Як саме люди схильні пам’ятати про минуле та декодувати символічний простір ввірених їм нині міст? Чи зважає сучасне покоління на те, під якими пам’ятниками призначає зустрічі? Чи помічають люди написи на монументах та меморіальних дошках? Чи задумуються сучасні мешканці величних старих кам’яниць, розташованих у центрах міст, або ж ті, хто мешкають в чепурних будиночках довкола середмість, про те, які люди жили в їхніх помешканнях 50, 100 чи навіть 150 років тому? Чи важливо для сучасників/ць, якими стравами смакували за обіднім столом їхні попередники, які костюми носили, які газети читали та якими ідеями захоплювалися? Чи цікавить їх те, якому богові ці люди з вдячністю підносили хвалу або ж якою мовою співали колискові своїм дітям?
Пошук відповідей на ці та цілу низку інших дотичних питань став прерогативою спеціалістів/ок із таких відносно молодих субгалузей, як історія повсякдення, нова робітнича історія, історія гендеру, дослідження культурних травм, міської (локальної) історії тощо. Серед конгломерату цих актуальних, майже завжди трансдисциплінарних за своїм характером студій особливо жвавим інтересом незмінно користуються студії пам’яті. Процес інструменталізації історії, а також пам’яті про неї, використання пов’язаних із цим мобілізаційних або, навпаки, деконсолідуючих стратегій уже давно становить невід’ємну частину гуманітарної політики у багатьох країнах Центрально-Східної Європи.
В Україні все частішими стають спроби недержавного підходу до аналізу дискурсів пам’яті. В такому руслі працювала літня школа «Як міста (не) 
пам’ятають», яка проходила в м. Рівному з 3 по 7 серпня 2020 року. Цей захід було ініційовано й організовано Центром студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка» й проведено завдяки підтримці «Rosa Luxemburg Stiftung». Громадська організація «Мнемоніка» є незалежним та неприбутковим об’єднанням декількох енергійних рівненських істориків/инь, яке за нетривалий час свого існування вже встигло здобути позитивне реноме у межах нашої країни. Діяльність цієї організації пов’язана передусім із популяризацією такої моделі культури пам’яті [1], що надає голоси спільнотам, які впродовж довгого часу залишалися непочутими в Україні. Під подібним модусом найчастіше мається на увазі включення до історичного гранд-наративу елементів пам’яті про ті соціальні, етнічні, релігійні, гендерні групи, які з різних причин не могли й наразі не можуть повноцінно заявляти про своє місце в колективних уявленнях громадян країни про її та своє власне минуле. Зокрема, такий спосіб осмислення історичної спадщини закликає до коригування публічних репрезентацій минулого, видозміни меморіальних практик, долучення до прийняття рішень у сфері політики пам’яті представників громадянського суспільства тощо.
Для участі в роботі школи конкурсна комісія щороку відбирає 20 учасників/ць, які представляють різні регіони країни та різні сфери діяльності. Цьогоріч четверта літня школа (перший аналогічний захід відбувся 2017 року) зібрала активну команду студентів/ок і випускників/ць гуманітарних спеціальностей українських вишів, молодих науковців/иць (істориків/инь, етнологів/инь, соціологів/инь, культурологів/инь), учителів/ьок, журналістів/ок та архітекторів/ок.
Програма школи була організована таким чином, що кожен день був присвячений окремим аспектам роботи з пам’яттю. Визначені напрямки роботи (наприклад, «Освітні інструменти в архітектоніці культури пам’яті», «Вшанування пам’яті жертв геноцидів у міських меморіальних ландшафтах», «Комунікативна пам’ять») були так чи інакше пов’язані з дилемами (не)забуття в межах міських просторів.
У межах школи були передбачені лекційні і практичні заняття, які проводилися відомими вітчизняними вченими. Зокрема, соціологічну перспективу 
досліджень колективної пам’яті розкрила викладачка факультету соціології КНУ імені Тараса Шевченка Алла Петренко-Лисак. Запропонований нею інтерактивний тренінг допоміг учасникам/цям засвоїти складні теоретичні концепти за допомогою виконання простих і зрозумілих вправ. Тетяна Водотика з Інституту історії НАН України охопила у своїй лекції досі малознані широкому загалу факти з історії підприємництва ХІХ – початку ХХ століть, а також показала, якими є сучасні комеморативні практики в промислових центрах нашої країни. Крім того, дослідниця виклала власне бачення можливих перспектив ревіталізації тамтешньої індустріальної спадщини, спираючись на вже наявні історичні ресурси міського середовища й акцентуючи увагу на необхідності зростання соціального капіталу в місцевих громадах. Михайло Тяглий з Українського центру вивчення історії Голокосту висвітлив методологічні труднощі, з якими стикався під час дослідження геноциду ромів на теренах України, і розповів про те, чому трагічний досвід ромської спільноти так важко й повільно стає надбанням суспільства.
Один із найбільш яскравих та послідовних критиків способів декомунізації в Україні Георгій Касьянов проаналізував недавню історичну політику держави, зануривши її в контекст аналогічних явищ, які мали місце у країнах Центрально-Східної Європи впродовж попередніх десятиліть. Друга лекція вченого стосувалася дуже актуальної наразі теми комеморації в Бабиному Яру, а також викликів «приватизації пам’яті». Андрій Усач із Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» у Львові у своїй лекції «Пам’ять та контрпам’ять» поділився власним досвідом щодо шляхів залучення до досліджень історичних травм і проблематики масового насилля великого масиву усноісторичних свідчень. На особливу увагу заслуговують воркшопи незмінних лекторів-ініціаторів літньої школи – Максима Гона, Наталії Івчик та Петра Долганова. Як завжди, це рівненське «тріо» запропонувало учасникам школи багато кейсів локального виміру, масу інтелектуально поживної інформації, теми різної складності для роздумів та полеміки. Охоплені ними кейси стосувалися співставлення символічного простору міст із цінностями та груповими ідентичностями їх мешканців/ок; зміни практик репрезентації минулого, інструментів концептуалізації музеїв, методів роботи зі світлинами історії повсякдення тощо. Також у межах роботи школи відбулась презентація спеціального числа електронного журналу «Місто: історія, культура, суспільство». Журнал, який зазвичай виходить в електронному форматі, цього разу був видрукуваний на папері. Цей спеціальний випуск присвячений трагедії Голокосту та її впливу на видозміну міських просторів. Поточний піврічник МІКСу, який отримав назву «Голокост і місто: простори
вбивства – простори руйнації» був виданий завдяки підтримці фундації «Українсько-єврейська зустріч». Тематичний номер складається з двох частин. У першій подано інтерв’ю з відомими вітчизняними науковцями: професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком, провідним науковим співробітником Музею історії м. Києва Віталієм Нахмановичем, а також із директором Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолієм Подольським. У другій його частині на прикладі оригінальних сюжетів, пов’язаних з історією різних міст (Дніпра, Херсона, Рівного, Львова, Острога) та пануючих там парадигм колективної пам’яті, було розглянуто більш традиційний для видання урбаністичний аспект.
Беззаперечною перевагою програми літньої школи була вдала комбінація лекцій з різними практичними заняттями та екскурсіями. Численні воркшопи, тренінги, а також квест «Читаючи пам’ятник» допомогли учасникам/цям швидко познайомитися один з одним і закріпити набуті теоретичні знання на практиці. Екскурсійну програму сформували пішохідні прогулянки містом, візит до музею Уласа Самчука, поїздка до Великих Межиріч та урочища Сосонки – сумнозвісного місця масового знищення євреїв. Закарбувалася у пам’яті виїзна презентація виставки, присвяченої самовідданості й порятунку в роки тотальної дегуманізації та знецінення людських життів.
Отже, літня школа «Як міста (не) пам’ятають», яка проводилася ГО «ЦСПП «Мнемоніка», подарувала чудові можливості для особистісного й фахового зростання. Вона показала можливість рефлексій про проблеми історії та пам’яті на якісно новому рівні. Це була гарна нагода для встановлення професійних контактів з фахівцями з усієї України та занурення в контекст міста Рівного і його минулого.
Від імені учасників/ць хотів би висловити свою глибоку вдячність запрошеним лекторам за те, що ті натхненно ділилися з нами власними думками та 
судженнями; усім причетним до організації заходу – за створені майданчики для дискусій та цікаву і насичену програму заходів, що були проведені на найвищому рівні.
Насамкінець відзначу, що під час роботи школи було дотримано необхідних санітарно-епідеміологічних приписів, що дозволило безпечно провести всі заплановані заходи. Водночас висловлю сподівання, що учасники/ці наступних шкіл не знатимуть соціальних обмежень, а почують про них лише в переказах про особливу четверту едицію 2020 року.
У публікації використано фотографії, зроблені автором під час участі в школі «Як міста (не)пам’ятають».
Ігор Усатенко – кандидат історичних наук, викладач кафедри філології та гуманітарних наук КВНЗ «Вінницька академія неперервної освіти». Коло наукових зацікавлень: світ-системний аналіз, історична дидактика, історична макросоціологія, історична памʼять.
[1] Культура пам’яті (з нім. «Erinnerungskultur») – найбільш усталений у німецькомовному науковому дискурсі термін, який використовується для позначення усіх можливих форм усвідомленого пам’ятання історичних подій, особистостей чи процесів, незалежно від того, яких естетичних, суспільно-політичних чи пізнавальних рис вони можуть набувати (за К. Корнеліссеном).
