“Позбутися чаду історії”: історичні порахунки між поляками та українцями (на матеріалах польської опозиційної преси 1970-х-1980-х рр.)

Дискусії навколо польсько-українських відносин

Історичні питання часто розглядали на сторінках нелегальних видань Польської Народної Республіки. З одного боку, польські опозиціонери намагалися усунути прогалини в офіційному дискурсі, з іншого — декларували потребу очистити від фальшивих інтерпретацій та пояснень, які, на їхню думку, з’явилися в офіційній історіографії. У 1976–1989 рр. опозиція здійснювала власний потужний освітній історичний контрпроект — навіть видавала підручники та посібники для вчителів[1]. Проект розцінювали як дуже важливий, оскільки вважали, що історична наука в ПНР підпорядкована інтересам СРСР або Росії[2], а для історичної об’єктивності слід відкинути ті неправдиві свідчення, які їй було нав’язано ідеологією та контролем СРСР. Цим мали займатися видання другого обігу — періодика, книжки, зокрема праці польських авторів і переклади. У цьому контексті йшлося і про історію українсько-польських відносин. Уже в першій книжці, що торкнулася проблеми історичних перекручувань в офіційному обігові, згадано Україну та федеративні плани Юзефа Пілсудського[3].

Для польського суспільства часів ПНР характерне особливе ставлення до історії та непереборна віра в неї. Увага до історії та її ідеалізація була спрямована на підтримку опозиції й на опору суспільства владі. При цьому опозиціонери використовували старі, ще міжвоєнні, ідеології[4]. Разом із властивою позитивістичній свідомості переконаністю в можливість єдиної правди це становило справді вибухову суміш, із якою опозиційним публіцистам — прихильникам України — було нелегко. Зрештою, зазвичай вони самі перебували у тій самій модерно-позитивістичній парадигмі мислення; вірили в історію, яка може чогось навчити, і в те, що історичні тенденції можна простежити, а відтак зробити подальші висновки на майбутнє. Це чітко видно при порівнянні статей про польсько-українські відносини тих, кого було успішно соціалізовано (чи ресоціалізовано) у західних суспільствах і вони ввійшли до тамтешніх академічних спільнот[5], й тих еміграційних діячів, які функціонували виключно серед своїх співвітчизників. Саме тексти на історичну тематику яскраво ілюструють конфлікт між модерним та постмодерним уявленнями. Зрештою, були емігранти, які усвідомлювали це й писали про необхідність змінити ставлення до власної історії[6]. Частина опозиціонерів поділяла такий підхід.

Формально суперечки між різними ідеологічними таборами опозиціонерів розгорталися у формі доволі гострих дискусій навколо оцінки минулого Польщі. Зокрема націоналістично зорієнтовані групи вважали, що розмаїття й різнорідність культур надто дорого коштує полякам, тож слід їх уникати[7]. Інший табір застерігав від такого національного егоїзму і доводив, що Польща навпаки програвала тоді, коли переставала зважати на інших, найбільше — на своїх безпосередніх сусідів[8]. Проте, як зауважив відомий польський історик-медієвіст Януш Тазбір (JanuszTazbir), насправді ніхто не пише про історію. Вона лише слугує прикриттям, своєрідною езоповою мовою для того, щоб писати про сучасність[9]. Тому всі екскурси в минуле у суті своїй були розмовами про дійсність, яка оточувала авторів, а також способом висловити своє бачення майбутнього.

Фактично, боротьба навколо оцінки минулого була визначальною частиною становлення самих опозиційних угруповань: через постійне формування питань, що стосувалися минувшини, ці групи визначали свої позиції у сьогочассі[10]. Дискусії про культуру й історію опозиціонери виносили у публічний простір. Суперечки навколо історичних питань попри їхню недосконалість, сприяли формуванню політичних засад різних опозиційних груп. Кожна група намагалася історично обґрунтувати цінності, які визнавала: для одних це була національна мартирологія, етос жертви, для інших — багатокультурність і толерантність.

Пильну увагу до минулого аргументували тим, що за комуністичної влади не всі історичні події дозволяли вивчати й вшановувати. Це, звісно, була тільки частково правда, адже багато тем вдавалося-таки вивчати офіційно. Однак, у цьому явищі був також інший, психологічний, аспект: у минулому суспільство знаходило необхідну йому впевненість, на противагу незрозумілості й нестабільності сучасності.

Із цих та інших причин, історичні матеріали становили левову частку й тих опозиційних публікацій, які стосувалися України та українців. Серед опозиціонерів поширилося переконання, що опис польсько-українських відносин та української історії був неправдивим та перекрученим[11]. Звучали заклики припинити фальсифікувати історію колись підвладних народів, тому що така тенденція — це наслідування російського імперіалізму[12]. Окрім цього, вважали, що саме брак історичних знань про Україну серед поляків (і навпаки) є однією з найбільших перешкод на шляху до поважної дискусії про українсько-польські відносин[13].

Водночас у виданнях другого обігу точилися свого роду мета-дебати про те, наскільки історичні питання взагалі важливі в польсько-українському поєднанні. На думку більшості польських опозиціонерів, вони були вкрай важливими. Тому в опозиційних публікаціях наголошували саме на історії польсько-українських зв’язків. Лише дехто намагався говорити про сучасне чи майбутнє цих стосунків, особливо не акцентуючи на минулому[14].

Єжи Ґєдройць висунув засаду дискусії про історію польсько-українських відносин: поляки мають говорити про свої провини перед українцями, а українці — перед поляками, і ніколи не навпаки[15]. На цьому принципі ґрунтувалася редакційна політика паризької “Культури”. Більшість польських опозиційних середовищ також намагалася цього принципу дотримуватися[16]. Потребу такого підходу Анджей Сулима Камінський аргументував тим, що “поляк, який указує українцям на їхні помилки та гріхи, утверджує своїх у тому, що вони мають рацію, а в тих, кого звинувачує, викликає не роздуми, а злість й образи”[17].

Уривок із відомої праці публіциста Богдана Скарадзінського (псевдонім – Kazimierz Podlaski) “Білоруси, литовці, українці”, яка перевидавалася в підпіллі 10 разів

Крім того, існував ще один принцип: не можна замовчувати минулих подій, навіть найболючіших. Негативний досвід слід було використати для уникнення його повторів у майбутньому[18]. Проте бувало так, що статті, написані з найліпшими намірами, які власне й описували провини поляків щодо українців, викликали зворотну реакцію. На працю могли обурено відгукуватися інші поляки, які у відповідь перераховували всі злочини українців супроти поляків.

Принцип “кожен про своє” передбачав, що українці також мали б узяти активну участь в обговоренні спільного минулого, — й поляки чекали на це. Однак українці не надто охоче визнавали свої помилки та провини, і багато польських опозиціонерів висловлювали своє незадоволення із цього приводу.

Загалом історичним текстам про українсько-польські відносини бракувало конкретики. Намагаючись їх оцінити, багато авторів удавалося до цивілізаційних підходів та історіософії. При цьому звичною справою було писати про “увесь” досвід польсько-українського співіснування, узагальнювати у статті кілька століть історії. Найчастіше це робили в контексті дихотомії Схід-Захід, часто зводячи до цивілізаційної вищості Польщі. Утім, у 80-х роках значно більше, аніж у 70-х, порушували болючі та дражливі теми: з’явилися публікації про міжвоєнну Польщу, про операцію “Вісла” тощо[19].

Отже, можна виділити ключові моменти, навколо яких в опозиційних виданнях розгорнулося найбільше дебатів: перегляд очорнених сторінок в історії України чи польсько-українських відносин; обговорення “провини” поляків перед українцями (передусім операція “Вісла”); перегляд ставлення до Речі Посполитої та до Другої Речі Посполитої; а також спроби поговорити про провини українців щодо поляків (насамперед про трагічні події на Волині у кінці Другої світової війни).

Однією з умов, необхідних для того, щоб визначитися з такими моментами історії, на думку опозиціонерів, було існування вільних, демократичних держав України та Польщі. Тоді могли б відбуватися відкрита та щира оцінка історії їхніх відносин, яка б позитивно вплинула на подальші стосунки та допомогла б позбутися баласту історії[20].

Публікації на історичну тематику мали чітку дидактичну мету — демонструвати “моменти співпраці, які можна було б сьогодні вжити як символи перед лицем спільного ворога”[21]. Отже, досить багато статей було присвячено прикладам взаємовигідної співпраці в українсько-польській минувшині, лунали заклики на кшталт “Нехай забудеться ворожість…, відновімо давні традиції співпраці та приязні”[22]. Окрім цього, автори статей застерігали про повторення конфліктів та суперечок[23] і вірили, що польсько-українська співпраця має крокувати до майбутнього: “У широкому масштабі, масштабі, від якого перехоплює подих, майбутнє братання польської та української нації становить справді історичне завдання, духовно споріднене сьогоднішньому зближенню французів та німців. Цього не зробить одне покоління, наступні будуть мати, що захищати і що додати від себе”[24].

Тепер звернуся до аналізу того, яким чином в польській опозиційній пресі відбувалися дебати щодо згаданих ключових проблем польсько-українських відносин і які висновки робили з цього різні опозиційні сили.

Річ Посполита. Скількох народів?

Почну здалеку — від Речі Посполитої. Публікації опозиції, залежно від представлення в них Речі Посполитої, можна поділити на дві групи.

Перша — тексти, у яких автори описують провини поляків щодо східних сусідів[25]. У таких можна натрапити на визнання, що часом Польща вела надто експансіоністську політику[26]. В одній із публікацій автор навіть опосередковано, не вживаючи цього слова, написав про колоніальну політику Польщі стосовно українських земель[27]. Публіцисти зі жалем писали про невдале запровадження положення Гадяцького договору[28], і ширше — про безуспішну спробу перетворити Річ Посполиту на державу трьох народів, третім рівноправним елементом якої були б русини. У цьому вони вбачали початок українського питання.

Автори другої групи текстів ставили перед собою складніше завдання: вони намагалися запропонувати нове бачення та інтерпретацію історії Речі Посполитої. Цей рух існував також в офіційному науковому обігові. Розпочалося все з публікації трилогії Павла Ясениці (Paweł Jasienica; справжнє ім’я Leon Lech Beynar) “Річ Посполита обох народів” (вийшла у 1967–1972 рр.)[29]; вона мала значний вплив на багатьох опозиціонерів[30]. Опозиційні публіцисти, що працювали в цьому напрямові, не стільки описували історію польського народу чи польської державності, скільки наголошували на багатокультурності Речі Посполитої, на толерантності та взаємовпливах народів, які її населяли[31].

Трилогія Павла Ясениці (справжнє ім’я Leon Lech Beynar) “Річ Посполита обох народів”, видана у Польщі в 1967 – 1972 роках

Проблемою, однак, було те, що переоцінка поглядів стосувалася тільки поляків — українців вона не зачепила. Анджей Сулима Камінський писав: “В очах українців ми, поляки, — загарбники та окупанти. Вражені таким несподіваним твердженням, ми всі свої зусилля докладаємо для того, щоб продемонструвати чудові досягнення Речі Посполитої, її толерантність та добровільність”. Автор статті відразу ж ідентифікує проблему, через яку виникають такі розходження: в ті часи переважно писали політичну історію з позиції шляхти, керівників держави, полководців тощо. Тож про руського селянина, мешканця тих територій забували[32]. При цьому він засуджує подвійні стандарти, коли приблизно однакову поведінку польських та українських / руських селян оцінювали по-різному: протистояння поляків німецькому впливові вважали подвигом, натомість протистояння українців / русинів полонізації засуджували[33].

Варто простежити, як із часом змінювалося саме поняття “Польща Ягеллонів”. Перед Другою світовою війною прихильники “ягеллонської традиції” вважали, що Польщі слід провадити експансію на Схід та утримувати радше свої східні території, аніж понімеччині, а відтак майже утрачені, західні[34]. Для польських опозиціонерів ягеллонська Польща перетворилася на символ толерантності та мирного, дружнього співжиття зі східними сусідами, на символ терпимості до інших релігій тощо[35]. Натомість для східних сусідів вона стала символом поневолення[36]. Те, що Польща пішла зі Львова та Вільнюса (хоча й примусово) та повернулася до “Польщі П’ястів”, вони сприймали позитивно — як відхід від “помилкової політики”[37]. Тому декларування польських опозиціонерів повернутися до політики Ягеллонів, українці та поляки розуміли по-різному.

Загалом оцінки Речі Посполитої, що з’являлися в публікаціях другого обігу, можна кваліфікувати як анахронічні. Автори вкладали в них своє знання про недавні для них історичні подіїта описували фрустрацію із цього приводу. До того ж, щоб надати проголошеним цінностям більшої ваги, опозиціонери часто переносили їх у минуле. Скажімо, прихильники міжнаціонального примирення зверталися до Речі Посполитоїяк до прикладу потужної держави, що була сильною не завдяки “імперськості”, а завдяки своїй багатокультурності й толерантності.

Звичайно, тепер історики можуть сперечатися, чи так було насправді. Проте в публікаціях йшлося, власне, не стільки про історію чи “історичну правду”, скільки про проголошення власних цінностейі спробу переконати інших у їхній слушності.

Оцінка договору між маршалом Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою

Ще одним яскравим прикладом такої функції історичних дискусій стало обговорення договору 1920 року між маршалом Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою. Це обговорення свідчить про те, як часом одна подія дає підстави для цілком різних інтерпретацій та висновків.

Чи не кожне періодичне видання, яке опублікувало хоча б кілька матеріалів на українську тематику, вважало обов’язком згадати цей договір. У деяких виданнях інформацію про нього висвітлювали в позитивному контексті — як приклад того, що поляки йукраїнці змогли об’єднати свої зусилля заради спільної мети[38], часто це теж було приводом для уславлення українців, їхньої військової майстерності, патріотизму тощо[39]. Для “незалежницької” опозиції, яка у своїх публікаціях не цуралася закликів до збройних дій, ця історична подія була дуже важливою, знаковою. Тож 1980 року, на 60-ту річницю підписання договору, було видано низку відповідних декларацій та резолюцій[40]. Водночас звучала і критика угоди.

Деякі польські автори писали про те, що польська сторона не виконала взятих зобов’язань[41]. Мовляв, підписавши 1921 року Ризький мирний договір, поляки нівелювали союзний договір з Україною та віддали її на поталу радянській Росії[42]. Навіть було проведено паралель між Другою Річчю Посполитою, яка залишила Україну на поталу Росії, та західноєвропейськими державами, які мало не двадцять років по тому зробили те саме з Польщею[43]. Однак деякі автори говорили і про те, що насправді український внесок також не був задовільним, наприклад, було залучено недостатньо людських ресурсів[44].

Відтак для частини опозиції цей епізод аж ніяк не був прикладом для майбутньої польсько-української співпраці. На їхню думку, договір та ситуація навколо нього не свідчили “про те, що Польща справді була зацікавлена у федеративній реконструкції Східної Європи на засадах рівних із рівними. Натомість вона [ситуація — Х. Ч.] свідчить про наше загарбництво України”[45].

Стосовно польсько-української війни, що передувала цим подіям, то публіцисти видань другого обігу визнають її трагічні наслідки для обох народів; дехто навіть погоджується, що вона стала причиною поразки української національно-визвольної боротьби, а це згодом мало дуже негативні наслідки для самих поляків[46].

Окрім цього, неоднозначним було сприйняття ключових осіб тієї події— Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. Як зауважив у своїй статті один із польських опозиціонерів, Юзеф Пілсудський асоціювався в українців не з київським походом, спрямованим на відбудову української державності, а з пацифікацією 30-х рр., табором у Березі Картузькій та ін[47]. Тим не менше, польська опозиція прагнула переконати українців у благородності намірів маршала і пояснити, що ситуація склалася так не з його волі[48].

У публікаціях польські опозиціонери намагалися представляти постать Симона Петлюри як відповідника Юзефа Пілсудського для України та українців. У такому ж дусі було відзначено, наприклад, соту річницю із дня його народження[49]. Поляки доклали чималих зусиль і до міжнародної реабілітації цього українського діяча, організували з нагоди його річниці урочистості в Парижі йнавіть залучили до них онуку Юзефа Пілсудського[50].

Друга Річ Посполита: політика щодо українських мешканців

Оцінки подальшого періоду — Другої Речі Посполитої — виявилися дуже складним випробуванням для польських опозиціонерів. Адже, з одного боку, це була польська незалежна держава, з іншого — міжвоєнну Польщу важко назвати демократичною у сучасному опозиціонерам розумінні цього слова, особливо з погляду прав меншин. Отож часи слави та ідеалізованого для поляків буття — це період про який українці, котрі мешкали на території Другої Речі Посполитої, згадували без особливого ентузіазму. До того ж окреслений період був, як оцінювали самі опозиціонери, апогеєм польсько-українського конфлікту, на вістрі якого зіткнулося кілька чинників — національний, релігійний, класовий, культурний та територіальний[51]. Тож не дивно, що саме про цей період вийшло чи не найбільше публікацій[52].

У виданнях другого обігу було зроблено спробу звести порахунки поляків із власною історією та здійснити її об’єктивну оцінку. Тому часописи та газети опозиції містили багато критики національної політики польського уряду, особливо щодо становища національних меншин (зокрема української) упродовж 1918–1939 рр[53]. Поширення націоналістичних та екстремістських тенденцій в українському русі стали пояснювати недоглядами та прорахунками цієї політики. Відповідно, статті про Другу Річ Посполиту переважно перераховують провини поляків перед українцями, русинами, лемками населенням (полонізація, пацифікація, перешкоди культурному життю та суспільній організації, економічні утиски, політичні переслідування тощо[54]).

На думку опозиціонерів, головна проблема міжвоєнної Польщі — те, що поляки в цей період не помітили творення та зміцніння української нації, не зрозуміли важливості процесів, що відбувалися в українському / русинському суспільстві, ставилися до українців, як до “етнографічної маси”, сприймали їх на рівні фольклору[55]. Загальноприйнятим у польському суспільстві часів Другої Речі Посполитої було переконання, що України “нема, не було і не буде”, у зв’язку із цим, вважали поляки 1980-х рр., втрачено можливість створити федерацію рівноправних народів, яка, можливо, запобігла б наступним невдалим для Польщі подіям[56].

Ситуація погіршилася особливо після подій 1920–21-х рр., коли припинилася будь-яка польсько-українська співпраця, а Україна остаточно втратила свою незалежність. Хоча польська держава тоді і провадила антиукраїнську політику, були особистості, які намагалися змінити цю ситуацію і про них опозиціонери теж писали[57]. Але тільки еміграційні видання друкували поодинокі статті про спроби польсько-українськоїспівпраці[58].

В одному з текстів, серед авторів якого був Адам Міхнік, міжвоєнну Польщу порівнювали з Росією; їх зближувало імперіалістичне прагнення домінувати над сусідніми територіями та народами: “у часи Другої Речі Посполитої ми на рівні з радянською Росією брали участь у політиці поділу України, Білорусі і Литви”[59]. Ще один текст б’є навіть сильніше по самооцінці поляків. Анджей Сулима Камінський зробив висновок, що у 1920–30-х рр. ХХ століття, до початку сталінського терору, українська наука та культура розвивалися краще “під владою Кремля”, аніж у той час у Польщі[60]. Визнати, що в СРСР щось було ліпше, демократичніше, ніж у Польщі, — це справді серйозний ляпас польській громадській думці.

Отже, публікації, у яких опозиціонери порушують українське питання у Другій Речі Посполитій, руйнують міф ідеальної держави. Найбільше критики в них щодо режиму Речі Посполитої— його авторитарності, браку чіткої політики в деяких питання тощо[61]. Це дуже виділяє ці праці із загалу текстів про міжвоєнну Польщу. Можна ризикнути і ствердити, що саме через аналіз ситуації української меншини, ширше — ситуації національних меншин загалом, поляки вийшли на більш критичне ставлення до власної держави.

У публікаціях деяких представників польської опозиції була спроба деміфологізувати креси: розповісти, з одного боку, про їхню форсовану полонізацію, з іншого ж — про зволікання поляків працювати там, про переїзд на східні території Другої Речі Посполитої (наприклад, в одній зі статей цитують Тадеуша Голувку (Tadeusz Hołówko), який назвав Креси польським Сибіром)[62]. Лунали критичні голоси про маршала Юзефа Пілсудського та про його політику. Як бачимо, у публікаціях другого обігу намагалися подати українське бачення цього періоду, а не тільки позицію Польщі.

Описуючи всі злигодні українців у Другій Речі Посполитій, опозиціонери прагнули посилити ефект, ствердити, що “українці, воюючи у вересні 1939 року в польських рядах показали, що вони вміють “з ляхами вмирати”[63]. Видання, пов’язані з Конфедерацією Незалежної Польщі, найбільше акцентували на польсько-українській співпраці у військовій галузі у міжвоєнний період, а також на хоробрості українських військових під час вересневої кампанії.

Окрім цього, ще одна риса об’єднувала тексти правих “незалежницьких” середовищ про міжвоєнну Польщу: часто й охоче вони пояснювали польсько-українські конфлікти втручанням “третіх сил” (здебільшого — Росії, Німеччини, іноді ще Австрії)[64]. Надомір, ці “треті сили” відігравали активну роль на всіх історичних етапах.

Паралельно існувала й інша сюжетна лінія про Другу Річ Посполиту. Вона стала реакцією на дискурс комуністичної влади, яка, використовуючи націоналістичну риторику, наголошувала, що невдачі та слабкість міжвоєнної Польщі можна пояснити її багатонаціональністю. Таким чином комуністи хотіли підкреслити, що майже однорідне етнічне суспільство Польщі після Другої світової війни, яке сформувалося, звичайно ж, частково завдяки політиці комуністичної влади, було позитивом і допомагало уникнути багатьох проблем[65]. Відчуваючи потребу реабілітувати багатокультурність Другої Речі Посполитої, польські опозиціонери публікують кілька статей, у яких зображають мирне співжиття та взаємні впливи багатьох націй та культур, мов та релігій у міжвоєнній Польщі[66]. Зауважу, що публікації такого плану були притаманні еміграційній літературі. Щоправда, причина появи таких статей на еміграції, цілком інша, а саме — ностальгія за втраченим “раєм” кресів.

Польські опозиціонери дивилися на історію критично й переконували, що поляки мусять знову завоювати довіру українців, яку вони утратили в результаті своєї загарбницької політики ще від часів Казимира Великого (Kazimierz Wielki) й аж до угоди між Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою. Тому в публікаціях опозиціонерів помітні спроби — нехай пост фактум — залагодити минулі кривди. Якщо тривалий час поляки не хотіли визнавати навіть можливості існування незалежної України, то у 1980-х рр. ХХ ст. вони заявляють: “Україна буде. Нашій культурі й тим, хто прийде після нас, ми винні твердження, що Україна, незважаючи на нас, була”[67].

Спроби змінити імідж Української повстанської армії

Окрім загальної оцінки конкретних історичних періодів, у пресі другого обігу розгорталися дискусії навколо конкретних подій новітньої історії польсько-українських відносин. Ідеться передусім про події Другої світової війни і про найближчий повоєнний період. Пропоную аналіз того, як в польській опозиційній пресі писали про УПА, а у наступному підрозділі — того, як зображали трагічні події на Волині та описували операцію переселення української меншини “Вісла”.

Образ українця-бандерівця, який нищить невинне польське населення, був одним із найбільш стійких стереотипів українця серед поляків. Саме тому спроби з’ясувати, що ж таке насправді Українська повстанська армія, стали дуже важливими для налагодження польсько-українських стосунків, адже діяльність українських та польських збройних сил під час Другої світової війни, хоч і не мала реального впливу на загальний її перебіг, проте міцно закарбувалася в польській та українській колективній пам’яті[68]. Інша справа — наскільки польським опозиціонерам вдалося розібратися з цим питанням на сторінках видань другого обігу. Звісно, у ті часи навіть не могло бути мови про ґрунтовні дослідження подій Другої світової війни, тож авторам, які писали на тему УПА, залишалося тільки інтерпретувати наявні загальні відомості. Однак, навіть порушуючи цю болючу тему, опозиціонери не забували писати про співпрацю між УПА й АК та об’єднанням ВіН і висловлювали жаль, що ця співпраця не принесла сподіваних результатів[69].

Справа ускладнювалася ще й тим, що самі українці — чи то в Польській Народній Республіці, чи на еміграції — ставилися до УПА по-різному. Серед емігрантів траплялися радикальні антинаціоналісти, а серед української меншини (особливо серед лемків) було більше прихильників комунізму, аніж націоналістичних ідей[70].

Більш схильними виправдовувати дії УПА були поляки, чий світогляд можна окреслити як націоналістичний. Видається, що для них мотивація дій упівців — більш зрозуміла. Достатньо тільки усвідомити й пояснити, що представники іншого народу мислять так само — тільки про свою націю. Саме цим прийомом досить успішно користувалися польські опозиціонери[71]. Порівнюючи УПА й АК, вони наголошували, що упівці також воювали чесно, їх не можна однозначно вважати виключно бандитами, які нападають на беззахисне мирне населення.

Проаналізувавши публікації на тему УПА в польській опозиційній пресі, український еміграційний діяч Ярослав Пеленський стверджує, що загалом публіцисти-опозиціонери намагаються зрозуміти цю складну проблематику і досить чесно представити її польській спільноті. Щоправда, їхня інформація не завжди ґрунтовна, трапляються непорозуміння, а також образливі оцінки та повторювання деяких історичних міфів. На його думку, у деяких справах “польська опозиційна публіцистика прийняла до деякої міри офіційну інтерпретацію”[72]. Це зауваження було не зовсім справедливе. Поляки, які писали про УПА, часто вважали, що мусять захистити українську позицію, оскільки самі українці не можуть подати голосу в цій дискусії[73]. Отож чимало польських видань представляло український погляд. Скажімо, часопис “Контакт” надрукував спогади воїна УПА[74], часопис “AБЦ” — розмову з упівцем- емігрантом[75], а часопис “Обуз” передрукував його статтю про співпрацю між польськими та українськими збройними силами наприкінці Другоїт світової війни та в перші повоєнні роки[76].

Щодо текстів українців про УПА та події Другої світової війни, то деякі автори-українці частково визнавали провини української сторони і зазвичай, одразу ж наводили приклади подібних дій поляків[77]. Часто дискусії про події Другої світової війни зводили до суперечок навколо цифр — до кількості жертв, до співвідношення загиблих українців та поляків тощо, тобто, до заперечення польської статистики[78]. Однак можна ствердити, що дискусія таки мала результати. Наприклад, у словнику опозиції Якуба Карпінського (Jakub Karpiński), що вперше був виданий 1985 року, гасло “бандерівці” — дуже виважене, позбавлене ідеологічних кліше, проти яких воювали польські опозиціонери[79].

Останні спалахи польсько-українського конфлікту: Волинська трагедія й операція “Вісла”

1987 року минало 40 років із часу проведення операції “Вісла”,тому від середини 1980-хрр.,особливо у 1986–1987 рр., з’явилася значна кількість публікацій на цю тему — не тільки українців, а й поляків[80]. Наголошували, що польське суспільство досі не знає правди про операцію “Вісла”, а єдина відома інформація йде з офіційних джерел, — відтак доводиться сумніватися в її об’єктивності[81]. Загалом, цю подію описували у трагічних тонах, як таку, що була вирішальною для української меншини в Польщі, визначила її подальшу долю, а також долю південно-східних теренів Польщі після Другої світової війни[82]. До того ж, від операції “Вісла” постраждали люди, які насправді хотіли залишитися у Польщі, почували себе її громадянами, тому що не виїхали перед тим до УРСР[83]. Чимало матеріалу присвячували важкій ситуації переселених українців, які потрапляли на західні землі останніми, коли найкращі ділянки землі було зайнято, і вони були приречені розпочинати своє життя у надзвичайно складній соціально-економічній ситуації[84]. Поява переселенців тільки викликала додаткове роздратування у місцевих мешканців, більшість яких походила з колишньої Східної Польщі, що увійшла до складу Західної України.

Однак загалом проблему переселення ніхто не розглядав у ширшому контексті — на тлі подій, що відбувалися тоді в інших країнах (згадаю тільки принагідне порівняння з переселенням кримських татар, щоправда для того, щоб продемонструвати значно більші масштаби операції “Вісла”[85]) чи навіть у самійПольщі, наприклад, щодо німців.

Деякі польські публіцисти, близькі до католицького інтелектуального середовища, писали про операцію “Вісла” в категоріях провини поляків перед українцями, як про польський останній гріх щодо українських співвітчизників[86]. Позаяк у низці взаємних образ та злочинів проти іншого народу поляки виявилися останніми, хто скривдив, то вони мусять першими розпочати процес примирення та каяття: “Без цього ми нічого не збудуємо. Нам потрібно перестати ходити навколо проблеми переселення і чітко, без відмовок назвати цей злочин злочином. Як із моральних, так і з політичних причин”[87].

Одночасно в середовищі української меншини відбувався цілком інший процес. Молодше покоління українців 1980-х рр. почало переосмислювати свою ситуацію. Якщо покоління виселених дуже болісно сприймали операцію “Вісла”, то вже народжені на північно-західних землях дозволяли собі деякий скептицизм, іронію, зрештою, беземоційний аналіз наслідків переселення. Тож коли польські публіцисти у 1980-х рр. тільки розпочали відкривати для себе ці події та емоційно писати про них[88], то українці навпаки намагалися виробити раціональне ставлення до цього. Тому в другому обігові можна натрапити на нерозуміння з боку поляків неемоційності українських публікацій на тему переселення[89]. У відповідь українці закидали полякам їхні зволікання із дослідженням і обговоренням проблеми[90].

Зауважу, що саме українці могли сказати про переселення те, чого поляки ніколи б не наважилися. Скажімо, один із представників української меншини в інтерв’ю польському часописові “Нова Коаліція” вказав, що “вивезення як українців з Бескидів, так і поляків з України було справжньою трагедією, але її наслідки були позитивними для майбутнього, тому що, урешті, вирішилися ці дурні вічні суперечки про обійстя, школу, клаптик землі…”[91].

Багато текстів, що з’являлися у другому обігові, відкидали офіційне пояснення потреби переселенської акції. Тоді йшлося нібито про боротьбу з українським націоналістичним підпіллям, яке отримувало підтримку місцевих мешканців; відтак, щоб ліквідувати підпілля, слід було вирішити проблему із українським населенням на сході Польщі. Публікації опозиціонерів підкреслювали лицемірність та неправдивість таких заяв[92]. Натомість було висунуто версію про головну причину операції — “остаточне вирішення” українського питання в Польщі, виселення автохтонів із їхніх земель та створення умов для їхньої якнайшвидшої асиміляції[93]. Підкреслено, що постраждало багато невинних людей, які не мали нічого спільного з УПА[94], а кількість постраждалих унаслідок вивезення була неспівмірною з кількістю жертв під час боротьби з українським підпіллям[95]; до українського населення Польщі було застосовано дискредитований нацизмом та сталінізмом принцип колективної відповідальності[96].

Опозиціонери описували операцію “Вісла” як жорстоку, антигуманну, злочинну ще й тому, що в її проведенні свого часу брали участь Войцєх Ярузельський (Wojciech Jaruzelski) і багато інших політиків, які потім зробили кар’єру у ПОРП[97]. Отже, провину за ці події перекладали на комуністів та СРСР. Участь поляків в операції пояснювали примусом, наказом радянської влади. Тільки дехто з польських опозиційних середовищ мав достатньо сміливості, щоб таки визнати безпосередню причетність поляків до цих подій. Богдан Скарадзінськийу книжці “Білоруси, литовці, українці” не покликається на жодні “зовнішні інтриги”, а відверто заявляє, що “ми [поляки — Х. Ч.] відповідаємо щонайменше за ненависть… за співучасть у злочині” й що “операція “Вісла” не виглядала б інакше навіть тоді, коли Польща зберегла б свою незалежність”[98]. Про план переселення українців, який мав некомуністичний польський екзильний уряд, що підтверджено сучасною історіографією[99], також писали у статті в часописі “Критика”[100].

Натомість українці зовсім не поспішали визнавати своєї провини чи просити вибачення. Ще Єжи Ґєдройць пропонував опублікувати на сторінках “Культури” матеріал про події кінця Другої світової війни на Волині, проте він так і не зміг знайти жодного українського історика, який би погодився про це написати[101]. Схожа ситуація була й у виданнях другого обігу. Зауважу, що у другому обігові взагалі досить мало згадок про волинську трагедію, а окремих текстів немає взагалі. Зрозуміло, що польська опозиція не була зацікавлена у роз’ятрюванні і так болючої для поляків теми з огляду на свою мету створити позитивний імідж українця. Українці ж й далі не виявляли бажання писати на цю тему.

Волинські події, разом із операцією “Вісла” — це останні спалахи польсько-українського конфлікту. Їх було викреслено з офіційного публічного дискурсу й у Польщі, і в Україні, що, однак, не викреслило їх із колективної пам’яті. Ці криваві та трагічні події вплинули на взаємне бачення та сприйняття — не лише безпосередніх учасників, свідків чи сучасників подій, а й наступних поколінь[102].

Польські опозиціонери запитували себе, як довго спогади про Волинь визначатимуть ставлення поляків до українців[103], і, зі свого боку, намагалися зробити все можливе, щоб якось зарадити цій проблемі. Проте, звичайно, вони не могли цілком ігнорувати цих кривавих подій. Скажімо, позитивно налаштований до українців сподвижник польсько-українського зближення Богдан Скарадзінський, називає волинські події “злочином геноциду”[104].

Польські опозиціонери застосовували тактику замовчування. Наприклад, у часописі “Нова Коаліція” з’явилася розповідь про життя поляка з Волині, яку записав, можна припустити, член редколегії часопису. Розповідь цілком зосереджена на подіях минулих десяти-двадцяти років, не більше, і в ній немає жодної згадки про воєнні події, хоча оповідач належав до АК[105].

Деякі польські опозиційні середовища, наприклад, Конфедерація Незалежної Польщі і товариство “Поміст”, спробували вирішити “волинську проблему”, звинувачуючи третю сторону — Німеччину та СРСР[106].

Що ж на це все українці? Ярослав Пеленський евфемістично називає волинські події “українською спробою примусово виселити польське населення”, однак пише про екстермінації, які її супроводжували. Він також ствердив, що в цьому випадкові обмежитися заувагами про “чужинецькі інтриги” не вдасться, та закликав до детального дослідження проблеми, особливо документації українських націоналістичних організацій, що діяли упродовж війни[107]. Зауважу, що з української сторони не було таких гучних заяв, як, скажімо, із польської щодо операції“Вісла”. Зокрема в тексті, який активно передруковували у виданнях другого обігу і трактували як своєрідну декларацію намірів українців, представники української еміграції писали: “Ми не маємо наміру захищати тих наших предків, які вбивали поляків на Волині чи де-небудь ще”. Водночас автори наголосилина українських жертвах в операціях, проведених у відповідь на волинські події (хоча й указали їхню значно меншу кількість)[108]. В іншій статті Ярослав Пеленський досить швидко переходить від волинських подій до польських акцій помсти та дискутує з різними авторами щодо кількості жертв[109], уникаючи тим самим однозначної оцінки волинськоїтрагедії, якої, очевидно, польська опозиція все ж таки чекала від українців.

На підставі аналізу публікацій другого обігу, можна зробити висновок про наявність у виданнях польських опозиціонерів кількох стратегій виходу із заплутаного лабіринту польсько-українських історичних конфліктів. Перша стратегія пропонувала їх свідомо забути з огляду на “спільний інтерес” або на нагальну потребу вийти із глухого кута, у який завела польсько-українські відносини Друга світова війна (мовляв, гіршого вже не трапиться)[110].

Прихильники другої стратегії вважали, що польське та українське суспільства вже встигло забути образи (не в останню чергу — після спільного досвіду радянського гніту)[111].

Ще інша стратегія полягала на ретельному й докладному вивченні історії обох народів. Її прихильникам йшлося про “правильне” вивчення історії їхніх стосунків. Вони вірили, що, позбувшись фальшивих нашарувань, нав’язаних офіційною владою (або польськими помилками минулого), вдасться об’єктивно висвітлити “проблемні” події історії. Цей підхід мав найбільше прихильників, які були переконані, що без знання минулого польське й українське суспільства не будуть спроможні домовитися, укласти стосунки, корисні для обох (а не для “російського імперіалізму”). Вони й чути не хотіли про заклики перестати жити минулим як про нереалістичні, а натомість заохочували дивитися в майбутнє[112]. їхнє сприйняття історії було типово позитивістським.