18 червня 2017 р. у Лондоні в приміщенні Українського культурного центру відбулася дискусія на тему: “Жінки в українському націоналістичному підпіллі (1930–1950-і рр.)” за участі Олесі Хромейчук (Університет Східної Англії, Великобританія), Марти Гавришко (Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, м. Львів) та Олени Петренко (Рурський університет, м. Бохум, Німеччина). Організаторкою події виступила др. Олеся Хромейчук (Leverhulme Early Career Fellow) за підтримки лондонського відділення Союзу українців у Великій Британії.
У вступному слові Олеся Хромейчук наголосила на важливості дослідження жіночої історії війни, адже йдеться про досвід половини населення, який у мілітарному дискурсі стає невидимим. Війна не обмежується військом. Історично, чоловіки-військові так чи інакше вступали в контакт з жінками поза військовими діями, наприклад, як з примусовою чи добровільною робочою силою, полоненими, чи просто як з цивільним населенням, серед якого під час війни переважали жінки. Ці зустрічі призводили до цілого ряду відносин: від добровільної допомоги, яку цивільні жінки могли надавати військовим, співпраці з військовою владою, яку вимагали обставини, і до примусової колаборації, включно з сексуальною, а часто і зґвалтувань вояками цивільних жінок. До того ж, жінки брали активну участь у військових діях на різних позиціях, включно з бойовими. Отож, трактування жіночої історії як виключно мирної, невійськової, і відтак другорядної призводить до звуження наших знань про війну до фрагментарного і переважно чоловічого досвіду. Крім цього, саме оцінка поведінки влади і суспільства щодо жінок та інших маргіналізованих груп під час криз, таких як революції, соціальні катаклізми, і, безумовно, війни, дозволяє ідентифікувати ширші важливі проблеми, які переживає суспільство під час цих криз (що добре ілюструє приклад сучасної України).
Дослідниця наголосила, що війна, особливо тотальна, якою була Друга світова, охоплювала усі аспекти життя і усе населення до більшої чи меншої міри. До того ж війна підпільна, про яку йшлося у дискусії, тривала в середині суспільства – зокрема, у сільських громадах – не меншим чином, ніж на полі бою. Українське націоналістичне підпілля не могло б проіснувати так довго без підтримки цивільного населення, більшість якого становили жінки. Жінки також були задіяні у всі сфери діяльності націоналістичного руху, зокрема, у ролях медсестер, зв’язкових, пропагандисток, машиністок, розвідниць та співробітниць Служби Безпеки і на всі ці ролі, які вони виконували, на їхнє повсякденне життя і стратегії виживання впливав їхній гендер.
Олеся Хромейчук також відзначила спільні риси жіночого досвіду у різних мілітарних структурах під час Другої світової війни, зокрема, Українській повстанській армії, Червоній армії та Армії Крайовій. До них, на її думку, належать: дискриміноване становище жінок (попри широке залучення жінок до цих організацій у різних ролях їхній внесок вважався “допоміжним” під час і після війни), гендерно-базоване насильство (не лише від “ворожих”, але й від “своїх” чоловіків); відсутність належної інфраструктури для жінок у війську (не кажучи вже про гендерно-чутливу мілітарну лексику). На думку О.Хромейчук, місце жінок в історіографії та популярній пам’яті часто нагадує, за визначенням дослідниці Вероніки Ґжебальської, “кольоровий додаток” до чоловічої історії, без належного аналізу жіночого досвіду війни та його значення для самих жінок, організацій в яких вони діяли та суспільства загалом.
Про жіночу участь в українському націоналістичному підпіллі в останні роки вийшла досить велика кількість публікацій, наголосила Олена Петренко, однак на її думку, незважаючи на оприлюднення низки споминів жінок, біографічних етюдів та загалом підвищену зацікавленість в осмисленні ролі жінок в історії ОУН і УПА, існує обмаль робіт, які б виходили за рамки героїчних нашарувань. Окрім того, традиційне виокремлення жінок підпілля в такий собі особливий колектив, вирваний з контексту та актуальних дебатів щодо ОУН і УПА, певною мірою призводить до метаморфоз реальних історичних постатей та їх досвіду діяльності в підпіллі у щось міфічне, де залишається важливим хіба одне – підтвердження факту присутності жінок в мілітарних та політичних структурах. Такий «десертний статус» жіночої історії, на думку Олени Петренко, тільки відсуває спроби подивитись на історію підпілля з гендерної точки зору в далекий кут.
Історикиня сформулювала також питання, які могли б допомогти змінити вектор репрезентацій жіночої участі. На її думку, це насамперед детальне співставлення хвиль мобілізацій жінок та спектр мотивацій, розширення традиційних сфер діяльності жінок в суто “чоловічі”, як, наприклад, залучення жінок в структури Служби Безпеки ОУН, врешті – вивчення процесу ресоціалізація жінок в радянське суспільство після таборів. Окрім того, Олена Петренко вважає, що незаангажований аналіз офіційних документів міг би істотно допомогти в цьому. Так, наприклад, статистика та аргументація нагородження жінок певними відзнаками можуть послугувати для вивчення механізмів пропаганди в підпіллі. Скажімо, практики насаджування та поширення певного жіночого образу, який би підпадав під: а) уявлення про героїзм членів проводу; б) чоловіче бачення героїчного.
Відсутність історизації жіночого досвіду в ОУН і УПА, вважає дослідниця, означало б продовження та подальше утвердження лінійного наративу без «фрагментного різного Я» в історіографії українського підпілля. Окрім того, це означало б суттєві фактичні прогалини в розумінні процесів радянізації в Західній Україні та ролі в них конструкту «нової радянської жінки», структур підпілля, історії повсякдення 1930-1950-х років тощо.
Окрім того, Петренко звернула увагу на дискурс “зрадниці” та “ненадійної”, який отримав своє відображення у низці наказів та дій проводу по відношенню до участі жінок в підпіллі та фактично визначав політику щодо включення та виключення жінок в лавах УПА. Так, наприклад, мобілізаційні тенденції раннього післявоєнного періоду та помітне збільшення частки жінок у підпіллі призвело автоматично до звинувачень жінки (як загального цілого) в масових арештах членів та членок підпілля.
Підсумовуючи, О.Петренко наголосила, що дуже важливо зрозуміти: поза дискурсивними фасадами (жінка-героїня, жінка-зрадниця, жінка-звабниця) існувало реальне соціальне поле дій, яке було однозначно марковане як поле дій чоловіків. За таких умов саме категорія статі, статева приналежність ставала тією ознакою, яка позначала кордони дій та їх перехід.
Марта Гавришко акцентувала важливість включення проблем тілесності і сексуальності у дослідження підпілля ОУН та УПА крізь призму гендеру. Різне кодування жіночого і чоловічого тіла у культурі і націоналістичному дискурсі визначало не лише різницю досвідів осіб різної статі, а й їхнє сприйняття і репрезентації в колективній, індивідуальній пам’яті та історичних студіях. Так, тортуроване чоловіче тіло символізує стійкість нації, тоді як жіноче – її вразливість, сплюндрованість, безчестя і слабкість чоловіків, які не здатні його захистити. Перетворення жіночого тіла на поле боротьби радянського і націоналістичного державних проектів драматично позначилося на жіночому повсякденні. Сексуальне насильство і тортури над жінками (як учасницями підпілля, так і “цивільними”) стали поширеною практикою під час військово-чекістських операцій, бойових акцій, арештів, допитів і агентурних ігор обох сторін.
Разом з тим, маркування жіночого тіла як “національної власності” і символу честі Батьківщини та її оборонців у націоналістичному наративі приводило до контролю за ним, його інструменталізації через: 1) репродуктивний примус (задля біологічного збереження/відтворення нації і збільшення кількості її захисників); 2) використання жіночого сексуального капіталу у розвідувальній діяльності, а також – до жорстких репресій “девіантної” сексуальності (поза- і дошлюбної сексуальної активності/вагітності, романтичних/сексуальних/шлюбних відносин з “ворогом”). Сексуалізоване насильство над жінками в Західній Україні через їхню “горизонтальну колаборацію” (примусову і/чи добровільну) під час і після Другої світової війни як засіб соціального контролю залишається однією з найменш досліджених тем і потребує глибокого аналізу, у тому числі у порівнянні з подібними явищами у (по)воєнних Франції, Бельгії, Норвегії, Нідерландах, Італії, Данії, Польщі та інших країнах. Компаративний підхід дозволить побачити, як незалежно від місцевості і конкретних соціально-політичних умов, патріархатні уявлення про жіноче тіло призводять до того, що насильство над ним перетворюється на засіб повернення контролю над жінками, “відновлення” ураженої ворогом маскулінності, самоствердження чоловіків-“переможців” і написання історії їхньої боротьби.
Також Марта Гавришко відзначила, що артикулювання проблем сексуальності (її значення, конструювання, маніфестації і репрезентації) у дослідженні структур влади та ієрархії відносин в підпіллі та УПА є помітним викликом для героїчного наративу. Порушення “змови мовчання” навколо питання гендерно-базованого насильства від “своїх” дозволить не лише почути голоси жінок та переозначити, “відкрити” їхній досвід у всій його різноманітності, а й по-іншому подивитися на історію жінок і чоловіків в ОУН та УПА, де стать/гендер відігравали ключову роль.
Презентації викликали ряд питань від аудиторії, і пожвавили дискусію щодо аналогічних проблем, з якими стикаються жінки в сучасних збройних силах України у війні на Донбасі. Обговорення продемонструвало цінність гендерно-чутливого історичного аналізу не тільки для пояснення подій минулого, але і для глибшого розуміння проблем сьогодення.
Читайте також статтю Марти Гавришко Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х рр.
Олеся Хромейчук – докторка історії, викладачка Університету Східної Англії (Leverhulme Early Career Fellow, University of East Anglia), де викладає історію Радянського Союзу та Східної Європи та вивчає участь і зображення жінок у військових угрупуваннях часів Другої світової війни. У 2011 захистила докторську дисертацію у Великобританії у Школі Слов’янських та Східно-Європейських Студій (UCL School of Slavonic and East European Studies). Авторка книги «“Undetermined” Ukrainians. Post‐War Narratives of the Waffen SS “Galicia” Division» (Oxford: Peter Lang, 2013). Живе і працює у Великобританії.
Олена Петренко – докторка історії, викладачка кафедри Східноєвропейської історії Рурського університету (м. Бохум, Німеччина). Досліджує участь жінок в українському націоналістичному підпіллі. Авторка низки статтей з проблем гендерного насильства, історії участі жінок у воєнних конфліктах. Нещодавня публікація «Субъективная ответственность: участие женщин в Организации украинских националистов и Украинской повстанческой армии (конец 1920-1950-е гг.)» (СССР во Второй мировой войне: Оккупация. Холокост. Сталинизм / Ред. О. Будницкий и Л. Новикова. – М. 2014. – С. 134-148). Живе і працює в Німеччині.
Марта Гавришко – історикиня, кандидатка історичних наук (2009), молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, наукова редакторка періодичного збірника наукових праць «Український визвольний рух». Сфера наукових інтересів: гендерна специфіка участі жінок в ОУН та УПА, націоналізм і фемінізм, гендерне насильство. Авторка низки наукових статей, серед яких “Вплив «ґендерної політики» у Третьому Райху на український феміністичний дискурс в Галичині 1930-х рр.” (Українознавчий альманах. Вип. 6, 2011) та “Чоловіки, жінки, еасильство в ОУН та УПА в 1940-1950-х рр. (УІЖ. 2016, № 4). Живе і працює у Львові.
