Формування позитивного образу України в очах іноземців є одним із ключових завдань сучасної інформаційної політики нашої держави. Подібне завдання стояло і перед СРСР. Встановлення більшовицької влади та соціально-економічні експерименти правлячої партії в 1920-1930-х рр. притягували представників західних країн на ці терени. Упродовж міжвоєнного періоду Українську СРР/РСР відвідали тисячі західних туристів, серед них: журналісти, письменники, інженери, робітники, культурні діячі. У цій статті на основі газетних статей, архівних матеріалів, опублікованих спогадів та фахової літератури буде розглянуто враження іноземців з подорожей по території радянської України у 1920–1930-х рр. Використані опубліковані мемуари (Е. Вілсона та ін.) та публіцистика (В. Дюранті, Г. Нікербокер та ін.) західних мандрівників, а також публікації в міжвоєнній українській пресі США (“Народне Слово“, “Народна Воля“) та Польщі (“Новий час“, “Діло”), у яких йдеться про відвідини іноземцями України. Залучено й матеріали українських колекцій Центру дослідження історії імміграції в Університеті Міннесоти. Основою статті стали раніше невідомі спогади та джерела. Натомість знані історії – як от про візит Едуарда Еріо (прем’єр-міністра Франції) до України під час Великого голоду 1932-1933 рр. – не включено до розгляду, оскільки цей епізод досліджував Ярослав Папуга [1]. Подібно ж інші дослідники вже аналізували публікації про голодомор Гаррета Джонса [2] та Волтера Дюранті, яких лише принагідно згадано у цій статті.
На початку 1920-х рр. іноземні мандрівники ринули в Україну, щоб на власні очі побачити новий економічний та соціальний лад. Їх цікавило, як змінилося життя та праця людей у містах і селах, як вплинули грандіозні проекти індустріалізації та колективізації на економіку країни. Упродовж 1930-х рр. сюди все частіше прибували закордонні спеціалісти для допомоги у розгортанні радянських п’ятирічок, які також ділилися своїми враженнями про перебування в країні рад.
Страшні чутки про більшовицькі соціальні експерименти
Новостворена більшовицька держава на території колишньої імперії Романових вабила мандрівників та шукачів пригод. До кінця 1918 р. вже небагато дипломатів та кореспондентів іноземних газет залишалося на цих теренах, щоб звіряти “фантастичні” чутки про нові реалії та відокремлювати факти від вигадок. Хоча реальність нового більшовицького режиму і не потребувала прикрашання, та все ж неймовірні розповіді про більшовицькі злочини, обростаючи чутками, потрапляли на Захід. Кілька американських газет повідомляли, що більшовики запровадили гільйотину з електричним живленням, призначену для того, щоб страчувати до 500 в’язнів на годину. У багатьох британських публікаціях з’явились “апокаліптичні” описи очевидців, які підкреслювали “безмежне зло”, на яке були здатні більшовики. Західні медіа писали про китайських катів із знанням древніх східних методів тортур, яких наймали чекісти, щоб отримувати інформацію на допитах. Впливовий “The New York Times” називав В. Леніна та його послідовників “негідниками”, тоді як у Лондоні консервативна газета “Morning Post” описувала більшовицький режим як такий, в якому панують “звільнені злочинці, ідеалісти, інтернаціоналісти та шахраї”. Одна з німецьких газет опублікувала велику статтю про “необмежений терор” більшовиків проти всього, що вважається “середнім класом” [3]. Більшовицькі злочини в Україні описали також сестри Червоного хреста, які працювали в одній із київських в’язниць ЧК: “Умови в яких перебували ув’язнені були дуже важкими. Камери переповнені, брудні, темні, без ліжок та свіжого повітря“, ‒ зізнавалася одна з сестер [4]. Траплялись випадки, коли іноземці відчували на собі умови радянської пенітенціарної системи. Український військовий та громадський активіст Юрій Горліс-Горський у своїх спогадах згадував про американця польського походження, якого він зустрів у одній з українських в’язниць. “Я працював перукарем у Чикаго й протягом 5 років та був членом Американської комуністичної партії… давав п’ятдесят відсотків доходу для партійних потреб… Мене депортували з Сполучених Штатів і ось я опинилися в радянській в’язниці” [5], – зізнався співкамерник Ю. Горліс-Горського. Загалом же книги про нові порядки у Радянському Союзі були дуже популярні за кордоном. “Мені подобалося читати розповідь містера Гріффіта про його поїздку [до СРСР ‒ Д. К.] восени 1931 р.” [6], ‒ саме так оглядач авторитетного видання “Observer” характеризував книгу Хуберта Гріффіта.
Починаючи з кінця 1920-х – початку 1930-х рр. все більше іноземних туристів та професійних робітників їздили до СРСР, і до Радянської України зокрема. У 1929 р. було створено “Інтурист” ‒ державну організацію, що мала монополію на туристичні послуги для всіх іноземців, незалежно від їх статусу: підприємців, інженерів, туристів тощо. З 1933 р. “Інтурист” мав власну мережу, у яку входили готелі та навіть транспортні засоби. Протягом 1929–1939 рр. компанія обслужила приблизно мільйон іноземців [7].
“Попутники” і критики радянського устрою
У міжвоєнний період багато іноземців позитивно сприймали СРСР і не зауважували масових людських страждань, що стояли за сталінською модернізацією. Радянський Союз мав багатьох симпатиків на Заході. Радянська пропаганда зображувала СРСР як лідера “прогресивного людства”, як єдиної у світі соціалістичної держави та головну надію проти фашистської загрози. Це був час, коли західні інтелектуали (так звані “попутники”, “fellow-travelers”) симпатизували лівим ідеям та побоювались наступу фашизму, що дещо затьмарювало їхні судження про радянські політичні реалії. Такі люди бачили технічний прогрес у Радянському Союзі, але були сліпими до голоду та терору, що там панував [8].
Американський художник Френк А. Уоррен писав: “Багато лібералів співчували СРСР у 1920-х рр, проте більшість із них безпосередньо туди не їздили. До 1930 р. навіть масштабна сталінська п’ятирічка також не надто цікавила західних інтелектуалів. Лише початок Великої депресії став тим поштовхом, який схилив багатьох лібералів “на схід”, до Росії”. Дипломатичне визнання Радянського Союзу президентом США Франкліном Рузвельтом у 1933 р. уможливило “… зменшення рівня ворожості до СРСР” серед громадян західного світу [9]. Чи не найвідомішим американцем, який підтримував СРСР, був журналіст “The New York Times” Волтер Дюранті, який у післямові до своєї книги писав: “Сполучені Штати Америки та Радянський Союз повинні тісніше співпрацювати для взаємовигідних ділових відносин” [10].
Не усі мандрівники, які відвідували СРСР, закривали очі на трагічні реалії, що там панували. Європейці, які на власні очі спостерігали радянські злочини, часто оминали ці теми після повернення додому. Артур Кестлер, британський журналіст угорського та єврейського походження ‒ один із небагатьох західних інтелектуалів, який бачив жахіття радянського модернізаційного проекту, а саме ‒ насильницьку колективізацію та голод [11]. Після від’їзду з СРСР А. Кестлер у 1933 р. приїхав до Парижа. На початку 1930-х рр. у Франції панували ліві погляди і як відзначав історик Т. Джадт, “там було не прийнято говорити по злочини у Радянському Союзі” [12].
Хуберт Нікербокер ‒ американський журналіст, лауреат Пулітцерівської премії, їздив по СРСР та публікував свої репортажі звідти. Представники української еміграції на заході відзначили книгу цього автора ‒ “Червона торгівельна загроза” (“The Red Trade Menace”). Євген Онацький, колишній дипломат Української Народної Республіки та кореспондент газети “Свобода” (Джерсі-Сіті, США) в Римі, писав своєму головному редактору: “Чи бачили ви книгу, яка вийшла німецькою, французькою та англійською мовами під назвою “Червона загроза”. Це дуже добре складена праця з великою кількістю статистичних матеріалів, які підтверджують, що світова криза і особливо американська криза у великих масштабах залежить від радянської загрози. Це написав американський журналіст Нікербокер, але це псевдо. Насправді книгу зложив один єзуїт [sic ‒ Д. К.], який кілька років провів у Радянському Союзі і проаналізував дані з багатьох європейських країн” [13].
Сучасний дослідник Н. Купенський відзначає, що багато книжок з’явилося після відвідин західними авторами будов-гігантів, які постали під час першої п’ятирічки. А з-поміж найвідвідуваніших західними журналістами місць був Дніпробуд ‒ головна фігура в реорганізації південноукраїнських енергетичної, металургійної, мануфактурної промисловості і сільського господарства [14].
Два розділи згаданої книги Х. Нікербокера також були присвячені сюжетам про індустріалізацію УРСР. Частина з промовистою назвою “Найбільша електростанція у світі” описувала побачене автором під час будівництва Дніпровської ГЕС. Американські інженери відігравали дуже важливу роль у цьому процесі. В околицях Запоріжжя перебувала одна з найбільших американських колоній у Радянському Союзі. Вони були єдиними іноземцями в СРСР, яким влада створила майже 100-відсоткове “домашнє” середовище: “Цегляні будинки, по шість кімнат у кожному, кухня, ванна, центральне опалення, гаряча та холодна вода. Їжу для них привозили морем через порт Одеси” [15]. У розділі “На радянській вугільній шахті” автор описував свій досвід перебування на українському Донбасі. Журналіст підкреслював важливу роль української комуністичної молоді для розвитку донецького басейну, “який був єдиним місцем у Радянському Союзі, де робітники можуть купувати стільки цигарок скільки забажають” [16]. Ще більше подробиць про радянську модернізацію України можна знайти в книзі “Я шукаю правду в Росії” (“I search for Truth in Russia“) Волтера Цитріна ‒ президента Міжнародної федерації профспілок (1928–1945). Незважаючи на те, що автор не відокремлював українців від росіян, він залишив цікавий опис українсько-російського прикордоння, коли їхав до республіки з Москви в 1935 р. “Одразу по в’їзді в Україну, ми помітили, що селянські хатини стають охайнішими із солом’яними дахами та вимащеними вапном стінами” [17]. На українській землі В. Цитрін побував у Харкові, Горлівці, Краматорську, Запоріжжі та Дніпрі.
Цензура Радянського Союзу не дозволяла журналістам передавати новини телефоном. Часто іноземні кореспонденти їхали за межі СРСР, щоб надіслати інформацію з-за кордону, проте після цього їм могли не дозволити повернутися. Репортерам, щоб уникнути цензури, довелося вживати у своїх дописах неоднозначні вирази, зрозумілі лише спеціальній групі читачів. Такі “погані” слова, як “голод” або “примусова праця”, слід було уникати і перефразовувати на “нестачу їжі”, “хвороби, спричинені недоїданням” або “праця ув’язнених” [18]. Багато іноземних кореспондентів згадували про проблему радянської цензури. Наприклад, англійський журналіст Спенсер Вільямс протягом десяти років був співробітником “Daily Gerald” в СРСР, але залишив цю посаду через радянську цензуру, заявляючи, що всі його повідомлення були цензуровані [19].
Жалюгідне становище на селі
“Chicago Tribune” та інші американські газети публікували статті Генрі Уельса про Радянський Союз. Він подорожував країною (від Архангельська до Чорного моря) залізницею: “В Україні я відвідав кілька колгоспів і побачив там жахливі умови. Навіть українські комуністи просили Москву зменшити тиск і обмежити вивезення зерна, залишивши трохи врожаю для селян. Я бачив тих селян які жили у своїх будинках без вікон і бачив їх жахливий вигляд, спричинений недоїданням. Тисячі людей використовували метод “пасивного опору” владі, як німці під час французької окупації Рурського краю. Вони просто відмовилися працювати” [20].
Теодор Кемпбел ‒ американець, який їздив по СРСР у 1929 р. та 1930 р., щоб консультувати радянських агрономів. Автор щиро дивувався, що не всі “здобутки цивілізації” були знищені війнами та революцією. Т. Кемпбел доволі наївно приймав те, що йому розповідали більшовицькі пропагандисти. Його описи про умови ведення сільського господарства не надто відрізнялися від офіційних радянських публікацій. Вірогідно, він вирішив детально не аналізувати ситуацію в аграрному секторі СРСР, або, принаймні, про це не писати [21].
Важку ситуацію в сільському господарстві радянської України відзначали й інші мандрівники. Василь Франко – племінник Івана Франка, був членом Сельробу (прокомуністична партія в Польщі) та працював у колгоспі під Києвом. В. Франко описував тамтешні умови. За його свідченнями, в цьому колгоспі було приблизно 3000 свиней: “Старші з них були схожими на жах, тому що їх годували лише в зимовий час” [22]. Трактори були поламані, тому робітники орали землю за допомогою одного худого коня. Усі жінки працювали на фермі, тому вони залишали своїх маленьких дітей у денних яслах, де багато немовлят помирали через шлункові захворювання, в результаті неякісного харчування. Американський журналіст Демарі Бесс підтверджував описи В. Франка про економічну ситуацію на селі: “Нам важко уявити, як люди страждають від постійного дефіциту продовольства внаслідок поганої механізації сільського господарства, що призвело до зниження врожаю” [23]. Канадський полковник Джордж Александр Дрю з Торонто розмістив свої спогади про радянські колгоспи в британському журналі “Saturday Night”. За його словами, всі радянські селяни “… зараз є рабами, бо кожен з них повинен мати паспорт, але не для поїздок за кордон. Лише кілька радянських чиновників були за кордоном після Жовтневої революції. Ці паспорти дозволяють вам їхати лише з одного округу чи міста в інший. Ті мої співвітчизники, які звикли подорожувати нашою країною, можуть лише уявити, що це означає” [24].
Великий голод
Голод в Україні був однією з найважливіших тем західних мандрівників. Журнал “New York Journal”, який належав до медіа-корпорації Вільяма Гирста, публікував матеріали про Голодомор в Україні, написані кореспондентом Томасом Вокером. Він подорожував “Південною Росією” і став свідком трагедії українського селянства. Фотоапаратом він зробив багато світлин (їх додавали до статей). За інформацією “Народної Волі” (Скрентон), В. Гирст схвалив цю публікацію радше через політичні мотиви. Він конфліктував з адміністрацією президента Ф. Рузвельта, яка офіційно визнала Радянський Союз. У одній із статей Т. Вокера натрапляємо на вираз: “Україна, Росія” (як наприклад ‒ Філадельфія, Пенсільванія). Автор називав Великий голод “Голодом Росії” [25]. Одразу відзначимо, що правдоподібність цих статей про голодомор, як і сама особистість Т. Вокера є доволі сумнівними [26]. У 1934 р. кореспондент “The New York Times” Гарольд Денні надіслав в Америку кілька повідомлень, запевняючи, що в СРСР не буде нового голоду “… все ж багатьом селянам доведеться затягувати пояси та обмежити свій харчовий раціон до урожаю 1935 р.” [27]. Ця думка Г. Денні ґрунтувалася лише на обіцянках більшовиків. Його доповіді цензурували радянські чиновники (особливо листи Г. Денні із Запоріжжя). Навіть один з головних агітаторів в США за визнання СРСР Аллен Ґвайт щиро зізнався, що йому не дозволяють писати про людей, які помирають від голоду, лише про “підвищену смертність, спричинену зниженням імунітету внаслідок недоїдання” [28]. Сила світової громадської думки (на формування якої неабиякий вплив мали антибільшовицькі протести української діаспори) змусила більшовиків запевняти іноземців, що “голоду не буде”.
Відомий американський журналіст Вільям Генрі Чемберлен опублікував кілька статей про свій досвід роботи в Радянському Союзі, де він прожив десять років (був одружений на москвичці) [29]. Його статті були розміщені в лондонській “Fortnightly Review”, він також був кореспондентом бостонського “Christian Science Monitor”. В. Чемберлен описував свою осінню поїздку 1932 р. по Україні та Північному Кавказі. Жінка під Полтавою розповіла американцю про мертві тіла на вулицях міста та про те, що “місцева влада чи не щодня відправляє вантажівку щоб очистити місто від тих хто помер голодною смертю” [30]. Використавши різні джерела, в тому числі й офіційні радянські документи, В. Чемберлен підрахував, що від голоду загинуло від чотирьох до п’яти мільйонів людей.
Дослідники Великого Голоду 1932-1933 рр. досі не приділяли значної уваги спогадам американського журналіста та письменника єврейського походження Менделя Ошеровича під назвою “Як живуть люди в Радянському Союзі” (Нью-Йорк, 1933). Автор народився на Поділлі та знав українську мову. Він став свідком страждань, як українців, так і євреїв під час геноциду. Десятки сторінок із книги рясніють зображенням переповнених поїздів та вокзалів, де автор зустрічав селян, які намагалися дістатися до міст. “Парадоксально, але Україна, завжди була житницею Російської імперії, а тепер селяни шукають хліба за межами України” [31]. Також поза увагою істориків голодомору досі залишаються спогади канадської журналістки Ріа Клайман. Опинившись за межами СРСР, Р. Клайман написала докладний звіт про свої пригоди, частина якого була оприлюднена на початку листопада 1932 р. в газеті “Daily Express”; її спогади (розділені 21 частину) надрукувала “Toronto Telegram” у період між 8 травня та 9 червня 1933 р. Чудово розуміючи, що їй більше ніколи не дозволять відвідати СРСР, Р. Клайман не стримувала себе у висловленні обурення неймовірними звірствами, вчиненими радянською державою. Вона викривала кремлівські брехливі заяви про побудову багатого і сучасного суспільства загальної рівності, яке незабаром наздожене і затьмарить найбільш розвинуті “буржуазні демократії” капіталістичного Заходу. У її репортажах бачимо відблиски катастрофи, яка розгорталася в радянській Україні наприкінці літа 1932 р., коли Й. Сталін розв’язав нещадну “класову війну” з селянством з наміром раз і назавжди зламати спротив його політиці примусової колективізації. У той самий час розправа чекала кожного, хто становив потенційну загрозу для більшовизму, зокрема українців, яких – часто надумано – звинувачували в націоналізмі [32].
Вулицями українських радянських міст
Американські та європейські мандрівники залишали власні цікаві описи міст і міського життя в радянській Україні. “Будинок Держпрому в Харкові прекрасно освітлений, навіть пізньої ночі, для того щоб всі іноземці могли це помітити. У той же час тисячі потребуючих харків’ян живуть у халупах, а хтось навіть у справжніх печерах… Ці радянські хмарочоси стоять, наче піраміди в пустелі”, ‒ написав італійський журналіст у своїй книзі “Загальний погляд на радянський експеримент” [33]. “У Харкові я бачив дуже красиві квартали із захоплюючою сучасною архітектурою, але також зауважив брак житлової площі та велику тісняву у квартирах” [34] ‒ стверджував мандрівник. Подібну проблему в Україні також підкреслювали і у популярному міланському щоденнику “Corriere della Sera”. Кореспондент, який відвідав СРСР, писав: “Справжнє життя радянських людей можна побачити лише на периферії міста та в провінціях… Чотири квадратні метри для людини ‒ це і є їх особиста життєва площа” [35]. Чеський журналіст І. Шром у празькому виданні “Pritomnost” відзначав: “Назагал містяни одягнені дуже зле… В одному театрі я побачив глядачів у перших рядах, що сиділи босоніж” [36].
Американський письменник і критик Едмунд Вілсон описав свій досвід побуту в СРСР на початку 1930-х рр. Незважаючи на те, що автор у своїй книзі не відокремлював Україну від Росії, він залишив цікаві подробиці про повсякденне життя в радянському Києві та Одесі: “Люди в Києві видались мені щасливішими, за тих, що я бачив у Росії… Пари гуляли та спілкувалися набагато жвавіше, ніж на Півночі [у Росії – Д. К.], але їхні розмови були настільки тихими, що я їх ледве чув” [37]. Е. Вілсон захворів під час своєї подорожі Україною, тому опинився в одній із одеських лікарень, залишивши опис цього закладу та людей, що там працювали. Американець не особливо хвалив лікарняні обіди (“картопля та фрукти”), проте особливо нарікав на відсутність “справжньої кави”. Е. Вілсон у своєму описі України обходив увагою голодуючих селян, масові репресії, що набирали тоді обертів, натомість мандрівник хвалив п’ятирічний план, який, на його думку, дав громадянам СРСР “відчуття часу”. Цікаві деталі про одеські шпиталі залишив ще один американець. Журналіст В. Чемберлен, занедужавши скарлатиною, лікувався в одній із найбільших одеських лікарень: “Умивальники тут були жахливо брудні, в палатах було тисячі мух, що докучали хворим і ніхто не пробував їх позбутися. Щодо мидниць то в тих самих посудинах миють і хворих і брудний посуд та ще й до них горло полощуть” [38].
Археолог та професор Львівського університету Тадеуш Сулімірський відвідав Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Бердичів, Житомир, Одесу, Ялту та Сімферополь. Він заявив, що міста були досить чисті та непогано освітлені. Вулиці, натомість рясніли від брудно-червоних пропагандистських плакатів. Радянська система також “славилася” дефіцитом основних товарів: “Процес продажу має багато спільного з лотереєю, тому що іноді магазини могли продавати, наприклад, чоловічі сорочки лише одного розміру, і лише такий розмір був доступний у всіх інших магазини по місту… В Україні важко знайти масло, тільки в Одесі (гавань)” [39]. Більш детальний опис радянських міст залишив ще один львів’янин ‒ голова НТШ Кирило Студинський [40]. Жителі міст виглядали “сірими і безбарвними” [41] на що звертав увагу і В. Франко: “Усі люди такі сумні і безнадійні, що я не чув сміху і не бачив посмішок” [42]. Працівник міністерства фінансів США Еліот Віндсворт намагався пояснити це явище: “Радянський громадянин не може жити, їсти, спілкуватися з іншими громадянами без погодження з урядом. У результаті люди ходять вулицями без посмішки на обличчі, в тиші та самотності” [43].
У книзі “Французький шахтар серед московських” вуглекоп Клебер Легер (секретар французького “Національного союзу шахтарів”) бачив умови праці та побуту гірників у східноукраїнському місті Горлівка. Французька делегація зауважила, що десятки жінок важко працювали у шахтах. Один із місцевих комуністів видав щодо цього різкий коментар: “Жінкам краще працювати на шахтах, аніж ставати повіями, як у Франції” [44]. К. Лагер відзначив, що у квартирах робітників майже не було меблів, лише ліжка.
На думку іноземців, життя громадян “робітничого раю” було сумним. Один із американських туристів, українського походження, розмовляв з робітником на вулиці: “Ми живемо добре… і ми щасливі” запевнив мене цей чоловік, проте він сказав це таким тоном, що це мало не змусило мене сміятися. Його дохід становив 256 рублів, а ціна взуття була приблизно 150-200 рублів… У Ялті я помітив, що деякі люди працювали більше 12 годин на день” [45]. Німецький архітектор Д. Шульц, який допомагав радянській владі в розвитку сучасних міст, заявив перед громадськістю в Штутгарті, що дев’яносто відсотків радянських робітників мріяли повернутися до старого порядку та проклинали радянську владу [46]. Орган австрійської соціал-демократичної партії “Arbeite Zeitung” опублікував звіт інженера Адольфа Шреєра, який відвідав СРСР: “Комуністи запевняють, що маси працюють і йдуть на жертви з великим ентузіазмом. Але я не бачив цього захоплення, ні в Харкові, ні в Москві” [47].
Жарти та анекдоти також були частиною повсякденного життя радянської України. Ян Берзон Отмар мешкав в СРСР як кореспондент польських видань. Він описував побачене за допомогою вигаданого персонажа ‒ єврея Рабіновича. Ось, до прикладу, розмова між Рабіновичем і його товаришем-комуністом: “Побачите товариш, що ми іще догонимо і перегонимо весь капіталістичний світ. На це Рабіновіч йому відповів: “Як догоните, то скажіть мені. Я тоді залишуся тут, а ви дальше гоніть самі” [37].
* * *
Таким постав образ радянської України серед мандрівників з Північної Америки та Європи. Вочевидь, багато західних журналістів, науковців та інтелектуалів не до кінця розуміли, що таке Україна та ким є українці. Мандрівники, які побували в УСРР/УРСР, не відокремлювали українців від російської нації, хоча майже всі відчували різницю між цими двома територіями. Вони цікавились повсякденним життям радянських громадян, промисловим зростанням СРСР, ситуацією в сільському господарстві, настроями робітничого класу. Усі звертали увагу на дефіцит основних споживчих товарів для потреб міських жителів, жахливі умови життя селян та незліченну кількість жертв голоду, який, на їхню думку, був спричинений некваліфікованим керівництвом з боку радянської влади. Іноземні журналісти скаржилися, що не могли надсилати репортажі з СРСР через офіційну радянську цензуру. В Україні вони зазвичай відвідували великі міста (Харків, Київ, Одеса), промислові зони (будівництво Дніпрельстану) та сільськогосподарські провінції. З цих матеріалів стає очевидним інформативний потенціал подібних записів та публікацій зі свідченнями іноземних мандрівників про реалії життя в радянській Україні в перші десятиліття радянської влади. То ж ці дослідження варто продовжувати.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторів та редакції сайту “Україна Модерна”. © Данило Кравець.
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
_____________________________
Данило Кравець – кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, асистент кафедри історії музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету “Львівська Політехніка”. Випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Впродовж 2013–2014 рр. навчався у Варшавському та Вроцлавському університетах (програма уряду Польщі «Стипендія для молодих науковців»). Автор монографії «За Збручем. Західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (20–30-і рр. ХХ ст.)» (Львів, 2017). У 2018-2019 рр. стажувався в Університеті Міннесоти (США) як стипендіат Програми ім. Фулбрайта.
____________________________
[1] Папуга, Я. 2017. Візит Едуарда Ерріо в Україну під час Голодомору
[2] Gamache, R. 2018 Gareth Jones: Eyewitness of the Holodomor. Cardiff.
[3] Gerwarth, R. 2016. The Vanquished. Why the First World War Failed to End. New York. 98.
[4] In the Shadow of Death (a document). Statement of Red Cross Sisters in the Bolshevist prisons in Kiev. 1920. London. 10.
[5] Горліс-Горський, Ю. 1937. Холодний Яр. Львів. 1937. 71.
[6] Lodder, J. 1932. Seeing Soviet Russia. By Hubert Griffith. Spectator, June 11. 839.
[7] Кизима М., Кизима С. 2018. Туризм в Советском Союзе[8] Figes, O. 2014. Revolutionary Russia. 1891–1991. A History. New York. 211.
[9] Hollander, P. 1981. Political Pilgrims. Travels of Western Intellectuals to the Soviet Union, China, and Cuba 1928–1978. New York. 77.
[10] Duranty, W. Chamberlin, W., Knickerbocker, H. 1932. Red Economics. Boston, New York. 311.
[11] Koestler, A. 1954. Invisible Writing. London.
[12] Judt, T. 2012. Thinking the XX century. New York. 184.
[13] Онацький Є. Лист до редакції “Свобода”, Рим, 5 лип. 1932 р. Immigration History Research Center Archives (University of Minnesota). Onatsky E. papers. Box 11.
[14] Купенський Н. 2019. Мова заперечення голодомору: сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш[15] Knickerbocker, H. 1931. The Red Trade Menace. Progress of the Soviet Five–Year Plan. New York. 179.
[16] Knickerbocker, H. 1931. The Red Trade Menace… 195.
[17] Citrine, W. 1937. I Search for Truth in Russia. New York. 166.
[18] Американець про порядки в Совєтах. 1937. Народне Слово (Пітсбург), 4 лютого. 2.
[19] Англієць про москалів. 1940. Народне Слово (Пітсбург), 19 жовтня. 2.
[20] Американський кореспондент про Росію. 1931. Народна Воля (Скрентон), 11 липня. 3.
[21] Campbell, Th. 1932. Russia, Market of Menace? New York. 56.
[22] На совітському фільварку. 1932. Новий Час (Львів), 28 листопада. 3.
[23] Добробут СССР. 1940. Народне Слово (Пітсбург), 30 червня. 4.
[24] “Край примусової праці“. 1939. Народне Слово (Пітсбург), 21 грудня. 2.
[25] Гирст і голод на Україні. 1936. Народна Воля (Скрентон), 21 лютого. 4.
[26] Colley N. 2007. The “Thomas Walker” Conspiracy[27] “Не буде нового голоду“. 1934. Народна Воля (Скрентон), 20 жовтня. 3.
[28] “Не буде нового голоду“…3.
[29] Американець про порядки в Совєтах… 2.
[30] Американець про голод на Україні. 1934. Народна Воля (Скрентон), 10 листопада. 4.
[31] Москович, В. 2017. Україна. Зима 1932 року. Враження з подорожі американського єврейського письменника Менделя Ошеровича[32] Балан Я. Репортажі Ріа Клайман з подорожі по Східній Україні і Кубані наприкінці літа 1932 року.; Інтерв’ю з Ярсом Баланом. Забутий свідок голодомору – журналіста Рія Клайман // Громадське радіо 21 жовтня 2017
[33] Італійці про большевизм. 1935. Народне Слово (Пітсбург), 16 травня. 3.
[34] Як живеться робітникам в СССР? 1936. Народне Слово (Пітсбург), 3 вересня. 3.
[35] Божко М. 1935. Побут в совітському раю. Вражіння італійського журналіста з подорожей по СССР. Народне Слово (Пітсбург), 28 березня. 3.
[36] Як виглядає тепер червона Москва. Помічення Чеського журналіста. 1933. Народне Слово (Пітсбург), 2 лютого. 5.
[37] Wilson, E. 1936. Travels in Two Democracies. New York. 315.
[38] Американець про порядки в Совєтах… 2.
[39] Совітська Україна в очах чужинця. 1934. Новий Час (Львів), 1 грудня. 3.
[40] Новий світ. Вражіння проф. К. Студинського з побуту на Радянській Україні. 1926. Діло, 28 жовтня. 1.
[41] Американець про порядки в Совєтах… 2.
[42] На совітському фільварку… 2.
[43] Американець про совітську індустрію. 1931. Народна Воля (Скрентон), 12 верес. 3.
[44] Олена, Ш. 1938. З робітничого “Раю“. Народне Слово (Пітсбург), 3 березня. 2.
[45] Як живеться робітникам в СССР?… 3.
[46] Червоні міста-фантоми. 1933. Народна Воля (Скрентон), 2 лютого. 3.
[47] Шість місяців у Совітському Союзі. 1932. 4. Народна Воля (Скрентон), 30 липня. 4.
[48] Про большевиків. 1936. Народне Слово (Пітсбург), 11 червня. 4.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів
та коректність цитат несуть автори текстів.
