«Хронотоп радянського»: огляд науково-теоретичного семінару із циклу «Повсякдення: візії та смисли» (15–16 квітня 2021 р.)

15–16 квітня 2021 р. у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського відбувся VІ Всеукраїнський науково-теоретичний семінар із циклу «Повсякдення: візії та смисли». Цикл був започаткований у 2015 р. за ініціативи докторки історичних наук, професорки Ольги Коляструк та підтримки факультету історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Він став дискусійним  майданчиком для науковців, які досліджують радянську епоху та «радянське» у різноманітних його проявах.

Шостий науково-теоретичний семінар був присвяченій темі «Хронотоп  радянського» і його проблематика стосувалася часу і простору радянського повсякдення, географічних та символічних кордонів радянського простору, організації колективного простору і приватного світу у тоталітарній державі, яка прагнула тотального контролю, радянського суспільства та людини радянської зокрема, володарів, користувачів та споживачів радянського часу. Цьогорічний науковий захід об’єднав учасників із академічних наукових установ та вищих навчальних закладів Києва, Вінниці, Харкова, Львова, Ужгорода, Житомира, Осторога, Ніжина та Старобільська. Через вимушені заходи карантину, пов’язані із пандемією Covid-19, семінар проходив у режимі online. На жаль, короткий огляд події не дозволяє детально розповісти про доповіді всіх учасників, тож зупинимось лише на деяких з них.

Перший день розпочався із тематичного блоку «Час і простір радянського повсякдення: між реальністю та сприйняттям», який відкрила доповідь Алли Киридон, присвячена хронотопу радянського у пам’яті поколінь. Дослідниця відзначила, що радянська епоха продовжує мати безперечний вплив на етнокультурний розвиток українського суспільства, і на підтвердження цієї думки навела результати соціологічних опитувань. Так, у травні 2020 р. 33,5 % українців шкодували про розпад СРСР. Причиною такої укоріненості радянських міфів, штампів та стереотипів, на думку А. Киридон, є «непророблений» хронотоп радянського, а також втрата психологічної впевненості у завтрашньому дні, що є основною опорою тих, хто згадує радянське. Доповідачка резюмувала про необхідну ґрунтовну ревізію «радянського». Під час обговорення учасники торкнулися теми споживання «радянського» сучасною українською молоддю.

Стереотипізація радянського відбувається серед іншого у мемах. Цій темі була присвячена доповідь Антона Лягуші, який охарактеризував меми про «радянське» як елемент соціальної міфології, що існує у публічному просторі. Він відзначив, що у мемах відбувається сакралізація образу Сталіна, репресія перетворюється на норму, впроваджується думка про розпад СРСР як велику трагедію тощо. Меми транслюють конкретні, стереотипні ідеї про псевдореальність радянського або симулюють його. У обговоренні йшлося про відмінність карикатури від мема.

Наступний тематичний блок – «Межі  колективного простору і приватний світ у радянському» – відкрила доповідь Ольги Коляструк  про простір приватної свободи радянської людини. Тезисно окресливши категорії приватності та приватної свободи, історикиня, зосередилася на питанні: чи може бути приватність категорією радянського. Поділяючи думку П’єра Бурдьє про те, що у тоталітарно організованому суспільстві не існує простору, який не був би підданий владі, доповідачка охарактеризувала організацію офіційно-публічного, приватно-публічного та приватного просторів в СРСР. У доповіді було відзначено, що особиста свобода радянської людини завжди була у небезпеці. Зокрема, приватному світу загрожувало архітектурне будівництво. Бараки, комуналки, «сталінки» та «хрущівки» були більше, ніж середовище проживання. Це – системні інструменти для того, щоб перетворити Людину на «маленьку людину». Але якщо цій людині вдавалося зберегти концептуальний або культурницький простір, то вона могла чинити опір режиму.

Тема простору бараку та збереження нормативної жіночності українок, ув’язнених у таборах ГУЛАГУ, була представлена у доповіді Оксани Кісь. Відзначено, що жінки, опинившись не тільки у чужому, але й ворожому просторі, намагалися його одомашнити та перетворити на сурогат дому, у такий спосіб відтворюючи свою соціальну роль господині. Дослідниця охарактеризувала реалізацію українками гендерних сценаріїв та ідеалів в умовах табірного життя, що стосувалися їхнього зовнішнього вигляду, практикування таких традиційних жіночих занять як вишивка, спів, молитва, а також розповіла про жіночу солідарність та табірне сестринство. О. Кісь акцентувала увагу на тому, що барак став колективним простором приватності, де ув’язнені жінки мали можливість робити речі, заборонені у таборі. Таємне, але постійне відтворення жінками норм, цінностей, соціальних відносин, які були притаманні їхній традиційній культурі, треба розглядати як форму ненасильницького супротиву. Ця контркультура, створена у бараках, ставила під сумнів сталінський режим.

Гендерна тематика прозвучала також у доповіді Ольги Лабур, яка була присвячена робочому часу та простору радянських жінок-одиначок на межі 1920-х та 1930-х рр. Дослідження було здійснено у рамках мікроісторичного підходу і ґрунтувалося на концепції «гендерного контракту працюючої матері». Історикиня відзначила, що у межах цієї концепції можна розглядати поняття темпорального тиску на працюючих жінок, який вони відчували. Зокрема, на підтвердження цієї тези, О. Лабур навела приклади вимушеного порушення жінками-одиначками темпоральної дисципліни (прогули) на виробництві, спричинені їхніми намаганнями влаштувати дітей до ясел чи садочків. Наслідком цих порушень були конфлікти на виробництві між жінками та адміністрацією.

Приватний світ радянського покоління переможців у Другій світовій війні постав у фокусі дослідження Олени Боряк. Для його реконструкції дослідниця залучила листи – «царину приватного життя, котра окреслюється в координатах конкретного часу, простору, оточення». О. Боряк проаналізувала листування юнака та дівчини, які мали спільний досвід участі у війні, продемонструвала матеріальні умови життя та дозвілля молоді у Києві та Москві наприкінці 1940-х рр. У доповіді було підкреслено, що покоління переможців перебувало під важким пресом ідеологічної пропаганди, націленої на формування колективної свідомості. Сформувавшись на однакових цінностях, це покоління демонструвало стійку прихильність до радянського.

Юлія Кузьменко проаналізувала систему пільг та привілеїв партійно-радянської номенклатури УРСР у роки перебудови (1985–1991). Історикиня зосередилася на таких питаннях, як сутність номенклатурних пільг та привілеїв; реакція суспільства на витік інформації про рівень матеріального забезпечення номенклатури, що був значно вищий за середньо статичний в СРСР; зміни у системи привілеїв номенклатурних кадрів УРСР, що відбулися наприкінці радянського періоду. У обговоренні доповіді взяли участь Роман Подкур та Алла Киридон. Йшлося про визначення поняття номенклатури та про відтворення радянської системи пільг та привілеїв в Україні після 1991 р.

Роботу семінару продовжив тематичний блок «Покоління радянських людей: погляд з різних дистанцій і площин». Перша доповідь цього блоку була присвячена пам’яті соціологів Юрія Левади та Ірини Бекешкіної. Доповідачка Ольга Іващенко зосередилася на науковому доробку Ю.Левади, зокрема на соціальному конструкті «людина радянська», теоретико-методологічних засадах цього феномену та його фундаментальних характеристиках. На думку авторки доповіді, в основі моделі homo sovieticus лежить модель російської етнічності. Продовженням соціологічної тематики була доповідь Людмили Скокової про образ «радянського» у культурних практиках оцінювання. Доповідачка, відзначила, що «радянське» присутнє через радянські фільми, радянські пісні та багато інших культурних продуктів. На підтвердження цієї тези соціологиня навела результати опитування, проведеного у 2007 р. Так, на питання про бажані фільми та серіали, 57 % респондентів відповіли, що це радянські фільми.

Другий день науково-теоретичного семінару розпочався із тематичного блоку «Географія і масштаби радянського простору, його локації та інституції». Катерина Єремєєва запропонувала використовувати ідею хронотопу М. Бахтіна для осмислення поняття соціалізму у період перебудови. Соціалізм для радянської влади був тієї категорією, яка дозволяла поєднати в єдиному часопросторі очікування на здійснення комуністичного ідеалу у майбутньому та нормативність суспільних відносин сьогодні. Дослідниця визначила простір для реалізації концепту соціалізму як простір здійснення влади у площині економічних відносин, ЗМІ, освіти тощо. Маркування простору як соціалістичного супроводжувалося творенням відповідного владного дискурсу. Втім, як зазначалося у доповіді, у період перебудови інтенсифікувався процес втрати простору для цього дискурсу. У цей період відбувалося обмеження хронотопу соціалізму. На прикладі партійної преси  (однієї із площин реалізації концепту соціалізму) К. Єремєєва продемонструвала, як трансформувався радянський інформаційний простір наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр.  У обговоренні за участю А. Киридон йшлося про те, чи дозволяють історичні джерела сучасним історикам розмірковувати про процес переосмислення соціалізму як такого у середині самого соціалізму.

Доповідь Олександра Андрощука була присвячена хронотопу малого міста. Дослідник аргументував свою думку про те, що селище міського типу було типовим радянським явищем, зазначивши, що «смт» є оксюмороном, адже поєднало у собі контрастні та протилежні за змістом характеристики, сільське та міське. До того ж, як наголосив доповідач, це був один із численних радянських політико-ідеологічних евфемізмів, який замінив термін «містечко», що використовувався в Україні у дорадянський період. Починаючи з середини 1920-х рр. радянська влада активно втручалася у життя цих містечок, запроваджуючи нові критерії міст та сіл. Це відбувалося у контексті радянського різновиду урбанізації. До обговорення цієї доповіді долучилися К. Єремєєва, О. Коляструк, Р. Подкур. Зокрема, йшлося про практичну доцільність виокремлення смт, а також про агроміста та особливості радянської урбанізації.

Робота тематичного блоку «Людина радянська і радянське суспільство: динаміка і сталість» розпочалася із доповіді Володимира Тарасова, присвяченої маркуванню радянського простору у візуальній практиці. У дослідженні зазначалося, що радянський хронотоп у візуальному контексті визначає історичну географію радянського часу, окреслює змістовність часопростору та декларує основні моделі історичної поведінки та норми споживання минулого. У фокусі дослідження історика – серія книг та акцидентне видання «Ілюстрована історія СРСР», які є метанаративами, побудованими за плакатним принципом. Доповідач охарактеризував візуальну концепцію цього радянського видання і дійшов висновку, що такі книги мали на меті витіснити на маргінес читача. Вони декларували візуальний контекст так, щоб у людини, яка тримає у руках цей продукт, не було бажання поринати в інтерпретації, а лише – споживати ті варіанти окреслених інтерпретацій, які візуально та наративно вже присутні у цій концепції.

Завершував роботу семінару тематичний блок «Радянські володарі, користувачі та споживачі часу». Роман Подкур докладно зупинився на традиціях радянських органів держбезпеки ВНК–ОДПУ–НКВС–КДБ. Деякі із них залишилися у минулому, проте деякі продовжують практикуватися співробітниками Служби безпеки України і сьогодні. Доповідач висвітлив такі питання, як формувалася корпоративність у спецслужбах, система винагород, формальні та неформальні святкові заходи, присвячені пам’ятним датам, зазначивши при цьому, шо в Україні день СБ України (25 березня) не пов’язаний із радянським днем чекіста (20 грудня). Р. Подкур акцентував увагу на появі в Україні видань, присвячених історії обласних управлінь СБ України, яку розпочинають із губернських жандармських управлінь часів Російської імперії. Отже, маркер імперскості продовжує визначатися як престижний. Таку саму тенденцію демонструють експозиції музеїв обласних управлінь. На думку дослідника, історію українських спецслужб варто починати із часів УНР.

Дотичною до цієї теми була доповідь Ксенії Кузіної про «чекістський календар». Дослідниця запропонувала цю назву для позначення сукупності дат та подій, що були пов’язані із карними органами СРСР у 1920-30-ті роки і відзначалися в СРСР як пам’ятні роковини – дні народження та смерті Фелікса Дзержинського, а також день створення ВНК. У доповіді було відзначено, що святкування пам’ятних дат представляли собою медіум героїчного наративу про появу та діяльність органів держбезпеки СРСР. Цей наратив конструювався у рамках радянської патріотичної традиції. Про сталість і навіть тотальність цього проекту свідчить той факт, що у Російській Федерації продовжують відзначати роковини, пов’язані із історією радянських репресивних органів.

Доповідь Нані Гогохії продовжила тему радянських свят і стосувалася участі радянських дітей у святковій культурі тоталітаризму у 1930-х роках. Історикиня зауважила, що починаючи із 1920-х рр. участь дітей у масових святкових заходах, присвячених Першотравню, дню жовтневої революції чи дню авіації та ін., стала обов’язковою. Під час святкування експлуатувався концепт щасливого радянського дитинства у контексті звеличення влади як захисника та кращого друга радянських дітей. У доповіді було відзначено, що до середини 1930-х рр. цикл дитячих свят співпадав із офіційним святами за участю дорослих і мав суто ідеологічний характер. Із середини 1930-х рр. влада намагалася урізноманітнити дозвілля населення, і це також позначилося на дитячих святах, які, на вимогу влади, мали бути веселими, яскравими та викликати позитивні емоції. Н. Гогохія детально зупинилися на організації проведення дитячих заходів т. зв. новорічних ялинок, починаючи із нового 1936 року.

***

Отже, на науково-теоретичному семінарі «Хронотоп радянського» був представлений широкий спектр дослідницьких проблем, об’єднаних темою «радянського» – як воно конструювалося й існувало у часі та просторі і все ще залишається у сьогоденні. Учасники семінару резюмували, що «радянське» не є явищем минулого, воно продовжує бути присутнім у сучасному українському суспільстві і, більш того, претендує на майбутнє. Межі впливу «радянського» не визначаються державницькими кордонами. Воно є інструментом соціально-культурної комунікації і потребує глибокого осмислення. Відтак актуальність і важливість проведення циклу науково-практичних семінарів у Вінниці є очевидними.

У публікації використано скріншоти, зроблені учасниками та надані організаторами семінару.

Ксенія Кузіна– кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Дослідниця міської історії. Авторка монографії «Соціально-економічні процеси у монопрофільних шахтарських містах Донбасу (1950–1980-ті роки)» (у співавторстві із З. Г. Лихолобовою, Донецьк, 2010). Авторка циклу статей, присвячених образу співробітника спецслужб СРСР у світлі радянської пропаганди 1920-1930-х рр. Живе і працює у Києві.