Джаред Макбрайд: «Більшість українців опинилися в поліції через скрутне соціально-економічне становище, а не тому, що вони хотіли вбивати своїх сусідів або ж служити Райху»

«Я маю побоювання, що в недалекому майбутньому для людей, які займаються східноєвропейськими студіями, в американській академічній сфері не залишиться жодної сталої посади»

– Докторе Макбрайде, розкажіть, будь ласка, що вплинуло на вибір Вами професії історика?

– Я люблю історію ще з дитинства, а Друга світова війна захоплює мене з часів навчання у початковій школі. Я з радістю згадую, як ознайомлювався з матеріалами уроків наперед, щоб вивчити інформацію з тих розділів наших підручників, які були присвячені Другій світовій війні. Під час війни мій дідусь служив в армії США (він перебував в Італії), і я впевнений, що це справило на мене певний підсвідомий вплив. Однак до навчання в університеті я не мав особистих зв’язків зі Східною Європою та пострадянським простором. Все змінилося, відколи я під час навчання на першому курсі коледжу обрав предмет, присвячений Другій світовій війні на Східному фронті. Цей курс викладав професор Джеффрі Бердз. Захоплений самобутньою історією регіону під час Другої світової війни, я швидко почав вдосконалювати свої мовні навички і врешті-решт здійснив дві наукові поїздки до Москви задля опрацювання матеріалів державних архівів. Вони справили на мене надзвичайний інтелектуальний та особистісний вплив. Моя дипломна робота, присвячена знищенню чесько-українського села Малин, – це, зрештою, те, що привело мене до Волині, спочатку у вимірі текстів та документів, а згодом – особисто, коли я в 2009 р. вперше приїхав до Рівного. Оскільки я докладав усе більше зусиль для розуміння окремих епізодів «міжкомунального» та міжетнічного насильства під час Другої світової війни, Волинь здавалася цілком придатним об’єктом для дослідження. На користь цього вибору вплинули й мої знання про регіон та контакти, налагоджені протягом попередніх років роботи.

– Які історичні праці були найважливішими для Вас у процесі становлення як історика?

– Тут маємо величезний спектр. Однак, обираючи два дослідження з багатьох, я назвав би «Сусідів» Яна Ґросса та «Перетворення націй» Тімоті Снайдера. «Сусідів» було опубліковано саме тоді, коли я повернувся зі своєї першої поїздки до архівів на пострадянському просторі [1]. На мене дуже вплинула здатність мікроісторії розповідати переконливу оповідь та водночас додавати нові ідеї і таким чином вносити пожвавлення до тривалих дискусій. Згодом, у вогненній бурі дебатів навколо книги, я дуже захоплювався мужністю професора Ґросса, тим, як він відстоював своє дослідження у надзвичайно важкій дискусії, що розгорнулася в Польщі. Книга Тімоті Снайдера, яку я також читав ще в університеті, продемонструвала мені, що в історичній оповіді завжди є місце для творчості й літературних орнаментів. Звісно, ця книга є надзвичайно цінним дослідженням, проте письмовий стиль Снайдера – це те, чим я першочергово захоплююсь і що надзвичайно вплинуло на мене.

– Як Ви охарактеризували б місце східноєвропейських студій в американському академічному світі?

– У тому, що стосується професії історика, і особливо тих субдисциплін, які зосереджені на студіях Східної Європи, України та Радянського Союзу / Росії, я зазначив би, що ми переживаємо кризу. Найочевидніший симптом полягає в тому, що кількість сталих академічних посад, які дозволяють зосередитися на дослідженні цих регіонів, настільки мізерна, що більшість студентів з різних елітних університетів, з якими я навчався в аспірантурі, відтоді обрали для себе альтернативну кар’єру. На жаль, кількість доступних робочих місць у тисячах університетів, які зосереджувалися на історії Східної Європи, стрімко знижується протягом останнього десятиліття. Ця тенденція зумовлена кількома чинниками. По-перше, йдеться про загальні нападки на гуманітарні науки практично в усіх університетах (зумовлені глибшими процесами їх неолібералізації та зміщенням фокусу в бік природничих наук), які підштовхнули історичні кафедри до суттєвого зменшення кількості годин і навіть повного вилучення з навчального процесу окремих курсів. По-друге, зменшення державного фінансування на вивчення цих територій з моменту завершення «холодної війни» (особливо таких необхідних для східноєвропейських студій речей, як оволодіння мовами) мало не менш згубний ефект. Я маю побоювання, що в недалекому майбутньому для людей, які займаються східноєвропейськими студіями, в американській академічній сфері не залишиться жодної сталої посади.

– Якою є роль сім’ї у Вашій професійній діяльності, адже Ваша дружина Аліза Лафт також займається студіями геноцидів?

– Друзі та сім’я часто жартують, що, мабуть, куди нас не запросили б на обід, ми завжди затіваємо гнітючі розмови! Незважаючи на те, що це один із найпрекрасніших внесків у моє особисте життя, зустріч із дружиною стала важливою й для мого інтелектуального зростання. Пишучи дисертацію в 2012–2014 рр., я почав опрацьовувати велику кількість літератури зі сфери соціальних наук, щоб осмислити своє дослідження в більш аналітичних параметрах. Я зустрів Алізу під час одного з воркшопів і зрозумів, що вона задається тими ж питаннями, що і я – як люди змінюють свою поведінку під час війни. Її загальні знання та розуміння студій насильства у сфері соціальних наук, а також власні інтелектуальні позиції сильно вплинули на мої наукові підходи. Вона є моєю найважливішою співрозмовницею, редакторкою і слухачкою всього, що я аналізую та пишу. Багато в чому наше партнерство відображає ширшу тенденцію в наукових студіях насильства, адже чимало істориків запозичують у соціальних наук так само, як представники соціальних наук все частіше запозичують в історії. Одного разу соціолог Пітер Л. Бергер описав історика як «мандрівника, шлях якого соціолог буде переходити частіше, ніж будь-хто інший у його подорожах», і застерігав, що «соціологічна подорож буде значно біднішою, якщо її періодично не перебиватимуть розмови з тим іншим мандрівником». Ми відчуваємо вдячність за те, що є одне в одного як партнери в особистому житті та роботі. Маю також додати, що нашу собаку – Тіллі – названо на честь знаменитого американського соціолога історії Чарльза Тіллі, хоча вона більше сприяє перепочинку від тривалих обговорень насильства, аніж інтелектуальній співучасті.

«Намагаючись переформулювати концепцію сторонніх спостерігачів, частина вчених починає зараховувати тих, хто раніше підпадав під цю категорію, до числа злочинців»

– Які тенденції в розвитку сучасної світової історіографії Голокосту Ви вважаєте найважливішими?

– Історіографія Голокосту величезна за обсягом, вона перетинається та взаємодіє з багатьма іншими науковими дисциплінами. У своїй відповіді я обмежуся роботами тих істориків, які займаються дослідженням Голокосту на Сході Європи. Особливо значущими мені видаються два недавніх зрушення, хоча, звісно, їх значно більше. По-перше, йдеться про теоретичне осмислення Täterforschung, або дослідження поведінки злочинців, яке зазнало суттєвого розширення від вивчення дій суб’єктів на території Німеччини до аналізу тих форм поведінки місцевого населення у Східній Європі, які сприяли реалізації Голокосту. Цей зсув уже деякий час простежується у дослідженні поведінки польського та прибалтійського населення, а останнім часом він позначився вражаючим зростанням у студіях поведінки українських злочинців. Зокрема, йдеться про дослідження таких українських істориків, як Іван Дерейко, Юрій Радченко, Андрій Усач тощо. Ґрунтовне дослідження поведінки німецьких злочинців зосереджується на низці питань, таких як покора авторитету, внутрішньогрупова динаміка, роль ідеології та розмаїтих ситуативних і особистісних факторів. Дослідження на кшталт «OrdinaryMan» Крістофера Браунінга засвідчують, що участь людей у геноциді можуть спричинити безліч соціально-психологічних факторів. До певної міри цей аргумент корисний для пояснення дій рядових злочинців із числа місцевого населення. Однак варто детальніше проаналізувати місцевих злочинців на предмет впливу на них як вертикальних, так і горизонтальних взаємовідносин, що мають стосунок до насильства.

Другим вагомим зрушенням стало зростання уваги до єврейських свідчень із нещодавно створених архівів відеосвідчень, а також старих архівних джерел, які занадто довго залишалися в тіні. Хоча ми чудово усвідомлюємо ті обмеження, які випливають зі свідчень як історичного джерела, та розмаїті перешкоди під час роботи з пам’яттю людей, травмованих насильством, ці голоси є важливим внеском в історію Голокосту. Незалежно від того, йдеться про USC Shoah Foundation чи ZIH (Żydowski Instytut Historyczny) або ж нещодавно перекладені Yizkor Books (книги пам’яті), ці джерела допомагають вдосконалювати та змінювати наші знання про Голокост на Сході.

– Які важливі методологічні зміни відбулися в оцінках ролей так званих «відсторонених спостерігачів» під час геноциду?

– Поняття «відсторонених спостерігачів» уже давно потребує ревізії. «Тріада Гільберга», цитуючи одного вченого (Томаша Фріделя), погано накладається на східноєвропейські умови, за яких близькість насильства означала, що мало хто може залишитися нейтральним. Отож останніми роками історики, вчені-літературознавці та суспільствознавці піддали цей концепт закономірній критиці (наприклад, Тім Коул, Раз Сегал, Тоні Кашнер, Омер Бартов і Томаш Фрідель). Хоча деякі вчені прагнуть обґрунтувати й впровадити нові поняття, що дозволять краще вловити всю неоднозначність поведінки «відсторонених спостерігачів», мене більше цікавить, чи не обмежують такі зусилля аналітичної вартості дослідницького процесу. Інші ж просто вирішили взагалі обійти цю концепцію, стверджуючи, що вона малопридатна для їхніх тематичних досліджень. Замість того, щоб застосовувати обмежену тріаду, ці вчені здійснили мікродослідження, у межах яких намагалися оцінити широке різноманіття поведінки, що траплялася в конкретних спільнотах під час війни. У власній роботі я більше схиляюся до цих останніх підходів. У цьому контексті, на мою думку, існує три невирішені проблеми. По-перше, намагаючись переформулювати концепцію сторонніх спостерігачів, частина вчених починає зараховувати тих, хто раніше підпадав під цю категорію, до числа злочинців. Це «рішення» створює більше проблем, ніж вирішує, оскільки воно призводить до розмивання меж поняття «злочинець». По-друге, тенденція ототожнювати людей з їхніми вчинками, використовуючи риторику, яка більше тяжіє до типологізації людей, а не їхньої поведінки, призвела до припущення про те, що дії людей були сталими протягом усієї війни, що, як ми знаємо, не відповідає дійсності [2]. Чимало нових праць присвячено цим питанням, проте вони потребують подальших досліджень. Тут історикам багато що можуть запропонувати студії насильства у сфері соціальних наук. По-третє, поняття «відстороненого спостереження» часто концептуалізувалося в рамках студій Голокосту. Проте сьогодні ми добре знаємо, що багато подій масового насильства відбувалися одночасно й були взаємно переплетеними. Це обумовлювало можливість бути «відстороненим спостерігачем» в одній ситуації, і «жертвою» – в іншій. Характер взаємозв’язків між цим жорстокими подіями та їх вплив на поведінку акторів цих подій є важливою темою, яка заслуговує на більшу дослідницьку увагу.

«Вас судять за зраду батьківщини; вас судять за море крові та сліз»

– Докторе Мак-Брайде, назва Вашої дисертації – «Море крові та сліз…» Як саме у Вас з’явилася ідея такої назви роботи?

– У мене було два джерела натхнення для цієї назви. Перше – це неопублікований щоденник Олександра Довженка, який у 1945 р. написав: «Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, новий Дантів «Ад». І не чорнилом у Москві, а кров’ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищах великої Матері-Вдовиці». Друге джерело – з газетної статті радянського журналіста Полікарпа Шафети про суд над трьома колишніми поліцейськими часів нацистської окупації, який відбувся у 1980 р. в Старій Вижівці (Волинська область). Як повідомляє Шафета, один зі свідків суду звернувся до поліцейських із такими словами: «Вас судять за зраду батьківщини; вас судять за море крові та сліз». Ця ідея про величезний біль і страждання на Волині під час війни, разом із суперечкою довжиною в три чверті століття про те, хто відповідальний за ці страждання, спонукали мене обрати таку назву роботи.

– Які чинники міжетнічних відносин на Волині у міжвоєнний період могли вплинути на ескалацію етнічного насильства в регіоні у період Другої світової війни?

– Хоча це питання не перебувало у фокусі мого дослідження, думаю, немає жодних сумнівів у тому, що катаклізм, пов’язаний із втратою Україною незалежності внаслідок подій громадянської війни, політика Другої Речі Посполитої в міжвоєнний період і перманентна загроза з боку Радянського Союзу відіграли ключову роль у зростанні серед українців популярності правих націоналістичних організацій, зокрема Організації українських націоналістів (та її попередниць), й сприяли кристалізації етнонаціональних ідентичностей на Волині в цілому. До значущих факторів варто також віднести небажання Польщі домовлятися з українською більшістю регіону на цивілізованих і гуманних засадах поряд з історичними претензіями поляків на Волинь. Наявність озброєних етнонаціоналістичних угруповань (з обох боків – як українського, так і польського), а також чітко артикульовані етнонаціональні рамки самоусвідомлення на рівні «ми» проти «них» безумовно зіграли свою роль в ескалації насильства під час війни. Проте я дещо вагаюся проводити прямі паралелі від міжвоєнного періоду до насильства під час війни. Існує досить потужна тенденція до прочитання насильства у довоєнній історії регіону як нібито неминучого / визначеного наперед – доволі усталена практика під час вивчення та інтерпретації масового насильства в будь-який час і на будь-якій території. Навіть за наявності насильницького підпільного націоналістичного руху і претензій Польщі на багатоетнічний регіон той рівень насильства, який ми побачимо під час війни, не був неминучим. Концептуалізація насильства як казана, що вариться на повільному вогні, як продемонстрували чимало вчених-соціологів, є неточною. Тому я не бачу достатніх підстав для використання істориками цього підходу. Існував симбіотичний взаємозв’язок між напругою на мікрорівні й локальною соціально-політичною ситуацією на Волині, поряд із більшими, макрорівневими факторами, не кажучи вже про непередбачувані особливості війни – чинники, які повинні були зійтися водночас, щоб призвести до тих масштабів насильства, що спостерігалося на Волині.

– Яку роль у зростанні міжетнічної напруженості на Волині відіграла радянська репресивна політика у 1939–1941 рр.?

– Я відповів би аналогічно до попереднього запитання. З одного боку, радянська окупація й насильство, яке вона спричинила в регіоні, посилювали напруженість поміж українцями, поляками та євреями й сприяли пришвидшенню кристалізації категорій соціальної ідентичності в політичних параметрах. Важливо, що окупація також допомогла підірвати основи соціальної і моральної легітимності, посіявши недовіру серед жителів та фізично «вилучивши» з життя регіону місцевих релігійних і світських лідерів, що також могло позначитися на траєкторіях міжетнічних взаємин під час нацистської окупації. З іншого боку, у цьому випадку також слід бути обережним, щоб не перебільшити причинно-наслідковий зв’язок між радянською політикою, якою жорстокою вона не була б, та подіями під час нацистської окупації. Наприклад, упродовж десятиліть вважалося, що погроми спалахнули лише в тих українських містах, де совєти напередодні евакуації розстрілювали політичних в’язнів. Однак, як нам стало відомо станом на сьогодні, погроми відбувалися й на тих територіях, де взагалі не було в’язниць. Їх організовували особи, які не постраждали від рук совєтів, тому ця «гіпотеза про репресії» є неточною та оманливою.

– Аналізуючи погромницькі акції літа 1941 р. на території Волині, Ви визначаєте низку чинників, що вплинули на активізацію цього стихійного та організованого насильства з боку місцевого населення. Які з цих причин Ви вважаєте найважливішими?

– Протягом останніх трьох десятиліть дослідження погромів зазнали значної еволюції та багатьох важливих зрушень. Ці дослідження розпочиналися з хибної гіпотези про те, що все насильство під час Голокосту включно з погромами чинили німці. Згодом цю тезу було переглянуто з метою включення до числа рушіїв погромницького насильства деяких правих націоналістичних груп. Зовсім недавні дослідження продемонстрували, що чимало тих місцевих жителів, які не були членами націоналістичних організацій, також охоче долучалися до погромницьких акцій. Мотивація окремих локальних акторів варіюється від прихильності до певної ідеології та антисемітизму до більш повсякденних чинників, як-от прагнення звичайних громадян привласнити єврейське майно і цінності. Такі особливості динаміки міжособистісних взаємин, як страх та бажання помсти, також відігравали суттєву роль. Я вважаю, що багатогранний характер насильства, розмаїта палітра його зачинателів та географічно дисперсний характер свідчать про те, що для осмислення причин погромів 1941 р. не можна використовувати якийсь один концептуальний підхід. Найкраще тут надається те пояснення, яке визнає вплив і поєднання як геноцидного насильства, спричиненого нацистською політикою зверху, так і локально зумовленого насильства знизу, і до того ж враховує коротко- та довгострокові місцеві ситуативні й особистісні фактори. Хоча найбурхливіші дискусії точилися навколо суперечливого (хоч і доведеного) питання участі в погромах націоналістичних організацій (зокрема в львівському погромі), у своєму дослідженні я був також зацікавлений у висвітленні аполітичних вимірів цього насильства. Окрім економічної мотивації, зусилля Німеччини та націоналістів, спрямовані на організацію антиєврейських акцій, поєднувалися з багатьма іншими місцевими спонуками, такими, як бажання розваги чи утвердження персональної влади над своїми сусідами тощо. Ці аспекти насильства часто відтіснялися на задній план напруженими дискусіями щодо ролі в цих процесах ідеології.

– Значна частина Вашого дослідження присвячена ролі органів допоміжної поліції та аналізу мотивів залучення до неї місцевого населення. Які ключові мотиви служби населення в цих допоміжних структурах органів окупаційної влади Ви визначили б? Якою була динаміка етнічного складу допоміжної поліції на Волині у 1941–1944 рр.?

– Протягом усієї війни поліцейські сили були переважно українськими. Твердження про те, що українці масово залишили загони поліції після літа 1943 р., є популярним міфом. Наявні дані свідчать, що, хоча в 1943 р. ці структури суттєво поповнилися поляками, багато українців продовжували залишатися на службі протягом усього воєнного періоду. Що ж стосується мотивації, то причини, які підштовхували людей йти на службу в поліцію, мали значно менше спільного з ідеологічними спонуками, аніж вважалося раніше. Дослідження як українських, так і західних вчених підтвердили це спостереження. Більшість українців опинилися в поліції через скрутне соціально-економічне становище, а не тому, що вони хотіли вбивати своїх сусідів або ж служити Райху. Деякі новобранці вступили в ці збройні сили добровільно під впливом своїх соціальних мереж або ж через бажання отримати стабільний дохід у буремні часи. Інші робили це через примус та погрози з боку місцевих лідерів (які вже перебували на службі в поліції чи місцевих управах). Я вважаю, що діяльність поліцейських сил на місцевому рівні все ще потребує серйозного дослідження (зокрема аналізу ролей і відповідальності керівників поліції та її рядових членів) й осмислення того, яким чином місцеві соціальні мережі могли сприяти вербуванню і здійсненню насильства під час війни. Так само необхідна більша увага до місцевих лідерів як у поліції, так і місцевій владі, щоб належним чином пояснити їх роль як посередників між рядовою поліцією та німецьким керівництвом.

– Якими були особливості геттоїзації на Волині? Яку роль у цих процесах відігравали співробітники місцевих управ та допоміжної поліції?

– Станом на сьогодні не викликає жодних сумнівів те, що місцеві органи влади відіграли надзвичайно важливу роль у сприянні процесам геттоїзації як на Волині, так і в інших частинах окупованої України. Ми знаємо, що  місцева влада відіграла вирішальну роль під час реєстрації єврейського населення, виконання логістичних завдань зі створення гетто та їх утримання аж до моменту знищення. Варто зазначити, що керівники місцевих управ отримували безліч вигод від своєї роботи як за життя євреїв, так і після їх вбивства. Серед місцевого населення були, як правило, ширші мережі людей (друзі, сім’я, колеги тощо), які, щоб отримати доступ до гетто, мали б взаємодіяти як з органами місцевого самоврядування, так і з поліцією. Ці мережі могли аналогічним чином використовувати контакти в місцевих органах влади з метою вимагання та експлуатації євреїв або ж допомоги в їх порятунку, а в окремих ситуаціях – щоб робити і те, й інше водночас. Така матриця інтеракцій засвідчує неможливість маркування, наприклад, усіх мерів чи лідерів районів як виконавців злочинів, а місцевого населення – як сторонніх спостерігачів. Адже стосовно гетто серед цих груп, як правило, існував досить складний діапазон поведінкових патернів. У таких регіонах, як Волинь, не менш важливі й просторові виміри геттоїзації. Вони діють не на користь поняття відсторонених спостерігачів, оскільки в невеликих селах та містечках практично всі добре усвідомлювали те, що відбувалося в гетто, і ймовірно мали там власних знайомих.

– Як перебіг українсько-польського конфлікту на Волині у 1943 р. позначився на долі жертв Голокосту?

– Незважаючи на дані свідчень очевидців та результати фундаментальної роботи Шмуеля Спектора про Голокост на Волині, варто зазначити, що заключною фазою Голокосту на Сході були не масові розстріли, а те, що історик Ян Грабовскі називає «Полюванням на євреїв». Це полювання здійснювали німці та сили місцевої допоміжної поліції. Воно передбачало масштабну участь місцевого населення в пошуку й викритті євреїв, що все ще переховувалися в лісах або ж у своїх рятівників. Тут Волинь мало чим відрізнялася від інших регіонів. Однак вона мала нещастя стати ареалом розгортання збройного конфлікту між радянськими партизанами й іншими воєнізованими групами (німцями, місцевими жителями і націоналістичними угрупуваннями) та більшої кампанії етнічної чистки, ініційованої УПА (що супроводжувалася відплатними актами насильства з боку озброєних польських загонів). Ці взаємно переплетені конфлікти згубно позначилися на можливостях євреїв пережити війну як у лісах, так і в криївках. Зокрема, мета УПА очистити регіон від уявних етнічних ворогів та потенційних членів п’ятої колони означала, що вбивали і євреїв, де їх не знаходили б. У щоденнику одного з солдатів УПА відверто йдеться про вбивство знайдених євреїв. Їх, як зазначає автор щоденника, «відправлено на ложе Авраїма». Подібно євреї, які знаходили притулок серед прихильних до них поляків та українців, не були застраховані від нападу як озброєних польських, так і українських груп, які часто заодно вбивали і рятівників. Ці приклади, яких існує безліч, демонструють, що насильство в регіоні не слід і не можна розуміти як таке, що відбувалося виключно вздовж етнічної осі. Хоча я переконливо підтримую використання поняття «етнічної чистки» для пояснення того, що сталося з волинськими поляками протягом 1943–1944 рр., це не виключає того факту, що значна частина насильства протягом цих двох років також стосувалася внутрішньогрупових убивств. Тобто українці вбивали українців – тема, що досі залишається вкрай малодослідженою вченими.

– Які чинники спонукали чи знеохочували місцеве населення допомагати жертвам?

– Існує велика кількість історій надзвичайної мужності і порятунку, продемонстрованих волинянами, не залежно від того, були вони українцями, поляками, чехами тощо. Чимало людей та сімей наражали себе на великий ризик, щоб забезпечити притулок, їжу й інші форми допомоги впродовж усього періоду реалізації Голокосту. Цих людей слід пам’ятати й вшановувати. А втім, щодо порятунку я хотів би зробити три вагомі зауваги. По-перше, існує певна суперечність між записами спогадів, що стосуються порятунку під час Голокосту, та науковими й публічними дискусіями щодо цього. З одного боку, свідчення тих, хто вижив, оприявнюють той факт, що найбільшу загрозу для їх виживання під час війни (особливо після масових розстрілів) становили не німці, а місцеве населення. Проте ці ж записи містять історії про надзвичайні зусилля окремих людей із числа місцевого населення, докладені з метою допомоги євреям. Вчені та інші суб’єкти публічних дискусій намагалися вирішити цю суперечність кількома способами. На мою думку, одним із найменш успішних підходів стала спроба аналізувати порятунок у вимірі кількісних показників: підрахунок кількості рятівників з числа кожної етнічної групи (українців, поляків, чехів тощо) завершувався узагальнюючими висновками, що нібито пояснювали поведінку всіх представників цієї групи. Поштовхом до застосування такого підходу частково стала політика Яд Вашем щодо присвоєння почесного звання «Праведника народів світу» [3]. Концептуалізація порятунку як специфічної форми поведінки, зумовленої національною приналежністю, прагне до виокремлення особливих рис та дій рятівників й формування на їх основі збірних уявлень про конкретну етнічну групу чи націю. Це заохочує різні країни світу до своєрідного «змагання рятівників», яке сьогодні використовується недобросовісними акторами (особливо в політичній царині) з метою захисту від звинувачень у співучасті в Голокості на Сході Європи. Я думаю, що замість того, аби намагатися вирішити цю суперечність і звести рятівників до чисельних й есенціалізованих категорій, краще просто залишити її такою, як вона оприявнюється в спогадах жертв без додаткових пояснень та інтерпретацій. Варто максимально докладно описувати історії й обставини кожного конкретного випадку порятунку, залишаючи читачам можливість сформувати власне бачення та розуміння проблеми.

По-друге, чимало дискурсів про порятунок до сьогодні оперували статистичними параметрами осмислення цієї поведінки, виходячи з припущення про її позачасовий характер. Ми прагнули сортувати рятівників «по полицях», як це раніше було зроблено зі «злочинцями», «жертвами» та «відстороненими спостерігачами». Однак чим більше ми фокусувалися на мікроособливостях конкретних ситуацій, тим більше помічали те, що чимало людей могли допомагати євреям протягом місяця-двох, а потім просили їх піти. В окремих випадках вони могли допомагати євреям, а згодом видавати їх. За умов, коли на кону були високі ставки життя та смерті, насправді існував широкий діапазон варіацій поведінки. Припущення про те, що «праведна» поведінка мала позачасовий характер, не підтверджується тим, що ми знаємо як про Голокост, так і інші випадки геноцидів.

По-третє, існує величезна кількість книг і прикладів, які розповідають про те, що німці карали рятівників (часто за це передбачалася смертна кара) за їхню діяльність по всьому континенту. Проте у випадку Східної Європи цей погляд потребує переосмислення. Хоча німці, безперечно, відігравали вагому роль у покаранні за альтруїстичні форми поведінки, на Сході Європи донощиками, що спричиняли цю відплату, були інші місцеві жителі. Отже, українець, який прихистив єврея в сільській місцевості, найчастіше був стурбований тим, що на нього донесуть голові міської управи чи співробітникам допоміжної поліції його ж українські сусіди. І саме співробітники цих допоміжних органів влади (найімовірніше українці) відповідатимуть за виконання вироку у випадку викриття. Якщо рятівник перебував у хороших стосунках із бургомістром чи керівником допоміжної поліції, рівень загрози суттєво знижувався. Звісно, поліція або бургомістр могли бути покарані німцями за співучасть у такому «злочині», але ми знаємо, що поліція часто робила винятки у ставленні до друзів та колег, а подекуди її поодинокі представники самі надавали допомогу жертвам Голокосту. Отож спектр дій, доступний для рятівників, часто обмежувався умовами, які встановлювали не лише німці, але й їхні сусіди, що очолювали допоміжні структури окупаційної адміністрації. Якщо конкретніше, то німецька присутність мала вагоме значення для встановлення режиму, який винагороджував насильство й міг бути непередбачуваним та особливо жорстоким. Однак, на мою думку, висловлювати узагальнюючі судження про вагому роль на Сході Європи особливих обставин (включаючи покарання та особливу небезпеку), які позначалися на готовності допомагати жертвам, не дуже доцільно без ретельнішого дослідження місцевої динаміки.

– Як Ви охарактеризували б гендерні виміри етнічного насильства?

– Вже довгий час вчені стверджують, що гендерне та сексуальне насильство часто є супутником етнічного насильства й геноциду, як і війни в цілому. Аргумент про те, що зґвалтування та сексуальне насильство є «зброєю війни», безумовно і на жаль є справедливим для конфліктів, що відбувалися на Волині. У стосунку до Голокосту існує чимало досліджень, присвячених спричиненим німцями проявам сексуального насильства в різних частинах Європи. Проблематика залучення місцевого населення до цього насильства все ще потребує додаткових досліджень. Мені вдалося виявити докази сексуального насильства під час погромів та за умов функціонування гетто, коли службовці українських сил допоміжної поліції ґвалтували єврейських жінок. Таких прикладів небагато частково тому, що коли відбувалися інтерв’ю (і навіть станом на сьогодні), ця тема була табуйованою, в ролі інтерв’юерів виступали чоловіки і вони часто не задумувалися над тим, що варто задавати такі запитання. Водночас оповідачки дуже неохоче розповідали про це. Відштовхуючись від кількох виявлених прикладів, я вважаю, що явище сексуального насильства мало значно більші масштаби, аніж ми собі уявляємо. Звичайно, ще однією причиною невеликої кількості доказів зґвалтування під час Голокосту є й те, що, оскільки жертвам геноциду й без того дуже нелегко почати розмову про свою травму, ця конкретна форма насильства може призвести до ще більшого сорому та стигми. Ба більше, ще важче у свідченнях жертв знаходяться випадки сексуального насильства під час порятунку, коли рятівники вдавалися до сексуальної експлуатації єврейських жінок в обмін на допомогу. Як вхідний квиток до цієї тем я дуже рекомендую до перегляду фільм Аґнешки Голланд «Гіркі жнива». Що стосується етнічних конфліктів, ми знаємо, що українські й польські сили регулярно вдавалися до зґвалтувань і сексуальних каліцтв як засобу покарання та навіювання страху. Анонімні спогади одного польського учасника бойових дій (книга «NineLives») – надзвичайно потужний та отвережуючий виклад про це насильство. Звісно, його наслідки дещо перегукуються із тим, що згодом спостерігалося на Балканах у 1990-х рр. Ми також знаємо (частково завдяки новаторській роботі Джеффрі Бердза), що службовці радянського військового контингенту також вдавалися до різних форм сексуального насильства, спрямованих проти представниць українського націоналістичного руху. Нещодавні дослідження таких українських історикинь, як Марта Гавришко й Олена Петренко, присвячені гендерним аспектам діяльності ОУН та УПА, глибоко збагачують наші дискусії з цієї важливої теми. Варто зазначити, що дослідження сексуального насильства під час Голокосту та інших конфліктів на Волині заслуговують значно більше уваги, аніж їм приділялося до сьогодні. Під час дослідження цієї теми часто не враховуються ті аспекти сексуального насильства, що мали місце всередині етнічних груп, а не на рівні міжетнічних відносин. Наприклад, я зустрічав випадки сексуального насильства, яке українські поліцейські чинили над тими українками, яких вони відправляли на роботи до Райху. Незважаючи на маловловимий характер цієї проблеми в історичних джерелах, я не маю сумнівів у тому, що службовці поліцейських структур використовували свої владні позиції з метою зґвалтування й переслідування представниць місцевого неєврейського населення. На реалістичність такого сценарію вказує проблематика широкомасштабних зґвалтувань, вчинених солдатами Червоної Армії у Східній та Центральній Європі над жінками як слов’янського, так і неслов’янського походження.

«Більша частина продуктивної меморіалізаційної праці на місцях відбувалася радше наперекір, аніж завдяки підтримці українського уряду»

– Ви часто стежите за подіями, пов’язаними з культурою пам’яті в сучасній Україні. Які тенденції Ви виокремили б?

– Протягом останніх трьох десятиліть неодноразово траплялися спроби вписати вшанування пам’яті жертв Голокосту до українського національного дискурсу. На початковому етапі пострадянського періоду левову частку громадської й наукової роботи в цьому напрямі виконували Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ) в Києві та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» в Дніпропетровську. Тема Голокосту, здається, не привертала особливу увагу аспірантів й залишалася дуже нішевою в українських академічних студіях. Останніми роками спостерігаються значні позитивні зрушення в діяльності українських неурядових організацій (наприклад, таких, як Центр міської історії у Львові та Центр «Мнемоніка» в Рівному), які досягли значних успіхів у напрямі вшанування пам’яті українських євреїв. Як наслідок, вони продемонстрували серйозний потенціал до розширення цієї діяльності поза національні рамки через взаємодію з міжнародними комеморативними ініціативами. Окрім того, інші міжнародні неурядові організації (зокрема німецькі та французькі) почали тісніше співпрацювати з українськими колегами з метою спорудження меморіальних знаків на територіях братських могил і тіснішої взаємодії з науковою спільнотою. Більша частина продуктивної меморіалізаційної праці на місцях відбувалася радше наперекір, аніж завдяки підтримці українського уряду. Останній, діючи через Український інститут національної пам’яті, віддав перевагу звичним трифектам пам’яті: символам національної революції 1917–1920 рр., Голодомору та діяльності ОУН-УПА. Незважаючи на песимістичне бачення діяльності української влади (зокрема Українського інституту національної пам’яті), я залишаюся оптимістом щодо молодшого покоління українських дослідників і дослідниць, які активно залучаються до внутрішніх та міжнародних проєктів. Їхня діяльність викликає захоплення.

– На Вашу думку, як декомунізація та діяльність УІНП під керівництвом Володимира В’ятровича вплинули на комеморацію жертв геноцидів в Україні?

– Початковий цикл дискусій щодо політики декомунізації упустив два важливі моменти. По-перше, архітектори декомунізації мали на меті не просто знесення меморіальних символів комуністичної іконографії. Цей процес розглядався лише першим кроком до реалізації мети, після втілення якого мало б відбуватися встановлення нових пам’ятників на честь націоналістичних діячів та організацій ХХ ст., що суттєво поляризували суспільство (та, якщо бути точним, менш суперечливих тем Революції гідності й війни на Донбасі). Якщо озирнутися назад, видається сміхотворним те, що так багато дискусій відбувалося саме навколо комуністичних пам’ятників, а не символів, якими вони мали б бути замінені. Ба більше, надзвичайно мало дискусій відбувалося навколо багатьох історичних постатей, які зараз вшановуються, та їх співучасті в різних формах насильства, що мало місце в ХХ ст. Наприклад, нещодавно на Київщині встановили пам’ятник Петру Самутіну. Цікаво, чи мало місце під час церемонії відкрите обговорення воєнної біографії цього діяча? На Волині, якій я приділяю найбільше уваги у своїх дослідженнях, сучасний меморіальний пейзаж переповнений новими пам’ятниками колишнім службовцям допоміжної поліції, які перебували на службі під час нацистського окупаційного режиму, та особам, що брали участь у насильстві як проти етнічних меншин, так і інших українців. Мені не відомо про жодну серйозну дискусію щодо такого розвитку подій.

По-друге, що є значно важливішим аспектом, як аргументував Тарік Сиріл Амар у 2015 р., ці закони було розроблено таким чином, щоб виключити жертв українських націоналістів (будь то поляки, євреї чи навіть інші українці) зі сфери звичних соціальних зобов’язань. Законодавчо визначивши, що певні особи та групи є захищеними від будь-якої критики, жертв у такий спосіб визнали такими, що не заслуговують бути почутими. За словами Амара, наслідком цих законів стало те, що національна незалежність здіймається понад всіма моральними проблемами: вона виправдовує злочинне насильство в минулому та його заперечення в сьогоденні. Це дуже влучне спостереження, оскільки ми знаємо, що протягом десятиліть архітектори законів докладали значних зусиль до глорифікації націоналістичних організацій, ігноруючи їх провини й одночасно наголошуючи на особливій унікальності української жертовності в усіх конфліктах минулого. Коли ж змагання жертв та незручні історичні факти піднімають голову, як, наприклад, у випадку дискусій навколо меморіалізації Бабиного Яру, що насамперед є місцем геноциду українського єврейства, націоналістичні активісти проявляють вдосталь кмітливості й вдаються до риторики мультикультуралізму, аби добитися представлення всіх груп жертв на рівних. Толерування або навмисне ігнорування цих недобросовісних вчинків з боку українських ЗМІ та частин українського академічного середовища залишаються тривожними і завдають величезної шкоди людям, які століттями жили серед українців.

Поодинокою світлою плямою декомунізації став, звісно, доступ до архівів. Зусилля окремих політиків і дослідників, спрямовані на те, щоб повернути всі голоси та історії (у тому числі багатьох жертв Голокосту), які не подобаються, назад до скриньки Пандори – це сізіфове завдання, яке вже ніколи не спрацює. На щастя, вчені з усього світу працюють в українських архівах у межах багатьох стипендій, що пропонуються дослідникам історії України та Східної Європи в ХХ ст. Я з нетерпінням очікую на нові опубліковані праці, особливо від молодих українських вчених. Тут також варто висловити одне застереження: доступ до архівних матеріалів не був закритим ще й до ухвалення нового законодавства (що є відомим фактом для багатьох вчених, у тому числі й для мене, адже я часто використовував документи з архівів СБУ ще до Революції гідності). Проте нові закони виявилися корисними у контексті кодифікації та встановлення єдиних для всіх правил доступу до матеріалів цих архівів.

– Як Ви вважаєте, що потрібно зробити Україні для того, щоб досягти примирення щодо трагічних сторінок Другої світової війни?

– Тут я означив би очевидні кроки, необхідні для конструктивного примирення з минулим. Як правило, це соціальна, економічна та політична стабільність, реформа освіти (на всіх рівнях), свобода слова і налагодження кооперації між державою й національними та міжнародними неурядовими організаціями.

Підводячи підсумки цієї розмови, варто зауважити, що в Україні вже відбулося чимало позитивних зрушень. Революція гідності спричинилася до формування більш демократичної політичної системи (щоправда зі змішаними наслідками); у результаті покращення доступу до архівів та готовності молодих українських вчених відходити від застарілих бінарних інтерпретацій минулого відбулися позитивні зрушення в наукових студіях; позитивні зміни сталися і в сфері включення неурядових організацій у життя країни.

Водночас залишилося чимало серйозних перешкод. Українські ЗМІ досі не можуть розпізнати політично вмотивовану псевдонаукову роботу. Чимало представників академічної сфери також не бажають робити ці важливі розмежування (між політично вмотивованими псевдонауковими публічними практиками й академічними дослідженнями) з метою подальшого запровадження в Україні загальновизнаних у світі наукових підходів. Хитання ж «офіційної» політики пам’яті, що підпорядковується непостійним інтересам тих політичних сил, які перебувають при владі, ставить під сумнів корить від діяльності Українського інституту національної пам’яті як такого, особливо якщо він із різних сторін використовуватиметься недобросовісними політичними акторами. Зрештою, я вважаю, що в цій гіперконцентрації на історичних дискусіях дещо втрачається загальна суспільна стабільність, необхідна для формування часопростору, придатного для значущого діалогу з минулим. Доки більшість українців силкуються оплачувати свої щомісячні чеки та рахунки за опалення, тоді як мільйонери й мільярдери продовжують грабувати економіку, очікувати реального прогресу в цих питаннях, мабуть, наївно. Дебати щодо соціальної стабільності в Україні часто обертаються навколо проблеми російського втручання й дезінформації. Я від усієї душі погоджуюсь, що ці російські зусилля є огидними та дестабілізуючими. Однак глибокі структурні нерівності, від яких українське суспільство страждало ще до 2015 р., залишаються актуальними й зараз. Можна прибрати всі пам’ятники Леніну та знайти мирне вирішення проблем на Сході, проте ексклюзивні й реакційні етнонаціоналістичні наративи минулого будуть і надалі знаходити свого слухача серед тих, хто не має ліберальної освіти, контактів із ширшим світом та почуття щоденної певності й безпеки. Я маю сумніви, що більше пам’ятників Роману Шухевичу вирішать ці проблем.

Розмовляв Петро Долганов.

У публікації використано світлини з приватного архіву Джареда Мак-Брайда та з відкритих джерел.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

Джаред Макбрайд – викладач кафедри історії в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса, здобув ступінь доктора філософії (історичні науки) в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса у 2014 р. Його роботи присвячено історії Росії, України та Східної Європи в ХХ ст. Коло наукових інтересів включає студії пограниччя, дослідження націоналістичних рухів, масового насильства, геноцидів та Голокосту й правосуддя перехідного періоду. Його дослідження отримували підтримку в межах програм ім. Фулбрайта, Social Science Research Council, Harry Frank Guggenheim Foundation. Результати досліджень Дж. Макбрайда публікувалися в таких авторитетних академічних виданнях, як Journal of Genocide Research, CarlBeckPapers, AbImperio, Критика і SlavicReview, та популярних ЗМІ The Nation, Los Angeles TimesіHaaretz. Наразі доктор Макбрайд завершує роботу над своєю книгою «Webs of Violence: Occupation, Revolution, and Terror in Western Ukraine, 1941–1944», у якій досліджується, як та чому волинські українці долучалися до актів масового насильства під час війни. Він обіймав постдокторські посади в Колумбійському університеті, Меморіальному музеї Голокосту США, Інституті візуальної історії та освіти (USC Shoah Foundation) й Інституті Кеннана.

[1] Англомовний переклад книги було опубліковано у 2001 р. – П. Д.

[2] Тут мається на увазі те, що, використовуючи такі поняття, як «злочинці» / «спостерігачі» / «жертви» тощо, ми класифікуємо людей, а не їхню поведінку. Тавруючи когось «злочинцем», ми у такий спосіб ніби означуємо його роль упродовж всієї Другої світової війни. Однак одна і та ж людина, що вдалася до «злочинної поведінки» в одній ситуації, цілком могла залишитися осторонь чи навіть стати жертвою в іншій. Виходом із цієї термінологічної пастки міг би стати такий дослідницький підхід, який вказує на типологію поведінки людей, але не класифікує їх самих.

[3] Йдеться про те, що Яд Вашем розробив національний класифікатор таких звань – на офіційному сайті організації доступна статистика кількості Праведників, сортованих за країнами та національною приналежністю.

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі публікації рубрики