Цей матеріал є частиною Розділу ІІІ “За лаштунками “визвольних походів”: боєздатність і моральний стан РСЧА” книги “НЕПРИБОРКАНЕ РІЗНОГОЛОССЯ: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр.”– Київ–Дніпропетровськ : Видавництво «Ліра», 2012. – C.187 – 208.
Текст публікуємо з дозволу видавництва й відома автора.
У книзі представлено авторське осмислення контекстів того різноголосся українського суспільства, яке комуністична влада протягом міжвоєнного періоду намагалася приборкати. Широко розпропагована політико-ідеологічна теза про «морально-політичну єдність радянського народу напередодні Великої Вітчизняної війни не відповідала дійсності. Українське суспільство увійшло у Другу світову війну значною мірою розколотим. Комуністичній владі так і не вдалося сформувати в УРСР гомогенне суспільство з єдиною радянською ідентичністю. Переважно селянська за своїм соціальним складом Україна, переживши Голодомор, залишалася потенційно «слабкою ланкою» сталінської імперії. Ex post facto, саме нелояльністю вагомої частини населення до сталінської влади була зумовлена й воєнно-політична катастрофа СРСР1941 року. Як зазначає автор у передмові, увазі читача пропонується аналіз суспільно-політичних настроїв населення на початку Другої світової війни, охоплюючи період, який у радянській історіографії традиційно вважався «несуттєвим», «проміжним», таким собі передоднем Великої Вітчизняної війни.
«Армія дружби народів»: національні проблеми у РСЧА
Один із фундаторів Червоної армії Л. Троцький свого часу цілком слушно зауважив, що військо являє собою матеріальне, різко закінчене і незаперечне відображення державності[1].
Будучи точною копією суспільства, армія «хворіє» на ті самі виразки, причому зазвичай із більш високою температурою[2]. Такою «хронічною хворобою» у СРСР, яка й довела його до загибелі, було національне питання.
Росіяни становили трохи більше половини від усього населення Російської імперії, проте за часів громадянської війни у Червоній армії, яка здобула більшовикам перемогу, їх нараховувалося понад 80%. У період будівництва «країни країн» – СРСР – перед військово-політичним керівництвом постало питання щодо здійснення національної реформи у РСЧА. Тут існувала певна дилема. З одного боку, був досвід ліберальної Австро-Угорської імперії, де національні проблеми вирішувалися шляхом максимального задоволення культурних і мовних потреб її численних народів, зокрема й творенням в армії національних формувань. З іншого – досвід самодержавної Росії, в якій пріоритет віддавався політиці російщення. Тоді, у 1920-х рр., було обрано перший варіант. Цьому сприяла й територіальна система комплектування військ, які формувалися за рахунок місцевого населення – де живеш, там і служиш. Але після здійснення сталінської «революції згори» ця політика зазнала змін. Лояльність почали ув’язувати з етнічністю, а в ідеології і пропаганді домінувала великоросійська складова. Тож уніфікація шляхом російщення розглядалася як більш ефективний захід зміцнення самої армії та країни.
Наприкінці 1930-х рр. закінчився період національних реформ в РСЧА. Його логічним завершенням стала постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 7 березня 1938 р. «Про національні частини і формування робітничо-селянської Червоної армії», на підставі якої всі національні частини, з’єднання, училища та школи мали бути переформовані у загальносоюзні з екстериторіальним комплектуванням та відповідною зміною їх дислокації, а громадяни національних республік повинні були призиватися до армії на рівних з рештою громадян СРСР умовах. У 1939 р. було прийнято закон про загальну військову повинність. Відтепер армія будувалася на мішаному в національному плані принципі комплектування особового складу, у зв’язку з чим у військах поступово зникли національні мови та запанувала єдина командна мова – російська. Упродовж 1930-х рр. було фактично ліквідовано всі військові газети та журнали, що за доби коренізації видавалися національними мовами[3].
Хай живе сталінська конституція! (радянський плакат 1937)
Цей процес дещо загальмувався наприкінці 1930-х рр., чому сприяло як приєднання до СРСР ряду багатонаціональних західних територій, населення яких було не вельми лояльним до Кремля, так і масова мобілізація до РСЧА контингенту з національних республік. «Армія дружби народів та пролетарського інтернаціоналізму», як її називала слідом за Й. Сталіним радянська пропаганда, вочевидь зіткнулася з національним питанням.
Окремо слід виділити проблему вояків неросійської національності. Хоча як такої «неросійської національності» не існувало, сам цей зворот свідчив про те, що питання полягало в «неросійськості», тобто незнанні мови, культури, традицій російського народу представниками національних меншин. До цих т.зв. «нацменів» відносили передусім вихідців із Середньої Азії та Закавказзя, які через свої мовні та культурні відмінності дуже складно входили до російськомовного армійського загалу. Від вирішення цієї проблеми залежали не лише питання підготовки, керування і навчання національного поповнення, але й ступінь його політичної лояльності та в підсумку цілісність СРСР.
Масово національний контингент пішов до Червоної армії під час призову 1938 р. Зазначимо, що тоді існували й певні національні обмеження, зокрема для фінів, поляків, болгар, греків, естонців, турок, карелів, німців. Лише тих із них, хто тривалий час мешкав у СРСР, призивали до спецкоманд. Тоді ж в радянську Україну було передислоковано ряд колишніх національних дивізій із Закавказзя та Середньої Азії. На березень 1940 р. з Середньоазіатського, Закавказького, Північнокавказького військових округів було призвано 241 127 осіб. Із них майже половина – 120 тис. – опинилися у військових частинах трьох військових округів УРСР (КОВО, ХВО, ОдВО)[4].
Це суттєво вплинуло на структуру національного складу військ. Приміром, у 130-й стрілецькій дивізії українці, росіяни й білоруси становили 49%, решта – узбеки (17%), азербайджанці (7%), грузини (6%), вірмени (1,6%), казахи (1%) та інші національності[5].
Були навіть такі частини, в яких нацмени переважали. Виникало безліч проблем, адже в одній казармі опинялися представники різних культур, які нерідко мали складну історію спілкування. Слабке знання переважною більшістю вихідців із республік СРСР російської мови, відмінності в менталітеті, наявність національних упереджень і образ – усі це створювало ґрунт для конфліктів, впливаючи на моральний стан і процес бойової підготовки частин.
У 1938–1941 рр. політоргани та НКВС постійно фіксували негаразди у військових частинах, що виникали на національному ґрунті: прояви ворожнечі, образи й знущання над нацменами, їхньою мовою, одягом, особливостями культури, що проявлялося як із боку командирів, так і рядових бійців-слов’ян[6].
Відзначалися випадки відмови служити в одному підрозділі з представниками певної національності, жити в одній казармі тощо. Приміром, каптенармус-грузин відмовлявся змінювати білизну червоноармійцям-вірменам, мовляв, «вірменським мордам нічого не поміняю, їм що брудне, що чисте – однаково»[7].
У квітні 1939 р. випадки національної ворожнечі між киргизами, узбеками й українцями фіксувалися у частинах ЛВО[8].
На національному ґрунті нерідко виникали масові бійки. Так, у січні 1940 р. в 77-му стрілецькому полку 80-ї стрілецької дивізії КОВО стався інцидент між росіянами й азербайджанцями – усе почалася з кидання один в одного хлібом і вигуків: «Бий росіян!», «Бий азербайджанців!»[9].
У лютому того року лише у 192-й гірськострілецькій дивізії було чотири випадки бійок між червоноармійцями різних національностей, зокрема грузинами та азербайджанцями[10].
Десятки тисяч людей – вихідців із національних республік, які опинилися далеко від своєї Батьківщини, у незвичному культурному середовищі нерідко перебували у пригніченому морально-психологічному стані. Приміром, на узбеків та представників інших мусульманських народів украй негативно впливало те, що їх годували їжею, яку вони не вживали відповідно до своїх релігійних і національних традицій – оселедцями, солоною рибою, свининою. На національних бійцях позначалися зміна клімату та холод у казармі. Так, узбеки, як свідчать політдонесення, масово хворіли на запалення легенів, навіть траплялися летальні випадки[11].
Крім побутових умов давалася взнаки національно-культурна ізоляція, адже у частинах за місцем проходження служби не було ані республіканської преси, ані літератури рідною мовою – лише російська. Курсант Ґеловані із 24-го кавалерійського полку у 1938 р. висловлював незадоволення з приводу передислокації його національної частини з рідної Грузії: «Нас раніше вчили росіяни і національну нашу мову – “собачу мову“[також мали вчити – В.Г.], а тепер нас відправляють у Росію і нас примушують забути рідну мову та вивчати російську»[12].
Крім усього іншого мовне питання створювало постійні практичні незручності, адже бійці й командири просто не розуміли один одного. Коли це було можливим, у частинах користувалися послугами перекладачів (причому з числа самих призовників), але в такому випадку існували побоювання чи адекватно вони перекладають бійцям?
Дехто з командно-начальницького складу був переконаний, що нацмени лише вдають, ніби не розуміють російської мови («філонять»). Вони починали їх залякувати, ображати й погрожувати. Так, в одній із частин Одеського військового округу командири роти (Прилуцький) і відділення (Сакулін) називали нацбійців «симулянтами», а взводний Казаченко погрожував туркменові Абашеву покараннями за те, що той не міг відповісти російською мовою на його запитання. За незнання російської молодший командир Хохлов залякував національних бійців нарядами – мовляв, тоді в мене навчитеся говорити![13]
Озлоблення за свою нездатність і невміння працювати з національними вояками командири нерідко зганяли на них самих, удаючись до брутальних, подеколи абсурдних заходів. Так, молодший командир підрозділу 41-го артилерійського полку 41-ї стрілецької дивізії Амбілов заборонив бійцям-узбекам співати національних пісень[14].
А у 8-му стрілецькому полку начальник полкової школи старший лейтенант Рудий і політрук Солохин на нараді молодших командирів домовилися заборонити нацбійцям збиратися гуртом[15].
Прикрий випадок стався 23 лютого 1940 р. у 353-му гірськострілецькому полку 47-ї гірськострілецької дивізії, де на честь Дня Червоної армії було вирішено влаштувати святковий обід зі свинині. 20 вояків-чеченців відмовилися від прийняття їжі. Командування вирішило проявити «принциповість»: «Ми не підемо в них на поводу і примусимо їх їсти свинину!». Після повторної відмови червоноармійців начальство не знайшло нічого кращого, як притягнути чеченців до кримінальної відповідальності[16].
Деякі командири вважали «вояків неросійської національності» ледь не головною причиною падіння дисципліни та рівня бойової підготовки у частинах. «Приберіть від нас узбеків і таджиків, тоді справи підуть краще», – говорив тимчасовий виконувач обов’язків начальника штабу 161-го стрілецького полку 95-ї стрілецької дивізії капітан Мизеєв. А батальйонний комісар Ліфшиць заявив, що «більшість проступків у частині припадає на приписників, котовців (бессарабців – В.Г.) та узбеків». Проведена перевірка не підтвердила ці твердження, а командирові полку навіть указали на «прояви великодержавного шовінізму»[17].
Власне саме великодержавно-шовіністичні настрої відігравали помітну роль у загостренні міжнаціональних стосунків. Російськомовних, приміром, дратувала незнайома мова та звичаї нацменів, яких вони вважали «відсталими дикунами». Командир взводу однієї з частин ХВО Соболевський казав червоноармійцям-узбекам: «Замовкніть, не ричить як ті собаки, мені гидко чути вашу ішачу говірку. Чого ви ходите на картину? Ви ж у ній нічого не розумієте!»[18].
Подібні настрої були досить поширеними. Із Московського військового округу повідомляли про факти нездорових відносин, зневажливе та хуліганське ставлення до національних вояків. Так, росіянин Милованов налив казахові половину тарілки борщу. Коли той висловив незадоволення, червоноармієць відповів: «Ти казах, значить пів-людини. Ну, я тобі й налив скільки належить!»[19].
«Навіщо вам умиватися, – глузували із середньоазіатів бійці-слов’яни однієї з частин того ж округу, – все рівно не помиєтеся, чорношкірими залишитеся»[20].
Азіатів і кавказців слов’яни образливо називали «баранами», «ішаками» та іншими прізвиськами. Військовослужбовець Рудь заявив татарину: «Я знаю, що всі татари собаки. І ти теж собака»[21].
Подібні факти фіксуватимуться й надалі. Приміром, 3 квітня 1939 р. лейтенант Пархомов із військової частини №5604 під час чергування на кухні підійшов до столу казахів: «Що ви як свині смітите на стіл?», на що боєць Шадиков запально відповів: «Якщо ми свині, то навіщо ви нас тримаєте у РСЧА?»[22].
Поширені настрої щодо нацменів висловлював червоноармієць тієї ж частини Кисельов, який говорив: «Казахи – це ледацюги, вони завжди намагаються уникнути роботи та нарядів, симулюють на заняттях, прикриваючись тим, що вони не розуміють російської мови»[23].
Слід зазначити, що російська мова, поряд із відданістю комуністичній ідеології, становила найважливішу складову радянської ідентичності. Натомість плекання рідної культури розглядалося зазвичай в армії як «підозрілий націоналізм». Тож на побутовому рівні російськомовні бійці ставилися до нацменів, з одного боку, як до представників нижчої культури, а з іншого, сприймали їх як «чужих» і потенційно нелояльних. Так, у частині 1-го корпусу ППО МВО червоноармієць Іванов заявив: «Вірмени – народ некультурний. Їх пригнали до нас через те, що вони ненадійні. Усі вони жили поблизу кордону й у разі війни захищати країну не будуть»[24].
Попри загальні фрази офіційної пропаганди про «дружбу народів» від товаришів по зброї нацмени отримували чимало образ і знущань. Найбільш поширеними серед російськомовних червоноармійців були кпини над релігійною забороною мусульманам їсти свинину. Серед типових «жартів» практикувалося намазування салом тарілок представників мусульманських народів, закидання їм за комір кусків сала, вербальні пікіровки тощо. Так, у солдатській їдальні червоноармієць Безфамильний сказав нацменам, що сьогодні борщ зварено зі свининою, після чого ті відмовилися його їсти[25].
На цьому тлі створювався міф про «нездатність нацменів до військової служби». Тож їм накидали найбільш брудні господарські роботи – чистку стаєнь, працю в котельній, прибирання територій, вантажні роботи тощо. Шовіністичні настрої подеколи заходили так далеко, що у висловлюваннях військовослужбовців, крім неприхованої етнофобії та ворожості, звучали й прямі погрози. Так, курсант полкової школи Кравцов (ХВО) у грудні 1938 р. говорив: «Я їх ненавиджу. Узбеки – це тварини, вони моє нутро перевертають, коли галдять по-своєму. Я би їх порізав темною ніччю!»[26].
7 листопада 1939 р. боєць 3-ї авіаескадрильї Поповкін, який жорстоко побив свого однополчанина Караєва, так пояснив цей учинок: «Я би всіх нацменів перебив»[27].
Бувало, що національні бійці відповідали росіянам «взаємністю». Так, узбек Садиков із 35-го стрілецького корпусу ОдВО 28 червня 1940 р. заявив: «Воєнком учить нас бути слухняним стадом. Якщо б у моїх руках була влада, то російських людей я би всіх перестріляв»[28].
Крайнім випадком цих конфліктів можна вважати вбивство 16 травня 1939 р. червоноармійцем Тумасьяном старшого лейтенанта Охріменка й молодшого командира Коника з військової частини №6226 (КОВО) – за знущанні й насмішки над ним. Це сталося, коли всі перебували на полігоні при проведенні навчальних стрільб із кулемета. Тумасьян страждав від шлункового захворювання, відчував пригнічення, навіть хотів повіситися. Натомість командири звинувачували його у симуляції, пригрозивши віддати під суд. Напередодні трагічної пригоди він говорив: «Я знаходжуся в далекій країні серед чужих людей, багато українців, які мені чужі люди. Я їх не розумію. А вони мене теж. Я хворий, на Україні не хочу служити, буду всіх стріляти. Буду стріляти не в мішень “фашист”, а у командирів». На основі матеріалів цієї справи було зроблено висновок, що політико-виховна робота серед червоноармійців «неросійської національності» ведеться недостатньо, про що було повідомлено командуючого КОВО командарма 1-го рангу С. Тимошенка[29].
Національні вояки постійно висловлювали нерозуміння того, навіщо їм терпіти «всі негаразди» військової служби, якщо її можна було проходити у себе на Батьківщині? Вони порівнювали службу в РСЧА з тюрмою і говорили однополчанам-слов’янам, що «уряд невірно робить, коли посилає нас служити у ваш край, а вас – у наш. Нас мають направити назад для захисту нашої республіки. А тутешні нехай захищають свою самі»[30].
Єдиним легальним способом захистити свої права, що залишався в національних бійців, було скаржитися владі, і вони цим активно користувалися. Так, воїни-узбеки у 1939 р. писали колективні листи-заяви, збираючи десятки й сотні підписів, до наркома оборони К. Ворошилова. Вони нарікали на незвичний клімат, зумовлені цим хвороби, а також на погану їжу, незнання оточенням їхньої мови тощо, та просили перевести їх служити до Середньої Азії[31].
Узбецькі допризовники (1935)
Позаяк ці прохання не задовольнялися вони почали просили принаймні про переведення до частин, де служать земляки. Приміром, у 1940 р. 14 узбеків і таджиків з 361-го стрілецького полку ОдВО просилися перевести їх в окрему роту, де були вихідці з Середньої Азії. Розповідали, що у частині, де вони зараз служать, ніхто не знає їхньої мови, їх примушують тягати важкі кулемети тощо[32].
8 березня 1940 р. колективну заяву про переведення із Білоруського особливого військового округу подали 15 чеченців з особового складу зенітно-артилерійського дивізіону 3-ї армії, які також скаржились на те, що їм не підходить місцевий клімат («краще 3 роки у тюрмі, ніж у Червоній армії»)[33].
Чеченці були однією з найбільш складних для радянського військового командування нацменшин. У 1939–1940 рр. їх та інгушів уперше почали призивати до армії у Закавказькому військовому окрузі. У документах часто фіксувалося колективне невиконання наказів із боку чеченців, масове ухилення від військової служби (у лютому 1940 р. втекло 529 призовників цієї національності)[34].
Грузини писали скарги своєму всесильному землякові Лаврентієві Берії. Так, червоноармієць Олександр Пурсманашвилі, що служив в Умані, направив телеграму керівникові НКВС СРСР, в якій просив дозволити йому особисто пояснити ряд негативних явищ у РСЧА, таких, як якість їжі, погане ставлення командирів до нацменів тощо, а також висловлював особисте прохання про переведення на Кавказ[35].
Нарком Внутрішніх справ Л.Берія
На ім’я Л. Берії в березні 1939 р. надійшла також заява від колишнього червоноармійця Четидзе з КОВО, в якій ішлося про грубе ставлення до вояків «неросійської національності» – грузинів, вірмен, татар та інших, а також про поганий стан із харчуванням та санітарією. У підрозділ було направлено комісію і факти підтвердилися. Крім того, з’ясувалося, що після прибуття національних частин із Закавказзя у з’єднання №4982 ряд грузинів-зенітників зачислили до стрілецьких підрозділів, а тих, хто закінчив полкові школи, не призначили командирами. Відзначалося також, що у частинах не було національної преси й літератури[36].
Попри загалом побутове тло подібних невдоволень усі скарги містили політичний момент, адже вони свідчили про існування у військах міжнаціональних проблем. «Я приїхав сюди вчитися бойовій і політичній підготовці, – відзначав азербайджанець Ґасанов у доповідній записці у ЦК ВКП(б), – а не для того, щоби росіяни мене мучили»[37].
Певного резонансу набула колективна скарга азербайджанців однієї з частин БОВО. 22 грудня 1939 р. група з 23 вояків-комсомольців написала заяву на ім’я першого секретаря ЦК КП(б) Азербайджану М. Баґірова, в якій звинуватила керівництво своєї частини у «проявах великого націоналізму». Відзначалося, що командири 96-го окремого артдивізіону, в якому вони служили, глузували з їхньої мови, називали їх «чужими», а командир відділення Кондратьєв сказав одному бійцеві-азербайджанцеві: «Будь певний, коли почнеться війна ми спочатку вас розстріляємо, а потім почнемо воювати». «Ми, 23 комсомольці – ішлося у заяві, – у себе на Батьківщині не маємо доган, і ми ні у чому не відстаємо, і надалі не будемо відставати, але таке грубе ставлення до нас нашу велику Батьківщину робить вузькою і тісною. Якщо описати це дике ставлення до нас, то вийде ціла книга. За незнанням російської мови не можемо звернутися до вищих органів, а звертаємось до Вас». Від імені бійців заяву підписав Ведієв Рахім-оґли 1918 р.н., учитель із Лаґинського району АзРСР. Скарга потрапила до ЦК ВКП(б), який 21 липня 1940 р. наказав НКО СРСР розібратися зі справою[38].
У ході проведеного військовим відомством розслідування «наведені факти не підтвердилися». Самих азербайджанців звинувачували у самоволках, симуляції, сперечанні з командирами тощо. Причину конфлікту комісія НКО вбачала в помилках комплектування особового складу, коли до однієї батареї потрапило 17 азербайджанців із 23, «чим і було створено умови для усамітнення й відриву від загальної маси червоноармійців». Зазначалося, що парторганізація не врахувала особливостей бійців «неросійської національності», а самі вони «не вміють відрізняти вимогливості від грубості». Указувалося також на те, що в дивізії припинили вивчати російську мову, і в ній самій погані справи з дисципліною. Як наслідок – комісара Балакіна було знято з посади «за станом здоров’я», усіх червоноармійців-азербайджанців розподілити рівномірно по частинах, а організаторів написання заяви – Ведієва (він характеризувався як недисциплінований, мабуть через те, що активно відстоював свої права) і Ґаджиєва перевели в іншу частину. 30 червня 1940 р. начальник політуправління БОВО бригадний комісар Воронін видав директиву всім політвідділам про посилення роботи з бійцями «неросійської національності»[39].
Суть її зводилася до того, щоби рівномірно розпорошувати нацменів по окремих частинах та більш інтенсивно навчати їх російській мові. Нарком оборони С. Тимошенко запропонував також дати вказівку ЦК союзних республік Середньої Азії і Закавказзя, аби вони посилили виховну роботу з призовниками[40].
Звістки про тяжке життя національних вояків доходили до їхніх республік. Тож черговий призов до Червоної армії виявив певну тенденцію: бійці «неросійської національності» прагнули будь-що залишитися служити на своїй Батьківщині або й зовсім ухилитися від служби[41].
Серед призовників збільшилося дезертирство. У військовій документації впродовж усього передвоєнного періоду й надалі фіксувалися «випадки національної ворожнечі», найбільш брутальні з яких називали «випадками знущання над нацменами». У першій половині 1941 р. органи держбезпеки повідомляли про подібні явища в КОВО, де фігурували прізвища військовослужбовців Бушенка, Чумака[42], комвзводу Баска[43], а також у ЛВО[44].
Російщення національних контингентів у Червоній армії не стало панацеєю від усіх її національних хвороб. Водночас низький рівень політичної і загальної культури самих командирів, невміння працювати з представниками нацменшин і насамперед сама мішана структура формування частин сприяли загостренню антагонізмів: зростанню антиросійських настроїв із боку націоналів і шовіністичних – із боку росіян та інших слов’ян, зокрема й українців. Спостерігалося також збільшення антирадянських настроїв. Приміром, 25–26 травня 1940 р. у Закавказькому військовому окрузі було розклеєно 4 антирадянські листівки із закликом до боротьби проти керівників радвлади[45].
У лютому 1941 р. у Середньоазіатському військовому окрузі затримали узбека, який робив «контрреволюційні написи» на стінах[46].
Слід зазначити, що серед нацменів, передусім російськомовних, вихідців із великих міст також зустрічалося чимало симпатиків більшовицького режиму. Казах Мухамет Шайахметов згадував у своїх мемуарах, що в той час, коли в Європі події 1939 р. розглядали як початок великої війни, у Казахстані місцеве населення ставилося до цього як до чергового конфлікту. Коли у квітні 1941 р. прийшов час призову до армії, цей 19-річний хлопець навіть думки не мав уникати його. Він зазначав, що покоління, до якого він належав, було індоктриноване сталінською ідеологією. Тож усі придатні юнаки, отримавши приписні посвідчення, уважали службу в армії надзвичайно привабливою. На думку М. Шайахметова, це було пов’язане з патріотизмом, але не тільки. Дуже високим був ступінь соціального визнання військовослужбовців. Як свідчить автор, їх проводжали на службу і зустрічали як героїв. Самі вони поверталися змужнілі, в одностроях, а перемоги 1939–1940 рр. підвищили статус сталінської влади. Національні проблеми у М. Шайахметова виникли пізніше, коли він таки потрапив до лав Червоної армії на початку війни з Німеччиною[47].
Слід відзначити, що військово-політичні реалії все ж змусили, хай і в дуже обмеженому форматі, повернутися до національного військового будівництва у РСЧА. Так, 11 грудня 1939 р., ще під час радянсько-фінської війни, було утворено т.зв. «фінську народну армію», дві дивізії якої формувалися за національним принципом із радянських громадян карельської та фінської національностей. Очолив це формування радянський генерал фінського походження Аксель Анттила (до того – командир 147-ї стрілецької дивізії ХВО). За сумісництвом він став ще й військовим міністром «демократичної Фінляндії». Про створення «фінської народної армії» проголосили, але насправді процес її формування значно розтягнувся у часі. Найбільшою проблемою було надати їй національного вигляду. Перш за все непростою справою виявилося зібрати відповідну кількість етнічних карелів і фінів. Їх шукали по всьому Союзу – у Калінінському й Уральському округах, де, за даними НКО, було до 20 тис. фінів, у Мурманську та Вологді розшукували карелів-комуністів, яких можна було призвати до армії тощо. Урешті-решт більшість мобілізували з Ленінградської області. Переважна частина з них не знали ані фінської, ані карельської мов. Тож корпусну газету «Kansan armeja» («Народна армія») видавали трьома мовами – крім двох зазначених ще й російською. Фінська була запроваджена як командна. Це виявилося непростим випробуванням не лише для росіян, які становили переважну більшість командно-начальницького складу, але й для зросійщених фінів. Присягу вояки складали урядові «Фінської народної республіки». Подбали і про спеціальне національне обмундирування.
Солдат Фінської народної армії (1940)
У рамках націоналізації проводилася заміна російських прізвищ на фінські. Це стосувалося передусім командного й начальницького складу, а не рядових (вони здебільшого були етнічними фінами та карелами). Планувалося робити це «непомітно, неофіційно, у порядку побажання». Приміром, комісар 1-го корпусу Єгоров мав стати Аалто, начштабу Романов – Ранкасом, начальник політвідділу Терьошкін – Тервоненом тощо. Зазначалося, що в партійних документах потреби замінювати прізвище не було[48].
Радянські стратеги сподівалися, що ці частини вдасться розширити за рахунок добровольців із Фінляндії, але цього так і не сталося. Ніхто з фінів до маріонеткової «армії» не пішов. Натомість серед радянських «добровольців» органи держбезпеки виявляли «контрреволюційні настрої». Так, рядовий Хоккаски говорив, що в бою стрілятиме в комісарів, за що й отримав 10 років таборів, а інший рядовий – Люрин, який на слідстві визнав, що сам він за «фашистську владу, за білофінський уряд, готовий стріляти комісарів і ненавидить радянську владу», за вироком військового трибуналу був розстріляний[49].
«Фінську народну армію» планувалося використати передусім уже після загарбання Фінляндії з метою її утримання та подальшої радянізації. Позаяк ця країна встояла перед радянською агресією потреба в такій «армії» відпала.
Після анексії прибалтійських республік 17 серпня 1940 р., згідно з наказом наркомату оборони СРСР, на основі колишніх національних армій цих країн розпочалося формування 22-го естонського, 24-го латвійського, 29-го литовського стрілецьких територіальних корпусів. Передбачалося впродовж року «очистити їх від неблагонадійного елементу», здійснити переведення комскладу на російську мову й перетворити корпуси на екстериторіальні. Процес цей видався доволі конфліктним. Упродовж усього передвоєнного періоду у прибалтійських з’єднаннях жевріло перманентне незадоволення новим статусом і тривали «чистки». Від самого початку незгоду викликало складання радянської військової присяги, яка сприймалася як «друга, що її нав’язали росіяни». Восени 1940 р. бійці у 29-му литовському стрілецькому корпусі говорили: «Росіяни погрожують відправити нас у глиб Росії, якщо ми не будемо приймати присягу. Але ж ми литовцями народилися, присягали Литві, литовцями й помремо» (Іонішкес Вінцес). «Ми ще підемо захищати Литву і Сметону», – сподівався військовослужбовець Зимой[50].
Висловлювали прибалти і своє незадоволення приєднанням до СРСР. «Росіяни некультурні, неосвічені, невігласи. У них немає що їсти, ходять, як жебраки, обірвані. Нам не варто наслідувати їхній шлях», – твердив боєць-литовець з 26-го кавалерійського полку Поксіас[51].
Латиські солдати у свій спосіб виявляли моральний опір новій владі. Під час проходження маршем вулицями Риґи вони виконували команду «Струнко!» на монумент Свободі та співали патріотичну пісню «Націонал» на мотив «Інтернаціоналу», що викликало схвальну реакцію місцевої публіки[52].
Солдати Латвійської народної армії на демонстрації, присвяченій прийняттю Латвії до складу СРСР (1940)
Прибалтійські корпуси постійно залишалися слабкою ланкою Червоної армії й антирадянські настрої жевріли тут до самого початку війни з Німеччиною. У першій половині 1941 р. молодший командир Ю. Сиик із 22-го естонського корпусу говорив: «Радянський уряд грабіжницький. Росіяни приїхали сюди, накинулися на наше майно й товари, відбирають усе у чесних людей. Радянський устрій – це гнилий устрій, при ньому народ живе надголодь і у жебрацтві»[53].
Сумні реалії радянізації ще більше впливали на погіршення настроїв у територіальних корпусах. Зростала ностальгія за старим ладом, почуття безвиході та песимізму: «Тепер при владі росіяни. Не буде так добре жити, як було при Сметоні, а коли створять колгоспи, то не буде ані дома, ані хліба» (бійці 29-го литовського стрілецького корпусу 20 травня 1941 р.)[54].
Наслідками радянського панування у Прибалтиці стало зростання пронімецьких настроїв, дезертирства, антирадянських проявів у корпусах тощо. Так, 19 січня 1941 р. караульний Арвідас Ауґустинас проколов багнетом червону зірку, як стверджували енкавеесівці – «на знак своєї ненависті до СРСР»[55].
У 1941 р. органи держбезпеки постійно викривали різноманітні антирадянські організації у 22-му естонському, 24-му латвійському та 29-му литовському корпусах[56].
У Прибалтійському окрузі тривали перманентні арешти, унаслідок чого національних командирів майже цілковито замінили на слов’ян. Проте боєздатності, як покажуть події 1941 р., це не додало.
Солдати 22-го естонського територіального стрілкового корпусу на параді в Таллінні
Проблеми виникали і з новим поповнення, яке надходило із приєднаних до СРСР земель колишньої Польщі. Восени 1940 р. до Червоної армії було призвано 112 тис. мешканців Західної України[57].
На перших порах політдонесення стверджували, що у цілому вони налаштовані позитивно та виявляють бажання служити. Насправді ситуація виявилася дуже далекою від ідеальної. Невдовзі спецслужби почали сигналізувати про численні прояви незадоволення призовників[58].
Крім суто побутових, про які йшлося вище, виникали проблеми релігійного й політичного плану. Приміром, у грудні 1940 р. у 1-ше та 2-ге військово-піхотні училища в Орджонікідзе приїхало 105 чол. із західних регіонів України – здебільшого віруючі. Багато хто привіз із собою молитовники, релігійну літературу тощо. Нові курсанти носили хрестики, приховано молилися, а дехто відверто заявляв про свої релігійні переконання[59].
Зазвичай політоргани в таких випадках посилювали атеїстичну пропаганду. Однією з її форм був перегляд відповідних фільмів. Це справляло гнітюче враження на віруючих. «Від якогось часу, – згадував І. Ящишин, – почали нас водити кожної неділі до кіна, показували антирелігійні картини. Це була така погань, що гидко глядіти. Всі єпископи і священики – брехуни, шахраї та обманці й розпусники, а монахині – найгіршого роду повії»[60].
Нове поповнення з колишньої Польщі прийшло до Червоної армії, маючи свої політичні переконання, нерідко відмінні від радянських, тож органи вдавалися до виявлення серед них реальних (чи міфічних) ворогів влади. Під такими розумілися не лише члени підпільних націоналістичних організацій, які, безумовно, були, але й, приміром, учасники різноманітних молодіжних організацій – «Сокіл», «Стрільці, «Юнаки» («фашистських», як їх називали співробітники НКВС), колишні польські військовослужбовці та навіть ті, у кого були родичі за кордоном. Приміром у ЛВО з 4547 призовників було виявлено 74 «члени польських організацій», 179 тих, хто мав родичів за кордоном, з якими підтримувався поштовий зв’язок[61].
Серед призваних до Червоної армії було чимало українських націоналістів. Так, 15 грудня 1940 р. в Одеському військовому окрузі було заарештовано групу курсантів школи молодших авіаспеціалістів, дислоковану в Кіровограді: М. Шарова-Андрієнка, В. Казнадія, В. Науменка. Усіх трьох звинуватили в тому, що вони учасники ОУН і проводять «активну антирадянську роботу» у формі бесід на «антирадянські й українські націоналістичні теми»[62].
«У листах, які вони писали додому, – зазначалося у спецповідомленні, – вони свідомо робили наклеп на умови життя в Радянському Союзі з тим, щоб викликати незадоволення радянською владою». Дружину М. Шарова-Андрієнка, якій чоловік надсилав листи, також визнали «активною українською націоналісткою» й затримали[63].
І це при тому, що сам М. Шаров-Андрієнко походив зі Здолбунова й був етнічним росіянином. На службі він поводився як зразковий боєць, писав статті в полкову газету, брав на себе ряд зобов’язань як відмінник бойової підготовки тощо. Водночас, як зазначали органи, агітував за створення української національної держави під протекторатом Німеччини. Серед його емоційних висловлювань, зроблених під час допитів, було чимало антирадянських та антисемітських, типових для ідеології українського, і не лише українського, націоналізму цього часу. «У той час, коли я підійшов до столу читати присягу військову, – згадував М. Шаров-Андрієнко, – серце моє розхвилювалося, сльози падали з очей, але все ж продав душу жидам… Боже, пробач нам, молодим українцям, зроблений нами проступок. Чому не встає наш батько-Петлюра і не подивиться на покарану землю України. Петлюра не живе, проте живе його заступник (так у документі – В.Г.) Павел Скоропадський у Кракові, який врятує український народ з-під гніту жидо-комуни»[64].
Слід зазначити, що аналіз висловлювань М. Шарова-Андрієнка викликає значні сумніви відносно того, чи насправді він був членом ОУН? Адже згадувані С. Петлюра і П. Скоропадський аж ніяк не належали до пантеону героїв цієї організації. Виникає навіть підозра, що ці тексти було сфабриковано самими органами держбезпеки.
Ще одного уродженця Західної України – Федушина – затримали в ОдВО через антирадянські записи, які було виявлено в його блокноті. У них відбивалися незадоволення автора приєднанням західноукраїнських теренів до СРСР. «Суспільно-політичний устрій в московській імперії, – ішлося у записках, – яку після повалення царизму організували росіяни у себе і нав’язали переможеним народам, перетворює селян і робітників у рабів московської імперії. До вступу в СРСР краще жилося. Промтоварів не стало, черги, на гроші нічого не купиш, в армії погано служити»[65].
Серед західних українців зустрічалося чимало таких, хто не сприймав радянську політику та ідеологію, але далеко не всі з них наважувалися висловлювати свої думки вголос. Подібна відвертість, зазвичай, закінчувалося для правдолюбця сумно. Так, 31 січня 1940 р. у МВО за «контрреволюційні висловлювання» було затримано військовослужбовця Ю. Павловського 1917 р.н., робітника з 9-ма класами освіти. Дитинство він провів у Детройті (США), батько був поляком, а мати – єврейка з Києва. Ю. Павловський привернув увагу органів відмовою стати молодшим командиром, мотивуючи це тим, що його ідеологія цьому не відповідає. «Виховувати людей не можу за вашою ідеологією, – відверто пояснив політрукові Павловський. – Не визнаю поділу воєн на справедливі і несправедливі – всі війни несправедливі». Війну СРСР із Фінляндією він вважав несправедливою: «Нехай фіни самі роблять революцію, а інакше не буде цьому кінця, сьогодні війна з білофінами завтра з білошведами». «Народний уряд Фінляндії» Ю. Павловський називав маріонетковим. Висловився він також і щодо колгоспів, мовляв колгоспники живуть кепсько, а до колгоспів їх загнали силоміць. Треба було враховувати тоді не лише «лінію» Й. Сталіна, але й М. Бухаріна. Ю. Павловський, як зазначалося у повідомленні, також «вихваляв у розмовах із політруком Троцького, Зинов’єва, Каменєва, білорусько-толмачовську опозицію»[66].
Загалом слід відзначити, що серед нового поповнення вже не залишилося ейфорії з приводу «визволення з-під буржуазного гніту». За часів радянізації настрої кардинально змінилися. «Я бачився з російськими бійцями, – говорив у 1941 р. червоноармієць Кокін, – розпитував їх про життя у Радянському Союзі. Добре живеться лише комуністам… Шкодую, що при вході Червоної армії вона не була зустрінута зі зброєю в руках. Треба було всіх перестріляти»[67].
Уродженці Західної України входили до проблемних категорій військовослужбовців Червоної армії. Їм не довіряли, в їх лояльність не вірили. Серед них органи держбезпеки постійно проводили арешти і викривали «ворожі групи». Напередодні німецько-радянської війни спостерігалися численні випадки антирадянської агітації, утеч за кордон, дезертирства, диверсій тощо. Так, 28 лютого 1941 р. у 58-му стрілецькому корпусі, дислокованому в Ашхабаді, було «вчинено спробу зради» з боку 7 осіб – уродженців Львівської і Тернопільської областей. Червоноармійці Новаківський, Осадчук, Лущ, Рибак, Борис, Владек, Климков убили заступника командира частини, вчинили диверсію на аеродромі й намагалися втекти зі зброєю за кордон[68].
Картина національних проблем, що існували у Червоній армії, буде неповною, якщо не згадати про таке явище, як антисемітизм. Від самої громадянської війни у Червоній армії наполегливо боролися з цим «ганебним пережитком, що дістався у спадок від старої російської армії», проте безуспішно[69].
Антисемітизм був доволі поширеним явищем у суспільстві, тож армія перманентно підживлювалася ним через нове поповнення. Так, прибулі у середині 1920-х рр. до військових частин у Центральній Україні робітники з Донбасу дивувалися: «Чому тут жидів не б’ють?»[70].
Більше того, Червона армія сама надалі виробляла специфічні «традиції» антисемітизму.
Так, одним із поширених упереджень щодо євреїв у РСЧА було звинувачення їх у небажанні служити в армії, у хитрощах щодо уникнення служби, нездатності воювати, боягузтві тощо. Подібні настрої були доволі поширеними. Так, червоноармієць Зв’ягов (КОВО) у бесіді з бійцями й молодшими командирами розмірковував, що, мовляв, у Червоній армії дуже мало євреїв, лише одиниці, пояснюючи це тим, що вони – «народ хитрий, якій уміє робити так, щоб в армію їх не брали»[71].
Натомість військовослужбовці частини №5886 Голубєв і Русин, в артилерійській батареї яких таки служив єврей-приписник Фрідман, між собою говорили, що «євреї бояться війни, вони стараються бути в канцелярії і не йти на позиції» і якщо з’явиться літак, то по ньому їм доведеться стріляти самим, адже згаданий боєць, мовляв, перший накиває п’ятами[72].
Колишній колгоспник, а тепер червоноармієць Дзюбенко (62-га стрілецька дивізія Українського фронту) висловлював думку, що євреїв в нас багато, а ось в армії їх – мало. Та й то вони «повлазили в лікарі, інструктори, бо дуже хитрі». Начальник політвідділу 12-ї армії Міркін оцінив ці висловлювання як прояв антисемітизму і дав вказівку провести у частині, де служив Дзюбенко, бесіду про «радянську національну політику». Водночас він наказав встановити нагляд за цим червоноармійцем із метою вивчення його політичних поглядів[73].
Слід відзначити, що радянські політоргани відстежували антисемітські настрої у військах, брали таких людей «на гачок» і нерідко за подібні речі можна було поплатитися свободою. Так, на початку 1939 р. «за антисемітські й контрреволюційні висловлювання» було заарештовано червоноармійця військової частини №2646 П. Хрещенюка, колишнього колгоспника з Вінницької області. Як зазначалося у документі, він «часто висловлював антисемітські настрої», «називав євреїв антисемітськими словами», «виявляв наміри завдати побоїв червоноармійцеві Окуль»[74].
А бійця Сердюкова з військової частини №4360, який до призову був робітником, «узяли на контроль» за твердження на кшталт того, що «євреї загалом гірше працюють і невипадково їх били у громадянську війну»[75].
Поряд зі «звичайним» побутовим антисемітизмом був поширений також його політичний різновид, за яким радянську владу стало пов’язували з євреями. Тож антисемітські настрої у СРСР нерідко зростали паралельно з антирадянськими. Приміром, у серпні 1939 р. червоноармієць однієї з частин Київського особливого військового округу Плющ пішов «у самоволку» та, п’яний, учинив дебош. При затримування він вигукував: «Якщо Колчак і Денікін не дорізали євреїв, то недалекий той час, коли кулемети будуть косити євреїв і комісарів, які з ними заразом! Геть революцію, кровопивців комісарів і політруків, незабаром кулемети коситимуть євреїв і комісарів!»[76].
У цей самий період, під час проведення чергового призову в Київській області траплялися випадки відмови служити у Червоній армії через небажання «захищати жидів», – як заявив приписник Лютик[77].
А колгоспники Ступак і Грищенко прямо закликали не йти на військову службу. «Ми знаємо цю владу, – говорили вони, – ця влада веде нас до загибелі. Ця влада єврейська, а не наша. У Києві продають хліб тільки євреям, а нас – колгоспників – від хлібних ларьків жене міліція. Радянська влада довго існувати не буде і її не слід захищати. Ми до Червоної армії не підемо і захищати її не будемо»[78].
Союз із А. Гітлером значною мірою похитнув підвалини радянської національної та інтернаціональної політики. У період поліпшення стосунків між комуністичним СРСР і нацистською Німеччиною за відсутності критики провадженої в Райху політики офіційного антисемітизму між військовослужбовцями фіксувалися схвальні висловлювання щодо неї. Зазначимо, що авторові цих рядків серед архівних матеріалів не траплялися згадки про арешти червоноармійців за антисемітизм. «Вірно вчиняє Гітлер, – заявив військтехнік 32-го танкового батальйону Українського фронту Широков, – що має ненависть до євреїв». Свою неприязнь до них він пояснював добіркою антисемітських штампів, мовляв, євреї не хочуть працювати, а лише люблять гроші, не хочуть воювати тощо: «У нашому батальйоні немає жодного єврея. У тих екіпажах, що їх мають, як іти до бою, їх немає, а всі вони – на кухні»[79].
27 листопада 1940 р. командир кулеметного взводу 195-го стрілецького полку 181-ї стрілецької дивізії Прибалтійського військового округу лейтенант Якимович (у документі НКВС його названо латишем) говорив: «Євреї – це народ, який завжди пристосовується до існуючої влади, це найгірший народ. Має рацію Гітлер, що знищує євреїв»[80].
Серед антисемітських проявів цього часу привертає увагу такий ганебний випадок. 13 жовтня 1940 р. технік-інтендант 2-го рангу, кандидат у члени ВКП(б) Ласьков у Ризі, на вул. Крустпілс, разом із місцевим мешканцем Ґібросом чіплялися до літнього єврея, штовхаючи його та смикаючи за бороду. Обурені жителі намагалися стати на захист старого. У відповідь Ласьков ухопився за револьвер[81].
Складно сказати, що в даному випадку переважило – низька загальна культура радянського військовослужбовця чи його антисемітські упередження*.
Непоодинокими були й випадки знущання над євреями-бійцями у військових частинах. Приводом до цього поряд з антисемітськими настановами могла стати навіть фізична слабкість бійців-євреїв, серед яких переважали здебільшого непідготовлені до важкого армійського життя містяни. Приміром, у спецповідомленні від 19 січня 1941 р. йшлося про випадок, який трапився у грудні 1940 р. в одній із частин 87-ї стрілецької дивізії. Під час 55-кілометрового маршу червоноармієць 283-го полку Шльома Ґройс натер ноги й не міг іти далі. Командир відділення Ґафуров побив і вилаяв Ґройса, після чого той упав. «Це тобі не вдома! – кричав Ґафуров. – Ви, євреї, любите тільки 100 г хліба і вагон масла. Іди, або витягну з чохла штик і заколю як негідного!». За допомогою побоїв і лайки змусити Ґройса продовжити марш намагався і молодший командир Кобилкін: «Ти, жидівська харя, іди й не розмовляй, я тебе зараз розірву і мені нічого не буде, ти можеш попрощатися зі своєю дружиною!». Нарешті вже в ротній канцелярії Ґройсові дісталося ще й від командира підрозділу – молодшого лейтенанта. Цей випадок привернув увагу командування, проте був охарактеризований як «дисциплінарне збочення», але не антисемітизм[82].
Насправді євреїв в армії було не більше й не менше за їх частку серед населення СРСР, просто через вищий рівень освіти вони були здебільшого серед командного, політичного, інженерного, медичного складу. Згідно з переписом 1939 р., із 2 млн 108 тис. військовослужбовців РСЧА євреї становили 34,5 тис., тобто 1,63% (у цілому по СРСР – 1,77%). Вищу й середню освіту з них мали принаймні 35%, а отже, третина обіймала командні посади. Причому певна частина ще не втратила зв’язок з єврейською ідентичністю. Так, 20% військовослужбовців-євреїв визначили рідною мовою їдиш[83].
Очевидно, під час «визвольних походів» частка євреїв у РСЧА збільшилася. На думку автора, у з’єднаннях Українського фронту їх могло бути не менше 3–4%, тобто стільки, скільки нараховувалося серед населення УРСР, а після проведення призовів у Західній Україні – навіть більше.
Зазначимо, що національні проблеми в радянській армії успішно вирішено так ніколи й не було[84], а під час війни з Німеччиною вони виразно дадуться взнаки.
Владислав Гриневич – кандидат історичних, доктор політичних наук, науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Дослідник історії Другої світової війни і політики історичної пам’яті в сучасній Україні.
____________________________________________
[1] Троцкий Л. Перспективы и задачи военного строительства. – Москва, 1923. – C. 19.
[2] Trotsky L. The Revolution Betrayed. – New York, 1965. – P. 222.
[3] Про українізацію у Червоній армії див.: Історія українського війська (1917–1995) / Упор. Я. Дашкевич; авт. кол.: В. Гриневич, Л. Гриневич, Б. Якимович та ін. – Л., 1996. – С. 298–318.
[4] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 36. – Д. 4190. – Л. 1.
[5] Там же. – Л. 55.
[6] Там же. – Оп. 39. – Д. 75. – Л. 55.
[7] Там же. – Л. 56.
[8] Там же. – Л. 23.
[9] Там же. – Оп. 36. – Д. 4190. – Л. 37.
[10] Там же. – Л. 48.
[11] Там же. – Л. 57.
[12] Там же. – Оп. 29. – Д. 358. – Л. 88.
[13] Там же. – Ф. 39. – Оп. 86. – Л. 125.
[14] ГДА СБУ. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 12. – Арк. 93.
[15] Там само. – Арк. 94.
[16] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 89. – Л. 210.
[17] Там же. – Оп. 36. – Д. 4190. – Л. 9.
[18] ГДА СБУ. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 12. – Арк. 93.
[19] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 75. – Л. 56.
[20] Там же. – Л. 55.
[21] Там же. – Л. 56.
[22] Там же. – Д. 77. – Л. 221.
[23] Там же. – Л. 220.
[24] Там же. – Д. 75. – Л. 56.
[25] Там же.
[26] ГДА СБУ. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 12. – Арк. 94.
[27] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Спр. 87. – Арк. 265.
[28] Там же. – Л. 193.
[29] Там же. – Д. 76. – Л. 473–479.
[30] Там же. – Д. 86. – Л. 126.
[31] Там же. – Оп. 36. – Д. 4190. – Л. 53–54.
[32] Там же. – Л. 1.
[33] Там же. – Оп. 39. – Д. 89. – Л. 1–3.
[34] Там же. – Оп. 29. – Д. 542. – Л. 32–45.
[35] Там же. – Оп. 39. – Д. 86. – Л. 4.
[36] Там же. – Д. 81. – Л. 223–224.
[37] Там же. – Д. 75. – Л. 59.
[38] Там же. – Оп. 29. – Д. 542. – Л. 85, 87, 89–90.
[39] Там же. – Л. 93–94.
[40] Там же. – Л. 87.
[41] Там же. – Оп. 29. – Д. 542. – Л. 86.
[42] Там же. – Оп. 39. – Д. 96. – Л. 138.
[43] Там же. – Л. 249–250.
[44] Там же. – Л. 255.
[45] Там же. – Д. 90. – Л. 265.
[46] Там же. – Д. 96. – Л. 114–115.
[47] Shayakhmetov M. The Silent Steppe. The Memoir of a Kazakh Nomad under Stalin. – New York, 2006. – P. 258.
[48] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 89. – Л. 21–22.
[49] Там же. – Л. 18.
[50] Там же. – Д. 86. – Л. 336.
[51] Там же. – Л. 338.
[52] Там же. – Л. 346.
[53] Там же. – Д. 96. – Л. 26.
[54] Там же. – Д. 97. – Л. 124.
[55] Там же. – Д. 95. – Л. 11.
[56] Там же. – Д. 96. – Л. 92–93, 99, 106–108, 119–120, 124, 177–179, 221, 227, 231.
[57] Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 627. – Арк. 74.
[58] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 88. – Л. 225.
[59] Там же. – Л. 227.
[60] Ящишин І. Один рік у Червоній армії. Спогади. – С. 47.
[61] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 88. – Л. 64.
[62] Там же. – Д. 95. – Л. 96–97.
[63] Там же. – Л. 97.
[64] Там же. – Д. 96. – Л. 68.
[65] Там же. – Л. 71–72.
[66] Там же. – Д. 94. – Л. 8–9.
[67] Там же. – Д. 96. – Л. 259.
[68] Там же. – Л. 110.
[69] Бубнов И.В. Борьба КП(б)У с антисемитизмом в Красной армии в годы гражданской войны: Дисс. … канд. ист. наук. – Одесса, 1990; Гриневич Л. Військове будівництво в радянській Україні (1917 – початок 30-х років ХХ ст.) // Історія українського війська 1917–1995. –302-304.
[70] РГВА. – Ф. 1 – Оп. 20. – Д. 2102. – Л. 28.
[71] Там же. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 70. – Л. 97.
[72] Там же. – Д. 75. – Л. 606.
[73] Там же. – Оп. 36. – Д. 3792. – Л. 229.
[74] Там же. – Оп. 29. – Д. 433. – Л. 2.
[75] Там же. – Ф. 40334. – Оп. 1. – Д. 274. – Л. 6.
[76] Там же. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 70. – Л. 166.
[77] Там же. – Д. 77. – Л. 265.
[78] Там же. – Д. 90. – Л. 340.
[79] Там же. – Д. 73. – Л. 49.
[80] Там же. – Д. 88. – Л. 435.
[81] Там же. – Д. 88. – Л. 343.
* Й. Сталін, щоправда не публічно, інколи припускався антисемітських висловлювань. Так, повернувшись із Москви в Берлін Й. фон Ріббентроп повідомив А. Гітлерові про висловлену радянським вождем рішучість покінчити з «єврейським засиллям», передусім у середовищі інтелігенції (див.: Сталин Иосиф // Краткая еврейская энциклопедия. – Т. 8: Сирия – Фашизм. – Кол. 573–579 [Електронний ресурс]: //www.eleven.co.il/article/13935).
[82] РГВА. – Ф. 9. – Оп. 39. – Д. 95. – Л. 61.
[83] Див.: Altshuler M. A Note on Jews in the Red Army on the Eve of the WWII // Jews and Jewish Topics in the SU and Eastern Europe. – 1992. – № 2. – Р. 37–38.
[84] Див., наприклад: Ethnic Minorities in the Red Army: Asset or Liability? / Ed. А. Alexiev, Е. Wimbush. – Boulder, Colorado, 1988.
