«Зараз молодь відчула потребу сказати своє слово про Шевченка.
Він – не минуле, а наш сучасник
Його слова – то правда сьогодення
Його творчість – геній для всього світу, і наше завдання її прочитати по-новому
Т. Шевченко – зрештою це круто і модно
Ми і Шевченко – це відродження нашого коріння і побудова нашого майбутнього» [21].
Стрімкі процеси розвитку суспільства, глобалізаційні тенденції, зрештою, комерціалізація сучасного способу життя спричинюють інтерпретацію культурного надбання, переосмислення й перекодування попередньої культурної інформації. Усе частіше на відзначення певної річниці можна спостерігати проведення театралізованих шоу, що реконструюють події минувшини, на честь відомих митців створюються своєрідні ігрові, карнавальні заходи, так звані квести тощо, у яких, як правило, разом із культурними діячами-організаторами беруть участь і просто охочі-аматори. Дійства набувають масового характеру, розширюються межі не тільки часові, а й просторові.
Поширенню “ідеї” в маси значною мірою сприяє і наявність новітніх технічних засобів (що використовуються не тільки з метою пропаганди й поширення інформації, а й для більш вигідного її представлення). Чого варта гонитва за засобами візуалізації (та іншими способами “зацікавлення”) навіть на лекціях у класичних(!) університетах; майже жодна (за нашими уявленнями, серйозна) організація нині не існує без власного сайту, логотипу тощо. Так, зокрема, про це пише Р. Семків у збірці есеїв «Фрагменти»: «Інтернет пропонує не лише новий носій інформації – електронні мережі, а й по-новому організовує
матеріал, зрощуючи звиклий текст з ілюстраціями-“петчами”, рекламними (!) баннерами, звуковою доріжкою, анімацією, відео. Така фрагментарна синтетика потребує фрагментарного сприймання» [14, c. 40]. Тут нам видається ще доречним згадати відому фразу М. Маклюена, який ще до появи новітніх засобів комунікації (оригінальний текст виданий 1964 року) проголошував: «The media is the message», чи навіть у помилковому варіанті «The media is the mаssage», потім, власне, обіграному самим автором, оскільки більшою мірою демонструє “масовість” (“mаss_age”), превалювання форми над змістом [12].
Усе частіше, особливо з ХХ ст., філософами, культурологами, мистецтвознавцями та ін. вченими висловлюється думка про не просто важливість і значущість інформації, а саме про новий спосіб її впливу на буття Людства загалом і окремої Людини зокрема. Сучасна ситуація постмодерну, що характеризується надлишковістю інформації, яку людина вже не спроможна перетравлювати, спричинює гіпертрофоване розростання кітчу, коли образи відриваються від свого творця і штампуються для масового споживання. Первинна інтерпретація, помножена й переорганізована, має всі шанси загостритися відповідним чином у найбільш виразних точках і набути ознак кітчу.
Тому, власне, нині у зв’язку з окресленою ситуацією доволі складно говорити про рецепцію творчості відомих митців (національних символів), не застосовуючи поняття “кітч”. «У сучасному світі кітч стає усепроникним і всеприсутнім – важко знайти таку сферу, яка була б поза впливами масової культури загалом і кітчу зокрема» [5]. Так звані “симулякри”, що, за Бодрійяром [2], фактично заступають реальність, є своєрідним тлом, підґрунтям сучасної кітчезації образів.
Очевидно, усе ж витоки “кітчу” можна шукати й у своєрідних стилізаціях під відоме, те, що вже визнане, а надалі в нестримному більш сучасному бажанні – у популяризації. Так, наприклад, на нашу думку, виникають спільні концерти оперних співаків із зірками естради, осучаснені інтерпретації класичних творів драматургії чи штампування на марках або листівках своєрідних копій світового живопису тощо. В окремих ситуаціях популяризування сягає особливих форм: розписування парканів, футболок, чашок, авто тощо.
Безперечно, має рацію Т. Гундорова, зауважуючи, що коли говорити про психоідеологію кітчу, то вона пов’язана з комфортом, задоволенням, колекціонуванням вражень-сувенірів і фетишів-об’єктів, а також із відчуттям «свята, яке завжди з тобою» і спектаклю, в якому ти теж береш участь [4].
Нам видається, що саме фрагментування, а надалі й тиражування сприяють спорожненню знака і його подальшій маніфестації (часто навіть із новим наповненням, причому подекуди далеким від оригіналу) чи навіть вульгаризації. «Ситуація, коли копія передує оригіналу (тому, що є кращою за нього), означає, що статус справжності переходить до екранів, до штучного» [10, c. 140].
Постать самого Т. Г. Шевченка (а заразом і його багатогранна творчість), опинившись “тут і зараз” у певний час і в певних умовах, зазнала своєрідного розкладання на окремі “відомі місця”, часом потрактовані відповідно до різних потреб. На такий факт уже вказувалося в передмовах до все новіших і повніших видань «Кобзаря». На це вказував і свого часу Є. Маланюк, розмірковуючи над страшним скаліченням українства в есе «Малоросійство»: «Оскільки Франко ніколи не був, сказати б, загальнодоступним і легким до вульгаризації, оскільки Шевченко в короткім часі „потрапивши під стріхи” (побожне бажання Міцкевича), був завжди предметом особливих заходів і турбот Росії, не менш від Мазепи. Від “лівих”, як критик В. Бєлінський, і аж до генералів тайної поліції – і “громадськість”, і уряд робили все, щоб його спочатку висміяти, а коли це не вдалось, то зденатурувати і – при помочі цензури – зредукувати до „крестьянского поета”, співця “селянської недолі” і т. п. В цих заходах свою помічну і не малу роль відограло рідне малоросійство також. Малоросійство-бо було в тій акції – малоросизації Шевченка – заінтересоване безпосередньо». І далі: «Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, “пристосовувало” Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Васілій Віталієвіч Шульґін – не без гордості стверджував ще перед р. 1917, що існує, мовляв, д в а Шевченки: „наш”, як він казав – “богданівський”, і “їх” – “мазепинський”. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична. <…> Так. За царів малороси препарували („закобзарювали”) Шевченка досить наполегливо, але й досить “кустарно”, в порівнянні з тією індустріалізованою препарацію, що її доконано протягом сорока літ в УССР. Знечулювалося у читача саму шевченківську емоцію, самий інстинкт шевченківства для того, щоб – у відповідний момент – вирізати Шевченка з національної психіки майже хірургічним способом. А якщо й ні, то, принаймні, зробити з Шевченка провансальського Ф. Містраля або шкотського Р. Бернса» [13].
Цікавими для аналізу у зв’язку з означеним є поштові марки із зображеннями Шевченка чи його скульптурними втіленнями за радянського часу із відповідними супровідними текстами. Не менш красномовними видаються також розвідки різного періоду й місця видання (масштабні й дрібніші) про життя й творчість митця. Не маючи мети зупинятися на їх аналізі, пропонуємо уважним читачам переглянути основні видання на сайті Національної парламентської бібліотеки України. Строкатість підходів і долучення Шевченка до різних ідейних рухів насправді інколи вражає. Тому системне вивчення робіт, присвячених дослідженню життя Кобзаря та його спадщини має, безперечно, тривати.
Мусимо з прикрістю констатувати, що оці “попередні операції”, описані ще Є. Маланюком, не могли не підготувати таки попередній ґрунт для більшості сучасних, уже постмодерних інтерпретацій Т. Шевченка. Мабуть, показовою в цьому плані буде й виставка «Украина-Россия. Два гения», присвячена 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка й М. Ю. Лермонтова, що експонується в Російському центрі науки й культури в Києві. На виставці українських гостей привітав спеціальний представник Президента Російської Федерації з міжнародного культурного співробітництва Михайло Швидкой і, зокрема, відзначив: «Для Росії і Іван Франко, який не дожив трьох років до розпаду Австро-Угорської імперії, де він став знаменитим українським митцем, якого представили на Нобелівську премію з літератури, і Тарас Шевченко, який виріс і здобув прижиттєву славу в межах Російської імперії, однаково важливі, як Лермонтов, як Пушкін. Хочу сказати, що українці багато разів доводили, що численні розмови про різні, так би мовити, історії українського народу, української культури, не заважають нам жити спільно» [9]. На одному з сайтів з приводу відвідування школярами виставки повідомлялося: «Експозиція нагадала учням, як багато спільного у долях українського та російського народів, в їх історії та культурі» [17]. Тож у такому загальному контексті цілком очікуваною була раніша поява поеми В. Василенка «Хрещені сестри» (двомовної, виданої великим тиражем іще 2010 р.), де також майорить постать Т. Шевченка в доволі дивній інтерпретації [3].
У засобах масової інформації, під час вивчення творчості поета в школі його образ постає часто пласким, шаблонним. Шевченко міцно вкоренився у свідомості як борець, а от «із чим» або «із ким» та інші «неважливі» моменти не так актуальні. Тому й виринають подекуди в учнівських і студентських роботах образи Шевченка-борця з більшовиками чи Шевченка-сучасника Кирила й Мефодія (бо десь там вивчали якесь братство чи товариство). Очевидно, доволі знайомою буде ситуація, коли десь у домашній бібліотеці (за сучасним станом речей – це уже розкіш? чи анахронізм?) є «Кобзар», «наш символ нації», якому, проте, не судилося бути читаним повністю. Легкий спосіб одержання задоволення – одна з ознак сучасності.
Істотна відмінність Шевченка раннього й пізнього з позицій естетики, свідоме пристосування образу Шевченка до тих чи інших ідеологій були відзначені й в публікаціях Ю. Шевельова. Пізніше слушно про це пише й О. Забужко (до речі, не випадково обравши для зображення на палітурці відтворення стогривневої купюри): «десятиліттями тупцялася українська філософська думка, заклопотана не так власне пізнанням Шевченка (Шевченком-предметом), як більш або менш правдоподібним достосуванням його до реалій українського національного життя (Шевченком-функцією): означало б, стисло кажучи, вчиняти й далі гріх небезкорисливого, невільованого, отже, супротивного власній природі філософування, за який національна культура вже заплатила досить високу ціну» [7, c. 6].
Доволі виразно про спрощення образу Т. Шевченка, «прикладання» його виразів до пуття й не дуже свідчить хоча б вибірка цитат із публіцистики, у яких зафіксовано ім’я «Великого Кобзаря». З огляду на сучасні можливості пошуку й доступу до інформації обмежимося лише кількома, хоч їх, звичайно, в рази більше (у цитатах виділення наше – М.К.): «Та українці, як і в попередні роки, об’єднуються. Не дамо новітнім окупантам на поталу свою рідну мову, про яку Тарас Шевченко сказав, що вона “Господа слово”» [16], «Шевченко вчить нас любові до своєї землі і вчить нас бути правдивими перед собою, перед Богом і перед народом» [19], «і пригадайте , що Шевченко відповів тим “суєсловам”!» [1], «Лисенко в музиці – як Шевченко в літературі» [18], «А от під час урочистого виступу мер Одеси тональність розмови змінив і зазначив: «Тарас Григорович Шевченко для мене, як і для мільйонів моїх співгромадян, – це, звичайно, втілення українського народу, це великий поет і видатний художник» [8], «За його словами, серед політиків у нашій державі “багато тих, кого Тарас Шевченко слушно назвав “дядьками отечества чужого”» [15]. Слід зазначити, що саме цитування, безперечно, ще не є кітчем у повному розумінні, проте дискурс, у якому такі цитати функціонують, показовий. Так само, чи завжди свідчить портрет Шевченка, наприклад, у якому-небудь закладі про справжнє бажання прочитати (не кажучи вже про зрозуміти) поета?
Сучасне буття багатьох відомих талановитих митців (і це, ясна річ, не тільки в Україні! і не тільки Шевченка!) саме таке: бути розкладеним на атоми в численних наукових роботах, розібраним на цитати (окремі зображення, фрагменти тощо), відтвореним на марках, сувенірах, листівках, прапорцях, підручниках, парканах, футболках (!), чашках (!), машинах (!) (маємо в своїй колекції зображення деяких таких “артефактів” із Шевченком) – і цей ряд можна продовжувати, але при цьому залишатися магічно непізнаним, та, по правді, невідомим. У цьому і полягає одна з ознак сучасної кітчезації, коли вирізаються окремі привабливі місця і безкінечно тиражуються майже на будь-чому, а водночас затертим залишається решта зображення. Власне, для масової свідомості головно промовляється основна ідея, коротка й лаконічна, але завжди залишається відкритим питання: чи дійсно основна? Бо все ж кітчується підготовлений багатьма роками образ Шевченка як революційного поета, як символу, батька нації тощо.
Наприклад, на честь 199 річниці з дня народження Шевченка в соціальних мережах повідомлялося про захід ось таким текстом (мовні особливості оригіналу збережено, виділення наше – М.К.):
«Громадянин!
Виходь під балкон – прочитай Тарасу вірша!
Попри те, що йому виповнюється 199 років, він молодий, бадьорий та актуальний. А ще:
пасіонарний та незрівнянний,
високочолий та глибокодумний,
шляхетний та відважний
Шевченко Тарас,
всім відомий під народними псевдонімами
«Кобзар», «Батько Тарас» чи просто «ШЕВА».
9 березня о 13.00 год. під уславленим одеським балконом “Слава Україні!”, що на вул. Дерибасівській, 20 всі бажаючі зможуть привітати Тараса Шевченка з Днем народження!
Організатори заходу – Творче об’єднання НЛО, МГО “Мовний ренесанс”» [6].
Або ось такий текст у соціальних мережах (мовні особливості оригіналу збережено, виділення наше – М.К.): «9 БЕРЕЗНЯ О 17.30 В ЧІЛАУТІ “ДОНБАС” (Леніна, 48) ВІДБУДЕТЬСЯ II-й ФЕСТИВАЛЬ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ДНЮ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКО, ПРОВІДНИКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, АПОСТОЛУ ПРАВДИ І НАУКИ І ПРОСТО ВЕЛИЧЕЗНОМУ ГЕНІЮ УКРАЇНИ!!!» [20].
Для Шевченко-ФЕСТІВ ЗАКЛИЧНИМИ виступають відомі віршовані рядки: «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. // Відкрийте в нім академіка. Ще – одчайдуха – духа. // Ще – каторжника роботи. Ще нагадайте усім:// Йому було перед смертю всього лише сорок сім» (І. Драч «Виклик»). Доволі часто в текстах-заспівах до сучасних культурних заходів відзначається актуальність Шевченка, наголошується, що Шевченко – «це круто і модно». «Зачинателі “Шевченко-фесту”, перш за все, поставили собі за мету прочитати поезію Великого Кобзаря по-новому й довести, що Тарас Шевченко – це модно. <…> Ми прагнемо ознайомити молодь з забороненими в радянські часи творами і прочитати поезію Великого Кобзаря по-новому. В наших очах Шевченко – молодий і запальний, а не старий поважний вусатий дідусь» [11].
В анонсі про проведення Шевченківських днів у Палаці культури «Дружба народів» відзначено назву рок-концерту «ШЕВЧЕНКО – ЦЕ МОДНО». Зображення Шевченка з гіпертрофованим висунутим кулаком з’являється на плакаті з нагоди проведення заходів (арт-перформенс, слем, концерт) на підтримання Міжнародного конкурсу «СТОП ЦЕНЗУРІ!»; над Шевченком великими літерами надпис: «ЗАБЄЙ НА ЦЕНЗУРУ!».
Шевченкові твори не є «мистецтвом-в-собі», «мистецтвом заради мистецтва». Оті недоказані місця (у переносному, звичайно, значенні), своєрідні лакуни в текстах (залишені самим Шевченком, а не ретельними редакторами), така собі вроджена можливість повторного прочитання і відтак перекодування, можливо, і є матрицею. Наскільки чесно й коректно цю матрицю відтворювати, – то вже питання сумління кожної окремої людини й суспільства в цілому. Видається, що феномен “шевченківського кітчу”, сама можливість здійснення “підготовчого етапу кітчезації”, на який ми вказували, полягає у глибинних потенціях самого тексту, з якого, як чаклуни, нові й нові покоління дістають свого “кролика”.
* Ілюстрації до тексту взяті з відкритих джерел і є інтелектуальною власністю творців
Пропонований матеріал створено для сайту “Україна Модерна”. Він представляє розширену версію доповіді, підготованої до участі у Всеукраїнській науковій конференції “Шевченко. Матриця. Перезавантаження”, 21 березня 2014 р., м. Миколаїв. Текст розміщуємо з дозволу й відома авторки.
Марина Курушина – кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри українознавства Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна.
Сфера наукових зацікавлень: ономастика, соціо- та етнолінгвістика.
_______________________
1.Аронець О.Податковий кодекс, Голодомор і національна ідея / О.Аронець // Інтернет-видання «Українська правда» від 01.12.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //www.pravda.com.ua/rus/columns/2010/12/1/5632659/
2.Бодрийяр, Ж. Симулякры и симуляция / Ж. Бодрийяр [пер. О.А. Печенкина]. – Тула : Тульский полиграфист, 2013. – 204с.
3.Василенко В. Крестные сестры / Валентин Василенко. – М. : Икар, 2010. – 56 с.
4.Гундорова Т. Кітч та література / Т. Гундорова. – К. : Факт, 2008. – 194с.
5.Гундорова Т. Перекодування: новий український кітч [Електронний ресурс] / Т. Гундорова. – Режим доступу до видання : //uamoderna.com/md/201-201.
6.День Народження Шевченка на Дерибасівський [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //vk.com/event50716303
7.Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. – К. : Факт, 2009. – С. 6.
8.Зьобро О. Олексій Костусєв нападає, Ганна Герман – захищає / О. Зьобро // Високий замок. – від 11.03.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //archive.wz.lviv.ua/articles/90910
9.К 200-летию Т.Г. Шевченко и М.Ю. Лермонтова: в РЦНК открылась выставка «Украина – Россия. Два гения» [Електронний ресурс] / Представительство Россотрудничества в Украине. – Режим доступу : //ukr.rs.gov.ru/node/6630
10.Кутырев В. Пост-пред-гипер-контр-
модернизм : концы и начала / В. Кутырев // Вопросы философии. –
1998. – №5. – С.135–144.
11.Львів доведе, що Шевченко – це круто! [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //archive.wz.lviv.ua/articles/55000
12.Маклюэн Г. М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / Г. М. Маклюэн ; [пер. с англ. В. Николаева; закл. ст. М. Вавилова]. – М. : Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – С.40.
13.Маланюк Є. Малоросійство // Євген Маланюк. Книга Спостережень. Проза. Том другий. – 1966 : Накладом видавництва „Гомін України”, Торонто,Онт., Канада; Бібліотека видавництва „Гомін України”. – C.229–236.
14.Семків Р. Фрагменти : есеї / Р. Семків. — К. : Смолоскип, 2001. – 80 с.
15.Сищук О. «Нам, що взялися протирати очі своїм землякам, треба один одному пособляти, один одному радити, а то не буде добра з нашого писання» / О. Сищук // Віче №17, 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //www.viche.info/journal/2702/
16.Твердохліб В. Чому окупанти України боялися мови її народу? / В. Твердохліб // Інтернет-видання «Українська правда» від 20.10.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //www.pravda.com.ua/columns/2010/10/20/5494003/
17.«Украина – Россия. Два гения». В рамках заходів з відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка» учні СШ № 96 ім. О. К. Антонова відвідали виставку художніх робіт відомого російського колекціонера (фото) [Електронний ресурс] / Святошинська районна в м.Києві державна адміністрація : Офіційний інтернет-портал. – Режим доступу : //svyat.kievcity.gov.ua/news/3246.html
18.Філенко Т. Мрію, щоб про Лисенка знали в усьому світі / Т. Філенко // День. – № 195, від 27 жовтня 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/taras-filenko-mriyu-shchob-pro-lisenka-znali-v-usomu-sviti
19.Худицький В. Актор Богдан Козак: «Секретар ЦК колись викреслював у Шевченка «ляхи» – і писав «пани» / В. Худицький // Дзеркало тижня. – № 8 (788) 27 лютого – 5 березня 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання : //gazeta.dt.ua/CULTURE/aktor_bogdan_kozak_sekretar_tsk_kolis_vikreslyuvav_u_shevchenka_lyahi__i_pisav_pani.html
20.ШЕВЧЕНКО ФЕСТ II [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //vk.com/club50533127
21.Шевченко-фест [Електронний ресурс] : Фестивалі України. – Режим доступу : //festivali.at.ua/publ/mistecki/shevchenko_fest/5-1-0-176
