Старі пожовклі фотокартки, що зберігаються в сімейних альбомах… Наче на аркушах календаря, записане на них чуже життя. Ось на вулиці Берліна хлопчик чотирьох-п’яти років: застиг, здійнявши руку в нацистському привітанні. Середина тридцятих років минулого століття – ще немає війни, бомбардувань, національної катастрофи. Що сталося з цим малюком після закінчення війни, краху нацизму? Може, його можна побачити й на інших фотокартках, де радянські солдати роздають мешканцям Берліна обід із польових кухонь? Чи серед інших таких же вчорашніх дітей лежить на вулицях столиці Третього райху, тепер уже застигнувши назавжди, останнім судомним рухом стиснувши вже непотрібну зброю? Чи вірив він у ту державу, яку захищав? І чи за неї віддав життя?
Повсякденність – одна з найконсервативніших сторін людського існування, що важко піддається трансформаціям. Однак у трагічні періоди воєн, революцій чи влади тоталітарних режимів, що від самого початку прагнуть підкорити своїй волі все суспільство, зміни відбуваються доволі швидко. Саме на рівні повсякденного життя особливо цікаво простежити ступінь проникнення націонал-соціалізму у свідомість німців, сприйнятливість до нацистської ідеології й зробити висновки про глибину консенсусу між владою та народом. Війна з цього погляду завжди є випробуванням на міцність існуючого режиму, його зв’язку з масами. До чинників позитивного сприйняття націонал-соціалістичного режиму та його фюрера не в останню чергу належала та обставина, що на тлі демагогічної риторики «боротьби за мир» мирним шляхом дійсно вдалося вирішити грандіозні зовнішньополітичні завдання – ревізію Версальського миру 1919 р., аншлюс Австрії, приєднання Судет[1]. Хоч би як більшість німців не ставилася до ідеї «національного відродження Німеччини», «великонімецького райху», в пам’яті ще надто свіжими були події Першої світової війни, голод та злигодні. Тому те, що Німеччина повертає собі позиції на європейському просторі, суспільство, особливо освічені верстви, сприймало із захватом, не звертаючи уваги на черв’ячка сумніву: чим усе це скінчиться, краще б не воювати.
Проте зусилля націонал-соціалізму зі згуртування німецького суспільства, формування єдиної «народної спільноти» (Volksgemeinschaft), перетворення народу на інструмент експансії не минули безслідно. І хоча у вересні 1939 р. не могло бути й мови про піднесення зразка 1914 р., але й відрази початок війни у більшості німців не викликав. Час на роздуми й переоцінку того, що відбувалося на тлі ура-патріотичних промов та бравурної музики ще не настав. Він настане значно пізніше, коли війна підпорядкує й докорінно змінить повсякдення життя, коли на голови падатимуть бомби, а з фронтів надходитимуть похоронки…
«Далека війна»: осінь 1939–1942 рр.
Улітку 1939 р. тисячі берлінців насолоджувалися небувало спекотною погодою й намагалися виїхати з міста, поєднавши відпустку та канікули дітей. Дітей відправляли і в шкільні літні пансіонати на узбережжі, і в табори Гітлерюгенд. «Хлопчик, якому тоді було від десяти до дванадцяти років, і гадки не мав, що війна у нього на порозі. Його страхи стосувалися скоріше шкільних оцінок, ніж кінця його світу, що наближався»[2]. У країні, крім навчань із протиповітряної оборони, що не викликали особливої тривоги і що їх діти вважали скоріше бажаною перервою в шкільних заняттях[3], здавалося, ніщо не свідчило про наближення війни.
Але після підписання незрозумілого більшості договору з Радянським Союзом у серпні 1939 р. та вторгнення німецьких військ до Польщі у столиці виникло відчутне занепокоєння. «Вдома панував пригнічений настрій. Та мама заспокоювала себе: «Щастя, що хлопчику лише тринадцять. Принаймні він уникне всього цього». Батько, завжди налаштований більш песимістично, видавив з себе: «І його призвуть. Це буде друга Семирічна, якщо не Тридцятирічна війна»[4]. Освічені батьки, що фрондували нацизму, і тим більше ті, хто сам устиг повоювати, були налаштовані скоріше скептично й не приховували цього від дітей. Так, батько Fr. Sch-w (колишній кайзерівський офіцер) попри загальне позитивне ставлення до режиму, не був у захваті від початку війни й висловлював побоювання, «що ця затія погано скінчиться»[5]. Проте й абсолютного неприйняття війна не викликала. «А коли почалася війна, захвату не було. Однак багато хто говорив: звісно, це правильно, та область, що Гітлер відібрав у Польщі, вона ніколи не була польською, вона була нашою перед Першою світовою. Там жили 2,5 мільйона німців. І батько також сказав, що це нормально. Усі були за»[6]. Офіційна пропаганда використовувала всі засоби, аби вплинути відповідним чином на людей, навіяти їм оптимістичний настрій. «По радіо передавали повідомлення про польську кампанію, щодня близько полудня було нове зведення про становище вермахту, з повторенням, дуже повільно, щоб люди встигли записати. Завжди, після здобуття перемоги, було особливе повідомлення, супроводжуване бравурною й надихаючою музикою Ліста. З вікон сусідів її також можна було почути»[7]. Та, передбачаючи можливість вагань у суспільстві й прагнучи відгородити його від інформації зовні, нацисти одразу ж заборонили прослуховування закордонних радіостанцій, за це можна було потрапити в тюрму на три роки. А якщо зміст передач переказувався іншим, то покарання посилювалося аж до смертної кари[8].
Однак практично ніхто з бюргерів і не думав висловлювати сумніви поза домом і тим більше говорити про необхідність якихось дій. Навпаки, у «часи найбільшої небезпеки для Батьківщини» здавалося, що не можна залишатися осторонь, незважаючи на результат, залишати країну в біді, коли від кожного вимагається виконання свого обов’язку – якщо не щодо Гітлера, то щодо Німеччини. Багато хто як і раніше сприймав це не як одне й те саме, вони не хотіли визнавати той факт, що уряд і народ намертво пов’язані путами диктатури. «Те, що ми відчували, пояснювалося ганьбою Версальського договору. Інші хочуть нас знищити, тому потрібно, не шкодуючи себе, працювати для Вітчизни, щоб її піднести»[9]. Люди не розуміли, не хотіли бачити, що те, що у часи випробувань вони робили в ім’я Німеччини, режим використовував у своїх цілях. Швидка перемога, «возз’єднання» Данцига з райхом і дивна «сидяча війна» з Англією та Францією 1939–1940 рр. заспокоїли суспільство. Здавалося, фюрер має рацію: треба змусити рахуватися з Німеччиною весь світ, іншого виходу немає. Життя тривало як зазвичай, хоча три мільйони німців уже служили у військах, але берлінців із середніх верств це фактично не торкнулося, в жодних спогадах не сказано, що батька чи сина одразу призвали до вермахту чи тим більше відправили на фронт.
Покращення раціону харчування наприкінці 1930-х рр. і завезення продуктів з окупованих територій Європи дозволяли сподіватися, що злидні Першої світової війни не повторяться. Однак уже 27 серпня 1939 р. деякі основні продукти (м’ясо, хліб, жири) раціонували, тобто почали продавати за картками в обмеженій кількості[10]. Але навіть харчування в ідеології націонал-соціалістів було частиною образу арійського народу. Не треба сподіватися на чиюсь допомогу, лише той народ, що здатен сам забезпечити себе продовольством, є справді сильним. Проте від самого початку війни скарги столичних мешканців на нерегулярне завезення овочів і фруктів, особливо південних, частішають і змушують владу вжити заходів[11]. Пізніше буде вже не до фруктів, скаржитися почнуть на відсутність свіжої картоплі. Слідом за картками на продукти харчування з’являться і марки на предмети одягу та взуття, чимало майстерень кравців, шевців, пекарні та м’ясні крамниці відчують нестачу сировини та продуктів, деякі навіть будуть змушені закритися вже у перші воєнні місяці[12].
Практично без жертв, мало не авантюристичні кампанії проти Норвегії, Данії, Нідерландів, Люксембургу та Бельгії змушували сильніше битися серця й переважували шальки терезів у свідомості на користь націонал-соціалізму. Коли ж після шеститижневого походу влітку 1940 р. – жаданий бліцкриг! – принижено підписала продиктоване перемир’я Франція, навіть ті, хто сумнівався, визнали, що Гітлеру справді все вдається. «Генерал Безкровний» – його прізвисько від цього часу. «Все розвивалося по висхідній, чи не так? З точки зору німців. І це було чудово – почуватися переможцем, чи не так? Таким був настрій»[13]. Почуття національної гордості, вміло підігріване пропагандистською машиною, охопило всю країну. Франція, головна супротивниця Німеччини протягом півтора століття, з часів Наполеона, Франція, що принижувала фатерланд і сміялася з німців, Франція, чиї колонії давно заважали спокійно спати німецькій політичній еліті, змушена була зі слізьми дивитися на парад побідоносних німецьких військ на Єлисейських Полях у Парижі! «Справжня ейфорія почалася після перемоги над Францією. Бліцкриг вдався. Звісно, народ тріумфував. Гітлер був тоді просто недоторканний, поза критикою»[14].
Німецьке суспільство справді охопила ейфорія, тісно пов’язана із запровадженим нарешті в маси міфом про фюрера, що пильнує інтереси народу і що його послав Німеччині Бог, тому, хоч би які хмари не скупчувалися на горизонті, він знайде вихід. Швидко поширилася ілюзія про кінець війни, разом із перемогою над Францією, яку нацисти постаралися так само швидко розвіяти: на Німеччину чекає ще більша, тріумфальна перемога над усім світом[15]. Моральні міркування про насилля, за допомогою якого Німеччина крокувала Європою, здавалися безнадійно застарілими, як і докори сумління загалом. Готовність віддати всі сили задля перемоги, піти на будь-які жертви охопила людей. Нацисти цієї миті могли збирати плоди довоєнної уніфікації «народної спільноти», в якій вважалося неможливим і непатріотичним не вірити своєму лідерові, «де всі, включаючи жінок і дітей, були організовані відповідно до принципів наказів і слухняності»[16], як і в традиційній патріархальній сім’ї.
Єдиним супротивником Німеччини на той час залишалася Велика Британія. 24 серпня 1940 р. німецькі військово-повітряні сили, що раніше скидали бомби на англійські гавані, радарні станції та зенітні установки, вперше атакували Лондон. Відповідь була швидкою й несподіваною: наступного дня британські льотчики з’явилися в небі над Берліном. Окремі нальоти на столицю здійснювалися ще з квітня 1940 р., але тоді разом із нечисленними бомбами з неба падали здебільшого листівки, що закликали німців чинити опір нацистському режиму[17]. Проте зараз літаки скидали бомби, що влучали також і в будинки мирних мешканців. Перші 8 вбитих і 28 поранених[18]… Берлінці, та й усі німці були «шоковані до смерті»[19]: заколисані перемогами й запевненнями Геринга в недосяжності німецьких міст, вони й уявити не могли, що на їхні голови теж скоро падатимуть бомби, що далека війна прийде до них на поріг. Однак нацистам вдалося представити для суспільної думки перші нальоти, що не завдали особливої шкоди, скоріше як прикре непорозуміння, скрип зубів майже подоланого супротивника. «Звичайне життя» тривало.
Війна у спогадах та інтерв’ю берлінців поділяється на два етапи: початок війни (1939–1941), який більшість слабко відчула, й власне воєнний час (у ньому можна виокремити 1941–1943 і 1943–1945), коли становище неухильно, спочатку поволі, а після 1943 р. дедалі швидше погіршувалося – аж до апокаліпсису 1945 р. Межею цих етапів для мешканців столиці меншою мірою були події на фронтах, а значно більшою – перші масовані повітряні атаки, що для переважної частини, передусім для дітей, стали наочним початком справжньої війни. Коли бомбардування стають систематичними, то саме вони, а не події у країні чи навіть на фронтах, визначають повсякденне життя. Безкінечні нічні бомбардування, холодні ночі в підвалах-бомбосховищах, близькі вибухи, страх за своє життя й жах від вигляду руїн власного будинку – саме такою постає «справжня війна» зі сторінок спогадів та інтерв’ю берлінців.
Звісно, різні покоління однієї сім’ї сприймали війну по-різному. Для маленьких дітей це були сирени, нестача сну, незнайомі люди та звуки, тривожна чи заплакана мати, незнайомий тато на фотокартці. Для старших дітей все переважно починалося з гри, вони одразу вивчили всі типи бомб і літаків, виявляли ініціативу в добуванні продуктів та пишалися тим, що вони якось корисні дорослим, пишалися батьком-героєм[20]. Підлітки надавали реальну допомогу дорослим й суспільству в цілому й швидко дорослішали. А для матері чи бабусі війна означала постійне напруження духовних і фізичних сил, тривогу за чоловіків, оселю, дітей, їхнє здоров’я, у старшого покоління до цього додавалися й власні недуги. Чи було місце у цьому стресовому становищі думкам про Німеччину, фюрера, «народну спільноту»? На першому етапі війни, безумовно, було й спліталося з думками про майбутнє власної родини та повернення чоловіків у разі швидкої перемоги[21]. Потім ці настрої поступилися невизначеності й сумнівам, ще пізніше – відчаю та горю.
Спочатку все здавалося не таким уже й страшним, передусім для дітей, яких меншою мірою обходили турботи й тривоги повсякдення. «Ми збирали перші осколки снарядів. Вони лежали у книжковій шафі за скляними дверцятами для загального огляду»[22]; «Затемнення було для нас, хлопців, радше пригодою. Хоча ми бачили страх і занепокоєння наших батьків, та не могли це усвідомити по-справжньому»[23]; «Ми, діти, усюди шукали розваг. Людина звикає до будь-яких обставин»[24]; «Під час першої повітряної тривоги моя турботлива мама не розбудила меня «даремно» – наступного ранку я був розлючений, бо вважав, що проґавив щось цікаве… Спочатку для нас це було чимось на кшталт спорту, – збирати після атак осколки снарядів й обмінюватися ними. Та невдовзі вони перестали бути рідкістю»[25]. Осколки снарядів дівчата дбайливо загортали в папір і навіть дарували подругам на день народження![26]
Згадуючи про повсякдення початку війни, багато хто знову ж таки концентрується на комічних ситуаціях, що, певно, особливо яскраво закарбувалися в свідомості тодішніх дітей порівняно з наступними бідами. «На другу воєнну зиму раціони зменшили, дедалі більше ставало ерзац-продуктів… У випічці застосовувалися замінники яєць. Хоча вона виходила не такою смачною, у цьому теж було щось цікаве. <…> Тітка спробувала розрізати бабусин пиріг – марно, ніж не увійшов навіть на кінчик. Вона подивувалася: «Що мама туди намішала, цемент?» – «Зачекайте, – сказав батько, – зараз ми його розм’якшимо». Він приніс нашу пневматичну рушницю й зрешетив пиріг»[27]. З часом ведення хатнього господарства ускладнюється, питання економії й пошук замінників виступають на перший план уже не з ідеологічних міркувань, а з міркувань елементарного виживання. Рецепти бабусь часів війни, якими обмінювалися господині та якими рясніли газети, дозволяли в межах можливого урізноманітнити сімейне меню: печиво з вівсяних пластівців, мармелад з кислих диких яблук, суп із борошна… І, хоча відмінності між родинами з забезпечених середніх верств населення, чий голова перебував на державній службі чи у вермахті й отримував близько 800 райхсмарок на місяць, і сім’ями дрібної буржуазії та службовців зі середньомісячним доходом не вище 200–300 райхсмарок, як і раніше, зберігалися й навіть посилювалися, потреба раціональної організації домашнього господарства в умовах нестачі продуктів та предметів ужитку була однаковою для всіх.
Війна як головна тема для розмов удома, на робочому місці, у колі знайомих спочатку стала своєрідною можливістю для спілкування, так, у Берліні були популярні лекції різних військово-наукових товариств про особливості сучасних воєн, про французьку кампанію тощо[28]. Спочатку вона не змінила суттєво й звичайного розмаїття культурного життя столиці та дозвілля, зокрема й сімейного. Однак мистецтво теж підлягало мобілізації й дедалі більше набувало пропагандистського загострення й бойового пафосу. Улюблені багатьма недільні «концерти за заявками» на радіо перетворилися на «сполучну ланку між фронтом і домом», і дійсно, таке привітання батька з днем народження досягало його швидше, ніж листи[29]. У театрах й операх ставилися нові спектаклі, приміром «Фауст» у будинку філармонії. «Ми стільки цікавого бачили в Берліні, завжди разом, чоловік та я. Але після вистави, в кінці, потрібно було підводитися й співати Хорст-Вессель-пісню або німецький гімн. Ми з чоловіком це ігнорували й отримали зауваження. Шипіли: «Це комуністи, вони не підводяться». Потрібно було рятуватися, рятуватися втечею. І ми сказали собі – більше не підемо!»[30] З нічними чергами за дешевими квитками взимку 1940–1941 рр. пов’язані у деяких берлінців й романтичні спогади про гру в сніжки на Жандарменмаркт та перший поцілунок незнайомої дівчини – «війна до нас тоді ще не дісталася по-справжньому»[31].
Але довго чекати не довелося. Війна не тільки обмежувала харчування й дозвілля. Батьки вдягли військову форму – навіть поки ще як резервісти – й родинні фото набули іншого вигляду. Зростаючі тривоги й турботи про чоловіків на фронтах, про безпеку житла й життя взагалі почали визначати сімейне існування, теми для розмов і повсякденне життя. Поступово війна підкорила повсякденне життя людини, родини, заступила решту. Не можна було ігнорувати наказу про затемнення вікон: найслабше світло позначало ціль ворожому літаку. «Недбалих попереджали лише один раз, – згадує Альфонс Хек. – Удруге стягували високий штраф, а іноді у вікно могла випадково влучити й велика каменюка»[32]. Увечері місто занурювалося в темряву, що для берлінців, які звикли до ліхтарів та реклам, було дуже незвично. Навіть у потягах метро, коли вони виринали на поверхню, машиніст вимикав світло. На одяг нашивали маленькі квадратики з фосфорвмісною фарбою, які слабко світилися в темряві, й безліч мерехтливих цяток, що повзли врізнобіч на вулицях і площах, створювали враження скупчення світляків[33].
Повітряна тривога могла заскочити всюду: дорогою до школи, у крамниці, під час катання на яхті, й це спричиняло страх за своє життя й відчуття беззахисності. А невдовзі з’явилися перші жертви, й не тільки серед чоловіків, батьків та братів на фронті. Маріанна Даманн пише у спогадах: «І ще була Ельза. Вона жила на віллі поряд зі школою й навіть займалася балетом! Я бувала у неї вдома й захоплювалася її кімнатою… Одного разу Ельза не прийшла вранці до школи. Бомба знищила віллу вщент. Ельза була мертва»[34]. А далі Маріанна розповідає, як вона у Штегліце (буржуазний район на південному заході Берліна) з подружками вчилася кататися на велосипеді, одному на трьох, що належав гарній темноволосій та дуже добрій дівчинці на імя Розі. «Дружити з нею було честю. Вона тримала велосипед, поки я робила свої перші спроби поїхати на ньому. Вночі знову була повітряна тривога. Страшенно гриміло, весь підвал струшувало. Ми були вкриті пилом, коли нарешті прозвучала звільняюча сирена. Майже непритомні, без думок ми витріщилися на будинок на розі. Він палав і руйнувався у нас на очах. І Розі була мертва»[35].
Повітряні тривоги невдовзі сформували новий ритуал: якщо діти були в цей час на вулиці чи йшли до школи, то мали бігти не додому, а в найближче бомбосховище, підвал найближчого будинку, де дорослі приймали всіх. І навіть у цьому було щось гарне – скільки нових друзів і знайомих заводили діти! Якщо тільки саме в цей будинок не влучала бомба… «Бути школярем у Берліні тоді означало бути мужнім!»[36]
Війна породжувала й нові форми повсякденного життя, рвала традиційні зв’язки, навіть між батьками й дітьми. Уже восени 1940 р. Гітлерюгенд і нацистські жіночі організації запропонували відсилати молодших школярів з дозволу батьків із міст з їхніми тривогами й бомбардуваннями у сільську місцевість, у табори (Kinderlandverschickung). Перебування там мало тривати спочатку кілька тижнів, потім розтягнулося на місяці. Нацисти подавали цей фінансований державою захід як наступну пропозицію у сфері відпочинку. Цілі класи дітей виїжджали зі столиці в окуповані польські області, Чехію, Баварію і Саксонію[37]. Життя у таборі підкорялося суворому розпорядку й догмам Гітлерюгенд. Шкільні заняття практично не проводилися, через нестачу вчителів одна людина могла викладати математику, латину, німецьку тощо, але й тут усе залежало від конкретних людей. Наприклад, одна вчителька залишила зворушливі спогади про те, як намагалася замінити дітям матір, обіймала всіх перед сном і бажала кожній дівчинці на добраніч, стежила за чистотою, але… водночас перевіряла дитячі листи, аби «діти не писали нічого поганого, це могло засмутити маму чи тим більше тата на фронті»[38]. Батьків просили не виявляти зайвої активності і не навідувати дітей, бо це створювало б «зайве навантаження на залізницю» і діти б відчували з новою силою сум за домівкою: «…Відвідини батьків особливо обтяжували. Передусім батьки не хотіли зрозуміти, що служба у Гітлерюгенд – це дійсно служба. Дітей забирали з 8.00 ранку до 20.45 вечора. Життя у таборі дуже потерпало від цього»[39].
Відмовлятися від турботи держави про дитину вважалося непатріотичним. Таким чином, здійснювалася мрія націонал-соціалістів: надзвичайні умови, повна мобілізація і контроль, відірваність від впливу родини й широкі можливості виховання через нацистські організації. Навіть Різдво діти врешті могли відсвяткувати як потрібно, як свято зимового сонцестояння, без ялинок та сентиментальних історій[40]. Якщо хтось із дітей отримував повідомлення про загибель родини під час бомбардування, увесь табір вишиковувався для хвилини мовчання. Бідолаха стримував сльози як «солдат фюрера», а решта «стояли з однією думкою: «Тільки не я наступного разу! Тільки не я!»[41] Після перших поїздок кількість охочих, попри нормальні загалом умови проживання та харчування, зменшилася[42], певно, відчувався вплив державного диктату. Батьки намагалися відправляти дітей хоча б у передмістя Берліна, що теж зазнавали нальотів, але до родичів. Там діти продовжували відвідувати школу.
Дедалі посилювалися й заклики до жінок заступити чоловіків, що йдуть на фронт. Не в змозі різко змінити курс на традиційне розмежування ролей чоловіка й жінки, закорінені в суспільстві поняття про домашні функції матері й господині, нацисти намагаються підмінити уявлення, кажучи, що у час випробувань «дім і сім’я для нашої жінки – це вся Німеччина. Ми всі фронтові солдати!»[43] Війни ХХ ст. трансформували уявлення про чоловічі й жіночі ролі, уже під час Першої світової жінки фактично стали ерзац-армією в тилу, замінили чоловіків на підприємствах, зокрема на військовому виробництві, а в родині компенсували відсутність чоловіка й батька, взявши на себе невластиві раніше функції голови із утримання родини. Однак тепер жінки фронтовиків, особливо за наявності дітей, незалежно від матеріального становища, отримували істотну грошову допомогу, що давало можливість спочатку ігнорувати полум’яні заклики нацистських функціонерів замінити чоловіків в економіці[44]. До того ж у столиці не було необхідних передумов для приходу жінок на виробництво, в контори: було мало дитячих садків, спостерігалися перебої в роботі сфери побуту, через повітряні тривоги часто закривалися крамниці тощо. У результаті промисловість віддавала перевагу праці примусових робітників із окупованих областей, що мали трудові навички, перед працею не навчених жінок. Ті жінки, що прийшли на виробництво, у військову галузь, найчастіше працювали так чи інакше ще до війни, походили з нижчих соціальних верств; бюргерську родину та матір-господиню ці тенденції зачіпали лише в разі злиднів. Генеральної мобілізації німецьких жінок так і не відбулося.
Ще активнішій інтервенції з метою використання їхніх сил та завзяття на потреби суспільства зазнали молодь та підлітки. В їхні обов’язки входила допомога зі збереження спокою під час повітряних нальотів, вони стежили, аби всі спустилися до бомбосховища, а всередині роздавали дітям їжу, питво та навіть іграшки. Їх використовували як посильних, нерідко вони першими вибиралися назовні після бомбардування й мали оцінити ситуацію. Дівчата й жінки надавали першу допомогу пораненим, як справу честі багато хто навіть із заможних родин розглядав роботу в шпиталях та лікарнях[45]. Як і раніше це вважалося обов’язком перед Вітчизною, раннім включенням у світ дорослих, навіть своєрідною пригодою. «Хоча ми й помічали страх і стурбованість наших батьків, але не могли зрозуміти їх до кінця»[46]. Постанови про «працю на користь Вітчизни» посуворішали: 6 добровільних місяців практично безоплатної роботи у сільському чи домашньому господарстві після початку війни стають обов’язковими для всіх неодружених дівчат, а також дівчат, що не продовжують навчання, віком від 18 до 25 років[47]. Школярі брали участь у різноманітних акціях зі збирання металу, макулатури, скла та інших матеріалів, навіть ґрати з огорож будинків часто приносилися в жертву.
На жаль, не тільки зовнішні небезпеки для життя існували під час війни, не тільки сусідська й дружня взаємодопомога визначали моральний клімат у місті. Дехто – повністю усвідомлюючи згубні наслідки своєї пильності – доносив на колег, друзів і сусідів, що нелояльно ставилися до режиму. Негативні людські якості, такі як заздрість, ненависть, егоїзм, стимулювалися злиднями, але головну роль відігравали патріотичне почуття необхідності особливо тісного згуртування всіх німців перед бідами й уявлення про будь-яку критику за таких умов як про зраду. Замість поміркованої оцінки того, що відбувалося, надто багато людей віддавали перевагу посиленню віри в пропагандистські заклики режиму, що у майбутньому дасть можливість обурюватися, що їх обманули… Майже всі сучасники відзначають, що страх перед загальним доносительством посилився, бо наслідки необережного слова могли бути жахливими[48].
Рутина повсякденності, з одного боку, була обтяжливим обов’язком, з іншого боку – психологічно, насамперед у листах, діяла заспокійливо: все як завжди, підйом, сніданок, проводи дітей до школи, покупки, готування, сімейний обід і т.д. Забезпечення і підтримання ритму життя родини, маленькі свята чи сімейні події наповнювали день, скрашували очікування. І не біда, что Різдво святкується в підвалі, там теж можна поставити ялинку й обережно запалити свічки, а світлі личка дітей допомагають ненадовго забути про те, що відбувається нагорі[49].
Здебільшого сімейну повсякденність у перші роки війни наповнювали дві діалектично пов’язані тенденції: з одного боку, пристосування до нових умов, а з іншого – несвідоме прагнення якомога подовшити видимість і зовнішні атрибути колишнього, нормального життя, вберегти дітей від недитячих вражень і переживань. Обидві є одним із природних джерел життєвих сил, збереження сімейного життя та традицій. Та все ж таки багато що в цьому ретельному відгороджуванні родинного світу насторожує – люди сприймали війну лише як прикру перешкоду до благополучного довоєнного життя 1930-х рр., жили надіями на її швидке завершення, певна річ – з перемогою німецьких військ. Не одразу, а поволі й невідворотно весь характер «звичайної» сімейної повсякденності докорінно змінюється. Її визначають тепер передусім надії й очікування на переможне завершення війни й повернення чоловіків з фронту, страх смерті й терору, переживання під час повітряних нальотів, тотальні почуття постійного занепокоєння та небезпеки. Психічні та фізичні навантаження на всіх членів родини, включаючи дітей, збільшуються багаторазово. Розриву сімейних зв’язків і традицій сприяв і нацизм, що значно посилив тиск на членів «народної спільноти», «фронту в тилу» задля тотальної мобілізації їхніх сил та ресурсів на виконання воєнних та ідеологічних цілей.
«Це було пекло»: 1942–1945 рр.
Найбільш наочною подією, що докорінно змінювала сімейне повсякдення, для більшості став призов чоловіків. Лист із наказом їхати до частини, квапливі збирання, останні напружені години перед важким розставанням, постать дружини з дітьми на вокзалі й повна невизначеність попереду навіть у разі віри в перемогу – чи повернеться чоловік, батько, брат, син… Нового значення єдиної сполучної ланки набули листи, де опис повсякденності посідає перше місце, причому члени родини намагаються підтримати одне одного, применшуючи труднощі. Але навіть вони іноді не в змозі зберегти сімейні відносини у невластивому віддаленні. Нерідкістю були сумніви у подружній вірності як з одного, так і з іншого боку, і взагалі війна майже одразу справила на сім’ї та сімейне життя знищувальний, відцентровий вплив через довгі розлуки і жахливі враження. Навіть якщо обидва партнери прагнули зберегти стосунки, зміни в характері, пережитий жах, новий досвід у сімейних ролях не завжди це дозволяли. Більшість родин змушена була пройти цей шлях. Багатьох батьків та старших братів діти змогли побачити лише в 1946–1949 рр. – тих, кому пощастило повернутися з полону. Найвищим авторитетом у сім’ї ставала мати, а хлопці-підлітки разом із воєнними «іграми» в Гітлерюгенд і допомогою в гасінні пожеж мали взяти на себе частину турботи про сім’ю та її існування. Для багатьох родин дрібної буржуазії це означало відмову від надії закінчити середню школу й пошуки місця учня на виробництві, діставатися до якого часто доводилося на велосипеді мало не через усе місто з міркувань економії[50]. Але й це діти часто сприймали як нову пригоду. Діти грали по-новому – у дорослих, і поступово самі ставали маленькими дорослими.
Старших дівчат, традиційно орієнтованих на шлюб і народження дітей, війна зачепила по-іншому, ламаючи плани вийти заміж, вбиваючи коханих, зменшуючи навіть теоретичні шанси на заміжжя через втрати чоловічого населення. Багато пар, втрачаючи поступово надію на швидку перемогу, прискорювали весілля, укладаючи шлюб в один із днів короткої відпустки нареченого. У виняткових випадках шлюби реєстрували навіть за його відсутності![51] Змінювалася сама сутність сімейного життя, яке тепер складалося із днів відпустки фронтовиків, що не були такою вже рідкістю[52], адже нацисти не забували про пріоритет репродуктивного завдання арійської жінки. В результаті з’являлися діти, що від народження роками не знали батьків та батьківської турботи, а багатьом і не довелося узнати. Коротке повідомлення про героїчну смерть чоловіка, коханого ставало для жінки трагедією, що змінювала все її подальше життя. Вона могла залишитися назавжди вірною його пам’яті чи, навпаки, забувши про все, кинутися у вир швидкоплинного життя, де «завтра» могло й не бути. Сусіди старалися не посилювати горе сімей, що втратили своїх чоловіків, «намагалися не святкувати надто голосно й приховувати наші радості»[53].
Навіть у гіркі хвилини, коли родина отримувала звістку про загибель чоловіка, жінки та діти не повинні були давати волю природним почуттям: горю, відчаю, жаху, суму. І на цей випадок були настійні рекомендації націонал-соціалістичних ідеологів: не в дусі «народної спільноти» надто побиватися через сімейну трагедію, героїчна смерть на полі бою в ім’я фатерланду – це верх життя справжнього арійця. Родина мала пишатися ним і мало не радіти виконанню вищого обов’язку. Готовність до жертви вимагалася від кожного члена суспільства, і найжахливіше, що газети дійсно друкували сповнені таких почуттів листи осиротілих жінок і матерів[54]. Множилися видання, що рясніли віршами-звертаннями до матері, де син урочисто-сумно закликав матір після його загибелі не побиватися, а продовжувати гордо іти по життю як мати героя; у нацистському дусі з ролями дітей, матерів та «весняного духу» були розписані навіть жалобні церемонії[55].
У лютому 1943 р. молода жінка, сама мати двох маленьких дітей, пише у Берлін своїй матері, що тільки-но втратила третього сина на фронті: «Моя бідолашна мама, як же важко тобі, якщо й ми, сестри, страшенно переживаємо! Але в січні у нас знову буде дитина, це вже можна сказати напевне. Якби це могло тебе втішити! Сподіваюся, це буде хлопчик, що матиме ім’я нашого дорогого Мартина і, таким чином, отримає велике напутнє побажання в житті – берегти спадщину благородного прусського чоловіка й люблячого турботливого сина»[56]. Правду кажучи, готовності до повної самовіддачі вимагали від німців і попередні режими, наприклад кайзерівська Німеччина. У Земельному архіві Берліна є цікаві спогади однієї світської дами, пані фон Вітт: «Початок 1914 р., мій візаві – старий граф фон Роон. Посміхаючись він спитав мене: «Звісно, ви є пацифісткою?» – «Так, пане граф, війна завжди жахлива. Особливо для матерів, що мають синів. Цікаво, що думає про війну ваша дружина?» – «Це ви можете зараз почути». Він покликав дружину, і вона підійшла до нас. – «Пані фон Вітт питає, як ти ставишся до війни?» – «Як я ставлюся до війни? Я б пишалася, якби пожертвувала своїй Вітчизні моїх шістьох синів». Від жаху я випустила чашку з кавою. – «А я стала б найнещаснішою матір’ю, якби мала пожертвувати Вітчизні свого єдиного сина». Графиня збожеволіла після смерті третього сина. П’ятеро з шести загинули на фронтах Першої світової»[57]. Такі приклади свідчать про разючий контраст пропаганди й реальності, про те, що природні людські почуття врешті-решт брали гору над кліше державної влади.
Навіть якщо голову сім’ї визнавали непридатним для військової служби чи він з інших причин залишався вдома, це не означало продовження розпорядкованого родинного життя. Довгі відрядження та переїзди в інші регіони були звичайним явищем у той важкий час. У будь-якому разі про сімейні прогулянки чи пікніки можна було забути. Люди неохоче залишали увечері домівку й через темряву на вулицях, але передусім через небезпеку повітряної тривоги. Крім того, зросла потреба в тісних контактах у родині, насамперед між чоловіком і жінкою, хвилини спілкування – побутового, духовного, сексуального – набули особливої ваги у ситуації постійної небезпеки. Ідеалізація мирного сімейного життя, дрібниць облаштованого сімейного побуту переростала в міф, довоєнні 1930-ті – теж нацистські! – роки почали здаватися чарівним царством любові й добробуту. Тепер зовнішній світ був ворожим, дійсність – неприємною й страшною. Більшу роль у дозвіллі почав відігравати домашній радіоприймач – і як засіб дозвілля, і як головне джерело новин. Дехто як і раніше наважувався тихо вмикати закордонні радіостанції, передусім британські, щоб отримати іншу картину становища на фронтах. Поступово з’являлися й перші сумніви у кінцевій перемозі.
Проте сімейні свята й дати відзначали і в цей складний час. Особливо старалися порадувати дітей. Різдво і перший день у школі, день народження, конфірмація були сакральними етапами, святами, не підвладними часу і знегодам. Але були й інші приводи. 11 листопада 1943 р. бургомістр району Целендорф (з травня 1933 р.), член НСДАП, Вальтер Хелфенштайн і його дружина Маргарет відзначали срібне весілля. Незважаючи на воєнний час, сім’я нацистського функціонера влаштувала святковий обід у ресторані, і меню, хоча й без пишності, мало пристойний характер і навіть можливість вибору: «Томатний суп. Язик у мадері зі стручками молодої квасолі. Карп під соусом. Оленина з червоною капустою під вершковим соусом. Фруктовий салат. Компот. Ванильне морозиво»[58]. «Своїм коханим батькам» особливий подарунок зробили дочка Інге та її чоловік Отто – вони склали вірш на чотирьох сторінках, де уславлювали почуття батьків, що побралися у воєнний час. Відтоді «часто поставало питання: що важливіше – дружина чи партія? *…* Але щойно Гітлер звільнив Німеччину від небезпечних банд, ваше щастя теж відновилося. Слава гриміла повсюди. *…* Але немає спокою – знову в нас удома війна. Тільки сьогодні ми забудемо про неї й радітимемо разом з вами. *…* Лише одне ми ще побажаємо: в коханні й мирному світі – певна річ – відсвяткувати як уперше ваше золоте весілля!»[59] Попри урочисту риторику в дусі часу – вірш призначався для читання за столом з гістьми – можна відзначити відносно невелику для функціонера такого рангу «зараженість» нацистською лексикою й кліше, навіть про війну пропонувалося на час забути й немає відповіді на питання про пріоритет партії перед сім’єю.
Поряд зі зменшенням продовольчого раціону у третю воєнну зиму з’явилися перші труднощі з постачанням столиці вугіллям. Населення почало рубати на дрова дерева в лісах і парках, що було заборонено, діти збирали сушняк, подекуди в перемістях Берліна топили навіть торфом. Часто в квартирі опалювалася тільки кухня. Холод і нестача харчування спричинили швидке поширення хвороб, особливо серед дітей[60]. Епідемії дифтерії, кору й скарлатини, як у місті, так і в таборах Гітлерюгенд, були звичайною річчю[61], й поставали нові питання: куда нести хвору дитину під час повітряного нальоту? Її потрібно було доправити до найближчої лікарні, що часто було важко здійснити.
Виснажливі повітряні нальоти були другим чинником, що визначав повсякденність. З цього погляду життя в Берліні та інших великих містах Німеччини під час війни разюче відрізнялося від більш-менш впорядкованого життя у маленьких містечках та селах[62]. Містяни мали щодня миритися із відчуттям близької смерті, втрати житла, майна, евакуацією, багаторазовою зміною місця праці тощо, тоді як життя в інших містах суттєво змінилося лише під кінець війни, коли у сім’ях масово почали розміщувати евакуйованих із великих міст. З початком масованих бомбардувань столиці зі сторінок спогадів зникають і до того не часті згадки про те, що відбувається в світі, на фронтах, повідомлення про антисемітські акції. Життя перетворюється на суцільне надзвичайне становище, а категорія часу збіднюється, актуальним стає лише «сьогодні» і «зараз», про мирне минуле краще не згадувати, майбутнє невідоме. Сирена – валіза – замкнути двері – підвал – смерть??? І так багато разів на день. Світ звузився до меж найближчого кварталу, до шляху в бомбосховище, а всі німці навколо постають лише жертвами. Однакова картина тепер змальована у всіх спогадах та інтерв’ю – дорослих, дітей, підлітків, чоловіків, жінок[63]. Несвідомо чи свідомо багато очевидців висловлюють думку, що нацизм (особливо довоєнний) – це ще не найстрашніше, а ось війна та бомбардування (німецьких міст) є вбивчим, людиноненависницьким актом…
Уже 1941 р., після нападу на Радянський Союз, попри антимарксистські та антиросійські настрої у суспільстві[64], деякі берлінці замислювалися про те, чи не ступила Німеччина на шлях, що веде до загибелі[65]. Загальнонаціональна жалоба, велика кількість загиблих і полонених під Сталінградом пробудили думки про реальність майбутньої катастрофи. Двічі, у лютому 1943 р. і в липні 1944 р., режим проголошував «тотальну війну», що для тих, хто залишився вдома, означало ще суворішу мобілізацію всіх сил для воєнного господарства. Про переможну ходу німецької армії Європою тепер згадували як про щось з іншого життя, і навіть наївним перемога вже не видавалася скорою[66]. Але про вину режиму більшість не думала, найбільше, про що могли глухо говорити, не маючи ні сил, ні бажання щось зробити, – це про таємну зраду у верхах і в армії[67]. Жахи повітряних нальотів породжували уявлення про німецький народ, цивільне населення як про невинних жертв жорстокості й насилля, заступали решту й уводили від неприємного відчуття винності якщо не себе, то режиму націонал-соціалізму. Попри невдоволення і страх, рівень лояльності населения залишався високим аж до кінця війни[68], до заворушень чи тим більше повстання проти режиму – як під час Першої світової – справа не дійшла. На жаль, націонал-соціалісти, що не послаблювали, а навпаки, посилювали пропагандистські зусилля, могли тут святкувати перемогу – більшість німців і не думали про опір. Звісно, в політичному житті були й інші, більш явні негативні персонажі: уряди США і Великої Британії, що продовжували бомбардування, та й альтернативи націонал-соціалізму до того часу просто не існувало.
«1943 рік незрівнянно розширив наші знання про повітряні нальоти. Всюди свистіло, тріщало, вибухало, руйнувалося й стогнало майже безперервно»[69]; «На початку 1943 р. повітряні тривоги стали рутиною… На сходових майданчиках і дахах всюди мали бути відра з піском і водою, проводилися навчання із гасіння пожеж…»[70] Від осені 1943 р. «повітряні тривоги повторювалися щоночі.., регулярно падали бомби, іноді далі, іноді ближче. Ми могли тільки чекати в підвалі, що відбудеться… Люди здригалися від страху прямого потрапляння. Зітхання! Ми ще раз вижили. Ніч у ніч одне й те саме – це дуже нервувало. Вцілілі писали на руїнах: «Ми живі! Ми живемо у родині таких-то»[71]; «Скарги не допомагали, потрібно було радіти, якщо ще був дах над головою. Націонал-соціалістична пропаганда продовжувала свою активність, вбиваючи в голови те саме: «Триматися! Все для останньої перемоги!»[72] Ті, кому випало пережити в сховищі – найчастіше в підвалі власного будинку – вибухи бомб над головою, ніколи не забудуть цей день. «18 листопада *1943 – Т.Т.* все було як завжди. Підвал здригався і трусився, страшно тріщали стіни, чутно короткі вигуки жінок, дитячий плач, слова розради – і знову вибух. Секунда тиші, потім ми чуємо, що падає бомба, свист, що наростає до болю, і – вибух! … Крики, паніка, світла немає, хмари пилу. «Нас засипало!» – «Це був наш будинок!» – «Хельмуте!» – «Мамо!» – «О, Боже!» <…> Я вчепився в матір, що у мить паніки тільки кликала батька, відштовхнувши мене»[73]. Подібні сцени жаху є центральними в спогадах. Втрата житла і майна була для багатьох поворотним моментом у житті. Не тільки загроза смерті, але й наступні за бомбардуванням розгубленість, злидні, невлаштованість життя у родичів (у кращому разі), частіше – у підвалах і напівзруйнованих будинках без елементарних вигод стають головними переживаннями в берлінських сім’ях незалежно від довоєнного соціального становища. «Скарги були марні, слід було радіти, якщо ще був дах над головою»[74]. Про яке сімейне життя й повсякденність тут можна говорити – життя стає нівелюючою стратегією елементарного виживання, в якій рівні шанси на життя і смерть під час нальотів мають усі: молодь і старі, чоловіки й жінки, дорослі й діти. Соціальні, вікові й інші відмінності стираються перед обличчям смерті й руйнувань.
Хлопців-підлітків на порозі закінчення середньої школи під час «тотальної війні» цілими класами залучали до служби у з’єднаннях протиповітряної оборони, що додавало тривог їхнім матерям, а самих хлопців наповнювало гордістю: вони були справжніми чоловіками й солдатами, рівними дорослим, захищали матерів і сестер, Німеччину. Ця служба була вкрай небезпечною. Внаслідок прямого потрапляння бомби гинуло майже все «з’єднання», а один із маленьких поранених, на питання лікаря-офіцера, чи дуже йому болить, прошепотів: «Це не важливо. Німеччина має перемогти». Інші сиділи з білими обличчями, витріщившись просто перед собою, дехто схлипував[75]. Юнак, що отримав за допомогу у відбитті повітряних атак Хрест за воєнні заслуги 2-го ступеня, зізнається, що пишався цим: такий юний – і вже бойова нагорода! Але одразу зауважує: «Я охоче відмовився б від неї, якби цієї ночі *26/27 листопада 1943 р. – Т.Т.* не було і наш будинок стояв як і раніше»[76].
З кінця 1943 р., коли через бомбардування життя у місті дійсно перетворилося на пекло[77], берлінців цілими сім’ями, тобто жінок з маленькими дітьми, евакуювали спочатку на схід, у Мекленбург-Передню Померанію, Східну Пруссію, та невдовзі напрямок різко змінився – їх почали відправляти в Баварію, на південь країни. Містян, що мали при собі мінімум речей, розміщували у будинках селян. Є багато спогадів берлінців і вихідців з інших великих міст, здивованих неприязню місцевих мешканців[78], для яких вони стали тягарем і мішенню для глузувань. Заповіді «народної спільноти» вже втратили силу, кожен думав про себе.
1944 р., після відкриття Другого фронту у Франції, ситуація погіршилася. Сім’я дедалі більше замикалася на собі, страх перед майбутньою катастрофою, поразкою Німеччини примушував чіплятися за останню надію – ірраціонально вірити, що країна вийде переможницею з кільця ворожих військ, що стягувалося. Але ця перемога райху щодня ставало все нереальнішою, та й сил слухати повідомлення про становище вермахту більше не було[79]. Апатія охопила людей, роздуми про те, що буде і хто винен, могли довести до божевілля, непомітно підкрадалося гірке відчуття обманутих надій та зрадженої віри[80]: «Моя мати сказала, що нам уже нема чого втрачати і колись це все має скінчитися»[81]. Бомбардування і ситуація на фронтах, що невпинно наближалися до Німеччини й самого Берліна, попри заклики нацистської пропаганди відкинути ворога в «останньому вирішальному бою», наприкінці війни нічого не залишили від звичного повсякденного життя. Воно звузилося до примітивних потреб, до бажання просто вижити[82]. Заняття в школах з кінця 1944 р. проводилися лише кілька разів на тиждень, а з початком 1945 р. були взагалі скасовані[83], міський транспорт паралізований, у напівзруйнованих кварталах відключали газ (електрика і вода, на диво, часто функціонували), звичний міський ландшафт навколо змінився до невпізнаваності, «можна було подумати, що ти на Місяці, серед кратерів»[84]. Попри рясні написи: «Мародери будуть розстріляні!» грабіжки були доволі поширені, наприкінці війни навіть на імпровізованих городах доводилося «чергувати, змінюючи одне одного, цілодобово»[85]. Берлінці закопували цінні речі в дворах. Продовольчі раціони скорочувалися щомісяця. 25 січня 1945 р. оголосили, що чотиритижневий раціон потрібно тепер розрахувати на п’ять тижнів, у лютому замість борошна частково видали зерно й жінки радили одна одній «подрібнювати його в кавовому млинку чи м’ясорубці», у березні норми видачі за продовольчими картками були вдвічі менші, ніж на початку війни[86].
1 лютого 1945 р. Берлін було оголошено «оборонним районом», тобто місто мало перетворитися на фортецю, яку треба захищати до останнього патрона. Тим, хто залишився в місті, відчуття близького завершення війни полегшення не давало, навпаки, додавало страхів і побоювань. Як заклинання повторювали вони лозунги пропаганди: «Свята Німеччина має жити, має жити далі!», але ні в що не вірили. Останній рік війни перед обличчям перебоїв із постачанням з’явився «чорний ринок», а також натуральний обмін. Жінки їздили, поки була можливість, у сільську місцевість міняти речі на продукти. Останні місяці й тижні війни для багатьох у Берліні, особливо в очікуванні штурму російськими військами, почалися справжні злидні. Проте варто відзначити, що взаємодопомога сусідів, друзів, іноді навіть незнайомих людей теж була звичайною справою, і це рятувало багато сімей, особливо дітей. Із досвіду життя в підвалах і бункерах виникало відчуття спільної долі, згуртованості. На напівзруйнованих вулицях і в парках були вириті бункери, окопи, стояли протитанкові загородження. В місті залишилося мало дітей: поки було можливо, їх відправляли до родичів[87] на захід і південь Німеччини, не тільки в села, а хоча б у райони, які «судячи з усього, мали зайняти американці»[88].
Страх перед російською окупацією найбільше отруював життя берлінців, багаторазово посилював гіркоту поразки. Чутки про насилля наповнювали місто, їх поширювали не лише офіційна пропаганда, але й реальні люди, біженці зі сходу. Знайомий лікар давно дав шістнадцятирічній красуні Крістль Лефевр та її матері капсули з отрутою, що вішалися у мішечках на шию. Спочатку вони призначалися на випадок, якби їх сховище засипало під час нальоту, щоб запобігти болісній смерті. В результаті Крістль «боялася цієї смертельної пілюлі більше, ніж бомб. Смерть висіла на шиї»[89]. Потім мати прямо пояснила дочці, що ця капсула може стати їй у пригоді, якщо на неї зазіхнуть росіяни.
Під час останніх боїв за місто населення не залишало сховищ, дні й ночі минали у підвалах. «Це було важке враження, коли наприкінці квітня 1945 р. нашою вулицею зі словами: «Ми останні!» – пройшли останні німецькі солдати, а після них з’явилися росіяни. Тепер ми знали: «Скінчилося!» Хоча війна для нас дійсно скінчилася, але ми бачили перед собою дуже невизначене й похмуре майбутнє. …Ми ховалися в руїнах нашого будинку, про які ніхто не міг сказати, що тут хтось є»[90]. Ексцеси з боку окупаційних військ, що зайняли передмістя столиці, і невідомість породжували нові хвилі страху. Вінфрід Зоммер, тодішній підліток, пише: «1 травня близько 11-ї години зовні настала абсолютна тиша. На вулицях ще висіли хмари пилу від канонади. Здалеку долинали поодинокі постріли й автоматні черги. …Перелякано сиділи ми на наших ліжках і стільцях. Нікому і на думку не спало залишити підвал. Кожен знав: «Зараз прийдуть росіяни!» Тиша тиснула, ані звуку автівки, ані кроків. Діти плакали. Дорослі тихо почали обговорювали, як поводитися, коли ввійдуть росіяни. Біженці розповідали про насилля… Ми готувалися до найгіршого. <…> Жінки боялися за себе і дітей. Нацисти говорили про винищувальні плани росіян. Це глибоко засіло в головах. Що вони вчинять з нами? Чи вирушу я в полон до Росії? Може, навіть до Сибіру? Чи мене одразу розстріляють?»[91] Подібні страхи поділяло практично все населення міста, діти вбирали побоювання батьків. Люди зазнали злиднів, були дезорганізовані, відчували жах перед «месниками зі Сходу». Подолати його могли лише сувора дисципліна у союзницьких військах, поступове налагодження постачання й ті самі повсякденні турботи. Для пробудження від соціальної апатії й відновлення нормальної повсякденності й сімейного життя потрібні були як елементарне возз’єднання сім’ї, так і час, що невідворотно приносив гіркі роздуми й важку переоцінку сенсу й ціни «звичайного життя» в тридцяті роки.
* Переклад українською Тетяни Вакуленко
Публікація підготовлена спеціально для сайту “Україна Модерна” за мотивами монографії Т.Тимофєєвої «Мы жили обычной жизнью»? Семья в Берлине в 30-е – 40-е г.г. ХХ в.». Текст розміщуємо з дозволу й відома автора.
Тимофєєва Тетяна Юріївна, доцентка кафедри нової та новітньої історії історичного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова, кандидатка історичних наук. Сфера інтересів: історія повсякденності, сімейна історія, історія тоталітаризму в Німеччині й Росії ХХ ст., історія НДР.
______________
[1] «Гітлер зміг завдати такого удару по світовій політиці без опору. Це справило неабияке враження на населення. І, гадаю, опір нацизму, що тоді ще десь був, зазнав сильного удару». Із інтерв’ю автора з Гельмутом Йєшке, 1928 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[2] Інтерв’ю автора з паном G..Zadek. (Berlin-Fischerinsel, червень 2003 р.).
[3] Bruhns W. Meines Vaters Land. Geschichte einer deutschen Familie. – Berlin, Ullstein, 2005. – S. 50-51.
[4] Цит. за: Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945 / Hrsg. von Engert J. – Berlin, 1999. – S. 124.
[5] Інтерв’ю автора з Frau Sch-w, 1921 р. народж. (Berlin-Pro Seniore Residenz Vis á vis der Hackeschen Höfe, серпень 2003 р.).
[6] Із інтерв’ю автора з Лотаром Шольцом, 1928 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.). «Вчитель сильно налаштував нас на те, що початок війни буде святом. Населення було у справжньому захваті перед війною». Із інтерв’ю автора з Хайнером Рассмусом, 1927 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[7] Weissler Johannes. Nochmal davongekommen // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.111.
[8] Bartoletti S.C. Jugend im Nationalsozialismus: zwischen Faszination und Widerstand. – Bonn, 2007. – S. 117. У 1940 р. ув’язнення до концтабору зазнали 870 необережних слухачів. Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 126.
[9] Із інтерв’ю автора з Габріелою Ліч-Анспах, 1918 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[10] Lorenz H. «Mit dem Führer auf Fahrt». Wie die Nationalsozialisten den Alltag eroberten. // Stern C., Brodersen I. (Hrsg.) Eine Erdbeere für Hitler: Deutschland unterm Hakenkreuz. – Bonn, 2005. – S.81-82. У вересні 1939 р. за картками дорослий берлінець отримував 2400 г хліба на тиждень, 500 г м’яса і 270 г жирів, що не було істотним скороченням звичного раціону харчування і сприймалося радше як регулювальний захід. У березні 1945 р. норми скоротилися до 1778 г хліба, 222 г м’яса і 109 г жирів.
[11] Focke H./Reimer U. Alltag unterm Hakenkreuz. Wie die Nazis das Leben der Deutschen veränderten. – Hamburg, Rowohlt, 1979. – S. 182.
[12] Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 111.
[13] Із інтерв’ю автора з Гельмутом Йєшке, 1928 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.). «Коли почалося з Росією, коли з’явилися перші успіхи в Росії, Гітлер дістав у народі прізвисько «Гролльфац» – «Найвизначніший батько всіх часів [Größter Vater aller Zeiten – T.T.]». Із інтерв’ю автора з Лотаром Шольцом, 1928 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[14] Із інтерв’ю автора з Рут Кічлер, 1926 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[15] Див. числа Völkischer Beobachter за червень-липень 1940 р.
[16] Lorenz H. «Mit dem Führer auf Fahrt». Wie die Nationalsozialisten den Alltag eroberten. // Stern C., Brodersen I. (Hrsg.) Eine Erdbeere für Hitler: Deutschland unterm Hakenkreuz. – Bonn, 2005. – S. 58. «Від кожної німецької жінки, – говорив фюрер у день наступу на Польщу, – я чекаю, що вона стане взірцевим, залізно дисциплінованим членом нашої бійцівської спільноти». Цит. за: Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 109.
[17] Перша сирена взагалі пролунала в місті 1 вересня 1939 р. Паніку, що не мала наслідків, спричинили двоє самовідданих польських льотчиків, що долетіли до столиці. Demps Laurenz. Die Lüftangriffe auf Berlin. Ein dokumentarischer Bericht. // Jahrbuch des Märkischen Museums. – Nr. III/1977. – S. 7.
[18] Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 125. «А моя мати якраз спекла пиріг, і батько сказав, що не можна залишати його тим, хто там, нагорі. Кожен з нас отримав по шматочку, ти й ти, і тоді ми, здригаючись від страху, з’їли в підвалі цей пиріг». Із інтерв’ю автора з Лотаром Шольцом, 1928 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[19] Schmidt Sonja. “Das war unser Haus!” // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.123.
[20] Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. Von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 126.
[21] «Моя мати молилася про нашу перемогу. Повірте, вона хотіла перемоги, хотіла, щоб скоріше повернувся батько. Гітлер тут ні до чого» – типовий приклад пізнішого поділу режиму й політико-подієвого тла в інтерв’ю, що тоді, в реальності, було зробити важко. Перемога Німеччини означала перемогу фюрера. Із інтерв’ю автора з Frau Adler, 1925 р. народж. (Berlin-DEGEWO Seniorenresidenz, серпень 2003 р.).
[22] Schmidt Sonja. “Das war unser Haus!” // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.123.
[23] Zurmöhle Werner. Das Pelzkäppchen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.132.
[24] Weissler Johannes. Nochmal davongekommen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.112.
[25] Deißler Klaus. Luftwaffenhelfer. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.145. Bartoletti S.C. Jugend im Nationalsozialismus: zwischen Faszination und Widerstand. – Bonn, 2007. – S. 124.
[26] Dammann Marianne. Bomben und heile Welt. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 69.
[27] Schmidt Sonja. „Das war unser Haus!“ // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.123-124.
[28] Benz U. (Hg.) Frauen im Nationalsozialismus. Dokumente und Zeugnisse. – München, Verlag C.H.Beck, 1993. – S. 36-37.
[29] Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 124.
[30] Спогади Ельзи Гіллманн, 1915 р. народж. Цит. за: Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 122. Else Gillmann.
[31] Zurmöhler Werner. Das Pelzkäppchen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.132-137.
[32] Bartoletti S.C. Jugend im Nationalsozialismus: zwischen Faszination und Widerstand. Bonn, 2007. S. 123. Див. також спогади Йоганнеса Вайсслера. Weissler Johannes. Nochmal davongekommen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.111-112.
[33] Sonntag Manfred. Blumenbote im Hotel Adlon. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S. 142.
[34] Dammann Marianne. Bomben und heile Welt. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 70.
[35] Ibid., S. 71. Ці події відбулися 1940 р., але вже у жовтні батьки відправили Маріанну до бабусі в Сілезію. В лютому 1942 р., коли вона через сімейні обставини змушено повернулася до матері в Берлін, де знову щодня зустрічалася віч-на-віч з війною, вона «почувалася глибоко нещасною». Ibid., S.79.
[36] Ibid., S. 72. «Потім почалися бомбардування, спочатку вони були вночі, потім удень, все погіршувалося й погіршувалося, вдень і вночі були бомбардування. І ми мали відзначатися в школі, що ми ще живі, щоб знати, куди впали бомби». Із інтерв’ю автора з Елізабет Бевер, 1930 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[37] Із інтерв’ю автора з Herr H.Reg., 1927 р. народж. (Berlin-Lichterfelde Ost, червень 2003 р.). Усього цією ініціативою до її припинення 1944 р. було охоплено близько трьох мільйонів дітей віком 7–14 років. Bartoletti S.C. Jugend im Nationalsozialismus: zwischen Faszination und Widerstand. – Bonn, 2007. – S. 124. Benz W. Geschichte des Dritten Reiches. – München, Verlag C.H.Beck, 2000. – S. 176.
[38] Benz U. (Hg.) Frauen im Nationalsozialismus. Dokumente und Zeugnisse. – München, Verlag C.H.Beck, 1993. – S. 84-87.
[39] Із щорічного звіту школи Екенер за 1940/41 рр. Див. Schilde K. Vom Columbia-Haus zum Schulenburgring. Dokumentation mit Lebensgeschichten aus dem Bezirk Tempelhof. – Berlin, Edition Hentrich. 1987. – S. 288.
[40] Steudel Evelyn. Gebrannte Kinder. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 246-249.
[41] Ibid., S. 248.
[42] Schilde K. Vom Columbia-Haus zum Schulenburgring. Dokumentation mit Lebensgeschichten aus dem Bezirk Tempelhof. – Berlin, Edition Hentrich. 1987. – S. 288.
[43] Пасаж із промови Герінга через кілька днів після початку війни, який з посмішкою зустріла матір в одній з берлінських сімей: «Тільки після тебе, товстий гусак!» Із інтерв’ю автора з Frau Adler, 1925 р. народж. (Berlin-DEGEWO Seniorenresidenz, серпень 2003 р.). Промову Герінга див. у: Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 129-131.
[44] Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 114. Якщо родина втрачала житло, вона також отримувала певну грошову компенсацію. Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 123.
[45] Benz U. (Hg.) Frauen im Nationalsozialismus. Dokumente und Zeugnisse. – München, Verlag C.H.Beck, 1993. – S. 138. Мaschmann Melita. Fazit – kein Rechfertigungsversuch. – Stuttgart, 1963. – S. 159.
[46] Zurmöhler Werner. Das Pelzkäppchen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S. 132.
[47] Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz. – München, Knaur Verlag, 2003. – S. 115.
[48] «Моя однокласниця сперечалася з батьками, які боялися за неї під час повітряних нальотів, а вона допомагала протиповітряній обороні. І вони так голосно кричали, а тоді цього не можна було, що їх почув сусід, блокляйтер, і він доніс, вони знали, що це був він. Мати арештували на півроку, а батько так і не повернувся. Ні, тоді все було дуже страшно». Із інтерв’ю автора з Frau P. 01.11.1986. // Direkt vor der Haustür. Berlin-Lichtenrade im Nationalsozialismus. Geschichtswerkstatt Berlin-Lichtenrade (Hg.). – Berlin, 1990. – S. 81. «Не було більше вільного життя. Кожен доносив на кожного. Ми мали якомога тихіше розмовляти навіть у нашій квартирі». Із інтерв’ю автора з Рут Кічлер, 1926 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[49] Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 122.
[50] Weissler Johannes. Nochmal davongekommen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.112.
[51] Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 126.
[52] «Він потрапив до Франції й двічі приїжджав у відпустку звідти. Це завжди було дуже, дуже чудово». Спогади Ельзи Гіллманн. Цит. за: Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 124. Else Gillmann.
[53] Ibidem.
[54] Völkischer Beobachter. – 24.12.1943. У багатьох числах цієї газети і добірки страшних листів удов і матерів, що втратили синів. Може, вони все-таки інспіровані редакцією чи є радше винятком?
[55] Feste und Feiern deutscher Art. – Heft 14. – 1935. – Deutsches Frauentum. Deutsche Mütter. – S. 45-47. Читати горді слова матері про сина, що лежить у могилі і чує звернення до нього фюрера, неможливо. На жаль, справжню реакцію на ці силкування офіціозної преси встановити не вдалося.
[56] Із листа Елізабет Хаген (Elisabeth Hagen). Цит. за: Benz U. (Hg.) Frauen im Nationalsozialismus. Dokumente und Zeugnisse. – München, Verlag C.H.Beck, 1993. – S. 180-181. Молода жінка «із благородної сім’ї» хоче в будь-який спосіб втішити матір, що втратила всіх трьох синів. Попри відголоски юнкерсько-прусської гордині, варто відзначити, що в цьому приватному листі принаймні немає нацистської риторики.
[57] Landesarchiv Berlin. – E Rep. 300-36. – Nr. 1. – S. 86-87. А сина пані фон Вітт, що невідомо як опинився на російській військовій службі, вбили 1917 р. в Гельсінгфорсі повсталі матроси.
[58] Landesarchiv Berlin. – E Rep. 200-48. – Nr. 9. – S. O.S.
[59] Ibidem.
[60] «У мене була важка застуда, і я тремтіла від холоду в цьому підвалі». Schlemmer-Neuhaus Gisela. Dem Tod ins Auge gesehen. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 167.
[61] Wagner Horst. Die zweite Ohrfeige. // Ibid., S. 155. Schilde K. Vom Columbia-Haus zum Schulenburgring. Dokumentation mit Lebensgeschichten aus dem Bezirk Tempelhof. – Berlin, Edition Hentrich. 1987. – S. 288.
[62] Улітку 1943 р. Клаус Дайсслер з матір’ю змогла виїхати на короткий час у Тюрингію до родичів, «що мали чудово умебльований великий будинок. Ми насолоджувалися спокоєм, що панував там. Жодних нічних тривог, жодних повітряних нальотів». Deißler Klaus. Luftwaffenjunge. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.146.
[63] Із інтерв’ю автора з E. Dorn, 1923 р. народж. (Berlin-Mariendorf, серпень 2003 р.). Wagner Horst. Die zweite Ohrfeige. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 155-160. Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. Hrsg. von Engert J. – Berlin, 1999. Schmidt Sonja. „Das war unser Haus!“ // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.123-124 u.a.
[64] «Росіяни були для нас недолюдьми. Так. Можна було спокійно розпочинати війну проти них. Ми б їм дали перцю». Із інтерв’ю автора з Отто-Ернстом Душеляйтом, 1925 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.). «…Нам, звісно, розповідали про те, що Росія зробила проти всього світу, про те, які росіяни недолюди. Це були просто нелюди». Із інтерв’ю автора з Елізабет Бевер, 1930 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[65] «Коли по радіо передали, що наші війська марширують радянською землею, я підійшов до мапи, що висіла у мене в кімнаті, подивився на велику пляму – Радянський Союз – і відчув, як мороз побіг по моїй спині. Я подумав, що це може бути небезпечно для нас». Із інтерв’ю автора з Herr H.Reg., 1927 р. народж. (Berlin-Lichterfelde Ost, червень 2003 р.).
[66] Берлінська школярка Едельгард Б. пише у своєму щоденнику 4 вересня 1944 р.: «На одній шальці терезів перемога, що є дедалі більш сумнівною, на другій – більшовизм. Але тоді дійсно краще всім пожертвувати для перемоги, ніж більшовизм. Якщо він прийде, тоді непотрібно й думати про майбутнє. Навіщо я ходжу до школи, якщо повинна буду відправитися до Сибіру? Навіщо? Навіщо? (…) Отже, вище голову! Вірити нашій волі і нашому фюреру!» Цит. за: Alltagskultur, Subjektivität und Geschichte: zur Theorie und Praxis von Alltagsgeschichte. Hrsg. von Berliner Geschichtswerkstatt. – Münster, 1994. – S. 183.
[67] Із інтерв’ю автора з Frau Schwarz, 1928 р. народж. (Berlin-Wohnstift Otto Dibelus, серпень 2003 р.). Цікаво, що фюрер був поза підозрами; «якби про це знав Адольф Гітлер» – це був найвищий рівень критики того чи іншого негативного явища. Див. про це у: Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 139.
[68] Батько Герди С., начальник кадрового відділу однієї середньої фірми, був налаштований на початку 1930-х рр. націонал-консервативно. В НСДАП вступив тому, що «цього від нього чекали». Але через десять років, під час війни, виявилося, що він уже повністю вірить фюреру і «нашій ідеї». Лише іноді він дозволяв собі обережно сумніватися в його «генії». Див.: Engelmann B. Wir hab’n ja den Kopf noch fest auf dem Hals. Die Deutschen zwischen Stunde Null und Wirtschaftswunder. – Köln, 1987. – S. 18.
[69] Schmidt Sonja. „Das war unser Haus!“ // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.127.
[70] Weissler Johannes. Nochmal davongekommen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.117.
[71] Ibid., S.119.
[72] Ibid., S.120.
[73] Schmidt Sonja. „Das war unser Haus!“ // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.128.
[74] Weissler Johannes. Nochmal davongekommen. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.120.
[75] Maschmann Melita. Fazit – Kein Rechtfertigungsversuch. – Stuttgart, 1963. – S. 159.
[76] Deißler Klaus. Luftwaffenjunge. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.151.
[77] «Це було пекло, пекло, що обрушилося на нас, на дітей і жінок. Ніхто не хотів про нас думати». Із інтерв’ю автора з Frau N., 1919 р. народж., (Berlin-Scharlottenburg, лютий 2001 р.).
[78] Horbelt R., Spindler S. «Oma, erzähl mal was vom Krieg». Zehn Frauen erinnern sich. Erlebnisse und Dokumente. – Hamburg, Rowolt Verlag, 1986. – S. 83.
[79] Heimatfront. Kriegsalltag in Deutschland. 1939-1945. / Hrsg. von J.Engert. – Berlin, 1999. – S. 139.
[80] Інтерв’ю автора з групою з 9 жінок (Berlin, Arbeiterwohlfahrt (AWO), Gölzstr. 19, июль 2003). Лише одна из них заявила, що її сім’я аж до кінця сподівалася на чудесну перемогу.
[81] Haupt Hildegard. Hoffnung auf einen neuen Anfang. // Gebrannte Kinder. Kindheit in Deutschland 1939-1945. – Bd. 1. 61 Geschichten und Berichte von Zeitzeugen. – Berlin, Zeitgut Verlag, 1998. – S. 353.
[82] «…Тоді настав цей жахливий час, коли ми просто мали виживати. Тоді зовсім не було часу на приватне життя». Із інтерв’ю автора з Габріелою Ліч-Анспах, 1918 р. народж. (Берлін, червень 2012 р.).
[83] Schilde K. Vom Columbia-Haus zum Schulenburgring. Dokumentation mit Lebensgeschichten aus dem Bezirk Tempelhof. – Berlin, Edition Hentrich. 1987. – S. 290.
[84] Pordzik Gerhardt. Nur klopfen müssen wir! // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.165.
[85] Ibid., S.168.
[86] Focke H./Reimer U. Alltag unterm Hakenkreuz. Wie die Nazis das Leben der Deutschen veränderten. – Hamburg, Rowolt Verlag, 1979. – S.189.
[87] Humboldt-Universität zu Berlin. Institut für Europäische Ethnologie. Archiv der Landesstelle für Berlin-Brandenburgische Volkskunde. Nachlass von Wolfgang Herzberg. Lebenserzählungen der Arbeiter des VEB Berliner Glühlampenwerk (1979-1981). – Bd. 5. – S. 1675. Спогади жінки 1910 р. народж.
[88] Schmidt Sonja. «Das war unser Haus!» // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.131.
[89] Lefévre Christl. Schummerstunde, Puppen und Wuhlekrebse. // Kiezgeschichten aus Köpenick und Treptow. – Berlin, Kunstfabrik Köpenick. 2000, – S. 54.
[90] Deißler Klaus. Luftwaffenjunge. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.155.
[91] Sommer Winfried P. Meine Stunde Null. // Ein Stück Berlin. Jugend in Berlin 1918-1945 / Hrsg. von J.Kleindienst. – Berlin. JKL Publikationen GmbH, 2001. – S.170-171.
