Що сьогодні полюбляють читати, а екранізацію чого – дивитися? Суцільне фентезі: «Володар перстнів» та інші книжки Джона Рональда Руела Толкіна; «Пісня льоду й полум’я» Джорджа Мартіна, відома під «серіяльною» назвою «Гра престолів»; серія романів про «відьмака» Анджея Сапковського (єдиного східноевропейця у цій англофонній компанії!); багатотомний «Гаррі Поттер» Джоан Роулінґ. В останньому фентезійна атмосфера поєднується з психологічною оповіддю про підлітків, що зробило цю серію романів справжнім літературним феноменом на межі XX–XXI століть.
Ось і маємо: жодного критичного реалізму в дусі другої половини XIХ століття, навіть жодного декадансу пізніших і наукової фантастики ще пізніших часів. Ба в чомусь це повернення до бунтарського реалізму першої половини XIX століття з його екзотичними й історичними сюжетами, але ж це доволі умовне порівняння.
Що потрібно сучасному масовому читачеві? З його доброю освітою і цілодобовим доступом до ґаджетів. Йому потрібен психологізм персонажів, чий внутрішній світ одкривається та перетворюється у випробуваннях. Йому потрібні карколомні незабутні сюжети, які дозволяють персонажам пройти творчі випробування. Тому вибір нашого сучасника – за фентезі.
Історика ж не може не турбувати питання: як і які історичні – або подібні до історичних – романи можливі у ХХІ столітті? Приклад успішного автора – російська письменниця Ґузель Яхіна. Про її роман «Зулейха відкриває очі» я вже писав для сайту «Україна модерна» чотири роки тому [1]. За цей час побачили світ іще два романи письменниці. Перший роман був екранізований у вигляді серіялу на російському федеральному телеканалі «Росія 1», а до того – тріюмфально поставлений на сцені Башкирського державного академічного театру драми імені Мажита Гафурі, тай на свій час чекає екранізація другого роману.
1. Три, але не трилогія: романи Ґузель Яхіної
Три романи Яхіної – «Зулейха відкриває очі» (2015), «Діти мої» (2018) й «Ешелон на Самарканд» (2021) – не є трилогією, позаяк не мають спільних сюжетних ліній і спільних персонажів, але їх споріднює творча методологія авторки. «Методологія» письменниці має такі засади:
1) Головні герої походять з Поволжя: татари, росіяни, німці, чуваші, представників інших народів, а також ті люди, чиє етнічне походження неможливо визначити;
2) Події відбуваються («Діти мої») або розпочинаються («Зулейха відкриває очі» й «Ешелон на Самарканд») в Поволжі;
3) Події романів цілком або своєю кульмінацією припадають на трагічні історичні періоди або події: розкуркулення, колективізацію та масові репресії 1930-х років, як у «Зулейха відкриває очі»; депортацію російських німців 1941 року, як у «Дітях моїх»; Голод 1921–1923 років, як в «Ешелоні на Самарканд»;
4) Авторка вільно поводиться з історичними подіями: у «куркульське заслання» потрапляють містяни з Ленінграду та Казані; радянський режим не досягає волзького хутору Якова Баха; дітей з Казані евакуюють 1923, а не 1921 року, як було би правдоподібно;
5) Історичні події та процеси стають незалежними не тільки від волі персонажів, а й від їхніх оцінок і приймаються ними за даність – за долю, в якій їм доводиться діяти. Тож персонажі не лають більшовиків за голод і репресії;
6) Романи Яхіної – крім шедеврального початку «Зулейхи…» про мініятюрну татарську жінку з чоловіком-тираном і ще тиранічнішою свекрухою – принципово «антиетнографічні»: персонажі-росіян – або «нові люди» революційного часу, або «старорежимні» інтеліґенти; поволзькі німці геть позбавлені етнографізму та носять короткі прізвища відомих людей (Бах, Бенц, Фромм тощо); татарські й чуваські села часів Голоду – надто умовно накреслені. Тож обставини теж творяться письменницею.
7) Образи романів промовисто метафоричні: німець, професор медицини Казанського університету Лейбе у «Зулейхі…» не визнає пореволюційну реальність й обростає яєчної шкаралупою, яка пізніше розколеться з прийняттям реальности сибірського заслання; Якоба Баха пов’язує з донькою Анче (пестлива форма імені Анна) канат страху; емоційних героїв «Ешелону…» переслідують видіння, які стають уособленням страхів їхнього життя;
8) Романи Яхіної – романи про диво: заслані в глибу Сибіру селяни та містяни будують таке справедливе та зґуртоване життя, яке ніколи в них не було би на волі; вчителя Якоба Баха чудернацьким чином знаходить його кохання – схована від суспільства дівчина Клара, і Бах творить зачарований світ для своєї сім’ї на забутому хуторі на березі Волги; голодні діти з ешелону дивним чином дістаються Самарканду, більшість з них виживає і всі навколо їм допомагають.
Отже, Ґузель Яхіна у своїх романах творить дива у вигаданих світах за часів трагічного минулого – і за все це її й полюбили російські читачі.
2. Справа про закиди в плагіаті
Не можу оминути увагою ту обставину, що за роман «Ешелон на Самарканд» історик Ґріґорій Циденков звинуватив Яхіну в плагіаті своїх історичних розвідок та нереалізованого сценарію історичного фільму.Якщо подивитися інтерв’ю з ним, то стає якось ніяково: історик не читав роман, про що відверто освідчився ще до цього інтерв’ю, і знаходить у ньому безліч історичних помилок. Якби ж там був плагіат, то чи могли би бути такі помилки?
URL: https://www.youtube.com/watch?v=VnUyy-XCM6k&list=WL&index=6
Виступ Ґріґорія Циденкова на Ютуб-каналі «Цифрова історія»
Справу із закидом у плагіаті добре розібрала письменниця та публіцистка Юлія Латиніна, яка докладно висвітлила абсурдність цих звинувачень: роман-притча Яхіної, за своїм сюжетом і психологізмом, не може бути плагіатом ані історико-документальних публікацій Циденкова, ані його авантюрного кіносценарію.
URL: https://www.youtube.com/watch?v=l56Rumz862U&list=WL&index=5
Відеоблоґ Юлії Латиніної про звинувачення Ґріґорія Циденкова на адресу Ґузель Яхіної
Завдяки прискіпливости Юлії Латиніної, можу переходити до своїх підсумків – мого літературного пророцтва.
* * *
Для мене самозрозуміло, що романи Ґузель Яхіної не можуть стати суперпопулярними в Україні як через опис у них російських – поволзьких – реалій, так і через відмову Авторки від засудження у своїх романах більшовизму та сталінізму.
Моє ж пророцтво: серед українських письменників улюбленим та популярним стане той, хто поєднає звернення до історичних подій із зображення дива, яке відбувається з персонажами і яке творять персонажі. Напевно, козацькі сюжети не можуть не припасти до серця українській авдиторії.
На завершення наведу висловлювання про творчість Боріса Пастернака –роман «Доктор Живаґо» та поезії – російського письменника і публіциста Дмітрія Биков, в якому йдеться про призначення літератури і яким закінчується біографія Пастернака від Бикова:
«Усе, що він [Пастернак] написав, – обітниця щастя і милосердя: всіх пробачать, над усіма поплачуть і багато ще покажуть чудес.
Нічого іншого література людині не зобов’язана» [2].
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Михайло Гаухман. Жіночі долі: сюжети та персонажі двох неорієнтальних романів (1 липня 2017 року) // «Україна модерна»;
[2] Дмитрий Быков. Борис Пастернак. – 11-е изд. – Москва: Молодая гвардия, 2011. – С. 881.
