17-27 серпня 2017 р відбулась літня школа з юдаїки «Єврейство Польщі як культурно-історичний феномен». Ареал проведення школи – Варшава-Люблін-Замость-Ланьцут-Жешов-Тарнов-Краков-Пінчув-Хмельник-Варшава. В школі взяли участь 37 учасниць і учасників з різних країн – Білорусь, Латвія, Німеччина, Польща, Росія, Україна. Організатори школи – Міжнародний центр академічної юдаїки «Сефер», Музей історії польського єврейства «Полін» а також Інститут історії Варшавського університету за підтримки Genesis Philanthropy Group та UJA Federation of NY.
Десятиденна школа з юдаїки в Польщі – гарна можливість порефлексувати над досвідом і практиками роботи з колективною пам’яттю у сусідній державі, поставити проблемні запитання та спробувати уявити ці практики або ж їх альтернативи в Україні. Як розповіла Вікторія Мочалова, директорка центру «Сефер», ідея школи полягала в тому, щоб продемонструвати розмаїття та насиченість життя євреїв у Польщі за останні кілька сотень років чи то й тисячоліття, а не лише трагедію Голокосту. Як на мене, ідея вдалась, хоча елемент трагедійності був невід’ємним у кожному з відвіданих містечок і міст… Та чи могло бути інакше з пам’яттю про неіснуюче?
Що мене особисто вразило найбільше? Ні, не лекції, хоча і лектор(к)и були фаховими та цікавими (про них – нижче); не простори – хоча їх не бракувало, закинутих або ж дбайливо доглянутих. Мене вразили суспільні контрасти: небайдужі та ініціативні містян(к)и зовсім поряд зі збайдужілими та заклопотаними власним існуванням жителями. Ці контрасти більш помітні саме завдяки ініціативам у маленьких містечках.
Наприклад, у Піньчуві, великому колись місті, а нині ледь помітній географічній точці, де навіть площа Ринок заросла лісом, відновлена стара синагога і створений музей єврейської історії. Тут вже давно немає євреїв, знищені всі їх довоєнні будинки та кладовище – і от, у 2017 році мружить свої очі-вікна будинок XVII століття, чи не єдиний мовчазний свідок минулого Піньчува. Саме це місто згадували колись фразою: «Вже й у Піньчові світає» у повсякденному мовленні (завдяки письменнику І.Б.Зінгеру) як обгрунтування необхідності поспішати.
Або, наприклад, у Хмельнику – окрім мультимедійних засобів у синагозі-музеї, тут є ще й незвичайний елемент інтер’єру – скляна біма (спеціальне підвищення зі столом, з якого у синагозі зазвичай читають Тору). Екскурсоводи роблять все залежне від них, щоб розважити групи туристів. Так, такі місця відвідують, насамперед, туристи і школярі та школярки згідно зі шкільною програмою. Тут же поруч – меморіал з іменами.
Меморіали з іменами загиблих – доволі звична річ у Польщі; їх можна побачити як на Umschlagplats (Умшлагплац – станція у Варшаві, звідки відправляли у табори смерті), у Музеї історії польських євреїв «Полін» (що має два значення у перекладі з івриту – «Польща» та «Тут лежить»), у музеї колишньої Фабрики Шиндлера у Кракові, в інших місцях… Блищать відновлені інтер’єри та фасади синагог у Замосці – «ідеальному місті» Яна Замойського, Ланцуті, Жешові, Тарнові – данина минулому, а чи то ностальгія за втраченим світом.
Цікавим, як на мене, є запитання про роль ось цієї ностальгії, підкреслено ідеальної та високої, в осмисленні сьогоднішніх проблем співіснування різних етнічних груп та в критичному аналізі того ж минулого задля руху вперед. Перша сходинка?
А ще мене вразили креативні форми пам’ятання – як-от, наприклад, телефонна кабіна у Тарнові на площі в’язнів Аушвіцу поряд з будинком колишньої микви (ритуальної купелі) з номерами та іменами біля кожного номеру – можна послухати про ту чи іншу людину, а можна пройти повз телефон – меморіал не нав’язливий.
Інший неочікуваний приклад – діяльність ініціативної групи у Любліні. У місті історично існував символічний кордон між єврейською та неєврейською частинами, і він проходив лінією міської брами. Саме у міській брамі нині діє Театр NN (з латинського «не знаю імені», «не потрібно слави» – Nomennescio). І це не просто театр, акценти в якому пов’язані з локальною історією. Це – жива історія.
Після того, як ініціатори театру випадково довідалися, що брама виконувала символічну функцію відносно вже неіснуючої міської спільноти, вони почали збирати розповіді старожилів та по краплині відновлювати стерту історію. На сайті театру можна знайти кілька тисяч розповідей про довоєнне місто. У музеї – 43 тисячі тек на позначення 43 тисяч осіб, яких не стало, і у кожній теці – інформація про людину: подекуди лише імена, подекуди цілі історії, які продовжують поповнюватись. Також окремі теки відведено для історій кожного довоєнного будинку.
Робота з різними просторами міст – традиційними та інноваційними, центральними та периферійними, безумовно, додала польоту птаху школи, враховуючи, що основна частина заходу була академічною. Серед лекторів школи були Семен Гольдін (Єврейський університет в Єрусалимі), Артур Марковський (Варшавський університет та Музей історії польського єврейства «Полін»), Шимон Рудницький (Варшавський університет), а серед лекторок – Елеонора Бергман (Єврейський історичний інститут у Варшаві), Вікторія Мочалова (Інститут слов’янознавства Російської Академії наук), Аліна Цала (етнологиня з Варшави), Йоанна Налевайко-Куліков (Інститут історії Польської Академії наук) та Анна Міхаловська-Мичельська (Варшавський університет)[1].
Розмаїття переважно історичних тем мало два основні фокуси: так чи інакше, мова йшла про XIX століття та оточуючі його часи; а також про специфіку взаємодій єврейського та неєврейського світів на територіях умовної Польщі після трьох її поділів. Останній фокус, звісно, багато в чому визначався політичним устроєм на кожній з територій, юридичними нормами та інтелектуальними колізіями освічених верств населення. Хасидизм, який розквітнув саме на польських (а також колишніх польських) територіях, багато в чому визначив гостроту питань модернізації єврейства, в цілому.
Я вкотре переконалась, що робота з єврейською спадщиною виходить далеко за межі останньої. Єврейська історія Східної Європи – це і політична та економічна історія, це історії і неєврейського оточення у різних його проявах, це історія кожної та кожної з нас незалежно від етнічної належності, а тому подорожі колишніми штетлями викладають водночас дороги до себе, усвідомлення власного місця, своїх символічних та фізичних кордонів у мінливому (і все-таки недоглобалізованому) світі.
У публікації використано світлини, надані Авторкою. Авторка вдячна ГО «Інша освіта», яка заберпечила її участь літній школі в рамках підтримки мобільності учасниці програми «Студії живої історії».
_____________________
[1] Детальніше про школу можна почитати у програмі школи на сайті та у блозі авторки
Алла Марченко – соціологиня, кандидатка соціологічних наук, доцентка факультету соціології Київського національного університеті імені Тараса Шевченка. Наукові інтереси: міжкультурні взаємодії, соціальні виміри пам’яті, єврейська спадщина в Україні. З жовтня 2017 р. писатиме докторську дисертацію про соціальні впливи хасидського паломництва в Україні та Польщі (Інститут філософії та соціології Польської Академії наук). Живе і працює у Києві та Варшаві.
