Сергій Єкельчик: «Усі ці збіги колись мали привести мене до культурної історії України»

 «Коли я оголосив батькам, що буду вступати на історичний факультет, вони були шоковані – і правильно»

–   Я знаю, що Ви народилися в Києві. Певно, і Ваше дитинство пройшло в Києві. Розкажіть про цей період Вашого життя. Як проходили Ваші дитячі роки? Захоплення історією тягнеться ще з того періоду?

–   Це було звичайне київське радянське дитинство. Родина інженерів, російськомовна школа, у якій були дуже гарні викладачі історії. Фріда Львівна Зарудій, зокрема. Через багато десятиліть я познайомився з Володею Дібровою в Америці і з’ясувалося, що він також ходив до цієї школи й так само був улюбленим учнем цієї вчительки… Улюблене місце для прогулянок у дитинстві – Аскольдова Могила. Там на вході до парку на двох тумбах були написи про те, що за літописним переказом на цьому місці похований князь Аскольд. Тато вчив мене читати за цими написами. Думаю, багато було закладено ще тоді.

Радянським інженерам у той час доводилося брати участь у всіляких політінформаціях, щось розповідати під час вечірніх засідань гуртків із вивчення історії партії. У тата це дуже добре виходило. Під час перевірки йому навіть якось сказали, що він виступає на рівні викладача суспільних наук у виші. Можливо, я здійснив татову нереалізовану мрію, яка була захована в нього десь глибоко в душі. Проте для дітей війни й молоді часів сталінщини це не було серйозною професією, їм хотілося будувати заводи, конструювати танки. А суспільні науки – то зрадлива ідеологія. Мушу сказати, що й дідусь, і тато регулярно слухали західні радіостанції, ще школярем вони долучили мене до цього.

Батьки були впевнені, що я вступатиму до політехнічного інституту або, якщо дуже пощастить, до медичного (дідусь був військовим лікарем). Проте, коли я оголосив батькам, що буду вступати на історичний факультет, вони були шоковані – і правильно.

–    Чому правильно?

–     Бо йшов 1983 рік, Андропов закручував гайки. Історичний факультет Київського державного (тепер національного) університету імені Тараса Шевченка був кузнею молодих партійних кадрів. Батьки розуміли, що це «не моє», не та історична наука, про яку я мріяв. Та й «блату» ніякого в нас не було. Саме в той рік рекомендація обкому партії додавала два бали під час вступу. Туди йшли люди по знайомству, після армії, члени партії… Вступити до університету було майже неможливо. Зрештою, я й не потрапив туди з першого разу. Довелося один рік пропрацювати в дуже цікавому місці – на так званому Другому Арсеналі (тоді – військова частина 61809), де зараз розташований Мистецький Арсенал. У 16 років мене взяли туди на роботу слюсарем механоскладальних робіт, я навіть отримував якісь кваліфікаційні розряди. Тож для мене кожен візит до Мистецького Арсеналу – це також пригадування його радянського минулого. Воно затирається новими практиками, але воно там є, і я дуже добре знаю, яким воно було. Проте навіть за пізніх радянських часів працювати в такому будинку було неймовірним історичним досвідом. Там на стіні висіла меморіальна дошка декабристові Андрієвичу, який у 1820-ті роки працював у креслярні, у довідниках згадувалося, що це був чи не перший київський будинок у стилі неокласицизму. Ніхто точно не знав, що знаходилося у дворі, чи справді там були поховання монахинь і матері Мазепи, але були чутки про це. Це будило фантазію.

–    Продовжуючи розмову про Вашу родину, скажіть, радянський кінооператор Юрій Єкельчик – Ваш родич чи просто людина з таким же прізвищем?

–     Далекий родич, якого, на жаль, ніколи не зустрічав. Цей відомий кінооператор 1930 – 1950-х років – двоюрідний брат мого дідуся. Він помер за десять років до мого народження, але тато його знав, він бував у нас вдома у Києві. Цікаво, що коли я вже був студентом, з’явилися друком щоденники Олександра Довженка, з яких я дізнався, що в 1940-ві роки йому не давали працювати з Юрієм Єкельчиком. З політичних причин він вже не міг співробітничати з «неблагодійним» Демуцьким, а тому хотів саме Юрія Єкельчика бачити головним кінооператором у своїх картинах. У нас є родинний переказ про те, що Олександр Довженко врятував Юрія під час Великого терору. Це сприяло моєму науковому інтересу до кіно й до сталінської культури загалом. Хоч зв’язок, звичайно, цілком умовний, але я від родича не відмовляюся. Він був одним із представників так званої романтичної школи в українському радянському кіно, працював також з Ігорем Савченком, зняв відомий фільм «Богдан Хмельницький». Його й режисера Роома «Суворий юнак» – один із найцікавіших фільмів Київської кіностудії в 1930-ті роки – був на багато десятиліть заборонений рішенням ЦК КП(б)У за спотворення соцреалізму.

Цей віддалений родинний зв’язок мав колись спрацювати й він таки спрацював у той момент, коли мені треба було вже в Канаді поміняти тему дисертації. Я тоді подумав, що радянські репрезентації українського минулого було б дуже добре подати через фільм «Богдан Хмельницький» та однойменну оперу.

«Із цього почалась дорога, яка привела мене зрештою до професури в Канаді. Якби ж я тоді про це знав!»

–  Давайте повернемося до вибору фаху. Ви знали, що в той час було складно вступити на історичний факультет, але все одно обрали цей шлях. Чому? Чому була така впевненість, що саме туди Вам треба?

– Мене вабило минуле й було відчуття, що знайду свій голос у розповідях про нього. І ще в мене було ідеалістичне уявлення про професуру як справжню інтелігенцію, про науку як світ знання й культури, відмінний від світу ідеології й чиновного хамства. Треба сказати, що таких людей я справді зустрів – це були представники покоління, які визначали себе в термінах радянської суспільної ієрархії як фронтовики. Вони справді були хранителями традицій Київського університету. Тепер це дуже дивно звучить, але повірте, це саме так і було. Вони говорили інтелігентною мовою, вони думали про відтворення верстви українських науковців, а не тільки про партійних апаратників. Ще було наступне покоління викладачів, юність яких припала на українські шістдесяті.

На другий рік я нарешті вступив… Тоді ще була процедура вивішування друкованих списків вступників, прийнятих на денне відділення. У початковому списку мене не було, хоч на вступних іспитах я набрав дуже високі бали. Моя мама прямо запитала про це тодішнього декана історичного факультету, який стояв поруч. Це був професор Анатолій Федорович Кізченко – дуже цікава, дуже порядна людина, один із тих інтелігентних фронтовиків. Він відповів так: «А Ви думаєте, ми не хочемо відтворювати себе? Нам треба брати людей, які продовжуватимуть нашу працю». І він саме так і зробив. Тобто хтось отримував по два бали за рекомендацію з обкому партії, але вони таки набрали людей, які мали найвищі результати без урахування тих обкомівських рекомендацій.

Публіка на факультеті була цікава. Зі мною на курсі вчився Микола Томенко, який щойно повернувся з Афганської війни. Дмитро Табачник був на два роки старший, він уже засідав в університетському комітеті комсомолу. Парткомом університету керував молодий викладач Володимир Полохало, який пізніше був ідеологом у партії Юлії Тимошенко, а в комітеті комсомолу університету заправляв майбутній голова Верховної Ради Володимир Литвин, який тоді щойно захистив кандидатську дисертацію на кафедрі історії КПРС. Як бачите, чимало людей, які потім відіграли помітну, часто протилежну роль в історії незалежної України.

–  Розкажіть про навчання на факультеті, атмосферу, викладачів, які мали на Вас найбільший вплив?

–  На факультеті тоді було дві спеціалізації – «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу» та «Історія». Ті, хто йшов на історію КПРС, мали, як правило, визначене майбутнє – гарантовану посаду на кафедрі історії партії в педінституті області, з якої походили, або, частіше, кар’єру по партійній лінії там само чи в столиці. На спеціальності «Історія» були колоритніші кадри, цікаві студенти, у попередні роки траплялися переслідування за націоналістичні тенденції, були розповіді упівголоса про те, що хтось розповсюджував нелегальну літературу, когось виключили з університету. Був славетний професор Василь Єгорович Спицький, який, викладаючи історію України, доходив до моменту, коли Москва запалала в 1812 році, й виголошував свою знамениту фразу: «Хай вона собі горить, а ми повернемося на Україну». Була Раїса Петрівна Іванова-Іванченко – відома письменниця, яка на семінарах розповідала про переслідування української інтелігенції в 1972–1973 роках, коли сама вона й багато інших людей постраждали. Вона викладала в університеті як Іванова (за прізвищем чоловіка), а друкувалась під псевдонімом Раїса Іванченко. До речі, навіть у ті складні часи вона була популярною авторкою історичних романів. Молодий викладач Борис Іванович Гуменюк (майбутній посол, ректор Дипакадемії) у коридорі після семінару розповідав про західні дослідження агресивної радянської ядерної стратегії. Отакий дивний парадокс: з одного боку – кузня ідеологічних кадрів, з другого – цікавезні люди, які створювали навколо себе нонконформістське середовище.

Була також дуже цікава група студентів. Окрім «блатників», тут навчалися справді сильні молоді історики з Києва й різних областей, які потім створювали новий історичний наратив часів незалежності, нові наукові школи.

В університеті мені вдалося непогано вивчити англійську, хоч почалося все абсолютно випадково. Після школи моя англійська не була якоюсь видатною. Проте, коли нас розбивали на групи з іноземної мови, я сидів поруч з Оксаною Юрковою, яка зараз працює в Інституті історії України. Вона й підбила мене за компанію з нею та Ігорем Вербою (нині – професор КНУ) записатися до групи з поглибленим вивченням англійської мови, аби сидіти разом на парах. Так я познайомився з чудовою викладачкою англійської мови Людмилою Федорівною Архипович. З цього почалась дорога, яка привела мене зрештою до професури в Канаді. Якби ж я тоді про це знав!

–   Ви згадали дві спеціалізації. А Ви на якій були?

–   Звісно, на «Історії». Моя мотивація була дуже проста. Як і в більшості студентів, які мріяли про наукову працю. Усі думали, куди податися, аби бути якомога далі від заідеологізованої, задогматизованої історії Комуністичної партії Радянського Союзу, хоч за цією спеціальністю було значно легше знайти викладацьку працю. Моя курсова робота на першому курсі була про «Стоглав» – збірку релігійних приписів Московії XVI ст., яка затвердила правило хреститися двома пальцями, забороняла спілкування з «литвинами» (українцями) й використання астрономічних карт. На мій подив, ця курсова виборола нагороду на республіканській олімпіаді. В останні роки навчання мене дедалі більше вабило українське ХІХ ст. Коли я закінчував університет, то в дипломній роботі писав про українську суспільно-політичну думку ХІХ століття, яку в ті часи подавали як історію так званих «революціонерів-демократів». Але реалії були складнішими, ніж це презентувала радянська історіографія. Українські «революціонери-демократи» водночас були українськими патріотами, студентами, які 1861 року у Києві впряглися у віз, аби довезти домовину Тараса Шевченка до Канева. У такому цікавому, трохи замаскованому вигляді це була, звісно, інтелектуальна історія модерної України. За долучення до цього дослідницького напряму я дуже вдячний моїй наставниці тих часів – доцентці Ользі Кузьмівні Литвин. Вона була керівницею мого дипломного проекту, підтримувала мене у всьому. Вона також буквально «підсадила» мене на культурну історію, коли запрошувала (як добровільного помічника) показувати слайди в її класі. У ті часи слайди демонстрували за допомогою проектора, який рухав їх по колу. Він часто перегрівався й заїдав, тож помічник у цій справі був незайвим. Крім того вона дозволяла мені щось розповідати студентам. Це був вечірній клас. Ольга Кузьмівна викладала культуру Російської імперії ХVIII століття, але якось так у неї виходило, що це була здебільшого українська культура. Вона показувала портрети пензля Левицького, Боровиковського, архітектуру українського бароко. Тоді я думав, що історія мистецтва – це окрема наукова галузь. Але потім мені раптом ніби якесь віконце відкрилося, так само як пізніше з цим родичем-кінооператором. Я зрозумів, що все це – одна дисципліна, частина ширшої культурної історії України. Просто в радянський період вона існувала в різних формах, під різними назвами: як суспільно-політична думка, як мистецькі течії тощо. Ольга Кузьмівна Литвин спрямувала мене на цю дорогу, тільки я сам про це ще не знав.

Також згадую Надію Іванівну Миронець, яка тепер живе в Торонто в Канаді. Вона викладала радянський період у дуже цікавий спосіб. Спочатку задавала питання на зразок: «Чим, на Вашу думку, відрізняється сприйняття спектаклю в театрі від сприйняття спектаклю по телевізору?» Потім наставала пауза, бо ніхто не міг пригадати якесь політично правильне гасло. Не було політично правильної відповіді або вона знаходилася за межами тодішніх описових категорій радянської культури. Треба було подумати й сказати, що в театрі людина є частиною спільноти глядачів, котра реагує як група. Пізніше Надія Іванівна дуже продуктивно працювала в ділянці української культурної історії ХХ ст. До речі, недавно на «Україні Модерній» було прекрасне інтерв’ю з нею.

«Свіжий вітер змін надуває вітрила перебудови…»

–   Ви в той час брали участь у громадському житті? Якщо так, які форми мала ця громадська активність?

–  Це почалося в 1988–1989 рр., коли ми вже випускалися. «Революцію на граніті» ініціювало наступне покоління студентів півтора роки по тому. Щербицький пішов на пенсію наприкінці вересня 1989-го, коли я вже працював в Інституті історії. В Україні гласність і перебудова розвивалися повільно. Керівництво Київського університету залишалося консервативним, але знизу вже починало вирувати невдоволення. Студентів захоплювали ранні ініціативи Українського культурологічного клубу, вечори в Спілці письменників. Ми бігали на лекції на факультет журналістики, адже там була вільніша атмосфера й можна було обговорювати національну спадщину. Особливо вражали блискучі лекції Анатолія Погрібного про білі плями в історії української журналістики, але навіть він був заскочений, коли зрозумів, що до нього ходять «вільними слухачами» історики (і моя дружина з філфаку Київського педінституту). Він правильно побоювався, що така популярність у 1988–1989 навчальному році могла мати для нього неприємні наслідки. Великий «українізаційний» вплив на мене й мою дружину мало знайомство з Наталею Старченко, яка була на курс молодшою за мене, а через неї – з Максимом Стріхою і (до якоїсь міри) з їхнім колом поетів, критиків, дослідників культури.

Але університетські структури не сприяли відкритості до нових тем, нових форм громадського життя. Пригадую комсомольські збори історичного факультету у величезному актовому залі червоного корпусу, коли Горбачов вже оголосив курс на перебудову. Ніхто не знав, що вже можна говорити і як це застосовувати до ситуації в університеті, на факультеті. Ніхто не знав, чи тепер можна читати Володимира Антоновича, чи можна посилатися на статті й виступи Сергія Білоконя в Спілці письменників про приховану історію української культури. «Відкриття» Грушевського та його історії ще й не починалося, Голодомор і далі був під забороною. Попереду був ідеологічний контрнаступ влади у 1988 р. Під час зборів нормальні студенти, як правило, намагалися щось читати, наприклад, якусь монографію прогресивного тоді видавництва «Наука». Аж раптом чую, що з трибуни лунає цілковита нісенітниця, щось на зразок: «Свіжий вітер змін надуває вітрила перебудови…». Я запитав про це в комсорга нашого курсу, прекрасної людини Олі Білобровець (Карпчук) (нині вона – професорка Житомирського університету), яка пояснила, що через консервативне керівництво університету комітет комсомолу істфаку не може проводити ніяких реальних реформ. Тому вирішили зробити поетичний реверанс про свіжий вітер перебудови. Я звик до дурниць на зборах, але ця нісенітниця побила всі рекорди.

Загалом, як у 1984-му, так і в 1989-му я думав тільки про наукову кар’єру. Тільки тепер вже були надії на зовсім іншу історичну науку.

–   А далі Ви потрапили в Інститут історії? Вступили до аспірантури?

–  Тоді це називалося «стажист-дослідник». Це було дворічне призначення (фактично – еквівалент аспірантури), після якого людину автоматично переводили на посаду молодшого наукового співробітника. Ще за рік я захистився й одразу після цього став науковим співробітником. Це був дуже цікавий час: Україна здобула незалежність, розвалилося стільки структур і умовних фігур дискурсу, які треба було вживати при написанні праць.

Інститут історії кінця 1980-х рр. за директорства колишнього партапаратника (хоч і поважаної у колективі людини) Юрія Юрійовича Кондуфора не був для мене очевидним вибором. Ще на старших курсах я зовсім випадково (знову випадок!) познайомився з Віленом Сергійовичем Горським і серйозно розглядав можливість навчання в аспірантурі в Інституті філософії. Я мав би писати дисертацію про українських релігійних мислителів ХІХ ст., але мені бракувало базової філософської освіти.

В Інституті історії я потрапив до відділу Віталія Григоровича Сарбея. У той час він мав назву «відділ історії капіталізму». Через рік чи два у зв’язку із змінами ідеологічної риторики він став відділом історії України ХІХ – початку ХХ ст. Віталій Григорович – дуже цікава людина, науковець від Бога. Він писав дуже швидко й багато – підручники, посібники, монографії, довідки для державних установ. При цьому він був людиною, глибоко надломленою ідеологічним пресингом початку 1970-х років. Він хотів захищати докторську дисертацію про Михайла Драгоманова, але цю роботу «зарізали» й він був змушений написати докторську на найбільш політично коректну тему: «Маркс і Енгельс про Україну». Хоч насправді, якщо вдуматися, у темі «Маркс і Енгельс про Україну» також є багато підводних каменів, про які писав, зокрема, Роман Роздольський. Але Віталій Григорович навіть якщо й знав про це, то не хотів говорити. Він справляв враження дуже талановитої, але зацькованої людини, яка завжди казала: «Вони нам того не дозволять», «А вони нам на це таке скажуть». Постійно були посилання на «них», які сидять десь нагорі, хоч там також все змінювалося.

Мені пощастило потрапити до інституту в той момент, коли Віталій Григорович та інші історики ХІХ століття шукали нову теоретичну модель. Він запитав мене про знання мов – дуже дивне питання на ті часи, але тепер я розумію, що йому йшлося про доступ до сучасних західних концепцій. Віталій Григорович зорієнтував мене на тему кандидатської про історію України в сучасній західній історіографії, от тільки не у викривальному дусі, як це практикувалося до того, а в пізнавальному. Мене пустили до славетного «спецхрану» інститутської бібліотеки (він тоді ще існував). Там були не тільки «націоналістичні» книжки українською, а й велике зібрання книжок англійською мовою. Зокрема, ледь не всі видання Гарвардського українського наукового інституту.

Я вийшов із цього спецсховища з певними уявленнями про західну періодизацію етапів українського національного руху. Віталій Григорович цьому дуже зрадів, адже він уже починав розробляти концепцію українського «національного відродження», яка також прийшла з діаспорних видань, але мала довше коріння в працях Грушевського. Наукова періодизація й зміст основних етапів були саме тими елементами, яких не вистачало. Пізніше Віталій Григорович видав книжку про українське національне відродження ХІХ – початку ХХ століття, став укладачем кількох збірників праць на цю тему й запровадив цей термін до шкільної програми.

До речі, мені знадобився деякий час, аби зрозуміти, що українське національне відродження – проблемний термін. Він ніби підказує, що повністю розвинена модерна нація вже існувала раніше й тепер вона відновлювалася в тій же формі, тоді як розвиток нації – це складний процес, який постійно виходить на новий рівень. За це мене в 1996 році слушно трохи покритикував Ярослав Грицак у передмові до першого видання його прекрасного огляду української історії ХІХ–ХХ ст. Він уже знав мою книжку 1994 р. на цю тему. Отже, я написав кандидатську дисертацію, а пізніше – книжку, де вказав, що чеський історик Мирослав Грох розробив свою класифікацію національних рухів, прийняту у світовій науці, за якою ці рухи проходять крізь три стадії: академічну, культурну й політичну. Я певен, що багато інших молодих науковців в Україні також це читали й відкривали для себе цю концепцією. Вона так добре прижилася в нас ще й тому, що була підозріло схожою на ленінські три етапи революційного руху в Російській імперії. Вона дуже добре відповідала догматичній природі нашого тодішнього уявлення про те, якою має бути історична концепція. Але в 1994 році я потрапив до Праги, мав розмову з Мирославом Грохом й був страшенно розчарований. Він наполягав на тому, що історична міфологія й взагалі культурна історія – це абсолютно неважлива ділянка дослідження національних рухів; важливий лише соціальний склад, який і визначає все. Це було жахливе розчарування. Проте це сталося зі мною вже після Австралії, так що я був готовий в ньому розчаруватися.

«Це була прекрасна мрія. Зараз розумію, що це було просто як виграш в лотерею»

–  Розкажіть, будь ласка, про Австралію. Як Ви туди потрапили й чим там займалися?

–   Це була прекрасна мрія. Зараз розумію, що це було просто як виграш в лотерею. Це диво мало вигляд звичайного оголошення, набраного на друкарській машинці, яке можна було побачити на кожному поверсі будинку на Грушевського, 4. Тобто у кожному інституті Академії наук висіло оголошення про можливість 6-місячного стажування в Монашському Університеті в Австралії. Як я потім дізнався, їх розвішувала Тамара Гундорова, яка сама була на цьому стажуванні переді мною. Я подався й після телефонного інтерв’ю отримав відповідь, що мене беруть. Зрештою я провів там цілий рік. Я запропонував тему, яка в 1993 році (сам не знаю як) спала мені на думку, адже моя освіта зовсім не готувала до таких тем. Просто за рік до того я купив у книгарні «Сяйво» російське видання вибраних праць Ролана Барта й був під враженням його творчого методу й тематики. Я запропонував дослідити щоденне життя українських патріотів ХІХ століття: одяг, кухню, стосунки, гендерні моделі тощо як систему культурних та політичних символів. Зараз я розумію, що для того часу це був справді цікавий проект, і жалкую, що не здійснив його в повному обсязі. З нього вийшло кілька статей, які потім увійшли до книжки «Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття». Отже, до Монашу мене взяли з цим проектом.

Австралія була абсолютно іншим світом. Фізично, за відчуттям, за природою – повітря пахне вночі, наче на вулицях розбризкують якісь парфуми, але насправді це квіти. Проте найцікавішими були люди. Тамара Гундорова, яка була на стажуванні до мене і з якою я познайомився ще до того, як летіти, відкрила кілька цікавих вікон у цей новий спосіб досліджувати культуру. Але найбільший вплив на моє становлення як науковця мав професор Монашського Університету Марко Павлишин, який недавно вийшов на пенсію й ми з двома колегами зредагували величезний двотомний збірник на його пошану під назвою «Козаки на Ямайці, Україна в антиподах». Марко – абсолютно неймовірна людина, енциклопедист, який самотужки тягнув дуже багато проектів в австралійській україністиці та громадському житті. В Австралії в україністиці тоді було дві посади, їх посідали Марко Павлишин у Мельбурні і Галя Кошарська в Сіднеї.

Марко запропонував мені запровадити до україністики концептуальний апарат постколоніальної теорії. Із цього не випливало, що Україна була класичною колонією Росії, йшлося про те, що постколоніальна теорія могла запропонувати найкращий інструментарій для дослідження української культури імперського й радянського періоду. Тепер я думаю, що Марко дав мені набагато більше, хоч тоді я цього не розумів. Це була думка про засадничу єдність гуманітарних дисциплін, уявлення про те, що історія, філологія, культурознавство – нерозривний простір дослідження суспільства. Павлишин був і нині залишається інтелектуалом старої школи. Хоч він народився після Другої світової війни, зростав в Австралії, за своїми манерами, розмовою він – представник української інтелігентської традиції початку ХХ століття. Він міг би почуватися як вдома в добу Франка й Грушевського. Це класичний український інтелігент старогалицької традиції, але з прекрасним почуттям гумору й самоіронії. У такий спосіб в Австралії я отримав щось таке, чого не було в радянській традиції, не було в моєму київському житті. Я знаю, що для декого Львів був осередком, де можна було доторкнутися до такої живої традиції (до слова, Ярослав Дмитрович Ісаєвич був дуже схожий на Марка манерами), але в Києві я цього не знайшов. Павлишин став для мене зразком науковця-гуманітарія, який водночас належить і українській традиції, і сучасному постмодерному світові. Таке поєднання зробило його дуже важливою людиною для моєї ідейної еволюції. Так само, як і для Тамари Гундорової, яка також багато чого навчилася в Павлишина й після Австралії стала провідною інтелектуалкою в Україні.

Після Австралії я серйозно замислився, чи не варто мені стати славістом. Мені здавалося, що історія обмежена, більш догматична, що навіть сучасна західна соціальна історія має забагато спільного з радянською історіографією. Марко пропонував вступати до нього в докторантуру на славістику. Я, мабуть, прийняв би цю пропозицію, але він, будучи неймовірно порядною людиною, сказав, що університетської посади для мене в Австралії немає і не буде, аж поки він не піде на пенсію. Так, до речі, й сталося. Позицію Марка згодом прийняв дуже цікавий італійський україніст Алессандро Акіллі, але потім Монаш взагалі відмовився від славістики.

З такими міркуваннями я повернувся в Україну, з’їздив до Парижа, Нью-Йорка, Праги, розчарувався в Мирославові Гроху й зрештою, у 1995-му, вирішив подаватись до Канади в докторантуру з історії, а не славістики.

–  А як відбувався процес вступу до докторантури? І взагалі, як Ви дійшли до рішення, що хочете піти в докторантуру в Канаді?

–  Електронна пошта тоді ще не була добре розвинена, тож я отримав пропозицію у вигляді звичайного листа з Альбертського університету, який, дякувати Богу, дійшов на мою робочу адресу в Інституті історії. Іван-Павло Химка писав, що в них в Едмонтоні вибудовується цікавий науковий осередок. На факультеті, окрім Химки, викладав ще один українознавець – Дейвід Марплз. Канадський інститут українських студій при тому ж Альбертському університеті щойно заснував Центр імені Петра Яцика, до них переїхали Франк Сисин та Зенон Когут. На тимчасову посаду в центрі взяли Сергія Плохія. Химка запитував, чи не хотів би я спробувати себе в докторантурі на факультеті історії й класики, тим більше, що там була непогана стипендія для україністів. Я одразу відповів, що хотів би, й почав готуватися, оформлювати документи. Тоді ж я познайомився з Андрієм Дещицею (тепер – посол у Польщі), який щойно закінчив магістерську програму в Едмонтоні.

За цей рік сталося багато цікавого, особливо запам’яталася моя короткотривала праця в Центрі пам’яткознавства НАНУ й Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, який, здається, досі працює в Лаврі. Я там трохи підробляв на початку 1990-х років. Тоді всі гуманітарії працювали на кількох посадах (так само, як і тепер), адже не можна було вижити на одну зарплату. До речі, це було новим і викликало шок у людей, які за старою звичкою пишалися посадою в системі НАНУ. Центр пам’яткознавства був дуже цікавою установою. Його засновником був Петро Тронько – неймовірна людина, про яку зараз багато пишуть, радянський апаратник, але при цьому – український патріот, який фактично заснував українську регіоналістику, а не тільки пам’яткознавство. У цьому центрі я вперше доторкнувся до дослідження місць пам’яті.

Тоді директором Центру був Сергій Заремба. Я отримав чверть ставки й можливість відкрити для себе нову ділянку, яку тепер я б назвав memory studies. Зараз дослідження історичної пам’яті в Україні дуже поширене, є вже значні кадри українських науковців, що займаються цією проблематикою, а тоді це було відкриттям і частиною громадського руху за українську національну ідентичність та історичну пам’ять. Я намагався читати західну літературу й потім писати щось українською на ці теми. Але тепер я розумію, що знайшов для себе нову ділянку, яку пізніше по-справжньому розробляв англійською, та й досі в ній працюю. У Центрі пам’яткознавства завжди знали, що для України цей напрям дуже важливий. Тут не треба було двічі про це думати: були козацькі церкви, були пам’ятки, були собори, підірвані більшовиками. Цей рух за збереження історичних пам’яток завжди мав у собі патріотичний компонент.

«Я зрозумів, що я себе знайшов, що це те, що я буду робити»

–  Ви поїхали в Едмонтон і вже розуміли, що будете працювати під керівництвом Химки? Ви знали, чим будете займатися? Як відбувався вибір теми?

–  Химка був єдиним на кафедрі істориком України й Східної Європи (Марплз формально вважався істориком Радянського Союзу). Він запросив мене подавати документи, адже його остання на той час книга була про національний рух ХІХ ст. й ми знали одне одного по цій ділянці. Химка – дуже колоритна людина, він міг бути дуже контроверсійним в українській громаді (у мої часи це тільки намічалося), але він був дуже порядним у стосунках зі студентами, навіть якщо вони не поділяли його погляди. Він одразу зауважив, що культурна історія складна для нього, що він мене підтримуватиме чим зможе, але не певний, чи зможе «навчити» цьому. Це він так «прибіднявся». Пізніше він видав прекрасну книжку про культурну історію іконографії Страшного Суду. Дуже важливо, коли керівник відкритий до нових концепцій, методів і не наполягає, щоб усі погоджувалися з його власними поглядами. До речі, коли я туди їхав, я не уявляв собі канадську систему. Не знав, наприклад, які існують інституційні стосунки між Канадським інститутом українських студій і факультетом. Так сталося, що я багато часу провів саме в інституті, працюючи спочатку з Марплзом, а потім із Зеноном Когутом (був його помічником на багатьох проектах, багато чого від нього навчився).

У ті часи здавалося, що соціальна історія (особливо ХХ століття) – це те, чим треба займатися, аби отримати посаду, аби колеги помітили твій внесок у науку. Я чесно пробував, але вибрав таку ділянку соціальної історії, яка була близькою до української культурної історії. Мало йтися про перенесення столиці з Харкова до Києва й те, що сталося у зв’язку з цим у Києві. Це, звичайно, включало б інформацію про знищені пам’ятки історії. Проте, коли я приїхав до Києва працювати в архівах, з’ясувалося, що матеріали були знищені під час нацистського наступу й не було джерел для дослідження соціальної (та й культурної) історії Києва 1930-х років. Існували різні версії: за однією – у 1941 році спалили поточні справи, які лежали на столах; є ще офіційне пояснення, що частину цих архівів німці використовували в стайнях. Але може бути, що певні документи знищили свої ж, причому з полегшенням, адже там ішлося про викриття ворогів народу, знищення пам’яток. З’ясувалося: аби дізнатися рішення партійних конференцій Київської області у 1930-ті роки, наші архіви у повоєнний час робили в Москві фотокопії звітів і стенограм, що туди надсилалися.

Словом, там не було куди йти. З цього часу лишилася тільки моя довга стаття англійською про те, як із Києва робили пролетарську столицю, яку я сподіваюся з часом включити в одну зі збірок українською мовою. Там ішлося про спроби вичистити архітектуру, план міста, людей, про те, як влада намагалася збільшити відсоток пролетарів. Мене цікавила ця тема, думаю, я міг би написати про це книжку, але не було щастя, то нещастя допомогло. Я мав звернутися до Альбертського університету й пояснити, що мені затвердили тему, але через знищені архіви немає фізичної можливості написати якісну роботу. До речі, для українських істориків це досі велика проблема, адже не збереглося майже ніяких документів про знищення соборів. Є лише протокол обговорення, що робити з Михайлівським монастирем і мозаїками, який зберігся, здається, в Інституті архітектури. Партійних документів, окрім рішення політбюро з дозволом розчистити місце на площі, немає.

Я запропонував тему, яка, як я тепер розумію, також виростала з моєї праці в центрі пам’яткознавства, – про творення сталінської моделі української історичної пам’яті. Ішлося про те, як з українців виховували «молодшого брата» великого російського народу, але не наймолодшого, а другого за рангом після російського. Потім цей матеріал увійшов до книжки «Імперія пам’яті», англійською вона називається «Сталінська імперія пам’яті». І тут я вже міг розгорнутися з тим, що мені підсвідомо завжди хотілося зробити: писати про оперу, кіно, охорону пам’яток, а водночас – про те, як винайшли поняття «возз’єднання». Цей термін, до речі, запропонували українські історики, а потім його підхопили партійні кола. Одразу після війни директором Інституту історії, а також завкафедрою історії України в Київському університеті був Микола Неонович Петровський. Він витримав ідеологічну кампанію за Кагановича, у 1947-му його зняли з директорства, але на кафедрі він залишився. Саме він запропонував термін «возз’єднання» в статті до «Великої радянської енциклопедії». Звичайно, історики знали, що термін «возз’єднання» вживався в царські часи, тобто це було повернення до царської міфології. Спочатку були протести, спроби захистити термін «приєднання». Але партапарат прийняв пропозицію Петровського «на ура» й вона утвердилася у партійних тезах до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. Отже,  тепер це стало моєю темою. Думаю, тут я знайшов себе, адже це був дослідницький напрям на межі славістики й історії. У книжці навіть розглядаються історичні романи (наприклад, «Переяславська рада» Натана Рибака), обговорюються фільми, найдовший її розділ присвячений історичній опері. Я його найбільше люблю. Там ідеться про редагування «Запорожців за Дунаєм» за часів Сталіна, про те, як переписували лібрето, а також про складну історію опери Данькевича «Богдан Хмельницький». Я зрозумів, що знайшов себе, що це те, що я буду робити. Соціальна історія – це прекрасно, але мені хотілося займатися культурною й інтелектуальною історією. До того ж ця тема належала до нової дуже важливої ділянки – дослідження історичної пам’яті, яка тоді починала розвиватися в україністиці. Цим було позначене моє п’ятирічне перебування в Едмонтоні.

«У північноамериканській системі людину одразу кидають у воду й треба пливти»

–  Чи було у Вас щось на зразок культурного шоку? Як відбувалася адаптація до життя загалом і професійної діяльності за кордоном?

–  Звісно, було. Тепер, коли я вже сам є керівником студентів, які потрапляють сюди з України, я розумію, що саме відбувається в ці перші дуже складні тижні. Нова мова (розмовну іноді спочатку важко зрозуміти), інша культура, потреба знайти себе в іншій академічній культурі. Це завжди складно. Тим більше, що в північноамериканській системі людину одразу кидають у воду й треба пливти. В Австралії й британській системі докторанти не беруть курсів, вони тільки займаються наукою, натомість у Канаді й США треба рік чи півтора брати курси на дуже просунутому рівні. Тобто ти прибув, поселився десь тимчасово в людей, голова йде обертом, зміна часових поясів, незнайома обстановка, мова більш-менш знайома, але не так, щоб усе зрозуміти. Я досі не можу забути першу розмову з Химкою в Едмонтоні. Я його питаю: «То як мені дійти до університету?». Він каже: «Іди на північ». Я кажу: «А звідки я знаю, де північ?» Він відповідає: «Ти розберешся». Тобто абсолютно інше уявлення, як показувати координати, і так в усьому. Коли тебе одразу кидають в воду, треба або пливти, або ні. Якщо ні, то одразу зрозумієш, що це не твоє. Якщо потрапив на другий тиждень перебування на аспірантський семінар, то треба змагатися з іншими розумними канадськими чи східноєвропейськими студентами за кращу відповідь. А ще можуть дати самому викладати семінарську секцію великого лекційного курсу для першого чи другого року. Там просто немає іншого шляху. Або ти заговориш і заговориш добре, або ні. У такому випадку треба буде шукати інші можливості, бо викладача з тебе не вийде. І це страшенний стрес.

Звичайно, це був складний, але й неймовірно цікавий період. Я більш-менш знав, чого очікувати, хоча Канада трохи відмінна від Австралії. В Едмонтоні дуже велика українська спільнота. Я одразу почав співпрацювати з Інститутом українських студій. Зрештою, я був з родиною. Велика подяка українській громаді за те, що стипендії, які вона створила чи виборола, дозволяли докторантам із родиною не працювати фізично, а зосередитися на науці. Це можливо лише в кількох осередках українознавства за кордоном. Едмонтон – один із небагатьох таких осередків. Тоді я вже був одруженою людиною з малою дитиною, яка в Едмонтоні пішла до двомовного дитячого садочка. От тоді ми з дружиною дізналися, що канадська українська – це не зовсім та мова, яку ми вважали українською.

Від початку було зрозуміло, що це шанс не тільки залишитися у професії, а й стати істориком України із західною освітою. А далі – невідомість. Чи запропонує Україна якісь цікаві можливості після закінчення докторантури? Чи знайдеться на Заході праця для спеціаліста мого профілю? Зрештою прийшло розуміння, що мені стелилася інша дорога – стати одним з амбасадорів української історичної науки на Заході, пов’язувати ці академічні світи, писати історію України по-новому, а це надзвичайно важливо в епоху російських маніпуляцій та «пост-правди». В один час зі мною на цю дорогу стало ціле покоління молодих українських науковців, які отримали освіту й посади на Заході. І саме вчасно, адже незабаром Україна потрапила в центр уваги західних медій та політиків.

–  Після докторантури Ви отримали призначення на острові Ванкувер. Як це відбулося?

–  Це було диво на зразок австралійського, неймовірний шанс, на який я навіть не сподівався. Першого року після закінчення докторантури в Канаді не було ніяких вільних професорських посад, але в Сполучених Штатах у мене було кілька постдокторських пропозицій, включно з Гарвардським центром дослідження Росії та Радянського Союзу. Але мене більше зацікавив Мічиганський університет (головний кампус у місті Енн-Арбор), який мав дуже гарну репутацію в дослідженнях радянської національної політики. Там я провів рік, літаючи постійно до Едмонтону, де залишалася родина. На другий рік відкрилося дві посади в Канаді – одна в Саскачеванському університеті в Саскатуні (це такий собі маленький Едмонтон у преріях, гарний, але з довгою зимою) і в Університеті Вікторії на острові Ванкувер (однаково близько як до Ванкуверу, так і до американського Сіетлу). Місто Вікторія має чудовий клімат, зими зазвичай без снігу, розташування біля океану, чудові національні парки. Як жартують у Канаді, на острів Ванкувер їдуть або в шлюбну подорож, або на пенсію. З’ясувалося, що університет у Вікторії, де пішли на пенсію водночас професор слов’янських культур і професор російської історії, вирішив зекономити гроші й замість двох найняти одну людину, яка б викладала обидва курси. Серед кандидатів якраз була така людина, яка все не могла вирішити, чи вона хоче бути славістом, чи істориком, і друкувалася по обидва боки цього дисциплінарного поділу. Це був ідеальний збіг того, що я хотів робити, з тим, чого хотіли вони. Після того, як це сталося, я, звичайно, запровадив тут курс історії України, пізніше ми започаткували вивчення української мови, перейменували кафедру германістики й русистики на кафедру германістики й славістики. Словом, створили тут невеличкий осередок, де могли розвиватися ідеї, які Марко Павлишин втілював в Австралії, ідеї, над якими працював Канадський інститут українських студій. Це те, що ми досі робимо, намагаємось розбудувати українське наукове життя на тихоокеанському узбережжі Канади.

Оскільки на острові живе багато пенсіонерів і не так багато молоді, то до нас часто приїздять студенти з інших міст Канади. Серед них чимало тих, які цікавляться Україною, особливо коли дізнаються, що в нас є відповідні курси й стипендії на поїздки до Києва. У нас викладають і початковий рівень української мови. Зараз троє студентів пишуть магістерські роботи з української тематики. Наприклад, одна дівчина пише про увічнення пам’яті Небесної сотні. Вона стажувалася в Музеї Майдану й після своєї першої поїздки в Україну зробила собі татуювання на руці з написом українською «незалежність». Інші теми магістерських – українське кіно 1920-х років і боротьба проти російських інформаційних маніпуляцій, зокрема на прикладі організації «Стоп-фейк». У жодного з цих трьох студентів немає ніякого українського коріння. Це приклад того, що ми можемо виростити майбутніх канадських лідерів, журналістів, кінознавців, спеціалістів з інформаційної безпеки, музейних працівників, які водночас будуть українськими патріотами. Не тому, що це земля їхніх предків, а тому, що українознавство – це цікаво, важливо й пов’язано з антиімперською, демократичною позицією.

До речі, студентів приваблює й те, що ми не мислимо виключно дисциплінарними категоріями. Чи ближчий для мене, скажімо, історик Росії, який займається сталінським режимом? Ні, зовсім ні, це може бути літературознавець, спеціаліст з українського кіно чи антрополог, який займається українською естрадою. Західна україністика за визначенням мала стати міждисциплінарною, аби вижити. І так сталося, що цей рецепт виживання став її сильною стороною.

–   Ви згадали про рік роботи в Сполучених Штатах. Розкажіть про цей досвід занурення в американське науково-викладацьке середовище.

–   Це була постдокторська стипендія в Мічиганському університеті, яка включала призначення асистентом на кафедру історії. Невеличке містечко Енн-Арбор, у якому розташований цей провідний університет, мало величезну концентрацію американських інтелектуалів.

Тоді це була найбільша кафедра історії в США і, мабуть, у світі – близько 80 професорів. На кафедрі ще добре пам’ятали Романа Шпорлюка, який викладав там із 1965 по 1991 рік. Там на мене впливали кілька професорів. Кафедрою тоді завідував відомий історик німецького соціалістичного руху Джеф Ілі. Він був дуже уважний до людей, намагався допомагати молоді, я від нього багато взяв. Він і в memory studies працював, і в культурній історії робив цікавезні речі. До слова, він написав статтю з україністики про Українську революцію в східноєвропейському контексті на тлі німецької окупації 1918 р. Про Україну він знав не так багато, але мав уявлення про європейські моделі національних рухів, а також про німецьку політику й примудрився так цікаво написати про все це, що люди й далі продовжують його цитувати. Безпосередньо мені довелося працювати насамперед з Вільямом Розенбергом – відомим істориком Російської революції, який писав, зокрема, про українських кадетів у 1905 році (це були наші громадівці-поступовці, найближче коло відомого мемуариста Євгена Чикаленка, яке він так добре описав). Також в Енн-Арборі жив провідний спеціаліст із радянської національної політики Рональд Суні. Він спочатку викладав у Чикаго, а до Мічиганського університету повернувся пізніше. Він також мені багато в чому допоміг, особливо через кілька років, коли я шукав видавця для моєї історії України.

У Мічиганському університеті мені дали викладати величезний клас з історії Радянського Союзу, який мені подобався, адже там були розумні студенти. Бувають такі американські університети, особливо на східному узбережжі, де в студентів помітний своєрідний снобізм. Їм всі все винні, адже їхні батьки заплатили за навчання неймовірну купу грошей. Натомість у Мічиганському університеті критеріями поваги були здібності й працьовитість. Пригадую одного дуже розумного хлопця-афроамериканця на моєму семінарі з історії національностей Радянського Союзу. Ще одна блискуча студентка з цього семінару потім отримала докторат у Стенфорді.

Перебування у великому американському університеті – це також своєрідний досвід розуміння того, чого ти хочеш у житті. Чи подобається тобі жити в Америці загалом, яка освітня система тобі більше підходить. Наприклад, в Енн-Арборі професори отримували підвищення зарплатні тільки тоді, коли подавалися на посаду деінде і їх там начебто брали. Це постійне подавання на посади й, у разі відмови, перебігання з одного університету до іншого здавалося мені деморалізуючим. Був також величезний контраст між студентами на стипендії й тими, за кого платили багаті батьки. Останні їздили на величезних машинах, батьки, замість орендувати квартиру, купували їм будинки в Енн-Арборі, а потім продавали їх, ще й із прибутком. Водночас, там були студенти, яким доводилося працювати, аби мати можливість учитися. У Канаді такого соціального контрасту немає, адже всі канадські університети державні, утримуються наполовину з бюджету провінції, наполовину – через відносно невисоку (5-6 тис. дол. на рік) плату за навчання. Провінція відповідає за всі університетські будинки, за нове будівництво на кампусі тощо. Тож у Канаді такого не відчувається зовсім, ставлення суспільства тут зовсім інакше. Навіть, якщо студент із дуже-дуже багатої родини (і такі є, я знаю), як правило, його привчають це не демонструвати. Канадська модель робить вищу освіту доступною,  а головне – не перетворює викладачів на учасників ринкових перегонів. І я, правду кажучи, після Едмонтону вже відчував себе тут як удома. У Канаді немає великої різниці між університетами, не видно шаленого контрасту між студентами, не відчувається сила грошей і блату, як іноді трапляється в американській академії.

–  Розкажіть про Вашу частину життя, пов’язану з Канадською асоціацією українознавців, яку Ви очолюєте.

–  Це організація, яка об’єднує україністів з різних місцевостей Канади, аспірантів і деяких іноземних науковців, які регулярно їздять на конференції до Канади. Вона не має великого бюджету поза тим, що люди платять річні членські внески, а проте відіграє важливу роль у суспільному житті. Вона є колективним голосом канадських українознавців, який дуже потрібен у часи російських інформаційних воєн. Вона дозволяє розповідати світові про наші досягнення, організовувати наукові форуми, захищати програми під загрозою ліквідації. Окрім усього іншого, асоціація встановила нагороду для студентів за найкращу дисертацію, найкращу аспірантську доповідь на конференції, найкращу книжку й статтю, видані канадськими науковцями. Нещодавно асоціація утворила дослідну групу молодих науковців. Ми є спільнотою дослідників із чіткими західними науковими критеріями, але також спільнотою, яка може піднести голос проти інформаційних маніпуляцій, звернутися до канадської чи української влади на захист якогось проекту. Окрім усього іншого, дуже важливий обмін інформацією. Для цього ми створили групу у Фейсбуці. Наявність національної асоціації є формальною умовою участі в Міжнародному конгресі україністів, тобто ми представляємо Канаду там і Канада завдяки нам має свій голос. Останнім часом в асоціації відбувається зміна поколінь. Звісно, ми, теперішнє керівництво, дивимось на себе як на проміжне покоління, за яким прийде молодь, котра матиме кращі шанси, аби означити присутність канадських україністів на інформаційній мапі світу.

«Культурний вибір є вибором політичним, дослідження культури є дослідженням політичного життя нації»

–  Тепер питання про Вашу професійну ідентичність. У часи суцільної міждисциплінарності, думаю, багатьох дослідників/-ниць бентежить потреба визначитися, ким він/вона є. Ви теж проходили це шлях. Ви згадували, що були на роздоріжжі між славістикою й історією, соціальною й культурною історією тощо. Як для Вас минув цей процес і як наразі Ви визначаєте, у якій ділянці історичної науки працюєте?

–  Це прекрасне питання. Я вже згадав раніше, що в радянські часи була історія суспільно-політичної думки, про яку ще тоді, студентами, ми знали, що це фактично радянський еквівалент історії ідей. Історію ідей треба було критикувати. Її згадували десь у розділі «Буржуазні фальсифікації». Усі знали, що історія ідей розвивалася в нас до революції, а потім на Заході, але її треба було критикувати. Потім, уже на Заході, я зрозумів, що якісна, сучасна історія ідей – це інтелектуальна історія. Не вдаючись у деталі, різниця між інтелектуальною історією та історією ідей полягає в тому, що історія ідей – це просто ідеї, геніальні думки геніальних людей, причому здебільшого чомусь чоловіків. А от інтелектуальна історія – це передовсім історія ідей, які виникають і функціонують в суспільстві. Тут ми вже маємо справу з різними соціальними верствами, гендерні категорії починають входити у гру, все стає цікавішим і змістовнішим. Зрештою, я вважаю, що Іван Лисяк-Рудницький – провідний діаспорний (канадський і американський) історик, який займався питаннями культури й ідеології, фактично займався інтелектуальною історією, хоч тоді він це називав «історією ідей».

Проте тепер я визначаю себе в інших термінах. Я відчуваю, що в тій історії, якою я займаюся, є велика частина антропології, є щось від літературознавства, є частка традиційного й нетрадиційного мистецтвознавства, а також соціології культури. Якщо визначати це в західних термінах, то це культурна історія в широкому розумінні, яка включає помітний компонент антропології, критичної теорії, постколоніальних студій. Те ж взаємозбагачення з розмиванням дисциплінарних кордонів спостерігається в інших ділянках у славістиці, в антропології, в соціології й навіть у політичних науках, які, мабуть, найтрадиційніші з усіх. Оскільки інтелектуальне поле, у якому ми працюємо, значно ширше, значно ширшим стає й наше розуміння суспільства. Наприклад, традиційна історія ідей чи навіть історія суспільно-політичних рухів, як правило, не торкалася жіночого руху, меншин, расових проблем; скажімо, кримсько-татарської проблеми, яка тепер для нас, українців, дуже важлива, адже це один з аспектів імперської політики, який змінив історію нашої Батьківщини. Тепер ми розуміємо, що в суспільних науках відбулися антропологічний та лінгвістичний повороти, що традиційні наративи минулого мають бути не теоретичною базою, а предметом досліджень.

–  Ви займаєтесь дуже різними проблемами й хронологічними періодами, не замикаєтеся на одній тематиці. Ваші наукові інтереси включають Українську революцію й тягнуться крізь усе ХХ століття аж до сучасності (Майдану й сучасної війни). Розкажіть, як Вам вдається органічно працювати з таким широким переліком проблем?

–  Усі ці питання об’єднані проблематикою модерної української ідентичності – в усьому її розмаїтті, у її діалозі-боротьбі з імперською ідеєю. Провідною тезою української історії ХІХ – ХХ ст. не завжди була державність чи ідея державності, але завжди існувала ідея самобутності, питання про визначення окремішності від російської традиції. Царська влада розуміла, що культура є політичною справою, тому з’явилися Валуєвський циркуляр, Емський указ. Досліджуючи українську культуру в її найширшому розумінні, ми фактично водночас досліджуємо й історію української державності, адже ідентичність – це той стрижень, на якому все трималося в бездержавні часи. Тому мені весь час здається, що я пишу одну й ту ж книгу, хоча ці книжки на абсолютно різні теми, але провідна нитка одна – формування новочасної української ідентичності, розуміння, що не можна бути водночас малоросом і українцем, не можна бути патріотом Російської імперії й українцем (хіба малоросом). Тобто культурний вибір є вибором політичним, дослідження культури є дослідженням політичного життя нації. Виходить, що цей широкий культурно-історичний підхід насправді розповідає нам більше про Україну, аніж розповіла б одна з традиційних наукових дисциплін.

Розмовляла Оксана Овсіюк.

У публікації використано світлини з приватного архіву Сергія Єкельчика.

Сергій Єкельчик (Serhy Yekelchyk) – професор історії та славістики в Університеті Вікторії, президент Канадської асоціації українознавців. Його книга «Ukraine: Birth of a Modern Nation» (Oxford University Press, 2007) отримала нагороду “Книжка року” журналу “Choice” і була перекладена п’ятьма мовами, зокрема й українською (“Лаурус”, 2011 р.). В Україні виходили переклади й інших книжок професора Єкельчика: “Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві” (“Критика”, 2007 р.), “Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ ст.” (“К.І.С.”, 2010 р.), “Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після великої війни» (“Лаурус”, 2019 р.; спеціальна відзнака Львівського книжкового форуму), «Український досвід Другої світової війни» («Медуза», 2020 р.). Живе й працює в Канаді.

Усі історії