Після відновлення незалежності в листопаді 1918 року Польща зіткнулася з різноманітними викликами політико-адміністративного, соціально-економічного та етнокультурного характеру. Головними з них була проблема інтеграції населення, інституцій та політико-правових традицій трьох частин своєї території, які раніше входили до різних імперій впродовж майже півтора століття. На цьому тлі ефективне вирішення питання національних менших було одним із найскладніших у державній внутрішній політиці[1]. Однак з середини 1920-х років польська політична еліта налагоджувала відносини з національними меншинами з позиції державної асиміляції, яка була основою так званої “політики санації”[2]. Інтелектуали загрожених етнічних груп усвідомлювали небезпечні наслідки цієї політики, тому вважали, що запорукою збереження їхньої культури та національної ідентичності за таких обставин буде активна релігійно-конфесійна та культурно-освітня діяльність у своїх спільнотах та поза їх межами, підтримуючи, водночас, постійний діалог з представниками інших етнічних груп.
Прикметно, що у той час в усіх країнах континентальної Європи, за винятком Чехословаччини та Швейцарії, різко погіршилося становище національних меншин. До цього спричинилося поширення (про)фашистських рухів, які заперечували організацію суспільств на громадянських засадах. Серйозність цієї проблеми та шляхи її вирішення вперше обговорили в Женеві на ІІІ-му Конгресі європейських національних меншин, який відбувся 22–24 серпня 1927 року[3]. Проте ці розмови ні до чого не призвели. На практиці ставлення до національних меншин продовжувало погіршуватися.
Цьому сприяли політичні еліти і правої, і лівої частин ідеологічного спектру. Перші прагнули створити у своїх країнах моноетнічні суспільства, а для цього потрібно було асимілювати інші етнічні групи. Другі – взагалі мало цікавилися проблемами збереження та розвитку культур меншин. Вони вважали, що це вже пройдений історичний етап і настав час працювати над втіленням ідеї соціальної справедливості, яка б виражалася, перш за все, у майновій рівності та вільному доступі до наявних ресурсів. Натомість ті, хто підтримували тісну міжнародну співпрацю, називаючи себе інтернаціоналістами, ідеологічно теж належали до лівого політичного табору з різними спектрами центричності, що здебільшого свідчило про їхню політичну позицію з національного питання, яку вони представляли під час публічних виступів.
Так, у березні 1929 року на одній з сесій Ліги Націй прем’єр-міністр Франції Арістід Бріан, який також був одним з лідерів Французької секції робітничого інтернаціоналу, у своєму зверненні до учасників зібрання наголосив, що великою загрозою для повоєнного порядку в Європі може бути створення, як він висловився, “Блоку незадоволених”, під яким мав на увазі потенційну можливість об’єднання 40 млн. людей, що мешкали в різних європейських країнах і мали офіційний статус національних меншин. Він вважав, що вони можуть спробувати це зробити, щоб задовільнити свої політичні прагнення – отримання культурної автономії та можливостей політичного управління своїми спільнотами, що мало би стати платою за лояльність до урядів відповідних країн [4]. А. Бріан вважав, що цього не можна допустити за жодних обставин. Отож політики, які були адептами світоглядно антагоністичних ідеологій і належали до різних політичних партій мимоволі виробили спільне бачення вирішення проблеми національних меншин: передбачалося, що представники різних етнічних груп з часом повністю асимілюються в домінуючу культуру відповідної країни.
Етнічні групи в міжвоєнній Польщі, які мали правовий статус національних меншин, незважаючи на складне політичне становище продовжували апелювати до виконання Малого версальського трактату (його ще називали “Трактатом про права національних меншин”), який польський уряд підписав 28 червня 1919 року, разом з іншими державами-засновницями Ліги Націй[5]. Він гарантував їм свободу віросповідання, право вільно використовувати рідну мову в школах і засобах масової інформації, книгодрукуванні та діловодстві автономних ґмін. Словом, повноцінний розвиток їхніх культур[6].
Згодом ці права підтвердили у двох Конституціях Польщі 1921 та 1935 років. Однак у жодній з них парламентарі не передбачили надання політично-адміністративної автономії українцям у Галичині, яка б дозволила їм розвивати власну культуру через втілення різноманітних громадсько-політичних, освітніх та економічних проектів. Таке рішення, своєю чергою, могло значно зменшити національну на соціальну напругу, яка виникла в Польщі між українцями і поляками. Так звана “політика національної єдності”, яку проводили часто змінні уряди Польщі, суперечила сподіванням українців, євреїв, німців та представників інших етнічних спільнот, яких на практиці влада політично дискримінувала і не давала можливостей розвивати власну культуру. Перш за все – шкільництво, яке було чи не єдиною можливістю ефективно протистояти асиміляції молодого покоління.
“Lex Grabski” та українське шкільництво
Шкільною освітою у міжвоєнній Польщі займалося Міністерство віросповідань і публічної освіти. Воно розробляло і затверджувало шкільні програми, за якими навчалися усі державні та приватні школи. Національні меншини у власних приватних школах мали право впроваджувати у шкільну програму додаткові навчальні предмети, які вони визначали на власний розсуд. Однак перед впровадженням у навчальний процес, їх обов’язково узгоджували з Міністерством. Зазвичай додаткові предмети стосувалися вивчення рідної мови, історії та культури[7].
Приватні школи національних меншин в навчальному процесі намагалися використовувати підручники, авторами чи укладачами яких були представники їхньої етнічної спільноти. Зокрема, Головна управа українського педагогічного товариства “Рідна школа” неодноразово зверталася до органів державної влади за дозволом на використання у гімназіях з українською мовою навчання підручників, авторами яких були українці.
Організацію шкільного процесу регламентував закон, прийнятий Сеймом Польщі 31 липня 1924 року [8], який увійшов в історію під назвою Lex Grabski, або Закон Грабського – за прізвищем тогочасного міністра освіти Станіслава Грабського. Він набув чинності 1 листопада 1924 року[9] й мав на меті повністю культурно асимілювати всі національні меншини, що проживали в країні. Закон визначив однорідний шкільний устрій для всієї Польщі, незважаючи на культурні потреби українців, євреїв, німців та представників інших етнічних груп. Його головною метою було створення умов для спільного навчання і виховання дітей різних національностей, які жили у східних воєводствах Польщі. Відповідно до закону, нова школа повинна була бути передусім польською за характером, незважаючи на виразну відмінність дітей за етнонаціональною особливістю чи двомовністю викладання навчальних предметів.
Мовну уніфікацію провадили не лише в освітній сфері, але й в усіх інших галузях суспільного життя, зокрема в держуправлінні. За два тижні до прийняття “Закону Грабського”, 15 липня 1924 року, Сейм ухвалив закони, які визначили польську мову єдиною урядовою мовою в судах, прокуратурі та нотаріатах[10]. Українська тогочасна преса охрестила їх як “Кресові закони”, оскільки ендеки[11] розробляли їх, по суті, спеціально для того, щоб унормувати правове діловодство українців, білорусів, литовців та німців, в якому вони часто послуговувалися ще австрійською практикою, за якою рідні мови етнічних груп, що компактно проживали на певній території, використовували в місцевих судах та нотаріальних конторах. Натомість так звані “Кресові закони” дозволяли послуговуватися ними хіба що під час надання усних свідчень у суді. Однак, усі позовні заяви, звернення чи клопотання від громадян, які подали українською, білоруською чи литовською мовами, обов’язково мали бути перекладені польською мовою. Інакше їх не реєстрували та не приймали до розгляду. Це стосувалося й різних виписок, наприклад, кадастрових чи кредитних[12].
Українська газета “Діло”, яка інформувала громадськість про суть “Кресових законів” ще на етапі їх обговорення у Сеймі, так охарактеризувала наслідки їхнього прийняття для української мови: “Кресові законопроекти”, що торкаються “прав” української мови в адміністрації і судівництві та організації шкільництва для тзв. національних меншостей, по суті є обмеженням дотепер набутих прав, є зведенням в нівець управлень української мови, виборених у важкій боротьбі з польською перевагою за часів Австрії в Галичині, є повним перекресленням прав українського населення на Волині, Холмщині, Підляшу і Полісю, прав, які мало там населення перед інсталяцією польської влади”[13]. У підсумку, закони прийняли. Акції протесту, які, зокрема, організовувала українська Народна організація міста Львова, не змусили владу переглянути своє рішення[14].
Повертаючись до освіти, варто зауважити, що у “Законі Грабського” також було зазначено, що “у державних загальноосвітніх школах, які знаходяться у ґмінах, де кількість населення руського (українського. – П. Ч.), білоруського чи литовського становить 25%, на вимогу урядових установ, якщо спостерігається чи виявляється бажання (вимоги, підтвердження) батьків 40 дітей руської, білоруської чи литовської національності, що належать до одного шкільного округу, щоб їхні діти вчилися рідною для них від народження мовою, то вони таку можливість отримають. Якщо ж у цьому шкільному окрузі немає 40 дітей, батьки яких хотіли б, щоб вони навчалися рідною мовою (руською, білоруською чи литовською) – мовою викладання в школі буде державна – тобто, польська – мова. Якщо, окрім батьків, які зажадали, щоб їхні діти вчилися рідною мовою, є 20 таких, що хочуть, аби їхні діти діставали освіту державною мовою, то викладання буде здійснюватися двома мовами у рівних частках. Якщо менше двадцяти, то викладання здійснюватиметься рідною мовою: руською/українською, білоруською, литовською. Існуючі в єдиному шкільному окрузі окремі школи з польською та руською мовою викладання, будуть в міру можливості об’єднуватися в одну школу з двомовною системою викладання”[15].
Крім цього, “в державних професійних школах на вимогу батьків учнів руської/української чи білоруської національності, що становлять 40% учнів від загалу певної школи, навчання відбуватиметься двома мовами – польською і руською/українською чи відповідно польською і білоруською. Якщо такої вимоги не буде висунуто, то навчання проводитиметься державною мовою”[16].
Попри окремі статті, в яких були виписані загальні фрази про рівність освітніх прав усіх етнічних спільнот, що проживали в Польщі та про створення умов для їхнього всебічного культурно-освітнього розвитку, на практиці цей закон виявився для них катастрофічним. Особливо для українців. Більшість українських шкіл було повністю полонізовано, або перетворено на двомовні (утраквістичні) з переважанням польської мови у навчальному процесі. За підрахунками Головної управи Українського педагогічного товариства “Рідна школа”, оприлюдненими 18 листопада 1927 року, лише за перші вісім років перебування українців під владою Польщі вони втратили приблизно 3 тис. власних шкіл[17].
Цитовані вище статті освітнього закону вміло використовували для того, щоб зробити двомовними навіть приватні школи неполяків. Зокрема, достатньо було зібрати лише 20 підписів від батьків, які хотіли, щоб їхні діти знали не лише рідну мову (українську, їдиш, німецьку тощо), але й польську, щоб вони були більш освіченими та мали кращі можливості для професійного розвитку. У разі достатньої кількості підписів, польську мову діти повинні були вивчати як навчальний предмет, а всі інші предмети мали викладати рідною мовою. Багатьох батьків насправді вводили в оману. На практиці все було навпаки: школу перетворювали на польськомовну, а рідну мову вивчали лише як предмет кілька годин на тиждень. Таким чином відбувалася мовна полонізація молодих українців, німців та інших неполяків.
Крім того, влада маніпулювала національною термінологією, оскільки на законодавчому рівні вона не використовувала назви “українець”, “український”, “українська мова”, замінивши їх на “руский”, “русінский”, “русінска мова”. Неодноразово траплялися випадки, коли пересічні українці, національна самосвідомість яких на той час вже була повністю сформована, зверталися до шкільних інспекторів з проханням, щоб їхніх дітей у школах навчали лише українською мовою. Проте вони не знаходили її у переліку мов національних меншин, яким послуговувалося міністерство освіти та його підрозділи, оскільки її називали руською. Звичайні селяни, будучи не поінформованими, думали, що “русінска мова” – це російська, тому відмовлялися вибирати її як мову навчання для своїх дітей. Через такі маніпуляції багато шкіл з українською мовою навчання були швидко перетворені на польськомовні[18].
Додатковою перешкодою у повноцінному етнокультурному розвитку українців була міністерська заборона на те, щоб вони у власних школах вивчали твори деяких українських авторів, які тепер є класиками української літератури. Серед них твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького, Степана Руданського, Івана Котляревського, Юрія Федьковича, Бориса Грінченка, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького. З літературознавчих та історичних досліджень забороняли “Історію України” Івана Крип’якевича, “Кубанщина та кубанські українці” Володимира Гнатюка, “Історію української літератури” Михайла Возняка, “Методичний провідник до Рідного слова” А. Домбровського, твори Пантелеймона Куліша тощо[19].
У межах Галичини забороняли також розповсюджувати різноманітну закордонну періодику, яку видавали українці, євреї та німці. Усі видання Української видавничої спілки в Канаді, особливо журнал “Канадійський українець”, “Ілюстрований народний календар українського голосу на переступний 1920 рік” та віденський тижневик “Нова Доба” – забороняли ввозити до Польщі, а ті, що вже були в публічних читальнях – вилучали[20]. З єврейських видань забороняли поширювати віденські часописи “Wiener-Morgenzeitung” (Віденська ранкова газета), яку згодом перейменували на “Wiener-Тageszeituhr” (Віденський час) і “Jüdische-Morgenpost” (Єврейська ранкова пошта). З німецьких видань – часописи “Deutscher Volksrat” (Німецька Народна Рада) і “Die Brücke” (Міст), гамбурзька газета “Krasnyj Nabat” (Червоний Набат) та берлінські “Izwiestja” (Вісті)[21].
Відстоюючи свої конституційні права, у жовтні 1937 року українські суспільно-політичні організації, опираючись на закон про організацію шкільництва від 31 липня 1924 року, вирішили провести на території південно-східних і східних воєводств – тобто в Галичині і західній Волині, – шкільний плебісцит. Вони сподівалися, що його результати дозволять змінити стан загального державного шкільництва у справі мови викладання, щоб він відповідав національним відносинам на цих теренах. Тобто відсоток етнодемографічної присутності всіх етнічних спільнот повинен був визначати відсоткове співвідношення вживання тої чи іншої мови у шкільному навчанні[22]. Проте керівництво Львівського воєводського управління оцінило такі дії, як намагання використати акцію плебісциту не лише для збільшення пливу на систему шкільництва, але й для одночасної пропаганди гасел національної консолідації і підсилення сепаратистських настроїв серед українців.
Світська влада також намагалася перевести офіційне спілкування і внутрішню документацію усіх релігійних організацій національних меншин на польську мову. Зокрема, деякі повітові староства намагалися заборонити греко-католицьким священикам вести метричні книги та видавати виписки з них українською мовою, вимагаючи при цьому здійснювати всі записи про народження, хрещення, одруження і смерть латинською мовою.
Цю вимогу вони обґрунтували низкою нормативно-правових актів, прийнятих Міністерством Внутрішніх Справ від 28 квітня 1921 року та Станіславівським воєводським управлінням від 12 січня 1922 року, що забороняли греко-католицьким парафіям вести записи у метричних книгах українською мовою під загрозою карної та адміністративної відповідальності[23]. Вимоги ці також стосувалися єврейських та німецьких громад, з урахуванням їх релігійно-обрядової специфіки[24]. Вести метричні книги на латині, окрім українських та єврейських релігійних діячів, також повинні були німецькі євангельські організації. Як і в українському випадку, з ними виникали значні непорозуміння, оскільки вони вели записи німецькою мовою[25].
Незважаючи на штрафні санкції, греко-католицькі священники продовжували вести метричні книги українською мовою, а також відповідати нею на запити центрально уряду чи органів місцевого самоврядування, які стосувалися переважно виписок з метричних книг та статистики природного приросту населення, яку уряд почав регулярно збирати відповідно до президентського указу від 1 лютого 1927 року.
Проте така позиція згодом мала відповідні наслідки: за ведення офіційної кореспонденції з чиновниками українською мовою, а не польською, 13 лютого 1930 року розпочався судовий процес над трьома греко-католицькими священиками: о. Северином Матковським (парохом з Босир, пов. Копичинецький), о. Василем Лончиною (парохом церкви святого Миколи у Львові) та о. Михайлом Кушкевичем (адміністратором з Янова коло Львова, пов. Городок Ягайл.). Їхніми адвокатами були: відповідно сенатор д-р Антін Горбачевський з Чорткова, посол д-р Іван Блажкевич з Дрогобича та посол д-р Степан Баран з Тернополя.
Справу розглядав Найвищий суд у Варшаві[26], який після кількох годин слухань передав справу Сенатові у збільшеному складі семи суддів[27]. Справа доволі швидко набула політичного характеру, за якою слідкували провідні ЗМІ країни. Офіційні захисники священиків, будучи політиками державного рівня, надали справі максимального розголосу. Вони стверджували, що священики не порушували законодавство і керувалися тими статтями закону про освіту від 31 липня 1924 року, які, навпаки, захищали мови національних меншин й регламентували можливості їх використання. Тому, за їх словами, дії влади щодо підсудних є переслідуванням на національному ґрунті. Після тримісячного судового процесу, 24 травня 1930 року Найвищий суд Польщі своїм рішенням виправдав священиків та зняв з них усі звинувачення[28]. Це була велика перемога всієї української спільноти. Оскільки рішення стало прецедентним, його завжди використовували неполяки, для власного захисту, коли їх звинувачували у порушенні мовного законодавства міжвоєнної Польщі.
Єврейське шкільництво та “лавкове ґетто”
У міжвоєнній період єврейська спільнота переживала активні процеси релігійної емансипації та формування модерної національної ідентичності. Одна її частина залишалася традиціоналісткою у своїй системі цінностей, тому продовжувала розвивати релігійну шкільну освіту, інша – дотримувалася соціалістичних поглядів, ще інша – націоналістичних, належачи до сіоністського руху. Окрім них, були ще так звані автономісти, які намагалися поєднати світську освіту з юдейською релігійною традицією. Кожна з цих груп мала власне уявлення про те, якою має бути шкільна освіта для молодого покоління євреїв. Його ж, своєю чергою, визначало загальне бачення розвитку єврейської спільноти, її місця в складному багатоетнічному суспільстві міжвоєнної Польщі та якими мають бути їхні відносини з тими етнічними групами, що жили біля них і поміж них.
Отож, через ідейні розбіжності євреї засадничо не могли створити єдину систему єврейського шкільництва. Натомість кожна з названих груп працювала на розбудовою власної мережі приватних шкіл. Найчисельнішими з них були:
“CISZO” (Головна єврейська шкільна організація) – їдишомовна мережа світських шкіл, організована євреями-соціалістами[29]. Ідейно на неї впливали два політичні середовища: (1) партія Бунд – єврейський соціалістичний робітничий рух[30], – яка була в жорсткий політичній опозиції до сіоністів – єврейських націоналістів; (2) так звані народовці – єврейський політичний рух, організований в Єврейську народну партію, головною ідеєю якого була інтеграція євреїв у суспільства тих країн, які постали після розпаду континентальних імперій в результаті Першої світової війни. Виник цей рух ще на початку ХХ століття. Головним його ідеологом був Шимон Дубнов, автор програми єврейського автономізму. Він вважав, що євреї в Європі також є автохтонами і, оскільки, в них ніде більше немає своєї національної держави, вони повинні творити національні автономії в країнах проживання[31].
Власне, вплив автономістів визначив мову викладання у школах цієї мережі. Їдиш був рідною мовою східноєвропейських євреїв-ашкеназі, зокрема й для всіх євреїв міжвоєнної Польщі. Вони продовжували розвивати її як мову освіти і діловодства, оскільки прагнули залишитися в Польщі й створити в ній свою національну автономію, на відміну від сіоністів, які закликали євреїв мігрувати до Палестини й там будувати власну державу.
“Tarbut” (Тарбут, з івриту – Культура) – івритомовна сіоністська мережа шкіл, заснована в Польщі у 1922 році. Раніше вона діяла в Росії, у часі між Лютневою революцією і Жовтневим більшовицьким переворотом 1917 року. “Tarbut” мав децентралізовану управлінську структуру, з окружними комітетами, які керували освітнім процесом в різних регіонах Польщі. У Галичині такий комітет знаходився у Львові. Мовою навчання і щоденної комунікації в середовищі тарбутівців був іврит. Однією з місій цієї культурно-освітньої організації було максимальне поширення івриту в середовищі єврейської спільноти, особливо серед молоді[32]. Ідейні натхненники[33] і лідери Тарбуту сформували навколо цієї мови нову єврейську ідентичність, спрямовану на відродження єврейської держави в Палестині.
Польську мову у школах мережі “Tarbut” вивчали як навчальний предмет. Нею також викладали географію та історію Польщі. У 1927-1928 навчальному році в них навчалося 26400 учнів: в 71 дошкільному навчальному закладі, у 141 початковій школі та в 16 гімназіях. У 1934-1935 навчальному році мережа зросла до 72 дошкільних закладів, 183 початкові школи, 9 середніх і 1 рільнича школи. Загалом, за сім років кількість учнів зросла майже на 60% – до 44 780 дітей. “Tarbut” також фінансово утримував 4 вечірні школи, де навчалися переважно дорослі та 4 вчительські семінари для підвищення кваліфікації[34].
“Jawne” (Явне) – двомовна (польська та іврит) шкільна мережа, заснована в 1922 році організацією “Mizrachi” (Мізрахі) – сіоністським релігійним рухом[35]. Вона поєднувала в собі ортодоксальну юдейську традицію з єврейським націоналізмом. Для вивчення навчальних предметів на релігійну тематику послуговувалися івритом. Натомість, загальноосвітню програму, яку було узгоджено з державними вимогами до шкіл національних меншин, вели польською мовою. З усіх єврейських шкільних культурно-освітніх товариств польська влада саме до “Jawne” ставилася найбільш толерантно, вважаючи її зразком організації єврейського шкільництва. У 1930-х роках ця мережа налічувала 61 загальну та 4 середні школи, в яких навчались 5686 учнів і працювало 334 вчителі, з яких 198 викладали предмети на юдейську тематику, а 136 – на загальноосвітню. За іншими даними, у 1934-1935 навчальному році в “Jawne” навчалося 14800 дітей, 600 з яких здобували гімназійну освіту[36].
Впродовж міжвоєнного періоду “Mizrachi” займалася також видавничою, кооперативною та кредитною діяльністю. Велику увагу приділяла навчанню молоді, яка згодом мігрувала в Палестину розбудовувати нові єврейські поселення[37].
“Єврейське товариство народної і середньої школи – займалося шкільництвом у великих містах Галичини. У навчальних програмах поєднувало вивчення світських загальноосвітніх предметів та юдаїзму[38]. Утворене взимку 1918-1919 років з відкриттям двох гімназій – чоловічої і жіночої та першого класу загальної школи, в якій навчання відбувалося лише на івриті[39].
В 1929 році у Львові воно фінансово утримувало: три середні школи з польською мовою викладання, в яких 8 годин на тиждень виділяли для вивчення юдаїзму; дві народні івритомовні школи та одну гімназію, де іврит був мовою навчання для 120 студентів. Крім того, “Єврейське товариство народної і середньої школи” організовувало регулярні семінари для вчителів івриту, які прагнули покращити свої знання цієї мови[40]. Опікувалися вони також Станіславівською приватною єврейською гімназією[41] і Коломийським загальноосвітнім жіночим ліцеєм[42].
У Польщі також активно працював Союз єврейських шкіл, львівське відділення якого було відкрите наприкінці 1927 року[43]. У Львові в той час також існувала єврейська школа ім. Кона, в якій за спеціально розробленою методикою навчали дітей, позбавлених слуху і здатності говорити[44].
“Chorew” (Хорев) – шкільна мережа, створена в 1929 році ортодоксальною організацією “Agudat Israel”, яку, своєю чергою, заснували в Катовіцах 27-29 травня 1912 року. У 1934-1935 навчальному році до неї належало 469 шкіл, в яких навчалося 81 676 учнів. У школах навчалися лише хлопці. Їх поділяли на три рівні: хедер – початкова школа (до 7 років), до якої ходило 18 300 хлопчиків; Талмуд-Тора – середня школа (7-13 років) – 43 028 учнів та єшива – вища школа (14-20 років), яку відвідувало 18 758 хлопчиків. Хорев також організовувала вечірні школи для дорослих, які тоді відвідували 1 590 студентів та додаткові мовні курси з івриту для дітей після школи[45]. З 1935-1936 навчального року хедери і талмуд-тори офіційно перейменували на “Єврейські загальні релігійні школи”[46]. Під час навчання вони послуговувалися івритом, натомість в повсякденному житті розмовляли їдишем.
У 1934 році “Agudat Israel” зумів відкрити івритомовну школу в Єрусалимі для дітей тих, хто мігрував у Палестину з Польщі, Німеччини та інших країн Центральної Європи[47].
У школах “Chorew” головну увагу приділяли релігійному вихованню молоді. Для того, щоб здобути лояльність влади, вони впровадили в навчальну програму кілька загальних предметів польською мовою. Проте, загалом, зосереджувалися над вивчення юдаїзму. Традиційне навчання дітей вони сприймали як релігійну заповідь, а пошана до освіченості завжди характеризувала систему єврейських культурних цінностей. Тому навчати хлопчиків письму та читанню в єврейських сім’ях почали понад дві тисячі років тому[48], що сприяло формуванню у дітей відчуття приналежності до свого народу. Згодом усталилася згадувана вище традиційна шкільна система релігійної освіти, коли діти вчилися спершу в початкових релігійних навчальних закладах – хедерах, а згодом у середніх та вищих – талмуд–торах і єшивах. Такі школи працювали в кожній єврейській спільноті, яку в середньовіччі та ранньомодерному часі називали кагалом[49]. До традиційної системи єврейської освіти належав також бейт-га-мідраш – дім навчання, в якому впродовж всього життя євреї вивчали та тлумачили релігійні тексти[50].
Процес розвитку єврейського приватного шкільництва активно стимулював закон від 1923 року, яким влада запровадила відсоткову норму навчання євреїв у державних середніх і вищих навчальних закладах, що зумовило зменшення їхньої кількості серед учнів та студентів[51]. Влада вважала цей указ справедливим, обґрунтувавши його прийняття необхідністю пропорційного розподілення місць в закладах освіти різного рівня відповідно до відсоткового співвідношення чисельності кожної етнічної групи до загальної кількості населення в країні[52]. Єврейська спільнота негативно сприйняла це рішення, звинувативши владу в антисемітській політиці та загальному порушенні освітніх прав національних меншин, дотримання яких гарантувала березнева конституція.
За перші кілька років законодавчі обмеження суттєво не вплинули на рівень освіченості євреїв Польщі. Відповідно до урядової статистики, у середині 1920-х років кількість письменних серед них сягала 70%, тоді як серед німців цей показник становив 62,4%, у середовищі поляків – 48,04%[53]. Серед євреїв також було найбільше осіб із вищою освітою, а частка тих, хто здобули академічний ступінь в польських університетах, становила 40% від загального числа тих, хто його отримав станом на 1929 рік[54].
Проте у другій половині 1930-х років ситуація значно погіршилася. Під тиском польських правих радикалів – ендеків, що дотримувалися расистських поглядів, уряд дозволив, без офіційної директиви, адміністраціям університетів запроваджувати так зване “лавкове ґетто” – насильно відокремлювати євреїв від студентів іншої етнічності – поляків, українців, німців тощо, – змушуючи їх сидіти під час лекцій на окремих лавках, на що вони, природно, не погоджувалися, вважаючи це приниженням власної гідності.
У Львівському університеті студенти-поляки, які належали до ендекського середовища, часто нападали на студентів-євреїв та провокували бійки. Через моральний тиск на університетську адміністрацію вони добилися прийняття офіційної постанови, яка розділяла студентів поляків від євреїв під час навчання. Інші студенти, переважно українці та поляки-соціалісти, які були опосередкованими учасниками цього конфлікту, повинні були написати індивідуальні звернення до деканату з визначенням, з ким вони хочуть сидіти під час лекцій – з поляками-ендеками чи з євреями[55]. Подібна ситуація була не лише у Львівському, але й в Краківському, Віленському та інших університетах країни[56].
Німецьке шкільництво і протестантизм
Після Першої світової війни на всьому просторі Габсбурзької імперії відбулися масштабні соціокультурні трансформації. Колись панівна німецькомовна австрійська культура швидко стала маргінальною в новопосталих національних державах, які для зміцнення національної ідентичності своїх громадян максимально розвивали культури домінуючих етнічних груп. Культурний статус німців також докорінно змінився у Галичині. Живучи острівцями в “українському морі”, вони змушені були пристосовуватися до нових умов співжиття в середовищі домінування польської культури.
У Галичині німці-колоністи відкривали школи ще з 1780-х років, одразу по прибутті перших поселенців. Робили це переважно німці-протестанти (здебільшого євангелісти та лютерани), які прагнули сформувати німецьку етнокультурну ідентичність у своїх дітей, що, як і вони, будучи відмежованими від історичного ареалу поширення німецької культури, у галицьких селах жили в оточенні переважно української культури, а в містах – польської та єврейської-їдишомовної.
У 1911 році галицькі німці різних конфесій об’єдналися в Спілку німецьких середніх шкіл Галичини[57]. Одразу після війни, у короткий період існування ЗУНР, вони організували Німецьку національну раду Західної України, яка координувала діяльність їхніх шкіл та культурно-освітніх товариств. З утвердженням польської влади в Галичині, змінюються умови існування шкільництва для всіх неполяків. Польські урядовці обмежували вживання рідних мов у школах національних менших, які після прийняття Lex Grabski буквально за кілька років втратили більшість власних шкіл – як державних, так і приватних.
Для організації шкільництва за нових державних умов, 26 липня 1920 року німці заснували Крайову спілку німецьких вчителів і вчительок Польщі, з центром у Бидгощі, яка вела облік учителів-німців[58]. У Галичині головний осередок Спілки знаходився в Станіславові. До його юрисдикції належало Краківське і три галицькі воєводства[59]. Через кілька років вони розробили концепцію уніфікованого німецького шкільництва на теренах Галичини[60]. Відбулося це на вчительському з’їзді Львівського і Станіславівського округу в ґміні Бриґідау[61] 23 серпня 1923 року.
При кожній німецькій школі працював відділ Німецького Шкільного Союзу (Deutscher Schulverein), головне управління якого також знаходилося у Бидгощі на півночі Польщі. На нього були покладені обов’язки підбору вчительського персоналу та матеріального забезпеченням шкіл. Натомість навчально-методичні матеріали для шкіл готувала Спілка німецького друку[62]. Окрім того, кожна німецька школа мала спонсорську підтримку з Німеччини, що допомагало їм оплачувати працю вчителів приватних шкіл та забезпечувати дітей усім необхідним для навчання.
Однак, усі ці зусилля нівелювала активна полонізація німецьких шкіл. Так, у 1921-1922 навчальному році в Галичині працювало 27 німецьких державних шкіл, в яких навчалося 2 597 учнів та працювало 67 вчителів. Натомість у 1929-1930 році в трьох галицьких воєводствах працювало лише 5 державних (Станіславівське – 4, Львівське – 1) та 76 приватних (Львівське – 34, Станіславівське – 30, Тернопільське – 12) шкіл з німецькою мовою викладання, де освіту здобували 2 869 школярів[63]. У 1938-1939 році кількість приватних шкіл зросла до 81, де працювало 114 вчителів. Проте навчання німецькою мовою відбувалося лише в 7 школах католицьких і в 16 школах лютеранських громад[64]. Решту шкіл працювали за утраквістичною, тобто двомовною, системою навчання, яка на практиці була польськомовною.
Про масштаби полонізації німецьких шкіл по всій Польщі свідчать такі цифри: у 1921-1922 навчальному році в країні працювало 1 562 школи з німецькою мовою навчання. Однак у 1929-1930 їхня кількість зменшилася втричі – до 525[65].
З другої половини 1930-х років польська влада намагалася взяти німецьке шкільництво під повний контроль, головним чином через кадрову політику, тобто призначення вчителів у німецькі школи, та погодження усіх навчальних програм. Офіційно затвердив ці наміри урядовий “Проект впорядкування німецького шкільництва в Малопольщі”, прийнятий у 1937 році[66]. Головні його положення були такими:
– У приватних німецьких навчальних закладах, утворених здебільшого євангелістами, заборонялося навчати дітей польської національності римо-католицького віросповідання[67].
– Під час прийняття молоді з німецьких приватних шкіл до державних навчальних закладів потрібно було з’ясувати їхні [політичні] погляди.
– Нагляд за викладанням релігії у німецьких державних і приватних школах з відома польської громади повинна здійснювати довірена особа – так званий повірений, який визнав рівень навчання “релігії і духу на терені Малопольщі”, опрацьовував програми уроків релігії і вибирав підручники для затвердження рецензійною комісією.
Такі дії польської влади спровокували черговий з’їзд німецьких педагогів, який відбувся у Львові 31 січня – 1 лютого 1938 року, під егідою Катовіцького відділення Німецького Шкільного Союзу. Головною темою заходу було вирішення суперечки між старшим поколінням німців, яке відносно лояльно ставилося до польського урядування, допускавши можливість акультурації у польську культуру, та молодшим поколінням, що намагалося втілити ідею німецької національно-культурної автономії. У підсумку, переважила позиція останніх[68], що одразу спровокувало загострення подальших відносин між німецькою спільнотою Польщі та польським урядом, особливо в час посилення впливу нацистів на німецьку молодь, що проживала за кордоном – насамперед у Польщі та Чехословаччині, у Судетах.
Зрештою результати з’їзду були очікуваними. Дії польської влади, яка провадила масову полонізацію німців, переводячи їхні приватні німецькомовні школи на утраквістичну систему навчання, фактично роблячи їх польськомовними, у результаті спричинили спротив німців усіх вікових груп.
Окрім адміністративного тиску на німецькі приватні школи, влада намагалася використати ще й релігійний вплив. Оскільки більшість німецьких приватних шкіл були під опікою німецьких протестантських спільнот, переважно євангелістів, послабити їхній вплив на німецькі громади вони намагалася через їхніх одновірців – поляків-євангелістів. Про це свідчить звернення Теодора Цьоклера, суперінтенданта Євангельського костелу в Польщі, до євангельських парафіяльних інституцій від 19 квітня 1938 року: “Зі сторони радикально налаштованих поляків, як і радикальних поляків-євангелістів, нам закидають, що через утримання приватних німецьких народних шкіл, наш Костел замість суто релігійного характеру набирає націоналістичних рис, якими характеризуються наші школи. Однак, слід зауважити, що з релігійного погляду, ми зобов’язані підтримувати батьківську мову у наших ґмінах, де це виявиться можливим, а така можливість є лише за допомогою наших приватних шкіл з німецькою мовою навчання”[69].
Іншим мотивом для цілковитого контролю німецького культурно-освітнього простору була антипольська діяльність закордонних німецьких організацій в Польщі. З 1935 року на її території активно працювали Німецький народний союз (Deutscher Volksverbund) та Німецькій культурний союз (Deutscher Kulturbund). Вони, серед іншого, намагалися протистояти полонізаційним процесам, пропагуючи серед німців Польщі ідеологію націонал-соціалізму[70]. Активісти цих організацій вербували переважно молодь серед польських громадян німецької етнічності у Верхній Сілезії та організовували для них навчальні курси з теорії націонал-соціалізму, ідеї якої вони згодом поширювали у своїх громадах, зокрема в Галичині. Обидві організації намагалися провадити свою діяльність таємно від польської влади. Якщо б їхні дії викликали підозру, вони мали підготовлену “легенду”, за якою, нібито, працювали на сезонних сільськогосподарських роботах у приватних німецьких господарствах[71]. Однак польські служби державної безпеки уважно слідкували за ними й регулярно звітували про їхні дії керівництву у Варшаві.
Важливу роль у розвитку освіти серед німців Галичини також відіграв Німецький народний університет (Volkshochschule), який знаходився в поселенні Дорнфельд[72], за 30 км на південь від Львова. У ньому навчалися молоді німці-протестанти, здебільшого євангелісти. Навчальний курс тривав 4 місяці. Впродовж 1921–1930 років його закінчили приблизно 250 осіб[73].
Розвитком освіти серед галицьких німців активно займалися й культурно-освітні товариства. У Станіславівському воєводстві найповажнішою організацією такого спрямування було товариство “Frohsinn” (“Весела вдача”)[74], що працювало за зразком українського товариства “Просвіта”. Його ідейним натхненником був доктор Теодор Цьоклер[75] зі Станіславова. Вони активно долучали людей до громадської діяльності, працювали над підвищенням культурно-освітнього, інтелектуального рівня німецької молоді, проводячи для неї різнотематичні лекції та екскурсії, пропагували заняття спортом, організовуючи різноманітні спортивні змагання[76]. Для дітей з німецьких колоній під час канікул часто організовували пізнавально-відпочинкові тури. З Галичини діти за обміном їхали до Німеччини. Натомість, звідти школярі подорожували до Галичини[77]. Для молодих галицьких німців це була добра нагода пізнати німецьку культуру на її історичній Батьківщині та відчути причетність до німецької нації.
Розвитком культурно-освітніх організацій займався вже згадуваний Німецький Народний Союз, який утримував приватні школи, організовував гуртки за інтересами – рільничі, промислові, торговельні тощо[78]. Крім того, видавав різноманітну німецькомовну періодику та розбудовував мережу бібліотек і читалень, яких на початку 1930-х років у Галичині працювало приблизно 100 відділень[79]. За його підтримки у Станіславові працювала приватна початкова євангельська школа ІІІ ступеня з німецькою мовою навчання[80], а до малих німецьких колоній, де не було жодної школи, для навчання дітей вони скеровували мандрівних вчителів (Wanderlehrer)[81].
Формував увесь німецькомовний культурний простір Галичини тижневик “Ostdeutsches Volksblatt”[82], виданням якого займалося Німецьке видавниче товариство у Львові[83]. На його шпальтах автори часто закликали німців навчати дітей в своїх німецьких приватних школах, де їх виховуватимуть в німецькому національному дусі та культурних традиціях[84]. Вільгельм Еттінгер, головний редактор цього тижневика, часто подорожував Галичиною, навідував німецькі колонії, в яких проводив публічні зустрічі, презентував тижневик та провадив бесіди на суспільно важливі для галицьких німців теми[85]. Їхні уявлення про суспільні процеси також формували, серед інших засобів масової інформації, націоналістична газета “Volksblatt”[86] і спеціалізований тижневик “Hendel und Gewerbe in Polen” для купців та ремісників. Обидва періодичні видання друкували на заході Польщі, після чого їх доставляли до Галичини[87].
Висновки
Політична еліта міжвоєнної Польщі не спромоглася залучити численних представників етнічних груп до побудови спільної держави. Вони не змогли прийняти як рівноправних членів суспільства осіб, котрі розмовляли не польською мовою, чи належали до іншого, не римо-католицького, віросповідання. Для вирішення цієї проблеми часто змінні уряди обирали адміністративний спосіб врегулювання національного питання, який передбачав повну асиміляцію у польську культуру представників інших етнічностей. Влада не дотримувалися Малого версальського трактату – міжнародного договору, який зобов’язував держави, що підписали його, забезпечити національним меншинам вільний розвиток їхньої культури, громадсько-політичних та економічних структур.
Для полонізації галичан влада використовувала передусім державні школи та культурно-освітні товариства, які повинні були розширити польський мовно-культурний простір і виховувати дітей інших етнічних груп у польських національних традиціях. Цьому процесу також сприяло й те, що польська мова, якою спілкувалася найчисельніша етнічна група країни, тобто поляки, була домінуючою в соціокультурному просторі Галичини, де демографічно переважали українці. Мовою міжетнічної комунікації в галицьких містах вона стала ще в часи Габсбурзької монархії. Отримавши підтримку і протегування на державному рівні, у міжвоєнний період польська мова витіснила з освітнього процесу мови інших етнічних груп – українську, їдиш, німецьку тощо. Так званий “мовний закон Грабського” зробив більшість їхніх шкіл, у тому числі й приватних, утраквістичними – двомовними, в яких більшість предметів і спілкування між учнями та вчителями відбувалася польською мовою і лише кілька годин на тиждень діти навчалися рідної мови, яка на практиці була занедбаною. Отож через різні політичні маніпуляції та використання адміністративного ресурсу – школи українців, німців, євреїв та інших етнічних спільнот швидко ставали лише польськомовними. Навіть публічні протести і офіційні звернення батьків до влади, які хотіли, щоб їхні діти навчалися в школі рідною мовою не зарадили цьому процесу. Все це призводило до перманентних міжетнічних конфліктів у Галичині, які мали вплив на національну політику держави впродовж усього міжвоєнного періоду.
Цей текст є частиною монографії Петра Чорнія Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду: міжетнічне (спів)життя та соціокультурні трансформації(Львів: Інститут народознавства НАН України, 2018). Публікується з дозволу Автора у скороченому вигляді.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
_______________________________
Петро Чорній – історик і антрополог, кандидат історичних наук (2011), науковий співробітник Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України. Впродовж 2014-2017 років – дослідник у міжнародному проекті EURA-NET (Transnational Migration in Transition: Transformative Characteristics of Temporary Mobility of People). Автор монографії «Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду: міжетнічне (спів)життя та соціокультурні трансформації» (Львів: Інститут народознавства НАН України, 2018) та співавтор книги «Temporary Migration, Transformation and Development: Evidence from Europe and Asia» (Edited by Pirkko Pitkänen, Tomoko Hayakawa, Kerstin Schmidt, Mustafa Aksakal, S. Irudaya Rajan. London; New York: Routledge, 2019). Живе і працює у Львові.
_______________________________
[1] Matelski D. Polityka norodowościowa II Rzeczypospolitej wobec mniejszości niemieckiej // Przegląd historyczny. – 1999. – T. XC. – Zesz. 2. – S. 153.
[2] Швагуляк М. Військові плани “зміцнення польського характеру” східних воєводств держави (березень 1938 року) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Історично-філософської секції. – Львів, 1999. – Т. CCXXVIII. – С. 563.
[3] Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО). – Ф. 2, оп. 1, спр. 534, арк. 13.
[4] Пеленський З. Національні меншости в Женеві / Зенон Пеленський // Діло. – 17 березня 1929. – Ч. 59. – С. 1.
[5] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich Drugej Rzeczypospolitej / Dariusz Matelski // Studja z Dziejów Rosji i Europy Śroskowo-Wschodniej. – 2003. – T. XXXVIII. – S. 249.
[6] Dąbrowski S. O sytuacji politycznej mniejszości narodowych w Polsce 1920–1939. Refleksje pesymistyczne // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі 1921–1939. – Дрогобич, 2005. – С. 273–274.
[7] Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у м. Львові). – Ф. 179, оп. 1, спр. 340, арк. 7.
[8] Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1924. – № 79. – poz. 766.
[9] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 179, оп. 1, спр. 55. – Artykuł 11, акр. 5.
[10] Закони // Діло. – 15 листопада 1924. – Ч. 153. – С. 4.
[11] Ендеки – ультраправі націоналісти в міжвоєнній Польщі, об’єднані в Народно-національний союз, який у 1928 році перейменували на Національну партію.
[12] “Кресові закони” // Діло. – 5 липня 1924. – Ч. 147. – С. 1; “Кресовий” закон про мову в судівництві // Діло. – 16 вересня 1924. – Ч. 205. – С. 2.
[13] Обмеження прав // Діло. – 8 липня 1924. – Ч. 149. – С. 1.
[14] За права української мови // Діло. – 18 лютого 1925. – Ч. 36. – С. 2.
[15] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 179, оп. 1, спр. 55. – Artykuł 3, акр. 4.
[16] Там само. – Artykuł 8, акр. 4.
[17] В обороні права нації на рідну школу // Діло. – 20 листопада 1927. – Ч. 260. – С. 1.
[18] Українська школа в ярмі // Діло. – 3 липня 1925. – Ч. 145. – С. 1.
[19] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 179, оп. 1, спр. 264, арк. 4.
[20] ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 1, арк. 1–2, 9.
[21] Там само. – Арк. 5, 8–9.
[22] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 179, оп. 1, спр. 55, арк. 41.
[23] ДАІФО. – Ф. 2, оп. 11, спр. 21, арк. 15; спр. 29, арк. 8; спр. 34, арк. 3.
[24] Там само. – Спр. 33, арк. 1.
[25] Там само. – Спр. 30, арк. 83–83, 88, 90.
[26] Найвища судова інстанція в міжвоєнній Польщі, котрій підпорядковувалася судова система всієї держави
[27] За права української мови // Діло. – 18 лютого 1930. – Ч. 36. – С. 2.
[28] Греко-кат. парохи мають право переписуватися з державними властями по українськи. Засадниче рішення Найвищого Суду // Діло. – 28 травня 1930. – Ч. 116. – С. 1.
[29] Dachówna D. Szkolnictwo hebrajskie w Polsce // Sprawy narodowaściowe. – Warszawa, 1938. – T. 3–4. – S. 245.
[30] Tomaszewski J. Zyrys dziejów Żydów w Polsce w latach 1918 – 1939. – Warszawa, 1990. – S. 97, 99.
[31] Żebrowski R. Fołkiści / Rafał Żebrowski // Jewish Historical Institute [електронний ресурс]. (сайт відвідано 5.09.2018).
[32] Szerman M. Szkolnictwo hebrajskie w Polsce // Hanoar hacijoni. – 1938. – 15 grudnia. – № 6 (48). – S. 180–181.
[33] ЕліезерБен–Єгуда – єврейський лінгвіст, письменник, творець сучасного івриту. Був активним учасником сіоністського руху.
[34] Żebrowski R. Tarbut / Rafał Żebrowski // Jewish Historical Institute [електронний ресурс]. (сайт відвідано 5.09.2018).
[35] ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 385, арк. 2.
[36] Żebrowski R. Jawne / Rafał Żebrowski // Jewish Historical Institute [електронний ресурс]. (сайт відвідано 5.09.2018).
[37] Światowa konferencja Mizrachi (Od specjalnego wysłannika “Chwili”) // Chwila. –1939. – 16 sierpnia. – №7326. – S. 7.
[38] ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 82, арк. 5.
[39] Przed jubileuszem Żyd. Towarzystwa Szkoły Ludowej i Średniej we Lwowie // Chwila. – 1929. – 8 kwietnia. – № 3606. – S. 5.
[40] Bilans pracy Egzekutywy Krajowej Organizacji Sjonistycznej // Chwila. – 1929. – 19 maja. – № 3646. – S. 11.
[41] ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 114, арк. 2; ДАІФО. – Ф. 549, оп. 1, спр. 1. – 10 арк.
[42] Там само. – Ф. 554, оп. 1, спр. 1. – 24 арк.
[43] Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. 1, оп. 58, спр. 856, арк. 1–2.
[44] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 701, оп. 3, спр. 560, арк. 12.
[45] Archiwum Akt Nowych w Warszawie (далі – AAN w Warszawie). Urząd Województwa Stanisławowskiego (далі – UWS), sygn. 1186/1, s. 69.
[46] Żebrowski R. Chorew / Rafał Żebrowski // Jewish Historical Institute [електронний ресурс]. (сайт відвідано 5.09.2018).
[47] Szkoła Agudas-Izrael w Jerozolimie z hebrajskiem językiem wzkładowym // Chwila. – 1934. – 28 marca. – № 5393. – S. 11.
[48] Кержнер А. Традиції та побут євреїв України // Нариси з історії та культури євреїв України. – К., 2005. – С. 296.
[49] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 701, оп. 3, спр. 205, арк. 1.
[50] Кержнер А. Релігійне життя євреїв України // Нариси з історії та культури євреїв України. – К.: Дух і Літера, 2005. – С. 260.
[51] Ковба Ж. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки “остаточного розв’язання єврейського питання”. – К., 1998. – С. 23.
[52] AAN w Warszawie. UWS, sygn. 1186/1, s. 26.
[53] Якубова Л. Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20–30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // Український історичний журнал. – 1998. – № 6. – С. 25.
[54] Kamińska-Kwak J. Inteligencja województwa lwowskiego w okresie międzywojennym. – Rzeszów, 2005. – S. 64.
[55] Лавкове ґетто та українці // Діло. – 10 листопада 1937. – Ч. 247. – С. 1.
[56] Degradacja Wilna // Chwila. – 1937. – 4 lutego. – № 6412. – S. 8.
[57] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 667, оп. 2, спр. 8, арк. 1–2.
[58] Matelski D. Mniejszość niemiecka w II Rzeczypospolitej // “Życie i Myśl” – zeszyty przoblemowe. – Opole ; Poznań ; Warszawa, 2002. – Zesz. 13/6. – S. 14.
[59] ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 227, арк. 14.
[60] AAN w Warszawie. UWS, sygn. 1186/1, s. 29.
[61] Тепер село Ланівка Стрийського р-ну Львівської обл. Німецька сільськогосподарська колонія Бріґідау була заснована в 1783 році, як одна з перших багатьох поселень, створених за колонізаційною програмою австрійського імператора Йосифа II на початку 1780-х років.
[62] ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 863, оп. 2, спр. 7, 7 арк.
[63] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich… – S. 262.
[64] Сіреджук П. Початкова освіта німців Східної Галичини // Київська Старовина. – 2004. – № 5 (вересень – жовтень). – С. 81.
[65] Matelski D. Niemcy w Polsce w XX wieku. – Warszawa; Poznań, 1999. – S. 123–124.
[66] ДАЛО. – Ф. 1, оп. 58, спр. 1473, 15 арк.
[67] AAN w Warszawie. Urząd Województwa Lwowskiego (далі – UWL), sygn. 1185/28, s. 163.
[68] Ibid. – S. 55.
[69] ДАЛО. – Ф. 1, оп. 58, спр. 1473, арк. 15.
[70] ДАІФО. – Ф. 69, оп. 1, спр. 503, арк. 27.
[71] Там само.
[72] Тепер село Тернопілля Миколаївського р-ну Львівської обл.
[73] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich… – S. 263.
[74] ДАІФО. – Ф. 69, оп. 1, спр. 993, арк. 5.
[75] Теодор Цьоклер з 1924 року був єпископом об’єднаних протестантських спільнот: Євангельської церкви та Ауґсбурзьких (лютеранських) і Гельвецьких (кальвіністських) громад. Впродовж 1920–30-х років мешкав у Станіславові. Після окупації Галичини більшовиками у 1939 році – емігрував до Німеччини, де прожив ще 10 років у ганзейському місті Штаде, біля Гамбурга.
[76] ДАІФО. – Ф. 6. – Спр. 156, арк. 40.
[77] AAN w Warszawie. UWL, sygn. 1185/23, s. 140.
[78] ДАІФО. – Ф. 6. – Спр. 227, арк. 3.
[79] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich… – S. 264.
[80] ДАІФО. – Ф. 287, оп. 1, спр. 1. – 26 арк.
[81] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich… – S. 263.
[82] AAN w Warszawie. UWL, sygn. 1185/10, s. 70.
[83] Matelski D. Niemcy na kresach wschodnich… – S. 263.
[84] AAN w Warszawie. UWL, sygn. 1185/12, s. 214.
[85] Ibid, sygn. 1185/20, s. 55.
[86] Ibid, sygn. 1185/10, s. 48.
[87] Matelski D. Mniejszość niemiecka w II Rzeczypospolitej… – S. 35.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
