Україна успадкувала від УРСР величезну кількість інституцій, які від 1991 року з різними темпами та успіхом заходилася перебудовувати. Одна із таких сфер, яку ми успадкували з радянських часів, — освіта. Мережа шкіл, система управління ними, система підготовки й підвищення кваліфікації освітніх кадрів, освітні програми й методи викладання — все це ми отримали від режиму-попередника. Навіть буквально приміщення, ймовірно, більшості шкіл в Україні було збудовано в СРСР за тодішніми планами і стандартами, підкореними виконанню відповідних завдань системи.
Інша частина спадку — метод та освітня програма, тисячі педагогічних працівників, навчених працювати згідно певної методики. Особливо це стосується гуманітарного циклу предметів, який використовувався радянським (а в короткий проміжок — і нацистським) режимом для індоктринації «правильних» цінностей.
Чи не найбільшу роль тут завжди відігравала історія. У СРСР їй навчали в дусі насадження єдино правильних наративів, що відзеркалювали відповідні ідеологічні цінності. Звісно, це не лише радянський метод інструменталізації історії в ідеологічних цілях. Так робили й модерні національні держави Західної Європи в епоху, яку Ерік Гобсбаум назвав періодом «масового традицієтворення»[1]. Наприклад, у другій половині ХІХ століття чимало французьких селян були неграмотні, зовсім не знали французької мови й не усвідомлювали себе частиною французької нації. Стандартизована система освіти тоді стала чи не найважливішим способом виховання в них національної ідентичності (хоча були й інші, як то служба в армії, подорожі до сусідніх міст на ринок, пісні французькою, що просочувалися в сільський світ тощо)[2].
Якщо йдеться про мешканців певної території, які не усвідомлюють себе представниками нації, мають локальні цінності, живуть ізольованими спільнотами в селах і мало подорожують, і загалом мало знають про те, що відбувається в світі, то методи ідеологічної індоктринації через загальнообов’язкову систему освіти виявилися досить ефективними інструментами навернення.
Зовсім інша справа робити те саме в еру загальної грамотності, інтернету й глобальної мобільності. Проте коли ми постаємо перед серйозними екзистенційними викликами, дуже хочеться схопитися за щось старе, добре й перевірене часом. Ба більше, якщо ми бачимо що саме так чинять агресори на окупованих територіях (ідеологічні практики під час навчання історії та інших гуманітарних предметів нині є іманентною рисою в російському освітньому процесі), існує велика спокуса копіювати ці практики. Особливо, якщо вони до болю знайомі багатьом українським вчителям через інституційну тяглість із радянських часів.
У цих умовах загрози самому нашому виживанню важливим, однак, є інше питання: чи ефективна ця стратегія і чи працюватиме вона в нас так, як функціонує по той бік фронту за дещо іншого політичного мікроклімату й культури. Багатьом може здатися, що коли в Україні війна, варто спрямувати більше зусиль на патріотичне виховання в школах. Особливо коли на третій-четвертий рік війни вичерпується ентузіазм добровольців і з мобілізацією почалися закономірні труднощі.
Деякі колеги у відповідь на ці труднощі починають кидати заклики: нам потрібно більше патріотичного виховання! Це та стратегія, до якої часто вдаються і в західних областях України, де загалом із патріотизмом та національною ідентичністю й україномовністю (що на рівні публічного дискурсу часто з нею ототожнюється), раніше ніби-то й не виникало великих проблем.
Але найвигідніше в посиленні патріотичного виховання те, що люди, які цим займаються, дуже добре знають, як саме їм необхідно діяти і що саме робити. А все тому, що працівники освіти ще з радянських часів засвоїли, що таке ідеологічна індоктринація та як цим займатися в школах — створювати всілякі центри, гуртки, проводити таборування, читати публічні лекції й організовувати багато-багато різних заходів (і що більше, то краще), де розповідати дітям багато-багато про те, яка в нас героїчна і віктимна історія та як багато в нас ворогів-сусідів.
Але ключове питання: що це нам дає сьогодні? Чи дійсно кращі знання певних ідеологічних наративів з історії допоможуть нам зрозуміти ворога та наші поточні проблеми? Навряд, бо ціль таких наративів не в поглибленні розуміння, а засліпленні певними міфами. Основна мета сакралізованого історичного наративу —вселити віру, й таким чином зміцнити ідентичність та підвищити рівень ентузіазму.
Відколи в Україні почалися мобілізаційні труднощі, виникла спокуса пов’язати їх саме з тим, що люди, мовляв, погано знають ці сакральні історичні наративи про нашу боротьбу і жертовність, а тому й не хочуть йти в ЗСУ. Але достатньо поглянути на наші дискусії у Facebook про, наприклад, польсько-українські труднощі навколо болючих сторінок минулого, і припущення про недостатню кількість ідейних громадян послабиться.
Проте одна справа «інформаційний фронт» у мережі, а зовсім інша — реальний. Зрештою, чи дійсно в нас замало патріотичного виховання й патріотизму? Надто в західних областях України, його, здається, давно не бракувало. Але коли щось не працює, вкрай непросто змінити стратегію. Легше дотримуватися старого курсу, лишень посиливши натиск. Погано функціонує якась із сфер політики — потрібно збільшити фінансування. Не дає належних результатів патріотичне виховання — давайте посилимо його й збільшимо ресурси. Ще більше заходів і лекцій, ще більше патріотизму.
Але здається, що ми забуваємо класичне економічне правило — закон спадної віддачі. В економіці це означає, що коли збільшувати однотипні капіталовкладення в певну сферу й робити це прямолінійно, без інновацій та інших змін, то рано чи пізно позитивні ефекти від таких дій вичерпуються. Якщо побудувати на території аграрної області один завод — буде колосальний приріст економічних результатів. Але якщо там вже є двадцять заводів, а ми хочемо збудувати ще десять — економічні результати можуть стати навіть від’ємними. Щось подібне відстежується у сфері посилення заходів із патріотичного виховання чи деякими іншими освітніми показниками.
До того ж ми маємо серйозні зміни контексту на глобальному рівні. Епоха змінилася, а з нею прийшли нові виклики. Стратегія прищеплення віри в єдино правильні наративи добре працювала в минулому, коли вчителі приходили розповідати про це в клас до дітей, які переважно не мали альтернативних джерел інформації і небагато знали про те, що діється в світі. Якщо вони не дуже добре усвідомлювали себе, французами, німцями, українцями, то вивчення національної історії (або радянської) допомагало їм засвоїти певний набір необхідних цінностей. Ще в першій половині ХХ століття ці ідеологічні підходи до навчання історії давали непогані плоди.
Сьогодні ж у молоді є смартфони, через які вони черпають інформацію з багатьох альтернативних джерел. Вона не завжди корисна і якісна, але демонструє розмаїті альтернативи у сфері поглядів на життя, історію й можливості життєвого розвитку. Якщо в минулому більшість дітей бачили своє майбутнє максимум у сусідньому обласному центрі або в якомусь більшому місті країни, то сьогодні географія їхніх альтернатив стає глобальною. Батьки багатьох дітей можуть свято вірити в патріотизм та національні історичні наративи про наше героїчне минуле й одвічну боротьбу за незалежність, прищеплювати такі цінності своїм дітям, але відправити їх на навчання в набагато кращі університети ЄС. Просто задля того, аби подбати про їхнє успішніше майбутнє. Вони зроблять це не через брак патріотизму, а тому, що ця альтернатива існує і вона їм доступна. І це ще одна важлива причина, чому метод ідеологічної індоктринації почав пробуксовувати.
Які моделі виховання допомогли би вийти з цього глухого кута? Адже ми бачимо, що, наприклад, Росія й надалі успішно практикує інструменталізацію історії в школах на рівні навчання. Значить, існують причини, чому це працює або дає бодай часткові результати.
Модель перша. Назвемо її «Північнокорейська». Можна не звертати увагу на соціальні медіа і глобалізацію. Якщо повністю ізолювати свою країну від зовнішнього світу, старі ідеологічні практики ХХ століття й надалі непогано впораються. Проте такі країни, як КНДР, що нині є дуже ізольованими, починали цю політику із зовсім іншої точки відліку, коли більшість їхнього населення складали малограмотні селяни. Від того часу вони по-серйозному не відкривалися світу. Здається, у ХХІ столітті ще ніхто не втілював успішний досвід шляхом «північнокорейської моделі», де точкою відліку була би повна відкритість до глобального простору. Тому важко сказати чи такий шлях взагалі можливий. Та й сумнівно, щоб нам він сподобався.
Модель друга. Назвемо її «Російсько-китайський шлях». Якщо ізолюватися від глобалізації шкідливо й практично неможливо, можна переспрямувати інформаційні потоки. І в Росії, і в КНР громадянам не заборонено мати смартфони й доступ до глобальної мережі. Проте вони вибірково обмежені в користуванні певними інструментами на кшталт Google чи Facebook. Натомість ці країни створили власні альтернативні соціальні медіа й засоби комунікації: ВКонтакте, TikTok, WeChat. Якщо ефективно переспрямувати глобальні інформаційні потоки на «свої» соціальні медіа й мережі комунікації, тоді модифікована стратегія ідеологічної індоктринації в школах може продовжувати давати плоди як доповнення. Йдеться не про повну, а часткову ізоляцію із маргіналізацією опозиційних ідей, а не остаточним їх подоланням.
Тож якщо наші програми з патріотичного виховання мають продовжувати ідеологізацію молоді, не завадило би створити на доважок до цього ще й власне соціальне медіа. На цьому й ґрунтується ефективність російської стратегії ідеологічної інструменталізації історії в школах.
Спроби ж просування своїх ідеологізованих наративів у «чужих» мережах на кшталт Facebook раз по раз наштовхуються на загрозу блокування через порушення правил спільноти, через що перманентно страждають чимало українських «воїнів ідеологічного фронту». Аналогічні блокування можуть застосовуватися й до російських пропагандистів. Тому що Facebook для них також «чужий». А от ВКонтакте антиукраїнська пропаганда цілком собі процвітає. Тому що це медіа перетворено на російський імперський проєкт.
Чи здатна Україна створити власне соціальне медіа, яке масово відвернуло б увагу молоді він вже знайомих глобальних медіа? Досі найуспішніші проекти у цій царині мали глобальний характер і народжувалися в країнах, що принаймні мали за перевагу одну із глобальніших мов (англійська, російська, зрештою, китайська охоплює надзвичайно широку авдиторію в цілому цивілізаційному ареалі, адже Китай — це радше країна-цивілізація, ніж національна держава). Власне соціальне медіа як національний проект, який може переспрямувати на себе більшість комунікацій і маргіналізувати «ворожі» соціальні медіа, — завдання з багатьма зірочками. Росії та Китаю у його втіленні допомогли наявність мов, якими розмовляють сотні мільйонів людей та недемократичного режиму, що силовими методами нав’язував певні візії інформаційної політики.
Недемократичний характер режиму і брак свободи слова — це ще одна вагома передумова ефективності ідеологічної індоктринації як стратегії патріотичного виховання й інструменталізації історичних знань у цих цілях. В умовах демократії результативність подібних підходів суттєво послаблюється, хоча й не нівелюється повністю.
(Продовження теми у другій колонці Петра Долганова — за посиланням)
[1] Винайдення традиції. За ред. Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера. — Київ: Ніка-Центр, 2010.
[2] Детальніше про це див.: Юджин Вебер. Із селян у французи. Творення модерної нації. — Київ: Наш формат, 2025. — С. 332–379.
