IV Міжнародний Літній інститут свідчень війни проти України 2025 «Свідчення як культурна спадщина для майбутніх ландшафтів пам’яті» (Witnessing the War on Ukraine Summer Institute (WWSI) 2025 “Testimonies as Cultural Heritage for Future Memory Landscapes”): огляд події

У період 28–31 липня 2025 року в Ужгороді відбувався IV Літній інститут свідчень війни проти України 2025 «Свідчення як культурна спадщина для майбутніх ландшафтів пам’яті» (Witnessing the War on Ukraine Summer Institute “Testimonies as Cultural Heritage for Future Memory Landscapes”). Традиція подібних літніх інститутів була започаткована ще в липні 2022 р., однак цьогорічний форум, на відміну від трьох перших, організовано в Україні — в м. Ужгород. Як і в попередні роки, ініціаторами та основними організаторами події стала Українська асоціація усної історії, Канадський інститут українських студій та Центр українського й канадського фольклору імені Петра та Доріс Кулів Альбертського університету (Канада), Лундський університет (Швеція) та Фундація «Добра Воля» (Польща). Також цьогоріч до заходу доєдналися нові інституції у зв’язку з проведенням інституту безпосередньо в Україні — Ужгородський національний університет та Національний університет «Києво-Могилянська академія» (Україна). Зала засідань Вченої ради Ужгородського національного університету стала майданчиком для обміну досвідом та побудови конструктивного діалогу.

Програма IV Літнього інституту вийшла надзвичайно вдало продуманою й містила певні послідовно розміщені тематичні блоки. Зокрема як головну мету було визначено обговорення ролі усної історії як соціально та історично відповідальної дослідницької практики, що зосереджується на концептуалізації та збереженні свідчень війни як культурної спадщини та невід’ємної частини майбутньої історичної пам’яті України. 

Окрім того, організатори WWSI 2025 сформулювали ще низку магістральних запитань для широкого обговорення й дискутування: 

– яку роль відіграє усна історія в нашому мінливому розумінні минулих і поточних подій;

– яким є внесок сучасних  усноісторичних досліджень в усвідомленні того, що має становити (транс)національну історичну спадщину України;

– що ми можемо зробити, щоб забезпечити належне збереження та розміщення свідчень в архівах;

– як ми можемо покращити методологічно обґрунтовану підготовку досліджень свідчень в Україні, зокрема через інституціоналізацію усноісторичної освіти в українських університетах [1].

Цьогорічний Літній інститут «Свідчення як культурна спадщина для майбутніх ландшафтів пам’яті» складався з офіційних відкриття та закриття події, ключової доповіді та десяти тематичних панелей. У кожній панелі брали участь  модератор обговорення й спікери. Після завершення виступів учасники Літнього інституту мали можливість поставити запитання доповідачам, прокоментувати основні положення їхніх презентацій чи подискутувати щодо почутого. Зауважимо, що кожна з тематичних панелей мала ширший формат активного обговорення між учасниками Літнього інституту. В цьому огляді ми коротко зупинимося на головних тезах виступів спікерів, не подаючи деталі всієї дискусії. 

Обговорення та обмін досвідом учасників Літнього інституту відбувалися не лише в залі засідань, а продовжувались у кулуарах заходу під час перерв на каву та обід. Наукова частина заходу гармонійно була доповнена не менш цікавою культурною програмою, зокрема учасники WWSI 2025 мали нагоду поспілкуватись під час творчого вечора з українським письменником, перекладачем та есеїстом, директором Інституту Центральноєвропейської Стратегії (ICES) і віцепрезидентом Українського ПЕН-клубу Андрієм Любкою. Також для всіх учасників події були організовані незабутні екскурсії в Закарпатський музей народної архітектури та побуту, Археологічний музей Ужгородського національного університету та Горянську ротонду — один з найдавніших храмів України, муровану пам’ятку архітектури національного значення XII–ХV ст. 

Ключовим спікером IV Літнього інституту став Роб Перкс — один з провідних усних істориків Великої Британії. Протягом 1988–2021 рр. Перкс обіймав посаду головного куратора усної історії в Британській бібліотеці, а з 1995 р. був директором благодійного проєкту “National Life Stories”. Роберт Перкс відіграв важливу роль у діяльності Товариства усної історії (Британія), працюючи його секретарем, а також був редактором “Oral History Journal” з кінця 1980-х рр. У темі доповіді дослідника міститься запитання «Яка роль усної історії в небезпечному світі?» (модераторка панелі — Гелінада Грінченко).

Упродовж 1980-х рр. Р. Перкс очолював громадський усноісторичний проєкт у промисловому містечку Бредфорд на півночі Британії, у графстві Західний Йоркшир, і саме звідти розпочався його професійний шлях усного історика. Сталося так, що після Другої світової війни сюди прибуло чимало трудових міґрантів, серед яких були також українці. Останні сформували доволі велику громаду у Бредфорді, що й помітив Р. Перкс, коли вперше сюди потрапив. 

Документуючи життєві досвіди цієї спільноти, дослідник спостеріг, що кожне індивідуальне бачення подорожі до Бредфорда неповторне. Окрім того, важливим лейтмотивом розповідей тамтешніх українців була їхня рішучість створити “a little Ukraine” тут і зараз, адже контактувати з рідними з України в умовах совєцького режиму було доволі небезпечно, а повертатись додому й поготів.

До справи документування буття української громади у Бредфорді дослідник залучив фотографів-документалістів, зокрема Тіма Сміта. І це, на думку Р. Перкса, стало вагомим досягненням цього проєкту, адже дало можливість побачити у світлинах частинку України, яку міґранти намагалися відтворити у своєму повсякденні у Великій Британії. Воднораз, як твердив Перкс, ідентичність місцевої української громади не концентрувалася лише довкола культури, мови та релігійного життя, а передбачала доволі серйозну громадсько-політичну активність. 

Щойно після проголошення Незалежності України в 1991 р. Р. Перкс разом з фотографом Т. Смітом вирушив в Україну, щоб простежити коріння українців Бредфорда. Дослідникові важливо було зафіксувати ті зміни, що відбулися з українським суспільством у період «переходу», а також ознайомитися з роботою тодішнього всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса та інших професійних кіл істориків, які документували та архівували актуальну «живу» пам’ять.

Рефлексуючи й аналізуючи власний польовий та дослідницький досвід роботи з українською спільнотою Бредфорда, Р. Перкс зрозумів низку вкрай важливих базових методологічних речей, а саме:

– як усна історія може підтвердити та зберегти спроби самої спільноти творити власну історію, передусім через взаємодію (іншими словами «з», а не «для»: концепти «обміну авторитетом» (Майкл Фріш) [2]; «спільного конструювання» (Алессандро Портеллі) [3];

– як усна історія може допомогти створити та зміцнити спільноту через її спільну історію, ідентичність та мову;

– як усна історія та архіви можуть відігравати певну роль для «поневоленої нації» як політичного інструменту протесту, у цьому випадку — опозиції до совєцької репресивної політики в Україні (іншими словами здійснювати  адвокацію).

«Спільнотний» вимір досліджень відомого вченого Великої Британії має вагомий потенціал і може, зокрема, бути підґрунтям для входження в контекст українського поля з його «спільнотами воєнної доби». Під час свого виступу дослідник навів приклад Музею Шостого району в м. Кейптаун (ПАР), який є показовим способом застосування усноісторичних матеріалів для відновлення навмисно знищених політичним режимом місць проживання цілих громад [4]. Р. Перкс зауважив, що за допомогою родинних фотоальбомів, трансгенераційної та культурної пам’яті можна відроджувати зруйнований простір спільноти, заново переосмислюючи його, і це може в майбутньому бути розвинуто в українському контексті. У методологічному розрізі такої проблематики британський фахівець підкреслив роль мовчання та відсутності, на що віднедавна почали звертати увагу дослідники.

Загалом виступ Р. Перкса концентрувався довкола трьох теоретико-методологічних і практичних проблем: ролі усної історії у правовому процесі; терапевтичного потенціалу усної історії; викликів і ризиків для усноісторичних архівів.

На думку британського фахівця, усна історія у форматі архіву є дуже важливим інструментом для реалізації різних політичних протестів. Це те, що ми сьогодні назвали б адвокацією. Р. Перкс, оповідаючи про свій багатий 40-річний досвід роботи усного історика в різних країнах Європи та Америки (Румунія, Греція, Німеччина, Аргентина, Південна Африка, Австралія, Ірландія), зупинився, зокрема, на прикладах застосування усноісторичних знань у правовому полі. Дослідник пригадав співпрацю із усноісторичними інституціями Аргентини у справі повернення дітей, яких відібрали у політичних активістів та віддали членам наявного режиму в країні. Тому, на думку вченого, усна історія допомагає говорити правду офіційній політичній владі та виправляти помилки.

Однією з ключових позицій української воєнної перспективи в доповіді Р. Перкса була тема, присвячена «терапевтичній» ролі усної історії для родин загиблих, а також третіх осіб. На його думку, донині остаточно незрозуміло, який вплив чинить усноісторичне інтерв’ю на інших під час самого процесу інтерв’ювання, а також згодом у форматі архіву. Вчений вказав також на проблему, що стосується того, як члени сімей загиблих отримують доступ до інтерв’ю своїх близьких та які є можливості використання записів; наголосив на важливості надання «голосу» родинам загиблих бійців, тим людям, які втратили рідних під час російського вторгнення в Україну в період 2014–2025 рр.; актуалізував питання етичного виміру та слушності використання уривків із біографічних інтерв’ю у поховально-поминальних церемоніях та обрядах, що, зокрема, зараз практикують у Великій Британії завдяки застосуванню цифрових аудіозаписів усноісторичних свідчень.

У своєму виступі британський фахівець порушив проблему безпеки та надійності збереження усноісторичних матеріалів у громадських архівах, вказавши на ті проблеми, які виникають в таких інституціях у Північній Ірландії. На думку Р. Перкса, треба усвідомлювати, що громади можуть виявитися не готовими ділитися такими матеріалами поза межами своїх архівних інституцій.

Також Р. Перкс висловив кілька ключових тез / антитез для майбутніх роздумів і дискусій: як і де зберігати усноісторичні матеріали — дублювання матеріалів, їх численне копіювання на різноманітних ресурсах у різних країнах світу та Європи (проте «одна цифрова копія не є копією»; «максимально довга цифрова копія — це відсутність копії»; скандинавські країни як одні з найнадійніших реципієнтів усноісторичних архівів; хмарні сховища із перевіркою їх юридичного підґрунтя; таємне, непублічне збирання і зберігання документів, яке в майбутньому може мати значний інформаційний потенціал; транскрибування усноісторичних аудіо- та відеоматеріалів для зменшення ризиків кібератак; розміщення зібраної інформації на додаткових вебресурсах, враховуючи, що «веб не є архівом».

Водночас дослідник наголосив на дуже важливому, на наш погляд, аспекті усноісторичних архівів, а саме потенціалі ретравматизації (“trauma-informed archive”), який набуває особливої актуальності в умовах воєнного сьогодення України. У зв’язку з цим він висловив кілька концептуальних тез та запитань, які, на його думку, потребують подальшого теоретичного та практичного осмислення, а саме:

– робота з «травматичною» пам’яттю підважує роль архівістів як передусім нейтральних зберігачів і спонукає до дії;

 – як можна удосконалити підготовку архівних справ та самих користувачів архівів з позицій певних емоційних механізмів підтримки;

– чи застосовуються «прапорці» та «попередження» під час формування електронних каталогів особливо «чутливих» архівних фондів;

– як можна підготувати до ознайомлення з такими матеріалами членів родин тих осіб, про яких ідеться в цих документах;

– як розвивати етику мовчання в наступних поколінь тощо.

Власне, у цьому полі проблем є також інші виклики, що, на наш погляд, масштабуються на усну історію загалом як окремий науковий напрям і можуть навіть провокувати певне неочевидне протистояння. Зокрема, соціальні медіа та преса часто схильні надто спрощувати та робити тривіальним цілий комплекс ідей та досвідів, що їх усна історія, навпаки, проблематизує і розглядає як приклад складної і багатогранної історії. Також, на думку вченого, усна історія в наш час стає радше коротким засобом самовираження та самоаналізу, аніж інструментом для глибокого і «включеного» аналізу життєвих історій інших осіб.

Торкаючись теми відповідальності дослідника, що також перебувала у фокусі цьогорічного Літнього інституту, Р. Перкс наголосив на дуже важливих методологічних підходах, якими, на наш погляд, має «озброїтись» кожен, хто потрапляє в українське «воєнне поле»:

– потреба фіксувати повну життєву історію оповідача /ки, щоби одержати більш широкий контекст омовлених в інтерв’ю подій, що може бути використаний у майбутньому (іншими словами варто дбати про контекстуалізацію інтерв’ю);

– слід мислити поза межами наших соціальних / політичних «бульбашок» і фіксувати те, що є часто не зовсім зручним або ж емоційно складним;

– потрібно зберегти рефлексивність інтерв’юера, але переорієнтувати усну історію назад — на досвіди та проблеми співрозмовників / ць тощо.

Не менш цікава сентенція Р. Перкса стосувалася так званої автентифікації, тобто потреби посиленого документування того, що роблять усні історики із зібраними матеріалами, інтерв’ювання самих інтерв’юерів та збирання архіву довкола архівів. Усе в комплексі важливе, на думку фахівця, для збереження автентичності зібраних матеріалів, їх правдивості та залученості в суспільний фокус.

Загалом виступ Р. Перкса викликав жвавий інтерес аудиторії та оприявнив багато важливих запитань, з якими вже працюють та неодмінно ще стикатимуться в майбутньому дослідники воєнних реалій України.

Панельний формат дискусій Літнього інституту відкрила докторка Ерін Джессі — старша викладачка історії в Університеті Глазго в Шотландії. Її дослідження стосуються глобальної та ґендерної історії, воєнних конфліктів, механізмів та наслідків геноциду. Зокрема, Е. Джессі має великий досвід роботи з людьми, які постраждали від збройних дій у Руанді, Боснії та Уганді. Учена відома також тим, що цікавиться етикою і методологією досліджень в умовах воєнних протистоянь, що випливає з її практичного досвіду польових фіксацій під час Боснійської війни 1992–1995 рр. Значне місце в її останніх працях відведено постгеноцидній [5] Руанді. Крім того, Е. Джессі вивчає ранню історію Руанди та її культурну спадщину. Вона є авторкою книги «Переговори щодо геноциду в Руанді: політика історії» [6] (2017).

Свою доповідь у межах WWSI 2025 Е. Джессі присвятила темі з неординарним формулюванням: «Геноцид як культурна спадщина: уроки з Руанди» (модераторка панелі — Оксана Хом’як). Зупинимось на кількох важливих, на наш погляд, аспектах, що відбивають зміст заявленої тематики. Під час виступу дослідниця зосередилась на політиці пам’яті геноциду в Руанді, а також комеморативних практиках, організованих жертвами масових убивств у країні. На думку Е. Джессі, меморіали геноциду в Руанді виявилися надзвичайно успішними інструментами в поліпшенні обізнаності людей всередині та поза межами Руанди. Зокрема, це проявилося: 

– у поєднанні матеріальної (людські останки, зброя, місця масових убивств тощо) та нематеріальної (свідчення, пісні тощо) спадщини, що підлягала збереженню;

– у тому, що ЮНЕСКО визнало своєю «відомою універсальною цінністю» і своєю здатністю сприяти «більшому розумінню історичного й географічного контексту геноциду».

При цьому дослідниця твердить, що меморіали можуть бути одночасно місцями постійних переговорів, напруженості та навіть насильства для громад, які пережили геноцид; як підтвердження цього Е. Джессі наводить такі факти з досвіду комеморації жертв геноциду в Руанді:

– деякі з тих людей, які вижили, уважають демонстрацію анонімних людських останків [7] недоречною або побоюються потенціалу подібних меморіалів викликати потужні емоції та спогади;

– багато цивільних осіб хуту та пігмеїв тва [8] обурюються відсутністю визнання своїх близьких, які загинули в часи геноциду чи загалом від політичного насильства у період 1990-х рр.

Другий день Літнього інституту відкривали цікаві доповіді двох відомих дослідниць культурної спадщини Елеонори Нарвселіус та Оксани Довгополової, які були виголошені в межах тематичної панелі «Свідчення як культурна спадщина: концептуальне впровадження» (модераторка — Наталія Ханенко-Фрізен). 

Е. Нарвселіус є етнологинею, кандидаткою філологічних наук (Львівський університет), докторкою філософії (PhD) за спеціальністю Ethnic Studies (Університет Лінчопінга, Швеція), доценткою відділу етнології в Лундському університеті (Швеція). Сфера її наукових інтересів охоплює вивчення еліт, проблематику колективної пам’яті в Центрально-Східній Європі, дослідження культурної спадщини й комерціалізації історії. О. Довгополова є докторкою філософських наук, професоркою магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» в Київській школі економіки. Вона співзасновниця й кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», вивчає наукові проблеми, пов’язані з колективною пам’яттю (локальний та регіональний вимір, підприємництво пам’яті, дослідження травматичного досвіду тощо). 

Під час свого виступу Е. Нарвселіус поділилась теоретичними роздумами щодо дефініції терміна «культурна спадщина». Вчена зауважила, що відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. культурна спадщина визначається як наш спадок минулого. Водночас науковиця апелювала до думки канадської дослідниці Барбари Кіршенблатт-Ґімблетт про те, що спадщину не знаходять в минулому, її створюють [9]. Тому спадщина є певним контрольованим процесом, у якому задіяні відповідні інституції та застосовуються відповідні інструменти. Під час цього процесу те, що є цінністю для нас, стає цінністю для багатьох. Це і є спадщина, що, попри все, не стане цінністю для всіх (спадщина не є універсальною). З таких позицій свідчення про розв’язану росіянами війну в Україні також можуть називатися культурною спадщиною. Проте такого статусу свідчення воєнного часу в Україні набувають, на думку дослідниці, на завершальному етапі, коли вони переходять в інституційну форму комеморації або ж стають частиною публічної комеморації.

Крім того, Е. Нарвселіус поставила дуже важливе, на наш погляд, питання з огляду на сучасну українську перспективу: чи всі свідчення можуть стати спадщиною. Дослідниця провела чітку межу між спадщиною та пам’яттю, вказуючи на те, що спадщина не дублює і не продовжує пам’ять, вона переформатовує та «перемелює» людські спогади, утворюючи певний акцентований продукт. Водночас спадщина, на відміну від пам’яті, є матеріальною та візуально вираженою. Тобто спадщина, на думку Е. Нарвселіус, — це не так про збереження й передавання чогось автентично цінного, а радше про стилізацію і створення додаткової вартості.

Роздуми над запитанням, чи всі свідчення можуть стати спадщиною, продовжила О. Довгополова. Зокрема дослідниця зосередилась на проблемі, як описати ту спадщину, що не є позитивною, адже дуже часто спадщина в культурному полі України — це те, чим пишаємось. Проте, наприклад, колективна та культурна пам’ять про пережиті жахіття Голодомору, аварію на Чорнобильській АЕС та про інші страшні події, що сталися не з нашої волі, також є частиною культурної спадщини українців. Тому спадщиною, на думку вченої, може бути й та важлива подія та певний рівень культури, який продовжує впливати на нас. Без розуміння цього впливу, зокрема імперської та радянської спадщини, на думку О. Довгополової, ми не зможемо позбутися певних суспільних проблем. Тому спадщина з цих міркувань відіграє роль своєрідного запобіжника, який нагадує про минуле та допомагає скеровувати погляд у майбутнє.

Розмірковуючи над роллю культурної спадщини в сучасному українському суспільстві, О. Довгополова підвела до магістрального запитання свого виступу: як зробити спадщину не об’єктом глорифікації, а об’єктом пропрацювання. Ті культурні шари, що існували в Україні до повномасштабного російського вторгнення, як доводить дослідниця, під впливом війни змінюються, набувають нових контурів і починають сприйматися по-іншому. Бажання законсервувати цей процес не стосується спадщини. Ці роздуми суголосні міркуванням Е. Нарвселіус про те, що спадщина трансформується, вона стає «живою». Одним з яскравих прикладів подібних процесів у сучасній Україні, на думку О. Довгополової, є переосмислення української культури 20–30-х рр. ХХ ст., зокрема феномену «Розстріляного відродження».

О. Довгополова підкреслила, що свідчення про війну в Україні відіграють важливу роль у процесах трансформації національної культурної спадщини. Зокрема, той емоційний відгук, який формується в оповідачів / ок на певний культурний «тригер», є саме підтвердженням процесів переосмислення цієї спадщини. Також важливою, на нашу думку, є теза науковиці про те, що певні елементи реґіональної спадщини сьогодні не стають частиною загальноукраїнської культурної спадщини. Хоча, як твердить дослідниця, колективна пам’ять та комерціалізація історії, різні досвіди війни та культурна різнобарвність, що їх нині переживають українські міста, можуть стати потужним елементом національної резистентності.

Роботу другого дня Літнього інституту продовжили актуальні й глибоко рефлексивні доповіді Наталії Ханенко-Фрізен та Ольги Коляструк, що виголошувались у межах заявленої тематичної панелі «Свідчення як культурна спадщина: усна історія» (модераторка — Гелінада Грінченко).

Наталія Ханенко-Фрізен — історикиня та культурна антропологиня. Сфера її наукових зацікавлень — теорія та практика усної історії, антропологія селянського середовища, перехідний період постсоціалізму, культурний транснаціоналізм та новітні діаспори. З 2020 р. Н. Ханенко-Фрізен обіймає посаду директорки Канадського інституту українських студій, а також очолює кафедру української культури та етнографії імені Гуцуляка (Альбертський університет, Канада). Ольга Коляструк — докторка історичних наук, професорка, завідувачка кафедри культури, методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Коло її наукових інтересів охоплює теорію та історію повсякденності, історію інтелігенції, історико-культурну антропологію, соціальну історію радянського суспільства, історію української та зарубіжної культури.

На думку Н. Ханенко-Фрізен, під впливом воєнних подій в Україні відбуваються парадиґмальні зсуви епістеміологічного процесу, формування нового знання. Власне, цей процес науковиця окреслює терміном «епістемічна магнітна буря», що полягає в переосмисленні вже наявних та в продукуванні нових знань, для яких роль підвалини виконує усна історія.

Н. Ханенко-Фрізен вирізняє два контексти, за яких відбувається таке конструювання нової епістеміологічної парадигми — світ нормальний (мирний) та час воєнної доби. Щодо останнього, то тут, на думку дослідниці, завжди наявні два просторово-часові параметри — геополітичне провалля та лімінальність. Лімінальність своєю чергою породжує активізм, що має певні суспільні заклики.

Нове знання, яке формується в часі кризи та лімінальності життя як такого,  ґрунтується на свідченнях воєнної доби. 

В умовах неподоланої несправедливості, на думку дослідниці, вони мають подвійний тягар: бути свідком лише перед собою, а також свідчити перед іншими. Свідчення в період війни, що триває, наповнені багатьма символічними смислами. Один з них є дуже важливим: свідчити, як чинити опір. При цьому сильний опір можливий лише в сильному громадянському суспільстві, що й демонструє, на думку вченої, українство. 

Водночас, роздумуючи над роллю усної історії в цьому активному продукуванні нових знань, Н. Ханенко-Фрізен розглядає її з позицій матеріальної та нематеріальної культурної спадщини. Щодо останнього явища, то, на думку дослідниці, наративи та практики оповіді як такі є частиною нематеріальної культурної спадщини. Вони передають цінності, емоції та культурні знання, особливо в кризові часи. Крізь призму культурної спадщини дослідниця також дивиться на такі важливі властивості свідчень, як усність, оповідність (нараційність) та переповідність, що впливають також і на формування колективної пам’яті. 

Після того як усні історії, що записані й транскрибовані, надходять до архівів, вони стають матеріальними документами (аудіо- чи відеофайлами, транскриптами), що можуть потрапляти до установ спадщини як певні артефакти. На цьому етапі, як твердить учена, свідчення стають елементом матеріальної культурної спадщини. У цьому процесі архівування нових свідчень у часи російсько-української війни набуває безпрецедентної ролі, що полягає в кількох основних аспектах:

– цей етап є ключовим та останнім у новій практиці продукування знань на українському ґрунті;

– він є ключем до збереження колективної пам’яті;

– є новою формою опору;

–  є основою до підтримки зусиль з деколонізації вже наявних знань. 

Н. Ханенко-Фрізен у межах свого виступу також представила аудиторії актуальний проєкт з усної історії під назвою «В пошуках дому: збереження історій українців у Канаді» [10], під час якого впродовж 2023–2025 рр. було записано 84 глибинні відеоінтерв’ю з особами з України, які вимушено емігрували.

Тематичний напрям дискусії продовжила професорка Ольга Коляструк, окреслюючи специфіку, місце та роль радянської культурної спадщини в сучасному українському соціумі воєнного часу. На думку дослідниці, нам треба й варто говорити про цей період в історії України. Ба більше, як вважає спікерка, викидати, не знати, соромитись, ліквідовувати, зрікатися й забувати радянське минуле означає обеззброювати (тобто спростовувати власну історію) та варваризувати (у значенні дегуманізації) себе. Тут О. Коляструк наводить кілька вагомих аргументів, що водночас є тезами її ґрунтовного виступу. Передусім саме в радянському вчена бачить витоки сучасної війни, яка за своїм характером є імперською (з боку країни-агресора), антиколоніальною та визвольною (з позицій України). І тут виявляється принципова відмінність у механізмах життєвості України та росії: коли в першій відбувається певна дерадянізація, що проявляється у футуротопії та вітальності, то в другій це проявляється в певній рерадянізації з її ретротопією і танатологічністю. В освоєнні радянського (колонізації) — запорука цілісності власної історії (за вертикаллю й за горизонталлю), тобто йдеться також і про певну тяглість процесів державотворення, соціо- і націогенезу на території України. Також, як не парадоксально, привласнення радянського колективного минулого, на думку О. Коляструк, — це умова увиразнення власного сліду в історії ХХ ст. (не підросійського, а свого — всупереч нівелюванню). Тут ідеться, зокрема, про визвольні рухи, Голодомор, український досвід Другої світової війни, шістдесятництво й дисидентство, Чорнобильську катастрофу, розпад СРСР. Також, як доводить дослідниця, прийняття радянського — умова конструкту сучасної політичної нації, що має своє політичне тіло (карту), державність, яка не є випадком, а наслідком, та унітарність і мультикультурність. Прикметно, що в радянському О. Коляструк бачить передусім досвід, причому як героїчний, так і трагічний, а також важливі уроки опору та виживання. І саме на основі цього бекграунду кристалізуються національна та громадянська ідентичності українців. 

Далі у своєму виступі О. Коляструк окреслила головні віхи усноісторичних досліджень, які вона здійснювала протягом 2005–2025 рр. спільно з колегами та студентами факультету історії і міжнародних відносин Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, а головно — очолюваної нею кафедри (під сучасною назвою) культури, методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін. 

Під час свого виступу О. Коляструк також присвятила окрему увагу хроніці проведення Всеукраїнського науково-теоретичного семінару «Повсякдення: візії та смисли», який вона започаткувала 2015 р. і який на сьогодні є єдиним науковим майданчиком в Україні, де цілеспрямовано обговорюється тематика радянського повсякдення. Важливими, на наш погляд, були фінальні думки виступу О. Коляструк, які стосувались визначення поняття «радянська спадщина». На думку дослідниці, радянська спадщина небезпечна передусім єдністю (де)конструктивного. З погляду добору власних інструментів ця спадщина відзначається антиісторичним ставленням до минулого й цінностей, а також радикальним конструктивізмом у методах дії. Це проявляється в таких аспектах:

–  вибіркова апропріація минулого у формі «художньої спадщини»;

– «навчання в класиків» сталінської доби;

– реанімаційне відтворення («відродження з попелу»);

– патріотичний кітч у національних та екологічних громадських рухах.

Наступна тематична панель, що започатковувала практичну частину WWSI 2025, мала назву «Свідчення як культурна спадщина: експонування». У межах цієї проблематики в обговоренні взяли участь Юлія Скубицька, Ігор Пошивайло та Гелінада Грінченко (модераторка — Аліна Добошевська). Ю. Скубицька є докторкою філософії (PhD), науковою співробітницею коледжу Бард (Нью-Йорк, США), протягом 2020–2022 рр. обіймала посаду директорки Музею воєнного дитинства (м. Київ). Свій виступ Ю. Скубицька присвятила темі «“Фрейми війни”: шляхи подолання». На початку презентації дослідниця ознайомила присутніх з малюнками, що були  експоновані під час перших виставок Музею воєнного дитинства, і розповіла, які саме ідеї в ці твори мистецтва вкладали діти. Така перша експозиційна діяльність музею відбулася ще перед повномасштабним російським вторгненням в Україну у лютому 2022 р.

Виступ Ю. Скубицької також стосувався проблем, пов’язаних з етичністю фотодокументування реалій війни. Зокрема, дослідниця сфокусувалася на проблемі етики створення так званого «шок-контенту» — світлин, які документують жахіття війни, але водночас залишають чимало відкритих запитань щодо доцільності їх оприлюднення. У цьому контексті Ю. Скубицька акцентує увагу на збереженні права на гідність і права на приватність, що, на нашу думку, виконує роль певного «морального» сита. Як один з прикладів вмілої роботи з візуальними джерелами часів політичних криз та воєнних конфліктів спікерка згадує досвід С’юзен Мейселас — відомої американської фотографки-документалістки, чиї світлини Нікарагуанської революції (1978–1979) облетіли весь світ і стали символами тих подій. Документуючи репресивний режим Анастасіо Сомоса Дебайле і його криваву боротьбу із політичною опозицією під час революції в Нікарагуа, С. Мейселас зуміла не вийти поза етичні рамки своєї роботи. Про це, зокрема, свідчить презентована Ю. Скубицькою одна єдина світлина із зображенням людського насильства, за якою впізнавали у світі деспотичний режим А. Сомоси.

Наприкінці презентації дослідниця звернулась до постаті Петріта Халілая — відомого косоварського художника. Дитиною (приблизно віком 13 років) він пережив війну в Косові й потрапив у табір для біженців в Албанії. Там почав зображувати за допомогою малюнків свої страхи і мрії, що згодом стало основою його творчості. У 2021 р. художник створив масштабну інсталяцію під назвою “Very volcanic over this green feather”, що візуально відтворювала дитячі малюнки часів перебування в Албанії. Його інсталяція була схожою на своєрідний лабіринт пам’яті, що апелював до травматичних спогадів, але водночас перетворював травму на творчий простір, у якому можна було переосмислювати історію власного життя та ступати на шлях зцілення.

Підсумовуючи свій виступ, Ю. Скубицька наголосила, що нестандарте представлення воєнного досвіду нерідко збільшує шанси налагодити контакт та побудувати комунікаційну стратегію з людиною, яка проживає війну.

Тематику музейно-експозиційної роботи в період війни продовжив І. Пошивайло, кандидат історичних наук, генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності. Презентуючи присутнім концепцію роботи Музею Майдану, І. Пошивайло окреслив два основні її вектори. 

Перший — це спрямованість у минуле, тобто фіксація та збереження пам’яті про поворотні історичні націєтворчі події. При цьому перші усні свідчення про участь у протестах на Майдані, були зафіксовані ще під час подій Революції Гідності. Другий вектор сконцентрований на збереженні пам’яті про самий Майдан, його цінності, про те, що консолідує людей. Тож І. Пошивайло вбачає одним з головних завдань Музею Майдану збереження правди про українську солідарність, соціальну відповідальність, активізм, про вміння об’єднуватися й перемагати. 

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну місія Музею Майдану істотно розширилась. Зокрема було створено волонтерську оборонну ініціативу «Штаб порятунку культурної спадщини», головною метою якої став порятунок української культурної та історичної спадщини в період війни росії проти України, а згодом — допомога в її післякризовому відновленні.

Отже, з 2022 р. Музей Майдану розпочав активну діяльність зі збирання усноісторичних свідчень про події російсько-української війни, записуючи їх від майданівців-воїнів, волонтерів, капеланів, представників Сил оборони України та ін. Рівночасно велись також польові дослідження задля документування пошкоджень і втрат культурної спадщини.

Описуючи сьогодення Музею Майдану, І. Пошивайло назвав усноісторичні ініціативи, що тут реалізуються: документування досвіду війни; збирання свідчень з деокупованих регіонів; моніторинг втрат і руйнувань об’єктів культурної та історичної спадщини; мартиролог загиблих майданівців-воїнів. Також історик розповів про актуальні усноісторичні проєкти Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності; назвав джерела інформації, які використовують співробітники; розказав про виставкову активність музею протягом 2025 р. тощо. 

Діяльність Музею Майдану різнопланова та соціально зорієнтована: виставки, освітні програми, наукові студії, презентації, перформанси, відеосюжети, публікації тощо. Підсумовуючи, І. Пошивайло відзначив: «Перетворюючи свідчення на публічний культурний артефакт, ми інтегруємо його в ширший процес спадкоємності — той, що розвиває емпатію, зберігає ідентичність і формує цінності». 

Цю тематичну панель завершував виступ Гелінади Грінченко — старшої наукової співробітниці кафедри історії Східної та Південно-Східної Європи Мюнхенського університету імені Людвіга-Максиміліана; професорки кафедри всесвітньої історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара; співголови Української асоціації усної історії; співголови Німецько-української комісії істориків; головної редакторки українського міждисциплінарного наукового часопису «Україна модерна». Науковиця поділилася з присутніми результатами спільної роботи разом із командою професіоналів над 4-серійним фільмом «Про Харків і про себе: досвіди і долі великого міста в усних історіях його мешканців», що розповідає про життя харків’ян під час нацистської окупації 1943 р. Для обговорення Г. Грінченко запропонувала аудиторії два ключові запитання: яким було композиційне рішення авторів фільму, що розроблялося і втілювалося ще до повномасштабної російсько-української війни; як відбувалося коригування цих позицій після 24 лютого 2022 р. 

Як розповідала дослідниця, ідея створити відеосюжет була натхнена бажанням написати монографію про німецьку окупацію Харкова на основі усних історій його мешканців, що виникло ще 2021 р. Спершу був намір зробити короткий тизер до майбутнього видання. Однак згодом робота над відеорядом так усіх захопила, що команда відійшла від первинного задуму й почала створювати кількасерійну стрічку, у якій кожна з частин була присвячена відповідному розділу книги. До повномасштабного російського вторгнення в Україну вдалося підготувати дві серії: про початок радянсько-німецької війни та початок окупації Харкова та про Голокост у місті. Інші дві серії, присвячені повсякденню окупованого Харкова та звільненню міста й повернення людей додому із завершенням війни, монтували вже поза межами України. 

Працюючи над фільмом, Г. Грінченко зіткнулася з кількома складними завданнями: як показати біль, не естетизуючи його; як спробувати візуалізувати травму, не знецінюючи її до ілюстрацій; як зберегти гідність оповідача, не зводячи його ролі до носія болю. 

Важливою метою всього візуального проєкту було підкреслити, поглибити, дати відчути, допомогти зрозуміти ті смисли, які транслювали оповідачі під час роботи над відеопродуктом.

Під час свого виступу Г. Грінченко представила учасникам Літнього інституту анімації та відеоінтерв’ю зі свідками подій в окупованому Харкові, що становлять частину стрічки. Перед їх демонстрацією українська дослідниця висловила важливу думку-застереження: «Якщо усна історія — це завжди акт довіри, то візуальна інтерпретація певної історії — акт відповідальності, і саме в цій інтерпретації від голосу до образу можна злегка зрадити досвід». 

Другий день Літнього інституту завершувала перша частина презентацій актуальних усноісторичних проєктів, у фокусі яких перебуває воєнне сьогодення України. Ці дослідження представляли їхні куратори, які працюють над проєктами як в Україні, так і за кордоном. Модерувала чергову сесію WWSI 2025 Е. Нарвселіус. Подаємо короткий зміст або назви презентованих проєктів із вказівкою на їхніх кураторів / виконавців: «Голос сучасності: досвід переміщених осіб та волонтерський рух у прифронтовому місті Дніпро» (Альберт Венгер, Євгенія Венгер); документування воєнних злочинів та порушення прав людини в Центрі документування та дослідження воєнних злочинів, що діє при Навчально-науковому юридичному інституті Карпатського національного університету імені Василя Стефаника в м. Івано-Франківську (керівник центру Сергій Адамович ); загальнонаціональна акція «Стіл пам’яті» платформи пам’яті «Меморіал» та Благодійного фонду імені Іллі Грабара; цифровий архів, що налічує 10 тис. імен загиблих військових та вбитих цивільних громадян та їхніх історій (співзасновниця громадської організації Гаяне Авакян); «В пошуках Колківської республіки» (Марина Демедюк); діяльність ГО “PostBellum-Ukraine”; цифровий онлайн-архів “Memory of Nations” (Світлана Довгань); «Війна: сльози речей та втрати людей» (Оксана Ференц); дослідження в рамках групи «Україна крізь призму: війна, міграція, пам’ять», що присвячене темі «Траєкторії зсуву акцентів у спогадах українців в період війни» (Ольга Гайдамачук); «Документування війни: випадки музеєфікації (музеалізації) у локальних історичних музеях Львова та Тернопільщини» (Оксана Годованська); Програма архівного відділу Бучанської міської ради «Пам’ять заради майбутнього» (в. о. начальника архівного відділу Катерина Гоменюк); «Усна історія воєнного дитинства: освітні стратегії документування пам’яті у Чернігівській області» (Олена Гринь); усноісторичні інтерв’ювання в Національному меморіальному комплексі Героїв Небесної Сотні — Музеї Революції Гідності (Вікторія Колеснікова); «Сучасне воєнне повсякдення громад Київщини: культурно-антропологічний вимір» (Олександр Коломийчук, Олександр Головко, Катерина Бех, Олексій Дєдуш); «Насіння науки у вирі війни: агрокультурні дослідницькі інституції як мовчазні свідки у воєнній Україні» (Олена Корзун).

Третій день Літнього інституту відкривали ґрунтовні й концептуальні виступи Гелінади Грінченко та Антона Лягуші, що виголошувались у межах тематичної панелі під назвою «Війна, свідчення, і майбутні ландшафти пам’яті» (модераторка — Е. Нарвселіус). Доповідь Г. Грінченко певною мірою продовжувала попередній виступ дослідниці. Науковиця сфокусувала увагу на дослідницьких викликах, пов’язаних із ретрансляцією болю і страждань у воєнному сьогоденні України. Г. Грінченко підкреслила, що є дуже велика відповідальність за біль іншого, і  щире та часто миттєве прагнення дослідників продемонструвати цей біль суспільству насправді має бути результатом зваженого й добре обдуманого рішення. Воно виникає не лише на рівні стосунків «дослідник – суспільство», де завжди є високі ризики естетизації та монетизації болю, але й демонструє передусім власну позицію кожного, хто таке рішення приймає. Г. Грінченко слушно зауважила: «Ми —одночасно дослідник, медіатор, співрозмовник. Ми — одночасно живі свідки й ті, хто перетворює досвід іншого на спадщину».

На думку дослідниці, важливо розрізняти емпатію як глибоку присутність інтерв’юера в полі та емпатію як декларацію майбутнього використання свідчень, що записуються. На жаль, емпатія дуже часто стає інструментом моральної індульгенції: переживши одного разу із співрозмовником емоційний акт проведення інтерв’ю, ми нібито отримуємо право його транслювати, аналізувати й перетворювати на наратив. Однак, як підкреслила Г. Грінченко, не кожне свідчення має бути оприлюднене.

Ще однією етичною та методологічною проблемою «воєнного» поля українських реалій є так званий емпатичний дисонанс. Він з’являється тоді, коли інтерв’юер так «перенасичується» болем іншого, що вже не може адекватно співчувати стражданням співрозмовника / ці. Подібне явище виникає не через брак щирості щодо почутого досвіду, а через психосоматичні механізми самозахисту від надмірного болю. Останні проявляються у зв’язку з перевантаженням травматичними наративами, нормалізацією стану страждання тощо. Усе це, за словами Г. Грінченко, веде до зменшення глибини залученості в омовлений життєвий досвід свідка подій. Тому, на думку дослідниці, головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки історій ми зберегли, а які стосунки ми побудували й чи дали цьому досвіду простір гідності. Адже, як твердить історикиня, коли людина довіряє нам свою історію, виникає міжособистісний зв’язок, що триває набагато довше за саме інтерв’ю. 

Підсумовуючи свій виступ, Г. Грінченко висловила ще низку важливих тез. Зокрема, зауважила, що дослідник не зможе сховатися ані за процедурою, ані за письмовою згодою, ані за форматом архіву, ані за декларацією емпатії. Усі рішення щодо зібраних інтерв’ю — це рішення, які мають наслідки. Кожен, хто фіксує усні свідчення, завжди вже включений як дослідник, як свідок, як посередник і як той, хто надає досвіду публічного звучання. І саме тому етика — це не рамка, яка накладається зовні, не процедура, а внутрішній механізм присутності дослідника / ці в полі. Вона, звісно, не захищає нас від помилок, але дає шанс бути чесними щодо меж власних і чужих. На думку української науковиці, найважливіше питання сьогодні навіть не в тому, що ми робимо з історіями інших, а в тому, що ці історії роблять з нами.

У межах цієї тематичної панелі продовжив обговорення Антон Лягуша — кандидат історичних наук, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» в Київській школі економіки, дослідник The New University in Exile Consortium (New York). А. Лягуша розпочав свій виступ із того, що на сьогодні в Україні формується нова культура пам’яті з невизначеністю щодо контурів її фінального завершення. Таке формулювання зумовлене ситуацією лімінальності. На думку дослідника, лімінальність у контексті війни — це такий стан, коли суспільство, інституції культури пам’яті перебувають між війною, очікуванням її завершення, між втратами, що тривають, та між спробою вже осмислити ці втрати. Тобто меморіалізація відбувається не після, а в самому процесі, у стані політичної, соціальної та емоційної невизначеності. Для позначення цього явища А. Лягуша запропонував поняття експресивного порядку пам’яті. На його думку, цей термін відображає терміновість і невідкладність меморіальних практик в Україні, які виникають у відповідь на потребу вшанування загиблих (військових, цивільних). На відміну від усталених комеморативних практик, такий порядок пам’яті вимагає визнання і вшанування вже у самому процесі, тобто під час війни. Отже, запропонований термін вказує на те, що сам акт пам’ятання є частиною сьогодення і вплетений у тканину війни.

Експресивний порядок пам’яті — це також пам’ять динамічна та емоційно насичена. Дослідник припустив, що це навіть певний дорефлективний досвід. Аналізуючи сучасні меморіальні практики, що стосуються українських військових, А. Лягуша відзначив, що багато чого там є дорефлективного, що осмислюється вже після самого акту вшанування. Водночас в умовах лімінальності та описаного вище явища канон пам’яті на сьогодні є невизначеним, тобто немає усталеного наративу про Героїв російсько-української війни. Це стосується також ритуалів поховання та вшанування полеглих воїнів, процесуальних, візуальних традицій тощо. Це спонукає до роздумів, що та пам’ять, яка функціонує, не відділяється від події, а співіснує із нею. І це означає, на думку дослідника, що пам’ять комунікує з реальністю, а реальність реферує до пам’яті. Тобто, за словами А. Лягуші, відбувається процес подвійного конструювання.

Важливою тезою А. Лягуші, на наш погляд, було також те, що нині відбувається гібридизація пам’яті. Тобто в сучасній моделі української культури пам’яті одночасно поєднується офіційна, громадська, особиста пам’ять, пам’ять соціальних мереж Instagram i TikTok, «пам’ять» вулиць, виставки і музейні експозиції як місця пам’яті тощо.

А. Лягуша пропонує чотири дослідницькі оптики для вивчення тих процесів, які нині відбуваються з культурою пам’яті в Україні. Одна із них пов’язана з дихотомічним концептом німецьких дослідників Я. Ассмана та А. Ассман «функціональна пам’ять — накопичувальна пам’ять» [11]. І тут вартою уваги, на наш погляд, є теза А. Лягуші про те, що з великого масиву пам’ятей (функціональних, тобто таких, що активно використовуються в повсякденному житті українського суспільства) тільки невелика частина стане «накопичувальною» (своєрідний «архів» суспільства у формі різноманітних артефактів ) і стане каноном та «архівом» пам’яті.

Інша модель пропонує розглядати нинішні процеси в конфігурації «інституалізована пам’ять – неінституалізована (спорадична, “демократична”, «низова») пам’ять». Тут, на думку А. Лягуші, є розрив поміж цими двома формами пам’яті. Це, зокрема, проявляється в тому, що держава та її інституції в ситуації війни та лімінальності завжди дуже повільно реагують на запити суспільства щодо вшанування своїх героїв та організації великих меморіальних проєктів. Тобто неінституалізована пам’ять — це громадська активність у різних формах комеморації там, де держава поки не спроможна відповісти на наявний запит. Саме в ракурсі такого бачення сучасних суспільних процесів в Україні за умов певної соціальної несправедливості можливі конфлікти пам’яті. 

Інші дві моделі, що їх запропонував А. Лягуша, стосуються тез про «унікальність процесу в унікальних умовах» та «примат практичності над теоретизацією форм і способу меморіалізації / збирання свідчень». Унікальність процесу полягає в переживанні абсолютно нового досвіду війни, який до цього більшій частині українців був відомий лише з книг чи розповідей старшого покоління. Як зауважив дослідник: «Ми ніколи не вміли жити з мертвими поруч». Тому нам треба вчитися жити зі смертю. Водночас є велика загроза, що думання про смерть та пам’ять про неї стануть буденністю.

З останньою оптикою пов’язана цікава теза А. Лягуші про пошук «мови» пам’яті, тобто способів її репрезентації, реалізованих у практичній площині. Цей механізм запускається тут і тепер, адже ми, за словами, дослідника, перебуваємо всередині «лабораторії пам’яті».

Практичну частину другого дня Літнього інституту продовжили дві послідовні тематичні панелі, що були присвячені архівам як інституціям зі збереження усних свідчень в умовах війни і називались «Свідчення як спадщина: архівування». Відмінність поміж двома панелями полягала в тому, що одна частина фахівців представляла архіви як державні інституції, а інша – як громадські. Власне, спікерками на сесії з архівування в державній сфері були Тетяна Ємельянова, Ірина Лопушинська та Марина Чернявська. Модераторкою — Наталія Ханенко-Фрізен.

Марина Чернявська є магістеркою фольклористики і магістеркою бібліотекознавства та інформаційних студій, архівісткою, науковою співробітницею Фольклорного центру ім. Кулів Альбертського університету в м. Едмонтоні (Канада). На початку свого виступу дослідниця зазначила, що на Заході архівознавство є частиною інформаційних студій, і тому, щоб працювати архівістом, потрібно мати радше магістерську освіту в галузі інформаційних студій, аніж здобутий історичний фах, як це є в Україні. Доповідачка розповіла про свою залученість у міжнародну професійну спільноту архівістів, зокрема, про участь у робочій групі з архівів Міжнародної асоціації етнології і фольклору — колективі дослідників, які активно збирають матеріали різної тематики для недержавних архівів. Сюди належать етнологічні та культурно-антропологічні архіви, архіви традицій. Матеріали цих архівів створені дослідниками в полі та є переважно аудіо- та аудіовізуальними документами. Водночас дослідниця є в складі Міжнародної ради архівів — професійного середовища знавців архівної справи. Такі фахівці та інституції відповідальні за збереження документальної спадщини на професійному рівні. І ці два досвіди роботи, як підкреслила М. Чернявська, є дуже цінними з позицій специфіки підходів щодо збереження культурної спадщини.

Під час свого виступу дослідниця познайомила всіх присутніх з міжнародними ініціативами з підтримки збереження української культурної спадщини, які виникли на початку російського повномасштабного вторгнення (U-ART, SUCHO, ініціатива Американського фольклорного товариства (AFC) та ін.). М. Чернявська коротко зупинилась на специфіці роботи громадських архівів, які, на її думку, можна розглядати як практику опору; цифрових архівів; окреслила погляди західних дослідників на деколоніальну архівну практику, які визначають її як предикальну і визвольну.

Тетяна Ємельянова, кандидатка історичних наук, директорка Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву (далі ЦДАЕА), виступила на тему: «Усні свідчення як спадщина та аудіовізуальні архіви». У своїй доповіді Т. Ємельянова розповіла про досвід ЦДАЕА в архівуванні документів періоду російського-української війни з акцентом на усних свідченнях.

Зокрема, дослідниця окреслила основні дефініції, пов’язані зі збереженням аудіовізуальної спадщини, що визначені відповідними нормативними документами про діловодство та архівну справу в Україні. На думку Т. Ємельянової, на усні свідчення та аудіовізуальні документи варто дивитися дещо ширше — не лише як на об’єкти архівного зберігання, але і як на спадщину. У своїх роздумах дослідниця спиралася на визначення, яке запропонував Рей Едмондсон, австралійський фахівець у сфері збереження аудіовізуальної спадщини [12]. За Едмондсоном, усні свідчення вписуються в поняття «аудіовізуальна спадщина». Як підкреслила історикиня, і усні свідчення, і аудіовізуальні документи є унікальними та цінними, адже виходять за рамки апріорної інформації і торкаються чутливості та емоцій. Окрім того, цінність таких документів полягає також у тому, що аудіозапис дозволяє нам сприймати тон голосу та вагання — усі елементи, які неможливо відобразити в письмовій формі.

Також Т. Ємельянова розповіла присутнім про колекції різних типів аудіовізуальних документів цього архіву, що були створені на підставі усних свідчень та відображають події національної історії періоду ХХ ст. В архіві зберігається понад 8300 документів, що безпосередньо стосуються подій російсько-української війни. Серед них левову частку становлять фотодокументи (7,5 тис.), менше – відео- та фонодокументи. Зокрема, в архівних колекціях ЦДАЕА зберігається кінострічка «Маріуполь. Хроніки пекла» (2022 р.), випуски радіопрограми «Війна в Україні» ТРК «Радіо-Ера» тощо. 

Наприкінці свого виступу дослідниця торкнулася питань експертизи цінності аудіовізуальних документів, що створені на цифрових носіях у період російсько-української війни, і їх подальшого включення в Національний архівний фонд України; особливостей каталогізації усних свідчень про події російсько-української війни в ЦДАЕА тощо. Також Т. Ємельянова порушила дуже важливі питання з огляду на актуальну військово-політичну ситуацію, а саме щодо браку методичної літератури в роботі державних архівів з новими цифровими документами воєнного часу; відсутністю емпіричних опитувань архівних установ, що зберігають усні свідчення періоду російсько-української війни, щодо місць та обсягів їх зберігання.

Першу частину цієї тематичної панелі завершував виступ Ірини Лопушинської — історикині, директорки Державного архіву Херсонської області. На початку виступу І. Лопушинська ознайомила присутніх з фондами ДАХО, штатом працівників. Окремо доповідачка зупинилася на умовах роботи архіву в час окупації після повномасштабного вторгнення. Тоді працівники / ці усвідомили, що вони мають фіксувати реалії воєнного повсякдення мешканців Херсонщини. Співробітники / ці почали записувати усні свідчення у своїх родинах і на теренах всієї області. Автоетнографію працівники архіву поєднували з активною збирацькою роботою, комплектуючи колекції пропагандистських газет, листівок, оголошень. У березні 2022 р. працівники ДАХО фіксували мітинги протесту, що відбувалися в місті. Фактично такі цифрові фіксації разом з документами особового походження (щоденниками, спогадами) згодом стали основою аудіовізуальної колекції ДАХО з відображення періоду російської тимчасової окупації. 

Пізніше на деякий час ДАХО припинив свою роботу, працівників / ць зобов’язали виїхати. Вже після звільнення Херсона (11 листопада) у грудні 2022 р. архів відновив свою роботу. Після цього розпочалась інтенсивна діяльність із комплектації архівних фондів ДАХО документами періоду тимчасової російської окупації завдяки матеріалам особового походження. Так було одержано матеріали важливих соціологічних досліджень у період російської окупації міста, продукти мистецької діяльності Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша періоду незалежності України тощо. 

Далі І. Лопушинська звернула увагу присутніх на те, що після деокупації Херсона в місто прибула значна немісцевого населення, яке загалом мало знало історію краю. Серед таких осіб були й держслужбовці, які мали обійняти посади тих, хто вирушив в евакуацію. Щоб ці люди мали можливість дізнатися більше про місцевий контекст, І. Лопушинській разом із працівниками архіву вдалося організувати в укриттях лекційні курси та семінари, які відвідували не лише приїжджі, а й херсонці. Також там проводили виставки оригіналів документів як минулих періодів з історії Херсона, так і сучасного — часів тимчасової російської окупації. Вагоме місце у збирацькій активності ДАХО того періоду посіла також робота із фіксації спогадів про підрив Каховської ГЕС. 

Також І. Лопушинська розповіла про цікавий спільний українсько-естонський проєкт під назвою «Лемент Херсонщини» — книгу-манускрипт, створену в 2024 р. за середньовічними технологіями переважно місцевими художниками. В її основі — мистецькі ілюстрації, що створювались на основі спогадів та інтерв’ю херсонців, які пережили різні події від часу повномасштабного російського вторгнення в Україну. Матеріали цього мистецького арт-проєкту зберігаються у фондах ДАХО.

Наступна тематична панель стала майданчиком для обміну досвідом у сфері громадських архівів та архівної справи. В обговоренні брали участь Аліна Добошевська, Галина Боднар і Тетяна Привалко. Сесію модерувала Оксана Хом’як.

Аліна Добошевська — антропологиня та історикиня Інституту соціології Ягеллонського університету, громадська активістка, засновниця й президентка Фундації «Добра Воля» (м. Краків), членкиня Польської асоціації усної історії, одна з організаторок Українського громадського архіву усної історії. Сфера її наукових інтересів охоплює дослідження історії жіночого руху в Україні та Польщі, теоретичні і практичні аспекти методології усної історії. 

Виступ А. Добошевської був присвячений становленню громадської архівістики в Україні крізь призму тих практичних заходів та ініціатив, що їх вона методично й системно реалізує разом із командою однодумців ще з 2017 р.

На початку своєї презентації А. Добошевська познайомила аудиторію з розвитком громадської архівістики на теренах Польщі на прикладах діяльності неурядової громадської організації Фундації Осередку «КАРТА» [13] та організованого пізніше за ініціативи останньої Центру громадської архівістики у м. Варшаві (Centrum Archiwistyki Społecznej (CAS) [14]. Тут варто додати, що на сучасному етапі в базі даних CAS вже зібрано понад 600 громадських архівів, які діють у 300 місцевостях Польщі. 

Далі доповідачка розповіла про проєкти з громадської архівістики, що їх вона започаткувала іще з 2017 р. за підтримки Української асоціації усної історії. На сьогодні, за словами А. Добошевської, ця справа активно продовжується, і в актуальному проєкті під назвою «Громадська архівістика в Україні», окрім неї самої, беруть участь науковиці й громадські активістки з України, спікерки цієї тематичної панелі — Галина Боднар і Тетяна Привалко, а також Ярина Лазар та Наталія Капустянська. У квітні–травні 2025 р. в межах цього проєкту, що реалізується Фундацією «Добра Воля» у партнерстві з Центром громадської архівістики, Українською асоціацією усної історії, ГО «Стереотайм» та Національною радою жінок України, відбулася серія вебінарів, присвячених актуальним питанням організації та діяльності громадських архівів. Загалом відбулося чотири вебінари, що їх проводили як українські, так і польські [15] фахівці. Іншим вагомим складником цієї роботи, озвученої доповідачкою з Польщі, були офлайн-семінари в різних містах України. Зокрема, такі зустрічі відбулися в освітніх (університетських) та громадських осередках Луцька, Києва, Вінниці та Умані. Наприкінці свого виступу А. Добошевська також розказала про підготовку українського перекладу найновішого польського посібника з громадської архівістики [16].

Галина Боднар — історикиня, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка. Сфера її наукових зацікавлень охоплює історію повсякденності, усну історію, урбаністику, антропологію пам’яті та історію переселень з українсько-польського порубіжжя, історію та пам’ять про радянську Україну і Львів радянського часу. Тема виступу — «Громадська архівістика: нові підходи до збереження спадщини».

На початку своєї доповіді Г. Боднар слушно підкреслила, що громадські архіви та громадська архівістика загалом доповнюють традиційні централізовані практики архівування (державні архіви, музеї, бібліотеки, наукові установи) і є альтернативним, активістським способом зберігати історію. Дослідниця зазначила, що громадська архівістика охоплює широкий спектр низових ініціатив, які спрямовані на збирання, збереження і популяризацію культурної спадщини. Проте відмінною рисою громадських архівів є якраз те, що їх створюють не державні чи інституційні структури, а самі учасники спільнот. Загалом, на думку Г. Боднар, громадська архівістика передбачає більш відкритий та складніший підхід до того, як ми зберігаємо пам’ять, є можливістю зберегти незбережене, що лежить поза офіційною канвою.

Г. Боднар запропонувала два головні визначення громадського архіву. Його можна розглядати як «ініціативу, яка має на меті зафіксувати історію громад, подій і місць через збирання колекцій, таких як фотографії, документи або записи». В основі такої дефініції «лежить ідея активного пошуку колекцій, участь спільноти в створенні архіву та в його діяльності, а також значне поширення зібраних матеріалів» [17].

Інше визначення відбиває західноєвропейський досвід у сфері громадської архівістики, що, за словами Г. Боднар, є дещо вужчим: громадські архіви — це «низові ініціативи з документування і дослідження спадщини громади, в яких ключовими є участь, контроль і володіння проєктом самою громадою. При цьому, така діяльність може здійснюватися як у співпраці з офіційними установами у сфері збереження спадщини, так і незалежно від них, але імпульс і напрям мають надходити безпосередньо з громади» [18].

Далі дослідниця коротко охарактеризувала головні особливості громадських архівів. Тут лише їх назвемо:

– ініціатива знизу;

– включення досі непочутих голосів;

– у центрі кожного громадського архіву є люди (ініціатори формування архівів та очевидці подій / носії досвідів);

– інноваційні форми роботи (усна історія, виставки, цифрові колекції, театр пам’яті тощо);

– учасники недосконалі професійно, але щиро залучені до архівної справи.

На думку Г. Боднар, у наш час відбувається дедалі більше зацікавлення громадськими архівами, на що вплинуло кілька чинників:

– технічні можливості дозволяють переосмислювати й змінювати уявлення про те, чим є архів і чим він може бути; з’являються нові способи творення архівів, зокрема, через цифрові інструменти;

– дедалі більше людей починають цікавитися власною та родинною історією, а пізніше персональна історія поступово стає частиною історії всієї спільноти;

– інтерес зростає, коли довкола все швидко змінюється і з’являється відчуття втрати чи марґіналізації. В цих умовах архіви стають способом зберегти передусім пам’ять про місця, людей і пережиті досвіди. Останнє, як слушно підкреслює дослідниця, є особливо актуальним для нинішніх українських реалій.

Далі Г. Боднар коротко окреслила діяльність громадських архівів (що стосується місцевості, регіону або «малої батьківщини»; теми чи професійної / соціальної групи; вибраного виду збірок; певного історичного періоду; певної особистості), висловила міркування щодо того, хто може формувати громадський архів (групи ініціативних людей; недержавні організації, бібліотеки; музеї; органи місцевого самоврядування), які типи матеріалів можуть у ньому зосереджуватись (світлини; особисті та родинні документи; спогади, щоденники або мемуари; ілюстративні матеріали суспільного життя — листівки, плакати, малюнки; документи інших організацій та об’єднань; аудіо- та відеозаписи) тощо. Водночас, як зауважує науковиця, у роботі громадських архівів завжди є два ключові сегменти, а саме робота з колекціями та робота зі спільнотою.

Наприкінці виступу Г. Боднар поділилася міркуваннями, чому громадські архіви важливі для суспільства й держави в цілому. На її думку, спадщина, що концентрується в громадських архівах і відображає різноманіття суспільства, включає якомога більше голосів, а це збагачує спадщину і робить її більш відкритою та доступною. У цьому також проявляються процеси «демократизації» архівної справи. Окрім того, за словами дослідниці, громадські архіви належать конкретним громадам чи спільнотам, але історії, що з них постають, стосуються всіх. І останнє: громадські архіви дозволяють самим спільнотам пам’ятати й переосмислювати свої історії, а це сприяє зміцненню єдності всередині громади, формує відчуття спільної ідентичності.

Цю тематичну панель, присвячену громадській архівістиці, завершувала Тетяна Привалко — кандидатка історичних наук, головна спеціалістка сектору обліку та збереження усних джерел Українського інституту національної пам’яті в м. Києві. Дослідниця розказала детальніше про підготовку перекладу українською мовою польського посібника із громадської архівістики, який згадувала у своїй доповіді А. Добошевська.  Т. Привалко готує українську частину цього посібника, у якій буде викладено інформацію про конкретні кейси громадської архівістики в Україні, її особливості та суспільне значення. 

Т. Привалко підкреслила, що громадська архівістика має перебувати у постійній комунікації із людьми, зокрема з надавачами матеріалів. Як твердить дослідниця, воєнний час накладає свій відбиток на питання про те, яке може бути співвідношення між державними та громадськими архівами. За словами Т. Привалко, в українському правовому полі поки немає чіткого визначення, що таке громадські архіви. Як правило, це досить нове явище для українського суспільства називать «приватні архівні зібрання». Тому, як твердить науковиця, їхній проєкт може допомогти конкретизувати поняття громадського архіву в українському законодавстві. Окрім того, на думку Т. Привалко, громадська архівістика може надати певні практичні інструменти щодо каталогізації усних свідчень у державних архівах України, адже ґрунтується на антропоцентричному підході.

 Третій день Літнього інституту закривала друга частина презентацій актуальних усноісторичних проєктів, що присвячені подіям російсько-української війни. Цю сесію WWSI 2025 модерувала Анна Олененко —кандидатка історичних наук, доцентка, координаторка цьогорічного Літнього інституту.

Подаємо короткий зміст або назви презентованих проєктів із вказівкою на їхніх кураторів / виконавців: усна історія російсько-української війни у проєктах Українського інституту національної пам’яті (Тетяна Ковтунович);

«Усвідомлення вимушеного переселення як біографічного досвіду українок “60+” у Польщі» (Катажина Краковська); «Сільські громади Чернігівщини в умовах війни та окупації: досвід виживання і боротьби» (Олександр Кривобок); 

аудіозаписи 16 інтерв’ю про російсько-українську війну періоду 2022–2025 рр. (автобіографічні та оніричні наративи) (Оксана Кузьменко);

«Вільча: коротка історія подвійного вимушеного переселення» (Вікторія Науменко); усноісторичні проєкти, що фіксують жіночі досвіди війни (Ольга Ніколаєнко); діяльність некомерційної платформи «Архів війни» (Ірина Павлюковська); міжнародний проєкт «Мир та мобільності» у межах програми досліджень та інновацій ЄС «Горизонт Європа» (Катерина Петрова); міжнародний проєкт «Дослідження збирання, збереження, аналізу та оприлюднення українських свідчень про війну 2022 року» (U-CORE) (Ірина Пятницькова, Альона Тронь); 

проміжні результати зі створення електронного каталогу для онлайн-архіву усноісторичних та візуальних джерел «Жива історія» за допомогою систем штучного інтелекту (за підтримки програми ЄС «House of Europe») (Юрій Пуківський); проєкт «Культурні механізми спільнототворення під час війни» в Українському католицькому університеті (Христина Рутар); «Шкільна освіта в умовах війни: репрезентація усноісторичних свідчень»; «Жіночі історії війни: досвід українських біженців за кордоном» (Ірина Савченко); 

громадська ініціатива, спрямована на збереження та порятунок культурної спадщини в умовах війни в Запорізькому регіоні в межах діяльності ГО «Гуляйпільські старожитності» (Сергій Звілінський). 

Четвертий день Літнього інституту в Ужгороді складався з двох тематичних панелей та заключного офіційного закриття. Перша сесія була присвячена темі «Свідчення для майбутніх ландшафтів пам’яті: поле» і продовжила практичну площину обговорень у межах WWSI 2025. Учасники / ці сесії: Сергій Білівненко, Аліна Добошевська та Світлана Маховська. Дискусію модерував Павло Леньо. 

Світлана Маховська — кандидатка історичних наук, етнологиня, антропологиня, наукова співробітниця відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України, старша наукова співробітниця відділу науково-архівних фондів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф у м. Києві, співзасновниця Чернігівського науково-дослідного центру антропології війни. Сфера її наукових інтересів охоплює українську традиційну культуру, зокрема весільну обрядовість Слобідської України; усноісторичні дослідження як предмет наукових студій; особливості побутування, збереження і трансляції народної культури територій, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; антропологію катастрофи; етнічні спільноти в Україні; гуманітарні аспекти російсько-української війни. 

С. Маховська розпочала свій виступ з короткого представлення результатів роботи колективного проєкту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014–2022(3): історико-культурні візії і сучасні стратегії виживання». У межах цієї теми група вчених Чернігівського науково-дослідного центру антропології війни обстежила населені пункти Чернігівської області та кілька мікрорайонів м. Чернігова, що постраждали від окупації та масованих ракетних атак ворога. За підсумками цього проєкту в 2024 р. побачило світ ґрунтовне джерельне видання, що містило усноісторичні інтерв’ю з мешканцями Чернігівщини [19]. 

Також С. Маховська ознайомила присутніх із проміжними результатами актуального проєкту з документування досвідів війни на теренах Київщини. За підсумками колективних експедиційних виїздів, за словами науковиці, було обстежено понад сорок населених пунктів.

Вагомою частиною доповіді С. Маховської були цікаві рефлексії щодо первинного аналізу повторних інтерв’ю, що їх антропологиня почала фіксувати ще з листопада 2022 р. Станом на березень 2025 р., як вказала дослідниця, записано 23 такі інтерв’ю зі свідками окупації Чернігівщини, Київщини та Донеччини. Офлайн-інтерв’ю чергувалися з онлайн-зустрічами з огляду на зміну місця проживання оповідачів, безпекову ситуацію або особисте небажання зустрічатися вдруге. Серед повторно опитаних два українські військові, решта — представники цивільних професій. Вік респондентів — від 18 до 64 років. 

Далі у своєму виступі С. Маховська зупинилась на спільних рисах цих інтерв’ю. Зокрема, дослідниця наголосила на певних викликах, які постали під час їх проведення: небажання очевидців згадувати події знову; потреба зміни місця проведення інтерв’ю через масовані обстріли або ж відселення співрозмовників / ць з прикордонних територій. Початок опитування у другому раунді інтерв’ю, за словами дослідниці, тематично найчастіше був пов’язаний із подіями, про які оповідач / ка згадували наприкінці розмови під час першої зустрічі. Це, як зазначила С. Маховська, дало можливість авторам свідчень виокремити ті теми, що найбільше актуалізувались унаслідок нових суспільних реалій, серед яких, зокрема, відновлення зруйнованого житла, перехід церков УПЦ МП в ПЦУ, мобілізація тощо. 

Важливою, на наш погляд, є аргументована думка С. Маховської про те, що під час повторних інтерв’ю відбулося зміщення акцентів щодо їх мотивації: якщо під час першої зустрічі інтерв’ю нерідко надавали розмові сенс фразою «мені це було потрібно», то під час повторної була помітна тенденція до усвідомлення власної волі, творення певної «спільної» пам’яті (частими були репліки «це потрібно вам / нам»; «це потрібно для історії» тощо). 

Цікавими також були спостереження С. Маховської щодо первинного аналізу самих наративів. Зокрема, як твердить дослідниця, між першим та другим раундами інтерв’ю відбувся певний зсув від омовлення подій до омовлення самих емоцій. Також важливою характеристикою повторних інтерв’ю був вихід поза межі часових рамок пригадування подій відкритої російсько-української війни. Під час першого кола опитування вихідною точкою стало 24 лютого 2022 р., і повернутися в пам’яті респондента до періоду, що передував цій даті, було практично неможливо. У другому колі інтерв’ювань фіксується тенденція до згадування подій з життя очевидця, які передували даті повномасштабного російського вторгнення в Україну, що може свідчити, на думку дослідниці, про розширення часової перспективи травматичної пам’яті оповідачів / ок.

С. Маховській також вдалося простежити, що в першому колі інтерв’ю при згадуванні російських злочинів в Україні переважає опис дій, фактів, речей, часто із зазначенням часу й тривалості події. Повторні інтерв’ю демонструють посилення емоційної глибини, уживання під час розповіді значно більшої кількості назв військової техніки, використання запозиченої інформації з масмедій, розповідей сусідів, родичів. Варто наголосити, як твердить науковиця, що під час другого раунду інтерв’ю оповідачі детальніше описують смаки, звуки, тактильні відчуття. На ситуативність спогаду, за спостереженнями А. Киридон, справді впливають вербальні, звукові, смакові індикатори. Однак, як підмітила С. Маховська, у ході інтерв’ю, проведених у другому раунді, спостерігався зворотний процес: під час оповіді про пережиття травматичного досвіду спогад актуалізував чи навіть посилював реакції сенсорної системи. Отже, свої відчуття (запах, смак чи звук) співрозмовники / ці починали детально проговорювати, ніби відчуваючи їх з новою силою. Іншими словами, спогад викликав сенсорні відчуття. 

У своєму виступі С. Маховська також торкнулася питання спогадів про сни і снів про спогади. Як твердить дослідниця, те, що снилося опитаним напередодні вторгнення, є повторюваним наративом повторних інтерв’ю, співрозмовники / ці часто до цього повертаються. Однак під час другого кола інтерв’ю з’являються сни про той досвід, який оповідачам довелося пережити під час повномасштабного російського вторгнення, тобто фактично сни про спогади. Власне, дослідниця наголосила на тому факті, що під час другого раунду інтерв’ю опитаним часто сняться сни, у яких або відтворюються ранні спогади, або оживають страхи. Також С. Маховська окремо виділила групу віщих снів. Ця категорія снів характеризується такою сюжетною особливістю, де сигнали-застереження надходять від найближчих родичів: батька, матері та ін. Водночас у наративах, які записала дослідниця, ці сни продовжуються як попередження після пережитого травматичного досвіду про можливі інші трагічні події (сновидіння, які люди бачили в тимчасовій окупації, повторюються, але з тими попередженнями, що стосуються сучасності). 

Наприкінці свого виступу С. Маховська продемонструвала приклади, як спогади очевидців подій російсько-української війни трансформуються в їхню творчість. Це можна вважати різновидом соціальної та культурної терапії.

Обговорення в межах цієї тематичної панелі продовжив Сергій Білівненко — кандидат історичних наук, доцент, в. о. завідувача кафедри джерелознавчих студій та суспільних комунікацій факультету історії та міжнародних відносин Запорізького національного університету. Коло його наукових інтересів охоплює джерелознавство історії України, етнографію, побут населення Степової України, усну історію, історію повсякденності. Доповідь С. Білівненка була присвячена темі: «Практики польових інтерв’ю під час російсько-української війни, що триває: просторово-часові петлі ландшафтів пам’яті у роботі запорізьких дослідників». Під час свого виступу науковець познайомив присутніх з особливостями й викликами проведення польових досліджень у прифронтовій Запорізькій області, більша частина якої перебуває під тимчасовою окупацією, а решта є зоною бойових дій. Говорячи про ландшафти пам’яті, С. Білівненко озвучив цікаву інформацію про одного із запорізьких музикантів, керівника гурту «БарабанЗА» Дениса Васильєва, який зумів зафіксувати акустичні свідчення військової агресії російських військ і записав майже всі звуки бойових дій ворога в м. Запоріжжі. Також С. Білівненко розповів про досвід запорізьких дослідників у справі фіксації усних свідчень посеред переміщених мешканців Запорізької області, зокрема  тих, які перебрались за кордон. У співпраці із Білефельдським університетом було опитано 82 особи. 

Цю тематичну панель підсумовували автоетнографічні рефлексії Аліни Добошевської, яка розповіла про свій усноісторичний досвід досліджень на теренах України. На початку виступу зарубіжна фахівчиня вказала на принципову відмінність, зазначивши, що усна історія в Польщі зароджувалась у громадських осередках, а в Україні — в академічних середовищах. Зокрема, однією із перших таких громадських організацій в Польщі була Фундація Осередку «КАРТА», що розпочала роботу зі збирання усноісторичних свідчень ще в період 1980-х рр. Пізніше студенти, які були причетні до роботи «КАРТИ», здійснювали власні експедиційні виїзди у поле, фіксуючи усноісторичні інтерв’ю. Відколи ці студенти пішли працювати в різні університетські та наукові центри Польщі, усна історія перейшла в академічне середовище. 

Шлях А. Добошевської в усній історії, за її словами, розпочався зі взаємодії з неурядовими організаціями, за допомогою яких вона записувала відеоінтерв’ю та монтувала фільми з усної історії. Пізніше до цієї діяльності почали доєднуватись дослідники академічних установ. Так поступово, за словами А. Добошевської, вона також перейшла працювати в дослідницьку сферу, представлену державними установами. 

Перший усноісторичний досвід А. Добошевської безпосередньо в Україні, був пов’язаний з м. Буськ, що на Львівщині, і стосувався дослідження повоєнних примусових переселень. На основі зібраних усноісторичних відеоматеріалів було підготовлено історико-документальний фільм. Надалі, розповідає науковиця, її діяльність була спрямована на організацію різноманітних навчальних проєктів з теорії та методики проведення усноісторичних інтерв’ю. Дослідниця поділилась унікальним досвідом власних усноісторичних досліджень дисидентського середовища України у форматі біографічних інтерв’ю, де почуватися «своєю» їй допомагало добре знання української мови.

Особливою віхою в дослідницьких практиках А. Добошевської на українському ґрунті стала Революції Гідності та протести на Майдані Незалежності, де, за словами вченої, вона вперше познайомилась із іще незвичним тоді для неї досвідом усноісторичних фіксацій незавершеного минулого. Щось схоже А. Добошевська почала робити у 2016 р. у м. Бердичів, коли фіксувала досвід волонтерів АТО. Як окремий етап своєї усноісторичної діяльності в Україні, історикиня пригадала роботу над стрічкою «І прийшла до нас війна», що на основі трьох біографічних інтерв’ю із вдовами загиблих воїнів із м. Житомира, а також свідчень одного військовослужбовця розповідає про початок російсько-української війни на Сході (вийшла 2021 р., перекладена чотирма європейськими мовами). 

Наприкінці розповіді дослідниця поділилась своїми міркуваннями й відчуттями щодо складнощів, передусім внутрішньо-емоційних, у спробах фіксації воєнних досвідів українських вимушених мігранток у Польщі. За словами вченої, вона поки не має відваги документувати війну, що триває, через біографічні інтерв’ю в Польщі, а в Україні — і поготів. 

Завершальною частиною всього Літнього інституту у форматі обговорення стала остання тематична панель під назвою «Інституційне майбутнє свідчень як культурна пам’ять і спадщина». У ній взяли участь Оксана Хом’як, Олег Турій, Ольга Коляструк, Антон Лягуша та Сергій Білівненко. Цю заключну панель модерувала Наталія Ханенко-Фрізен. Оксана Хом’як — кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» в м. Києві. Олег Турій — кандидат історичних наук, проректор зі стратегічної співпраці, директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету в м. Львові.

Під час цієї сесії було обговорено актуальний стан та перспективи подальшого розвитку усної історії як навчальної дисципліни в академічних осередках України. Також учасники дискусії обмінялись досвідом організації усноісторичних проєктів та досліджень, до яких долучалося студентство відповідних закладів вищої освіти. 

 Міжнародний Літній інститут свідчень війни проти України 2025 «Свідчення як культурна спадщина для майбутніх ландшафтів пам’яті» в Ужгороді підсумовувала урочиста частина, під час якої були висловлені подяки всім учасникам та організаторам цьогорічного наукового форуму, вручені сертифікати участі в Літньому інституті. Відзначимо, що ця подія стала потужним майданчиком для налагодження міждисциплінарного діалогу поміж фахівцями із різних галузей гуманітарної науки. Виступи спікерів та учасників Літнього інституту, обмін досвідом та конструктивне обговорення, що супроводжували увесь захід, довели потребу в консолідації методологічного та науково-практичного інструментарію у справі збирання, збереження, оприлюднення та інтерпретації свідчень сучасної російсько-української війни. У цьому процесі вагому роль відіграють і дослідницький досвід роботи у «воєнному полі» усних істориків, антропологів, фольклористів, етнологів, культурологів, соціологів, демографів, психологів, і діяльність державно-інституційного та громадсько-активістського сегментів. Власне, саме громадські ініціативи з фіксації та збереження свідчень про війну, їхня взаємодія із науково-дослідницьким сектором, мають сьогодні великий запит в українському суспільстві, і, як бачиться, надалі цей зв’язок лише посилюватиметься. Загалом IV Міжнародний Літній інститут свідчень війни проти України 2025 «Свідчення як культурна спадщина для майбутніх ландшафтів пам’яті» став помітною науково-культурною та публічною подією цього року, накресливши вектори розвитку для подальшого вивчення воєнного сьогодення України.