У період з 1988 по 1994 роки на території України чимало нових видань, що спершу голосно заявили про себе, за короткий час зникли. Причини були різні. Одним з подібних видань – чи не найбільш показовим – був «Міжнародний журнал літератури, мистецтва і політики «Україна – Ізраїль» («УІ»), що існував у 1991-1993 рр. Його виникнення стало можливим завдяки появі в УРСР Народного Руху України за перебудову (НРУ), І-й з’їзд якого відбувся 8-10 вересня 1989 р. у Києві [1].
У цій публікації висвітлено історію журналу «УІ» на основі унікальних архівних документів, що зберігаються в автора і заплановані для передачі в YIVO (Institute for Jewish Research) для відкритого користування. Аналіз історії журналу «УІ» доречно супроводити елементами історії єврейсько-українських відносин в зазначений період, а також описом причин, часу і місця виникнення журналу [2].
З приходом до влади М.Горбачова в країні стрімко зросли демократичні рухи, які завершилися розпадом СРСР. Після здобуття незалежності характер владив Україні фактично не змінився. Її носіями залишалися люди з тими ж морально-етичними поглядами на громадські та національні процеси, що й до 1985 року. Змінився лише їх політичний антураж: колишні затяті комуністи і комсомольці стали не менш агресивними «патріотами-націоналістами».Однак період 1985-1991 рр. розставив акценти національних рухів, що тільки народилися: в Україні з’явився НРУ, український загальнонародний громадський (не політичний) РУХ, на всесоюзному рівні – ВААД (Об’єднання єврейських організацій і громад). Надалі обидва ці рухи зазнали істотних змін.У 1988-1990 рр. у середовищі євреїв України переважало почуття захопленості. За безпосередньої підтримки НРУ з’явилася можливість друку єврейських періодичних видань (ЄПВ), відкриття єврейських класів у декількох школах, де вивчали мову їдиш, ініціативно створювалися пісенні і танцювальні колективи, читали лекції з історії єврейського народу і держави Ізраїль, відзначали єврейські свята тощо. Найбільше число ЄПВ були задумані і формально декларували свою культурно-просвітницьку спрямованість. Різке зростання числа (більш ніж у 2 рази) таких видань спостерігалося в період між 1990 і 1992 роками. Це було викликано сплеском національних почуттів у людей від несподіваної свободи, плюралізму, скасування поширених до того заборон, зокрема, заборони на вільний друк.
Цей період характерний і швидким розвитком загальнодемократичних інститутів і фактичної деградації КПРС. Після 1-го з’їзду НРУ події розгорталися наступним чином. У перші роки незалежності ситуація в країні, економічна і політична, почала катастрофічно погіршуватися. Лідери НРУ були змушені звернутися з «Зверненням» до народу. Воно з’явилося у лютому 1990 р. чотирма мовами: українською, російською, молдавською та їдиш. Ось українськомовний варіант цього унікального документа, який безсумнівно зіграв свою позитивну роль в атмосфері інтриг, чуток і наклепів, що густішала.
“Дорогі співвітчизники! Останнім часом в республіці поширюються наклепницькі чутки про РУХ, ми звертаємося до вас зі словами правди … РУХ – інтернаціональна за духом, багатонаціональна організація, яка виступає за відродження всіх мов і культур в республіці. РУХ – за консолідацію всіх передових сил України в процесі перебудови. РУХ – за справжню дружбу народів, глибоке взаєморозуміння між ними …. Не вірте брехливим чуткам про нього. РУХ – надія, РУХ – єднання народу!”
1-й з’їзд ВААДу відбувся в Москві 18-22 грудня 1989 р. На з’їзді було схвалено Статут, де зазначено: “ВААД – добровольное демократическое общественно-политическое объединение еврейских организаций СССР, построенное на принципах конфедерации”.
У Програмі організації сказано:“Главную цель еврейского национального движения в СССР, его этническую стратегию, мы видим в том, чтобы преодолеть разрыв, образовавшийся между нами, советскими евреями, и остальным еврейским миром, восстановить свой культурный, духовный и политический уровень, вновь стать частью единого еврейского народа“.
11 лютого 1990 року відбулася установча конференція РН НРУ. Присутні: 130 делегатів і представників нацтовариств від всієї України. Ухвалені: Декларація принципів РН, Програма, Звернення до всіх народів України, інші документи. У «Зверненні до всіх народів України» сказано [3]:
«Браття! Для всіх нас Україна – наша Батьківщина. Всім нам тут жити і працювати. Всіх нас чекає спільна доля. І яка вона буде залежить тільки від нас… Всі ми боремося за волю для всіх народів, і здобути її можемо тільки разом. Нам судилося разом йти в майбутнє і ми мусимо йти разом, як брати, як соратники, як друзі. Попереду шлях боротьби «за нашу і вашу свободу…».
1 листопада 1991 р., з ініціативи поета Д.Павличко – майбутнього першого голови товариства «Україна-Ізраїль» та ініціатора створення літжурнала «УІ» – була розроблена і прийнята парламентом України «Декларація прав національностей України», в якій немає й натяку на поділ громадян республіки на українців і неукраїнців, на «корінних» і «національні меншини»:
«… Гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права… Верховна Рада України, враховуючи, що на території України проживають її громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями складають 52-х мільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей…».
Нічого схожого не знайдемо у прийнятій через 5 років Конституції України, що розділяє всіх громадян на українців і неукраїнців, перетворюючи Україну в патерналістську державу.
Такий стан в Україні в період президентства Л.Кравчука призвів до того, що число членів НРУ офіційно зменшилося у 13 разів: з 632 828 під час ІІ з’їзду (25 жовтня 1990) до 50000 – під час IVз’їзду (4 грудня 1992). І це, великою мірою, через відхід від принципів колись найбільш популярного свідомої української інтелігенції та інших національних груп населення навколо Ради національностей РУХУ (РН НРУ) [4]. Ейфорія свободи змінилася, з одного боку, реальним різким падінням економіки, з іншого – відходом частини лідерів відомих демократичних рухів від колишніх загальнодемократичних ідей, до етнонаціональних, шовіністичних.
Після 1992 р. з’явилися і стали розвиватися ЄПВ, створені комерційними структурами, що переслідували насамперед інтереси бізнесу, який їх фінансово підтримував. Спостерігалася й істотна «плинність» ЄПВ: з’являлися нові видання, швидко зникали «старі». Той факт, що частина ЄПВ в Україні ще до розпаду СРСР друкували свої матеріали не тільки російською, а й українською мовою, яка стала державною лише через кілька років, говорить про близькість частини активної і національно- свідомої єврейської інтелігенції до українського національно-демократичного руху тих років. Водночас, з середини 1993 року, через неможливість самофінансування, в Україні фактично повністю зникли незалежні ЄПВ.
Хронологія створення журналу «Україна – Ізраїль»
Засновниками журналу «Україна – Ізраїль» були Товариство «Україна-Ізраїль» і Виробниче Об’єднання (ВО) «Талан». У листі на ім’я Кабінету міністрів України, підписаному головою правління товариства «Україна – Ізраїль», народним депутатом В.Крижанівським і гендиректором ВО С.Горбачевим (весна 1991), зазначалося: «… Журнал випускатиметься мовами: російська – іврит, українська – ідиш. Читацька аудіторія – широкі кола населення України та Ізраїлю. Мета та задачі журналу – сприяння літературним, економічним і громадсько-політичним зв’язкам між двома країнами. Журнал планується видавати щомісяця … » [5].
Було отримано Свідоцтво про реєстрацію періодичного друкованого видання, серія КП № 396 від 6 вересня 1991 р. Його підписав заступник голови Держкомітету УРСР по пресі В.І.Шамрай 16 серпня 1991 р. Наступним документом була «Бессрочная доверенность», підписана Гендиректором Київського госпрозрахункового ВО «ТАЛАН» і головбухом цього ж підприємства, про те, що (ТАЛАН) «…Передает право юридического лица…, реорганизацию (журнала)… взаимоотношения с другими юридическими и физическими лицами редакции журнала «УИ» в лице его главного редактора Бураковского А.З».
Всього редакція журналу підготувала до друку чотири числа: два опубліковані, третій – перебував у видавництві у вигляді готового до друку макета, четвертий – відредагований і готовий до передачі в видавництво, п’ятий – залишився на стадії збору матеріалів редакцією журналу. Тексти опублікованих і підготовлених до публікації журналів «УІ» подавалися авторами (переважно з України і Ізраїля) українською і російською мовами. Переклади на ці мови іншомовних текстів (з івриту та інших мов) готувала редакція «УІ». Перший номер журналу вийшов у січні 1992 р. Фінансувався виключно коштом ВО «Талан».
На першому розвороті (після лицьової сторінки) розташовані:
Ліворуч: фото бронзової менори, встановленої в 1991 році (в пам’ять про 50-річчя трагедії Бабиного Яру, 29 вересня 1991). Автори цього пам’ятного знаку – архітектор Юрій Паскевич, художники Акім Левич і Олександр Левич, інженер Борис Гіллер. На бронзових гілках менори – сюжетні рельєфи «Хід» і «Жертвопринесення Авраама».Автор тексту під фотографією менори Галина Скляренко.
Праворуч: текст звернення головного редактора до читачів журналу:
«Євреї в Україні… Українці та євреї… Скільки разів історія намагалася поставити нас по різні боки барикад. І програвали при цьому завжди не лідери, а прості люди…».
Останній розворот:
Ліворуч – Зміст журналу (мовою оригіналу):
– Давидові псалми, Тарас Шевченко.
– Киевские мальчики, Риталий Заславский, (Яков Гальперин, Эмиль Люмкис, Марк Бердичевский…
– Гитлер (рассказ), Яков Лотовский.
– Держава дбала не про нас, Олександр Савченко.
– Как живется, олим?- Письмо из Израиля, Валерия Барташник.
– Пророслі зерна. Нам нема чого ділити, Яків Сусленський.
– Ветер с Украины, Лазарь Шерешевский.
– Із зони страждань, Євген Сверстюк.
– Простая операция (рассказ), Михаил Городинский.
– Поезия. Віктор Баришполь, Хамуталь Бар-Йосеф.
– Как танцевала Двойра (рассказ), Ицхак Бар-Йосеф.
– Очерки времен и событий, Феликс Кандель, (с продолжением).
– Ева, Леонид Плющ.
– Буде так, як ми схочемо, Вадим Дивнич.
– Декларація прав національностей України. Принагідне слово, Дмитро Павличко.
– Украина и политика Антанты, Арнольд Марголин. Переднє слово Юрія Покальчука.
– Син (оповідання), Валерій Шевчук.
– Брацлавський цадик, Надія Суровцева.
– Миракль встревоженного духа, Андрей Мокроусов.
Під Змістом журналу розташовані: склад редакційної колегі (гол. редактор О.Бураковський, Ізольда Антропова, Вадим Дивнич, Ріталій Заславський, Яков Лотовський, Георгій Маслов, Андрій Мокроусов) та редакційна рада журналу (Аронов, Іван Дзюба, Іван Драч, Йосип Зісельс, Дмитро Павличко, Леонід Плющ, Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Леонід Фінберг, Валерій Шевчук).
Макет та оформлення – Г.Маслов. Коректор Т.Криницька.
Праворуч – карта смуги осілості євреїв в Російській Імперії.
Засновники журналу: Товариство «Україна-Ізраїль», ВО «Талан».
Журнал зареєстровано Державним комітетом України по пресі, свідоцтво КП №396.
Адреса редакції:252005, Україна, Київ, вул. Червоноармійська, 57/3. Fax: (044) 227–46–98.
Підписано для друку 29.01.1992. Віддруковано на Київській фабриці друкованої реклами.
7-9 липня 1991 року з ініціативи голови Республіканського товариства україністів І.Дзюби в Києві відбулася міжнародна наукова конференція «Проблеми українсько-єврейських відносин». Це була чи не перша подібна наукова конференція на території України (формально ще існував СРСР), у якій брали участь вчені інших країн. За її підсумками НРУ дуже оперативно опублікував збірку доповідей «СВІТ», (виданий того ж 1991 р., накладом 2000 примірників українською мовою). Це видання сьогодні – бібліографічна рідкість. Незабаром, знову за пропозицією І.Дзюби, подібна конференція (у вигляді міжнародного форуму з питань українсько-єврейських відносин») повинна була відбутися вже в Ізраїлі. 17 січня 1992 р., за його підписом, автор отримав лист такого змісту.
«За дорученням української частини складу оргкомітету з проведення в 1992 році в державі Ізраїль міжнародного форуму з питань українсько-єврейських відносин пан Бураковський Олександр Залманович – член оргкомітету і член правління товариства «Україна-Ізраїль», міжнародної громадської організації, має доручення під час свого перебування в Ізраїлі (січень 1992 р.) обговорити з представниками зацікавлених громадських, наукових організацій, просвітницьких установ і творчих спілок держави Ізраїль, питання підготовки і проведення в Ізраїлі в 1992 році міжнародного форуму з питань українсько-єврейських відносин.
Водночас просимо сприяти п. Бураковському О.З. у вирішенні питань, пов’язаних з діяльністю журналу «УІ», як головному редактору друкованого органу товариства «Україна-Ізраїль» (Лист знаходиться в архіві автора).
Важливо розуміти тогочасну соціально-політичну ситуацію в Ізраїлі. 10 червня 1967 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. Їх було відновлено 18 жовтня 1991 р. У грудні 1991 р. радянська делегація в ООН проголосувала за скасування резолюції, яка порівнювала сіонізм з расизмом. Дипломатичні відносини між незалежною Україною та Ізраїлем було встановлено 26 грудня 1991 р. Саме на межі 1980-1990- рр. відбувалася масова репатріація радянських євреї до Ізраїля (період «великої алії») з CCCР та згодом країн СНД: 1989 р. – 12 780 осіб, 1990 р. – 184 740 осіб, 1991 р. – 147 670 осіб, 1992 р. – 64 880 осіб, 1993 р. – 66 160 осіб.
Прем’єр-міністрами Ізраїля, починаючи з періоду «перебудови» – до 1993 року були: Шимон Перес (вересень 1984 – жовтень 1986); Іцхак Шамір (жовтень 1986 – липень 1992); Іцхак Рабін (липень 1992 – листопад 1995). У 1992 р., за прем’єрства Іцхака Рабіна, Ізраїль просував політику компромісу з арабськими сусідами. У 1993 році Шимон Перес і Махмуд Аббас, в присутності Іцхака Рабіна, Ясіра Арафата і Білла Клінтона, підписали у Вашингтоні мирні угоди, згідно з якими була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА).
У цей період діяв кнесет 12-го скликання (листопад 1988 – липень 1992, під головуванням Дова Шіланського) та 13-го скликання (липень 1992 – червень 1996, під головуванням Шеваха Вайса). Протягом усієї 12-ї каденції Кнесету не припинялася Інтифада: було здійснено кілька великих терактів, що привело до урядової кризи. В цей же час відбувалася війна в Перській затоці, (англ. Gulf War, серпень 1990 – лютий 1991) між багатонаціональними силами на чолі з США (за мандатом ООН) та Іраком, за звільнення і відновлення незалежності Кувейту.Після цієї війни мирний процес відновився. Його центральною подією стала Мадридська конференція, що пройшла наприкінці жовтня 1991 р.
13 вересня 1993 р. було підписано Декларацію принципів («Осло 1»), суть якої – взаємне визнання між Ізраїлем і ПНА, виведення ізраїльських військ з Гази і Єрихона, установа палестинської автономії, незважаючи на те, що на цьому етапі не обговорювалася евакуація єврейських поселень. Декларація принципів викликала розбіжності, як в Кнесеті, так і в широких верствах населення. Протистояння угодам Осло очолив новий лідер Лікуду Біньямін Нетаніягу.
У 1993 р. Президент України Л.Кравчук відвідав Ізраїль; голова Кнесету Ш.Вайс відвідав Київ.
З огляду на складну соціально-економічну ситуацію в Україні у ці роки, і беручи до уваги описані вище особливості соціально-політичного становища Ізраїлю, сьогодні можна краще зрозуміти обставини виникнення і оцінити значення представлених нижче документів, що супроводжували процес створення спільного журналу двох незалежних країн – «УІ».
У січні1992 р. в Ізраїлі відбувся міжнародний форум, присвячений єврейській пресі з різних країн світу. І тут, завдяки і листу І.Дзюби, відбулися зустрічі автора з низкою знакових постатей: Яковом Сусленським, Дорою Штурман, Мордехаєм Альтшуллером, Мілою Цигельман, Абрамом Торпусманом, Натаном Щаранським, Феліксом Кандель, Михайлом Хейфец та багатьма іншими представниками єврейської преси, політики і культури. З деким тісні контакти збереглися на довгі роки, особливо близькі – з Я.Сусленським. Під час цього міжнародного форуму в російськомовній газеті «7 днів» (додаток до івритомовної газеті «Едіот Ісраель», №47, 13-19 лютого 1992 р.), було опубліковано моє інтерв’ю: «Україна-Ізраїль» – перші кроки», узяте кореспондентом газети Г.Беззубовим (зберігається в архіві автора).
«…Дело даже не в самом журнале, а в возможности вслух высказать свои соображения относительно всего того, о чем многие годы умалчивалось. Украинцы и евреи никогда не вели диалог. Каждый исполнял свою мелодию, свою арию. Но возможность сказать и то, и другое, под одной обложкой, возникла впервые. А говорить есть о чем…
Журнал возник, как насущная сегодня для независимой Украины потребность попытаться сказать правду, глядя друг другу в глаза. Но сказать – с позиции доброжелательности…».
Після появи у пресі першого номера журналу «УІ» (наклад – 20000 екз., як на теперішній час – небачений), здавалося, що багато років взаємного нерозуміння і відчуженості між українцями і євреями, і, тим більше – між Ізраїлем і незалежною Україною, стануть більш цивілізованими, дружніми. Журнал «УІ» замислювався саме для цього.
Для осмислення того факту, чому другий номер журналу «УІ» з’явився лише через рік (28 лютого 1993), попри очевидну доброзичливість усіх сторін, необхідно розуміти соціально-політичну ситуацію в Україні в той час.Взимку 1990-91 рр., напередодні розпаду СРСР, стали поширюватися чутки про підготовку єврейських погромів. Особливо зловісними вони виглядали в Москві, Ленінграді, Новосибірську. Докотилася ця хвиля і до України. Через економічну кризу і гіперінфляцію спостерігалося стрімке зубожіння населення, гострий дефіцит товарів першої необхідності, неналежно функціонував громадський транспорт. Щоденне підвищення цін торкнулося і журналу «УІ»: ціна паперу для друку щодня зростала по експоненті.
У таких економічніх обставинах в країні проходив 3-й з’їзд НРУ (27-28 лютого 1992), на якому стався перший катастрофічний розкол Руху. Молоді, надмір честолюбні представники з областей, поставивши на «батьку-Чорновола», не тільки розвалили загальнонародний, загальнореспубліканський НРУ, який зцементував багатонаціональне суспільство країни напередодні проголошення незалежності, а й повністю відмовилися від його об’єднавчих і демократичних ідей зразка 1988-1991 рр. [6].
Через різке погіршення економічного становища в Україні, «Талан» вже виявився не в змозі одноосібно продовжувати фінансування журналу. Тому, за сприяння НРУ, було створено об’єднання, куди увійшли, крім товариства «Україна-Ізраїль» і редакції журналу, кілька банків, комерційних підприємств, фондів (всього – 12 суб’єктів), а також відомі в Україні діячі, народні депутати І.Драч, В.Кріжанівскій, Д.Павличко, В.Гриньов, В.Яворівський та ін, (всього – 8 осіб). Спільно вони створили Статут товариства з обмеженою відповідальністю, який був зареєстрований держадміністрацією Києва 30 грудня 1992 р. Статут було схвалено на загальних зборах засновників 15 жовтня 1992 р. Обидва документи [7]. Однак, це об’єднання виявилося (в силу різних причин, які найчастіше не мають нічого спільного з виданням журналу) – нездатним забезпечити регулярне фінансування видання.
Тоді керівництво товариства «Україна-Ізраїль» прийняло рішення організувати фінансування журналу двома країнами: Україною і Ізраїлем. У 1992 році автор був запрошений до Ізраїлю в складі делегації парламенту України на чолі з депутатом парламенту і новим головою товариства «Україна-Ізраїль», поетом Д.Павличко. Там відбулася бесіда з міністром закордонних справ Ізраїлю Ш.Пересом з приводу спільного фінансування нового видання, яка отримала позитивну реакцію. Під час зустрічі в кнесеті з Ш.Вайсом і іншими його членами обговорювалися, головним чином, проблеми відносин незалежної України і Ізраїлю, серед яких – і питання спільного фінансування журналу «УІ». Усі питання були сприйняті позитивно.
Отже, з великими труднощами (за спонсорської підтримки приватних підприємств) в лютому 1993 р. вийшов другий номер журналу накладом 10 тис. примірників. І був готовий до друку, і відправлений до друкарні, і третій номер. А четвертий номер «УІ» лежав в столі редакції.
Перший розворот (після лицьової сторінки) мав такий вигляд:
Ліворуч: Перший візит Л.Кравчука до Ізраїлю (фото – біля Стіни Плачу і на вулицях Єрусалиму).
Праворуч: Звернення головного редактора до читачів журналу «Чутки про смерть нашого журналу перебільшені…».
Зміст журналу (мовою оригіналу):
Проза.
– Наум Коржавин. Дом и город.
– Модест Левицький. Порожнім ходом. Щастя Пейсаха Лейдермана.
– Ицхак Орен. Преступление и наказание. (перевод Ирины Верник).
Поэзия.
– Іван Франко. Вступ до поєми Мойсей.
– Рахель. Мелодія блакитної скрипки. (Вступне слово та переклад Григорія Усача).
– Лев Озеров. Портреты без рам.
– Поети української діаспори. З урочищ і гаїв…
– Поеты алии. Моя последняя земля.
– Михайло Слабошпицький. Діти двох світів.
– Юрій Покальчук. Про Модеста Левицького.
– Феликс Кандель. Очерки времен и событий, (продолжение).
– Арнольд Марголин. Украина и политика Антанты, (окончание).
Галерея.
– Галина Скляренко. Аким Левич: классик из подполья.
– Матвей Вайсберг. Два коротких монолога.
– Андрей Мокроусов. О живописи Елены Придуваловой.
Пророслі зерна.
– Василь Овсієнко. Мордований союз.
– Григорий Кипнис Неугомонный Савва.
– Олександра Лошак. Вихрести.
Як ся маєте, олім?
– Листи з Ізраїлю.
– Із бабусиної скриньки. Єврейські прислів’я. (Вступне слово Якова Лотовського).
Редакційна колегія.
О.Бураковський (гол. редактор), І.Антропова, В.Дивнич, Р.Заславський, Я.Лотовський, Мирон Петровський (відповідальний секретар).
Редакційна рада.
Леонід Беренштейн, Йосип Бухбіндер, І.Дзюба, І.Драч, Й.Зісельс, Абрам Кацнельсон, Д.Павличко, Л.Плющ, Ю.Покальчук, Григорій Полянкер, Мирослав Попович, Є.Сверстюк, М.Слабошпицький, Я.Сусленський, Мойсей Фішбейн, В.Шевчук, Дора Хайкіна, Юрій Щербак.
Технічний редактор Т.Мацапура. Коректор Т.Криницька.
Засновники журналу: група організацій, підприємств та фізичних осіб. Журнал зареєстровано Державним комітетом України по пресі, свідоцтво КП №396. Адреса редакції: 252034 Київ, вул. Золотоворітська, 6, а/с №380. Fax (044) 245-67-15.
Підписано до друку 28.02.1993… Тираж 10000 пр. Віддруковано з комп’ютерного набору на журнальному комплексі видавництва «Преса України», 252146, Київ-146, вул. Героїв космосу.
Окремо слід відзначити опублікований в цьому числі текст видатного поета, перекладача, літературознавця Льва Озерова (1914, Київ – 1996 року, Москва), надісланий до редакції «УІ» в 1992 р. «Портрети без рам», (три розділи з книги: “Гофштейн, Галкін, Маркиш”, повністю опублікований видавництвом «Алетейя» лише у 2014 р.).
Для більш глибокого розуміння процесів, що домінували в 1992-1993 рр. в Україні, цікаві три документи, пов’язані, головним чином, з фінансуванням журналу «УІ» [8].
Перший – від 10 травня 1993 р Київ, підписаний головою правління товариства «Україна-Ізраїль» Д.Павличко на адресу: «Всім, кого це стосується».
«Цим засвідчуємо, що Товариство «Україна-Ізраїль» уповноважує Бураковського Олександра Залмановича – голову Комісії Товариства з питань культурного співробітництва, керівника Інформаційного центру Товариства, головного редактора журналу «У-І», під час перебування в Державі Ізраїль в травні 1993 року обговорити з керівниками всіх зацікавлених організацій та окремих громадян Ізраїлю від імені Товариства «Україна-Ізраїль» питання участі Товариства у всебічному українсько-ізраїльського співробітництві, а також укладати з ними відповідні угоди та договори».
Другий – від 1 червня 1993 р на бланку «ПОСОЛЬСТВО ІЗРАЇЛЮ, КИЇВ».
«Голові Асоціації «Україна-Ізраїль» пану Павличку Д.В.
Про участь Посольства держави Ізраїль в Україні і єврейського агенства «Сохнут» в публікації 3-го числа журналу «Україна-Ізраїль».
Шановний Дмитро Васильович!
1. Відносно участі Посольства держави Ізраїль в Україні та Єврейського агентства «Сохнут» у публікації 3-го числа журналу «Україна-Ізраїль», ми б хотіли звернути Вашу увагу на слідуюче: нашою метою є ознайомлення з культурою і життям Ізраїлю, по-перше: неєврейської і єврейської інтелігенції України, по-друге: поширення інформації про Ізраїль серед широкого загалу громадськості України.
2. Вищеназване число журналу «Україна-Ізраїль» не відповідає тематиці, переліченій у першому параграфі.
3. Ще досі не вирішено питання про участь уряду України у публікації журналу «Україна-Ізраїль».
4. Якщо вище позначені питання будуть вирішені, Посольство держави Ізраїль в Україні та Єврейське агенство «Сохнут» братимуть участь в публікації журналу «Україна-Ізраїль».
З повагою,
Ехуд Ейтам, Тимчасовий Повірений у справах Ізраїлю в Україні. (Підпис).
Цві Ром, Голова представництва Єврейського агенства «Сохнут». (Підпис).
Третій – від 12 липня 1993 р №12-101/8-3481. На бланку «УКРАЇНА. МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ. Київ-8. Вул. Грушевського, 12/2.
«Про питання діяльності журналу «Україна-Ізраїль».
Редакції журналу «Україна-Ізраїль»
Міністерство фінансів за дорученням Кабінету міністрів України розглянуло лист редакції щодо діяльності часопису «Україна-Ізраїль» і повідомляє:
Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні» редакції газет і журналів свою фінансову діяльність здійснюють самостійно…
Зважуючи на те, що одним із співзасновників журналу є товариство «Україна», редакції може бути виділена в 1993 році дотація в сумі 7 мільйонів карб. в межах коштів, передбачених товариству на видавничу діяльність…
Що стосується надання пільг по оподаткуванню, то на періодичні видання вони, згідно з чинним законодавством, не поширюються».
Заступник Міністра П.К.Германчук (підпис).
На жаль, і ці кошти не були спрямовані на підтримку журналу. Макет №3 журналу «УІ» був відправлений у друкарню відразу ж слідом за №2, але так і не побачив світ. Довелося забрати його з видавництва, коли стало ясно, що подальше фінансування журналу знову перервалося. [9]. Відкривала «УІ» №3 стаття П.Грабовського про єврейські мотиви у творчості Л.Українки. Представлена проза Ю.Покальчука, декількох ізраїльських авторів. Публіцистика, вірші, продовження художньої галереї.
З цього номера журналу варто виокремити лише текст вступного слова, тому що воно передає не тільки суть і сенс появи журналу «УІ», але і характеризує міжнародні обставини в час народження незалежної України, і, здавалося б, відродження єврейської і української культури в центрі Європи.
«Ніколи не думав, що журнал «У-І» буде народжуватися в таких муках. Останнім часом складається враження, що він не потрібен ні Україні, ні Ізраїлю, ні українському, ні ізраїльському народу. А необхідний він тільки кільком ентузіастам, закоханим в землю своєї Батьківщини – України, приправлену кров’ю і потом багатьох поколінь євреїв, які виросли на цій багатостраждальній землі.
Та їх дітям і онукам, які емігрували до Ізраїлю, на свою історичну Батьківщину, в пошуках щастя. Та ще потрібен журнал допитливим ізраїльтянам-сабрам, які тільки за останні роки дізналися, що існує така земля – Україна.
Та ще тим, хто лише недавно навчився знаходити цю молоду незалежну державу на мапі світу. Потрібен він, можливо, і тим українським демократам, хто цікавиться культурою цієї загадкової держави, що живе на пороховій бочці так багато років і яке процвітає, не сумує, сміється в обличчя своїм недоброзичливцям.
Може бути потрібен цей журнал українським і ізраїльським політикам, щоб де-небудь за круглим столом показати його своїм закордонним колегам, ось, мовляв, які ми демократи.
І, мовляв, нічого вішати на нас український антисемітизм, або єврейський антиукраїнізм. Ось і все, кому він, можливо, потрібен. А більше нікому.
Але пора, панове, і честь знати. Журнал, це не стільці, які отримаєш вранці, якщо гроші несеш ввечері. На жаль! Так що цілком можливо ніхто і не побачить цей номер журналу з цим криком про допомогу.
Тим більше, що і наші могутні співзасновники очевидно вже забули, що не хлібом єдиним живе людина. Однак же, надія вмирає останньою. Краще б їй жити». «У-І», №3 / 1993.
Зміст № 3 журналу «УІ» (мовою оригіналу):
Проза
Михаил ФРИДМАН. Книга Иосифа. (Главы из романа)
Галина ПОГУТЯК. Дім за річкою. (Оповідання). Перевод с чешского Нины Шульгиной.
Иван КЛИМА. Мириам (Рассказ)
Давид ШАХАР. Смерть маленького божка (Рассказ). Перевод с иврита Ирины Верник.
Поэзия
Леся УКРАЇНКА. Борись і добувайся Батьківщини.
Григорий КОРИН. Я на древе таком же возрос.
Меїр ХАРАЦ. Жінка в саду яблуневім стоїть. Переклад з івриту Мойсея Фішбейна.
Абрам КАЦНЕЛЬСОН. Свіжі квітки лежать на могилі.
Оксана ТКАЧ. Із циклу «Сніг переднічний».
Леонид АРОНЗОН. Он жил поблизости от смерти
До і після візиту
У перше. (Вадим Фельдман).
С чистой страницы. (Из зарубежной прессы).
Позбудьмося національних упереджень. (Бесіда В.Дивнича із Й.Зісельсом).
Богдана КОСТЮК. Берлінська стіна. Постскриптум
Чотири бесіди на одну тему. (Інтерв’ю спеціального кореспондента «УІ» Ізольди Антропової).
Владимир ГРИНЕВ. «Возрождение Украины не за горами».
Віктор ІВЧЕНКО. «Ми не маємо часу винаходити власний велосипед».
Александр САМСОНОВ. «Нам явно не хватает идеализма».
Сергій БРОВКОВ. «Професіоналізм плюс консолідація усих сил».
Галерея
Мирон ПЕТРОВСКИЙ. Киевское притяжение Давида Мирецкого.
Леонид ФИНКЕЛЬ. Свет Давидовой звезды. (О художнице Ольге Петровой).
Феликс КАНДЕЛЬ. Очерки времен и событий. (Продолжение).
Валентина ЗАБОЛОТНА. Всі ми з однієї Анатівки.
Хаим ГУРИ. Перед стеклянной клеткой. (Отрывки из книги).
Ашер ЛОД. Проклятая задача.
Купчая на собственную собственность.
Борис ХАНДРОС. В ожидании смерти.
Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ. Українські відповіді на єврейські питання.
Наступне число«УІ» №4 містило такі тексти [10]:
– Работу Ш.Агнона «Идо и Эйтам» в переводе на украинский язык Г.Усача.
– Повесть Доры Штурман – «Моя школа».
– Публицистику, Арье Вудка – «Лестница Иакова».
– Публицистику, И. Мележ-Модржеевского – «Греки и евреи. Предвзятость и заблуждение»…
– Вірші ізраїльських поетес – Леа Гольдберг, Зельды, Ривки Мирьям, Далии Равикович, Анда Амир-Пинкерфельд, Иона Волах… все – в перекладах з іврит.
– Русскоязычную поэзию Л.Титовой, С.Липкина, П.Грабовского.
– Повість Ю.Покальчука.
– Очерки… Ф.Канделя.
– Інше.
В архіві журналу «УІ» досі зберігаються матеріали з редакційного портфеля та редакційна документація, зокрема: «Книга надходжень матеріалів від редакторів журналу «УИ» (1992); «Книга обліку надходжень авторських матеріалів журналу «УИ»; список творчого колективу редакції; договори про спільну діяльність, надання послуг; різного роду Заяви і Договори; протоколи про наміри ТОВ журналу «УІ»; фінансові документи і листи про фінансову допомогу; протоколи засідань ТОВ; бізнес плани журналу; документи про створення Фонду сприяння журналу та інформаційного Центру ТОВ; листування з Агентством «Союздрук» про поширення журналу «УІ»; листування з видавництвом «Преса України»; протоколи загальних зборів та їх ухвали. Зберігся також Протокол №4 від 21 червня 1993 року, де було порушене питання «Про можливе подальше існування журналу» і виступали Л.Скорик, Цві Ром, Ехуд Ейтам, М.Ковбасюк (від віце-прем’єра М.Жулинського), А.Кацнельсон, Г.Полянкер.
Крім того, в архіві залишилося чимало ілюстрацій, фотоматеріалів, малюнків до різних текстів (опублікованих або підготовлених до публікації в журналі). Наприклад, фотоплівки ілюстрацій до тексту Давида Мірецького:этюд до портрета дочки (олія, 1960-і рр.), шкіц автопортрета (олія, 1960-і рр.), «Ресторан» (олія, 1991 р.), «Два начала» (мініатюра, 1960-і рр.), етюд до портрета дочки з лялькою (1960-і рр.), «Кабаре» (олія, 1986 р.).
У червні 1997 р. в Києві з’явився журнал «Україна-Ізраїль. Вісник», також орган товариства «Україна-Ізраїль». Тепер головою редакційної ради журналу була Л.Скорик, колишня членкиня правління товариства, редактором став Я.Фельдман [11]. Однак, новий журнал жодним словом не згадав про існування свого попередника – журналу «УІ» зразка 1992-1993 років. Зрештою, незабаром і це видання припинило існування.
Історія народження і смерті журналу «УІ» не унікальна. Вона характерна для того часу, коли ейфорія свободи захопила усіх, але незабаром була опанована цинічними «прагматиками». Однак тоді це далеко не завжди було видно «неозброєним оком». Історія журналу «УІ» проливає світло не тільки на внутрішні соціально-політичні та національні суперечності і протистояння різних елітних груп населення, які проявилися в бурхливий «перехідний» час розвалу СРСР і народження незалежної України. Вона дозволяє також відкрити невидимі пружини внутрішньо-еврейської і внутрішньо-української боротьби як між «професійними» лідерами різних громадських організацій і тих, хто стоїть за ними, так і між тими, хто голосно афішує себе, або приховує своє обличчя, за міжнародними українськими, єврейськими та ізраїльськими структурами, що мали інтереси на території агонізуючого Союзу. Хай там що, викладена тут історія народження і смерті по-своєму унікального журналу з вочевидь політизованою назвою є повчальною і може стати у нагоді дослідникам, що вивчають єврейсько-українські відносини напередодні і після проголошення незалежності України.
Матеріал підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Олександр Бураковський.
__________________________
Олександр Бураковський – письменних і публіцист, народився у Києві. Закінчив Московський електротехнічний інститут зв’язку. Ph.D в галузі радіозв’язку. Член Спілки письменників СРСР та Спілки письменників України, українського відділення європейського ПЕН-клубу. Автор опублікованих в Києві, Москві, Нью-Йорку шести книг прози, книги поезії, декількох романів, численних повістей і оповідань в «товстих» журналах Києва, Москви, С. Петербурга, Нью-Йорка, Балтімора, Філадельфії. Автор декількох книг публіцистики і досліджень у царині єврейсько-українських відносин, понад 200 статей в центральних газетах і журналах США, України, СРСР, Ізраїлю, Білорусі, Німеччини (російською, українською та англійською мовами). Один з лідерів відродження єврейської та української культури в СРСР і незалежній Українів 1987-1993 роках. З 1994 – живе в США, з весни 1996 по осінь 2015 – професор технічного коледжу Нью-Йорка.
__________________________
[1] Перша коротка інформація про журнал «УІ» була представлена автором у дослідженні: А.Бураковский. История и анализ возрождения еврейских общественных организаций и периодических изданий в Украине в период 1985–2000 годов. (В основу исследований положен научный проект, подготовленный при содействии Memorial Foundation for Jewish Culture & YIVO Institute for Jewish Research). Изд. Клуба русских писателей, Нью-Йорк, 2008, 248 р.
[2] Детально про це йшлося у книзі: А.Бураковский. «Евреи и украинцы, 1986–2006: история и анализ еврейско-украинских отношений». (В основу документально-публицистического исследования положен научный проект, подготовленный при содействии Memorial Foundation for Jewish Culture), Нью-Йорк, IRSA Publishing, 2007. 460 р.
[3] Серія довідників. Рада національностей Народного руху україни (1989-1993). Збірник документів / Упоряд. О.Бураковський. Довідник Ч. 54, 1995. 160 с. Едмонтон: КІУС.
[4] Цей процес, хронологічно і еволюційно, за період від 1987 до 2016 рр. простежено у книзі: А.Бураковский. Хроника эволюции «национальной идеи» и евреи, 1987 – 2016 годы. Книга документальной публицистики. M-Graphics Publishing. Boston, 2017. 552. (A Chronicle of the Evolution of Ukraine’s “National Idea” and the Jews. 1987-2016. A Book of Documentary Journalism).
[5] Повний текст цього листа, як і всіх інших документів і фотографій, мала частина з яких далі використовується автором в наведеному нижче тексті, зберігаються в приватному архіві автора.
[6] Про цей час докладно написано в інших наукових дослідженнях автора, наприклад, в книзі, підготовленій за результатами дисертації кандидата політичних наук в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ 6 квітня 1999 р.: А.Бураковский. «Історія Ради національностей Народного руху України, 1989–1993 роки». Нью-Йорк: IRSA Publishing, 2007. 265 р.
[7] Статут и Протокол зборів зберігаються в приватному архіві автора.
[8] Усі ці документи зберігаються в приватному архіві автора.
[9] Цей макет зберігається у приватному архіві автора.
[10] Макет було підготовлено до відправлення в видавництво, зараз зберігається у приватному архіві автора.
[11] Перше число цього журналу зберігається в приватному архіві автора
