«Світові події» та глобальні катастрофи стають дедалі важливішим предметом транснаціональної та глобальної історії. З погляду транснаціональних підходів вони цікаві насамперед тому, що їхні системи координат ще перебувають у рамках національних держав, проте самі вони ігнорують існуючі кордони, ставлять їх під сумнів або деконструюють. Їх безпосередній перебіг можна локалізувати за означеними географічними координатами. Як правило, ці події асоціюються з певними державними територіями. Проте довготривалий вплив і наслідки таких глобальних подій долають, чи радше оминають національні та навіть континентальні кордони. Окрім того, такі події пов’язують між собою дуже віддалені регіони, де суб’єкти, що діють локально, адаптують і допасовують засвоєне на глобальному рівні («глокалізація»)[1]. Напевне, найвідомішим прикладом тут є терористичний акт 11 вересня 2001 року, травматична подія, яку можна локалізувати в урбанній топографії, проте її політичні й військові наслідки мають глобальний характер: міжнародні військові коаліції,
 |
| ЧАЕС, листопад-грудень (?) 1986 року. Ліквідатори пишуть свої імена та назви міст, з яких приїхали, на елементах конструкції саркофагу. На передньому плані підписи атомників з литовського містечка Снєчкус (нині Вісаґінас). У безпосередній близькості до зруйнованого реактора люди працювали в звичайному робочому одязі та бавовняних головних уборах, а респіратори, так звані “пелюстки”, вони познімали. Джерело: ДСП “Чорнобильська атомна електростанція” у м. Славутич, www.chnpp.gov.ua |
Саме чверть століття тому такою «світовою подією» стала Чорнобильська катастрофа, яка призвела до радіоактивного забруднення багатьох регіонів Європи. Дедалі більша часова відстань робить цю подію знаковою для сучасної світової історії: Чорнобиль перебуває зараз у процесі своєї історизації.переступаючи кордони суверенних держав, розгортають так звану війну з терором. Нараз валійські, тюринзькі чи арканзаські хлопці опиняються в ролі солдатів у Афганістані, де стикаються з досвідом цілковитої культурної інакшості. Найновіша «світова подія» – потрійна катастрофа в Японії (землетрус, цунамі, аварія на АЕС), що трапилася за тисячі кілометрів від Європи, – мала значний вплив на німецькі вибори та прийняття стратегічних рішень в енергетичній політиці. Водночас – і саме в цьому полягає специфіка транснаціонального – в багатьох європейських країнах ця катастрофа викликала готовність допомогти, але й стала приводом до роздумів про те чужорідне, що криється в позірно скрізь подібному, високотехнологічному суспільстві – тим разом у японському.
Тут бачимо дві тенденції. Перша з них присутня вже певний час – йдеться про творення європейського, ба навіть глобального місця пам’яті, яке насамперед постає як національне lieu de mémoire[2] у національній історії двох східноєвропейських країн, котрі найбільше потерпіли від наслідків ядерної катастрофи, – передусім йдеться про Україну та Білорусь.
Інша тенденція, поширена насамперед у Німеччині та Північній Америці, ще порівняно нова: це спроба тлумачення цього місця пам’яті та його суспільних, культурних, технологічних, екологічних і політичних імплікацій за допомогою інструментарію поки що почасти доволі молодих субдисциплін у рамках історичних і культурологічних студій – йдеться про транснаціональну та глобальну історію[3]; візуальну та гендерну історію; нову екологічну історію та історію техніки, а також про так звані студії катастроф (disaster studies). Втім, згадка про Німеччину та Північну Америку не означає, що такі дослідження провадяться винятково німцями та американцями, ці проекти реалізують у тісній співпраці з українськими, російськими та білоруськими колегами, проте неважко помітити, що інституціоналізація, фінансування та поширення наукових результатів відбувається майже винятково на Заході[4].
Мета цієї статті – проаналізувати результати наукової дискусії навколо згаданих питань (яка точиться переважно німецькою й англійською мовами) й дати поштовх до дискусії в самій Україні. Багато підходів досі ще мають експериментальний характер, тобто, вони в буквальному сенсі «новина»: останні публікації з транснаціональної історії України ще не заторкували Чорнобиля[5], натомість, у зв’язку із 25-ою річницею Чорнобильської катастрофи численні результати поки що не завершених проектів були представлені на наукових конференціях, зокрема, на конференції «Після Чорнобиля», яка відбулася в квітні 2011 року в Потсдамі[6]. Зрештою, я, як історик Східної Європи, граю тут не лише роль спостерігача,а й сама безпосередньо долучилася до національно-транснаціональної історії Чорнобильської катастрофи, щоправда, лише в одному доволі скромному аспекті: саме ця подія стала каталізатором мого shift to the East, подалі від «загальної» історії (в Кельнському університеті у той час – німецької й французької) до моєї спеціалізації в царині історії української. Водночас, й буквальне повернення до Чорнобиля, який я відвідала в 1991 році: тоді місце катастрофи та люди, які там досі працюють, справили на мене велике враження. Тож із цим текстом у руках та проектом у думках, – проектом, що перебуває на стадії планування і з якого походять деякі представлені тут міркування[7], – я повертаюся до витоків.
Чорнобиль як парадоксальне місце в національному наративі
Спершу я хотіла би задатися питанням, чому в інституціоналізованій, насамперед університетській історичній науці України, й також Білорусі тема Чорнобиля здається не вартою уваги як предмет серйозного історичного дослідження, яке могло б виходити за рамки власної країни? Можливо, панує думка, що про Чорнобиль все вже сказано й написано. І справді, насамперед українськими, російськими та білоруськими авторами вже багато зроблено в напрямку журналістських, часом дуже зворушливих репортажів, доскіпливого аналізу безцінних свідчень очевидців і власних мемуарів[8]. Художнє осмислення катастрофи – постійно присутня тема, про яку ми ще згадаємо; тут найвідоміший приклад – документальний роман Світлани Алексієвич[9]. Тоді як, судячи з літератури, представники природничих та інженерних наук і медики інтенсивно й контроверсійно займаються перебігом катастрофи та її наслідками[10], історики помітно відстають. Це відставання можна пояснити, по-перше, небажанням розглядати екологічні й технічні особливості та пов’язані з ними соціальні й медичні імплікації як предмет історичних досліджень. По-друге, причиною може бути вже беззаперечно визначене й канонізоване місце Чорнобильської катастрофи в національному наративі, пам’ять про яку щорічно виливається в своєрідні ритуалізовані форми, але, за винятком ювілейних дат, як у 2011 році, ця подія не перебуває в центрі суспільної уваги. Соціальними й технічними наслідками катастрофи займаються міністерство надзвичайних ситуацій, державний комітет із ядерного регулювання України, державні органи охорони здоров’я й соціального забезпечення, а для історії важливі дні пам’яті та чітке місце в національному наративі. І тут Чорнобиль відіграє функціональну роль «національної трагедії» другої половини XX століття, так само, як Голодомор і жахіття Другої cвітової війни відіграють таку роль для першої його половини. У цій функції Чорнобиль відіграє екс-пост телеологічну роль каталізатора: цю подію можна тлумачити як катастрофу радянської системи та передвісницю розпаду Союзу, або ж як імпульс до масової мобілізації проти урядової політики втаємничення, замовчування й залякування, який, щоправда, спрацював із запізненням, проте розвинувся до рівня національного руху – «from Chernobyl to sovereignty»[11].
Україні, як «батьківщині» аварійного реактора, було найпростіше ввести цю подію в свою національну історію. Зруйнований Четвертий блок став емблемою руїни XX століття, своєрідною печаттю трагічної й героїчної історії, тоді як час після Чорнобиля – початком піднесення. Такий погляд представлений і в деяких оглядових західних публікаціях, тимчасом як загалом в історичній науці роль цієї катастрофи зазвичай не виходить за межі аналізу наслідків аварії, що підлягають обрахуванню[12]. Адже всупереч тому фактові, що радіоактивні опади поширилися на всю Європу й особливо заторкнули Білорусь[13], такий погляд збігався з глобальним баченням цієї події, що повернуло Україну на когнітивну карту світової спільноти. Якщо в останні 25 років хтось казав, що приїхав із України, то зазвичай були лише дві можливі реакції: або успадкована з радянських часів повна дезорієнтація щодо цієї nowhere-land[14], або: «…знаю! Чорнобиль».
І саме в цьому полягає великий парадокс Чорнобиля. Безперечно, тут йдеться саме про українську трагедію неймовірних масштабів, але не про національну трагедію винятково України та українців. Це можна сказати як про мікроісторичні початки, так і про далекосяжні наслідки: на Четвертому блоці ЧАЕС 26 квітня 1986 року, в нічну зміну, під час якої радше випадково було поставлене завдання провести електротехнічний експеримент, який врешті й призвів до катастрофи, працювали люди з російськими, українськими, німецькими, узбецькими прізвищами. Місто енергетиків Прип’ять було російськомовним всесоюзним проектом майбутнього, який водночас мав грати роль української моделі поступу: космічний корабель модерну серед українського Полісся, одного з найархаїчніших і найменш розвинутих регіонів України. Атомна станція як «первая АЭС на Украине» відігравала центральну роль в історії злету УРСР до secunda inter pares Радянського Союзу[15]. До Прип’яті прибули люди з найрізноманітніших місць між Поліссям і Східним Сибіром у пошуках добре оплачуваної роботи, соціального престижу, пов’язаного з ядерними технологіями, та прагнучи до комфортного життя в «чистому» довкіллі.
Коли однієї весняної ночі ця мрія загинула, «ліквідація» катастрофи стала останньою великою битвою Радянського Союзу, в якій було задіяно всі матеріальні та людські ресурси від армії до промисловості. То була історія не лише примусу, але й індивідуального почуття відповідальності та героїзму. А тимчасом КДБ переймався насамперед контролем за усіма потоками інформації: ще до того, як було відімкнуто три інших блоки АЕС, КДБ подбав про те, щоб відімкнути телефони станції від загальної телефонної мережі, та й пізніше налагодження потужнішого телефонного й радіозв’язку для ліквідаторів було повністю в руках у чекістів[16]. Тож і в позитивному, і в негативному плані ці форми реакції на кризу були насамперед радянськими. У пам’яті залишилася ліквідація аварії як спільне зусилля всієї країни, про що нагадують назви восьми мікрорайонів новозбудованого Славутича, який замінив Прип’ять. Ці мікрорайони було названо за столицями радянських республік, звідки приїхали будівельники на спорудження цього міста в 1987 році[17].
Повну версію статті надруковано у свіжому номері часопису.
[1] Robertson R. «Glocalization». Time-Space and Homogeneity-Heterogeneity // Global Modernities / Ed. Mike Featherstone, Scott Lash, Roland Robertson. London, 1995. P 25–44.
[2] Термін lieu de mémoire (місце пам’яті), запропонований французькими істориками П’єром Нора та Етьєном Франсуа, означає «насамперед те, що залишилося. Крайня форма комеморативної свідомості, яка сама викликає історію, оскільки не знає її. (…) місце пам’яті в широкому сенсі слова відходить від щонайматеріальнішого, щонайконкретнішого об’єкта, який, зазвичай, має певні географічні координати, до об’єкта щонайабстрактнішого, сконструйованого інтелектуально» (Nora P. Les lieux de mémoire. Vol. 1. Paris, 1997). Тобто, місцем пам’яті можуть бути пам’ятники, історичні особистості, інституції, або – як то є в нашому випадку – події. Термін невдовзі набув поширення в Німеччині (Див.: Francois E., Schulze H. Deutsche Erinnerungsorte. München, 2005). Концепція «місць пам’яті» дедалі більше диференціюється (пор.: Sabrow M. Erinnerung sorte der DDR. Bonn, 2010), або ж достосовується до трансрегіонального чи європейського рівня (Пор.: François E. Europäische lieux de memoire // Budde Gunilla u.a. (Hrsg.), Transnationale Geschichte. Themen, Tendenzen und Theorien. Göttingen, 2006. S. 290-303; Olschowsky B. u.a. (Hrsg.), Erinnerungsorte in Ostmitteleuropa: Erfahrungen der Vergangenheit und Perspektiven. München, 2011). Попри свій потенціал, як транснаціональне європейське місце пам’яті, Чорнобиль (ще) не фігурує в такому контексті. Серія лекцій Потсдамського центру сучасної історії ZZF Potsdam («Nach der Reaktor katastrophe. Tschernobyl als Erinnerungsort» («Після Чорнобильської катастрофи. Чорнобиль як місце пам’яті»), Берлін, 15 березня 2011 – 12 травня 2011) звертається до цього концепту, проте використовує його радше як загальний термін задля поєднання широкого спектру тем. Більш конкретно цей підхід розробляється у проекті виставки «25 Jahre nach Tschernobyl – Menschen, Orte, Solidarität» («25 років після Чорнобиля – люди, місця, солідарність») Міжнародного освітнього форуму IBB. Виставка побувала в багатьох містах Німеччини навесні й улітку 2011 року.
[3] Добрий вступ до тематики travelling concepts, транснаціональної історії, культурного трансферу та трансферу теорій, на жаль, поки що існує тільки німецькою мовою: Hüchtker D., Kliems A. Überbringen – Überformen – Überblenden. Theorietransfer im 20. Jahrhundert // Dies. (Hrsg.), Überbringen – Überformen – Überblenden. Theorietransfer im 20. Jahrhundert. Köln–Weimar–Wien, 2011. S. 9–26; Patel Kiran K. Nach der National fixiertheit. Perspektiven einer transnationalen Geschichte. Berlin, 2004.
[4] Проектна група «Politik und Gesellschaft nach Tschernobyl. Belarus, Ukraine, Russland, Litauen und Deutschland in vergleichender und beziehungsgeschichtlicher Perspektive (1986–2006) [Політика та суспільство після Чорнобиля. Білорусь, Україна, Росія й Німеччина в порівняльній перспективі 1986–2006], Центр сучасної історії в Потсдамі (Німеччина) / Ґісенський університет (Німеччина), фінансується Фундацією Фольксваґен.
[5] Kasianov G., Ther P. (Eds.) A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian Historiography. Budapest – New York, 2009; Wendland A. V. Ukraine transnational. Transnationalität, Kulturtransfer, Verflechtungsgeschichte // Kappeler A. (Hrsg.) Die Ukraine. Prozesse der Nationsbildung. Köln-Weimar-Wien, 2011. S. 51–66 (14). Український переклад цієї статті буде актуалізовано тематикою Чорнобиля, що послужить прикладом транснаціонального підходу в історії України.
[6] Окрім того, конференція Українського дослідного інституту Гарварда (Harvard Ukrainian Research Institute) «Чорнобиль, 25 років опісля», Кембридж (Массачусетс), 26 квітня 2011 року.
[7] Atomogrady. Leben, Arbeiten, Erinnern in der (post-) sowjetischen Kernenergiewirtschaft 1965–2011 [Атомогради. Життя, робота, пам’ять у (пост-) радянській ядерній енергетиці, 1965–2011].
[8] Тут наведено два найвідоміші приклади. Невипадково ці тексти написані лікарем й інженером: Щербак Ю. Чернобыль. Москва, 1991; Медведев Г. Чернобыльская тетрадь (1987). Москва, 1990. Останній текст особливо деталізований із фахового боку. Пор. теж: Chernousenko V. N. Chernobyl: Insight from the inside. Berlin, 1991.
[9] Тут наведено два найвідоміші приклади. Невипадково ці тексти написані лікарем й інженером: Щербак Ю. Чернобыль. Москва, 1991; Медведев Г. Чернобыльская тетрадь (1987). Москва, 1990. Останній текст особливо деталізований із фахового боку. Пор. теж: Chernousenko V. N. Chernobyl: Insight from the inside. Berlin, 1991.
[10] Офіційний звіт: Государственный комитет по использованию атомной энергии CCCР, Авария на Чернобыльской АЭС и ее последствия. Информация, подготовленная для совещания экспертов МАГАТЭ (25–29 августа 1986 г., Вена). Москва, 1986; Возняк В. Я., Коваленко А. П., Троицкий С. Н. Чернобыль. События и уроки. Вопросы и ответы. Москва, 1989; Легасов В. Об аварии на Чернобыльской АЭС. Текст из пяти магнитофонных кассет, надиктованных академиком Легасовым В. А., матеріали слідства [після самогубства Леґасова 27.04.1988 р.] слідчої групи Генпрокуратури РФ, Москва, 1988, текст наводиться на веб-сторінці: www.lib.rus.ec/b/105113/read; опубліковано в уривках як: «Мой долг рассказать об этом». Из записок академика Легасова // Правда. 1988. 20.05; Дятлов А. Чернобыль. Как это было. Москва, 1995 [книжка провідного інженера ЧАЕС, засудженого як одного з винуватців аварії]; Нестеренко В. Чернобыльская катастрофа. Т. 1–4. Минск, 1992–1993; пор. також бібліографії білоруської, російської та української наукової літератури про Чорнобиль: Чарнобыль: Інфармацыйна-бібліяграфічнае выданне: 20 год Чарнобылю. Мінск: Нацыянальная бібліятэка Беларусі, 2006 [CD-ROM, на якому зібрано 9 річних покажчиків бібліотеки: Чарнобыль, 1991: бібліяграфічны паказальнік. Мінск, 1993; Чарнобыль, 1992: бібліяграфічны паказальнік. Мінск, 1994; Чарнобыль, 1993: бібліяграфічны паказальнік. Мінск, 1997; Чарнобыль, 1994: бібліяграфічны паказальнік. Мінск, 2000; Чарнобыль, 1995–1997: навукова-дапаможны паказальнік. Мінск, 2002; Чарнобыль, 1998–2000: навукова-дапаможны паказальнік. Мінск, 2003; Чарнобыль, 2001: навукова-дапаможны паказальнік. Мінск, 2004; Чарнобыль, 2002: навукова-дапаможны паказальнік. Мінск, 2004; Чарнобыль, 2003: навукова-дапаможны паказальнік. Мінск, 2005]. Західні оглядові публікації: Thornton J. Chernobyl and Soviet Energy // Problems of Communism. Vol. XXXV. Nov–Dec. 1986. P. 1–16; Marples D. Chernobyl and Ukraine // Problems of Communism. Ibid. P. 17–27; Marples D. «The Legacy of Chernobyl» in 1997: Impact on Ukraine and Belarus // Post-Soviet Geography and Economics. 38 (1997). Nr. 3. P. 163–70.
[11] Solchanyk R. (ed.) Ukraine, from Chernobyl’ to Sovereignty: A Collection of Interviews. Edmonton, 1992. Цікавою в цьому плані є недавня стаття Сергія Жадана (Харків) «Чорнобиль. Місце для прізвища» в: Главное. Интернет обозрение из Харкова. 2011. 03.05; www.glavnoe.ua/articles/a5061. Переглянуто 13.09.2011.
[12] Wendland A. V. Die ukrainischen Länder 1945–1993 // Golczewski F. Geschichte der Ukraine. Göttingen, 1994. S. 269–312; Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. München, 2000. Пор. також німецькомовні оглядові праці з історії Радянського Союзу та України: Altrichter H. Kleine Geschichte der Sowjetunion 1917–1991. München, 1993; Hildermeier M. Geschichte der Sowjetunion 1917–1991. Entstehung und Niedergang des ersten sozialistischen Staates. München, 1998; Magocsi P. R. A History of Ukraine. Toronto, 1996; Subtelny O. Ukraine: A History. Toronto, 1994.
[13] Sahm A. Und der dritte Weltkrieg heißt Tschernobyl // Dorn F., Jekel L., Ignatowitsch V. (Hrsg.) Erinnerungen gegen den Krieg. Не убить человека. Минск, 1995. S. 202–226 (особливу увагу в праці присвячено білоруській культурі пам’яті).
[14] Hrytsak Y. On the Relevance and Irrelevance of Nationalism in Contemporary Ukraine // Laboratory of Transnational History. P. 235–247.
[15] Прип’ять. Фоторозповідь про одне з наймолодших міст України, що завдячує своїм виникненням спорудженню на р. Прип’ять Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна. Київ, 1986; Наша история. Первая АЭС на Украине [історичний огляд із фото] // Новини ЧАЕС. № 11 (1097). 2010. 02.09. С. 6.
[16] Медведев Г., 1990; Легасов В., 1988.
[17] Daycard-Heid S. A Second life for the Inhabitants of Chernobyl (sic) // Café Babel. The European magazine. 24.04.2006; www.cafebabel.co.uk/article/16600/a-second-life-for-the-inhabitants-of-chernobyl.html. Переглянуто 13.09.2011.
========================================================
From National Tragedy towards Innovative Approaches in the Historiography of (not Exclusively) Ukraine
// Anna Veronika WENDLAND
The nuclear disaster of Chornobyl is a historical event of global significance. In Ukraine, it functions mainly as a symbol of the country’s 20th century ruiina. Because of its stress on victimhood and the role of Ukraine in bringing down the Soviet system, such an image fits well into the conventional national narrative. It is moreover surprising that Ukrainian historians showed little involvement in the event that proved to have such a groundbreaking effect for the country’s history. Historical analysis of Chornobyl could and should incorporate a variety of methodological approaches that have gained in importance during the two last decades, such as transnational and global history, visual history, environmental history, and disaster studies.
A transnational approach to Chornobyl reveals the Soviet imperial genesis of the disaster, which was not exclusively a “Ukrainian” catastrophe. Ukraine’s first nuclear power plant and its urban satellite, the atomograd Prypiat symbolized Soviet post-WW II industrial modernity. They stood for the emergence of Ukraine as secunda inter pares within the Soviet political and economic system. As the first nuclear plant to collapse, Chornobyl epitomized the shaky nature of Soviet successes. A transnational approach to Chornobyl reveals how new technologies and related ecological hazards generate global, interdependent communities of “risk societies”. Transnational interdependence and knowledge transfer after Chornobyl, however, never produced a strong anti-nuclear movement in the countries most affected by the catastrophe.
Environmental history and disaster studies present catastrophes as results of complex interactions between environment, humans, and technical systems. Following this approach, Chornobyl’s fatal Unit 4 can be described as a techno-social system embedded in certain spatial, political and economical frameworks. Though catalyzed by Soviet home-made developments in reactor technology, ambitious nuclear programs and centralist pressure on the managements of local nuclear facilities, the Chornobyl disaster reflected the complexity of interdependent technical systems in advanced or developed industrial societies. As such, it is comparable to other major nuclear and chemical disasters since the 1970-s.
Visual history provides a valuable insight into narration strategies and symbolic representations that people developed to come to terms with the almost unknown, invisible radioactive threat. “Liquidators”, nuclear workers, evacuees, media professionals, or simply concerned Soviet citizens often referred to the symbolic practices of WW II memory to make their experiences and fears understandable, or to express individual and professional pride in spite of gradual oblivion and social discrimination. Today, children of the likvidatory generation embark on new pop-cultural projects of visualization on Chornobyl-related websites or in video, poster, graffito, and computer games art.
