Нещодавно написав мені польський режисер Лукаш Конопа, чи не хотів би я щось прокоментувати у його документальному фільмі про Кашпіровського. Колись я написав у популярному онлайн-медіа статтю про цього відомого українського психотерапевта, і її прочитали тисячі людей, а деякі дослідники навіть цитували. Оскільки у мене нема академічної публікації на цю тему, то я постійно відсилаю до популярних медіа, бо усе ж таки фігура пана Анатолія стала частиною не лише радянської історії, але й вітчизняної поп-культури. Лукаш власне читав мої онлайн-міркування і приїхав до Львова записати коментарі наживо. Ми говорили про різні речі, зокрема про політичну перебудову та Чорнобиль, які чітко поділили 1980-ті роки на «застійні» і «перебудовні». Саме друга половина 1980-х стала піком кар’єри Кашпіровського — звичайного психолога з Вінниці, який зумів стати «всесвітньовідомим» цілителем. Принаймні таким його вважали в той час, і багато хто вважає і зараз.
Пригадую, як у 2019 році відомий київський хірург Борис Тодуров опублікував у медіа фото із Кашпіровським, згадуючи, що останній вилікував йому спину. Світлина була з кабінету Тодурова, і на тлі двох друзів можна було побачити, зокрема, шафи із мікроскопами (символи наукового дослідження), ікони та єгипетські картинки (натяк на містичні преференції вченого-хірурга). Багатьох людей тоді обурило, що представник доказової медицини може популяризувати шарлатана і фантазера. Майкл Щур іронічно написав, що «Анатолій Кашпіровський, єдиний у світі живий косплеєр Йосипа Кобзона, за кілька хвилин розсмоктав увесь авторитет київської кардіохірургії». І хоча Кашпіровський має багато гріхів — щонайменше, він живе в Росії і вдає ніби війни нема (він відвідував родичів в Україні під час воєнних дій), все ж ми не маємо доказів, що він обманював людей наприкінці 1980-х років. Хто-зна, якби історія пішла в інший бік, він міг би стати «великим і величним» цілителем і можливо зараз мав би в Києві клініку.
У пізні 1980-ті радянський медіа-простір переживав дивні явища, які сьогодні здаються майже алегорією розпаду імперії: мільйони людей одночасно дивилися телевізор, ставили перед екраном банки з водою й очікували зцілення від голосу лікаря-психотерапевта. Анатолій Кашпіровський, випускник радянської медичної системи, поступово перетворився з лікаря на медійну фігуру масового гіпнозу. Його феномен не можна пояснити лише довірливістю публіки чи телевізійною сенсаційністю. Він став симптомом глибшої трансформації — кризи радянської раціоналістичної держави, яка втратила монополію на істину, тіло й афект. Радянський проєкт будувався на засадах наукового матеріалізму, а держава претендувала на те, щоби визначати межі раціонального, керувати здоров’ям населення, формувати «нову людину». У термінах Мішеля Фуко це була класична форма біовлади, себто влади, що управляла життям, тілами і смертю свого населення. Медицина, санаторії, спортивна дисципліна, профілактика — усе це складало систему контролю над тілесністю громадян. Доступ до тіл у цій системі мали лікарі, і Кашпіровський входив у цю структуру як її легітимний представник. Він закінчив медичний виш, працював лікарем, навчився гіпнозу у радянських психологів, був тренером збірної СРСР із складних видів спорту. Це точно не був журналіст Алан Чумак, який вирішив, що телевізор і правильні слова можуть перетворити його на лікаря. Мало хто пригадує, але Кашпіровський сміявся із заряджання води біля телевізора і критикував ці практики як шкідливі — він ніколи не робив такого!
Однак у момент перебудови, коли символічні структури почали хитатися, вінницький лікар почав діяти інакше. Лікування перемістилося з лікарні в телевізійний простір, а психолог захотів перейти з медичної системи у медіа. Тіло стало керованим не медичним протоколом, а харизматичним голосом, що лунає з екрана. У цьому зсуві можна побачити кризу раціонально-бюрократичної легітимності. Макс Вебер писав про харизматичну владу як про форму панування, що виникає у моменти нестабільності. Саме тоді з’являються фігури, яким довіряють не через посади й авторитет, а через віру. Кашпіровський не заперечував державу відкрито, але його популярність свідчила про те, що довіра до інституцій медицини слабшає. Люди зверталися не до системи охорони здоров’я, а до особистості, яка обіцяла негайний ефект, і так відбувався перехід від інституційної довіри до афективної.
З психоаналітичної перспективи це явище можна пояснити через концепцію Зиґмунда Фройда, викладену у праці «Психологія мас і аналіз “Я” людини». Він описував масу як структуру, в якій індивіди ідентифікуються з лідером, проектуючи на нього власний ідеал Я. Масова єдність тримається не на раціональному аргументі, а на афективному зв’язку. Телевізійні сеанси Кашпіровського створювали саме такий зв’язок. Глядач, який сидів у власній квартирі, відчував прямий контакт із лідером, і так виникала ілюзія близькості, навіть інтимності. У цьому сенсі гіпноз був не технікою, а механізмом колективної ідентифікації в умовах страху й невизначеності.
Гі Дебор у «Суспільстві спектаклю» писав, що сучасне суспільство дедалі більше живе через образи, а соціальні відносини стають опосередкованими візуальною репрезентацією. Пізній СРСР, попри ідеологічні відмінності від Заходу, також став суспільством спектаклю, де телебачення транслювало образи стабільності й прогресу. Сеанси Кашпіровського стали моментом, коли спектакль змінив зміст, і замість демонстрації сили держави з’явилася сцена колективної вразливості. Спектакль зцілення витіснив спектакль ідеології, а телевізійний простір перестав бути лише каналом пропаганди й перетворився на арену афекту.
Порівняння з відомим «екстрасенсом» Урі Ґеллером і знаменитим американським гуру саморозвитку Тоні Роббінсом, дозволяє побачити специфіку радянського випадку. Ґеллер також працював із телевізійним ефектом, демонструючи нібито паранормальні здібності, але його практика була частиною ринкової культури розваг: вона не підривала фундамент державної легітимності, бо західна держава не претендувала на абсолютну монополію над істиною. Тоні Роббінс, зі свого боку, функціонує в межах неоліберальної біополітики: він мобілізує суб’єкта до самовдосконалення, перекладаючи відповідальність за успіх на індивіда. Якщо Роббінс дисциплінує через наратив продуктивності, то Кашпіровський компенсував колективну тривогу в момент руйнування великого ідеологічного наративу. Саме тому феномен Кашпіровського важко звести до курйозу чи псевдонауки. Він став дзеркалом системної тріщини, коли держава, що десятиліттями боролася з «забобонами», дозволила масовий гіпноз у прайм-тайм. Феномен Кашпіровського міг свідчити про втрату символічної впевненості радянського проекту.
Розпад імперій відбувається не лише через економічні труднощі чи політичні рішення, а й через зміну структури віри. Радянська система втрачала контроль над економікою і територією, але не менш важливо, вона втрачала контроль над афектом. Звичайно Кашпіровський не зруйнував СРСР, він його навіть в чомусь любив. Проте його масова популярність оголила кризу раціоналістичного фундаменту держави. Через фройдівську масову психологію, фукіанську біовладу і деборівський спектакль можна побачити, що телевізійний гіпноз став знаком переходу: від модерністської імперії до пострадянського простору, де влада дедалі більше працює через образ, емоцію і харизму. У цьому сенсі колективний транс кінця 1980-х був не причиною, а симптомом історичного зламу і це варто більше досліджувати.
