Міжнародна наукова конференція «Геноциди, масові вбивства та депортації на українських землях під час Другої світової війни: як працювати з джерелами», організована Центром дослідження міжетнічних відносин Східної Європи і кафедрою історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету ім. В. Каразіна за підтримки Європейської асоціації єврейських студій та Української асоціації усної історії, впродовж трьох днів – 17-19 квітня – об’єднала дослідників з різних регіонів України, а також Німеччини та Канади. Програма була достатньо насиченою і включала півтора десятка доповідей, згрупованих у шести панелях, та три лекції [1].
Вже традиційною стала участь у роботі конференції запрошених експертів. Цього разу в такій ролі виступили Ян Грабовський (Університет Оттави), Гелінада Грінченко (Харківський національний університет ім. В. Каразіна), Олександр Зайцев (Український католицький університет) та Іван-Павло Химка (Університет Альберти). Без сумніву їх коментарі, зауваги та поради, почасти супроводжувані влучним гумором, були цінними для всіх доповідачів – як тих, хто вперше презентував результати своїх досліджень, так і більш досвідчених. Будучи учасником вже другої конференції такого формату в Харкові, мав можливість впевнитись, що він повністю себе виправдовує і вартий того, аби до нього уважніше придивились організатори інших вітчизняних академічних заходів.
З огляду на те, що кожна панель закінчувалась жвавим обміном думками з приводу озвучених доповідей конференції таки вдалося виконати своє першочергове завдання – стати справжнім дискусійним майданчиком і дати поштовх до подальшої комунікації між учасниками. Загалом об’єктами обговорення стали різні типи джерел – від візуальних до усноісторичних – в контексті вивчення таких проявів масового насильства часів Другої світової війни як Голокост, геноцид ромів, масові вбивства пацієнтів психіатричних лікарень, радянські переслідування жінок-фольксдойче та учасниць українського націоналістичного підпілля тощо. Не вважаючи за потрібне переоповідати всі озвучені під час конференції тези, дозволю собі зупинитись детальніше на кількох аспектах. Так, важко було не помітити, що більшість доповідачів зосередили свою увагу на обговоренні інформаційного потенціалу тих чи інших джерел, натомість менше торкалися конкретних методологічних засад роботи із ними та проблем, з якими їм доводиться стикатись при цьому.
Тетяна Малих, Христина Рутар, Марта Гавришко
До прикладу, важливими видаються психологічні моменти, адже опрацьовувати докладні описи процесу масових вбивств або безпосередньо документувати свідчення людей про пережитий ними травматичний досвід є дуже нелегкою справою. Мені неодноразово доводилось чути від колег, що вони воліють не займатись певними темами саме через те, що вважають їх важкими для себе у психологічному плані. Частково цю проблему заторкнула Марта Гавришко у доповіді про учасниць УПА та підпілля ОУН, які були жертвами сексуального насильства з боку співробітників радянських спецслужб. Своєрідним конференційним «мейнстрімом» стало обговорення архівно-кримінальних справ з колишніх архівів КДБ, яким повністю або частково було присвячено аж сім доповідей, три з яких в рамках окремої панелі. Зрозуміло, що цілком вільним доступ до цього джерельного масиву став всього лиш кілька років тому, а тому така увага з боку дослідників цілком природня. Проте, як на мене, відчувається нагальна потреба у більш критичному підході до архівно-кримінальних справ, обов’язковому простеженні умов, в яких вони з’являлися, пошуку відповідей на питання на кшталт того як на їх інформаційне наповнення впливали слідчі, обвинувачені, свідки та потерпілі, позаяк зрозуміло, що не всі з них могли бути повноправними учасниками радянського слідчого процесу, тим більше, що відповідні методологічні напрацювання 1990-х рр. вже застаріли і навряд чи здатні задовільнити сучасних дослідників [2].
До роздумів над ще однією проблемою мене підштовхнули доповіді Альберта Венгера та Олени Петренко про масові вбивства пацієнтів психіатричних лікарень в окупованій Україні, здійснені нацистами не без співучасті з боку місцевого медичного персоналу. Серед іншого, доповідачі зазначили, що задокументованих свідчень самих психічнохворих, жертв нацистських переслідувань, майже не існує. Ті з них, кому вдалося вижити або не могли стати свідками в зв’язку зі станом здоров’я, або свідомо ігнорувались слідчими органами, в даному випадку радянськими та німецькими. Подібна проблема, хоча й не настільки плачевна, характерна також для досліджень геноциду ромів. Наскільки адекватними в такому випадку можуть бути результати вивчення цих тем, якщо дослідники фактично позбавлені можливості поглянути на масове насильство з перспективи жертв? Які нові джерела можна залучити, аби подолати таку ситуацію? Очевидно, кожен з окреслених аспектів може стати темою окремого академічного форуму і не одного.
І наостанок хотілось би спеціально згадати про вступну доповідь Яна Грабовського «Нові питання і нові джерела у вивченні Голокосту», а точніше про її заключну частину, коли доповідач коротко представив 2-томне видання «Dalej Jest Noc. Losy Żydów w wybranych powiatach okupowanej Polski», яке щойно з’явилось друком під його та Барбари Енгелькінг редакцією [3]. Воно стало результатом 5-річної роботи дослідницької групи, якій, використавши різноманітні джерела, вдалося реконструювати історію загибелі та виживання польських євреїв в конкретних місцевостях, при цьому чимало уваги було приділено темі співучасті у їх переслідуванні місцевого неєврейського населення – поліцейських, пожежників, співробітників локальних адміністрацій, звичайних селян. Не дивно отже, що ще до офіційної презентації у польських ЗМІ почалась активна дискусія з приводу появи цього 2-томника, додатково підігріта останніми кульбітами офіційної політики пам’яті у сучасній Польщі. Поряд з цим, доводиться із сумом констатувати, що в Україні і поява подібних видань, і тим більше фахова публічна дискусія щодо піднятих у них проблем все ще залишається у перспективі. Проте результати конференцій, подібних до тієї, що відбулась у Харкові, все ж змушують більше із надією поглянути на позитивний потенціал принаймні частини українського академічного середовища.
У публікації використані світлини Ігора Дворкіна, Володимира Зілінського та Юрія Радченка.
___________________________
Андрій Усач – історик, випускник магістратури Національного університету “Острозька академія”, навчається на докторській програмі з історії Українського католицького університету, науковий співробітник Меморіального музею “Територія терору”. Працює над дисертаційним дослідженням на тему: “Місцева колаборація та Голокост в окупованій Україні: Барська округа, 1941-1944 рр.”. Коло наукових зацікавлень: історія Другої світової війни і Голокосту в Україні та пам’яті про них, участь «звичайних людей» у злочинах нацизму, розслідування діяльності місцевих колаборантів в СРСР. Живе і працює у Львові.
____________________________
[1] З програмою конференції можна ознайомитись на сайті Центру досліджень міжетнічних відносин Східної Європи
[2] До прикладу див.: Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання. Збірник наукових праць/ За ред. Р. Пирога, О. Гранкіної, Б. Іваненка та ін. – Київ, 1998; Використання архівно-слідчих справ громадян, репресованих у 1920-1950-ті рр. Методичні рекомендації/ Упор. О. Гранкіна, Д. Омельчук, Н. Московченко. – Київ, 1997.
[3] Детальніше про це видання див. на сайті Польського центру досліджень Голокосту
