Про «радянське» в різних його (не)проявах: науковий семінар у Вінниці

6-7 квітня 2017 р. у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського відбувся ІІІ Всеукраїнський науково-теоретичний семінар «Радянська повсякденність у культурній пам’яті суспільства» з циклу «Повсякденність: візії та смисли». Цього року вже втретє була реалізована авторська ідея незамінного керівника семінару докторки історичних наук, професорки Ольги Анатоліївни Коляструк за підтримки факультету історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського та участі Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, Інституту історії України НАН України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Центру історії Вінниці. Дводенний семінар зібрав чимало дослідниць і дослідників з різних галузей гуманітарних знань із Києва, Харкова, Львова, Вінниці, Житомира, Ніжина, Одеси, Умані й інших міст, які ділилися своїми напрацюваннями й дискутували про «радянське» в різних його (не)проявах у культурній пам’яті суспільства.

Формат науково-теоретичного семінару зумовив ґрунтовні обговорення виступів учасників, а відтак інтенсивну і насичену роботу в рамках наперед визначеної проблематики: студій пам’яті як напряму, рефлексії травми і ностальгії в пам’яті, антропології простору, декомунізації, «місць пам’яті» в комемораційних практиках, рецепції та нового прочитання радянського. Слід відзначити (що є рідкістю таких форматів зібрань) окрему увагу до студентських дослідницьких проектів – презентацій досліджень студентами і дослідниками, які організували й працювали з матеріалами навчально-практичних завдань.

Тематичну панель «Memory studies (студії пам’яті) як напрям сучасних історико-антропологічних досліджень» відкрила доповідь Алли Киридон, у якій дослідниця охарактеризувала теоретико-методологічну площину досліджень пам’яті, а відтак порушила проблематику інституціоналізації й основних етапів становлення напряму, переважання емпіричних досліджень над теоретичними та потребу дисциплінарного самовизначення. Дослідниця виокремила комплекс різнопланових чинників, що впливають на утвердження студій пам’яті в сучасній Україні, та моделі розвитку студій – перспективну, стагнаційну і регресивну (остання, за спостереженнями авторки, вже простежується); вписування досліджень пам’яті радше в культурологічні, а не історичні дослідження. Розроблення меморіальних студій украй важливе, сприяє осмисленню «ключових історичних подій, постатей, місць, що упродовж тривалого часу впливали на формування колективної пам’яті та продовжують виконувати свою місію попри всі суспільно-політичні трансформації».

Галина Боднар, тезисно окресливши становлення студій пам’яті в соціологічній і культурологічній перспективах та концептуальній складовій, зосередилася на сучасних викликах – індивідуалізації спогаду, “модусах запам’ятовування”, рецепції, медіатизації пам’яті, творенні непасивної “мережевої аудиторії”(networked publics), яка відтепер заміняє поняття пасивного споживання, постпам’яті (не лінійного процесу сукупності наслідків, а “структури між- і транспоколіннєвої передачі” знань і досвіду (не лише травматичного, сімейного, минулого). Під впливом цифрових технологій як потужного акселератора, спогади самі стають більш мобільними, ефемерним й мінливими, зазнають постійних перетворень. Позаду залишається спрощене розуміння того, що робота колективної пам’яті зводиться до людського фактору, а репрезентації збігаються зі сприйняттям. Перспективи дослідження колективної пам’яті вбачають у “герменевтичній тріаді” – зв’язку між традиціями репрезентацій, творцями пам’яті та її споживачами.

В обговоренні студій пам’яті як галузі історико-антропологічних досліджень йшлося про сучасні актуальні напрями, зокрема футурпам’ять, та (не)можливості переформатування колективної пам’яті.

Роман Подкур проаналізував явище доносу в повсякденні радянського суспільства 1920–1950-х років на підставі опрацювання архівно-кримінальних справ, окремо приділивши увагу концепту «донос», трансформації його в моральну категорію і готовності суспільства «говорити» в 1930-х роках. Дослідник розглядав донос як форму комунікації партійної верхівки та суспільства, як свідчення політичної лояльності, як моральний вибір з певною мотивацією. Жваве обговорення презентації прояснило явище доносу без політичного компоненту в повоєнні роки (за винятком середовища української інтелігенції), (не)анонімності доносу, доносу як (не)радянського, а також проблему (не)можливості типологізації.

Володимир Тарасов у дзеркалі візуальної публіцистики проілюстрував повсякденне життя переміщених осіб 1945–1948 рр. Феномен переміщених осіб трактується дослідником, як складне соціокультурне явище для всебічного вивчення якого слід залучити не лише традиційні документальні історичні джерела, а й комплекс візуальних джерел. Ситуація непевності сприяла різним форматам творчості переміщених осіб, насамперед візуальним, що не лише доповнюють наративне документування, а й найкраще передають недоговорене – натяк, намір, ілюструють винахідливість у складних життєвих реаліях. У центрі дослідження Володимира Тарасова самвидавний альманах «ДіПініада», який видавали в таборі для переміщених осіб Мюнхен-Пазінг харківський інженер, поет В. Елліс і художник В. Одіноков. Доповідач підняв важливу проблематику «апарату витіснення» в пам’яті.

Тематичну панель «Реалізація заходів з декомунізації: здобутки і прорахунки, проблеми і перспективи» відкрила доповідь Юрія Легуна, присвячена внеску істориків у формування культурної пам’яті міста. На прикладі діяльності робочої групи з питань заборони використання комуністичної і націонал-соціалістичної символіки на території Вінниці було продемонстровано особливості впровадження декомунізаційного законодавства. Вінниця – дуже специфічний декомунізаційний випадок, адже розташована між сходом і заходом. З одного боку, тут збереглося значно більше рудиментів радянської епохи, ніж на заході, а з іншого – значно менше, ніж на сході. Декомунізація у місті пройшла спокійно, в роботі комісія не стикалась із спротивом мешканців. Важливо наголосити, що робоча група складалася з фахових істориків, націлених на проведення своєрідної революції в ідеології міста. Група намагалася уникнути політизації, тому в топоніміці Вінниці не з’явилося постатей радикальних борців за незалежність, натомість були максимально повернуті історичні назви вулиць, а також історичні постаті мешканців міста. Після завершення перейменувань було створено консультативний орган при міському голові та комунальне підприємство «Центр історії Вінниці».

Доповідь Ольги Рябченко продовжила тему декомунізації і стосувалася стратегій поводження з пам’ятниками комуністичного минулого в Україні на прикладі пам’ятників Леніну. Авторка підняла гострі та своєчасні питання, які стосувалися процедури демонтажу/руйнування слідів радянського минулого та стратегій їхнього переосмислення. Зокрема, наводилися числення приклади поводження з пам’ятниками Леніну у 1990–2017 рр. та зверталася увага на те, скільки людей були присутніми під час цих подій, за допомогою якої техніки нищився/демонтовувався пам’ятник, як це відбувалося, яке ставлення до події виказували мешканці населених пунктів, куди відправлялися рештки пам’ятника. Ольга Рябченко звернула увагу на три принципові моменти поводження з пам’ятниками Леніну: як відбувалася переінтерпретація пам’ятників і взаємодія з місцевою владою щодо їхнього усунення з міського простору; як під час руйнування/демонтажу народжувалися ритуальні дії і яких форм вони набували; які існують тактики використання старих п’єдесталів.

Дискусія стосовно поводження з пам’ятниками Леніну поступово перейшла до теми представлення радянського минулого в музейних експозиціях. Олександра Гайдай на прикладі Національного музею історії України спробувала препарувати представлення цього історичного знання у публічному просторі. Проаналізувавши експозицію музею, присвячену радянському періоду, і проведену екскурсію, авторка торкнулася дражливих для академічного середовища проблем взаємодії академічного знання, його популяризації та специфіки музейно-експозиційної роботи. Так, на думку Олександри Гайдай, використання певних артефактів в експозиції (наприклад, постановочних фото, медалей до ювілеї і річниць) було невиправданим, адже вони мають передусім ідеологічне навантаження і вимагають додаткової інтерпретації для того, щоб слугувати ілюстрацією до періоду. Крім того, в експозиції музею спостерігається відтворення загальної радянської політики, але не того, як вона впроваджувалася, видозмінюючись залежно від специфіки середовища на місцях. Авторка наголосила, що відтворення взаємостосунків «влада-суспільство» вимагає глибшого осмислення та обережності з однозначними і простими відповідями. Володимир Бабка розглянув динаміку політики пам’яті в Україні. За допомогою кількісних методів на прикладі меморіальних акцій у 1991–2010 рр. автор дослідив здобутки та хиби юридичних, історичних, політичних та соціальних аспектів декомунізації.

У процесі семінару відбулися дві презентації монографічних досліджень з історії повсякденності. Ірина Скубій підняла проблему радянського споживання у 1920–30-і рр., яку розглянула не лише в площині економічної історії (розвиток державної мережі торгівлі, державної акціонерної торгівлі, кооперативної торгівлі), але й в повсякденного життя мешканців Харкова[1]. Авторка наголосила на тому, що попри гібридну радянську політику стосовно торгівлі та несумісність торгівлі з офіційною ідеологією, ця економічна діяльність була неодмінним атрибутом міського повсякдення і мала неабиякий вплив на щоденні практики харків’ян. Роман Любавський підняв проблему повсякденного життя робітників Харкова у 20–30-і рр. ХХ ст. та продемонстрував роль промислових районів у культурному житті міста[2].

Робота у тематичному блоці «“Місця пам’яті” в комемораційних практиках суспільства» розпочалася з доповіді Мирослава Борисенка, в якій доповідач розповів про особливості проведення і організацію різдвяно-новорічних свят у містах України, про, з одного боку, перетікання традиційних обрядових форм у зв’язку із припливом сільського населення до міст, а, з іншого боку, про урбанізаційні процеси даного хронологічного відтинку, що суттєво вплинули, видозмінили ритуали й обряди. Зауважив доповідач і про збереження частиною містян тісного зв’язку з родичами, що і далі проживали у селах, що розкривалося у спільному проведенні різдвяно-новорічних свят.

У доповіді Галини Бондаренко було висвітлено роль громадських ритуалів у публічній сфері міста, їх взаємозв’язок з пам’ятниками, пам’ятними місцями і роль у процесах збереження колективної пам’яті. Доповідачкою аналізувалися сучасні наукові концепції міського ритуалу (обряд як наратив, зв’язок ритуалу з природним, історичним ландшафтами, поняття цифрового і гібридного ритуалу). Найпоширенішою формою у сучасних комеморативних практиках, на думку авторки, є скорботні та жалобні ритуали, що зберегли свою форму та зміст з радянських часів. У суспільстві існує запит і триває пошук нових форм громадської обрядовості, що висловлюватиме ідеї єдності народу, його мужності, перемог, миру.

Ірина Батирєва на основі фотоархіву (приблизно 5000 світлин), зібраного студентами ВДПУ, проаналізувала форми та прояви «радянізації» календарно-побутової обрядовості українців Поділля та проблеми її «дерадянізації». Доповідачкою виділено такі форми радянізації дозвілля населення: запровадження художньої самодіяльності при підприємствах, організаціях, установах; боротьба із церквою, витіснення з повсякденного життя традиційних релігійних свят; широке впровадження радянських свят і перетворення їх на масові форми дозвілля населення; оновлених народних календарних обрядів і їх радянська трансформація.

Світлана Кучеренко поділилася результатами багаторічних липознавчих студій (створення меморіального реєстру пам’ятних місць Івана і Юрія Лип), до яких вона особисто залучила бібліографію діаспорної липіани. Дослідниця розповіла про труднощі, з якими зіткнулись громадські активісти під час реєстрації пам’ятних місць в Одесі, проінформувала про збережені й відновлені місця памʼяті у містах Винниках, Львові та Одесі.

Роботу семінару продовжив тематичний блок «Перечитування радянських палімпсестів і відновлення національної культурної ідентичності». Олена Боряк детально зупинилася на впроваджені у радянський побут і на смисловому навантаженні обряду «звіздин» чи «октябрин», що відбувався на честь новонароджених і передбачав витіснення собою обряду хрещення. Так, урочисті «звіздини» у Києві проходили у Жовтневому палаці, новонародженому вручали медаль «народженому у Києві», батькам давали запрошення на купівлю дефіцитних дитячих товарів, доволі часто окрім рідних, запрошували колег по роботі чи знайомих. Окремо, дослідниця проаналізувала елементи, що наповнювали цей радянський обряд і видозмінювалися з урахуванням ідеологічних вимог, зазначила про його поширеність радше у містах, ніж у селах радянської України.

Оксана Годованська озвучила результати одного з епізодів свого дослідження присвяченого вивченню повсякденного життя вчителів у західноукраїнських селах другої половини ХХ ст., базованого на усноісторичних наративах. У виступі був процитований уривок з розповіді пані Марії К., яка працювала вчителькою початкових класів у селі Борщовичі Львівської області, та проаналізовані документи ЛОДА, що торкаються матеріально-технічного забезпечення радянської інтелігенції у селах західної України. На завершення, були запропоновані твердження про те, що усноісторичні наративи дали змогу якнайдетальніше й емоційно наповнено проявити подвійний тягар, що простежується у питанні догляді за власними дітьми вчительками; про те, що особливо він був відчутним у селах і навіть те, що приналежність до вчительства, як до професійної групи, що у радянський час мала підтримку зі сторони держави, не убезпечувало від значної завантаженості вчительок, що ставала нормою.

У виступі Альони Якубець про кінофікацію і телебачення середини 1950-х – середини 1960-х рр. йшла мова про аудиторію перших трансляцій, що складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві, про перший ефір святкового концерту за участю оперних співаків столичного театру імені Т. Г. Шевченка. Доповідачка зазначала, що тривалий час телевізори, спочатку одноканальні, а згодом перегляд розширився до трьох каналів, були рідкістю, а подивитися передачі ходили до сусідів, родичів чи друзів. Окремо дослідниця проаналізувала процес кінофікації як об’єкт гумору на сторінках знаного радянського журналу «Перець», карикатури про неякісне технічне обслуговування тощо.

Другий день науково-теоретичного семінару розпочався з роботи тематичного блоку «Рефлексія травми і ностальгійного синдрому на рівнях індивідуальної, соціальної та історичної памʼяті». Олена Стяжкіна запропонувала попрацювати з «принциповою неясністю» радянської спадщини, використовуючи теоретичну парадигму критичної педагогіки. Мова йшла про «hidden curriculum» – прихований навчальний план, що є дієвим нарівні з формальним, незважаючи на те, що не є промовленим, проявленим чи навіть, до певної міри, втаємничим, але саме hidden curriculum через трансмісію культурних смислів, через інтеракції, дискурси, позиції влади має найбільший вплив на людину, яка знаходиться у середині системи освіти. Складові hidden curriculum – правила, ритуали та інструкції – були розглянуті доповідачкою на конкретних прикладах організації простору, розподілу індивідуального/колективного часу, уривках з кодексів етики сучасних українських вузів, власне на самій «радянській мові». Олена Стяжкіна пропонує вважати радянське отим прихованих навчальним планом, послуговуючись ідеями Пʼєра Бурдьє, «таємницею яку ніхто не охороняє». Відкритим до обговорення і дискусій дослідниця залишає питання наскільки радянська мова відтворювала архаїчні, традиційні чи феодальні практики, а також чи відбулася радянська модерність? Як один зі способів виходу за парадигму радянського мислення пропонує неочікувані рішення і способи проговорення, що поступово допоможуть позбутися радянської мови, ритуалів та інструкцій, розуміючи, що частина з них не є суто радянськими, а продовження архаїчних практик, які досі не визнані як архаїчні.

Вікторія Венгерська на прикладі Житомира – одному з колишніх центрів межі осілості – розглянула важливу проблематику (спів)існування травматичних місць пам’яті в ландшафтах сучасних міст, виокремивши елементи єврейської і польської культури. Дослідниця відзначила тезу А. Ассман, що «травматичні місця, місця спогадів і місця поколінь нашаровуються в ландшафтах пам’яті як написи на палімпсесті», а (не)поводження з ними добре відображає сучасну офіційну політику пам’яті, співвіднесення пам’яті та забуття, ідентифікаційні стандарти щодо подій, осіб, явищ. Наріжною темою дослідження Вікторії Венгерської стала проблема формування радянського наративу щодо досвіду двох війн ХХ століття, «пам’ять на забуття» та політика пам’яті щодо місць масових поховань на прикладі Житомира, насамперед жертв Голокосту. Окремим сегментом травматичних спогадів у ландшафті міста історикиня виділила пам’ять про війну в Афганістані.

Вадим Василенко зупинився на аналізі роману «Хрещатий Яр» Докії Гуменної з погляду втілення травматичного досвіду авторки; того, як героїня «нормалізує» власну травму в двічі окупованому Києві (радянською і нацистською владою). Нудьга і депресія стають постійними супутниками авторки, програмують «розщеплену суб’єктність». Травма руйнує внутрішній інтимний світ героїні. Проблеми травми й еміграції втілено в темі міста. Як зазначив доповідач, «спотворення зовнішнього «обличчя» Києва Д. Гуменна інтерпретувала в гуманістичному ключі, бо асоціювала його з внутрішнім, духовним спотворенням людини».

Олена Цимбалюк підняла досить неоднозначне питання ностальгійного синдрому соціальної пам’яті і розглянула його на прикладі повсякдення жителів Житомира в роки «застою». На думку дослідниці, соціальну ностальгію слід розуміти як механізм виміщення історичної травми, отриманої внаслідок досвіду швидких і докорінних суспільних змін. На основі інтерв’ю, записаних з мешканцями Житомира, авторка спробувала визначити симптоми соціальної ностальгії та запропонувати стратегії її подолання. Роман Крохмалюк здійснив реконструкцію повсякденного життя директора сільської школи на основі спогадів та щоденників Миколи Іваницького, директора школи с. Конищів Мурованокуриловецього р-ну Вінницької обл.

Тематичний блок «Культурна пам’ять як форма трансляції та актуалізації культурних смислів» розпочався зі студентської практичної панелі. Викладач Наталка Жмуд окреслила коло проблем, над якими працювали студенти факультету історії, етнології та права ВДПУ в межах літньої етнографічної практики та інших практичних занять. Більшість досліджень стосувалися окреслення культурного ландшафту радянської Вінниці й того, наскільки «відчуття місця» присутнє у колективній та індивідуальній пам’яті містян.

Студент 3 курсу Павло Педін, спираючись на дослідження різних форм пам’яті (інженерну, топонімічну, картографічну, номінативну та сюжетну), виділив специфічні маркери на позначення стосунків людини із місцем (біографічні, духовні, меркантильні, наративні, стосунки залежності чи вимушеності) та застосував їх під час «інвентаризації» району Старе місто (Вінниця). У такий спосіб автор спробував не лише зафіксувати взаємозв’язок природних і антропогенних об’єктів, а й запропонувати шляхи ревіталізації району у контексті стратегії розвитку «Вінниця – 2020».

Викладач Тетяна Кароєва окреслила основні напрямки роботи студентів із міськими пам’ятниками, шляхи їхньої фіксації та способи інтерпретації. Так, студенти 2-го курсу розглянули ставлення містян до пам’ятників крізь соціокультурні функції громадського простору (політичну, меморіальну, культурну, репрезентативну, ритуальну, комунікаційну, торгову): Тетяна Коломієць – на прикладі Вінниці, Гліб Куліков – на прикладі м. Олександрії Кіровоградської обл.

Група студентів 2-го курсу Вячеслав Літинський, Тетяна Рабчук, Катерина Геркалюк шукали прояви «рядянськості» у світоглядно-поведінкових практиках мешканців Поділля та Донбасу. Дослідження базувалося на опитуваннях студентів та викладачів Донецького університету у 2015–2016 рр. і передбачало аналіз соціокультурних ідентичностей та рівня взаємодії «свій/чужий/інший…».

На завершення студентської практичної панелі Тіна Полек провела майстер-клас з ментального картографування. На основі ментальних мап, зібраних студентами у межах індивідуального науково-дослідного завдання з українознавства «Радянськість на ментальних мапах Вінниці», було відібрано найкращі роботи і запропоновано перелік ознак, у яких можна було б побачити «радянське» на ментальній мапі. Такими ознаками визначено: маркування респондентом/кою «радянських місць» на мапах або в коментарях; назви вулиць; споруди радянського часу; радянське планування мікрорайонів; прояви ностальгії у коментарях; Друга світова війна; радянські пам’ятники; історичні місця, пов’язані з радянським періодом; промисловість радянського часу. Після аналізу кожної з цих ознак авторкою було запропоновано кілька взаємовиключних варіантів висновків: «радянське» на мапах виявити не вдалося, бо саме поняття «радянськості» вимагає теоретичного осмислення; авторці забракло досвіду роботи з методом ментального картографування, тому вона не побачила «радянське» на цих мапах; «радянського» у Вінниці немає; метод ментального картографуваня не годиться для виявлення «радянського» (воно може критися не в просторі, а у світогляді, повсякденних практиках тощо).

Роботу завершального тематичну блоку продовжила доповідь Юлії Шелеп, у якій історикиня проаналізувала образ радянського минулого в середовищах «ровесників незалежності» на підставі анкетування студентів-істориків, зокрема актуалізуючи площину взаємовпливів наукового зацікавлення, суб’єктивного родинного досвіду та інформаційного простору. Дослідниця виокремила механізм передачі інформації між поколіннями, різні джерела впливу (шкільні програми, мас-медіа, Інтернет, література та ін.) і суб’єктивний досвід безпосередніх носіїв інформації; результати того, як пам’ять про радянське минуле формується і підтримується у процесі повсякденного спілкування. Дослідниця відмітила критичну радикалізацію поглядів молоді щодо радянського, пов’язану з останніми суспільно-політичними подіями в державі.

Олена Соболєва проілюструвала організацію пострадянської академічної науки на прикладі науково-дослідницької діяльності та повсякдення українських зоологів. Дослідниця поділилася враженнями запису усних свідчень з науковцями-практиками, що дозволили ознайомитися зі способами артикуляції ними свого дослідницького досвіду в Україні та за кордоном. Оксана Клименко підняла проблематику публікації спогадів іноземних робітників як політично-агітаційного матеріалу міжвоєнних років, характеризуючи підготовку до видання й опублікований тест інтерв’ю з бельгійським робітником Фредеріком Леграном.

Цикл науково-теоретичних семінарів «Повсякденність: візії та смисли» у Вінниці, в центрі розгляду якого радянська епоха, – один з небагатьох в Україні наукових форумів про «радянськість» крізь повсякденне в найширшому значенні цього слова. Широке коло репрезентованих проблем дослідниками з суміжних галузей соціогуманітарного знання дало змогу побачити (не)вловиме радянське під іншим кутом зору, а залучення й, що важливо, живий інтерес молодих науковців до радянської епохи є добрим сучасним продовженням студій цього напряму і стартом для покоління, яке не має свого живого досвіду.

Учасники семінару «Радянська повсякденність у культурній пам’яті суспільства» не пропонували готових декомунізаційних рецептів і не висували універсальних теорій, їхнім завданням була спроба вловити невловиму «радянськість» та вихопити її з потоку повсякденних культурних практик за допомогою аналізу місць пам’яті, травматичного досвіду, ностальгійного синдрому та компонентів власної ідентичності. Семінар став нагодою для глибоких інтелектуальних дискусій про творення нових культурних смислів, які вживаються у соціальні взаємодії та визначають наше сьогоднішнє повсякденне життя.

_______________________________

Галина Боднар – історик, кандидатка історичних наук (2008), доцентка кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка; членка Української асоціації усної історії. Сфера наукових зацікавлень охоплює історію повсякденності, усну історію, урбаністику, історію та пам’ять про радянську Україну і “радянський” Львів. Авторка книги «Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.)» (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010) та низки наукових статей. Живе і працює у Львові.

Оксана Годованська – антрополог, кандидатка історичних наук (2006), старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України. Сфера наукових зацікавлень охоплює діаспорознавтсво, антропологію повсякдення, усну історію. Авторка низки наукових публікацій про творення новітніх діаспорних спільнот українців і повсякденне життя вчителів у радянський час. Живе і працює у Львові.

Тіна Полек – антропологиня, кандидатка історичних наук (2015), наукова співробітниця відділку культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства. Сфера наукових зацікавлень охоплює урбаністичну антропологію, антропологію простору, усну історію. Авторка низки наукових статей про міграцію сільської молоді до міста. Живе і працює у Києві.