та книги[50]. 11 жовтня 1911 р. подільський губернатор доповідав генерал-губернатору Федору Трепову, що «при виявленні таємних польських шкіл, не було випадку знаходження підручників з тенденційним польським характером». У таємній школі с. Сичовка-Стремигородська Радомишльського повіту серед конфіскованих 12 книг був лише один навчальний посібник з історії – екземпляр «малої історії Польщі»[51]. Просвітяни використовували різноманітні доступні видання (не лише «для люду»), у тому числі з домашніх бібліотек польських землевласників та управителів, католицьких і колишніх унійних священиків, нелегальних бібліотек при поміщицьких маєтках.

Відомості, що впливали на формування ідентичності, містилися не лише в історичних виданнях. У рукописних підручниках з географії 1850-х рр. зазначалось, що поляком є кожна людина, що мешкає між Балтійським і Чорним морями, річками Двиною, Дніпром, Дністром, Прутом та Одером, досконало знає польську мову і ладна покласти життя за свою Вітчизну та католицьку віру[52]. В одному із знайдених під час поліційних обшуків польському букварі Матір Божа називалась «Королевою Польщі», лунали заклики любити Польщу; в іншому – у кожному тексті підкреслено слово «Польща»; у «Варшавському популярно-господарському календарі» 12 листопада 1866 р. було назване днем пам’яті загиблих у 1863 р. Зрештою у 1864 р. власті заборонили продаж букварів і підручників (що сприяли знайомству з географію та історією Польщі, якою вона була до 1772 р.), а у 1867 р. – і польські календарі[53]. Пам’ятні історичні дати закріплювали у візуальних зображеннях: у 1909 р. на Волині поширювали іконки та картинки із зображенням герба Царства Польського і датами «прославлення і приниження Польщі»[54].

За В. Меджецьким, на користь справи пропагування польської моделі ідентичності свідчила та обставина, що поляки, які перебували під російським пануванням, становили лише частину багатої на традиції та культурні надбання національної спільноти, що дозволило протистояти російському утискові[55]. Ймовірно частину підручників на Правобережжя завозили з інших польських територій, адже нові книги виходили у незначній кількості. За даними І. Лісевича у 1897–1903 рр. польськомовні видання становили 5,48% усіх ввезених до Російської імперії книг, у 1904–1914 рр. – 7,29%. Постачали їх переважно нелегально[56]. Окремо постає питання про використання у розбудові націотворчих проектів і вихованні патріотизму польської белетристики (польською мовою).

Від 1905 р. розпочалось налагодження власного книгодрукування. Луцько-Житомирська консисторія у 1906 р. розсилала каталог «Бібліотеки Людової» книжкового складу М. Шенковського у Варшаві. У 1907-1916 рр. не менше півсотні видань для народу побачило світ зусиллями ксьондза Ф. Шнарбаховського у Житомирі, Браїлові та Харкові. Серед них – шкільні, науково-популярні та художні твори «Народної бібліотеки» та «Бібліотеки для вигнанців», дешеві брошури «Копійчаної серії» на релігійно-моральні та  історичні теми[57]. Значна видавнича робота була розгорнута під час Великої війни. Тільки Київська окружна рада польських рятункових об’єднань у друкарнях польських освітніх товариств видала близько 20 назв підручників з різних дисциплін загальним накладом 158,1 тис. екземплярів[58].

У складанні інституційної основи польської історичної освіти центральне місце посідали структури католицької церкви: опіка видавничою діяльністю, налагодження таємної  і легальної  освіти, організація гуртків тверезості, заснування бібліотек тощо. Особливий акцент робили на налагодженні комунікації селян у колі родини та знайомих для передачі історичних знань. Діяльність католицької церкви стала центром об’єднання громадських зусиль польської спільноти. Релігійна основа польської освіти підносила роль періодичних видань католицької церкви як чинника формування польської ідентичності, серед яких: «Lud Boży», «Głos Katolicki», «Oracz», «Nasza Wieś». Часопис «Nasza Wieś» був закритий після звинувачень у пропаганді польського патріотизму[59].

Важливою освітньою інституцією від 1863 р. стало заснування польських таємних шкіл. Після їх остаточної легалізації у 1914 р. вже до 1918 р. діяло щонайменше 1305 польських шкіл із 78670 учнями[60].

Основою для заснування чи підтримки шкільних бібліотек часто ставали приватні книгозбірні. Чимало книг з приватної бібліотеки Вороніна з Білокриниці потрапило до розміщеної у палаці землеробсько-ремісницької школи для хлопчиків[61]. При парафіях і поміщицьких дворах з кінця ХІХ ст. виникали нелегальні хати-читальні, де для навколишніх мешканців читали літературу освітнього характеру. Освітні осередки утворювали при цукроварнях[62].

Розгортання легальної і нелегальної діяльності польських культурних і політичних об’єднань та партій утворювало додаткові можливості для ознайомлення селян з цінностями польської «ідеологічної Батьківщини». За різними даними, з 1881 р. або 1897 р. в Україні діяло підпільне товариство «Oświatа Ludowа», створене для «прищеплення народу польської обізнаності». З 1880-х рр. просвітою народу у «польсько-патріотичному дусі для роботи за звільнення Польщі» займалась «Liga Narodowa». Члени гуртків, серед яких були й селяни, мали допомагати у доставці з-за кордону видань партії, зберігати їх, читати і позичати знайомим. У 1902 р. «Liga Narodowa» випускала патріотичні брошури, періодичні видання, підтримувала «Oświatи Ludowи» і народну організацію «Вільні Брати», покликану «пробуджувати громадянський дух» ремісників та селян заради відновлення кордонів вільної Польщі[63]. Товариству «Польський Союз», зареєстрованому у 1907 р., власті приписували наміри «прищеплювати ідеї польського націоналізму» полякам та «спольщеним малоросам» всіх верст загальноосвітніми засобами[64]. У 1904 розпочало свою діяльність товариство «Oświata»[65], офіційно заборонене у 1909 р., хоча згадки про його нелегальну діяльність стосуються і 1910 р., і 1912 р. Занепокоєння  у Сенаті викликала можливість розгортання діяльності цього товариства саме на селі, бо це могло завадити «національно-політичної єдності, у цілях асиміляції російської народності»[66]. 1913 р. у ширенні серед селян патріотичної літератури власті підозрювали активістів  «Народного селянського союзу» (назва – за джерелом [67]), «Korporacjі», «Filarecjі» і «Poloniі». Просвітницькі цілі мала діяльність жіночих організацій – «Dźwignia», «Robota» та ін.

Між тим, навіть зацикленість представників російських владних інституцій на «польській загрозі» не завадила київському губернатору у 1909 р. назвати діяльність польських просвітницьких товариств в Україні «шкодою повільної дії». Небезпечнішою йому здавалась програма українських організацій[68].

Містично-поетичне українське меню

Історія українських «підручників патріотизму» – це багато історій. Історія творення новочасного розуміння української «ідеологічної Батьківщини» і формування патріотичного популярного історіописання: рефлексії щодо форми та змісту, відбору тем, фактів і образів; написання нових праць і адаптації вже відомих. Історія ставлення до накопиченого багажу творів та ідей – закріплення зразків, забування, обминання. Історія боротьби з перешкодами і конкурентами. Історія пошуків «народного» читача (уявного і реального) та способів переконання його сприйняти і засвоїти пропоноване знання, прищеплюючи сконструйовану спільну ідентичність.

У 1914 р. український літературознавець Олександр Грушевський так переповів давнього листа Миколи Гулака Афанасію Марковичу: «Братчики задумали випустити ряд книжок на українські теми, у розрахунку на широкі читаючі маси. Найбільш важливою вважали братчики книжку з історії України, адже саме про минуле рідного краю ходили найбільш суперечливі чутки і темні уявлення. Але разом з тим братчики хотіли, щоб ці книжки за своїм літературним виконанням були б цінним внеском до української літератури». Таку історію, на думку М. Гулака, слід було написати мовою «не просто простонародною, а вишуканою і при тому простою, а тому народною», щоб цей твір став окрасою не лише української літератури, а й посів почесне місце «між кращими творами людського розуму»[69]. Після свого заслання за втілення амбітних планів братчиків взявся П. Куліш. У 1860 р. зладив свою «Історію України» для народу. До підготованого у тому ж році і надрукованого, після цензурних скорочень, у 1861 р. другого видання своєї «Граматки», теж додав «малу історію України». Працював над мовою – вжив новий український фонетичний правопис («кулішівку»). Нереалізованим залишився задум М. Костомарова написати таку історію.

Подальший період становлення українського популярного історіописання (до 1905 р.), принаймні у версії українського історіографа Василя Біднова, виглядає блідо і невиразно. У 1920 р. він з цього приводу завважував лише те, що  число українських книжок з кожним роком зменшувалося, і всі вони належали до красного письменства; з науково-популярних цензура пропустила лише  «Про українських козаків, татар і турків» (1876) М. Драгоманова та «Унія і Петро Могила, київський митрополит» (1875) І. Нечуя-Левицького[70].

Приписи 1863, 1876 і 1881 рр. скоригували подальші плани охочих популяризувати українську історію й суттєво обмежили спектр україномовних видань, які пропагували національну версію історичного минулого. Слова П. Стебницького про 30 років перерви до виходу «Антона Головатого» стосувалися заборони випуску історичних науково-популярних книжок, написаних у традиції, започаткованій братчиками. У зародковому стані залишалась навчальна історична література, була відсутня легальна періодика та  календарі.

Однак «пропащим» цей час не був. Заборони сприяли збільшенню контактів українських активістів Наддніпрянської і Західної України, співпраці у видавничій сфері. У 1889 р. Б. Грінченко клопотався перед львівською «Просвітою» про друк свого «Князя Ігоря». У 1891 р. у львівському часописі «Правда» (1867 – 1898, з перервами) і окремим виданням вперше побачив світ «Антін Головатий». На Галичині знайшли свого читача історичні твори І. Нечуя-Левицького. І цей перелік геть не повний. На шпальтах «Правди», «Зорі» (1880-1897), «Літературно-наукового вістника» (1898-1932) (далі – ЛНВ) формувалось спільне критичне середовище, відбувалось обговорення критеріїв написання популярних історичних праць.

У «Зорі» Б. Грінченко оприлюднив свою програму розвитку «популярної літератури», підкреслив націотворчу функцію історичних праць у поясненні «народові, що таке нація, як треба любити свій край, свій народ»[71]. Для привчання читачів до україномовної літератури та успішної популяризації у ній  наукових знань пропонував створювати (1) українську лубочну літературу (у знайомій народу формі, але просвітницького характеру) та (2) науково-популярну літературу. Його програма була подібною до просвітницької програми Київської громади щодо популяризації української історії у широких колах читачів шляхом видання  текстів від «метеликів» на пару десятків сторінок до невеликих монографій на півтори сотні сторінок[72].

У своїх публікаціях і практичній діяльності Б. Грінченко фактично творить «пантеон» вже відомих популярних творів (науково-популярних і художніх), придатних, на його погляд, для формування національної ідентичності народу. Високо оцінюючи діяльність П. Куліша та його доробок, просвітник у своїх критичних роботах підносив не його «малі історії України», а «Хмельнищину», «Виговщину» та історичний роман «Чорна Рада. Хроніка 1663 року». Саме їх, поряд із «Чернігівкою» М. Костомарова (у власному перекладі), «Сагайдачним» Д. Мордовцева (у перекладі його дружини Марії Загірньої) та «Про українських козаків, татар і турків» М. Драгоманова робить класичними популярними працями з української історії. У 1912 р. рецензент «Дніпрових хвиль» (1910-1913) (ймовірно Дмитро Дорошенко) відзначав ці праці як взірцеві для популярного історіописання[73]. Б. Грінченко друкував і власні художні твори історичної тематики – «Степовий гість», «Чорноморці у неволі» та ін.

Розвиток  україномовної історичної белетристики у Наддніпрянщині став справжнім «вікном можливостей» для національного проекту, і не тільки через заборони. Поєднання історичної канви і яскравої образності робило художні твори об’єктом особливої читацької зацікавленості й вважалось надійним засобом розбудження патріотичних почуттів і формування національного духу. Увагу до цього жанру підтримувала й специфіка україномовної освіти читачів – через літературу, а не школу. Ту літературу, яка від кінця ХVІІІ ст. була пронизана історією. Популяризація творів Тараса Шевченка уможливлювала ознайомлення і з їх художньою образністю, і з поетовою візією історичного минулого.

Українські інтелектуали об’єднували зусилля у намаганнях отримати цензурну ухвалу на друк «рідних» історичних брошур. У 1898 р. через цензуру під іншими назвами намагались «проштовхнути» (безрезультатно)  «Сагайдачного» і «Чорну Раду». У 1898-1904 рр. було кілька невдалих спроб отримати цензурний дозвіл на друк історичних праць І. Нечуя-Левицького та «Думи про Ігореве військо» Панаса Мирного. У такій проекції вихід «Антона Головатого», науково-популярної брошури, замаскованої під історичну белетристику (словами П. Стебницького: теж свого роду «художньої літератури»[74]), дійсно виглядав перемогою не лише автора, а українських громадських кіл загалом. Є. Чикаленко писав М. Комарову: «У нас так мало історичних книжок, народ наш так мало відає про минуле, що й така мала книжечка матиме велике знаміння»[75].

Цензурні перипетії змушували перестраховуватись. П. Стебницький  дорікав М. Комарову за «деякі дрібниці», які «трохи ріжуть вуха читачеві». З «Антона Головатого» просив прибрати «анекдота про те, як видатні українці “поклоняються” московським хресним», з «Оповідання про Богдана Хмельницького» (1901) – «солодкі вирази»  щодо «єдиної, неділімої і т.п.»[76]. Автор не дослухався.

Були два художні твори, переклад і «націоналізація» яких бентежили українських інтелектуалів найбільше – «Слово о полку Ігоревім» (його адаптацією  переймались І. Вагилевич, Т. Шевченко[77], Б. Грінченко, П. Мирний) та «Тарас Бульба». Русофільську версію твору М. Гоголя без кінця тиражували у передруках і лубочних переробках. «Гоголівський гумор зробив свою справу» – повість була шалено популярною, пробуджуючи у селян інтерес до читання[78]; впливала на виникнення стійкого інтересу до козацької тематики, формування (своєрідних) уявлень селян про українську історію. У 1913 р. Д. Дорошенко, наголошуючи роль Дмитра Яворницького у популяризації наукових відомостей про козацтво, підкреслював його зусилля із спростування «всіх неправдивих фантастичних поглядів на Запорожже, які глибоко закоренились серед нашого громадянства, через вплив офіційних підручників історії та гоголівських фантазій»[79].

Популярність твору М. Гоголя посилювала  значення появи його українських перекладів, зроблених Михайлом Лободою (Лободовським) (1874, 1883), Михайлом Комаровим (1909) та Миколою Садовським (Тобілевичем) (1910, 1916). Є. Чикаленко так визначав цільову аудиторію перекладу М. Комарова: «Тепер народ наш матиме до читання одну з найкращих у світі історичних повістей[80]. М. Лободовський теж робив спроби видати цей «переклад (казку)» у форматі «народного копеечного издания»[81]. «Тенденційний» характер перекладу Лободи відзначав Михайло Юзефович: «всі слова: Росія, російська земля, росіянин вилучені і замінені словами: Україна, українська земля, українець»[82]. Б. Грінченко читав селянам український переклад повісті, посилюючи його національний потенціал власними правками: «і завсіди він подобався, завсіди збуджував любов до Вкраїни, інтерес до козацтва»[83].

На зламі століть була продовжена закладена П. Кулішем у «Сільській бібліотеці» традиція друку кращих творів українських письменників. Найчастіше для народу перевидавали «Кармалюка» Марка Вовчка[84]. У 1900 р. М. Комаров у рецензії в ЛНВ підкреслив корисність белетристики для «національного самопізнання» народу й повідомляв про вихід в українському видавництві «народної літератури» у Черкасах українського перекладу «Івана Золотаренка» Євгена Гребінки[85]. Були видані белетризовані твори Григорія Коваленка («Зрада»), Дмитра Яворницького («За чужий гріх», «Де люди, там і лихо» та ін.), Модеста Левицького («За Коліївщини») та ін. У подальший період до 1917 р. королем історичної белетристики став Адріян Кащенко. Популярні відчити з історії козацтва представляв у народних аудиторіях та друкував Д. Яворницький. З’являлись переклади іншомовних історичних книжок на українські теми. У 1913 р. видавництво «Час» (1908-1920) випустило у світ перекладену М. Загірньою історичну повість Ольги Рогової «Теміш Хмельниченко, гетманів син» (1913), яку рекламували як «рідну сестру» «Чернігівки» та повісті Зої Левицької «При битій дорозі» (теж перекладу)[86]. Від пропозиції цього видавництва написати «романів, або історичних казок» відмовився І. Нечуй-Левицький. У царині популяризації історії він почувався просвітником, а не письменником, був переконаний, що не можна «частувати народ історичними вигадками та фантазіями, котрі він прийме йіх за дійсність»[87].

І література, й історія були пронизані фольклором. Насичення популярних історичних робіт уривками дум та народнопісенної творчості, видання окремих фольклорних збірників українські народники розглядали як запоруку розбудження історичної уяви читача. Орієнтиром були праці М. Костомарова і М. Драгоманова. Апеляція до етнографізму у виданнях для народу виразна у творчості Б. Грінченка (після 1905 р. теж). За відгуками рецензентів, його «Думи кобзарські» збуджували у народі любов до рідної країни, викликали інтерес до історії. У 1912 р. у видавництві Б. Грінченка була випущена праця мовознавця Олекси Синявського «Про що співають кобзарі». Тексти дум автор оздобив коментарями про історичні обставини їх створення, сподіваючись, що «всякий читач» відтепер самостійно міг збагнути «поетичну красу драматичних місць дум»[88]. У 1918 р. колишній член подільської «Просвіти» Никифор Григоріїв вивчення історичного фольклору запропонував зробити основою шкільного навчання історії України[89].

Популярність серед селян з різним рівнем читацької компетентності візуальних зображень робила вкрай важливою появу історичних ілюстрацій у національному (а не «загальноросійському» чи «малоросійському») стилі. Українські видавці дбайливо опікувались ілюструванням книжок та пропагуванням української історико-культурної спадщини у візуальних образах. Серед видань «Віку» (1895-1918) були листовні картки («відкриті листи», поштівки) та «Альбом українських поетів»[90]. Вимушена відсутність українських періодичних видань не заважала користуватись шпальтами російських. У травні 1905 р. П. Стебницький писав М. Комарову про «популяризацію української історії» у малюнках на українську тематику в альбомі російського часопису «для сімейного читання» «Нива» (1869-1918)[91]. Після 1905 р. такі малюнки тиражували у історичних книжках та брошурах, українській періодиці, серіях карток – ілюстрацій та українських відривних календарях. У 1914 р. дописувач «Украинской Жизни» (1912-1917) одним з чинників зростання національної свідомості у селян називав появу у їх хатах «портретів Шевченка та українських гетьманів»[92].

Історичний компонент мала політична література, поширювана діячами українських політичних партій. Автором виданої у 1902 р. у Чернівцях агітаційної брошури Революційної української партії «Козаччина» був Дмитро Антонович, який у 1895 р. мав досвід роботи у київському видавничому гуртку (надалі – видавництво «Вік»). Висвітлюючи події української історії, пропагував ідеї соціальної рівності та української незалежності. Брошура була кілька разів перевидана[93].

Після зміни цензурних правил наприкінці 1905 р. подальший розвиток українського популярного історіописання частково відбувався у річищі вже вироблених напрямів (передусім це стосувалось діяльності ключових фігур процесу – Б. Грінченка, М. Комарова, І. Нечуя-Левицького, Г. Коваленка). У 1909 р. співзасновник «Віку» та редактор першого повного «Кобзаря» (1907) Василь Доманицький стверджував, що «для люду, в теперішній стадії його осьвіти, мусять бути осібні часописі». Відзначав брак науково-популярних брошур з української історії та творів історичної белетристики, яка «таку ролю відограє в справі пробудження національної сьвідомости!»[94]. І. Нечуй-Левицький, три історичні книжечки якого були затверджені до друку у БТ ще у 1905 р., у 1911 р. був занепокоєний відсутністю «української дешевої історії для народу». До цього роду творів з вже виданих відносив «Історію старих часів» М. Грушевського та «Українську історію» Г. Коваленка, щоправда в обох йому не вистачало «фактів»[95]. Фундаторам київської «Просвіти» (1906-1910) на чолі з Б. Грінченком довелось відстоювати пріоритетність видання праць історико-українознавчого спрямування у дискусіях із українськими соціал-демократами, які у тих умовах найбільш затребуваними вважали українські популярні політичні брошури (для протидії напливу російської продукції). Зрештою у 1905-1907 рр. політизованими виявились і «неполітичні» видання «Просвіти», зокрема й видана в Одесі ще одна історична брошура М. Комарова «Запорізькі вольності».

У БТ, не без впливу Михайла Грушевського, план видання брошур українською мовою на політичні теми затвердили ще у травні 1906 р. Через 10 років у тому ж товаристві мали наміри доручити М. Грушевському написання підручника з української історії[96]. Весь цей період відсутність підручників компенсували науково-популярні праці.

Узагальнення накопиченого популяризаційного доробку, зроблені у бібліографічних оглядах та покажчиках «народної літератури» до 1905 р.[97], виявились «забутими» і незатребуваними. Згадувались або окремі брошури, або «ціла купа». Так, у 1906 р. Д. Дорошенко писав про них мимохіть і у прив’язці до ненаписаної ще «повної, науково-обробленої історії нашого народу»: «Які й існували уривкові праці, про яку-небудь одну частину української історії, були вони мало відомі широкій публіці»[98]. У 1913 р. Володимир Дорошенко згадував лише про брошури Комарова, видані БТ[99]. Наведений вище огляд В. Біднова теж не був розгорнутим. Серед причин можна виділити: потрапляння до цих покажчиків не лише тих праць, які відповідали виробленій національній традиції; малі наклади і розпорошеність видань, їх жанрову своєрідність; стрімкий темп історичних змін і формування нових уявлень про цільову аудиторію та відповідно форму і зміст популярних історичних видань.

Вже у 1906-1908 рр. центральне місце у популяризаційних пошуках посіла робота зі створення науково-популярних праць синтетичного характеру, серед яких «Очерк истории украинского народа» та «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Брошури традиційного типу («Українська історія» Г. Коваленка, «Як жив український народ» Б. Грінченка, «Про старі часи на Україні» М. Грушевського) були віднесені до категорії «дрібних» («загальнопопулярних»). Саме ці видання (разом з українським перекладом праці М. Ростовцева «Давно минуле нашого Півдня») згодом стали уособленням української популярної історичної літератури початку ХХ ст. вже у сучасній українській історіографії[100].

Із формуванням «публіки» переосмислювався звиклий формат «народної» книжки, орієнтованої на ідеалізований «народ» (селянство). Поняття «народна література» до 1909 р. було витіснене дефініцією «популярна література», а останню розчиняли у загальній пропозиції книг для самоосвіти. У дописі-спостереженні за темпами «зростання національної свідомості» українських селян, корисними (і доступними) для них були названі всі україномовні періодичні видання, без обмежень[101]. Прикладом зміни уявлень про межі можливої пропозиції селянам історичних видань є реклама на сторінках «Села» (1909-1911) – «народної газети для селян і робітників» під редакцією М. Грушевського. Читачам рекомендували всі книги з історії, наявні у книгарні ЛНВ у Києві, включно з багатотомними фундаментальними науковими працями класиків української історіографії. Сергій Єфремов у 1920 р. у своєму покажчику видань «до самоосвіти» взагалі не виділяв окремо розділу «популярної історії» – поруч подано і наукові монографії, і популярні праці, і белетристику[102].

Дискусія «Аркас – Грушевський» зафіксувала трансформацію вимог до написання популярних історичних праць. Вихід історії М. Аркаса, популярної серед селян, засвідчував зміни у читацькій селянській аудиторії і був першим вдалим досвідом створення зрозумілої для широких читацьких кіл науково-популярної історичної книжки – не «дрібної» і не у формі красного письменства. Громадська дискусія довкола її виходу увиразнила потребу розділу жанрів історичної белетристики та науково-популярної історії, посилення вимог до змістовного наповнення, рівня науковості та оформлення популярних книжок, позбавлення їх слідів російської схеми історії, казьонно-патріотичних і лубково-різунських мотивів, очищення мови від нашарувань дискримінаційної та асиміляційної лексики, що насаджувала політичну і культурну нерівність та ієрархію. В інших умовах, лише кількома роками раніше, М. Комаров ще міг проігнорувати чемні докори П. Стебницького, зроблені  у приватному листуванні. Однак М. Аркас, після гострого публічного обговорення, змушений був переробити свою працю для перевидання.

Удоступненню для селян національної версії української історії сприяла поява українських періодичних видань та українських календарів (і спеціально призначених селянству, і для більш широкох авдиторії). Українські активісти розраховували, що рідномовні календарі (від виданих київською «Просвітою» до «Порадників “Ріллі”», «Українського кооперативного календаря», «Одривного-Щоденника», настінного календаря видавництва «Час» та ін.) допоможуть завоювати «права на культурно-національну волю» і протистоятимуть іншомовним, в яких «українського нічого немає»[103].

За відсутності легальних можливостей розбудови національної освітньої системи, налагодження вільного книгодрукування та книгорозповсюдження непростою була ситуація з формуванням інфраструктури поширення українських популярних історичних праць. Більшості осередків «Просвіт» було заборонено розгортати роботу серед селян. В окремих селах її вдавалось провадити Катеринославському і Подільському відділенням. Найважливішими центрами українського життя на селі стали кооперативи[104]. Їх роль помітна і у поширенні знань з української історії – у періодиці, календарях, брошурах. Рух справи популяризації української історії, організації видання і збуту українських книжок впирались в особисту ініціативу та активність українських діячів. Вони використовували особистісні контакти, допомогу кооператорів, шкільної молоді і солдатів, простих селян і писарів, вчителів і медиків, міщан і робітників. Друковані видання роздавали і продавали у міських українських книгарнях та через книгонош.

Прищеплення національної ідентичності невідривне від плекання історичної пам’яті про видатні події і постаті української історії та культури Образи, створені у літературі (зокрема, було видано низку книжечок про Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Франка та ін.), українські діячі намагались закріплювати у комеморативних практиках: робили спроби меморіалізувати пам’ять видатних українців[105]; організовували екскурсії до пам’ятних історичних місць (наприклад, до могили Т. Шевченка)[106]. Справжнім «всенародним святом» Д. Дорошенко назвав 35-річний ювілей літературної діяльності І. Нечуя-Левицького, в якому взяли участь селянські делегації[107]. Він же залишив згадки про прикрашені рушниками портрети чільних представників українства у приміщеннях сільських відділень Катеринославської «Просвіти». Формуванню історичної та національної свідомості селян сприяла організація аматорських театральних постановок, концертів та дитячих свят, публічних відчитів тощо.

Дописувачі українських періодичних видань (і не тільки[108]) популяризували театральні і музичні українські традиції. Особливу увагу приділяли творчості кобзарів та лірників, закликали шанувати цих хранителів пам’яті про українську старовину, побут та звичаї[109]. Роз’яснювали значення «рідної старовини» (кам’яних баб, руїн «замчищ» і церков тощо) та важливість збереження цих «святощів». Давали описи старовинних пам’яток з малюнками, щоб селяни шанували «національний скарб», а не розбирали на господарські потреби, бо народ – «занедбаний, затурканий, такий темний, що не знає до ладу, хто він є, чиї ми діти, яких батьків»[110]. Вже у 1918 р. Д. Дорошенко видає у БТ брошуру «По рідному краю», в якій пропагує архітектурні пам’ятки Волині, Поділля та історичної Гетьманщини.

Проблемними були питання з кількістю нових видань, величиною накладів, цінами, пошуками авторів та фінансування тощо. У 1909 р. В. Доманицький з обуренням відзначав, що українська книжка, яка залишалась головним засобом національного освідомлення, «тонула» у морі російських видань[111]. Звідси і стільки громадських зусиль для відмежування простору її дії від іншомовних впливів.

Обрати своє

У стислому огляді популярної історичної літератури, яку творили і використовували для прищеплення селянам (або «широкому колу читачів» разом із селянами) національної ідентичності, варто згадати ще одну групу видань. Домінантна роль мовного чинника у націотворчих процесах та особливості формування української популярної історичної літератури, зорієнтованої на  утвердження культурної та політичної окремішності, зумовили фактичне відсікання від неї російськомовних популярних історичних праць на теми з української історії[112]. Ці праці, на позір однакові, між тим не були такими вже однорідними.

Звісно, що найбільше роздратування українських активістів викликало включення окремих подій та постатей української історії до загальноросійського історичного наративу. У 1920 р. В. Біднов зазначав: «Ми всі призвичаїлися до російської історії, де або зовсім не говориться про події з нашого минулого, або ці останні малюються не зовсім правдиво й освітлюються цілком тенденційно»[113]. Це могли бути згадані вище лубочні брошури про І. Мазепу та Б. Хмельницького або відповідні епізоди у російській навчальній літературі.

У каталозі МНО 1891 р. було кілька видань на українські теми. Більшість представлена у географічному відділі: «Очерки Малороссии» (1885), «Рассказы о Киевопечерском монастыре» (1873), «Святыни и древности великого града Киев» (1867). У відділі белетристики – незамінний «Тарас Бульба» (1875)[114].

Наявність українського історичного матеріалу навіть в «обрусительному печиві», створювала можливості для несподіваних висновків, як це сталося з видатним українським літературним критиком і публіцистом С. Єфремовим, в якому, під час навчання в бурсі ще уживалася любов до козацтва та гетьманів і заразом до російських царів і полководців[115]. Утім, національне самовизначення у результаті такого читання  могло бути непередбачуваним.

Серед авторів російськомовних праць на сюжети з української історії були і професійні історики, і аматори, різною мірою обізнані з досягненнями історіографії. Частина робіт була написана на основі наукових досліджень та/або художньої літератури. Так, у брошурі Івана Купчінова «Присоединение Малороссии» (1897) 18 зі 40 сторінок були передруками «Тараса Бульби», а ще 10 – його переказом.

Не у всіх творах уривки української історії вписували до офіційних оповідей про «збирання земель» з цитуваннями С. Соловйова. Симбіоз ідей Костомарова-Соловйова-Карпова був представлений у згаданій праці І. Слепушкіна. Арсеній Турцевич при написанні брошури «Русские крестьяне под владычеством Литвы и Польши» (1911) спирався на дослідження Митрофана Довнар-Запольського, Володимира Антоновича, Михайла Владимирського-Буданова, Венедикта Мякотіна та ін. Костомарівська ідея спадкоємності устроєвих порядків на українських землях від київських часів присутня у допущеній до безкоштовних бібліотек-читалень брошурі «Козацкий батько Палий». ЇЇ автор – кооператор, земець, член Київського товариства грамотності (1882-1908) та київської «Просвіти» Тихон Осадчий для написання свого твору вивчав праці М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, козацькі літописи.

Священики з Правобережжя Олександр Тарнавський і Павло Вікул, поширюючи свої «ювілейні видання для народу» (до 100-річчя приєднання краю до імперії), хоч і наголошували потреби виховання вірності царю і православ’ю, але одночасно спопуляризували доробок подільських науковців з питань регіональної української історії (що у 1890-х рр. було неможливо зробити у «народних» виданнях» інших типів)[116]. Можливості нелінійного сприйняття сюжетів української історії з історичних видань чорносотенців, доводить дослідження Климентія К.  Федевича і Климентія Ф.  Федевича[117].

Серед просвітників було чимало українофілів «подвійної політичної орієнтації», для яких, за спостереженням Ігоря Гирича, нормою була культурна роздвоєність – вони працювали в російських культурно-громадських інституціях, камуфлюючи справжні погляди, що дозволяло найпереконанішим зберігати вірність українській справі[118].

Окремо відстоїть діяльність видавничих комітетів Харківського (1869-1920) та Київського товариств грамотності (далі – ХТГ і КТГ відповідно), активісти яких випускали і україномовну, і російськомовну друковану продукцію «для народу».

В. Доманицький дав жорстку оцінку роботі товариств та їх очільників  – Володимира Науменка і Дмитра Багалія[119] (хоч і визнавав, що «обидва – Українці»): «Але вже так судило ся, що бувши помітними репрезентантами українства, працюючи однією рукою на користь України, другою вони засипали ту ж таки Україну сотнями російських книжок», за 10 років обидва товариства видали близько 30 україномовних брошур на більше ніж 200 російських. Для нього більшість членів цих інституцій були не «українцями», а «українофілами»: «Очевидно, що формальний викрут знаходили вони в тому, що по українськи, мовляв, популярно-наукових книжок видавати не вільно, а маси треба ж просвіщати – то от тому й друкуємо книжки мовою російською»[120]. Дійсно, у 1894-1905 рр. ХТГ видало більше 2 млн. екземплярів книг (117 назв), в абсолютній більшості – російськомовних[121].

З огляду на історію обстоювання національного способу популярного історіописання, така реакція була виправданою. Поява у просторі популяризації української історії видань, різною мірою вписаних до загальноімперського та/або національного історичних наративів, та двомовність цього простору уможливлювали варіативність ідентифікаційного вибору та конструювання сполучень множинних ідентичностей (української, російської, «малоросійської»).

Утім, дотримання лише такого погляду на діяльність українських громадських діячів у товариствах грамотності, затемнює їх зусилля для української справи. Видавничий комітет ХТГ був заснований з ініціативи української педагогині Софії Русової. Виконуючи обов’язки секретаря цієї інституції, вона власноруч писала, перекладала і адаптувала низку праць, серед яких і твори на історичну тематику (у 1894-1895 рр. були надруковані її книжки про Григорія Сковороду та братський рух). «Душею малоросійської комісії» були Олександра Єфименко та Олександра Косач (О.Є. Судовщикова, дружина українського письменника та вченого Михайла Косача). У 1901 р. їм вдалось випустити брошуру «З давніх часів» І. Нечуя-Левицького, але марними були намагання видати «підібрані для народу» М. Косачем «Исторические думы» в українському перекладі його дружини та з передмовою О. Єфименко. Книжка «Кобзарські думи» побачила світ у 1905 р. Мрією залишилось заснування української газети «для народу»[122].

У каталозі МНП 1891 р. можна знайти лише одну працю, написану українським науковцем – членом ХТГ Миколою Сумцовим. Це був третій випуск його брошури «Чтение для народа. В.А. Жуковский» (1883). А от дозволу на друк читання про Тараса Шевченка він не отримав.

У 1891-1895 рр. ХТГ випустило 36 книг, більша частина яких – белетристика та історичні книжки. Майже половина виданого не була допущена до сфери народного читання, частина – заборонена. Від двох випусків книги Н.К. Істоміна «Сибирь и переселенцы» (1892, 1896) залишилось три екземпляри, решта була знищена[123]. І то з теми, яка так хвилювала В. Доманицького у 1909 р.

У 1901 р. активісти КТГ даремно клопотались про отримання цензурного дозволу на видання оповідання І. Нечуя-Левицького про Б. Хмельниького. З листування М. Комарова проглядається, що в українських колах свідомо відправляли книжку до цензури цим шляхом, щоб «трохи цензорові очі засліпить»[124]. Є. Чикаленко планував друкувати книжки для народу в «офіційних інституціях» (БТ), а вже те, що не взяли – у КТГ[125].

Каталоги земств і товариств грамотності, фонди шкільних та позашкільних освітніх закладів містили абсолютно різні за своїм ідентифікаційним потенціалом видання – промонархічні, морально-повчальні, з альтернативними поглядами на російську історію та варіаціями візій українського минулого. Завдяки старанням патріотично налаштованих земців та діячів ХТГ і КТГ до цих каталогів і фондів потрапляла й україномовна література, у т.ч. популярні історичні праці. Обсяги поширюваних таким чином українських видань можна оцінити по згадках про їх вилучення. У 1913 р. наказом міністра народної освіти з сільських бібліотек Київської губернії вимагалось прибрати всі книги і брошури українською мовою. Тільки у 30-ти шкільних бібліотеках Київського повіту було вилучено біля 2 тис. українських книг (10-20% від загальної кількості)[126]. Тому такою вагомою була роль тих, хто безпосередньо впливав на вибір селянами читання. Зростало значення селянської самоосвіти.

* * *

Формування українськими інтелектуалами національної громадянської позиції у селян Наддніпрянської України на зламі ХІХ-ХХ ст. відбувалось у тісній конкуренції з польськими та російськими ініціативами. Представники всіх національних сил у пропагуванні власного історичного минулого наголошували роль рідномовного читання, намагались використовувати всі можливі типи видань. Популярне історіописання розвивалось у контексті національних історіографій, але не меншою мірою – літературного та політичного процесів. Історична освіта була невідривна від громадянського виховання та комеморативних практик.

Без опертя на державу та церкву (як інститут) українські популяризатори історії випрацьовували розуміння «ідеологічної Батьківщини», об’єднуючи громадські зусилля і витворюючи спільний загальноукраїнський культурний простір, спільну культурну традицію. Конструювали національну модель популярного історіописання у тісному зв’язку із розвитком української художньої літератури, актуалізуючи (а за потреби – і «націоналізуючи») фольклорну та історико-культурну спадщину. Обставини створення, видання та поширення українських «підручників патріотизму» виводили їх за вузькі утилітарні межі прикладного впливу на «народ», робили надбанням всієї громади, зрештою зумовили їх вагу у розгортанні цілого українського інтеграційного руху.

Специфіка видань із змішаним ідентифікаційним імпульсом та особливості розгортання інфраструктури поширення популярної історичної літератури уможливлювали формування не лише запланованих національних ідентичностей, а й їх варіативних сполучень, що підносило роль особистісного чинника, конкретних умов національного  усвідомлення українських селян, а також їх власних зусиль зі здобуття освіти і переформатування читацьких пріоритетів, сприйняття та застосування запропонованих культурних моделей.

Селянин, хоча б і отой мордатий дядько на печі з шаржу Федора Красицького, ще спить, хоча у його оселі вже можна побачити матеріальні свідчення пам’яті про козацькі часи (бандуру, шаблі й картинку з козаками) та символи українського романтичного відродження – «Кобзаря» та «Енеїду». Як сприйме «сердешний» принесені йому новочасні «підручники патріотизму»?

Cтаття є розширеною версією доповіді «Конструювання національної ідентичності в історичних виданнях для селянства Наддніпрянської України на зламі ХІХ-ХХ ст.», виголошеної на ІХ Міжнародному конгресі україністів 25-27 червня 2018 р. у Києві. Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Вікторія Волошенко.

Алюзією першої частини заголовку статті є назва праці Тетяни Портнової “Любити і навчати: селянство в уявленнях української інтелігенції другої половини ХІХ ст.” (Дніпро, 2016).

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

_________________________

 

Вікторія Волошенко – історикиня, з грудня 2014 р. доцентка Національного транспортного університету (м. Київ). У 1993 р. закінчила Донецький державний університет (нині – ДонНУ ім. В. Стуса). Кандидатський ступінь здобула у 2003 р., відтоді працювала у Донбаській національній академії будівництва та архітектури до вересня 2014 р. У 2006-2007 рр. була одним з виконавців міжнародного проекту «Масова операція (наказ НКВС СРСР № 00447) проти куркулів, кримінальників та ін. антирадянських елементів у 1937-1938 рр.» (координувався дослідницькою групою РУР Університету м. Бохума). У 2007-2011 рр. брала участь в українсько-польському проекті «Історія – Ментальність – Ідентичність» (співголови кер. ком.: проф. Л.О. Зашкільняк та проф. Є. Матерницький). Зараз працює над дослідженням «Формування читацьких практик у селянському середовищі Наддніпрянської України на зламі ХІХ-ХХ століть». Серед нещодавніх публікацій стаття “Intellectual’s and (Anti)Military Propaganda in the Popular Literature for Ukrainian Peasantry before World War” (in: Intellectuals and World War I. A Central European Perspective / ed. by T. Pudłocki and K.Ruszała, Krakow: Jagiellonian University Press 2018). Живе і працює у Донецьку та Києві.

__________________________

[1] «Оповідання про Антона Головатого та про початок чорноморського козацького війська» було видано  у «Благодійному товаристві видання загальнокорисних і дешевих книг для народу» (1898-1918) (далі – БТ) у 1901 р.

[2] Відділ рідкісних видань та рукописів Одеської національної наукової бібліотеки (далі – ОННБ), ф. 28, од. зб.  28/7.

[3] Про використання метафор в історії читання див.: С.К. Бондаренко, Становлення модерної культури читання в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах Харківської губернії), наук. ред. і передм. С. М. Куделка, Х. 2015. – с. 40, 93.

[4] Детальніше про типи історіописання: В.В. Склокін, Суспільна значущість історії в сучасній Україні: деякі попередні міркування. Харківський історіографічний збірник, 2013, вип. 12, с. 24-44.

[5] В. Меджецький, Селяни у націотворчих процесах Центральної і Східної Європи у другій половині XIX – на початку XX століття // Україна Модерна. 2001, Число 6

[6] В. Біднов, Що читати по історії України. (Коротенька історіографія України), Катеринослав 1920; І.І. Колесник,  Українська історіографія (ХУІІІ – початок ХХ століття), К. 2000; І. Гирич, Ще до проблеми “Аркас і Грушевський”, Історія, історіософія, джерелознавство: Історичний збірник, Київ 1996, с. 221−230; В. Ульяновський, Микола Аркас, “Історія України-Руси” і Михайло Грушевський, Там само, с. 161−220; «Історія України-Русі» у листуванні Миколи Аркаса з Василем Доманицьким. 1906-1909 роки, упоряд., вступ та коментарі І. Старовойтенко, Київ 2009; В. Маслак, Образ національно-визвольної війни українського народу в російській науково-популярній літературі, режим електронного доступу: // dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/13234/18-Maslak.pdf? sequence=1 та ін.

[7] Л.М. Сквирская, Тип «народной книжки» в издательской практике на Украине во второй половине ХІХ  – начале ХХ века , в: Социальная роль книги, К. 1987; Я. Ісаєвич, Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми, Л. 2002; С.С. Петров, Книжкова справа в Києві 1861-1917, К. 2002; М. Люзняк, Українська науково-популярна книга кінця XIX-початку XX ст. як соціокультурний феномен: з історії виникнення та становлення, Л. 2000; Т.Р. Кароєва, Провінція у галактиці Гутенберга: книжкова культура подолян другої половини ХІХ – початку ХХ ст., відп. ред. О.А. Коляструк, Вінниця 2014 та ін.

[8] В.Л. Смілянська, Шевченкознавчі розмисли. Збірник наукових праць, НАН України. Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка,  К. 2005; Т.Г. Сокіл, Історія України в драматургії Миколи Костомарова, Рівне 2007; Л. Скупейко, Художня проза Д.І. Яворницького, Київська старовина, К. 1996, №1. с.19-21; М. Тарнавський, Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі, авториз. перекл. з англ. Я. Стріхи, К. 2018 та ін.

[9] Л.П. Вовк, Історія освіти дорослих в Україні: нариси, К. 1994; Л. Пироженко, З історії навчальної книги в Україні,  ІВШ, 1997,  №11,  с. 9-11 та ін.

[10] Про інституціоналізацію історичної освіти див.: J. Maternicki, Op.cit.; A. Hink, Obraz dziejów ojczystych w pozaszkolnej edukacji historychnej społeczenstwa pojskiego w Wielkim Księstwie Poznańskim w pierwszej polowie XIX wieku, Uniwersytet im, Adama Mickiewicza w Ponaniu; pod red. W. Molika, Poznań 2007; С.П. Стельмах. Інституціоналізація історичної науки, в: Енциклопедія історії України: В 5 т., НАН України, Ін-т історії України, ред. кол.: В.А. Смолій (голова) та ін., К 2005, т.3. Б-Й, с. 505-507; В. Менджецький, Вказ. праця.

[11] О.В. Михайлюк, Книга й читання в житті селян Наддніпрянської України наприкінці Х1Х – на початку ХХ ст., Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Книга в історії і культурі: [міжвуз. зб. наук. праць], ред. кол.: А.Г. Болебрух (відп. ред.) [та ін.], Д. 2012, с. 305.

[12] Т. Кароєва, Призвичаювання подільських селян до читання у 1850-1880-х роках, Вісник Львівського ун-ту. Серія книгозн., бібліот. та інф. технол., 2015, вип. 10, с. 53–62; Ю.П. Присяжнюк, Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст., Черкаси 2007; О.В. Михайлюк, Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні процеси, Д. 2007.

[13] Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон, Энциклопедический словарь. Современная версия, М. 2002, с. 396.

[14] Дж. Брукс, Грамотность в России, 1861-1928, в: Чтение в дореволюционной России: Сб. науч. тр., Гос. Б-ка СССР им. В.И. Ленина; сост. А.И. Рейтблат, М. 1991, с.84.

[15] Т. Гундорова, Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї, К. 2013, с. 284-285.

[16] Лубочна листівка – брошура обсягом у 16 сторінок.

[17]  Энциклопедический словарь Ф. Павленкова, 2-е испр. изд., СПб. 1905, с.1443.

[18]  Полвека для книги, М. 1916, с. 236.

[19] І. Лісевич, Духовно спраглі (Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864-1917 рр.), НАН України, Ін-т історії України, К., 1997, с. 4-8.

[20] Г. Грабович, До історії української літератури, К. 2003, с. 200-201

[21] Т. Гундорова, ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму, вид. друге, перероб. та доп., К. 2009, с. 83-87.

[22] У цьому випадку – листи інформаційного або агітаційного характеру.

[23] А. Русов, Как я стал членом «Громады», Украинская Жизнь, М. 1913, №10.

[24] Каталог книг для употребления в низших училищах ведомства Министерства Народного Просвещения (По 1-е января 1891 г.), Спб. 1891.

[25]Книги, допущенные М.Н.П. в 1901 году для народных чтений, библиотек, народных училищ и проч.,  Земский сборник Черниговской губернии, 1902, №9; Подольские Епархиальные Ведомости, 1890, №33; Херсонские Епархиальные Ведомости, 1912, №1 та ін.

[26] Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАУК), ф. 275, оп.1. од. зб. 2247; ф. 707, оп. 229, од. зб. 1.

[27] Вислів «підручники патріотизму» запозичений з праці відомого польського історіографа Єжі Матерницького: J. Maternicki, KulturaіedukacjahistorycznaspołeczeństwapolskiegowXIXw. Zarysproblematykiipostulatybadawcze, w: Edukacja historyczna społeczeństwa polskiego w XIX w. Zbior studiów pod red. J. Maternickiego, Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, Warszawa 1981, s. 34.

[28] Краткий обзор положения начального народного образования в Таврической губернии за 1904 г., Симферополь 1906; Отчет о земских школах и внешкольных просветительных мероприятиях Земского Управления Киевской губернии за 1909 год, К. 1910.

[29] С.С. Петров, Вказ. праця, с. 190.

[30] ЦДІАУК, ф. 294, оп.1, од. зб. 312.

[31] С.С. Петров, Вказ. праця, с. 190.

[32] Л.В. Родионова, Русские народные картинки на исторические сюжеты в собрании отдела изоизданий РГБ и перспективы их изучения, режим електронного доступу:  rumchten.rsl.ru/assets/files/2006/doc/1133783684.doc

[33] Там само.

[34] Там само; Її ж, Выставки русского лубка: их роль и коммуникативная функция в процессе социально-культурного и научного признания народных картинок, режим електронного доступу: rumchten.rsl.ru/assets/files/…/1107251841.doc.

[35] В. Славенсон, Война и лубок, Вестник Европы, Пг, 1915, Июль.

[36] Х. Каидзава, Распространение чтения художественной литературы среди народа и формирование национальной идентичности в России (1870-е – 1917) // Beyond the Empire: Images of Russia in the Eurasian Cultural Context, ed. T. Mochizuki; Hokkaido University, № 17, с. 189–213, (Slavic Eurasian Studies)

[37] Библиотека народного учителя, М. 1913; Е. Звягинцев, А. Бернашевский, Века и люди. Книга для классного чтения по истории, отечествоведению и географии, М. 1913.

[38] ЦДІАУК, ф. 294, оп.1, од. зб. 94.

[39] Там само, ф. 274. оп.1, од. зб. 316; Державний архів Одеської області (далі – ДАОО),  ф.10, оп.1, спр. 178.

[40] ДАОО, ф.10, оп.1, спр.95.

[41] В. Меджецький, Вказ. праця.

[42] Д. Дорошенко, Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки), К. 2007, с.140-142.

[43] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 859, од. зб. 2.

[44] О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький, Подільські бібліотеки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць, Кам’янець-Подільський  1998, т.1, с.13.

[45]Заповіти  й гріхи народні, Маяк. 1913, №4.

[46] І. Лісевич, Вказ. праця, с. 23-24.

[47] Д. Бовуа, Російсько-польська війна за освіту в Україні (1863-1914 рр.), Пам’ять століть, К. 2001. №5, с. 42-70; І. Лісевич, Вказ. праця; Ю.С. Земський, Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини ХІХ ст., Хмельницький 2011; L. Zasztowt, PolskieszkolkiludowenaUkrainiewlatach 1905-1914, Rozprawy z diejów oświaty, рod red. J. Miąso, 1990, т. XXXIII, s. 87-105; В.А. Нестеренко, Культурно-освітній розвиток поляків Поділля на початку ХХ ст., Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць, Кам’янець-Подільський 2004, т.4, с. 221-230 та ін.

[48] М.М., Польские колонии в Юго-Западнном крае за счет  русской казны, Почаев 1911.

[49] В.А. Нестеренко, Вказ. праця, с. 221.

[50] Е.О. Зваричук, Римо-католицька церква та польська освіта на Поділлі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.),  Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць, Кам’янець-Подільський 2006., т.6, с. 253.

[51] І. Лісевич, Вказ. праця, с.34-35.

[52] Е.О. Зваричук, Вказ. праця, с. 253.

[53] Д. Бовуа, Вказ. праця, с.43-44.

[54] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 637, од. зб. 545.

[55] В. Меджецький, Вказ праця.

[56] І. Лісевич, Вказ. праця, с. 55-78.

[57] Там само, с. 74-78, 106-107.

[58] М.В. Потапенко, Польська національна освіта у Наддніпрянській Україні в добу Центральної ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

[59]  В.А. Нестеренко, Вказ. праця, с .229.

[60] М.В. Потапенко, Вказ. праця.

[61] D. Klemantowicz, W. Ziomek, Biblioteki i arhiwa w rezydencjah polskich ziemian na Wołyni w okresie zaborów,  Ukrainica Polonica, гол. ред. Ю. Терещенко., Київ-Житомир 2008, т.2, с.179- 180.

[62] І. Лісевич, Вказ. праця, с.9.

[63] ЦДІАУК, ф. 274, оп. 1, од. зб. 677.

[64] Там само, ф. 442, оп. 639, од. зб. 797.

[65] І. Лісевич, Вказ. праця, с.20-21.

[66] ЦДІАУК, ф. 1335, оп. 1, од. зб. 2167; ф. 276, оп. 1, од. зб. 418.

[67] Там само, ф. 278, оп. 1, од. зб. 187.

[68] Там само, ф. 442, оп. 639, од.  зб. 797.

[69] А. Грушевский, Литературные планы и надежды Кирилло-Мефодиевского братства, Украинская Жизнь.  М. 1914, №2.

[70] В. Біднов, Вказ. праця.

[71] В. Чайченко [Грінченко Б.], Популярні книжки, Зоря, 1891, 15(27) січня.

[72] М. Тарнавський, Вказ праця, с. 262.

[73]Левицька З. При битій дорозі. Історична повість з малюнками А. Ждахи (за Равітою). Вид-во «Час» у Києві. Історична серія №1. 1912, ц. 80 к., Дніпрові хвилі, Катеринослав 1912, №15-16.

[74] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ, ф. 28, од. зб. 28/7.

[75] Там само, од. зб. 28/9.

[76] Там само, од. зб. 28/7.

[77] И. Айзеншток, Работа Шевченко над переводом «Слова о полку Игореве», Литературная учеба.  1939.  №2.  с. 72-85.

[78] Отчет о земских школах… Вказ. праця.

[79] Д. Дорошенко, Дмитро Іванович Яворницький, ЛНВ, 1913, ХІІ.

[80] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ, ф. 28, од. зб. 28/9.

[81] Там само, од. зб. 28/5.

[82] О.А. Кальниченко, Н.М. Кальниченко, «Тарас Бульба» в українських шатах: переклад та формування національної свідомості

[83] Б. Грінченко, Історичні книжки на селі, Б.м. [Київ] б.р. [1906].

[84] Л.М. Сквирская, Вказ. праця, с. 88.

[85] М.К. [М. Комаров], Черкаські популярні видання, ЛНВ, 1900, Х.

[86] Наша бібліотека. О. Рогова. Історична повість з малюнками П. Холодного. Пер. М. Загірня. Видання видавництва «Час» у Києві. 1913 року. – 191 с. . 75 к., Маяк, 1913, №36.

[87] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ , ф. 28, од. зб.  28/5.

[88] Гай С. Про що співають кобзарі. Напис. О. Синявський, 1912, ц. 10 к. (Видавництво Б. Грінченка), Маяк, 1913, №6.

[89] Григорєв-Наш [Григоріїв Н.],  Історія України в народних думах та піснях, Київ 1918.

[90] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ, ф. 28, од. зб. 28/3.

[91] Там само. од. зб.  28/7.

[92] Рост национальной сознтельности,  Украинская Жизнь, М. 1914, №4.

[93] А. Шаповал, Становлення Дмитра Антоновича як вченого

[94] Перший український просвітно-економічний конґрес уладжений Товариством «Просьвіта» в сорокалітє заснованя у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року. Протоколи  і реферати, зред. І. Брик і М. Коцюба, Л. 1910.

[95] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ , ф. 28., од. зб. 28/5.

[96] І. Демуз, Книжкова продукція і тематичний репертуар «Благодійного товариства з видання загальнокорисних і дешевих книг», Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Дрогобич 2016, Вип. 16, с. 46-47.

[97] В. Волошенко, Патріотичні цінності  в історичних виданнях для селянства Наддніпрянської України на початку ХХ ст., в: Mіędzywolnością azniewoleniem. Wartości w historiografii polskiej i środkowoeuropejskiej od końca XVIII po początki XXI wieku, Gdańsk ( у друці).

[98] Д. Д-ко [Д. Дорошенко], Проф. Мих. Грушевський. Очерк истории украинского народа. Изд. 2-е, доп. СПб., 1906. Ц. 2 р. 50 к., Рідний край, 1906, №20.

[99] В. Дорошенко, Михайло Комар (Комаров), ЛНВ, 1913, Х-ХІІ.

[100] В. Біднов, Вказ. праця; І.І. Колесник, Вказ. праця, с.  62, 64; «Історія України-Русі» у листуванні Миколи Аркаса з Василем Доманицьким… Вказ. праця, с. 13.

[101] Рост национальной сознтельности. Вказ. праця..

[102] С. Єфремов, Українознавство, К. 1920.

[103] М.В., Настінні календарі, Маяк, 1913, №42; П.С., Українські календарі, Там само, №31; Рост национальной сознтельности, Вказ. праця.

[104] О.В. Лисенко, «Просвіти» та кооперативи в українському суспільному середовищі на початку ХХ ст., К. 2008.

[105] П. Коломійченко, Музей, могила і школа Куліша, Маяк, 1914, № 4.

[106] Селяни-подорожні, що їздили на могилу Шевченка, Маяк, 1913, № 8.

[107]  Д. Дорошенко, Мої спогади… Вказ. праця, с. 93.

[108] У 1916 р. БТ видало  книжечку Олександра Кисіля (Кисельова) «Український вертеп».

[109] В. Ємець, Шануймо народних співців!, Маяк, 1913, №8.

[110] М. Пилипович, Рідна старовина, Маяк, 1913, №37, с. 3-5.

[111] Перший український просвітно-економічний конґрес… Вказ. праця.

[112] Хоча «українськими» не вважались й ідейно чужі україномовні друковані твори (приміром чорносотенців).

[113] В. Біднов, Вказ. праця, с. 4.

[114] Каталог книг для употребления в низших училищах ведомства Министерства Народного Просвещения. Вказ праця.

[115] І.Б. Гирич. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів, Тернопіль 2012, с. 118-119.

[116] В.О. Волошенко, Шляхи популяризації української історії на зламі ХІХ-ХХ ст.: минуле Поділля у ювілейних виданнях для народу, «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта». Серія історична, Кам’янець-Подільський (у друці).

[117] К.К. Федевич, К.І. Федевич, За віру, царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і національний рух (1905-1917 рр.), пер. з рос. К. Демчук, К. 2017.

[118] І. Гирич, Формування модерної української нації: теорія і суспільні виклики: (ХІХ – початок ХХ ст.), Тернопіль 2014, с. 66-67, 77, 84.

[119] Д. Багалій очолював видавничий комітет ХТГ у 1891-1904 рр., у 1904-1906 рр. ці обов’язки виконувала не менш відома представниця української історичної науки Олександра Єфименко (Исторический обзор деятельности Харьковского Общества распространения в народе грамотности. 1869-1909, Х. 1910).

[120] Перший український просвітно-економічний конґрес… Вказ. праця.

[121]Исторический обзор… Вказ. праця.

[122] Там само.

[123] Книга в России, 1881-1895, под об. ред. И.И. Фроловой, СПб. 1997, с.171-172.

[124] Відділ рідкісних видань та рукописів ОННБ, ф. 28, од. зб.  28/3.

[125]  Там само. од. зб. 28/9.

[126] Разгром земских библиотек при Л.А. Кассо в Киевской губернии, Украинская Жизнь, М. 1915, №1.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

Категорії

Вітаємо!


Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Навігація по публікаціях


Пов’язані публікації

міжнародний інтелектуальний часопис

Рекомендуємо

Концептуалізація колекції: термінологічні пошуки сучасної гуманістики

Що таке колекція як культурний феномен? Чим є процес колекціонування – універсальною культурною практикою, природною