Tож, Віннице! Так чи інакше, все заримовано
І оприлюднено, а тому – і увічнено! –
поза словами і поза розмовами,
щоб ділитися цим з випадковими стрічними.
«Весна» Сергій Татчин
Чи має Вінниця потенціал для міського міфу?
Так склалося, що процес конструювання та деконструкції історичних міфів, який так стрімко полонив думки багатьох українських істориків і журналістів, із часів початку збройного конфлікту на Сході вже давно переступив межі банального резистансу ворожій пропаганді й став гарним приводом для авторефлексії. Одним із перспективних і популярних нині її напрямів став аналіз географічно локалізованих міфів, які, за словами Оксани Довгополової, «оформлюють міську ідентичність та створюють певні емоційно-сенсові образи міста» [1]. Для уникнення двозначностей одразу зауважимо, що під поняттям культурно-історичного міфу маємо на увазі «систему уявлень, які визначають змістовий простір, у якому відбувається інтерпретація головних складових історії міста, його архітектурного середовища і культурних традицій» [2].
Містами в сучасній Україні, яким закономірно судилося стати аренами для перетину й взаємодії найбільшого числа культурно-історичних міфів, звичайно ж, є Львів та Одеса. Щодо причин, що зумовили розквіт та розмаїття нерідко контрастних настроїв і візій щодо міського простору, упродовж останніх років точилися жваві дискусії. Серед головних чинників витворення в колишніх галицьких селян нової міської ідентичності називалися різні речі. Так, у дусі висловлювання Жозепа Субіроса про те, що «міста – це місця, де люди формують каміння, а каміння – формує людей» [3], визначальною інколи називалася розкішна архітектурна спадщина Львова. Інші ж автори воліли писати про значущість його історичного минулого та драматичну долю у ХХ столітті. Професор Станіслав Ніцея якось зауважував, що коли мешканців такого небуденного міста, як Львів, виселили, багато хто з них з часом перетворився на його відданих герольдів, які, плекаючи свої старі спогади, часом спричинялися до нових легенд [4]. Аналогічні судження, вочевидь, можна висловити й щодо одеситів, яких доля також розкидала по всьому світу.
Можна пригадати й інші запропоновані вченими й обивателями думки щодо цього. Очевидно, що всі ці чинники не обов’язково мають підважувати одне одного. Утім, завданням даного тексту не є огляд або аналіз процесів (де)конструювання культурно-історичних міфів в українських містах-метрополіях. Залишімо цю прерогативу львів’янам, киянам або ж одеситам. Метою статті є звернути увагу на малодосліджену проблематику розбудови та взаємодії історичних наративів у міських просторах центральноукраїнського регіону, а також розглянути вплив їхнього колообігу на означення в мешканців специфічної міської ідентичності. Зважаючи на надмірну географічну ширину зазначеної теми, головним кейсом нашого дослідження було обрано Вінницю, яка, на відміну від, наприклад, Чернівців, не перебувала в міжвоєнний період під володарюванням молодої авторитарної держави; не розжилася власним літературним феноменом, на відміну від Івано-Франківська; не мала й, на жаль, не має історичного центру, внесеного до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Не володіючи рисами, що є притаманні іншим великим містам, Вінниця, безперечно, має власний історичний шлях, монтаж пам’яті про який, хоча й опосередковано, але також означує ментальні риси її мешканців. Необхідно зазначити, що у випадку саме міста Вінниці ми не завжди говоритимемо про якісь аспекти з історії полісу (що наразі є більш-менш артикульованими в його публічному просторі) саме як про цілісні історичні міфи або ж його окремі складові елементи. Йтиметься радше про низку наративів, які співіснують на досить обмежених теренах та претендують на статус міського міфу (таким підходом зумовлюється і назва статті).
Для того, аби ліпше зрозуміти ситуацію з культурно-історичною міфотворчістю Вінниці, варто познайомитися з декількома підставовими речами, повʼязаними з історією міста. Теза перша. Місто, яке у вересні 2018 року гучно святкувало 655 річницю від офіційно-компромісної дати свого заснування, мало багато періодів зростання та спаду, проте економічний злет припав на кінець ХІХ і, особливо, на початок ХХ ст. Відчули це, передусім, самі мешканці, у яких на світанку минулого століття зʼявився еклектичний проспект, придатний для променадів, омріяний водогін та зручний електричний транспорт (перший трамвай у Вінниці став на рейки у 1913 р.) [5].
Друге. Демографічний склад міста, за даними перепису населення Російської імперії 1897 р., аж ніяк не можна назвати однорідним. За тими даними, українською мовою розмовляло понад 35% містян, 17% – російською, а 7% вінничан послуговувалися в побуті польською. Цікаво, що більше третини (36 %) мешканців Вінниці складали євреї, які перед Першою світовою війною мали власний ремісничий квартал із колоритною назвою Єрусалимка, а також 17 синагог [6]. Унаслідок виїзду за кордон представників місцевих польських знатних родин, що був зумовлений більшовицьким переворотом, а також через репресії та реалізацію репатріаційних договорів між ПНР та СРСР, чисельність та вага в місті польської громади різко скоротилися. Аналогічною була ситуація з євреями, кількість яких зменшилася, головно, через Голокост та, згодом, через еміграцію. Втрата поліетнічної сутності міста катастрофічно відбилася на його культурно-освітній сфері. Разом із гомогенізацією національного складу відбувалися процеси кількісного збільшення населення міста. Так у проміжку між 1959 р. та 1979 р. населення міста зросло майже втричі, перетнувши позначку в 314 тисяч осіб [7].
Третє. Упродовж останнього десятиліття міська влада почала активно працювати над поліпшенням інфраструктури й систематично дбати про покращення іміджу міста. Для цього муніципалітет брав участь у боротьбі за грантові кошти, налагоджував міжнародне співробітництво, запрошував закордонних урбаністів. Останні відгукувалися про місто так: «Вінниця – дуже зручне й спокійне місто, правда, достатньо провінційне та трохи нудне. Там своє життя, є все необхідне, але при цьому ти знаєш, що з тобою нічого несподіваного не станеться» [8]. Розповідаючи про швидку реакцію з боку влади на свої запити, урбаністи нарікали на нестачу суспільних активістів та перебої у фінансуванні проектів. Щоправда, навіть попри ці проблеми, результати перетворень у місті можна назвати більш ніж задовільними. Ось уже декілька років поспіль Вінниця не полишає топових позицій у рейтингах найкомфортніших міст України [9].
Ознайомившись із кількома важливими фактами про Вінницю, доречним буде розглянути традицію місцевих краєзнавчих студій. Як і, мабуть, у будь-якому відносно великому українському поліcі, де функціонує класичний чи педагогічний університет, історичне краєзнавство в місті розвивалося як інституційним, так і неіституційним (себто аматорським) шляхом. Варто зауважити, що віднедавна дослідження історії та культури Вінниці та Поділля набуло ще й позауніверситетського інституційного характеру. Із метою формування іміджу міста та презентації його історичної й культурної спадщини на регіональному, державному, а також міжнародному рівнях нещодавно міська влада заснувала комунальне підприємство «Центр історії Вінниці», яке очолив молодий натхненний історик Олександр Федоришен [10]. Саме під його керівництвом колектив істориків і програмістів розробив інтерактивний додаток для смартфонів, який здатен замінити екскурсовода та зробити прогулянки містом пізнавальними [11]. У подальших планах Центру не лише долучатися до організації тимчасових просвітницьких експозицій або продовжувати науково-дослідницьку діяльність, але й відкрити постійно діючий музей історії Вінниці. Роботу над реалізацією цього проекту вже розпочато. Велику увагу працівники комунального підприємства приділяють епосі Української революції 1917-1921 років, із якою безпосередньо пов’язані спроби розбудови першого культурно-історичного міфу, про який йтиметься нижче.
Вінниця – тимчасова столиця УНР
Факти з буремної історії Української революції, які мали місце з листопада 1918 року по червень 1920 року, дозволили нашим сучасникам взятися за розбудову одного з магістральних міських наративів, умовною назвою якого є «Вінниця – тимчасова столиця УНР». Зауважимо, що подібні спроби розбудови такого історичного міфу можуть бути використані і в інших населених пунктах, минуле яких було пов’язане з національно-визвольними змаганнями українців початку ХХ століття. Наприклад, у публічний простір сусіднього Кам’янця-Подільського також активно послуговується образом «останньої» столиці, проте, завдячуючи розкішній архітектурній спадщині та укоріненості його історії в середньовічній добі, цей напрямок став лише одним із можливих способів промоції міста.
Три коротких терміни перебування Директорії Української Народної Республіки у Вінниці майже через сто років стали предметом гордості спершу лише для відносно вузького кола патріотично налаштованих молодих ентузіастів, які прагли розширити горизонти знань про роль зазначеного періоду історії міста в загальнонаціональному державотворенні. Отримавши підтримку з боку міської влади, один зі стовпів конструювання локальної ідентичності почав розбудовуватися в широкому розмаїтті форм. Зокрема, проводили патріотичні фестивалі, військово-історичні реконструкції, вели посилену дослідницько-пошукова роботу саме в цьому напрямку.
Черговий, уже ІІІ Всеукраїнський фестиваль військово-історичної реконструкції «Вінниця – столиця УНР» відбувся 13 жовтня 2018 р. Захід був присвячений Дню Захисника України та 100-річчю Української Революції 1917-1921 рр. Програма фестивалю охоплювала виставку військової техніки, урочисту ходу захисників України, відтворення бою за Бершадь у 1919 р., який точився між армією УНР та підрозділами білогвардійців [12]. Доповненням до атракційної складової фестивалю став тематичний спецвипуск журналу «Історичний калейдоскоп», перший номер якого побачив світ у квітні 2017 року [13].
Паралельно зі згаданими заходами, відголоски вінницького періоду української державності знайшли своє відображення під час вибору нових назв для вулиць у ході процесу декомунізації, відкритті меморіальних дощок та створенні тимчасових музейних експозицій. Кульмінаційним моментом святкування минулорічного Дня захисника України стало відкриття першого в країні повноцінного пам’ятника Симону Петлюрі поблизу принадної будівлі садиби Боруха Львовича, у якій в 1920 році була розташована Військово-похідна канцелярія Головного Отамана УНР [14]. Потребує згадки той факт, що розміщення монумента на теренах колишньої Єрусалимки супроводжувалося негативною реакцією місцевої єврейської громади, деяких відомих вітчизняних діячів культури та навіть отримало різке засудження від тодішнього посла Ізраїлю – Еліава Бєлоцерковскі [15]. Подію не оминув увагою також російський президент Володимир Путін. Під час свого виступу на дискусійному клубі «Валдай» 19 жовтня 2017 року він заявив, що Петлюра був «людиною нацистських поглядів, антисемітом» [16].
Знаковою подією, яка передбачала донесення до містян зовсім іншого меседжу та мала на меті примирити наратив тимчасової столиці з колективною памʼяттю місцевої єврейської меншини, було відкриття меморіальної дошки сотнику армії Української Народної Республіки та соратнику Симона Петлюри – Семену Якерсону, яке відбулося у грудні 2017 р [17]. Втім, ушанування памʼяті вінничанина з єврейським корінням, який походив з російськомовної родини та відносив себе до української політичної нації, не стало належною сатисфакцією для єврейської громади за меморіалізацію постаті Петлюри на теренах Єрусалимки (якщо, звісно, концепція ініціаторів цього заходу передбачала такий намір).
Корисним для дослідників історичної пам’яті та українсько-польских відносинє місцевий кейс меморіалізації доволі контроверсійної для українців особистості начальника відродженої польської держави Юзефа Клеменса Пілсудського. Нагадаємо, що політик перебував з короткотерміновим візитом у Вінниці у травні 1920 р. У місті є дві пам’ятні дошки на його честь – по вулиці Соборній (на будинку теперішньої Торгово-промислової палати, де раніше розміщувалася міська дума) та на залізничному вокзалі. Попри періодичні звернення жителів міста до вінницьких властей з вимогами прибрати зі середмістя барельєф польському суспільному та військовому діячеві [18], меморіальні об’єкти продовжують спокійно перебувати у відведених їм на те місцях, а також свідчити про міцну польсько-українську дружбу на теренах Поділля. У цьому контексті нам видаються цікавими амбівалентні формулювання, взяті з письмової відповіді вінницьких урядників, які у своїх поясненнях зазначали, що «попри факти нехтування національними правами українців Галичини та Волині у 1930-х роках, особистий внесок Юзефа Пілсудського, як тодішнього очільника Польщі, у розвиток подій Української революції 1917 – 1921 рр., зокрема польсько-українського союзу 1920 р. (пакт «Пілсудський – Петлюра»), применшувати не слід». На нашу ж думку, непримітний,на перший погляд, приклад дозованого ушанування пам’яті Пілсудського у Вінниці дає інтелектуальну поживу для роздумів над неоднозначністю ролі особистості в історії, способами конвертації та взаємодії різних типів історичної свідомості та впливами на конструювання колективної пам’яті з боків політичної кон’юнктури та ідеології.
Одним з останніх помітних заходів у конструюванні згаданого культурно-історичного наративу було відкриття експозиції «Українська революція 1917-1921 рр. на теренах Поділля» у залах Вінницького обласного краєзнавчого музею. На виставці були презентовані оригінальні документи, часописи, світлини, амуніція та зброя визвольних змагань минулого століття [19].
Palomablanсa поліетнічної Вінниці
Дещо контрастним до спроб розбудови міфу «Вінниця – тимчасова столиця УНР» (з виду, передусім, стереотипного мислення деяких обивателів) виглядає спроба зобразити місто над Бугом такою собі затишною й толерантною провінцією часів дореволюційної «belle epoque», краєм, уважним до потреб кожної національної громади, спільним домом для всіх. З такою інтерпретацією історичного розвитку міста кінця ХІХ – початку ХХ століть важко не погодитися, беручи до уваги навіть тодішню топоніміку, в якій відображено багатошаровість та полікультурність. Якщо не зважати на найменування площ та вулиць, що були привнесені російською імперською адміністрацією з політичних міркувань (наприклад, Миколаївський проспект, вул. Князя Ростислава або вул. Петра Великого), то можна пригадати й інші топоніми, у назвах яких були відображені славетні постаті та знакові речі для інших етнічних меншин міста (вул. Владислава IV, вул. Петра Могили або ж Єрусалимка).
Втім, як і будь-яким ментальним конструктам, які створюються інтелектуальними зусиллями конкретних особистостей чи еліт, створенню культурно-історичного наративу також неодмінно мають передувати чиїсь наміри та впливи. Розбудові ж цього від самого початку сприяло відкриття у місті оригінальної кав’ярні-музею «Пан Заваркін та Син», вхід до якої віднедавна почав прикрашати бетонний монумент єврейському чоловіку, який статечно попиває каву, намагаючись водночас не дати коту Шльомі поцупити в нього сосиски. Заклад, де можна не лише придбати товари, які раніше називалися колоніальними, але й скуштувати свіжоспеченого флудена, має простір під промовистою назвою «Вітальня щасливого часу», в якому періодично проводяться творчі вечори та камерні музичні концерти. Ще одним популярним культурним заходом до недавнього часу була піша екскурсія по середмістю, на яку раніше охоче записувалися не лише гості міста, але й самі вінничани. Вдалим, на думку організаторів, довершенням прогулянки був перегляд німого фільму «Єврейське щастя» (1925 р.) із Соломоном Міхоелсом у головній ролі. Старий фільм-пам’ятник життю євреїв у межах осілості, знятий за мотивами повісті «Менахем Мендл» Шолома Алейхема, оповідає про відчайдушні спроби головного героя швидко розбагатіти [20]. Між іншим, для самого Міхоелса робота над стрічкою, яка була частково відзнята у Вінниці, стала першим досвідом роботи в кінематографі. Художником по титрах у ній був кубіст Натан Альтман, уродженець Єрусалимки – місцевого району єврейської бідноти [21]. На жаль, попри всесвітню славу присутність Альтмана у місті майже не відчутна. У місті немає ані жодного меморіального об’єкта, який був би пов’язаний із вінницьким періодом життя митця, ані якогось стаціонарного культурного простору, на кшталт Літературного целанівського центру в Чернівцях. Єдина згадка про художника – його образ на одному з настінних муралів у центрі міста [22].
Іншим, дещо новоявленим, але теж не позбавленим яскравих барв доповненням до фантому юдейського етносу на тлі історії Вінниці,є філігранно написаний Діною Рубіною роман «Біла голубка Кордови». Маючи високі художні якості,цей твір достатньо швидко здобув прихильність широкого кола поціновувачів. Наприклад, літературна оглядачка Наталя Юдіна відгукувалася про цю книгу так:«…Тут поєднуються авантюрний роман з детективною фабулою, елементи піратського роману в дусі Сабатіні, сімейна сага, історичний роман і навіть якась подоба роману виробничого. Також викликають захоплення надзвичайно цікаві «лекції» про художників, колоритні другорядні персонажі, яскраві описи повоєнної Вінниці та її жителів, легка іронія. Усе це привертає увагу читачів, залучаючи найрізноманітнішу аудиторію» [23]. Крім того, що даний твір російськомовної письменниці з Ізраїлю є, ймовірно, першим повноцінним «імпортним» текстом, що оспівує вінницькі топоніми та романтизує її архітектурні перлини (до прикладу, Водонапірну вежу або готель «Савой»), він також приділяє велику увагу життю та побуту єврейської общини.
Щоправда, за барвистим літературним доповненням до фантому гебрейського етносу криється й дещо інший бік. Поманлива розповідь про талановитого пройдисвіта Захара Кордовіна та його найближче оточення залишає геть непомітним уже превалюючий в етнічній структурі міста того часу український компонент (понад 60% населення міста на 1959 рік) [24]. Хоча дія роману й відбувається в місті над Бугом у самісінькому центрі Української РСР,жодного уявлення про життя більшої частини його мешканців ми не отримуємо. Усі персонажі тут – від міських божевільних до близьких головному герою, – не є українцями. Інакше кажучи, читаючи оповідки Рубіної про життя євреїв Вінниці протягом 50-60-их років ХХ століття, мимоволі ловиш себе на думці, що з тим же успіхом нарація твору могла підшукати собі будь-яку іншу затишну місцину в межах уже відмерлої на той час смуги осілості. І як тут не згадати про відмінні від канонічних інтерпретацій роздуми Едварда Саїда про роман «Чума» Альбера Камю[25] або глибокий культурознавчий аналіз російського імперського дискрусу, застосований Евою Томпсон по відношенню до «Ракового корпусу» Олександра Солженіцина [26]?
Обидві рецепції хрестоматійних творів зазначених письменників є типологічно подібними, оскільки вони підважують свідомі та підсвідомі колоніальні амбіції авторів. Діна Рубіна, яка, до речі, як і головні герої згаданого роману російського Нобелівського лауреата,також мала стосунок до Ташкента й була вихована аж ніяк не на узбецьких культурних зразках,звісно, не ставила собі за мету безпосереднє обслуговування хижих потреб російського колоніалізму чи приниження українців. Одначе потреба конструювання саме того образу реальності, який найліпше сприймався та продавався б у російськомовному читацькому середовищі, легітимізувало нехтування «тубільним» компонентом, (незалежно від того, чи йдеться про «На сонячній стороні вулиці» чи про «Білу голубку Кордови»). Між іншим, те, що Вінниця взагалі потрапила на сторінки роману письменниці, зумовлено фактом, що теперішній чоловік письменниці Борис Беньямінович Карафьолов свого часу викладав рисунок, композицію та живопис у Вінницькій дитячій художній школі, модернова будівля якої (колишня садиба капітана Длуголенського) також неодноразово фігурує в згаданому творі авторки [27].
Іншим етнічним складником історичної Вінниці, безумовно, були поляки. У порівнянні з єврейським компонентом у гуманітарному полі Вінниці польський слід виглядає таким, який почав актуалізуватися відносно не так давно. Завдяки культурно-просвітницькій роботі дипломатів місцевого Генерального Консульства Республіки Польщі, Ордену Братів Менших Капуцинів та живих нащадків колись «вінницьких» шляхетських родів, уможливився польський спосіб перепрочитання міського простору. Цьому сприяла також і наявність потужного візуально-архітектурного компоненту, який є найбільш виразним доказом значної ролі представників цього етносу в історії регіону. Поляки найбільше сприяли побудові обителей єзуїтів, домініканців та капуцинів у Вінниці. Останній чернечий орден зумів відродити свою діяльність у 1992 році, коли до міста повернулося декілька монахів. Після багаторічної та копіткої праці щодо відновлення занедбаних підземель святині у 2016 році капуцинський кляштор відчинив свої двері для екскурсійних груп [28]. Крім того, польська освітньо-культурна місія наявна також у численних художніх виставках, просвітницьких подіях, кінематографічних фестивалях, що відбуваються у місті.
Чи не наймасовішим святковим дійством у Вінниці впродовж останнього часу є відзначення Дня Європи. Україна, між іншим,є єдиною країною не членом ЄС, яка вирішила відзначати це свято на державному рівні.Велелюдна подія стала туристично-фестивальною візитівкою міста за часів, коли міським головою був теперішній прем’єр-міністр Володимир Гройсман. Польська ж ятка, що має на меті репрезентувати потенціал дружнього до Вінниччини Свентокшиського воєводства, з року в рік традиційно стає однією з найпопулярніших. Загалом, історія співпраці між двома регіонами налічує уже понад 60 років [29]. За цей час у адміністративних центрах країв з’явилися вулиці, названі на честь побратимів, а у столиці воєводства – Кельцах було побудовано ресторан «Вінниця», який діє донині (на місці ж його вінницького еквіваленту – ресторану «Кельце» зараз активно розбудовується великий житловий комплекс) [30].
Навіть попри солідний стаж співпраці між двома містами, важко буде посперечатися з думкою про те, що спосіб перепрочитання міського простору «польською» опиратиметься на хронологічні періоди більш віддалені у часі, аніж зо півстоліття тому. У цьому контексті найбільш зручною та політкоректною епохою для ретроспекції видається час початку ХХ ст., коли напруга антагонізмів між місцевим українським населенням та поляками спала, а місцева етнічна громада останніх, за словами Т.Р. Кароєвої, була однією з найбільш організованих у місті та активних на ниві доброчинності [31]. Нагадаємо, що її національні прагнення на початку минулого століття підтримувались не тільки свідомими діями зацікавлених осіб, але й католицькою церквою та фінансами заможних вірян. Згідно з переписом 1897 р., майже 39 % католиків міста належали до представників розумової праці [32]. Відносно високий освітньо-інтелектуальний рівень польської громади зумовив активне та зорганізоване долучення її членів до суспільного життя та доброчинності. Найвідомішою організацією такого зразку перед Першою світовою війною було Римо-католицьке благодійне товариство.
Одначе суспільну активність та зорганізованість у добровільні асоціації не було легко трансформувати у важливі адміністративні посади та політичний вплив. Впровадження штучних обмежень російською владою було обумовлено її підозрілим ставленням до поляків та згадкою про їхні повстання у ХІХ ст. Створення неоднорідних умов для політичного поступу та культурно-освітнього розвою різних етнічних громад міста породжувало ситуацію негласної конкуренції між ними. Відсутність повноцінного духу «Viribus Unitis», який в Російській імперії, на відміну від Австро-Угорщини, так і ніколи не піднісся до статусу державного девізу (принаймні риторично), сьогодні створює серйозні перешкоди для того, аби зачаровано сприймати наратив золотої провінції в якості бездоганної інтерпретації історичного минулого Вінниці. Не сприяє цьому і достатньо селективна колективна пам’ять про деякі з етнічних груп, які мешкали на цих теренах та істотно впливали на розвиток міста в минулому. Приміром, у Вінниці, попри значну кількість російськомовних або білінгвів, досі не викристалізувався суто російський культурно-історичний наратив. Вочевидь, не потребують додаткових пояснень причини того, чому так трапилося. Зрозуміло, що останні роки не сприяли зростанню зацікавленості саме до культури країни-агресора. Більше того, тримаючи в пам’яті недавні спроби цілеспрямованого зображення історичного процесу умовних Харкова чи Одеси в штучно звужених рамках «руського міра», а також тамтешні провокації громадянських конфліктів, виникає думка про те, що українському Правобережжю пощастило не потрапити під дорожній каток російської дестабілізації. Натомість річчю, про яку, на нашу думку,говорити варто є те, що фрагментована пам’ять про росіян та інші громади, які жили у Східному Поділлі,залишає поза увагою їхнє повсякдення, світогляд, оминає життєві колізії «маленьких» людей та концентрується виключно на кількох особистостях, які потім стають топовими у студіях та розповідях, присвячених міській історії.
Яскраві приклади того, як російські релікти можуть бути не просто інкорпоровані до культурного ландшафту міста, але й презентовані у якості чогось унікального та рідного для усіх його мешканців, можна спостерігати у випадку з колективною пам’яттю про персони міського архітектора Григорія Артинова та знаменитого науковця й лікаря Миколи Пирогова. Перша особистість, яка долучилася до роботи над спорудженням більшості муніципальних будівельних проектів початку ХХ ст., щораз і назавжди змінили архітектурне обличчя міста, була вшанована спорудженням пам’ятника на Європейській площі [33]. Постать М.І. Пирогова не потребує представлень: на його честь у Вінниці були названі вулиця, обласна клінічна лікарня, прогулянковий теплохід та кафе, яке, щоправда, уже встигло зачинитися. Втім, найвідомішим об’єктом, пов’язаними з перебуванням у місті російського хірурга, анатома та педагога є великий музейний комплекс, розташований на південно-західній околиці міста. Він складається з великого будинку, у якому жив видатний науковець, музею-аптеки, церкви-некрополю та садово-паркової зони [34]. З моменту відкриття експозиції її встигло відвідати понад 8 мільйонів туристів, що автоматично підносить даний об’єкт до рівня однієї з найвпізнаваніших локацій регіону на туристичній мапі України.
Вочевидь, подібний шлях абсорбції міським культурним ландшафтом може бути запропонований і сюжету про перебування у місті Олексія Брусилова, який свого часу писав про Вінницю як про «дивовижне поєднання культури та глушини водночас» [35]. У свідомості російського воєначальника, який мешкав у одному з будинків середмістя в 1913-1914 рр., Вінниця посіла місце вже згаданої вище золотої провінції, де поруч з «цілими старосвітськими садибами в садах і городах посеред міста – театр, який сміливо можна перенести в будь-яку столицю, шестиповерховий готель з ліфтом, електрикою, трамваї, водогін, прекрасні парні візники» мирно сусідують «бічні вулички та провулки, які позаростали травою, і по яким мирно розгулюють поросята, кури і курчата» [36].
Чи не найменше місця у дискурсі багатонаціональної Вінниці залишається саме місцевій українській громаді. І це не дивно, якщо брати до уваги її соціальну стратифікацію. Наприклад, за спогадами української педагогині та літературознавиці Софії Русової, яка разом зі своїм чоловіком мешкала у місті часів його стрімкого розвитку: «Вінниця взагалі не мала характеру українського культурного центру. В ній панували жиди та поляки…Тільки на Старому Городі показувалася цілком українська етнографія…» [37]. Деяке пожвавлення українського національного руху у 1910-х роках пов’язане з діяльністю Д.В. Марковича. Й.І. Лозинського, М.А. Стаховського, В.В. Боржковського, Ю.О. Щириці, І.М. Шульги та інших [38]. До речі, та ж Софія Русова, яка була знайома з усіма представниками українського гуртка часів її перебування у місті, відвідувала Вінницю згодом, у момент, коли вона була в статусі столиці УНР. Письменниця з теплом та ностальгією згадувала про ті часи, які вона у спокої проживала у місті над Бугом [39].
Оскільки мова вже зайшла про пласт мемуарної літератури, гадаємо, щоробота над її зібранням, опрацюванням та перекладом може слугувати місії розбудови у місті історичного міфу багатокультурності [40]. Однак сама мемуаристика неспроможна задовольнити усіх запитів вінничан, які воліли б читати про своє місто сучасні великі тексти. Важко не погодитися з думкою польської україністки та літературознавиці Катажини Котинської, яка у своїй книзі «Львів: перечитування міста» писала про романи та оповідання, які безпосередніше, ніж есеїстка, впливають на формування образу міста в колективній уяві та пам’яті [41]. Натомість спогади та щоденники, за її словами, «хай і доволі популярні, не мають сили художнього узагальнення: вони описують долю автора, конкретної людини, історичної особи, проте є не надто відкритими до можливості ототожнити себе з героєм, що так вабить молодих читачів» [42].
На відміну від малої прози та поезії (зокрема, творів С. Татчина, К. Калитко, Н. Доляк, В. Гранецької, В. Сорда, Б. Куценка, М. Черній та інших місцевих літераторів) у Вінниці відверто бракує масиву якісної сучасної романістики про неї саму. Тестаментально-рустикальні сюжети творів українських реалістів, як і витримані потім у строгих рамках цензури та соціалістичного реалізму опуси радянських письменників, залишають майже незадіяним обриси міста. Інша ситуація складається навколо вже існуючих історичних романів, написаних місцевими авторами. Позбавлені контролю влади за змістом, їх важко назвати популярними чи масовими.
Подібним чином бракує писаного тексту й описаним вище культурно-історичним інтерпретаціям міського минулого. Так, наразі, наративи багатонаціональної Вінниці та тимчасової столиці, ще не обзавелися ані власними місцевими текстами великого обсягу, ані навіть більш-менш зрілим коротким жанром. Одначе, ситуація не виглядає безвихідною. Уже зараз відомо, що дія нового роману чи не найпопулярнішої вінницької письменниці та перекладачки Катерини Калитко буде локалізована у Вінниці та відсилатиме читачів до якоїсь з епох історичного минулого міста [43]. Цілком імовірно, що обраним авторкою хронотопом стане саме Вінниця «belle epoque» у її східноєвропейському часовому поясі або ж місто за часів буремної доби національно-визвольних змагань. Сама авторка відгукується про свій текст як про дуже вінницький і дуже жіночий роман, який є таким, насамперед, не за стилем або прицілом на жіночу аудиторію, а за своєю тематикою. Оповідатиме цей твір історію«про жінок, про те, як вони бачать світ, що це вкрай серйозно, не так, як зазвичай це намагаються нам піднести» [44].
Інші наративи: козацтво, мартирологія, радянсько-ностальгійний наратив
Серед конгломерату загальнонаціональних історичних міфів у Вінниці вагоме місце посідає наратив славетного козацького минулого. Центральним символом героїки часів Хмельниччини в історичній пам’яті вінничан є міфологізована постать Івана Богуна. Історичне знання про козацького полковника зредуковане майже виключно до подій оборони Вінниці навесні 1651 року, що в уяві місцевих жителів мала характер локального «льодового побоїща». Увічення пам’яті про цю подію було виконано типовим для радянського монументалізму пам’ятником, розташування якого навряд чи відповідає місцю битви. Крім наявних козацьких монументів, розкиданих по різних локаціях та загалом витриманих у дусі тієї ж естетики (пост-) соцреалізму, у місті циркулюють ідеї щодо зведення кінного монументу полководцеві Богдана Хмельницького [45]. Нині думки щодо місця та вигляду статуї Івана Богуна лише виносяться на загальне обговорення, та й грантодавців, готових пожертвувати солідні суми на мистецький об’єкт, відверто бракує. Однак, як свідчать зимові події 2018 року, навіть у випадку залагодження фінансових питань між близьким громадським колами, які сповідують державницьку ідеологію й декларують власний патріотизм, можуть виникати бурхливі конфлікти та непорозуміння. Розгортаються вони якраз на ґрунті «війни пам’ятників». Саме так – не «війни» двох антагоністичних видів колективної пам’яті, а «війни пам’ятників». У даному випадку йдеться про скандал зими 2017‑2018 року навколо встановлення на місці погруддя Шевченка меморіалу під назвою «Дерево свободи» у пам’ять про героїв Небесної сотні [46].
Зазначений монумент героям-майданівцям став одним із численних мартирологічних пам’ятних знаків, яких лише в середмісті Вінниці можна нарахувати більше десятка. Особливо помітними є меморіальні об’єкти, присвячені вшануванню пам’яті жертв сталінських репресій у Центральному парку. Дана місцина разом із багатьма їй подібними має дуже лиху славу, оскільки в моторошні тридцяті роки була місцем, де масово вбивали та ховали жертв тоталітарного режиму. Проте, навіть попри розлогу вінницьку мартирологію та документальний фільм «Вінниця – топографія терору» [47] (у назві впізнається алюзія на «Topographie des Terrors» у Берліні),відзнятий місцевими істориками, говорити про закінчення процесу артикуляції колективної травми для усієї вінницької громади, очевидно, ще зарано. Користуючись термінологічним апаратом Домініка ЛаКапри можна вказати на те, що у місті некритична стадія пасивного «відігрування» (з англ. «acting-out») ще не перейшла на рівень рефлексивної стадії активного «пропрацьовування» (англ. «working through») [48].
Ще одним типом сприйняття власної історії та сьогодення, який чи не найвідчутніше втрачав позиції впродовж останніх років у межах усієї України, є радянсько-ностальгійний наратив. Основоположним його міфом, у значенні цього слова близькому до того, що його пропонував Ентоні Сміт, є міф Великої війни [49]. В останній час усталена форма цього міфу, яка, як відомо, не гребувала історичними маніпуляціями та дискредитацією українського національного руху, зіштовхнулася з великою екзистенційною загрозою. Заледве чи треба простежувати на цих сторінках коріння цього міфу, його тяглість або ж пояснювати, чому він наразі перебуває у стані перетурбації. Відмітимо лише, що як і в більшості інших міст, у Вінниці залишилося багато меморіалів, тематично поєднаних наративом Великої Вітчизняної. Разом з тим, абстрагуючись від теми війн памʼятей, варто не забувати також про драматичні соціально-економічні та політичні потрясіння, які допіру пережили і продовжують переживати українці. Кореляція таких подій зі сплесками побутової туги за усім радянським та електоральним волевиявленням громадян є очевидною.
І наостанок…
Процеси монтажу в голови вінничан свіжих концептуальних схем, які по-новому інтерпретують події давно минулих років, тривають, створюючи навколо себе все нові запитання. Наприклад, якою буде гуманітарна аура міста в недалекому майбутньому? Чи долучаться до окреслення портрету нового образу Вінниці представники креативних індустрій? Якщо долучаться, то яким чином? Які сюжети або ж ціннісні акценти будуть домінувати в цьому оновленому портреті міста? Чи знайдеться в ньому місце для нових історичних наративів? Чи дочекаються мешканці міста нових якісних «підприємств пам’яті» (себто кав’ярень, ресторанів), які могли б не лише задовольнити потребу містян щодо занурення в ностальгійне минуле свого локусу, але й допомогти викристалізувати самобутню колективну тожсамість?
Вочевидь, повні та неповні відповіді на ці та інші питання ми почнемо отримувати вже найближчим часом. Беззаперечним є те, що напрямки, сутність та швидкість перетворень визначатимуть самі вінничани, які в численних дописах у соціальних мережах або ж під час соціологічних опитувань на вулицях усе частіше та сміливіше вказують саме на унікальність свого міста.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше.Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Ігор Усатенко.
У публікації використано ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.
_____________________________
Ігор Усатенко – кандидат історичних наук, завідувач відділу роботи з обдарованими дітьми у КВНЗ «Вінницька академія неперервної освіти», викладач кафедри філології та гуманітарних наук. Коло наукових зацікавлень: світ-системний аналіз, історична дидактика, історична макросоціологія, історична памʼять.
_____________________________
[1] Довгополова О.Мандрівний міф міста: репрезентація міфу Одеси у підприємствах пам’яті [Електронний ресурс] / Оксана Довгополова // Україна модерна. Міжнародний інтелектуальний часопис.
[2] Евлампиев И.И. Петербург, Москва, Рим: взаимосвязь культурных мифов (город как смыслообразующий центр культуры) / Игорь Иванович Евлампиев// Человек и город: пространства, формы, смысл. – Том 2. – Екатеринбург, 1998. – С. 215-223.
[3] Субірос Ж. Культурні стратегії та оновлення міста: досвід Барселони / Жозеп Субірос // Місто й оновлення. Урбаністичні студії. – К.: ФОП Москаленко О.М., 2013. – 360 с. – С.14.
[4] Урбанек М. Міт Львова [Електронний ресурс] / Маріуш Урбанек, Станіслав Ніцея // Часопис «Ї». Незалежний культурологічний часопис.
[5] Детальніше про причини та особливості стрімкого економічного зростання міста Вінниці можна дізнатися з книги професорки кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Тетяни Робертівни Кароєвої (Кароєва Т.Р. Історія має право вимагати від міста Вінниці блискучого майбуття. – ТОВ: Нілан-ЛТД, 2018. – 204 с.).
[6] Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. [Электронный ресурс] / Демоскоп Weekly // Институт демографи Национального исследовательского университета «Высшая школа экономики».
[7] Переписи населения Российской Империи, СССР, 15 новых независимых государств [Электронный ресурс] / Демоскоп Weekly // Институт демографи Национального исследовательского университета «Высшая школа экономики».
[8] Кабанец А. Швейцарская гвардия: урбанист Урс Томанн о том, как он менял Винницу и чему научит школа CANactions [Электронный ресурс] / Анна Кабанец // Platfor.ma.
[9] Названо найкомфортніше місто для життя в Україні [Електронний ресурс] // РБК-Україна.
[10] КП «Центр історії Вінниці» [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Вінницької міської ради.
[11] У Вінниці презентували мобільний додаток «Вільна мапа. Вінниця» [Електронний ресурс] // Інформаційний портал «Моя Вінниця».
[12] Як у центральному парку Вінниці вояки армії УНР «брали Бершадь» (ФОТО, ВІДЕО) [Електронний ресурс] // Новини Вінниці Depo.ua.
[13] Спецвипуск «Вінниця – столиця УНР» // Журнал «Історичний калейдоскоп». – 2018. – № 3 (4). – 48 с.
[14] Качор А. У Вінниці відкрили перший в Україні повноцінний пам’ятник Петлюрі. ФОТО. [Електронний ресурс] / Андрій Качор // Vежа. Вінницький інформаційний портал.
[15] Посол Израиля на Украине осудил установку памятника Семену Петлюре в Виннице [Электронный ресурс] // 9 канал. Новости Израиля и мира.
[16] По мне не будут долго скучать: о чем говорил Путин на «Валдае» [Электронный ресурс] // Русская служба BBC.
[17] «Політична нація – це не лише українці»: у Вінниці відкрили пам’ятну дошку єврею-сотнику УНР. ФОТО [Електронний ресурс] / Юлія Плахтій // Vежа. Вінницький інформаційний портал. Незабаром після відкриття меморіальної дошки Семену Якерсону, були виявлені нові подробиці його життя в еміграції. Детальніше про них можна дізнатися зі статті Шимона Брімана. Загадкова доля єврейського героя України [Електронний ресурс] / Шимон Бріман // Українсько-єврейська зустріч.
[18] Вінничани просять мерію прибрати з Соборної барельєф Пілсудського [Електронний ресурс] // Винница.info.
[19] Виставка «Українська революція 1917-1921 років на теренах Поділля» [Електронний ресурс] // Moe Misto.ua.
[20] Еврейскоесчастье (1925) [Электронный ресурс] // Кино-Театр.РУ
[21] Брудер-Коган М. Полемика об интертитрахвообще и об интертитрах в «Еврейскомсчастье» – в частности [Электронный ресурс] // Киноведческие записки.
[22] Три тижні й понад 100 літрів фарби: у Вінниці домалювали мурал «Фантастичний гербарій». ФОТО[Електронний ресурс] / Катерина Дядюк // Vежа. Вінницький інформаційний портал.
[23] Вокруг Дины Рубиной [Электронный ресурс] / Наталья Юдина, Афанасий Мамедов, Елена Луценко, Михаил Эдельштейн // Журнал «Лехаим».
[24] Перепись населения СССР 1959 года [Электронный ресурс] // Портал «География». Электронная Земля // Институт географи РАН.
[25] Said E. W. Culture And Imperialism / Edward W. Said. –New York: Vintage Books (Random House). – 528 p. – P.175.
[26] Томпсон Е.Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм / Ева М. Томпсон. – К : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. – 368 с.
[27] Boris Karafelov [Electronic resource] / Boris Karafelov.
[28] Детальніша інформація про історію капуцинської обителі у Вінниці міститься у книзі Морозов К. І він буде вам свідком: вінницький капуцинський монастир / Костянтин Морозов.− К.: Clara Studio, 2017. – 157 с.
[29] В рамках відзначення 60-річчя співпраці двох регіонів Валерій Коровій та маршалек Свентокшиського воєводства Адам Ярубас відкрили фотовиставку «Сьвєнтокшиське – Вінниччина. Очима партнера» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Вінницької обласної державної адміністрації.
[30] В Виннице на месте ресторана “Кельце” построят многоэтажку [Электронный ресурс] / Станислав Краевский // Реал. Свежие новости Украины.
[31] Кароєва Т.Р. Історія має право вимагати від міста Вінниці блискучого майбуття. – ТОВ: Нілан-ЛТД, 2018. – 204 с. – С.112.
[32] Там само.
[33] Винница установила памятник архитектору Артынову [Электронный ресурс] // Українські Новини. Последние новости дня в Украине и мире.
[34] Офіційний веб-сайт Національного музею-садиби М.І. Пирогова
[35] Брусилов А.А. Мои воспоминания. – М.: Воениздат, 1963. – 216 с. – С.54.
[36] Там само.
[37] Русова Софія. Мемуари. Щоденник. – К. : Поліграфкнига, 2004. – 544с. – С. 155.
[38] Кароєва Т.Р.Вказ. праця. – С.116.
[39] Русова Софія. Мемуари. Щоденник. – К. : Поліграфкнига, 2004. – 544с. – С. 188.
[40] Приміром, відгук про спогади графині Зофії Грохольської з роду Замойських можна прочитати на «Україні модерній» у статті Олександри Гайдай «Ідеальні незнайомці. Роздуми над спогадами графині Зофії Грохольської в контексті локальної історії» за посиланням. Презентація у Вінниці повного тексту українського перекладу книги під назвою «Болючі спогади» відбулася 20 вересня 2018 року
[41] Котинська К. Львів: перечитування міста. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 240 с. – С. 10.
[42] Там само.
[43] Катерина Калитко: «Ми – нація двох крайнощів. Або мовчання, або бунт» [Електронний ресурс] // 5BKS і трохи ще.
[44] Писательница Катерина Калитко: «Я люблю делать нечто протестное. Не громко, но тихо и убедительно [Электронный ресурс] / Наталья Васюра// LʼOfficiel.
[45] «Богун не достатньо вшанований»: вінничани хочуть встановити пам’ятник козацькому полководцю перед «Росією» [Електронний ресурс] / Дар’я Гоц // Vежа. Вінницький інформаційний портал.
[46] Знесене погруддя Шевченку і покручена вишня – як відкривали скандальний пам’ятник загиблим майданівцям [Електронний ресурс] // Gazeta.ua.
[47] Вінниця: топографія терору (повний фільм) [Електронний ресурс] // Vежа. Вінницький інформаційний портал.
[48] LaCapra D. Writing History, Writing Trauma. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2001. – 248 p.
[49] Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 320 с. – С.92-93.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
