З нагоди 120-річчя народження і 70-річчя смерті дрогобицького митця Бруно Шульца публікуємо свідчення очевидців про його смерть 19 листопада 1942 року. Розмову із Альфредом Шраєром, учнем Бруно Шульца, та Абрахамом Шварцом у 1992 році записала професор Люблінського католицького університету ім. Івана-Павла ІІ Малґожата Кітовська-Лисяк.
Автопортрет Бруно Шульца (фрагмент), 1924. Передруковано із: Jerzy Ficowski, Regiony wielkiej herezji i okolice. Bruno Schultz i jego mitologia (Fundacja Pogranicze, Sejny, 2002)
Малґожата Кітовська-Лисяк: Сьогодні четвер, 19 листопада 1992 року, ми знаходимося в Дрогобичі. Пройшло 50 років з дня смерті Бруно Шульца. Панове, Ви обидвоє знали його особисто і на основі різноманітних свідчень, а також власних спогадів, можете нам розповісти про те, як загинув автор “Санаторію под Клепсидрою”. Варто згадати обставини, які, незважаючи на те, що Єжи Фіцовські досліджував факти із біографії Шульца дуже ретельно, не до кінця відомі і наразі є щораз менше шансів на те, що колись все проясниться.[1]
Альфред Шраєр[2]: Я теж думаю, що це ніколи до кінця не проясниться, бо свідків тієї сцени немає. Я і справді мешкав неподалік… Того дня був удома. Відстань від мого будинку до місця, де Шульца застрелено, складала близько двохсот метрів, не більше. Але я не бачив того, що сталося. Я жив за поворотом, тому і не бачив сцени, яка розігрувалася так близько. Проте є одна деталь, в якій загально прийнята версія смерті Шульца не збігається із моїми спогадами. Отож, вважається, що він загинув десь коло одинадцятої години дня. Постараюся Вам пояснити, чому я думаю, що було дещо по-іншому. Йдеться про те, що та акція, яка відбулася 19 листопада [1942 року], так звана “дика акція” (“дика” тому, що відрізнялася вона від інших тим, що євреїв не збирали у визначених місцях, звідки вивозили на смерть, але кожного зустрічного єврея розстрілювали безпосередньо на місці) розпочалася рано. Напевно, задовго до дев’ятої. Настільки рано, що я навіть не зміг вийти на роботу, бо почув вистріли у місті. (Я тоді працював на пилорамі, на Хирівці; там була меблева фабрика, де я під час війни знайшов працю). Та акція була абсолютно несподіваною, тому припущення, що Шульца вбили коло одинадцятої години викликає в мене сумніви. Оскільки в той час Шульц би не вийшов на вулицю, бо знав би, що щось відбувається і що хтось його може застрелити.
Абрахам Шварц[3]: Перепрошую, але Шульц знав, що мусить разом зі мною бути о восьмій годині у гестапівця, для якого він виконував якусь роботу. Не пам’ятаю, чи він малював його портрет чи якийсь пейзаж, чи декорував стіну… В будь-якому разі: о восьмій годині ми повинні були бути на роботі. Крім того, ми завжди поспішали, бо той наш “хлібодавець” готував для нас сніданок. То був австрієць, а не німець. Дуже добре до нас ставився. Спочатку лише до мене одного, бо я почав у нього раніше працювати як електрик; я для усіх гестапівців проводив дзвінок на дверях. Я якраз саме такий монтував за кілька днів до “дикої акції”. Там я зустрів Шульца. Та їжа призначалася для нас обох. Не можу сказати, що вона була розкішна, але ми наїдалися. Крім того, навіть коли ми йшли, нам давали щось із собою на пізніше. Але не дай Бог, щоби хтось постукав у двері. Тоді зі столу починали летіти тарілки; наш начальник імітував авантюру; вдавав, що нас б’є, а потім вибачався перед нами. Казав: “Панове, я теж хочу жити” (по-єврейськи він говорив краще за мене); повторював: “Панове, я теж мушу жити”. Він приховував допомогу, яку він нам надавав не через страх, що його застрелять, а скоріше за все боячись, щоб його не перевели на іншу посаду. Навіщо мусів ризикувати, якщо міг спокійно і легко жити…
Альфред Шраєр: З цієї оповіді випливає, що то найправдоподібніше був шарфюрер Денґґ. Хіба що він був тирольчиком, чорний…
Абрахам Шварц: Зрештою, пам’ятаєш той коридор: Ґюнтер[4] жив в кінці коридора…
Альфред Шраєр: Я не пам’ятаю, хто з тих гестапівців, де мешкав. Натомість особа Денґґа у моїх спогадах асоціюється з іншою подією – смертю доктора Мацка Рурберґа. Він був заступником керівника дрогобицького Юденрату. Йому вдалося разом із цілою своєю родиною втекти до Варшави.
Абрахам Шварц: На “арійських паперах”?
Альфред Шраєр: На “арійських паперах”. Це був 1944 рік, а може ще 1943. Все було в повному порядку. Однак, видно, невезіння так визначило, що Рурберґ став жертвою “звичайної” вуличної облави. Не єврейської, а “звичайної”, загальної. І взяли його не як єврея. Але коли всю родину запровадили на гестапо, то виявилося, що вони мають фальшиві документи. Тоді він відверто у всьому признався, що приїхав із Дрогобича і був у близьких стосунках із тутейшими гестапівцями як працівник Юденрату. Тоді з Варшави вислано його назад до Дрогобича. Ввечері Денґґ запропонував йому прогулянку і застрелив його на подвір’ї.
Абрахам Шварц: Денґґ?
Альфред Шраєр: Так.
Абрахам Шварц: Той добрий? Я називав його “добрим гестапівцем”. До мене він добре ставився.
Альфред Шраєр: Хотів в цьому місці дещо додати: майже кожен гестапівець мав серед євреїв…
Абрахам Шварц: “Свого” єврея…
Альфред Шраєр: … свого, якого він протегував. В інших стріляв, а своїх протеже захищав. Це стосувалося майже кожного. Навіть той Ґабріель, що був керівником єврейського відділу в гестапо, опікувався однією родиною, яка зараз мешкає в Ізраїлі.
Абрахам Шварц: Але повернемося таки до Шульца. Можу сказати, що 19 листопада 1942 року вже о годині шостій я знав, що щось відбувається. В ґетто увійшли німці, “чорна поліція” (не дуже хочу вживати цей вислів)…
Альфред Шраєр: Можеш сміло його вживати.
Абрахам Шварц: Отже, це були українці в мундирах з чорними та червоними еполетами…
Альфред Шраєр: І ті, і другі співпрацювали з німцями, але ці чорні співпрацювали з СС, а червоні – з німецькою поліцією [Schützpolizei] (то була більше поліція, що забезпечувала порядок; вони не були такі нещадні).
Абрахам Шварц: Отож, коли я появився того дня на роботі, Денґґ мене питає: “А де Бруно?” Я відповідаю: “У нас зараз в ґетто гестапо…”. А він відповідає: “А, так, так, я знаю, я знаю”. Значить, він знав, що робилося. Так ми собі розмовляємо, аж бачимо, входить Ґюнтер – веселий, зраділий – і каже: “Weist du, ich habe deinen Juden erschossen. Du has meinen gestern, heute habe ich deinen”.[5] Вони хвалилися один перед другим, ніби мстилися одне одному “за допомогою” євреїв.
Альфред Шраєр: Так, це були особисті порахунки, в яких “інструментами” стали євреї.
Абрахам Шварц: Отож, коли Ґюнтер розповів, що застрелив Шульца, Денґґ розпереживався і сказав: “Ти уявляєш, що ти мені наробив: я маю роботу, зроблену наполовину і хто тепер її закінчить?” На це Ґюнтер відповідає: “Йди до мого помешкання і подивися, на чому я сплю, бо ти застрелив мого столяра, який мав відремонтувати мені ліжко!”
Альфред Шраєр: Мова велася про когось іншого… Але з деяких свідчень виникає, що дійсно Ландау (захисник Шульца)[6] свого часу застрелив дантиста Льова. Був такий дантист у Дрогобичі, лікував зуби Ґюнтерові; був його “протеже”.
Абрахам Шварц: І від того все почалося?
Альфред Шраєр: Сам Шульц під час окупації працював також у Будинку престарілих і робив там облік книжок та інших цінних предметів, награбованих німцями. Виконував свій обов’язок відмінно, що його керівники лише підписували заяви і одразу висилали їх до Берліна. Ніхто навіть не контролював того, що він виписував. Мали до нього стопроцентну довіру. Крім того, Шульц працював для Ландау “приватно”, малюючи в нього в будинку, на стінах чи не на стінах[7], бо того вже не можемо з певністю стверджувати. Думаю, що скоріше за все це не були фрески і має рацію пан Войцєх Хмужинські [Wojciech Chmurzyński], який стверджує, що це були малюнки, виконані на якійсь іншій основі, але не безпосередньо на стіні. Шульц декорував, серед іншого, дитячу кімнату: цілі німецькі казки там ілюстрував. Зрештою, його роботи були не лише в приватних помешканнях: він малював також на стінах у Reitschule [школі верхової їзди – Прим. Ред.] Той будинок існує навіть й до сьогодні і в ньому розташовано автобусне депо. Гарна зала. Дерев’яна стеля. Це дерево й понині зберегло свою давню свіжість. Інженер Броніцькі [Bronicki] керував там будівельними роботими. Бакенрот [Backenroth] і Броніцькі, який зараз живе в Парижі. Це була чудова робота. Там Шульц робив свої картини. Ми колись із паном Фіцовським навіть їх шукали: ми зішкрябували стіни, але не натрапили на жоден слід.
Абрахам Шварц: Ми постійно відходимо від головної теми нашої розмови… Однак, я хотів би підкреслити, що якщо йдеться про смерть Шульца, то могла вона настати навіть перед восьмою годиною.
Альфред Шраєр: Так, в тому є рація.
Абрахам Шварц: Він, напевно, йшов… Він повинен був прийти на роботу… Ми всі були зареєстровані в Юденраті; всім було відомо, хто яку мав працю, бо Юденрат напередодні діставав замовлення, з якого було зрозуміло, куди і скільки людей треба послати. І все мало бути зроблене. Якщо цього не було зроблено, розгнівані гестапівці могли прийти до Юденрату і закрити всі бюра.
Альфред Шраєр: Те, що розказує мій друг Шварц, узгоджується із моєю гіпотезою. Оскільки я не зміг вийти на роботу, значить, все почалося набагато раніше (бо о дев’ятій я мав вже бути на роботі). Не вдалося мені вийти на роботу і цілу “дику акцію” я просидів разом із матір’ю вдома. Стосовно тих порахунків поміж гестапівцями я додам лише один факт, який мав місце під час будови так званого Gärtnerei [садове господарство – Прим. Ред.] на вулиці Св. Яна. Гестапо будувало там теплицю. Всіма роботами там також керував інженер Броніцькі. А Ландау мешкав навпроти, на тій самій вулиці. Одного разу вийшов він на балкон і побачив дівчат, що відпочивали (вони штукатурили там стіни). Він зайшов до кімнати, взяв ґвинтівку і їх обох застрелив. А за роботи на Gärtnerei був відповідальний Ґюнтер. Може бути, що після цього зародився між ним і Ландау той антагонізм, який призвів до смерті Шульца. Зрештою, від того часу Ґюнтер почав на нього “полювати”. Як кажуть: поклав на нього око [zagiął na niego parol]. І використав “дикий четвер”. Того дня до того ж, здається, Ландау не було в Дрогобичі. Вин міг взагалі не знати про плани гестапо.
Абрахам Шварц: Це би не допомогло, бо Ґюнтер шукав Шульца, хотів його вбити.
Альфред Шраєр: Але, може, Шульц би тоді не вийшов би на вулицю…
Абрахам Шварц: А хто мав би його повідомити?
Альфред Шраєр: Ландау.
Абрахам Шварц: Я в цьому не впевнений. А хто дав наказ розпочати цілу акцію?
Альфред Шраєр: Напевно, Блок, комендант гестапо.
Абрахам Шварц: Отже, Шульц попросту не знав нічого і вийшов на вулицю. Тому мені здається, що він не загинув опівдні, але значно, значно раніше. Натомість наступного дня я опинився серед тих, кого “обрали” для “впорядкування” міста, або збирання трупів. В четвер ніхто не міг нас змусити це робити, бо стрілянина тривала аж до сутінків. Тільки рано в п’ятницю (напевно, Юденрат отримав наказ забрати всі тіла) нас забрали з Хирівки, де ми працювали на розбудові сільського господарства. Гестапівці мали там коней і вози, які вислано разом із нами. Не можна було носити тіла на руках чи-то возити на тачках аж на цвинтар. Багато трупів вже було роздягнених. Вкладали ми їх на тих возах як дрова. Ми поспішали, бо хотіли зробити все якнайшвидше, бо кінець-кінцем це було неприємне заняття, а вбитих було дуже багато. Настав вечір. Й надалі було чути плач і крики, бо люди приходили, шукали своїх близьких. Були також ті, що хотіли роздягнути померлих, шукати по кишенях… З різних причин: такі ситуації використовували як звичайні злодії, так і ті, що попросту не мали, у що вдягнутися – хтось потребував сорочки, інший щось інше… Я сам, признаюся, не тоді, правда, але теж колись зняв з убитого чоботи, бо не мав в чому ходити. Хоча у нас в єврейській традиції існує заборона носити взуття померлих (одяг можна, але не чоботи). Але хто тоді про те думав; найголовніше було вдягнути у щось свої босі ноги… Була осінь, наближалася зима… Отож, під час того “прибирання” міста я натрапив на тіло Шульца. Це було на вулиці Чацького. Спочатку я побачив групу людей, що схилилися над тілом якогось чоловіка. Сказав їм розійтися, щоб я міг виконати свій обов’язок. І тоді я почув: “Ні, залиш його; це Бруно Шульц. Хтось має прийти, щоб його забрати, бо він нібито просив знайомого, щоб той поховав його біля матері”. Той хтось мав от-от прийти, бо тільки що він пішов скоріше за возом, на якому хотів завести тіло Шульца на старий цвинтар.
Альфред Шраєр: Це узгоджується із версією, яку подає пан Фіцовські. Тією людиною був Ізидор Фрідман, адвокат, який розказував, що забрав тіло Шульца, забрав із кишені документи і особисто поховав його на старому цвинтарі.
Абрахам Шварц: Я не знаю, хто це був. На вулиці стояла група людей і співчувала померлому.
Альфред Шраєр: Фрідман теж розказував, що поховав Шульца вранці на другий день.
Абрахам Шварц: В четвер ніхто би на те не насмілився би… Акція довго тривала, аж до сутінків…
Альфред Шраєр: До кінця робочого дня. Але варто тут також розповісти про те, що якщо хтось і мав врятувати Шульца, вивозячи його до Варшави, то, на жаль, він запізнився буквально на один день. Якби його вивезли на день раніше, може й до сьогодні він би жив… Хоча я особисто визнаю, що не впевнений, чи “арійські папери” для нього дійшли до Дрогобича. Однак, з іншої сторони, з інформації, зібраної паном Фіцовським, виникає, що він навіть розказував про це приятелеві…
Абрахам Шварц: Люди це радше приховували; якщо вже хтось мав шанс на порятунок, то боявся його втратити.
Альфред Шраєр: Ізидор Фрідман знав про перспективу, яка вимальовувалася перед Шульцом. Що ж стосується самої ініціативи, що мала ціллю визволення його з ґетта і переховування його в безпечному місці, то тут немає сумнівів. То відома річ. Я натомість хотів доповнити наші свідчення ще одним випадком. У червні 1992 року в Дрогобичі знімали фільм “Республіка мрій” [Republika marzeń], телевізійний спектакль, присвячений життю і творчості Бруно Шульца. На фоні, серед масовки, з’явився тоді дрогобицький українець Богдан Одинак. Я його впізнав, бо, як я вже говорив, я грав у тому фільмі. Богдан Одинак розказав мені дуже цікаву подію, яка зайвий раз підтверджує те, що насправді саме у цьому, а не в іншому, місці було вбито Шульца. Як це сталося? Він мав тоді дванадцять років. І разом із колегами, як це буває у дітей, шукав пригод: якщо чули стрілянину, бігали з місця на місце, щоб побачити, що відбувається. У якийсь момент, стоячи біля костелу, побачили, що трохи далі на вулиці лежить мертва людина. Підійшли. Він лежав так, як розказував колега Шварц: уздовж узбіччя, головою повернений в сторону сучасної вулиці Міцкєвича, ліву руку мав відкинену на дорогу і на ній було видно годинник. Діти підбігли до померлого і тоді з низу зі сторони ґетта прийшов український поліціант. Мав із собою дерев’яну татрянську палицю. Придивився до Шульца і побачив годинник. Потім покликав Одинака, сказав йому зняти годинник з руки вбитого. Коли хлопець виконав наказ, поліціант вийняв з кишені хусточку до носа – гребував взяти його до рук…
Абрахам Шварц: Може, був закривавлений?
Альфред Шраєр: Може, був закривавлений… В дійсності: адже Шульца вбито вистрілом в голову. А тоді той поліціант поклав годинник на хусточку, загорнув і сховав до кишені; відтак, хлопця похлопав по плечі тією гуральською палицею і подарував йому її “на пам’ятку”. Чи можна щось таке видумати?
Абрахам Шварц: З однієї сторони, можна, а з другої – хтось міг би бути свідком такої події. Недалеко був Юденрат, а в його вікнах випадково міг стояти якийсь спостерігач. Одинак він повинен був рахуватися з тим, що якщо збреше, може знайтися колись свідок, який може піддати сумніву його оповідь.
Альфред Шраєр: Він вже зараз не мусить цього боятися. Пройшло п’ятдесять років і знаю напевно, що ніхто йому зараз нічого не доведе. Якщо хочемо – віримо йому, як ні – не віримо. Але це виглядає досить правдоподібно.
Абрахам Шварц: Але… чи він взагалі знав, ким є чоловік, що лежить на землі?
Альфред Шраєр: Він не мав поняття, хто такий Шульц: лежав якийсь чоловік…
Абрахам Шварц: Це, однак, узгоджується з тим, про що я згадував.
Альфред Шраєр: Так, тим більше, що він говорить про те саме місце.
Абрахам Шварц: Я таки бачив: він лежав біля узбіччя.
Альфред Шраєр: Саме в тому місці: уздовж узбіччя, в канаві, притиснений до узбіччя. Бо він, очевидно, затримався на тротуарі; як впав, то безпосередньо до канави. Поховали його найправдоподібніше на старому цвинтарі, де по війні виросло поселення, вибудувано на людських кістках: коли викопували ями під фундамент, то витягали кості…
Абрахам Шварц: Це означає, що вони натрапили на територію цвинтарного муру…
Альфред Шраєр: Так, так… Просили їх, щоб вони того не робили. Лікарі-епідемологи ходили до обкому партії і казали їм, що ще навіть не пройшло десяти років від останнього поховання. Адже не можна будувати в таких місцях.
Абрахам Шварц: То у нас було не можна, а не у них.
Альфред Шраєр: Тоді в обкомі сказали, що повинні будувати, бо це місце включено до загального плану розбудови Дрогобича.
Абрахам Шварц: У багатьох випадках це робилося спеціально.
Альфред Шраєр: Ну так, обком партії це були панове життя і смерті, бо над ними не було жодної влади. Для них не існувало святості: бюст Пушкіна стоїть на цоколі з чорного граніту, з єврейського цвинтаря…
Цей матеріал (включно із примітками) друкується за виданням: “Requem. Alfred Schreyer i Abraham Schwartz rozmawiają o śmierci Brunona Schultza” // Małgorzata Kitowska-Łysiak, Schultzowskie marginalia (Wydawnictwo KUL, Lublin, 2007), S. 143-152.
[1] Див.: Jerzy Jarzębski, Śmierć, hasło w: Słownik Schulzowski, s. 379-380; там же подано історіографію цього питання, в тому числі публікація Єжи Фіцовські: Jerzy Ficowski, Regiony wielkiej herezji i okolice. Bruno Schultz i jego mitologia (Fundacja Pogranicze, Sejny, 2002).
[2] Альфред Шраєр (Alfred Schreyer) – музикант, учень Бруно Шульца в 1934-39 роках в дрогобицькій гімназії ім. Владислава Ягелли; після війни повернувся до Дрогобича, де живе й по сьогоднішній день. Нещодавно йому виповнилося 90 років. Є вірним охоронцем пам’яті про свого вчителя і провідником по місцях, пов’язаних з ним і мартирологією дрогобицьких євреїв. В 1992 році брав активну участь в організації в Дрогобичі – за співпраці з польською стороною – першої в Україні сесії, присвяченої творчості автора “Цинамонові крамничок” з нагоди 100-річчя його народження і 50-річчя з його смерті. (спогади Альфреда Шраєра про Шульца див. у “Kresy” 1993, nr. 14).
[3] Абрахам Шварц (Abraham Schwartz) – вже покійний родовитий дрогобичанин (помер в Ізраїлі); працював із Шульцем під час окупації; в 1992 році з 1945 року перший раз відвідав Дрогобич з нагоди вшанування Року Бруно Шульца (1992).
[4] Карл Ґюнтер (правильне написання імені – Karl Günther) – гауптшарфюрер Дрогобицького СС, найімовірніше убивця Бруно Шульца. [Прим. Ред.]
[5] Пер. з німецької “Чи ти знаєш, що я вбив твого єврея? Вчора ти вбив мого, сьогодні я вбив твого.” [Прим. Ред.]
[6] Фелікс Ландау (Felix Landau) – обершарфюрер SS, член Айнзацкоммандо поліції безпеки, був спочатку у Львові, а потім – з липня 1941 року у Дрогобічі, відомий “опекун” Бруно Шульца. До травня 1943 року Ландау займався організацією єврейської праці у місті; під час війни вів щоденник (“Once again I`ve got to play general to the Jews”: from the war diary of Blutordenstrager” Felix Landau, in The Holocaust. Origin, Implementation, Aftermath. Ed. by Omer Bartov (Rotledge, London, 2000), 185-204). У 1962 році суд Штутґарта засудив Ландау до довічного ув’язнення (Encyclopedia of camps and ghettos, 776). [Прим. Ред.]
[7] Малґожата Кітовська-Лисяк провадила цю розмову задовго до відкриття 2002 року фресок Бруно Шульца у дрогобицькій віллі Ландау. Див. Фрагменти фільму “Finding Pictures” (2002) Бенджамена Ґайслера про те, як відкрили фрески Бруно Шульца, на сайті Ґайслера. [Прим. Ред.]
