Десятиліття між 1905 і 1914 роками в історіографії Російської імперії відносно рідко розглядається окремо, й зазвичай фігурує або як післямова до історії старого режиму в рамках «довгого ХІХ століття», або як передмова до історії модерної радянської доби «короткого ХХ століття». Тим часом, саме тоді було зроблено великий крок в утвердженні громадянського суспільства. Після Революції 1905 року було запроваджено виборний орган Державну Думу, дозволено легальне існування політичних партій і знято низку обмежень на свободу слова й преси. Крім того, відкрились можливості для відкритої агітації і конкуренції за електорат між російськими[1], польськими, українськими та єврейськими активістами, чиї політичні програми варіювалися між соціал-демократичними і радикально-консервативними. На шпальтах безлічі новостворених друкованих видань упродовж цього десятиліття з номера в номер точилися дискусії, а в окремих випадках й відверті баталії, щодо національних, економічних і соціальних питань. Саме між Революцією 1905 року і початком Першої світової війни оформилася низка модерних політичних традицій та національних програм, часто між собою непримиримих, які проте належить вивчати у взаємозв’язку, не знецінюючи при цьому одні відносно інших.
На фото зверху: Київ після 1912 року. Справа – шестиповерховий прибутковий будинок відомого київського купця Івана Андрійовича Слинка, де на третьому поверсі (вул. Червоноармійська, 14) розміщувався Київский клуб російських націоналістів. У січні 1919 році, коли Київ знову зайняли більшовики, у приміщенні колишнього клубу ЧК знайшла списки його членів та їх адрес. Використовуючи ці списки, ЧК заарештувала і розстріляла 68 членів ККРН, в тому числі і Слинка. Фото: Интересний Киев
Запроваджена в Російській імперії у 1905 році система політичної репрезентації помітно відставала від систем інших континентальних імперій, в декотрих з яких вже діяло виборче право для усього чоловічого населення. У Російській імперії, навпаки, вибори відбувалися у непрямий спосіб і за куріальною системою, що привілеювала власників землі та іншого майна понад малоземельним селянством та пролетаріатом. За монархом залишалося право ухвалювати закони в обхід Державної Думи, так що його влада фактично і юридично залишалася не обмеженою. Практики цензурування періодичних видань попри пом’якшення й надалі широко застосовувалися, тож свобода слова суттєво обмежувалася.
І, все ж таки, чимало політичних груп були зацікавлені включитися в політичну боротьбу. Умовно кажучи, вона велася велася між двома таборами – прогресивним або патріотичним. Перший складався з поборників революції – різних груп ліберального та соціал-демократичного спрямування на чолі з партією конституційних демократів і гаслами розширення індивідуальних прав, свободи слова, запровадження органів політичної репрезентації, загального виборчого права та можливостей культурного самовизначення народів імперії. Другий складався із противників Революції, груп в політичному спектрі від право-центристських до радикально-правих. Вони трактували Революцію як спробу зруйнувати імперію, єврейський заколот, критикували представницькі інститути як західні запозичення, що руйнують соборність Росії, висунули гасло домінування росіян над іншими народами імперії, але все ж діяли в рамках нових правил політичної гри.
Цю статтю присвячено перш за все діяльності Київського клубу російських націоналістів – групи, яка у таборі патріотичних сил була найбільш ліберальною, поміркованою і елітарною. Разом з тим, ця група користувалася відносно широкою підтримкою в українських губерніях і розвинула дуже потужну агітаційну роботу. Численні публіцисти й інтелектуали з цього середовища оформили досить чітку політичну традицію консервативного мислення, яка опинилася під основним прицілом радянської влади після 1919 року й пам’ять про яку було пізніше витіснено з офіційних наративів, але поняття та ідеї якої перейшли у пізніші інтелектуальні дискусії.
Методологічні зауваження
В темі російського націоналізму початку ХХ століття є низка дискусійних моментів, які за сучасного стану наукової розробки не можуть бути вирішені, але нерозв’язаність яких часто веде до упереджених суджень. По-перше, це зв’язок російських націоналістів із владою. В риториці політичних противників початку ХХ століття, в радянській історіографії і в українській незалежницькій історіографії російських націоналістів типово характеризують як «прислужників царського режиму», «агентів самодержавства» і т.п. Протилежною крайністю є представлення російських націоналістів як просто однієї з багатьох політичних груп у тогочасному громадському полі й ігнорування присутності в лавах націоналістів офіційних осіб, як і численних фактів адміністративної підтримки. Однак, тут йдеться про значно складніші взаємовідносини, де адміністративні важелі й агітація з гаслами домінування росіян над іншими народами, неподільності імперії, верховенства царської влади використовувалися для здобуття електорату, а своєю чергою підтримка виборців використовувалася для легітимації політичних реформ консервативного порядку й зміцнення своїх владних позицій. Варто при цьому зважати, що у самій владі, у тому числі серед духовенства, існував розкол між консерваторами, лібералами і лівими. Тож у даному випадку можна говорити скоріше про зв’язки певних владних кіл із певними консервативними групами, які дуже відрізнялися залежно від регіону і часу, й не мали однозначного характеру.
По-друге, дискусійним питанням й надалі залишається різнорідність і взаємовідносини в середовищі російських націоналістичних кіл. Зазвичай сукупність різних груп об’єднують парасольковим терміном «чорносотенство», під яким розуміється масовий контрреволюційний рух на захист непорушності самодержавства, найбільш відомим виявом якого стало погромне насилля над євреями[2]. Ця картина характерна для 1905-1907 років, коли чорносотенство і справді було широко поширеним явищем та мало безпосередню фінансову й моральну підтримку від Царя Миколи ІІ[3]. Втім, після 1907 року виникли й інші групи, які твердо відкидали вуличне насилля, посягання на єврейську власність, самофінансувалися, прийняли більш помірковану й ліберальну лінію в політиці. Їх і надалі часто позначали терміном «чорносотенці», але цей термін для багатьох російських націоналістів вже став лайкою, чимось, від чого вони намагалися відсторонитися. Чорносотенці, монархісти, консерватори, реакціонери, праві, помірковані-праві, право-радикали, націоналісти, прогресивні націоналісти, патріоти, двоглавівці – ці терміни мали різне забарвлення і залежно від обставин та часу могли позначати різні ворогуючі або кооперуючі політичні сили.
По-третє, суперечності також викликає питання географії російського націоналізму. Популярним є упередження про те, що російський націоналізм – це колоніальний продукт, привнесений із Петербурга та Москви й штучно насаджений в українських губерніях. Фактично ж, абсолютна більшість російських націоналістичних груп від радикальних до поміркованих правих виникла в Правобережній Україні, Білорусії та Бессарабії, тобто регіонах із етнічно змішаним населенням, великою часткою євреїв і певними особливостями капіталістичного розвитку. Можна вважати, що саме Західні окраїни постачали російських націоналістів у центр Росії, де ті намагалися закорінити та поширити свої ідеї далі на схід. Зв’язок між правими активістами із Західних окраїн та правими з центральних губерній залишається, по суті, непочатим краєм історичних досліджень.
Київський клуб російських націоналістів і політика Петра Столипіна
Злет Київського клубу російських націоналістів (ККРН) припав на період діяльності Третьої Думи (1908-1912). Перші дві Думи Цар Микола ІІ розпустив як контр-продуктивні в зв’язку з тим, що там домінували ліберальні та ліві партії. У 1907 році ним були внесені зміни до виборчого закону, які привілеювали заможніші класи над селянством та пролетаріатом. Паралельно різні праві і правоцентристські групи в західних окраїнах виробили досить успішні мобілізаційні стратегії, отримали достатню кількість місць на виборах до ІІІ Державної Думи, й утворили там фракції поміркованих-правих і націоналістів, які стали опорою для політики реформ енергійного прем’єр-міністра Петра Столипіна[4].
Формально ККРН утворився на початку 1908 року. Це була елітна організація, до складу якої входили декілька сотень землевласників, домовласників, купців, вищого духовенства, університетських та семінарських викладачів, лікарів та інженерів, залізничників і публіцистів[5]. Їхнім друкованим органом була найбільша газета Південно-Західного краю «Киевлянин», яка на той час вже нараховувала понад півстолітню історію[6]. Через цю газету та власні організаційні заходи ККРН пропагував новий курс прем’єр-міністра, який виражався у метафоричній формулі «однією рукою стримувати революцію, іншою саджати дерева». Тобто, з одного боку, запроваджувалися жорсткі поліцейські практики карання революціонерів, у тому числі смертю (столипінські краватки), з іншого боку, була спроба розв’язати проблеми, які зумовили революційні протести. При цьому основні програми клубу і прем’єра – аграрна реформа, запровадження земств в Західних окраїнах і відділення Холмської губернії – зміцнювали економічні та владні позиції деяких членів клубу.
Аграрне питання. На зламі століть аграрний сектор модернізувався так само швидко, як і інші сфери громадського життя. Нові способи сівозміни, удобрення та зволоження, заміна дерев’яних сох на плуги з металевими деталями, машинізація виробництва, елеватори та цукропереробні заводи, кредитування для збуту збіжжя – використання цих нововведень відкривали можливості отримання надприбутків, однак тільки за умови правильного менеджменту і кількості землі, що могла давати надлишки продукції[7]. Хоча експорт збіжжя і цукру був найбільшою статею прибутків усього регіону, далеко не всі поміщики Правобережжя і мало хто з селян перейшли до новітніх практик. Землевласники-члени ККРН представляли, однак, новий тип аграріїв[8]. Петро Балашов, Федір Безак, Дмитро Чихачов, Сергій Богданов, Володимир Бобринський, П.Н. Крупенський, Василь Шульгін – всі вони були водночас членами Державної Думи, членами ККРН і власниками прибуткових маєтків[9].
Якщо ліві партії бачили вихід із основної проблеми українських губерній – земельного голоду серед селян[10] – в тих чи інших формах перерозподілу великих поміщицьких і монастирських маєтків, то програма Столипіна рухалася в протилежному напрямку: укрупнення ділянок. Безперестанно повторюючи тезу, що земля має належати тим, хто може нею ефективно управляти, його прибічники розраховували на створення великих хуторів із показовими техніками фермерства й найманою працею. Згідно із їхньою програмою, прогресивним і підприємливим селянам надавався кредит на придбання землі й облаштування хуторів. При цьому очікувалося, що бідніючі, непідприємливі селяни продаватимуть свої клаптики й поповнюватимуть лави міського пролетаріату або переселятимуться до Сибіру і Туркестану, де їм безплатно надавалася земля в рамках окремої переселенської програми, яка в наслідку охопила майже 1 мільйон населення[11].
Земства в Західному краї. Іншою великою програмою політичних перетворень Столипіна та київських націоналістів було запровадження інституту земств у західних окраїнах – Київській, Волинській, Подільській, Мінській, Вітебській і Могилівській губерніях. Коли земства створювалися по всій імперії у 1864 році, то в цих регіонах було залишено старі інститути прямого бюрократичного управління, щоб не допускати польських поміщиків до владних ресурсів і можливостей політичних зібрань. Після 1908 року російські поміщики висунули проект земств, згідно з яким запевнялося домінування росіян – голова, половина членів та найманих працівників мали бути росіянами, окремо відводилися квоти для православного духовенства. Після відправки депутації до царя, проведення агітаційної кампанії в пресі, проведення закону в Державній Думі і внесення поправок до нього, 29 березня 1910 року київські націоналісти добилися затвердження західних земств, й невдовзі взяли участь у виборах до них, отримавши там впевнену перемогу не тільки над польськими поміщиками, а й над селянами[12].
Виділення Холмської губернії
Через дочірню організацію під керівництвом графа Володимира Бобринського «Галицко-русское общество» ККРН всіляко сприяв відновленню «російського духу» на територіях, які вони називали не інакше як Галицька Русь, Прикарпатська Русь і Холмська Русь. ККРН оживив старий проект із 1860-х років виділення Холмщини із Привіслинського краю в окрему губернію, що мало захистити від польських, католицьких і греко-католицьких впливів. Останнє передбачало велику місіонерську роботу – більшість населення таємно сповідала греко-католицьку віру, яку в Російській імперії заборонили у 1875 році. Ініціатор проекту архієпископ Хомський Євлогій (Георгієвський) провів масштабну кампанію в столичній і регіональній пресі, яка ознайомлювала громадськість із регіоном (далеко не всім було відомо, де знаходиться Холмщина), доносила думку, що більшість населення становить місцеве росіяни й загалом презентувала Холмщину як забутий і пригнічений аванпост російського народу. Проект було затверджено 23 червня 1913 року[13].
Мобілізація виборців
Виборчі кампанії на Правобережній Україні між 1905 і 1914 роками практично йшли одна за одною. В даному випадку йдеться про вибори до Державної Думи 1906, 1907, 1908 та 1912 років, вибори до новостворених в західних губерніях земств 1911 року, міських виборів (у випадку Києва це 1906 та 1910 роки), а також низки перевиборів окремих членів Державної Думи та Державної Ради (вища палата парламенту). Якщо одразу після революції перемагали на виборах ліберальні, демократичні і соціалістичні партії, то починаючи з 1908 року праві почали здобувати дедалі більше голосів. При цьому, виборчий процес, результати і мобілізаційні стратегії дещо відрізнялися залежно від того, де вони проводилися – в містах чи губерніях.
Рецепт електорального успіху на губернських виборах винайшов у 1907 році Василь Шульгін – волинський поміщик, редактор газети «Киевлянин», особа, чия визначна політична кар’єра тоді тільки починалася і завершилася аж на початку 1960-х. На виборах до ІІ Держдуми він застановився перемогти польських поміщиків, які здобули майже повну перемогу попереднього разу. Виборчий закон передбачав, що кожен поміщик із землею понад 200 десятин мав право одного голосу, а дрібніші власники землі, у тому числі малоземельні селяни, могли складати ділянки докупи й мати один голос на багатьох. Таким чином, електоральний успіх могла забезпечити лише мобілізація великої кількості дрібних власників землі. Ресурсів на пряму агітацію в Шульгіна не було, а газет селяни майже не читали. Тому він звернувся до місцевих священиків з листами від монархічної організації[14], в яких прохав забезпечити явку селян і провести з ними бесіду після служби в попередній святковий день. Явка православних виборців перевершила всі сподівання, й на губернських виборах пройшла більшість правих[15].
Хоча закон 1907 року змінив порядок виборів у бік дискримінації дрібних землевласників, мобілізація православних виборців – починаючи від найнижчих верств і закінчуючи великими землевласниками – стала на наступні роки найбільш важливою стратегією російських націоналістів. Практично всюди велику роль відігравало духовенство, яке також становило значну частку обранців від націоналістів. Це не вважалося ані використанням адміністративного ресурсу, ані нечесною агітацією. В уявленні ККРН російський народ бачився як єдина цілісність, пов’язана непорушною православною вірою і владою богом даного царя. Для них нечесною агітацією була б агітація за власні корисливі інтереси, але не за інтереси своєї партії і, як вони вважали, свого народу. Російські націоналісти пишалися участю духовенства в своїх кампаніях і відкрито про це говорили[16]. Для прикладу, у матеріалах Київського клубу російських націоналістів про вибори 1912 року по Київській губернії, де вони здобули абсолютну перемогу, зазначалося: «Перед началом выборов высокопреосвященным Флавианом в сослужении кафедрального протоиерея М.Д. Златоверховникова и священника А. Л. Трегубова, отслужено было молебствие. Высокопреосвященный обратился к выборщикам с кратким словом, указав, что должны быть избираемы в Думу люди, преданные вере православной, Царю и русскому народу»[17]. До цього варто додати, що священик Трегубов, який проводив цей молебень, вже на той час був членом ІІІ Думи й 147 голосами його успішно переобрали до IV.
Духовенство, яке співпрацювало із російськими націоналістами, відсторонювалося від духовенства, яке підтримувало крайніх правих. Наприклад, російський націоналіст і член ІІІ Держдуми архієпископ Євлогій після переведення його з Холмської до Волинської єпархії так описував політичну ситуацію у Почаївській Лаврі, славнозвісному центрі крайнє-правої агітації[18]:
«…я разговорился, со многими священниками познакомился и вскоре понял, что епархиальное духовенство настроено очень право. Кафедральный протоиерей прямо мне заявил: «Мы все черносотенцы» […] Позже я узнал, что выборы в земство, а также в Государственную думу происходили в архиерейском доме (с целью овладеть выборщиками); разномыслящих всячески оттирали; был случай, когда в день выборов на местах архиерей вызвал священника в Житомир, а по возвращении его домой выборы были уже кончены…»[19]
Варто при цьому зауважити, що участь осіб духовного чину в передвиборчій агітації та мобілізації була характерною також і для консервативних партій інших європейських країн, приміром для Німеччини початку 1870-х років[20].
Якщо російські націоналісти відносно легко добилися блискучих успіхів у Волинській, Подільській і Київській губерніях на виборах до ІІІ і IV Держдум, а також на виборах до земств, то вибори по місту Києву давалися їм важче в умовах жорсткішої конкуренції. «Не надо тратить силы на большие города, так как они у нас и заграницей делаются все левее и левее», – висновував лідер ККРН Анатолій Савенко після поразки на виборах до IV Держдуми по другій київській курії. На той час, а це – 1912 рік, в місті різко збільшилася кількість читаючої публіки, з’явилося безліч доступних за ціною та змістом газет ліберального та соціал-демократичного спрямування, тож консерваторам доводилося диверсифіковувати електоральні стратегії на міських виборах. Російські націоналісти організовували в кожному із восьми районів міста дільничні комітети російських виборців, на чолі яких стояв загальнокиївський комітет. На попередніх зборах організовувалися пробні балотування виборців, де визначалися кандидати. Окрім того, проводилися зустрічі з різними категоріями виборців, на яких проводилася агітація за відповідні соціальні і національні програми[21].
Російський націоналізм як передвиборче гасло
Ані організація виборів, ані підтримка духовенства, ані критика ліберальної влади самі по собі не могли забезпечити голоси виборців – для цього були потрібні ще щонайменш правильні політичні месиджі. Інтелектуальні зусилля клубу були для цього достатніми. Трохи не в кожному номері газети «Киевлянин» друкувалася колонка талановитого публіциста та промовця, фактичного лідера клубу, Анатолія Савенка, де він коментував практично всі теми починаючи від міжнародних відносин і воєнного потенціалу в російській армії й закінчуючи питаннями археології давнього Києва і побутовими потребами села. Друкував матеріали також і редактор газети Василь Шульгін, з’являючись найчастіше з коментарями подій у Державній Думі, але окремо він так само публікував свої художні твори, зокрема оповідання «Погром»[22]. Інженер, виконавець проектів покращення київського благоустрою і власник мільйонних статків Всеволод Демченко писав про господарські питання Києва та Південно-Західного краю, а професор-візантиніст Тимофій Флоринський, як і інші представники університету Св. Володимира та Духовної академії, – про університетські питання і «мазепинський рух». По суті, члени ККРН дописували в кожен номер газети, до того ж регулярно друкували брошури[23], збірники клубу і навіть кількасотсторінкові академічні видання[24].
Загальна програма консерваторів у 1912 році була викладена в дуже загальних термінах і навряд чи пропонувала реальний вихід із тогочасних проблем. Її пунктами були: підтримка органів політичної репрезентації, зміцнення військової потужності імперії, зміцнення позицій Православної церкви, покращення позицій селян через надання дешевого кредиту, розвиток приходських шкіл і патріотичного виховання, націоналізація кредиту, торгівлі та індустрії, заперечення рівних прав для євреїв[25]. При цьому російські націоналісти вірили і пропагували свою виняткову роль захисників російського народу і Російської імперії. У 1910 році член клубу Іван Сікорський в рамках виборчої кампанії до міської думи говорив:
На Киев смотрит вся Россия. Петербург никогда не имел значения руководителя национальной жизни России. Москва после 1905 также утратила нравственный авторитет в глазах национально-русского общества. Значение центра русской национальной жизни начинает переходить к Киеву и на киевлянах лежит высший долг перед городом и родиной: мы должны укреплять возникшую здесь русскую твердыню. Пора нам сказать: мы – сыны великого народа и здесь, в историческом Киеве, хозяева мы! Городское управление матери городов русских должно быть русским… Мы должны решительно сказать: мы – русские, и Киев – наш…[26]
Це гасло адресувалося насамперед місцевому населенню і з думських трибун члени ККРН не висловлювали подібних лозунгів. Звертаючись до виборців, Іван Сікорський та його колеги по ККРН представляли Малоросію як оплот російського національного духу, якого росіяни центральних губерній не відчували. Вони намагалися вплинути на традиційні, з їхнього погляду, риси росіян – безкорисливість, нездатність дбати про себе в першу чергу і постійна турбота про інших, космополітизм. У їхньому уявленні простори величі та могутності російського народу опинилися під загрозою пригноблення від інородців та неприятельських груп. Російський народ треба, відтак, об’єднати, пробудити в ньому національні почуття, змусити мобілізуватися, щоб дати відсіч ворогам, – насамперед євреям.
Говорячи про безпосередні потреби міста, націоналісти робили акцент на тому, що російського середнього класу не існує, що серед купців і торговців майже всі євреї, які збагатилися з допомогою космополітичної ліберальної влади і участі в нечесних біржових спекуляціях. Вони критикували існуючу міську думу за те, що вона розвиває центральні райони міста й висували проекти розвитку периферії, провадили думку, що основні сервіси, такі як водопровід і каналізація, треба довіряти тільки компаніям у власності росіян, вимагали зміцнення кредитових можливостей для православних торговців і комерсантів, посилення міліцейського контролю над євреями, що проживали в місті без документів тощо.
Антисемітизм ККРН представляє досить неоднозначне явище, якому спеціальна увага в літературі практично ніколи не приділялася, хоча це був дуже важливий об’єднавчий чинник всередині групи і в передвиборчій агітації. Чимало членів, у тому числі університетських викладачів, читали лекції на єврейські теми, друкували брошури, шукали будь-які можливі соціальні, історичні й релігійні причини «єврейського засилля». Євреї були тим Іншим, який використовувався, коли йшлося про те, хто такі росіяни. Євреїв звинувачували водночас у тому, що вони беруть участь у біржових спекуляціях та інших капіталістичних хижацтвах, і в тому, що вони становлять більшість серед лівих і анархістів, і намагаються знищити імперію та російський народ. Але разом із тим російські націоналісти відсторонювалися від антисемітизму крайнє-правих – засуджували вуличне насилля, втручання у приватну власність, докладали окремих зусиль до попередження погромів[27].
У цьому плані показовою є історія, записана донькою Савенка у спогадах про революційні роки. Перед приходом петлюрівців він утік, залишивши в місті свою дружину та дітей. Почалися погроми й до родини звернувся їхній лікар-єврей з просьбою переховати його та доньку від петлюрівців. Одного вечора петлюрівці прийшли в Савенкову квартиру з наміром обшукати житло, бо хтось доніс, що там є «жиди». Дружина Савенка затримала петлюрівців на вході фразою: «Какие жиды? Вы что, не знаете, в чью квартиру пришли: здесь живет член Государственной думы Савенко»[28].
Але якщо антисемітизм весь час використовувався ККРН у передвиборчій агітації, то критика українського націоналізму мали зовсім інший характер. Євреї були основними ворогами, бо вони в уявленні ККРН складали ядро табору основних політичних опонентів – ліберальних та лівих партій. Тим часом політичних організацій, які б апелювали до українського націоналізму, на виборах представлено не було. Основна боротьба тривала між університетськими викладачами, які бачили в особі Михайла Грушевського та кола т.зв. поступових українофілів конкурентів передовсім у науковому середовищі. Самі ж члени ККРН часто наголошували на власному малоросійському походженні, підкреслювали зв’язок із Південно-західним регіоном і намагалися підвищити престиж малоросійства[29].
Розкол, розстріл і еміграція
Злет діяльності ККРН закінчився 1 вересня 1911 року. У той день Петро Столипін в рамках візиту Царя і голови уряду до Києва, зустрівся з діячами ККРН й обговорив питання виборів до IV Держдуми, боротьби з «українофільською пропагандою», питання полегшення кредиту для російської торгівлі й наведення порядків в університеті. Після цього він разом із родиною царя відбув до міського театру на оперу Римського-Корсакова «Сказка о царе Салтане». В антракті після другого акту почувся вистріл, яким було поранено Столипіна, через декілька днів після цього він помер[30]. Невдовзі члени ККРН звели у Києві пам’ятник, де були закарбована цитата Столипіна, між рядками яких прочитувалася віра у месіанізм російських націоналістів Правобережжя: «Твердо верю, что затеплившийся на западе России свет русской нацiональной идеи не погаснет и вскоре озарит всю Россию».
Його наступник на посту прем’єр-міністра Володимир Коковцов у своїй політиці оперся на центристські партії, й російські націоналісти, хоча і мали значний електоральний успіх на виборах до IV Думи, більше не мали відкритих можливостей ініціювати масштабні проекти. У зв’язку із втратою опертя в уряді в групі націоналістів намітився розкол – одна частина прагнула політичного зближення з більш радикальними правими групами, тоді як інша тяжіла до співпраці з лібералами. Цей розкол з особливою силою позначився під час справи Бейліса, яка впродовж 1911-1913 років не сходила з газетних шпальт і весь час тримала населення в очікуванні нових погромів. У таємничому вбивстві хлопчика Андрія Ющинського було звинувачено управляючого цегельною фабрикою єврея Менделя Бейліса, по суті, тільки тому, що той жив неподалік від місця злочину й він стався напередодні свята Песах[31]. Серед членів ККРН були заповзяті захисники версії ритуального злочину, серед яких найбільш уславився Іван Сікорский, професор, психіатр і фізичний антрополог, що написав експертизу, в якій доводив, що ритуальне вбивство з метою отримання християнської крові могло мати місце. Однак були й члени ККРН, що попри свої відверті антисемітські погляди зайняли виправдувальну позицію щодо Бейліса[32]. В результаті в клубі відбувся розкол й 13 радикально налаштованих очільників покинули організацію.
Розрив у таборі російських націоналістів надалі тільки поглиблювався аж до початку Першої світової війни, коли політична сфера мусіла поспіхом реформатуватися. У 1915 році «ліве» крило ККРН на чолі з Савенком і Шульгіним зблизилося з «правим» крилом кадетів, внаслідок чого сформувався Прогресивний блок у Думі, й ККРН перейменувався у ККПРН – Київський клуб прогресивний російських націоналістів. При цьому вони поступилися низкою принципових моментів, зокрема неможливості рівноправ’я євреїв.
Київ, 16 травня 1917 року. Повалення пам’ятникa Столипіну в Києві, відкритого в 1913 році.
Пізніше доля його членів склалася по-різному. В часи Центральної ради Шульгін і Савенко продовжували політичну діяльність, зосереджуючись на критиці новоствореного режиму. На початку 1918 року більшовики розгромили приміщення Клубу, після чого він де-факто припинив своє існування. У травні-серпні 1919 року було розстріляно 68 колишніх членів ККРН, причому більшість із них належали до Ради клубу. Інші члени або загинули в часи революційних подій, як-от лідер клубу Анатолій Савенко, або емігрували до Сербії, Чехії та Франції. У 1917 році Василь Шульгін разом із Олександром Гучковим прийняв корону Миколи ІІ під час його зречення від престолу, після чого емігрував до Сербії, де продовжував публіцистичну діяльність. У 1944 році його було арештовано радянською владою в Югославії й заслано на 25 років до Сибіру. Звідти він повернувся в 1956 році вже як радянський патріот. У 1965 році було знято документальний фільм за його участю. Помер Василь Шульгін у 1976 році у віці 98 років[33].
* * *
Випадок Київського клубу російських націоналістів показовий із різних кутів зору. По-перше, він ілюструє рамки політичного поля, де була можливою і реально функціонувала легальна боротьба між партіями і лівого, і правого, і центристського спрямування[34]. Приклад ККРН, зокрема, вказує на досить складні і неоднозначні відносини у таборі правих партій. І якщо у цьому тексті більше уваги приділено зв’язкам ККРН із крайніми правими партіями, то не менш цікавим є питання відносин ККРН із правоцентристською партією октябристів, яка також складала опору політики Столипіна, мала доволі схожу з націоналістами і помірковано-правими програму, й користувалася широкою підтримкою на Лівобережжі.
По-друге, історія ККРН у великій мірі є історією появи на Правобережжі модерного медіа-простору, в якому засоби масової інформації використовуються для проведення в життя національних програм. Ресурси, доступ до владних повноважень та інституційні можливості для агітації були далеко неоднаковими в різних груп, і залежно від політичних позицій, соціального складу та цілей їх стратегії дуже відрізнялися, на що варто особливо зважати вивчаючи міжетнічні відносини і політичної історії пізньоімперського періоду.
Врешті-решт, історія Київського клубу російських націоналістів залишає відкритим питання політичної традиції, яку започаткували (або продовжили) їх члени. Їхня політична програма та політичні практики викликали велику хвилю агресії у свій бік в період революції та після неї. Фізичне винищення членів ККРН, розправа з «кулацтвом, буржуазними елементами і контрреволюцією», політика українізації – разом з усім цим була витіснена пам’ять про російських націоналістів Правобережжя. У 1920-х та 1960-х роках було написано низку робіт про російських націоналістів, де, проте, їх представляли як затятих чорносотенців та ворогів усього поступового. Разом із цим політичні емігранти типу Василя Шульгіна, інститути пам’яті в межах Православної церкви та інші групи зацікавлених провадили упродовж усього ХХ-ХХІ століття діяльність із публікації текстів, що вийшли з-під пера київських націоналістів. Різні елементи консервативної ідеології ККРН в останні десятиліття використовувалися як антитеза до радянської спадщини і офіційних національних наративів і, зрештою, можуть й надалі бути використані у пошуках відповідної моделі мультикультурності в Україні.
Ольга МАРТИНЮК – аспірантка історії НТУУ “Київський політехнічний інститут”. В минулому – гостьова дослідниця Інституту гуманітарних досліджень (Відень), здобула магістерські ступені з історії в НУ “Києво-Могилянська академія” та Центрально-європейському університеті (Будапешт). Тематика досліджень: консервативні та ліберальні течії в Російській імперії початку ХХ століття, урбаністичний розвиток Києва, міжетнічні відносини на Правобережжі.
[1] Тут і надалі під українським словом «російський» мається на увазі російський відповідник «русский» (не «российский»), відповідно «росіяни» = «русские».
[2] Вихід у масову політику російського націоналізму відбувся у другій половині Революції 1905 року, коли назустріч юрбам протестуючих з вимогами розширення політичних та індивідуальних свобод вийшли групи т.зв. чорносотенців під гаслами «Самодержавність, православ’я, народ». Відтоді й до кінця своєї діяльності вони виступали проти конституційних демократів, соціал-революціонерів, анархістів і євреїв. Останніх вони звинувачували в заколоті проти імперії й приписували організацію революційних подій. Під примарним приводом, що євреї-революціонери спаплюжили портрет царя, у жовтні 1905 року чорносотенці почали у Києві погроми, в яких було пограбовано 1800 будинків, магазинів і контор, загинуло близько 600 осіб і поранено 301. Аналогічні погроми відбулися в Умані, Херсоні, Катеринославі, Ніжині, Ізмаїлі, Кривому Розі, в багатьох сільських місцевостях. Див.: Волковинський В.М. Організації великоросійських шовіністів в Україні. Укр. Іст. Журнал, 1999, № 3, ст. 65.
[3] Упродовж 1905-1907 років офіційно оформилися десятки монархічних організацій з типовими гаслами, статутами і соціальною організацією [3] – Киевский союз русских людей, Общество хоругвеносцов, Монархическая партия, Русское братство, Киевская русская монрахическая партия, Южнорусский монархический союз, Общество активной борьбы с революцией и анархией, Двуглавый орел, Русский народный союз имени архангела Михаила, Русское окраинное общество, Партия правового порядка та ін. Наймасовішою стала організація Союз русского народа (СРН), яка швидко розбудувала мережу своїх осередків у більшості міст, містечок й іноді сіл Південно-західного краю, Малоросії, Бессарабії та Білорусії. Союз русского народа підтримував цар, члени його сім’ї носили значки СРН, а бюджет організації поповнювався коштами державної скарбниці. Див.: Омельянчук, И.В. Черносотенное Движение На Территории Украины (1904-1914 гг.). Киев: НУИРО, 2000.
[4] Окрім фракцій поміркованих правих та націоналістів опору Столипіна також складала фракція октябристів – правоцентристська партія з електоральною базою в Лівобережній Україні.
[5] Із 1909 року по 1913 роки загальна кількість членів клубу збільшилася з 329 членів до 738, тобто в два з половиною рази. По мірі росту популярності та політичного впливу дедалі більше осіб здобували членські квитки, і якщо на початках членами ставали представники вищих класів, то з часом нижчі верстви середнього класу також увійшли в Клуб. Щоправда, тоді як між 1911 та 1913 роками кількість членів зросла на 78 осіб, кількість домовласників, землевласників, представників ліберальних професій, вчителів та викладачів, зменшилася. Це свідчить про те, що представники зазначених категорій покинули клуб. Паралельно, суттєво збільшилася кількість працівників Південно-західної залізниці. Див.: Сборник клуба русских националистов. Вып. 2. К.: Типография Кушнерева, 1910. Сборник клуба русских националистов. Вып. 3. К.: Типография Кушнерева, 1911. Ст. 19-20; Сборник клуба русских националистов. Вып. 4-5. К.: Типография Кушнерева, 1913.
[6] Про традиції «Киевлянина» в другій половині ХІХ ст. див.: Hillis, Faith C. “Between Empire and Nation: Urban Politics, Community, and Violence in Kiev, 1863-1907”. (Yale University), 2009.
[8] Edelman, Robert. Gentry Politics on the Eve of the Russian Revolution: The Nationalist Party 1907–1917. New Brunswick: Rutgers University Press, 1980. P. 2-6.
[12] Edelman, Robert. Gentry Politics on the Eve of the Russian Revolution: The Nationalist Party 1907–1917. (New Brunswick: Rutgers University Press), 1980, 106-110, 136.
[13] Евлогий (Георгиевский), митр. “Путь Моей Жизни”, n.d.
[14] У своїх спогадах Шульгін не зазначає, про яку саме монархічну організацію йдеться. (Шульгин, Василий Витальевич. Последний Очевидец: Мемуары, Очерки, Сны. Москва: ОЛМА-ПРЕСС Звездный мир, 2002. 40-41).
[16] Сборник клуба русских националистов. Вып. 4-5. К.: Типография Кушнерева, 1913. С. 122-123. Там же про духовество і вибори: «Теперь можно прямо сказать, что без духовенства правый лагерь не вышел бы на выборах победителем, ибо поляки побили бы нас. Если бы только 2-3 уезда мы потеряли, то могли потерять и всю губернию. Духовенство в выборном деле держало себя как сословие воистину государственное; духовенство проявило великолепную дисциплину, скромность и бескорыстие. Они заявили: «Мы не стремимся получить большее число мест; лишь бы достойные люди прошли в Думу, могущие поддержать веру православную, Царя и государство Русское». И когда им заявили, что вместо шести мест им дадут три, они не возражали. Духовенство, землевладельцы и городские избиратели были мобилизированы, и результаты работы получились большие, чем можно было ожидать. Клуб националистов играл в выборной кампании большую роль, вся техническая работа, совещания, пробные баллотировки – все это происходило в стенах клуба».
[18] Про Почаїв як центр крайнє-правої агітації див.: Евлогий (Георгиевский), митр. “Путь Моей Жизни”, n.d.
[20] Про роль католицького духовенства на виборах див.: Anderson, Margaret Lavinia. Practicing Democracy: Elections and Political Culture in Imperial Germany. (Princeton University Press, 2000).
[21] Сборник клуба русских националистов. Вып. 3, Ст. 52. Там же міститься опис плану виборочої кампанії: «В русском лагере создана была стройная организация, во главе которой стали деятели клуба русских националистов и представители русского купечества. Согласно выработанному плану выборной кампании, во всех восьми участках города были образованы, по инициативе клуба русских националистов, участковые комитеты русских избирателей. Задача этих комитетов была чисто организационная – сплотить русских избирателей. Для объединения-же деятельности создан был центральный комитет русских избирателей, состоявший из 69 виднейших представителей всех участковых комитетов. Для нужд выборной кампании состоявшейся 30 сентября общее собрание членов клуба русских националистов ассигновало 1000 руб. из средств клуба и постановило сумму эту передать в распоряжение центрального комитета. Намечение кандидатов в гласные предоставлено было самим избирателям путем пробных баллотировок; на обязанности же комитетов лежало всемерно содействовать проведению в гласные намеченных предварительными баллотировками кандидатов. Выборы решено было провести под национальным знаменем, не делая, однако никакой разницы между коренными русскими и такими инородцами, которые всегда были верны русской государственности.». Звіт про зустріч Савенка з приказчиками див. у Сборник клуба русских националистов. Вып. 4-5. К.: Типография Кушнерева, 1913. Ст. 106-113. Також про політику на міських виборах (Hillis, Faith C. Between Empire and Nation: Urban Politics, Community, and Violence in Kiev, 1863-1907. (Yale University, 2009).
[23] Сикорский, И.А. О Психологических Основах Национализма. Киев: Киевский клуб русских националистов, 1910; Сикорский, И.А. Русские и Украинцы (Глава Из Этнологического Катехизиса): Доклад в Клубе Русских Националистов в Киеве 7 Февраля 1913 Г. (Киев: Киевский клуб русских националистов), 1913; Стороженко, А.В. Происхождение и суть Украинофильства. Киев, 1912.
[24] Див.: Щеголев С.Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. К., 1912.
[25] Edelman, Robert. Gentry Politics on the Eve of the Russian Revolution: The Nationalist Party 1907–1917. (New Brunswick: Rutgers University Press), 1980. С. 145.
[26] Цит. за: Кальченко Т.В. Сикорский Иван Алексеевич (26.05.1842—1[4].02.1919), ученый-психолог, теоретик национализма, публицист, доктор медицины. Відвідано 15.05.2009. При цьому російські націоналісти відсторонювалися від грубості великоросійської культури: «Ведь родина, это, прежде всего, тот уголок, среди которого мы выросли, где мы провели наши лучшие годы… Ведь для нас родина – это, прежде всего, – Киев, Киев, из глаз которого смотрят на нас прошлое, темное, волнующее, таинственное, прекрасное. Нам иногда нестерпимо больно слышать, как в нашу деревню врывается фабричная песня, как вместо упоительных и за сердце хватающих звуков, резкая бездушная, как грамофонная пластинка, врывается макулатура кацапо-кабацкого изделия. Нам отвратительно, как профессор Грушевский и компания ломают и портят прекрасное народное наречие, принесенное из тьмы времен. Мы в этом смысле больше украинофилы, чем господа мазепинцы.» (Шульгин В.В. “Киевлянин”. 04.01. 1912).
[27] Див. заходи Євлогія із випередження погрому Холмі у 1905 р.: Евлогий (Георгиевский), митр. “Путь Моей Жизни”, n.d.
[28] Савенко, И.А. Наяву – Не Во Сне: Роман-воспоминание. Киев: Днiпро, 1990.
[29] Див. Мартынюк Ольга, Антон Котенко, Алексей Миллер. “‘Малоросс: Эволюция понятия до Первой Мировой войны“ в “Понятия о России”: К исторической семантике имперского периода, 2: 392-443. Москва: Новое литературное обозрение, 2012.
[32] Edelman, Robert. Gentry Politics on the Eve of the Russian Revolution: The Nationalist Party 1907–1917. New Brunswick: Rutgers University Press, 1980. P. 181-189.
[33] Иванов, Андрей. “Судьбы лидеров русского национализма после февраля 1917 г.”, n.d.
