Володимир Мільчев: «Творча лабораторія історика – це навіть не гончарна майстерня, це цех з виготовлення кришталю. Там не можна робити різких рухів»

«Мені хотілося стати «кимось». Хотілося, як д’Артаньяну, взяти і завоювати, нехай навіть рідне Запоріжжя»

–  Пане Володимире, розкажіть, будь ласка, про Ваше дитинство, оскільки це дуже важливий період у формуванні особистості. Де Ви народилися, у якій родині, у якому середовищі зростали?

–   Я народився у місті Запоріжжі. Маю болгарське прізвище, бо я болгарин по батьковій лінії. Я дослідив свій родовід. Мої предки походили з кількох селищ, розташованих у межах сучасної общини Брезово Пловдивської області Болгарії – Чоба, Бабек, Зеленіково. Вони переселилися на територію сучасної України ще в 1800 році. Оселилися у Буджаку (південь Одеської області). На той час це була Османська імперія. Це був непростий період в історії Балкан через чергову російсько-турецьку війну 1787 – 1791 років. Теренами підневільної Болгарії вешталися банди дезертирів, бунтівних феодалів. Тому мої предки й спрямували свої погляди на північ. Переселившись, близько 60-ти років вони прожили у селі Таш-Бунар (сучасне с.Кам’янка Ізмаїльського району Одеської області). Після чергової війни, яку вела Російська імперія невдало для себе, ці землі опинилися під владою Молдавського князівства, до якого були приєднані внаслідок Паризького мирного договору 1856 року. Тому мої предки в черговий раз рушили ще далі, аж на береги Азовського моря, до Таврійської губернії. Сталося це в 1861-1862 роках. Врешті-решт остаточно вони оселилися у селі Преслав (нині Бердянського району Запорізької області). Саме звідти походить мій рід, починаючи з прапрадіда, там народився і мій батько. В дитинстві і юності я часто бував в цьому селі, нині також підтримую зв’язок із цим місцем.

Мій рід по материнській лінії – українці. Мати родом із селища міського типу Велика Лепетиха Херсонської області, що на березі Дніпра. ЇЇ дівоче прізвище Куниця, от таке козацьке. По всіх лініях в її роду носії характерних прізвищ: Соляники, Гречки, Гречихи. За матеріалами ревізій і метричних книг я з’ясував, що вони – переселенці з Полтавської і Чернігівської губерній, а також з українських селищ Курської губернії, тобто з Курської Слобожанщини. Мешкали вони у селі над Великим Лугом, як ще називали дніпрові плавні, затоплені у 1955 році Каховським водосховищем.

Тобто за обома гілками я є корінним таврійцем, оскільки мої предки жили на теренах Бердянського та Мелітопольського повітів Таврійської губернії – земель колишнього Кримського ханства. Звісно, наскільки цей термін можна вживати до мешканців земель, заселених заново наприкінці XVIII – в ХІХ століттях.

Мої батьки, як і багато молодих людей в ті роки, поїхали у місто, щоб вирватися із сільського напівзлиденного існування. Батько вступив до школи фабрично-заводського навчання. Мати також поїхала у місто по «робітничій путівці», як це тоді називалося. Тут, в Запоріжжі, вони і зустрілися, а в 1964 році побралися. Тут народилися я і моя сестра Наталя, старша за мене на сім років.

Батьки мали великий вплив на моє формування. Мені дуже пощастило, оскільки моя мама Лідія Василівна (1939 р.н.) працювала бібліотекаркою у будинку культури. Тому у мене книжки були з доставкою додому. Мати намагалася слідкувати за читацькою кон’юнктурою, обирала те, що було б цікаво дитині, підлітку, юнаку. Завдяки цьому я став людиною з майже фізіологічною потребою читати.

Мій батько Іван Михайлович (1938 р.н.) – будівельник. Після школи ФЗН він працював на будівництві, заочно вчився у будівельному технікумі. Також заочно закінчив Вищу школу профспілкового руху у Харкові, він економіст праці. Закінчив вчитись, мабуть, років за 40. Майже двадцять років працював головою профспілкового комітету будівельного тресту «Запоріжалюмінбуд».

В родині спідлкувалися переважно російською, хоча українська також спорадично була присутня. Мати часом розмовляла місцевою українською говіркою (я вважаю, що це не суржик, це наддніпрянський діалект). Батько також намагався кинути хоч слово болгарською, звертаючись до нас, своїх дітей. Коли ми трохи підросли, додалися поїздки в села. Там фактично відбулось знайомство із рідними для мене за фактом народження болгарською та українською мовами, проте до певного часу я їх не знав.

З українською, звичайно, я трохи раніше впорався, попри те, що в майже мільйонному Запоріжжі була лише одна українська школа. В моїй школі всі предмети викладалися російською, але було десь дві години на тиждень української мови та година чи дві літератури. Разом із щепленевим ефектом літніх поїздок до села цього виявилося достатньо для того, щоб десь у 13 років я розмовляв чи не найкраще на паралелі, чому дивувалася вчителька української мови Неля Павлівна Жир. З болгарською, звичайно, було трохи складніше. По-перше, родичі говорили на достатньо архаїчному діалекті. По-друге, ніякої системи в навчанні не було. Зараз є більше можливостей, у Запоріжжі діють недільні школи, де викладають болгарську. У селах болгарська мова зараз також викладається. Хочу наголосити, що болгари становлять достатньо значну кількість населення у нашому регіоні. Це 30 населених пунктів вздовж узбережжя Азовського моря на півдні сучасної Запорізької області.

–   Ви згадали про школу. Розкажіть про цей період Вашого життя, чим запам’яталися шкільні роки?

–  Я пішов у школу в 1979 році. Це була звичайна школа, хіба що вона знаходилася і знаходиться в мальовничому районі міста, майже на березі Дніпра, біля мосту Преображенського, школа № 37. Вона була відома тим, що була найменшою за кількістю учнів в тодішньому Орджонікідзевському, а нині Вознесенівському районі міста. Справа в тому, що на той час там було мало багатоповерхових будинків, фактично це було велике селище. Навколо були залишки села Вознесенка (воно активно заселялося після ліквідації Запорозької Січі, зокрема запорозькими козаками). У середині 1970-х у нашому закутку стояв лише один дев’ятиповерховий 10-під’їзний будинок, а навколо було «село» – кукурікали півні, бігали кури, гуси та інша живність. Дільничний міліціонер проводив бесіди з місцевими жителями, щоб вони не тримали свиней, бо це, мовляв, уже місто. Зараз частина району перетворилася на елітне котеджне селище. Тоді ж це була напівсільська місцевість майже в центрі міста. В такій цікавій атмосфері я зростав.

Школу я закінчив в 1989 році. Відмінником не був, мав в атестаті сім четвірок. Переважно четвірки були з точних наук: фізика, алгебра, геометрія тощо. Я їх десь класу до дев’ятого вчив, а потім вирішив, що вони мені не дуже потрібні.

–   Чи захоплювалися Ви історією в шкільні роки? Чому вирішили пов’язати своє життя з історією і вступити на історичний факультет?

–  Так, мене вабила давнина та історія. Звичайно, сусідство з «колискою козацтва» вплинуло на мої вподобання, до Хортиці мені було подати рукою. До речі, це міф, що в Запоріжжі саме на острові Хортиця була Січ. Січ, вірніше її предтеча, була на Малій Хортиці (острів Байда). Я жив і живу в районі, який знаходиться на березі Дніпра. З мого балкона чудово видно Хортицю. Частина дитинства пройшла на цьому острові. Ми часто з друзями бували там, рибалили та купалися. А в 1982 році там збудували музей. Ми його відвідували з шкільними екскурсіями, дивились на старовинні предмети, зброю, амуніцію, монети – все це мене захоплювало. Коли я виїжджав в село до маминих батьків, любив блукати вздовж урвищ – Каховка розмивала береги і там багато чого цікавого можна було назбирати. Тому, певно, закономірно, що я опинився на історичному факультеті.

Проте я не знав, ким я буду і куди буду вступати до самого випуску зі школи. Десь до 8-9-го класу я хотів стати моряком. У мене по батьковій лінії всі чоловіки були пов’язані з морем. Романтика моря вабила, вода була моєю стихією. Пізніше, коли романтика спала, з’ясувалося, що для того, щоб стати не просто матросом, а якоюсь поважною людиною (капітаном, старпомом тощо) треба багато й ретельно вчити точні науки: математику, астрономію. Я зрозумів, що не настільки люблю море, щоб п’ять років їх вчити в інституті чи в морехідному училищі.

Потім мені хотілося спробувати себе у багатьох професіях, але гуманітарного спрямування. Наприклад, хотілося стати дипломатом, проте мені швидко дали зрозуміти, що в дипломатів є свої діти й онуки. Також я міркував про вступ на факультет журналістики, але в Запоріжжі такого факультету тоді ще не було. Київ та Львів були без варіантів – якщо хтось скаже, що в радянські часи не було корупції, не вірте цьому. Принаймні у випадку вступу до престижних вищих навчальних закладів це явище було присутнє. А історичний факультет станом на 1989 рік був «кузнею кадрів». Після істфаку можна було працювати у райкомах, міськкомах. Ті, хто вже відслужив у армії, могли розраховувати на кар’єру в міліції, Комітеті державної безпеки, тобто це був престижний факультет. Не скажу, що я керувався саме цими міркуваннями, але амбітність була присутня і мала вплив на вибір факультету. Мені хотілося стати «кимось». Хотілося, як д’Артаньяну, взяти і завоювати, нехай навіть рідне Запоріжжя. Це характерно для багатьох молодих людей. Тому я обрав історичний факультет Запорізького державного університету і вступив з пристойними результатами екзаменів.

«В 1994 році ми закінчили історичний факультет з однорічною донечкою Катериною на руках, дипломами про вищу освіту і повнісінькою невідомістю, що робити далі»

–  Розкажіть про Ваші студентські роки. Можливо, Ваші наукові зацікавлення викристалізувалися десь в той час?

–  В університеті доля звела мене з надзвичайно цікавими людьми. Так сталося, що в 1989 році, коли я став студентом академічної групи 0719, на історичний факультет потрапила (але не навчатися, а працювати) людина, зустріч з якою була для мене доленосною. Це був мій науковий керівник, мій вчитель, покійний професор Анатолій Васильович Бойко. На той час він ще не був ані професором, ані доцентом, і взагалі ще навіть не захистив кандидатську дисертацію. Він сам народився в Запоріжжі, навчався в Дніпропетровську на історичному факультеті, у 1989 році закінчив аспірантуру. У нього в Запоріжжі була дружина і двоє дітей. Тому він влаштувався асистентом на історичний факультет Запорізького університету. Його захист відбувся десь взимку 1990-го року. Молодому спеціалісту треба було дати навантаження, перекинувши частину годин від інших викладачів. Тоді я мав писати курсову роботу у ще одного випускника Дніпропетровського державного університету – доцента Князькова Юрія Петровича. Він був знайомий з Бойком з часів Дніпропетровська. Як я жартую, Князьков віддав мене Бойку за дві цигарки. А було це так: вони йшли на перекур, Бойко пригостив Князькова цигарками і запитав: “Юрію Петровичу, мені не вистачає навантаження, дай мені кілька годин.” – “Курсовими візьмеш?” – “Візьму.” – “А он охламон стоїть, забирай його”. Цим охламоном виявився я.

У Юрія Петровича Князькова я мав писати курсову роботу на тему «Ногайське населення в Північному Причорномор’ї». Не скажу, що мені не подобалося ця тема, але я важко собі уявляв, хто такі ногайці, знав тільки, що кочовий народ. Анатолій Васильович був великий демократ, він дав мені можливість обрати тему самому. Він сказав так: «Тобі не подобаються ногайці? Прізвище у тебе болгарське. Хочеш писати “Болгарське населення Північного Причорномор’я”?» – «Хочу. Це цікавіше, буду досліджувати свої корені». Так десь з 1989 і до 2000 року я у науці формувався як болгарист. Насамперед мене цікавила історія болгарської діаспори на півдні сучасної України. Це достатньо велика група людей. За офіційним переписом 2001 року –  більше 300 тисяч, хоча ці цифри не зовсім точні, можна говорити про півмільйона сучасних громадян України. Особливо помітна ця етнічна група в Одеській та Запорізькій областях. Тобто це болгаристика із краєзнавчим ухилом.

Анатолій Васильович на початку нашої роботи, попри свою зайнятість і підготовку до захисту кандидатської дисертації, сам уклав солідний бібліографічний перелік праць, які я мав опрацювати. Переважно вони складалися із робіт кінця ХІХ – початку ХХ століття. Також він познайомив мене із системою МБА – міжбібліотечного абонементу, розповів, як ним користуватися. І через університетську та обласну бібліотеки я три роки поспіль користувався книжками, які мені абсолютно безкоштовно надсилали із бібліотек усього тодішнього Радянського Союзу. Це тривало десь до 1992 року, тому що після розпаду Радянського Союзу ця система почила в Бозі, але певний час за інерцією працювала навіть в реаліях раннього СНД. Я отримував книги з Новосибірська, Ленінграду, Москви, Києва, тобто з міст, де були вільні примірники, які можна було надіслати. Це були унікальні видання, деякі на мікроплівках, деякі в оригіналі. Таким чином, до 5-го курсу я знав достатньо багато з цієї теми. Мені пощастило, що на історичному факультеті вчилося ще декілька студентів-болгар. Ми групувалися за науковими інтересами. Один з них, мій друг Сергій Пачев, який був на курс старший за мене, займався фотографією. Нині він доцент Мелітопольського державного педагогічного університету, адміністратор науки, заступник декана історичного факультету. У студентські роки разом ми сформували достатньо солідну бібліотеку з діаспорної болгаристики завдяки тому, що я замовляв книжки, а Сергій їх перефотографовував. Пізніше він захистив кандидатську дисертацію з болгаристики, присвячену створенню приазовського (таврійського) анклаву болгарських колоній.

У 1994 році я написав і захистив дипломну роботу під назвою «Духовна культура болгарського населення Південної України». Це була достатньо велика робота, яка до скорочень за обсягом була майже як кандидатська, тому що у мене було багато гарного матеріалу. Робота була пристойно захищена і зустрінута доброзичливо.

–   Період Вашого студентства співпав з крахом Радянського Союзу. Яким факультет був в той час? Чи впливала зміна політичної ситуації на навчальний процес?

–   Так, важливо згадати, що мої підліткові роки та юність припали на Перебудову. Нас ще два роки встигли помордувати історією КПРС. Ми були трохи нахабні у порівнянні зі студентами, що були старшими за нас на 2-3 роки. Ми відчували подих свободи. Це був ефект, без перебільшення, відкритої кватирки, коли ти вдихав свіже повітря. Тоді врешті-решт припинили глушити «ворожі» радіостанції. До речі, я з 13 років їх постійно слухав, незважаючи на глушилки. Не скажу, що мене тоді дуже цікавила політика, більше подобались музичні передачі про рок, як-от «Рок-посевы». «Сева, Сева Новгородцев, город Лондон, Би-Би-Си» – такими були позивні цієї передачі. Пізніше, років з 15-16, почав слухати щось, що стосувалося політики. Тому, звичайно, нас загнати в аудиторії на нуднуваті схоластичні лекції з історії КПРС було важко. Тим більше, що у пресі і на телебаченні вже пішов шквал повідомлень про те, що «дєдушка» Ленін, виявляється, не зовсім добрим був. Тож гарним тоном було прогулювати лекції з історії КПРС. Атмосфера була така, що навіть апологети, люди, які б мали прочищати нам мізки, відчували, що справа йде до кінця, бачили це і ми. Попри притаманний нам здоровий цинізм, великим подивом було спостерігати, як дехто з викладачів – колишніх радянсько-компартійних активістів – перефарбовувався за місяць-два в полум’яних націоналістів. Проте, хочу сказати, що більшість викладачів не були закостенілими комуністами, радше звичайними конформістами, «перестраховщиками».

Коли траплялася можливість, керівництво могло вийти за жорсткі рамки ідеологічних обмежень. Наприклад, пам’ятаю випадок, коли замість лекції з історії КПРС нам організували зустріч із учасником Громадянської війни, одним із перших комсомольців Олександрівська (назва м. Запоріжжя до 1921 р.) Євгеном Петровичем Орловим. Він приїхав на конференцію з нагоди 100-ліття від дня народження Нестора Махна за запрошенням місцевої «Спілки анархістів». Приїхав аж із Ленінграду, де він тоді мешкав. Це був жовтень 1989 року, діду було вже за 90 років, але він був ще при пам’яті. Восени 1919 року, коли більшовики були союзниками анархістів, він певний час перебував у об’єднаному штабі. Там він на власні очі бачив батьку, спілкувався з такими постатями, як Теодосій (Феодосій) Щусь, Льова Задов, тобто людьми, що були наближені до батька Махна. Це зустріч сприймалася як оксюморон, проте це робилося для того, щоб показати, що не все було однозначно, були не тільки революціонери-більшовики, але й борці за волю «іншої масті». Такі зустрічі влаштовувалися з дозволу факультетського начальства. Деканом на той час був Юрій Євгенович Івонін – чудовий медієвіст, знаний не тільки в тодішньому СРСР, але й у світі, людина ліберальних поглядів.

Також у той час почало з’являтись багато журнальних та газетних публікацій, перевидавали різноманітні книжки, зокрема діаспорну літературу. Ми отримали можливість побачити більш об’ємну картину минулого. Зокрема, було знято табуювання з проблематики Голодомору. З’явилась можливість досліджувати що хочеш. Проте я тримався своєї лінії, займався тим, що мені подобалося – болгаристикою.

–   Хто справляв на Вас найбільший вплив в студентські роки?

–   Історичний факультет в Запоріжжі тоді сприймався як провінційний, фактично він і був таким, якщо порівнювати з тогочасними київським, одеським, дніпропетровським історичними факультетами. Чому? Тому що було обмаль кадрів, вони тоді ще тільки формувалися. Проте вже тоді у нас було багато блискучих лекторів.

Найбільший вплив на мене справляв, звичайно, мій науковий керівник, вчитель і наставник Бойко Анатолій Васильович. Також запам’яталися лекції із етнографії Андрух Світлани Іванівни, лекції з археології Тощева Геннадія Миколайовича, а також лекції з історії України, які читав професор Сергій Романович Лях. До речі, він викладав українською мовою, що було досить екзотично на той час. Це був, здається, єдиний викладач, який читав лекції, проводив семінарські заняття та спілкувався зі студентами виключно українською мовою. Потім до нього долучився Бойко Анатолій Васильович, який теж викладав українською. Також запам’яталися лекції з історії України знаного в університетських (і не тільки) колах Федора Григоровича Турченка, багаторічного декана нашого історичного факультету. Блискучими були й лекції Сергія Михайловича Тимченка, присвячені радянській добі, починаючи з 1941 року.

До того ж в часи мого навчання непогано фінансувалася такий вид роботи, як гостьові лекції. Тому до нас в університет, як правило, навесні приїжджали лектори з інших вишів і ми мали можливість чути багатьох цікавих науковців з України (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Острог), а також з Москви та Ленінграду. У 1992-1993 роках така практика ще була. Це було добре, бо ми, так би мовити, визирали за віконце рідної хати. Нас привчали бачити трошки далі, ніж «рідний хутір».

–  Чим найбільше запам’яталися студентські роки?

–  Це були цікаві часи: не тільки інформаційний простір відкрився, а й споживацький. Це дуже бентежило молодь, тому що хотілося скуштувати, поїсти, попити, одягнутись і багато хто не міг втриматись від цих спокус – кидали все та йшли у бізнес. Чесно кажучи, я і сам маневрував з другого до четвертого курсу: періодично їздив «гендлювати» у Польщу. В Україні купували речі і везли в Польщу продавати, з того можна було мати якийсь зиск. Для молодої людини це було дуже важливо, це дозволяло краще одягатись, мати змогу запросити кудись дівчину.  Для мене це не було системно, але загалом це було дуже поширене явище: я зустрічав в Польщі багато студентів зі Львова, багато було і з Запоріжжя. Траплялися кумедні історії, коли сидиш десь у Новому Таргу, або у Лімановій (це південна Польща, на кордоні зі Словаччиною), чимось торгуєш, а до тебе озиваються: «Що і ти прогулюєш пари?». Підводиш очі, а це знайомий хлопець з біологічного факультету. Це були бентежні часи, «лихі дев’яності». Цей період важко переживали люди інтелектуальні, ерудовані, які не хотіли кидати навчання чи науку.

Також дуже важливо згадати, що моє особисте життя склалося завдяки істфаку. Я одружений на своїй одногрупниці Анжеліці. Ми познайомилися на першому курсі, у 1989 році, потім десь рік придивлялися один до одного, а після першого курсу почали зустрічатися. У липні 1992 року ми одружилися. Нам було по 20 років всього, але дивлячись на сучасних двадцятирічних, дивуюся, якими ми були дорослими на той час. В серпні 1993 р. у нас народилася донька. Дружина не пішла у академічну відпустку, вона продовжувала вчитися. Ми бігали на пари по черзі, просили друзів з курсу писати лекції під копірки, якось викручувались. В 1994 році ми закінчили історичний факультет з однорічною донечкою Катериною на руках, дипломами про вищу освіту і повнісінькою невідомістю, що робити далі.

А ще в мене було направлення до аспірантури, яке я отримав після успішного захисту дипломної роботи. Проте направлення було до іншого вишу, до Запорізького машинобудівельного інституту, бо на нашому факультеті не було місця. Там теж була кафедра історії, тому що історію вивчали скрізь, але я не пішов, оскільки не хотів залишати свого наукового керівника. Я не хотів ні до кого, крім Анатолія Васильовича Бойка. До того ж треба було годувати родину, а аспірантура такої можливості не давала. Тому в 1994-1996 роках я працював в комерційному банку, просто тому, що треба було якось виживати.

«Змиритися з тим, що не зможу писати історію, творити власний наратив, реконструювати давно минулі події, я не зміг би»

–  Що спонукало Вас повернутися до думки про аспірантуру? Чому Ви все ж обрали науку?

–  Розумієте, в банку я заробляв достатньо пристойні гроші, але почав сумувати. У мене стали сумними очі. Кожну вільну хвилину я читав книжки. Мене тягло знову до історії. Я зрозумів просту істину – я можу просидіти тут і 20 років, можу заробляти добре, але потім озирнуся і зрозумію, що я прожив життя не так, як мені хотілося. Це мене по-справжньому злякало. В 1995 році я прийшов до свого наукового керівника і сказав: «Анатолію Васильовичу, я хочу до Вас». Він відповів: «Володю, я за, але місць немає». Тоді ми вирішили, що я прикріплюся на кафедру історії України пошукачем для здачі кандидатських іспитів. Впродовж наступних півроку, з листопада по травень, після роботи вечорами я ходив на курси англійської і філософії, після чого здав на п’ятірки кандидатські іспити. А в 1996 році у Анатолія Васильовича з’явилося місце в аспірантурі. Я здав лише вступний іспит з історії України, а здані кандидатські іспити зарахувались мені під час вступу. Я пішов із попереднього місця роботи і зосередився на науці. Було достатньо скрутно, але вийшла працювати дружина, вона підтримувала мене в цьому сенсі. До речі, моя дружина все життя працює за фахом, викладає історію та інші суспільні науки в коледжах та вишах міста.

–  Над чим Ви працювали в аспірантурі? Яку тему кандидатської дисертації обрали?

–  Я вирішив писати роботу про болгарське населення Південної України у XVIII столітті. Ах цей період Просвітництва, ах ця куртуазність! Століття рицарів плаща і кинджалу! Ці кліше та образи, тиражовані історико-пригодницькою літературою, кінематографом, дуже мене вабили. Це була епоха військової колонізації на Півдні України, коли Російська імперія активно залучала переселенців з Балканського півострова, насамперед сербів і східних романців (валахів і молдован) і, меншою мірою, болгар. Тож вибір був для мене очевидним.

Головне, що я навчився робити в аспірантурі – добре «читати». Справа в тому, що в студентські роки я працював переважно з опублікованими джерелами і з історіографічним доробком попередників. А в 1997 році я, зухвалий аспірант, з’явився у ЦДІАК України і накинувся на фонд №1413 «Слов’яно-сербська комісія», де була величезна кількість матеріалів з моєї теми. Скоропис XVIII століття взагалі непростий для прочитання: це виносні літери, титла тощо. Навіть, коли текст написаний гарно вимуштруваними канцеляристами із центральних установ, читати непросто. А документи цього фонду писалися писарчуками, які часто були навіть не росіянами, а греками чи сербами. Зрозуміло, що це відобразилося на палеографії, половина літер писалися  на грецький манер. Почерк, ніби «пишу Вам, душа моя, на чоботі свого вбитого товариша» – розібрати бодай щось було неможливо. В мене був шок, я нічого не міг прочитати!

Проте скоро мені знаючі люди порадили почати з іншого фонду, з 59-го – «Київська Губернська канцелярія». Так я і зробив. Читалося нормально, я на цьому фонді натренувався так, що через тиждень вже нормально читав тексти будь-якої складності. А от після «Слов’яно-сербської комісії» мені не страшний був навіть архів Коша Нової Запорізької Січі. Словом, я навчився «читати» і після цього мені відкрився новий світ. Це неймовірне відчуття, коли ти торкаєшся того самого документа, до якого торкалася якась відома історична постать: кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський, Катерина ІІ, світлійший князь Григорій Олександрович Потьомкін тощо. Це надзвичайно цікаво і зворушливо. Звичайно, робота в архіві мала і зворотній бік. Бувало, розкриваєш фоліант (а він пройшов обробку сіркою, щоб його не їла комашня, або грибок не поширювався, але після того його ніхто не брав) і починаєш голосно чихати, бо сірка відчувається скрізь: в повітрі, на твоїх руках. Але це достатньо екзотично, цікавий досвід. Особливо гостро ця архівна магія відчувалась 20-25 років тому, коли ще не було розквіту цифрових технологій, які дозволяють читати історичні документи навіть з екрану власного смартфону. На той час можливість читати такі документи здавалася мені чудом.

Роки аспірантури були часом, коли я остаточно став тим, ким став, я зрозумів, що по-іншому не зможу. Змиритися з тим, що не зможу писати історію, творити власний наратив, реконструювати давно минулі події, я не зміг би.

–   Крім роботи над дисертацією, чим ще позначився період аспірантури?

–    Під час навчання в аспірантурі запам’яталися усілякі аврали, тому що це був час, коли Анатолій Васильович згуртував команду учнів зі своїх студентів та аспірантів. Ми дуже активно працювали, писали статті, видавали збірки публікацій, власні журнали, наприклад, «Південна Україна XVIII-XIX століття». Ми виконували повністю всі етапи підготовки журналу до друку: написання статей, вичитка, макетування, коректура. Потім журнал тиражували на різографі. Ми навіть займалися проклеюванням обкладинок. Авралів вистачало: були всеукраїнські, міжнародні конференції, до яких теж готували збірки. Ми були освіченими та самовпевненими хлопцями і дівчатами, ми вважали, що все знаємо та вміємо.

В той час при університеті було утворено кілька наукових структур. Я з гордістю скажу, що я причетний до діяльності такої з них, як Запорізьке відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Після смерті Анатолія Васильовича Бойка в 2010 році, я очолив це відділення і воно досі діє при нашому університеті. В цей же час було утворено Запорізьке наукове товариство імені Якова Новицького. Ним зараз опікується інший учень Анатолія Васильовича, Сергій Білівненко, який також працює на історичному факультеті ЗНУ.

Саме тоді і саме так постала когорта учнів Анатолія Васильовича Бойка, які знані зараз в Україні та за її межами. До наукової школи Бойка належать сучасні доктори наук, професори. Це подружжя Ігор Лиман та Вікторія Константінова з Бердянська, це Віталій Андрєєв і його дружина Світлана Андрєєва. Це Владислав Грибовський, знаний дослідник і номадолог, фахівець з історії ногайців, кримських татар XVIII-XIX століття, козакознавець. Колишні запоріжці, а нині мешканці Едмонтону Роман Шиян і Олександр Панкєєв; Наталя Сурева (Санкт-Петербург); Надія Швайба (Ростов-на-Дону) та багато інших гарних науковців… До становлення наукової школи Анатолія Васильовича Бойка були дотичні колеги з різних куточків України та за її межами. Це, зокрема, Микола Павлович Ковальський, Ганна Кирилівна Швидько, Юрій Андрійович Мицик, Віктор Анатолійович Брехуненко та багато інших.

Аспірантура подарувала мені знайомство з дуже цікавими людьми – приятелями-аспірантами та наставниками. Мені пощастило познайомитися із чудовим вченим-болгаристом, покійним Павлом Степановичем Соханем. Він довгі роки був директором Інституту української археографії та джерелознавства. Він же був першим опонентом на захисті моєї кандидатської дисертації. До речі, це саме він підказав мені з чого почати працювати, коли я був у розпачі після першого досвіду роботи з фондом «Слов’яно-сербська комісія». Частим гостем в Запоріжжі на конференціях був Ярослав Романович Дашкевич. В ті роки я мав можливість і щастя спілкуватися з ним. Значна частина моїх наукових контактів, моя мережа колег-науковців, плекалася саме в ті роки.

«Скажу відверто, не бачу жодної високої місії у тому, що я стільки років життя присвятив Кліо, я роблю це виключно, тому що мені цікаво»

–  Ви писали кандидатську дисертацію по болгаристиці, формувалися як фахівець саме в цьому напрямку, проте нині основним Вашим науковим заангажуванням є історія козацтва. Як відбулася переорієнтація на цей напрям досліджень і з чим вона пов’язана?

–   Своєрідною межею для мене став 2000-й рік, коли я захистив кандидатську дисертацію. Вже наступного дня після захисту Анатолій Васильович запитав, чим я думаю займатися далі. Треба було або продовжувати те, чим я займався, або шукати іншу тему. І я, молодий, амбітний, ще навіть не отримавши диплом кандидата наук, придумав тему своєї майбутньої докторської. Спочатку тема була сформульована приблизно так: «Парамілітарні спільноти Центрально-Східної Європи» в якійсь абсолютно неоковирний проміжок часу – з XV по XX століття. Правда, Анатолій Васильович мене попереджав, що трьох академічних інститутів не вистачить, щоб підняти таку глибу. Проте мені дуже хотілося дослідити велике степове пасмо, фронтир Великого Кордону, який простягся від Адріатики й Балканського півострова майже до Китаю, межу між християнською та мусульманською суперцивілізаціями, між кочовим та осілим світом. Однак досить швидко і я збагнув, що на цій темі таки можна надірватися.

Це стало зрозумілим вже у 2001 році, коли стартували мої відрядження до архівних, музейних, бібліотечних установ за межами України. До того часу я більше працював в українських архівосховищах, менше з архівами Російської Федерації. Для підготовки кандидатської дисертації певну частину документів з архівів Росії мені люб’язно надав Анатолій Васильович. Він завбачливо, ще у 1980-х роках, створив свій архів копій, у нього була достатньо велика кількість мікрофільмів і він дозволяв своїм учням ними користувався.

Тепер же треба було опановувати закордонні архіви. Мені добряче допоміг у цьому грант, отриманий в 2001 році від Канадського інституту українських студій. Він був отриманий саме під цей зухвалий проект, під цю тему «Від Адама до Потсдама». З цього почалися мої активні закордонні поїздки.

Перша поїздка була на місяць до Москви в листопаді 2001 року. Я працював в Архіві зовнішньої політики Російської імперії при МЗС РФ, Російському державному архіві давніх актів і Російському державному військово-історичному архіві, а також в Історичній бібліотеці. Взагалі впродовж 2001-2004 років я багато разів, по місяцю – півтора місяця, їздив до Москви та Санкт-Петербургу. У місті на Неві займався евристикою в Російському державному архіві ВМФ, Російській національній бібліотеці, Санкт-Петербурзькому Інституті історії РАН… А також їздив до Краснодару, де працював з фондами військової канцелярії Чорноморського козацького війська, з фондами наказних отаманів. Тобто побував скрізь, де присутні комплекси зарубіжної україніки XVIII століття.

До речі, саме в Краснодарі я познайомився і потоваришував із Сенем Дмитром Володимировичем, тоді також молодим дослідником, а зараз доктором наук, професором Південного федерального університету. Вже впродовж 17 років ми підтримуємо дружні стосунки та професійні контакти, є співавторами низки наукових публікацій і плануємо, попри все, продовжувати цей авторський тандем.

З метою архівного пошуку у ті ж роки я побував у Сербії та Хорватії. Ця поїздка припала на літо 2002 року. На той час я вже був знайомий з багатьма сербськими дослідниками, але віртуально, через Інтернет. Проте мене там чекали. Я був фахівцем з проблем балканської колонізації у XVIII столітті, обов’язково дотичної до проблем Нової Сербії і Слов’яносербії – двох військово-землеробських колоній, заснованих російським урядом на теренах Південної України. Серби завжди виказували інтерес до цієї сторінки власної історії. Це історія про граничар, яких у 1730-1740-х роках взяв у лещата австрійський уряд, позбавляючи залишків споконвічних вольностей. Граничари за способом життя були дуже подібними до козаків, тобто це мілітаризована людність, яка жила вздовж австро-турецького кордону і користувалася певними привілеями за те, що вони цей кордон охороняли. Вони були змушені тікати на південь тодішньої Російської імперії. З цими сюжетами я і поїхав на Балкани.

Мене радо зустріли. Я почав свій вояж із міста Нові Сад, це столиця автономного краю Воєводина. Там жив чудовий архівіст Средоє Лаліч. Тривалий час він був директором архіву Воєводини, одним із упорядників і головних редакторів путівника архівними установами СФРЮ. Він знав всіх архівістів у колишній Югославії. Його навіть сербсько-хорватська війна не розсварила із хорватськими колегами. Завдяки цій людині я мав змогу відвідати архівні установи Воєводини у містах Нові Саді та Панчево. За його протекції я потім поїхав до Хорватії, до Хорватського державного архіву, директором якого на той час був Йосип Колонович.

Завдяки цій поїздці я, по-перше, зібрав гарний матеріал по граничарській проблематиці. Це було цікаво з точки зору компаративістики, порівняння з історією, побутом козацтва. А по-друге, я вийшов на несподівані для себе сюжети. З’ясувалося, що у Хорватському державному архіві у фонді «Славонська генерал-команда» є квазіфонд, який пов’язаний з тим, що у 1785 році, незначна кількість, близько тисячі, запорозьких козаків, які до того часу мешкали переважно на території Молдавського князівства,  а також у Північному Причорномор’ї, вступили на службу до австрійських цісарів. Вони п’ять років перебували на військовому кордоні, служили як граничари. Це був надзвичайно цікавий сюжет, який мене захопив і дав приціл моєму дослідницькому інтересу. Так поступово із теми «про все», я змістився на більш вузький фокус – запорозьке козацтво XVIII століття.

Після цієї поїздки тема була переосмислена і переформатована. Я перебрався зі спеціальності «Історія України» на спеціальність «Джерелознавство». До речі, я був достатньо чи то амбіційним, чи то нахабним, оскільки захистивши кандидатську в 2000 році, я вже 2002 року пішов в докторантуру. За цю зухвалість поплатився – пробув в докторантурі з 2002 до 2005 року, а потім ще впродовж п’яти років дозбирував матеріал і дописував дисертацію.

В цій роботі, я відійшов від балканістики і став козакознавцем. Це була різка зміна, бо я до цього не писав про козацтво, лише сюжети про стосунки балканських поселенців, болгар і сербів, із запорозьким козацтвом.

Проте без зайвої скромності скажу, що мені подобається текст моєї монографії, підготованої на основі дисертації «Соціальна історія запорізького козацтва кінця XVII-XVIII століття: джерелознавчий аналіз» та й сама дисертація. У цій роботі я намагався поєднати суто історичне наратотворення тексту із джерелознавчим дослідженням, відштовхуючись не від абстрактних продуцентів історичних джерел, а від життя конкретних людей. Наприклад, я писав про сезонність гайдамацького промислу та його вплив на рух документації між місцевими та центральними органами Російської імперії в середині XVIII століття на конкретних прикладах діяльності козацьких ватаг. Також показав механізми утворення фольклорних джерел, те, що народна пісня в своїй основі ніколи не бувала народною, безіменною, анонімною, а завжди мала якогось конкретного автора. Лише потім, на іншому етапі свого побутування, вона перетворювалася, фольклоризувалася та ставала по-справжньому «народною». Там були присутні й сюжети, пов’язані зі специфічними видами фольклорних текстів, зокрема анекдотів. Анекдоти XVIII століття не є анекдотами у розумінні ХХІ століття, оскільки це був складний комбінований жанр, який поєднував в собі ознаки мало не театрального дійства із промовою, нарацією.

Тож, якщо підводити підсумок моїх діянь у галузі козакознавства, то маю констатувати, що на початку 2000-х з’явилися мої перші публікації, в яких простежуються козацькі сюжети, а зараз у мене вже більше 100 публікацій саме з цієї проблематики.

Проте наголошу, що коли я думав, що припиняю своє існування як болгарист і, більш широко, балканіст, то я помилявся. Мені вдавалося впродовж 20 років якимось чином поєднувати і підтримувати свої наукові зацікавлення у різних напрямках. Якщо подивитися на мої публікації, приблизно раз на один-два роки з’являється щось з болгарської проблематики і стабільно з’являються публікації з історії запорозького козацтва. Це і історичні розвідки, і джерелознавча проблематика. Я намагаюся займатися  всім, що мені цікаво.

–   А над чим Ви працюєте зараз?

–  У мене в столі лежить і поповнюється час від часу мій великий задум – монографія на тему: «Запорозьке гайдамацтво XVIII століття». Це колосальна робота, я просто тону в матеріалі. У 2008-2009 роках я по кілька місяців проводив у відрядженнях в архівосховищах Варшави і Кракова. Це стало можливим завдяки грантам від факультету Artes Liberales Варшавського університету. Я набрав там величезну купу матеріалів, частково вони були оприлюднені у тексті докторської монографії, частково у публікаціях після захисту. Задумів багато, вони, здебільшого, пов’язані з історією козацтва XVIII століття, хоча й не виключно.

Ще одна робота, близька до завершення, – монографія, яку я готую спільно зі своїми одеськими друзями-колегами докторами історичних наук Олександром Ганчевим і Олександром Прігаріним. Вона називатиметься «Туканці: нариси історії, етнографії та діалектології субетнічної групи болгар Буджаку і Таврії». Монографія є результатом наших спільних зусиль із засвоєння матеріалів, зібраних упродовж майже 10 років виїзних експедицій теренами різних місцевостей, архівних і музейних установ у Болгарії, Молдові та Україні.

Інколи я здійснюю партизанські вилазки у більш пізні епохи. Так, кілька років тому я зібрав цілком пристойну колекцію, кілька тисяч епістоляріїв другої половини ХХ століття. Адресати і адресанти – радянські громадяни, переважно мешканці Південної України, але не тільки, представники різних національностей, різні за соціальним станом та рівнем освіти. Хвилююче читати чужі листи, хоч і робиш це на більш-менш законних підставах. Є задум написати на їх основі монографію та опублікувати самі листи. Вони дають змогу усвідомити, чому населення Південної та Східної України стало таким, яким воно є. Ці джерела показують зрізи ментальності населення, етапи його радянізації, у листах закарбовані події історії другої половини ХХ століття. Це дуже цікаво, задумів багато.

Не хочу виглядати несерйозним, але я все своє життя займався і займаюся історією виключно із егоїстичних міркувань, тому, що мені це цікаво, я відчуваю насолоду. Скажу відверто, не бачу жодної високої місії у тому, що я стільки років життя присвятив Кліо – я роблю це виключно, тому що мені цікаво.

«Гуманітарні дослідження добре фінансуються лише у тоталітарних суспільствах»

–  До речі, в чому секрет Вашої дивовижної продуктивності? Наукову діяльність Ви поєднуєте з адміністративною та викладацькою роботою. Коли Ви все встигаєте?

–  Основна моя посада останні сім років – це декан історичного факультету Запорізького національного університету. Також я, звичайно, читаю лекції і веду семінарські заняття. Проте я читаю один-два курси, щоб бути в тонусі, щоб студенти знали, що Мільчев – це не лише табличка на дверях деканату.

До того ж завжди до мене приходила достатня кількість аспірантів. На сьогоднішній день захищено три кандидатські і дві докторські дисертації під моїм проводом і ще кілька готуються. Кілька дівчат і хлопців, сподіваюсь, тимчасово, зійшли з дистанції з різних причин. Я їх чудово розумію, я і сам після докторантури ще п’ять років збирався з силами. Творча лабораторія історика – це навіть не гончарна майстерня, це цех з виготовлення кришталю. Там не можна робити різких рухів. «Достигне» людина – напише!

Під моїм керівництвом ще в першій декаді 2000-х були підготовані три кандидатські дисертації. Проблематика у них різна: це роботи з історії Дніпровської лінії укріплень, спорудженої у 1770-х роках російським урядом на території сучасної Запорізької області (Роман Молдавський, 2007); з усної історії (Юрій Іріоглу, 2009); з економічної історії запорозького козацтва (Олександр Мірущенко, 2010). Всі вони чудові фахівці і вже добре знані науковці, які працюють в провідних музейних установах України, у закладах вищої освіти, а хтось, як-от Юрій Іріоглу, вже пише докторську дисертацію.

Також я був науковим консультантом двох докторських дисертацій. Це такі роботи як «Зображальні джерела до історії Південної України XVIII – першої половини XIX ст.» Віктора Філаса (2019) та дисертація Олександра Ганчева з болгарської проблематики – «Демографічні трансформації болгарської спільноти Південної Бессарабії XIX – початок XXI ст.» (2020).

Звичайно, дуже багато адміністративної роботи. Проте у нас чудова команда, мені пощастило мати чудових заступників, на яких можна покластися. Насамперед згадаю заступницю з навчальної роботи Ірину Миколаївну Кривко, доцентку нашого факультету.

У нас сформувався фаховий і потужний колектив. До речі, важливим науковим здобутком факультету, який потребує окремої згадки, є проведення усно-історичних експедицій. Ця практика була широко започаткована Анатолієм Васильовичем Бойком і проводиться з 2000 року. Я був учасником і науковим керівником першої експедиції. Як зараз пам’ятаю, село Широке Василівського району Запорізької області. Це було для нас відкриттям малознаного всесвіту. Ми чули унікальні речі від наших респондентів, те, що наші рідні дідусі та бабусі, мабуть, посоромились би розповідати. Це життєві історії, розповіді про стратегії виживання, зокрема під час Голодомору. До речі, видано 11 томів серії «Усна історія Степової України». З ними можна ознайомитися на сайті Інституту історії України. За трохи більше ніж двадцять років набрано близько 8 тисяч інтерв’ю, які репрезентують території і населення Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської, Миколаївської та Одеської областей, а також Автономної Республіки Крим. Це різні соціальні і етнічні групи: українці, кримські татари, болгари, євреї тощо. Ми намагалися найбільш повно представити цей регіон.

Є у нас кілька цікавих серій, які видаються на факультеті вже більше 20 років. Це «Джерела до історії Південної України», «Запорізька спадщина», «Старожитності Південної України», «Забуті щоденники», «Соціальні рухи на півдні України».

Загалом я далеко не все встигаю, багато чого так і залишається в планах, проте певні результати помітні і це тішить.

–  Ви маєте багатий досвід міжнародного співробітництва. Розкажіть, будь ласка, про проекти, у яких брали участь.

–  Останнє, над чим працював, – переклад нарисів з історії запорозького козацтва XVIII століття китайською мовою. Це переклад моїх робіт, які мають бути опубліковані цього року в Китайській Народній Республіці. Це надзвичайно цікавий сюжет. У нас при університеті діє школа Конфуція, налагоджено контакти з китайськими фахівцями. Навесні 2019 року до мене завернулися колеги з пропозицією перевидати щось з історії запорозького козацтва китайською мовою. На їхню думку, історія, зокрема козацький період, може дати ключ до розуміння того, що зараз відбувається в Україні, якими є сучасні українці.

Тож ми порадилися із директором Школи професором У Шихуном і обрали низку нарисів, які були б цікаві китайському читачу. Їх довелося адаптувати для перекладу. Зараз робота вже завершена. Більше того, в межах цього проекту мені випала чудова можливість побувати в Китаї. За сприяння ректора ЗНУ Миколи Фролова, у жовтні-грудні 2019 року я був запрошений як гостьовий лектор до Аньхойського педагогічного університету (м.Вуху). Там я прочитав низку лекцій з історії та культури України, особливу увагу приділяючи історії запорозького і, більш широко, всього українського козацтва.

Також я мав можливість долучитися до роботи Центру Міністерства освіти КНР, який функціонує при університеті. Центр виконує проект, присвячений дослідженню території між ріками Волга і Дніпро – колишні терени історичних козацьких військ. Що стосується історії, то найбільше їх цікавить історія козацтва. Моменти, пов’язані з етнопсихологією, ментальністю бентежать розуми китайських науковців. Моє завдання було простим – підказати, що їм про це почитати, де знайти ці видання. Фактично я у них черговий бібліограф (сміється).

За планами три роки я мав читати лекції і допомагати в цьому проекті, зокрема допомогти їм сфокусуватися у своїх дослідженнях. Не знаю, як це співробітництво буде продовжуватися далі, бо свої корективи внесла пандемія коронавірусу. Проте цей досвід був надзвичайно цікавим!

Не можна не згадати й про діяльність філії Східного інституту українознавства імені Ковальських, яка діяла при Запорізькому національному університеті з 2004 року. З ініціативи тодішнього директора КІУСу (Канадського інституту українських студій) пана Зенона Когута було вирішено створити два осередки – Харківський, який очолив Володимир Кравченко (після Зенона Когута він став наступним директором КІУСу) і Запорізький, який очолив Анатолій Васильович Бойко, а після нього я. Завдяки всебічній підтримці канадської діаспори і керівництва КІУСу дуже багато було здійснено за ці роки. Вдавалося фінансувати експедиції, також була велика активність з публікації наших видань. Вдавалося їздити у відрядження для того, щоб створювати депозитарій для рукописного відділу Запорізького відділення інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, який є при нашому університеті, починаючи з 1998 року (його також очолював Анатолій Васильович, а тепер очолюю я). Тобто це був проект, спрямований на консолідацію українства в південно-східному регіоні і на те, щоб якомога ширше представити споконвічну українську компоненту, складову, цього регіону. Це те, що вдавалося завдяки діяльності Інституту Ковальських. Також я персонально кілька разів здобував дослідницькі гранти від КІУСу.

Постійним і плідним вектором співробітництва є спільні проекти із Українським інститутом вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпро). Попри те, що суто географічно цей Інститут має місцеву, українську прописку, він є включеним у глобальну мережу наукових центрів з дослідження юдаїки по всьому світу. Тож ми маємо гарний досвід співпраці з цією інституцією та її директором доктором Ігорем Щупаком, до речі, також випускником та колишнім викладачем нашого істфаку. Завдяки цьому співробітництву я і мої колеги отримуємо можливість проходити стажування на базі провідних наукових осередків Ізраїлю, ФРН, Польщі та Литви, а  здобуті знання застосовуємо у процесі викладання.

Крім того, кілька персональних грантів я мав від Artes Liberales Institute у Варшаві. Також я брав участь у колективних грантах з Анатолієм Васильовичем та іншими колегами. Це були гранти від Британської бібліотеки та посольства США.

В цьому сенсі моє життя подібне до життя всіх вчених. Це дуже поширені практики серед вчених як на Заході, так і у нас. Гуманітарні дослідження добре фінансуються лише у тоталітарних суспільствах, це ми можемо бачити по тій же Російській Федерації. Ми всі розуміємо, чому так відбувається. Чому в Радянському Союзі історична освіта була настільки престижною? Тому що будь-яка тоталітарна держава потребує обґрунтування і постійного захисту ідеологічних засад, на яких вона тримається. У демократичних суспільствах не завжди і не скрізь історична наука фінансується державою належним чином. Водночас історична наука завжди спрямована на плекання власної ідентичності, на захист історії, через це й ведуться історичні війни. Ця захисна функція історії важлива для України, потроху в нашій країні приходять до усвідомлення цього аспекту, але, на жаль, усвідомлення є, а фінансування немає.

–   Дякую за цікаву розмову.

Розмовляла Оксана Овсіюк.

У публікації використано світлини з приватного архіву Володимира Мільчева.

Володимир Мільчев – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Запорізького національного університету, очільник Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, член правління Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. Автор низки досліджень з історії болгар Південної України та запорозьких козаків: «Болгарські переселенці на півдні України. 1724–1800 рр.» (2001); «Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р.» (2004); «Запорожці на Військовому Кордоні Австрійської імперії. 1785 – 1790 рр.» (2007); «Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII – XVIII ст. (джерелознавчий аналіз)» (2008); «Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття» (2009) та ін.

Усі історії