Транскрипти серії вебінарів «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Вебінар 2. «Окупація» (22.04.2025)

Андреа Петьо. Вступне слово

Мене звати Андреа Петьо, я професорка Центрально-Європейського університету у Відні і головна редакторка міждисциплінарного журналу «Східноєвропейські дослідження Голокосту». Ця серія вебінарів на тему «Іншування, окупація, насильство та заперечення» відбувається завдяки грантовій підтримці Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA) у партнерстві з Йоганнесбурзьким центром досліджень Голокосту та геноцидів, міждисциплінарним журналом «Східноєвропейські дослідження Голокосту» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», рубрикою «Подолання минулого» на вебсайті міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна»,  Австрійською службою за кордоном та Центрально-Європейським університетом.

Це другий семінар із серії на тему «Окупація». Першою виступить професорка Доріс Берґен, яка презентує тему «Культурні геноциди і геноцидна культура: використання аналогій між школами-інтернатами для дітей корінних народів Канади та Голокостом для поглиблення розуміння німецьких окупаційних практик часів Другої світової війни», після чого свої доповіді представлять професор Джеффрі Вейдлінгер, який говоритиме про окупації України, війну та антисемітизм у минулому і сьогоденні, і суддя Микола Гнатовський, який проаналізує діяльність Європейського суду з прав людини у сфері історичних злочинів.

Доріс Берґен. Культурні геноциди і геноцидна культура: використання аналогій між школами-інтернатами для дітей корінних народів Канади та Голокостом для поглиблення розуміння німецьких окупаційних практик часів Другої світової війни

Дякую за можливість обговорити аналогії і презентизм не зі звичної критичної точки зору, а з потенційно продуктивної. Тема окупації не дає мені спокою, бо саме роздуми про паралелі між Голокостом та школами-інтернатами для дітей корінних народів Канади змінили моє розуміння періоду окупації часів Другої світової війни і вплинули на моє дослідження про німецьких військових капеланів. Хочу одразу висловити ключову тезу: окупація – це те, що я називаю «повільним геноцидом». Існує тенденція розглядати геноцид як щось раптове, але це також може бути повзуче явище, яке невпинно триває роками, навіть десятиліттями, і є так само смертоносним.

Моя доповідь побудована навколо трьох понять – геноцидна культура, спільності та емпатичне занепокоєння (empathic unsettlement). Розглянемо кожне з них по черзі. Для початку зазначу, що я не є експерткою з питань геноциду корінних народів Канади. Я пропоную не порівняння, а відкритість і практику уважності.

У середині 1990-х років група корінних жителів, які виховувалися у школах-інтернатах, подала колективний позов проти уряду Канади та Об’єднаної церкви Канади щодо зловживань у цих школах. Вони виграли справу, в результаті чого у 2008 році була створена Комісія правди і примирення. Підсумковий звіт комісії, опублікований у 2015 році, містить висновок про те, що функціонування таких шкіл-інтернатів було «культурним геноцидом». Через чотири роки у звіті Національного розслідування щодо зниклих безвісти та вбитих жінок і дівчат з числа корінних народів відкрито йшлося про «геноцид корінних народів за расовою ознакою», який «був результатом колоніалізму». Ці питання залишаються надзвичайно важливими для Канади. У 2021 році було виявлено безіменні могили поблизу колишньої індіанської школи-інтернату в Камлупсі, що в Британській Колумбії. Після цього з’явилися десятки підтверджень подібних поховань.

Важливою подією для мене стала участь у симпозіумі 2017 року у Вінніпезі, який був організований Адамом Мюллером та Стефаном Єгерем і присвячений темі культурного геноциду у порівняльній перспективі. Там я познайомилася з Теодором Фонтейном, який пережив навчання у школах-інтернатах, та Лореною Фонтейн, дослідницею корінних народів, а також обмінялася думками з Доротою Гловацькою, своєю колегою у сфері студій Голокосту. Завдяки цьому симпозіуму я зрозуміла, що культурний геноцид за своєю суттю дійсно є геноцидом, адже знищення культури через грабунок, осквернення і стирання передує, супроводжує та слідує за вбивством людей.

Ось що зазначає дослідник корінних народів Кріс Мато Нунпа про те, як руйнування культури поєднується з убивством. Зверніть увагу, що він проводить власну аналогію: «Наші родичі не могли оплакувати померлих у звичний спосіб, по-нашому. Вони не могли поховати своїх рідних за традицією народу дакота. Народ дакота в Міннесоті, Південній Дакоті, Небрасці та Канаді досі плекає в собі багато невимовного горя. У книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» (“Trauma and Recovery”) Джудіт Герман розповідає про євреїв, які вижили у нацистській Німеччині: «Коли вцілілі говорять про своїх родичів, які «померли», вона (терапевтка) зауважує, що вони були радше «вбиті»…». Голокост також позбавив їх (і досі позбавляє) природної індивідуальної смерті… а отже, і нормальної скорботи».

Роздуми про культурний геноцид привели мене до питання про те, що саме нав’язується замість культур, які знищуються. На чому тримається ця підміна? Відповідь – на культурі тих, хто здійснює ці злочини. Ендрю Вулфорд називає таку систему «колоніальним плетивом поселенців» (settler colonial mesh). У контексті Голокосту я використовую термін «геноцидна культура». Геноцидна культура – це система, яка підтримує тих, хто здійснює злочини, водночас вбиваючи жертв і приховуючи шкоду, завдану тими, хто отримує від цього вигоду.

Працюючи над книгою на тему капеланів вермахту, зміст якої структуровано в хронологічному порядку, я виявила, що її центральним елементом є розділ про літо 1941 року та спалах убивств євреїв під час вторгнення німців на радянську територію. Але, закінчивши цей розділ, я зіткнулася з браком матеріалів про 1942–1944 роки, тобто про період окупації. Концепція повільного геноциду допомогла мені зрозуміти форми вбивств основних жертв (у цьому випадку євреїв), яких позбавляли життя через голод і виснажливу працю, а також шляхом безпосереднього вбивства, та інші методи – через співпрацю й моральну деградацію очевидців та сусідів.

За приклад того, як функціонує геноцидна культура, розглянемо Західну Європу. Під час роботи над дослідженням я натрапила на розповідь з третіх вуст католицького військового капелана, у якій ішлося про зустріч німецького генерала Отто фон Штюльпнагеля з головою католицьких капеланів в окупованій Франції. Згідно з цим джерелом, генерал звернувся до капелана за моральною порадою щодо практики репресивних убивств. Після обговорення капелан та генерал нібито дійшли згоди, що це гріх і неправильно. Я не можу підтвердити цю інформацію, але взяла її до уваги як те, що могло б бути, якби капелани виконували функцію підтримки морального сумління.

Через кілька років я натрапила на уривок з есе Рауля Гільберга, який викликав у мене сильне здивування, адже я зрозуміла, що він стосується тієї самої історії: «Була проблема з заручниками, і був генерал армії, який почував себе некомфортно від того, що доводилося вбивати багатьох французів. Розстріляти трьох французів за одного німця – це ще можна було зрозуміти. Але сотню? Він мусив підтримувати спокій. Тож запропонував наступне: а як щодо євреїв їм на заміну? Хто б міг подумати?! І справді, перші потяги до таборів смерті з околиць Німеччини вирушили того ж місяця, у березні 1942 року: один – із Франції, інший – зі Словаччини». Зауважте, що в розповіді Гільберга не йдеться ні про капелана, ні про сумління, а лише про практичну заміну жертв-французів легкими мішенями – євреями.

Ще одне свідчення про цю подію можна знайти в щоденнику німецького капелана Франца Штока. Після війни його вважали символом примирення між Францією та Німеччиною, оскільки Шток уособлював те, що один із біографів назвав «останнім людським обличчям»: він проводив останнє таїнство для французьких католиків перед їхньою стратою під час каральних акцій. Але у щоденниковому записі від вересня 1942 року отець Шток висловлює розчарування тим, що серед тих, кого мали стратити, «не було практикуючих католиків … Лише дехто сприймав релігійну підтримку. Багато з них були нехрещені, атеїсти або повністю віддалені від церкви. Вони співали «Марсельєзу» та «Інтернаціонал», вигукували «Хай живе Сталін!», «Хай живе Тельман!» тощо». Люди, про яких говорив Шток, були саме тими євреями, на яких замінили французьких бранців. Шток, якого зазвичай називають тюремним капеланом, але який насправді був військовим капеланом, зараз проходить процес беатифікації. Це і є приклад геноцидної культури – наратив, який трансформує вбивство в історію порятунку, стирає пам’ять про жертв, а винуватців перетворює на героїв.

Також я знайшла останнє свідчення, пов’язане із цією історією. Це фотографія Полетт Файлер з нагоди її першого причастя у 1943 році. Мати дівчинки, Рохе Лея Файлер родом з Литви, була заарештована у Франції, вивезена і вбита у Майданеку. Але її доньки, Полетт із сестрою, перебували у французькому монастирі. Коли настоятель дізнався, що матір дівчаток убили, він покликав їх і сказав: «Тепер ви залишилися самі. Настав час вам прийняти хрещення». Я була вражена, прочитавши в описі фотографії в Меморіальному музеї Голокосту США, що батько Полетт Файлер, російський єврей, був серед єврейських бранців, розстріляних у Мон-Валер’єні у Франції – можливо, саме під час тієї акції, яку описав капелан Шток.

Ці свідчення нагадали мені, наскільки важливу роль відігравало християнство в нацистській геноцидній культурі. І це має зв’язок і з канадським контекстом. Можна знайти майже ідентичні фотографії того ж періоду 1940-х років, а також пізніше, на яких зображені дівчатка з числа корінних народів під час їхнього першого причастя в школах-інтернатах. На них також присутній хрест, символ спасіння і порятунку, який водночас є символом стирання.

Перейдемо до наступного поняття – спільностей. Цей термін я запозичила у Нейта Ляйпцігера, письменника, який пережив Голокост у Польщі. Він використовує слово «спільності», щоб пов’язати свій досвід з досвідом тих, хто вижив у школах-інтернатах і з ким він часто спілкується у шкільних групах. Наприклад, Ляйпцігер давав свідчення разом із Юджином Аркандом. В інтерв’ю він вказав на їхні «спільні переживання, спільну травму та певні спільні втрати. Ми не порівнювали наші страждання, а говорили про спільне у нашому минулому». Ляйпцігер близько потоваришував з іншим вцілілим корінним жителем, Теодором Фонтейном, колишнім вождем племені Сагкін Анішинабі в Манітобі.

Фонтейн, Ляйпцігер та Арканд зазнали сексуального насильства у дитинстві, і це одна з найпомітніших спільностей у їхніх розповідях. Як пояснює Ляйпцігер у своїх мемуарах, він наважився відкрито розказати про свій досвід сексуального насильства під час Голокосту завдяки «тим, хто вижив у школах-інтернатах для корінних народів». Вони «виступили і розповіли про сексуальне насильство, якого зазнали». Розмірковуючи про досвід цих чоловіків та численні свідчення сексуального насильства над дівчатами і жінками під час Голокосту, в школах-інтернатах та геноцид корінного населення загалом, я поглибила розуміння важливої ролі сексуального насильства під час окупації як ключового прояву домінування.

Повільний геноцид, спричинений окупацією, проникає в усі аспекти життя, включаючи спільноти-мішені та індивідуальні ідентичності. Еліс Блондін-Перрін, вціліла представниця народу дене, яка вижила у школах-інтернатах для корінних народів у Північній Канаді, розповідає, що для неї означало втратити знання рідної мови. «Усе своє життя, – пише вона, – я почувалася так, ніби заглядала у вікна домівок корінних жителів, адже не могла брати участі в жодних розмовах чи сміятися з їхніх жартів. Це було, наче ляпас по обличчю».

Рейчел Фолкнер, єврейка, яка пережила Голокост, говорить про інший різновид агресії. В інтерв’ю вона розповідає про свого польського рятівника, в якого переховувалася, будучи дитиною в окупованій Польщі: «Коли він був дуже роздратований, він не бив мене, а казав … «Ти – брудна єврейка», «Ти – гидка єврейка» або щось подібне … Через деякий час я була готова на все, аби не бути єврейкою … Це не означає, що я забула, ким була. Я знала, хто я така. Але я не хотіла, щоб мене переслідували».

Розповіді Блондін-Перрін та Фолкнер нагадують нам про те, що системи окупації ґрунтуються на твердженні, що життя деяких людей не має цінності, а з їхніми мертвими тілами можна поводитися, як зі сміттям. Цей момент щодо поводження з тілами є надзвичайно важливим. Саме тому виявлення безіменних могил на території шкіл-інтернатів викликало такий резонанс і громади корінних жителів об’єдналися, щоб протистояти знищенню пам’яті. На одному з фото, що супроводжують цей матеріал, можна побачити пресконференцію 2023 року, коли на території школи-інтернату в Саскачевані, звідки я родом, було знайдено людські останки – частину щелепи маленької дитини.

Дивлячись на цю пресконференцію, я згадала слова Германа Крука, польського єврея, який вів щоденник у Вільнюському гетто, пишучи: «На могилах убитих дітей ростуть отруєні квіти». Це ключова спільність – спільний досвід насильницької смерті і руйнування, довготривала спадщина цієї втрати, але також – усупереч усьому – можливість утвердження життєстійкості і навіть краси, що зберігається на тлі такого спустошення. Це ключова ланка поміж геноцидами, про які я веду мову.

Останній аспект – емпатичне занепокоєння, термін, відомий із праць Домініка ла Капри про травму, який був адаптований у роботах Башира Башира та Амоса Голдберга про Голокост і Накбу. Просте пояснення, що таке емпатичне занепокоєння, полягає у визнанні того, що справжнє слухання не є легким. Це не казка про дружбу і солідарність. Уміння слухати не означає, що ви повинні погоджуватися. І дійсно, часто можна почути гіркі історії.

Автори вже класичної статті «Деколонізація – не метафора» Ів Так та Вейн Янг наголошують, що «деколонізація передбачає повернення корінним народам їхніх земель і життя; це не метафора для інших заходів, які ми прагнемо втілити, щоб покращити наше суспільство та школи». Соціолог Джейсон Чалмерс робить влучне зауваження у статті про Національний меморіал Голокосту в Оттаві (під час створення якого я була членом проєктного комітету): «Пам’ять про Голокост у Канаді є віддзеркаленням колоніалізму поселенців та геноциду корінного населення». Чалмерс зазначає, що заяви про надзвичайні страждання знецінюють насильство, заподіяне іншим.

Емпатичне занепокоєння схоже на розмову між людьми, які довіряють одне одному, де ви слухаєте і говорите не для того, щоб щось вирішити, а метою обміну думками та розуміння. Не можна вказувати співрозмовнику, що йому дозволено говорити. Навіть Нейт Ляйпцігер, у якого я запозичила термін «спільності», не погодиться з моїм наступним міркуванням. Дискомфорт від мислення поза стереотипами є глибоким і часто гірким, оскільки повільний геноцид настільки всепроникний, що просочується всередину й поміж групами жертв. Дійсно, головною спільністю є недовіра і страх. Через це важливо підкреслювати спротив у випадках, які ми досліджуємо – опір проти того, що Мері-Джо Мур називає «геноцидом розуму». Мур пише: «Було багато спроб геноциду – як ззовні, так і зсередини, щоб знищити та/або спотворити історію, майбутнє, мови і традиційні уявлення корінних народів». Але, висновує вона, вирішальним як форма опору є самé твердження про те, що ми досі існуємо – твердження, настільки життєво важливе для Голокосту та для продовження життя корінних народів у Канаді.

На завершення хочу закликати вас продовжувати читати. Щоденно з’являється безліч цінних джерел, які дають нам можливість чути одне одного. Продовжуйте читати, думати, шукати слабкі місця у власних захисних бар’єрах і ті моменти розуміння, ті способи, завдяки яким, всупереч наказам і заборонам щодо того, що можна або не можна навчати, всупереч тиску з усіх сторін, ми можемо зберігати відкритість до міжлюдських зв’язків.

Джеффрі Вейдлінгер. Окупації України, війна та антисемітизм у минулому і сьогоденні

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року не було пов’язане з євреями, адже на той час в Україні мешкало лише близько 40 000 осіб, які ідентифікували себе як євреї, і ще приблизно 150 000 осіб, яких можна вважати євреями згідно з законами галахи або ізраїльським Законом про повернення. Незважаючи на багату єврейську спадщину регіону, на території України раніше проживало близько 3 млн євреїв, що становило приблизно 12 % від загальної кількості населення. Коли почалася війна, вони були лише невеликою меншиною, і напевно сьогодні їх ще менше. Проте «євреї» займають помітне місце в риториці про війну, незважаючи на незначну кількість постраждалих серед них. Це далеко не перший випадок, коли в політичних заворушеннях у регіоні звинувачують євреїв і підбурюють до антисемітизму. Політичні заворушення і військові дії в Росії та Україні історично закінчувалися прямим насильством над місцевим єврейським населенням і поширенням антисемітизму по всьому світу. Найбільше переміщення військ у Європі з часів Другої світової війни, яке поставило Росію в прямий конфлікт з близьким союзником НАТО, становить особливу загрозу для євреїв і призвело до відродження антисемітизму в регіоні й в усьому світі.

Важлива роль окремих євреїв по всі боки конфлікту означає, що незалежно від того, на чиєму боці хтось перебуває, завжди знайдеться єврей, якого можна звинуватити. Україна, як відомо, на початок повномасштабного вторгнення була єдиною країною за межами Ізраїлю, де президентом був єврей. Багатьох українських євреїв і навіть євреїв в усьому світі турбувало, що в разі невдалого перебігу війни українці звинувачуватимуть Зеленського, а отже і «євреїв» у невдачах своєї країни. Багато хто пам’ятав, що заворушення в регіоні в минулому призвели до жахливих випадків антисемітизму та антиєврейського насильства. Водночас не було таємницею, що немало олігархів, пов’язаних із російським президентом Володимиром Путіним, мали єврейське походження, зокрема Віктор Вексельберг, Михайло Фрідман і Роман Абрамович. Така велика кількість осіб єврейського походження у вищих ешелонах влади в Кремлі також може підживлювати антисемітські настрої.

Після повномасштабного вторгнення прихильники України відразу ж звернули увагу на єврейське походження Зеленського, щоб спростувати російські заяви про те, що Україна – «нацистська держава». Путін неодноразово лицемірно виправдовував свою агресію необхідністю «денацифікації» України. Для багатьох на Заході такі звинувачення здавалися абсурдними. Як країна, якою керує єврей, може бути нацистською? Але в російському контексті подібні інсинуації виглядали не такими вже й парадоксальними.

«Велика Вітчизняна війна», як у Радянському Союзі називали Другу світову війну, зазвичай зображувалася як епічна боротьба між комунізмом і нацизмом, а радянська перемога стала об’єднавчим міфом. Щоб підтримувати цей міф, історія страждань євреїв була виключена з домінуючого наративу. Фашистські гітлерівці, як вчили радянських громадян, вторглися в СРСР і вбивали мирних радянських жителів, щоб знищити комунізм, а не євреїв. Це нібито була ідеологічна війна, а не етнічна, расова чи релігійна. Згідно з цим сфальсифікованим наративом, немає жодних причин, чому єврей не може бути нацистом.

Нинішній російський уряд продовжує ігнорувати факт виняткової ворожості нацистів стосовно євреїв. У січні 2024 року речниця Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова применшила значення долі євреїв під час Голокосту, заявивши: «А як щодо злочинів проти людства, скоєних Німеччиною проти інших націй, етнічних груп і народів під час Другої світової війни?». Голокост, за її словами, визначається як переслідування й масове вбивство людей, що представляють різні етнічні та соціальні групи. Вона брехливо і провокаційно порівняла Голокост із сучасним «колективним покаранням палестинців у Газі та знищенням росіян в Україні».

Водночас російська пропаганда з початку повномасштабного вторгнення применшує роль німців у здійсненні Голокосту, натомість підкреслюючи роль українців, зокрема Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, а також постаті Степана Бандери. У вересні 2023 року Путін безпосередньо заявив, що «бандерівці і подібні до них давали прямі вказівки» для здійснення Голокосту. А Міністерство закордонних справ Росії неодноразово критикувало намагання України героїзувати Бандеру, називаючи український уряд його спадкоємцями. Наприклад, у серпні 2023 року, після атаки України на центральний залізничний вокзал у російському місті Курськ, Захарова зневажливо назвала український уряд «сліпим інструментом західної агресії проти Москви та нащадками приспішника Гітлера Бандери».

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров натомість запропонував інше пояснення того, як єврей Зеленський міг бути нацистом, неправдиво стверджуючи, що у Гітлера була єврейська кров. За його словами, «мудрий єврейський народ каже, що найзапекліші антисеміти – як правило, євреї». А Путін висловив припущення, що Зеленський був поставлений західними кураторами, зокрема для того, щоб приховати нацифікацію України. Насправді антисемітизм в Україні – відносно рідкісне явище. Опитування «Pew Research», проведене у 2018 році, за рік до обрання Зеленського, показало, що Україна мала найнижчий рівень антисемітизму у Східній та Центральній Європі. Дійсно, єврейське походження Зеленського навіть не було предметом обговорення під час виборів 2019 року, що є ще одним доказом доволі толерантного ставлення суспільства до євреїв у країні.

Ба більше, представляючи українську позицію на Заході, у картину світу якого не вписуються заяви Путіна про «єврейського нациста», Зеленський подбав про те, щоб підкреслити своє єврейське коріння перед широкою аудиторією. Коли на початку війни російська військова агресія в Україні посилювалася, Зеленський все частіше згадував про своє єврейське походження. Вперше він публічно згадав про це в інтерв’ю 2020 року для газети «Times of Israel», зазначивши, що у нього єврейська кров і «типове радянське єврейське виховання», маючи на увазі, що у нього немає релігійної ідентичності, але він усвідомлює своє етнічне єврейське походження. Тоді він зазначив, що єврейське походження не було фактором у його політичній кар’єрі: «Нікому до цього немає діла, ніхто мене про це не питає». У березні 2022 року, після ракетного удару по околиці Бабиного Яру, він почав розповідати про те, що його прадідусь та прабабуся були вбиті нацистами, коли їхнє село спалили. Як досвідчений медійник Зеленський усвідомлював, що його єврейське походження є потужним антидотом проти тверджень Путіна про те, що агресія Росії спрямована проти української «нацистської» держави.

Російська пропаганда і прокремлівські джерела також говорили про вплив євреїв в українському уряді, але у цьому випадку з метою його делегітимізації. Наприклад, деякі антисемітські міфи пов’язують Україну з Хазарським каганатом, який у IX столітті простягався аж до Криму і чиї правителі, як вважається, прийняли юдаїзм. Згідно з одним із міфів, сучасні українці навіть не є слов’янами, а нащадками хазар, а хазари захопили владу в Україні і панують над справжнім слов’янським населенням. Єврейське походження Зеленського може надати цим міфам більшої ваги у певних колах.

Згідно з іншою версією, Україну контролюють не хазари, а Джордж Сорос. Наприклад, у квітні 2022 року в соціальних мережах розповсюджувалася інформація, що Зеленський і Сорос є двоюрідними братами, що не відповідає дійсності. Міфи про Сороса набули поширення під час угорських виборів 2022 року, коли Віктор Орбан вигадав уявне угруповання Сороса і Зеленського, натякаючи на їхнє єврейське походження. Орбан виділив Зеленського як частину «потужної сили», з якою, за його словами, його партія боролася на виборах. «Ліві в країні, ліві в усьому світі, брюссельські бюрократи, імперія Сороса з усіма її грошима, міжнародні мейнстрім-медіа і, зрештою, навіть українські президенти», – заявив він. Цю теорію підтримав навіть сам Путін, який у липні 2022 року говорив про «приховану глобалістську і псевдоліберальну ідеологію, що стримує творчі устремління та вільне історичне творення», використовуючи термін «глобаліст» як синонім слова «євреї».

Не так давно Путін зневажливо висловився про керівництво України, назвавши його частиною глобальної єврейської змови. Виступаючи на пресконференції в грудні 2024 року, він розкритикував український уряд, зазначивши: «Це не атеїсти – це люди взагалі без всякої віри. Вони етнічні євреї, але хто бачив їх у синагозі?». Потім він додав: «Це люди без роду, без племені. Їм не дороге те, що дороге нам і переважній частині українського народу. Колись вони втечуть і будуть ходити не до церкви, а на пляж».

Використання Путіним виразу «без роду» перегукується зі сталінським звинуваченням євреїв у тому, що у них немає коріння, і ця аналогія буде очевидною для більшості його слухачів. Також він стверджує, що українське керівництво – це етнічні євреї, які не поводяться так, як повинні поводитися останні: вони не вірять у Бога і не ходять до синагоги. А закиди щодо того, що вони збираються втекти «на пляж», можна розглядати як відлуння поширеної легенди про те, що російські євреї тікають до Ізраїлю, коли стикаються з проблемами. І справді, після того як відомий політик Анатолій Чубайс покинув Росію на знак протесту проти війни в Україні, Путін зневажливо висловився про нього: «Мені показали якусь фотографію з інтернету, де він уже не Анатолій Чубайс, а якийсь Моше Ізраїлевич, який живе там, в Ізраїлі».

Впливові фігури зовнішньої політики Вашингтона єврейського походження займають важливе місце у цій рефлексії. Російські ЗМІ неодноразово звертали увагу на те, що предки колишнього держсекретаря США Ентоні Блінкена емігрували до Сполучених Штатів з України, рятуючись від погромів, натякаючи на його єврейське коріння. Відтак рішуча підтримка Блінкеном України у нинішньому конфлікті може бути розцінена як чергова спроба в багатовіковій єврейській змові з метою підриву Росії. Так само нерідко згадувалось, що Вікторія Нуланд, колишня заступниця держсекретаря США з політичних питань і головна захисниця України на світовій арені – онука єврея, який народився поблизу Чернівців. У деяких оповідях Нуланд постає як центральна фігура глобальної змови неоконсерваторів, пов’язана зі своїм чоловіком, журналістом Робертом Каганом, та Ірвінгом Крістолом як ідейним натхненником.

Більш підступна версія стверджує, що євреї намагаються створити «Новий Єрусалим в Україні», спираючись на єврейські сільськогосподарські поселення, які засновувалися на півдні України та в Криму у 1920-х роках. Згідно з цим міфом, регіон знову розглядається як місце для подібних поселень: євреї нібито планують втекти з Ізраїлю й заснувати Новий Ізраїль у Криму, а нинішня війна – частина цього проєкту.

Напад ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року і подальша війна в Газі також були інкорпоровані до поширюваних антисемітських міфів. У певному сенсі ці дві війни можна розглядати як частину одного конфлікту, в якому НАТО та його союзники протистоять осі БРІКС. Однак розкол у цьому спричинили прогресивні ліві, які підтримують Україну – з одного боку, і палестинців – з іншого. Таким чином, Росія зацікавлена в розпалюванні антиізраїльських настроїв, щоб відвернути увагу від своєї агресії в Україні і спробувати розколоти альянс країн НАТО.

Зеленський швидко усвідомив, що напад 7 жовтня став новим фронтом у тій самій війні, яку він вів, і твердо виступив на боці Ізраїлю. У ситуації, що склалася, йому неважко було б зобразити Україну подібною до Палестини – як колонізовану державу, яка бореться з імперською силою. Цієї позиції насправді дотримується значна частина прогресивних лівих. Але Зеленський відкинув такий підхід, визнавши, що ХАМАС є частиною російсько-іранської осі, яка воює проти України. У грудні 2023 року Зеленський продовжував спростовувати порівняння Гази з Україною, заявляючи турецькому інформаційному агентству: «Окупація та вторгнення Росії в Україну не розпочалися з терористичної атаки, вчиненої особами з українським громадянством на території Росії». Він натякнув, що керівництво Гази у їхньому випадку спровокувало війну, тоді як влада України цього не робила.

Російські мережі дезінформації і пропаганди також взялися за справу, пов’язуючи війну в Україні з війною у Газі, але в зовсім іншому вимірі. Путін, наприклад, стверджував, що «доля Росії, всього світу і майбутнє палестинського народу… вирішується на Донбасі». Він відреагував на події 7 жовтня, зайнявши антиізраїльську позицію в Раді Безпеки ООН і порівнявши блокаду Гази з нацистською блокадою Ленінграда. Проросійські акаунти в соціальних мережах також зображували Ізраїль та Україну як проксі-держави США і розглядали палестинську й російську боротьбу як легітимні форми опору проти американської гегемонії та імперіалізму.

З погіршенням стану справ України у війні українські крайні праві партії також почали використовувати деяку антисемітську риторику, що поширена в Росії. Згідно з цими уявленнями, євреї є основою глобальної конспірологічної мережі і ворогами України. Зазвичай російські олігархи єврейського походження, які підтримують Путіна, а іноді й українське керівництво і навіть сам Зеленський зображуються як агенти ізраїльського уряду або як частина глобальної єврейської змови. Наприклад, 30 січня 2025 року відомий проукраїнський акаунт у твіттері (мережі «Х») розкритикував «Роттенбергів, Могилевича, Вексельберга, Дерипаску, Абрамовича і всіх інших, причетних до російського геноциду українців, так само як і кишенькового Геббельса Стівена Міллера», перелічуючи імена низки відомих осіб єврейського походження, яких звинувачують у діях Росії в Україні.

Виділення єврейських прізвищ – стандартна практика як серед росіян, які заявляють, що Україну контролюють євреї, так і українців, які стверджують, що це Росія перебуває під таким контролем. Український телекоментатор Роман Світан використовує цю технологію. «Це не український режим. Український режим не здав би наші території у 2022 році. Вони втечуть звідси до Ізраїлю або кудись іще», – сказав він про український уряд 11 січня 2025 року. І продовжив: «Це ізраїльтяни. Це ізраїльська мішпуха [на їдиш – «родина»], яка намагається перевернути країну з ніг на голову. А хто контролює росіян? Абрамовичі, Роттенберги, Мішустіни, Медведєви – всі вони ізраїльтяни. У них є свої Роттенберги й Абрамовичі, у нас – свої, а головні сидять не тут, вони сидять у Білому домі чи поблизу нього».

На закінчення варто зазначити, що відомі євреї з усіх боків конфлікту стали цапом-відбувайлом для обох сторін. Російські націоналісти разом з Путіним успішно дискредитували українську владу в очах своїх виборців, використовуючи перевірені антисемітські прийоми, які підкреслюють роль окремих євреїв у війні – Зеленського, Сороса, Блінкена та Нуланд, – щоб зобразити український уряд як частину єврейського змови з метою поширення глобалістських і західних цінностей на «слов’янських територіях». Цей міф співіснує з заявами, що Україна – «нацистська держава», адже нацизм нібито не був антиєврейським рухом, а Зеленського поставили для того, щоб обдурити Захід, змусивши його повірити, що Україна насправді не є нацистською.

Хоча такого роду відверта антисемітська риторика в Україні відійшла на другий план, останнім часом деякі українські націоналісти почали підкреслювати присутність євреїв в оточенні Путіна, щоб поширювати неправдиву інформацію про те, що Росією керує єврейська таємна група або що таке угруповання контролює і Росію, і Україну, налаштовуючи ці країни одна проти одної з метою встановлення світового єврейського панування. Ці прийоми та звинувачення не нові – вони мають багатовікову історію в регіоні, що сягає корінням до «Протоколів сіонських мудреців», революційних воєн та Голокосту. Їхня постійна присутність і здатність пристосовуватися до нових обставин створює серйозні виклики для майбутнього регіону.

Микола Гнатовський. Європейський суд з прав людини і спадщина історичних злочинів

Проблематика найтяжчих злочинів минулого, зокрема Голокосту, вже тривалий час перебуває у фокусі уваги Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Її актуальність зумовлена тим, що колективна пам’ять – це не лише історичний спадок, а й моральний орієнтир для сучасного суспільства. У процесі розгляду справ Суд нерідко стикається з необхідністю осмислення складних історичних подій, розглядаючи питання про відповідальність держави про порушення прав людини на сучасному етапі. Така оцінка минулого є важливою не лише для юридичної практики, а й для ширшого суспільного діалогу про справедливість, відповідальність і пам’ять. Поряд із цим ЄСПЛ реагує і на сучасні злочини, зокрема на агресивну війну Росії проти України, яка поставила перед міжнародним правом нові гуманітарні та правові виклики.

Європейський суд з прав людини займається подібними питаннями від самого початку своєї діяльності. Обидва органи, створені Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) – ЄСПЛ та Європейська комісія з прав людини (існувала до 1998 року), – розглядали такі справи ще з 1960-х років, і Суд продовжує це робити й сьогодні. Рушійна сила цієї діяльності – прагнення людей різних поколінь до справедливості та визнання – залишається незмінною. Іноді серед мотивів є бажання відстояти свою версію історичних подій і здобути підтримку своєї позиції від міжнародного суду.

Історія, яка написана Судом і є результатом судового розгляду, може здаватися більш вагомою, ніж звичайний коментар або розповідь про подію. Це особливо очевидно у випадку міжнародних кримінальних трибуналів, які були створені після завершення Другої світової війни. Проте з досвіду їхньої роботи помітно, що міжнародні суди іноді можуть бути не найкращим місцем для встановлення повноти правди або точного з’ясування того, що насправді сталося в минулому [1]. Це особливо помітно, коли йдеться про «суд переможців над переможеними», як це сталося у випадку Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі, що, наприклад, розглядав злочини проти миру (злочин агресії) з боку нацистського керівництва, заплющивши очі на те, що одна з майбутніх держав-переможців, Радянський Союз, була союзницею нацистської Німеччини на першому етапі війни, разом з нею здійснивши збройну агресію проти Польщі. У кожному разі судові рішення не вільні від критики – зрештою, чимало гострих оцінок та висловлень незгоди можна знайти в окремих думках суддів, чия позиція не знайшла підтримки більшості колег. Проте безсумнівна перевага рішень міжнародних судів для встановлення історичної правди полягає в тому, що судове рішення, яке є результатом справедливого судового процесу, має значно більше підстав бути об’єктивним.

Судову практику Європейського суду з прав людини щодо злочинів минулого можна зрозуміти через три ключові аспекти. Перший стосується свободи слова і санкціонованих державою наративів. У контексті цього встановлюється, якою мірою держава може юридично забезпечити дотримання певної історичної версії. Тут ставиться питання про сумісність законів, які нав’язують певне тлумачення минулих подій, з правом на свободу слова, особливо коли порушення такої офіційної версії може призвести до кримінальних санкцій. 

Другий аспект стосується зобов’язань держави розслідувати злочини, скоєні в минулому, і переслідувати за них в судовому порядку. Тут увага зосереджується на позитивних процесуальних зобов’язаннях, покладених на державу Європейською конвенцією з прав людини, зокрема статтями 2 (право на життя) та 3 (заборона катувань та інших видів неналежного поводження). Судом сформульовано конкретні вимоги до держав, що встановлюють очікувані стандарти для притягнення винних до відповідальності за злочини, скоєні в минулому.

Третій аспект пов’язаний з обмеженнями у переслідуванні за історичні злочини – досліджуються обмеження, з якими стикається держава при переслідуванні за злочини через тривалий час після їхнього скоєння. Вирішуючи відповідні справи, що стосувалися допустимих меж сучасного судового переслідування за злочини минулого, ЄСПЛ довелося аналізувати конкретні історичні контексти, зокрема події Голокосту у Румунії під час Другої світової війни, дії комуністичного режиму в Східній Німеччині, а також партизанську війну в окупованих Радянським Союзом країнах Балтії. 

Свобода вираження поглядів

Загальновідомо, що європейська концепція свободи слова значно відрізняється від її аналога, закріпленого в Першій поправці до Конституції США, яку так палко відстоював нинішній віцепрезидент США у своїй промові на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому 2025 року, що викликала суперечливі реакції [2]. На відміну від американської, європейська концепція прав людини та свободи вираження поглядів передбачає можливість держави обмежувати це право відповідно до критеріїв необхідності та пропорційності у демократичному суспільстві – з метою захисту цього суспільства. Ці обмеження свободи вираження поглядів закріплені у пункті 2 статті 10 ЄКПЛ. Крім того, важливо вказати на значення статті 17 ЄКПЛ, що має назву «Заборона зловживання правами»: «Жодне з положень Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їхнє обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції».

Європейський суд з прав людини дуже обережно користується статтею 17 Європейської конвенції з прав людини – її часто називають «положенням про гільйотину». Це положення має особливу силу: якщо дії особи спрямовані на знищення прав і свобод, гарантованих Конвенцією, вона не може посилатися на інші права, щоб виправдати ці дії. Інакше кажучи, Конвенція не захищає тих, хто намагається її зруйнувати [3]. Суд застосовує цю статтю напряму лише у виняткових випадках, коли йдеться про особливо небезпечні прояви, як-от заклики до насильства чи ненависті. Проте її положення можуть бути корисними і в інших ситуаціях – наприклад, як додатковий аргумент при визначенні меж свободи вираження поглядів, передбаченої статтею 10 Конвенції [4].

Класичним прикладом застосування статті 17 ЄСПЛ як допоміжного засобу тлумачення є справи, що стосуються заперечення Голокосту. У цих справах ЄСПЛ, а раніше і Європейська комісія з прав людини (Комісія) незмінно вважали, що заперечення Голокосту розпалює ненависть або нетерпимість. Зокрема, обґрунтування того, що заперечення факту Голокосту є кримінальним правопорушенням, полягає в баченні історичного контексту державами, які криміналізують його заперечення. Тому ЄСПЛ вважає, що заперечення Голокосту, навіть якщо воно подається як неупереджене історичне дослідження, має антидемократичний та антисемітський підтекст, що не може бути дозволено відповідно до статті 10 і свободи слова [5].

Велика палата ЄСПЛ у гучній справі «Перінчек проти Швейцарії» (2015) [6] визнала порушення Швейцарією статті 10 за те, що вона застосувала кримінально-правові санкції до турецького політика за заперечення ним геноциду вірмен 1915 року. У ключовому параграфі, який пояснює цю позицію, зазначається відсутність закликів до ненависті чи нетерпимості та відсутність історичного контексту в Швейцарії, що дозволяє відрізнити цей висновок про порушення від практики Суду у справах про заперечення Голокосту: «Беручи до уваги всі проаналізовані вище елементи – що заяви заявника стосувалися питання, яке є предметом суспільного інтересу, і не були закликом до ненависті чи нетерпимості, що контекст, у якому вони були зроблені, не характеризувався підвищеною напруженістю чи особливими історичними обставинами у Швейцарії, що заяви не можна розглядати як такі, що зачіпають гідність членів вірменської громади настільки, щоб вимагати кримінально-правової реакції у Швейцарії, що Швейцарія не має міжнародно-правового зобов’язання криміналізувати такі заяви, що швейцарські суди, як видається, засудили заявника за висловлення думки, яка відрізняється від загальноприйнятої у Швейцарії, і що втручання мало серйозну форму кримінального засудження, – суд дійшов висновку, що в демократичному суспільстві не було необхідності піддавати заявника кримінальному покаранню з метою захисту прав вірменської громади, про які йдеться у цій справі» [7].

Водночас у рішенні у справі Перінчека наголошувалось, що навіть у разі виявлення порушення статті 10 у зв’язку з кримінальними санкціями, накладеними на підставі заяв щодо іншої історичної події, ЄСПЛ все одно чітко зазначає, що заперечення Голокосту за своєю суттю є неприпустимим відповідно до ЄКПЛ [8]: «Виходячи з дуже специфічного контексту, в якому мали місце ці справи, колишня Комісія та Суд визнали, що заперечення Голокосту, навіть якщо воно подається як неупереджене історичне дослідження, неодмінно має розглядатися як прояв антидемократичної ідеології й антисемітизму […], а отже, на даному етапі має вважатися особливо прикрим для відповідних осіб» [9].

У своїй аргументації у справі Перінчека ЄСПЛ радше зосереджує увагу на врахуванні особливостей історичного та суспільного контексту країни, в якій були зроблені заяви, а не на винесенні рішення на основі встановлення фактичної істини щодо подій [10]. Цей підхід був підданий критиці в спільній окремій думці низки суддів, не згодних з рішенням більшості [11], в якій ішлося про те, що геноцид вірмен – це історичний факт, і відзначався боязкий підхід більшості суддів до питання, що розглядалося [12]. У цій окремій думці також заперечувалося те, що більшість не вважала ці заяви закликом до насильства [13]: «Зазначені висловлювання містять намір (animus) образити цілий народ. Вони є грубим перекручуванням фактів, спрямованим проти вірмен як групи, з наміром виправдати дії османської влади, подаючи їх майже як акти самооборони, і містять расистський підтекст, що принижує пам’ять про жертв […] Оскільки промова, про яку йдеться, мала на меті дискредитувати «очевидне», – що було недвозначно підтверджено заявником під час слухання, – її можна вважати закликом якщо не до ненависті і насильства, то принаймні до нетерпимості стосовно вірмен» [14].

Окрема думка судді Нуссбергер чіткіше пояснює критику позиції більшості з боку незгодних: «Чому кримінальні санкції за заперечення трактування масових убивств вірмен у Туреччині в 1915 році як «геноциду» є порушенням свободи вираження поглядів, а кримінальні санкції за заперечення Голокосту вважаються сумісними з Конвенцією?» [15].

Однак підхід більшості відображає бажання ЄСПЛ не втручатися в історичні дебати, якщо він вважає, що питання залишається відкритим для інтерпретації, оскільки ЄСПЛ намагається не нав’язувати певну думку. Прикладом, що якнайкраще ілюструє цей підхід, є справа «Лєідьо та Ізорні проти Франції» [16]. Заявників було засуджено у Франції за публікацію панегірика маршалу Петену, главі держави часів режиму Віші у Франції, в якому не згадувалося про його співпрацю з нацистською Німеччиною, за що його було засуджено до смертної кари у 1945 році. На думку Суду, у цьому випадку було недоречно застосовувати статтю 17, адже опублікований текст не відповідав критеріям антидемократичного висловлювання. Аргументи заявників ґрунтувалися на «політиці подвійної гри» Петена, яка нібито на той час була в інтересах французького народу. У зв’язку з цим ЄСПЛ визнав, що це питання не належить до його компетенції [17]. ЄСПЛ дійшов висновку, що з огляду на те, що з моменту цих подій минуло 40 років, а також з огляду на законність мети заявників, а саме забезпечення повторного судового розгляду справи Петена, та враховуючи, що вони писали не від свого імені, вирок був непропорційним і порушував їхнє право на свободу вираження поглядів.

Кримінальні санкції та їхнє застосування до злочинів минулого

Як уже зазначалося, щодо кримінальних аспектів існує два типи ситуацій, які розглянемо по черзі. По-перше, коли держава відкрито відмовляється притягати до відповідальності за злочини минулого або коли органи влади (наприклад, суди) ухвалюють рішення, що певним чином ставлять під сумнів готовність держави проводити розслідування або унеможливлюють його проведення через певні форми втручання. За таких обставин заявники, які звертаються до ЄСПЛ, зазвичай пов’язані зі справою тим, що є членами спільноти, яка постраждала від злочинів минулого, що розглядаються, або є родичами жертв таких злочинів.

По-друге, існує протилежний сценарій, коли держава дуже охоче переслідує злочини минулого, проте засуджені особи заявляють, що їхнє кримінальне засудження несумісне зі статтею 7 ЄКПЛ («Жодного покарання без закону»). Зокрема стверджується, що такі вироки порушують правовий принцип nullum crimen sine lege, що означає «немає злочину без закону», згідно з яким ніхто не може бути засуджений за злочин, якщо на момент вчинення діяння не існувало правової норми, яка криміналізувала б таке діяння. Таким чином, щоб вирок не суперечив цьому принципу, на момент вчинення оскаржуваного діяння має існувати чинне законодавче забезпечення, яке встановлює кримінальну відповідальність заявника за це діяння.

І. Небажання держави розслідувати: які очікування покладаються на державу щодо злочинів минулого?

Показовою справою щодо небажання держави розслідувати злочини минулого є рішення Великої палати у справі «Яновець проти Росії» (2013 р.) [18]. Ця справа стосувалася стверджуваної нездатності російської держави дати звіт про зникнення і страти польських військовополонених радянською владою в Катині у 1940 році. ЄСПЛ у своєму рішенні визнав, що між особами, які подали скаргу, та подіями в Катині не було тісного зв’язку, який дозволив би Суду подолати багаторічний розрив у часі з минулим, що передував ЄКПЛ та її ратифікації Росією. ЄСПЛ дійшов висновку, що у нього немає компетенції для розгляду положень щодо права на життя (стаття 2), зокрема відповідні позитивні зобов’язання. Останні включають процесуальне зобов’язання провести ефективне неупереджене розслідування [19]. З тієї ж причини ЄСПЛ постановив, що стаття 3 (заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання) також не застосовується з огляду на те, що Росія визнала факт масового вбивства. ЄСПЛ вважає, що в цьому випадку на державу не поширюється обов’язок розслідувати і переслідувати злочин насильницьких зникнень, оскільки визнання вищевказаного факту та час, що минув, дозволяють вважати ці зникнення підтвердженою смертю [20].

Тут важливо відзначити конкретні політичні обставини, за яких було винесено це рішення. Йому передував період у новітній історії Росії, коли російська держава визнавала свою відповідальність за вбивства у Катині. Такий період мав місце, хоча був коротким, і невдовзі Росія повернулася до попередньої стратегії заперечення відповідальності. У 2013 році політичний контекст суттєво відрізнявся від теперішнього, і ймовірно залишалися підстави вірити в щирі зусилля цієї держави стати повноцінним членом європейської спільноти. Принаймні здається, що більшість Великої палати на той час поділяла таку думку.

У недавній справі, рішення в якій було постановлене трохи більше року тому, ЄСПЛ розглядав подібний випадок. Цього разу він стосувався безпосередньо подій Голокосту. У справі «Зейческу та Фелтічіняну проти Румунії» (2024 р.) [21] Суд розглядав заяви, пов’язані з двома високопосадовцями, яких було виправдано в результаті надзвичайної апеляції як осіб, засуджених за часів комуністичного режиму за воєнні злочини. Ці виправдувальні вироки були винесені через десятиліття після засудження цих осіб за злочини проти людяності, пов’язані з їхніми діями під час Голокосту, й ухвалені в ході таємних румунських судових процесів наприкінці 1990-х років. Заявники були не родичами постраждалих, а самі зазнали переслідувань як єврейські діти та вижили в обставинах, у яких їхні сім’ї були вбиті, а вони – вивезені і змушені рятуватися втечею. Цим особам, які вціліли під час Голокосту, держава не повідомила про виправдання вказаних посадовців, і вони дізналися про це лише у 2016 році. 

Дізнавшись про звільнення високопосадовців від відповідальності, заявники звернулися до ЄСПЛ, вичерпавши всі внутрішньодержавні засоби правового захисту. На думку ЄСПЛ, справа стосувалася права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8) заявників як осіб, що пережили Голокост, у поєднанні із забороною дискримінації (стаття 14). На підставі цих двох статей ЄСПЛ визнав порушення, пов’язане з таємним характером виправдувальних вироків, про які заявники не були поінформовані державою, вважаючи, що аргументація, наведена національними судами, могла законно викликати почуття приниження й незахищеності, а також заподіяти їм психологічну травму [22].

Водночас більшість суддів не визнали можливим застосувати у цій справі статтю 3 (заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), вважаючи, що Суд не мав юрисдикції ratione temporis, тобто що скарга, пов’язана зі статтею 3, стосувалася фактів, які передували ратифікації Румунією ЄКПЛ. Суд вирішив, що він не має компетенції виносити рішення щодо фактів, які знаходяться поза межами застосування ЄКПЛ, виходячи з того, що становить відповідний фактичний період для позову. Три судді висловили незгоду з цим висновком, зокрема обраний від Румунії суддя ЄСПЛ Редулецу. По суті, більшість у рішенні ЄСПЛ застосувала методологію справи «Яновець проти Росії» (2013 р.) [23]. Натомість меншість вважала, що висновки та методологія ЄСПЛ у справі «Яновець проти Росії» не повинні застосовуватися до цієї справи. При цьому меншість визначила низку відмінностей цієї справи від справи «Яновець проти Росії», зокрема те, що заявники не були родичами жертв, а самі були вцілілими, що виправдувальні вироки були винесені після приєднання Румунії до ЄКПЛ і що Румунія, на відміну від Росії, не тільки визнала факт подій, а й провела розслідування, висунула обвинувачення та засудила винних. 

ІІ. Обмеження можливості держави накладати ретроспективну кримінальну відповідальність. Наскільки далеко може зайти держава у переслідуванні злочинів минулого в наші дні?

Останній аспект стосується питання про те, як далеко може зайти держава, проводячи розслідування та постановляючи вироки у справах, пов’язаних зі злочинами минулого. Такі випадки численні, хоча найвідоміші прецеденти у практиці ЄСПЛ стосуються зусиль країн Балтії з притягнення до відповідальності за радянські злочини. Саме на них ми й зосередимося, хоча були й інші справи, зокрема пов’язані з Другою світовою війною і її наслідками – це найдавніші звернення до Комісії та ЄСПЛ від осіб, фактично засуджених за злочини, що стосуються Голокосту. Більшість із них були відхилені Комісією як неприйнятні. Розглядав Суд і справи, пов’язані з післявоєнними злочинами комуністичних режимів у Румунії, Східній Німеччині тощо.

Іншою причиною, чому в цій частині зосереджено увагу на «балтійській лінії» практики ЄСПЛ, є той факт, що європейська система прав людини з моменту свого виникнення після закінчення Другої світової війни, паралельно з глобальною системою прав людини та міжнародним кримінальним правом, базується на засудженні нацистських злочинів, яскравим прикладом чого став Нюрнберзький трибунал. Цього, на жаль, не можна сказати про радянські злочини. За відсутності міжнародних органів, які розглядали б ці злочини, цю роль довелося взяти на себе національним органам влади. І не є випадковим той факт, що першими в цьому стали суди держав, що звільнилися від радянської окупації на початку 1990-х років.

Знаковим прикладом є справа «Кононов проти Латвії» (2010 р.) [24], у якій Велика палата вивчала питання засудження колишнього офіцера НКВС (радянського органу державної безпеки) за вбивство цивільних осіб під час Другої світової війни. Кононов, громадянин Латвії і колишній співробітник радянських правоохоронних органів, очолював підрозділ НКВС, який стратив дев’ятьох беззбройних селян, запідозрених у співпраці з нацистською владою. Серед жертв була вагітна жінка. Оперативники НКВС, переодягнені в німецьких солдатів (що саме по собі є воєнним злочином), здійснювали вбивства в особливо жорстокий спосіб.

Кононов був засуджений за ці злочини десятиліття по тому, після здобуття Латвією незалежності. Він звернувся до Європейського суду з прав людини, стверджуючи, що його засудження було непередбачуваним і таким чином порушувало статтю 7 Європейської конвенції з прав людини («жодного покарання без закону»). За участю Росії як третьої сторони Велика палата зрештою постановила, що Латвія не порушила Конвенцію. Суд дійшов висновку, що засудження було передбачуваним згідно з міжнародним правом, чинним на момент скоєння діянь.

В інших справах, у яких фігурувала Естонія, ЄСПЛ застосовував нюансований підхід до засудження за злочини проти людяності. В одних випадках Суд підтвердив сумісність національного судочинства з Конвенцією, тоді як в інших – виявив порушення. Наприклад, у справі «Кольк і Кислий проти Естонії» (2006 р.) [25] Суд не виявив порушення статті 7, постановивши, що засудження заявників було передбачуваним згідно з міжнародним правом, навіть якщо їхні дії на той час були законними за радянським законодавством. Суд підтвердив принцип, що до злочинів проти людяності не застосовується строк давності незалежно від того, коли вони були скоєні.

На противагу цьому у справі «Сиро проти Естонії» (2015 р.) [26] Суд встановив порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя). Ім’я заявника, колишнього водія радянських органів державної безпеки, було публічно розкрито без належного врахування його обмеженої ролі на його тодішній роботі. Суд постановив, мінімальною більшістю в чотири голоси проти трьох, що розкриття інформації було непропорційним і не врахувало реальну загрозу, яку заявник становив для нового демократичного порядку.

Нарешті, дві критично важливі справи, пов’язані з Литвою, стосуються визначення злочину геноциду і того, хто є захищеною групою відповідно до цього визначення. Це взаємопов’язані рішення Великої палати у справах «Василяускас проти Литви» (2015 р.) [27] і «Дрелінгас проти Литви» (2019 р.) [28]. У справі Василяускаса ЄСПЛ визнав (з мінімальною перевагою у Великій палаті – дев’ять голосів проти восьми), що Литва порушила статтю 7 («жодного покарання без закону»). Більшість дійшла висновку, що дії заявника на початку 1950-х років не становлять злочину геноциду з огляду на те, що національне визначення цього злочину в Литві є ширшим за рамки Конвенції 1948 року. Ключове питання полягало в тому, чи є геноцидом затримання, катування та страта литовського антирадянського партизана – злочин, за який заявника вже було засуджено на національному рівні. Більшість Великої палати відповіла на це питання негативно, виявивши у такому рішенні порушення: «…термінам документа слід надавати звичайне значення. У зв’язку з цим не очевидно, що звичайне значення термінів «національний» або «етнічний» у Конвенції про геноцид може бути поширене на партизанів. Відтак Суд вважає, що висновок національних судів про те, що жертви підпадали під визначення геноциду як частина захищеної групи, був тлумаченням за аналогією на шкоду заявнику, що зробило його засудження непередбачуваним» [29].

Окрема думка, висловлена суддями, які не погодилися з позицією більшості, мала різко критичний характер і увійшла в історію ЄСПЛ як один із найфундаментальніших проявів незгоди з рішенням більшості. Незгодні висловлювали невдоволення надмірно формальним тлумаченням геноциду та виключенням політичних груп [30], а також наголошували на необхідності враховувати обставини кожного конкретного випадку. Зокрема, відзначався той факт, що радянський режим здійснював геноцид у різних частинах контрольованої ним території [31], але приховував свою діяльність, використовуючи нейтральні терміни, такі як «бандити», «буржуазні націоналісти» або просто «націоналісти», замовчуючи свою справжню мету – знищення «неблагонадійних народів» [32]. Слова в окремій думці тодішнього судді ЄСПЛ від Литви Еґідіюса Куріса відзначаються критикою підходу ЄСПЛ при винесенні рішень у справах про злочини минулого:

«Суди у своїх вежах зі слонової кістки займаються правом. Але не тільки цим. Що ще важливіше, вони мають справу з людським правосуддям. Без сумніву, це має бути правосуддя відповідно до закону. Але, шукаючи справедливості відповідно до закону, потрібно дивитися на суть справи, а не чіплятися до дрібниць, щоб вони стали вирішальними, якщо вони явно такими не є. Саме це й відбулося в параграфі 179 цього рішення – а отже, у всій справі.

[…]

Тому що саме цьому суду як останній інстанції тепер доручено надати сенс їхній смерті.

Отож який сенс ми надали їхній смерті цим жалюгідним рішенням?

«Далі – тиша» [33].

У 2019 році ЄСПЛ повернувся до теми геноциду і литовського законодавства у справі «Дрелінгас проти Литви» [34]. У цьому рішенні Палата переглянула позицію Литви і визначення геноциду, а також встановила, що Верховний суд Литви достатньо розвинув поняття захищеної групи для його застосування щодо політичної групи, яка підпадає під визначення злочину геноциду: «Ці репресивні дії мали чітку мету – вплинути на демографічну ситуацію литовської нації. У свою чергу, учасники опору – литовські партизани, їхні зв’язкові та прихильники – становили значну частину литовського населення як національної та етнічної групи, оскільки партизани відігравали важливу роль у захисті національної ідентичності, культури та національної самосвідомості литовського народу. Тому Верховний суд дійшов висновку, що такі характеристики дають підстави вважати, що партизани як група були значною частиною захищеної групи (національної та етнічної), а отже, їхнє знищення становило геноцид» [35].

Рішення у справі Дрелінгаса стало остаточним і його слід розглядати разом із рішенням у справі Василяускаса, щоб бачити повну оцінку цього питання Європейським судом з прав людини.

Отже, Європейський суд з прав людини є ареною, де історія залишається живою силою, а тіні далекого минулого зустрічаються з відголосками недавніх і триваючих конфліктів. Про це свідчать рішення Великої палати по суті справ «Україна проти Росії (щодо Криму)» й «Україна та Нідерланди проти Росії», постановлені відповідно у 2024 та 2025 роках.

Водночас Суд окреслює межі для дій держав. Ці обмеження покликані запобігати спробам нав’язувати офіційні наративи, просувати однобічні тлумачення минулого, ретроактивно застосовувати кримінальне законодавство чи встановлювати тотальний контроль над поглядами на історичні події.

Адже справжня цінність історії – у здатності зрозуміти природу зла та засвоїти уроки минулого. І хоча право покладається на аналогії, процес рефлексії не має перетворювати страждання на зброю. Згубною є практика створення ієрархій жертовності, щоб виправдати новий біль. Це не лише завдає непоправної шкоди колективній пам’яті, але й може перетворитися на цинічне зловживання минулими трагедіями для вчинення нових. Колективна пам’ять має слугувати єдності та утвердженню людської гідності, гуртуючи нації навколо спільних цінностей – прав людини, демократії та верховенства права, – а не налаштовуючи їх одна проти одної. Гідність однієї людини не вища за гідність іншої, а трагічна історія народу не дає індульгенції на заподіяння страждань іншим. Якщо засіяти поле зубами дракона, то врожаєм будуть солдати, а не оливкові гілки.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.