Унікальне географічне розташування Правобережної України щодо лінії збройного протистояння між арміями держав-учасниць Першої світової війни призвело до проникнення в регіон величезної маси різнорідного військового та цивільного люду. Здебільшого це були замкнуті соціальні групи, характер існування яких не передбачав інтеграцію в місцевий міський соціум. Утім, це не виключало можливості встановлення тісних зв’язків із мешканцями міст, що залишило помітний слід у їхньому повсякденному житті. Поява «прийшлих людей» насамперед надала можливість мешканцям тилових міст на власні очі побачити ті реалії війни, які тогочасні засоби масової інформації старанно замовчували. Попри існування значної кількості наукових праць, присвячених історії Першої світової війни на українських теренах, зокрема й тих, де в різних інтерпретаціях фігурують «прийшлі люди»[1], саме цей аспект воєнного досвіду опиняється у фокусі дослідження чи не вперше. Основу джерельної бази склали архівні документи, матеріали тогочасної періодики та спогади сучасників тих буремних подій. Завдяки цьому поява в містах Правобережної України «прийшлих людей» та їхній вплив на місцеве повсякденне життя інтерпретується водночас з різних перспектив – з позиції представників влади, газетярів та крізь призму особистого сприйняття очевидців.
Непрохані гості
Уже на першому році війни на теренах прифронтових Подільської та Волинської губерній з’явилися підрозділи збройних сил Австро-Угорщини та Німеччини. Не минуло й трьох тижнів від початку бойових дій, як на вулицях Кам’янця-Подільського переможним маршем крокували колони австро-угорських вояків. 17 серпня 1914 р. австро-угорські війська, скориставшись незначною кількістю частин російської армії на Поділлі, розгорнули наступ на місто. Губернський центр мали б захищати 7 рот ополченців, однак вони відступили без бою[2]. Наявність інформаційних джерел, що здебільшого базувалися на переказах очевидців та чутках і часто суперечили один одному, роблять триденну окупацію Кам’янця-Подільського (17–19 серпня 1914 р.) одним із найзагадковіших епізодів початку Першої світової війни в історії України.
За словами однієї кам’янчанки, котра в серпні того року опинилася у Москві й дала місцевій пресі інтерв’ю, австро-угорські війська, підійшовши до міста, зробили, за їхнім звичаєм, кілька холостих пострілів. У відповідь, з боку Кам’янця-Подільського, пролунали рушничні залпи, зроблені нечисельними залишками ополчення. Іноземці прийняли це за виклик та розпочали бомбардування міста з гармат, допоки на пожежній каланчі вони не помітили білий прапор. Виникло короткотривале затишшя, під час якого ополченці знову почали стріляти, убивши лейтенанта австро-угорської армії[3]. Це спровокувало повторний, уже потужніший, артилерійський обстріл Кам’янця-Подільського. Того дня загалом випустили до 200 снарядів. Руйнувань зазнали 37 будівель, серед яких – Собор та більша частина урядових споруд, 4 мешканців загинули, 3 отримали поранення[4].
Згідно з тією ж розповіддю, командувач австро-угорськими військами, який за національністю був німцем, начебто наказав повністю знищити Кам’янець-Подільський разом із його мешканцями, щоб помститися за загибель лейтенанта. Проте підлеглих австро-угорських офіцерів явно злочинний наказ обурив і вони, порадившись, вирішили його не виконувати та обмежитися зібранням з міського населення контрибуції на суму 200 тис. руб. Гроші мали доставити до ранку 18 серпня. Кам’янецький нотаріус А. Загорський, який втік з міста ще під час його бомбардування, перебуваючи в Одесі, стверджував, що населенню вдалося зібрати лише 10 тис. руб. Решту вирішили віддати речами, для чого спеціальні уповноважені цілу ніч ходили по помешканнях. Кам’янчани давали коштовності й навіть звозили до міської управи подушки. Місцеві церкви, костели та синагоги віддали своє начиння. Щоправда, останнє окупанти одразу повернули. 18 серпня населення Кам’янця-Подільського очікувало на повернення до міста депутації, відправленої до австро-угорського командування із зібраною контрибуцією. Загальний настрій був панічним, ширилися розмови про ймовірне поголовне винищення. Однак контрибуція була повернута. Іноземні офіцери пояснили це з’ясованою ними непричетністю мирних мешканців до смерті їхнього лейтенанта[5]. Утім, генерал О. Брусилов у своїх спогадах висловив сумніви щодо шляхетності австро-угорців, пояснивши повернення контрибуції їхнім прагматичним розрахунком на аналогічні дії російських військ щодо галицьких міст[6]. Цікаво, що в радянській енциклопедії «Історії міст і сіл» факт повернення Кам’янцю-Подільському контрибуції замовчано, хоча автори використали те саме джерело – згадану книгу командувача 8-ї армії[7].
Ставлення місцевих мешканців до окупантів було неоднозначним. Для частини населення страх за своє життя поєднувався з природною цікавістю до австро-угорських військових, серед яких було багато слов’ян, зокрема галицьких українців. У розповіді кам’янецького лікаря журналістам столичної газети «Речь» про пережиту окупацію (вересень 1914 р.), зокрема, зазначалося: «Дивно було себе відчувати в цьому ворожому таборі, в якому з усіх боків було чути польську, малоросійську та якусь ломану російську мову»[8].
Нещодавно віднайдені архівні документи засвідчують факти колабораціонізму. Так, згідно з доповіддю підполковника Подільського ГЖУ, з окупантами активно співпрацювали місцеві євреї, які нібито влаштували їм урочистий прийом та відкрито висловлювали симпатії. Допомога, насамперед, полягала в наданні австро-угорцям інформації щодо місцезнаходження казенного майна, залишеного російськими військами під час відступу, та, власне, самих вояків[9]. Останніх одразу почали розшукувати по міських квартирах, оскільки припускали, що містяни могли їх переховувати в себе. Жодного військового знайти так і не вдалося[10]. Вже після звільнення міста кам’янецькими колабораціоністами зацікавилися царські спецслужби. Серед них, наприклад, було подружжя Мовшевих, яке начебто 17 та 18 серпня пригощало в себе на квартирі трьох ворожих офіцерів, надаючи необхідну для них інформацію[11].
Набагато тривалішою виявилася окупація міст Західної Волині: Луцька і Дубно – до червня 1916 р., Ковеля та Володимир-Волинського – до листопада 1918 р.[12]. Населення цих міст мусило жити за правилами, установленими австро-угорським та німецьким військовим командуванням.
Вступ військ до міст передбачав стягнення контрибуції. На відміну від Кам’янця-Подільського за рік до того, в Луцьку цей процес пройшов у більш легкій формі. У вересні 1915 р., коли австро-угорське командування зажадало від представників міста сплати контрибуції, воно у відповідь почуло, що після від’їзду місцевих багатіїв серед городян залишилися лише «неплатоспроможні» дрібні торгівці та ремісники. З огляду на це, окупанти обмежилися накладенням на Луцьк штрафу за несправність міської електростанції, де австро-угорський офіцер упав з пошкодженої драбини[13].
Упродовж окупації в названих західноволинських містах всі сфери життя місцевого населення, а також їхні взаємовідносини з іноземними солдатами й офіцерами, регулювалися австро-угорською та німецькою військовою владою – комендатурою. Розпочалися набори до міських органів управління з лояльних до окупантів містян. Українці адміністративні посади отримували нечасто. Так, наприклад, у магістраті м. Ковеля (там перебував штаб німецької армії) їх не було зовсім[14]. Красномовним був етнічний склад ковельської громадської міліції, очолюваної колишнім мером Шумовським. До неї входили: 22 «росіянина»[15], 38 євреїв та 50 поляків[16]. Щоправда, у Володимирі-Волинському на посаду коменданта міста австро-угорці призначили Г. Мартинця – підпоручика Українських січових стрільців[17].
З осені 1915 р. окуповані міста одразу увійшли до нового інформаційного простору. Міське населення ознайомлювалися з подіями внутрішнього життя та, насамперед, зовнішнього, завдяки потраплянню на прилавки львівської та віденської преси, а також заснуванню місцевих газет – «Ковельские ведомости»[18] та «Lucker Nachrichten». Остання виходила одразу трьома мовами: німецькою, польською та українською. У її ж першому номері зазначалося про «приєднання Луцька до Європи». Читачам цієї та інших газет пропонувалася зовсім інша картина світу, згідно з якою держави Четверного союзу впевнено йшли до перемоги над Антантою. Крім того, у них висвітлювалися замітки про внутрішньополітичне життя Російської імперії[19]. Крім того, так звана «європеїзація Луцька» супроводжувалася перейменуванням всіх міських вулиць німецькою мовою. Головна отримала назву «Wilhelmstrasse»[20].
«Свої» серед «чужих»
Потрапляння до міського соціокультурного простору Правобережної України іншого способу життя, стилю поведінки, комунікативного типу відбувалося також за рахунок іноземних військовополонених, переважно вихідців з Австро-Угорщини.
З-понад 2 млн узятих у полон військовослужбовців, яких упродовж війни доставили з фронту, приблизно 1,8 млн особам довелося потрапити до українських губерній, або ж проїхати через них транзитом[21]. У 1914 р. успішна літня кампанія російських військ спричинила появу в містах регіону численних потоків полонених, що під конвоєм рухалися на схід.
Толерантне ставлення місцевого населення до іноземних військовополонених було тим випадком, коли створюваний тогочасною військовою пропагандою образ війни, зокрема, ворога, аж ніяк не підкріплювався у повсякденній практиці. Пом’якшуючим чинником у тому, як сприймали містяни обеззброєних ворожих солдатів та офіцерів слугував їхній строкатий національний склад (чимала частка слов’ян, зокрема українців).
Перші ешелони з військовополоненими почали прибувати до Києва вже у серпні 1914 р. У системі військового полону Російської імперії це місто відігравало надзвичайно важливу роль. Тільки протягом серпня 1914 – квітня 1915 рр. через нього пройшло понад 600 тис. військовослужбовців Австро-Угорщини[22]. На початку війни для новоприбулих полонених у районі Печерської фортеці було влаштовано прийомно-збірний пункт, а влітку 1915 р. на невеликій станції Дарниця збудували спеціальний табір[23]. У перші воєнні місяці кияни збиралися на міському вокзалі, чекаючи на прибуття військовополонених. Пригнічений вид останніх, серед яких були й поранені, викликав у місцевих жителів співчуття. Серед них, зокрема, велися розмови про те, що «їх треба так нагодувати, щоб матінка потім не впізнала». Кореспондент «Южной копейки» зауважував, що коли вели полонених, то «ніхто з присутніх не лише не дозволяв собі якихось витівок, але й навіть злісного погляду»[24]. На Г. Григор’єва, військовополонені під час руху вулицями Києва справляли таке враження: «вигляд зовсім не войовничий, худі, вимучені обличчя, та й вояки здебільшого низького зросту. Здавалося, що з таким ворогом дуже швидко можна досягти перемоги, закінчити війну»[25]. Співчутливе ставлення до іноземних військовополонених іноді супроводжувалося неприхованими проявами симпатії. Так, у середині вересня 1914 р., під час проходу через Житомир австро-угорських полонених, один з них ніс у руці живу пурпурну троянду, яку, вірогідно, подарувала одна з місцевих жительок[26]. У травні 1915 р. у Кам’янці-Подільському за аналогічних обставин до ніг австро-угорців хтось із присутніх городян кинув букет свіжих конвалій[27].
Заслуговує на окрему увагу особливе ставлення жіноцтва до військовополонених. З жіночого погляду, пересічний «прибулий» втілював знедоленого воїна, кинутого напризволяще власною країною, а відтак потребував турботи й співчуття. Формування нового «секс-символу» відбулося також завдяки стійкій асоціації образу військовослужбовця з мужністю й надійністю, жіночій цікавості до іноземців та, зрештою, нестачі місцевого чоловічого населення внаслідок мобілізації.
У серпні 1914 р. київський журналіст В. Ват сформував збірний образ нового типу міської обивательки – Манічки Кандитатової, котра фактично щодня «полювала» на полонених іноземців. Свій «робочий день» вона починала з купівлі вафель, шоколаду, пиріжків та інших смаколиків, а потім вирушала зустрічати австро-угорських бранців. Кілька разів вона закохалась. «Манічці австрійці здавалися якимись героями, чужими, незнайомими, трохи таємничими й ваблячими», – писав про неї В. Ват, – «І вона зовсім божеволіла від австрійців. Вона навіть забувала про те, що її рідний брат, і багато інших братів за мовою та вірою, б’ються десь там далеко з цими самими «страшенно цікавими» австрійцями»[28]. Зі свого боку, більш старшого віку торговки досить часто підходили до військовополонених на вулиці чи базарі та, «по-материнськи», безкоштовно частували[29].
Разом зі звиканням городян до війни поступово зникав колишній інтерес до появи на міських вулицях військовополонених. Їх перестали сприймати за щось незвичне. Ця тенденція помітною була вже в листопаді 1914 р. у Києві, населення якого було в цьому сенсі найбільш звиклим[30]. Проте все на короткий час перемінилося 2 грудня, коли до міста доставили партію з 250 турецьких полонених. Захоплених в полон під Баязетом турків на вокзалі оточив величезний натовп. Особливу увагу глядачів привертав незвичний для них турецький однострій[31].
Полонені іноземці для місцевого населення слугували також альтернативним джерелом інформації про події на фронтах, оскільки довіра до офіційних повідомлень не була абсолютною, а листування з фронтовиками перевіряла військова цензура. Природно, що влада всіляко намагалася перешкодити таким діалогам. До того ж городяни нерідко передавали отримані з вуст військовополонених новини в перебільшеному та перекрученому вигляді, породжуючи різного роду чутки[32]. Наприкінці червня 1915 р. кияни, котрі збиралися на вул. Караванській, де часто тоді водили полонених вояків Австро-Угорщини та німців, саме таким способом дізнавалися про великі втрати російської армії, приховані тогочасною пропагандою[33].
Перебування військовополонених у правобережних губерніях закономірно призводило до встановлення з місцевим населенням економічних стосунків, зокрема й незаконних. Зазвичай, вони мали місце на залізничних станціях, через які їх етапували. Коли потяги зупинялися, до них, усупереч установленій улітку 1914 р. забороні, часто підходили торгівці з прилеглих населених пунктів, пропонуючи купити харчові продукти. Це відображено у численних актах про скоєння правопорушень. Так, 16 червня 1916 р. за торгівлю біля військових потягів затримали киянку К. Крилову, котру покарали п’ятиденним арештом. Зі свого боку, етаповані військовополонені продавали свої речі скупникам. 14 липня 1916 р. на ст. Київ-1 правоохоронці затримали двох таких осіб – російського солдата Ф. Запорожцева та 16-річного гімназиста, дворянина П. Віцина. В останнього вилучили 2 речові солдатські мішки, у яких були 5 австрійських солдатських палаток та одна кришка від казанка[34].
Варто зазначити, що відповідно до затверджених у жовтні 1914 р. Миколою II «Положеннях про військовополонених», російський уряд фактично брав на себе зобов’язання дотримуватися принципів Гаазької конвенції 1907 р. щодо гуманного поводження з полоненими. Насамперед, військовополонені кваліфікувалися як «Законні захисники своєї батьківщини», з якими необхідно було «поводитися людяно»[35]. Але й без того до захоплених в полон ворожих військових, зазвичай, ставилися шанобливо. Про це, зокрема, свідчила церемонія поховання полеглих у боях під Володимиром-Волинським російських та австро-угорських солдатів, проведена на початку вересня 1914 р. після невдалої спроби останніх захопити найбільш західне у Волинській губернії місто. Тоді з військовими почестями було поховано 8 убитих вояків Австро-Угорщини. Разом із оборонцями міста в поховальній процесії взяв участь полонений австро-угорський гусар[36].
Одночасно існували досить істотні відмінності в становищі полонених офіцерів та солдатського загалу. Перших, на відміну від решти, до обов’язкової праці не залучали. Офіцерів розміщували окремо від солдатів або по приватних квартирах, або у вільних казармених приміщеннях групами від 20 до 400 осіб. Від російського уряду вони отримували «кормове забезпечення», яке залежно від чину становило пристойну суму – від 50 до 125 руб. на місяць[37]. Тому в містах офіцери почували себе комфортно. Прикладом того слугував випадок 20 вересня 1915 р. у Житомирі. Того дня 16 австро-угорських офіцерів отримали дозвіл зайти до галантерейного магазину «Економія» для придбання білизни. Це помітили перехожі й скоро туди вирушив натовп. Конвоїрам з великими труднощами вдалося за допомогою постового городового вивести житомирян з магазину, після чого біля його дверей поставили варту. Закупивши все необхідне, офіцери розрахувалися за товар австрійською валютою й після того вирушили до лазні[38].
Порядок організації праці військовополонених солдатів регламентувався нормативними документами, затвердженими Радою Міністрів. На самому початку війни уряд виходив з того, що праця військовополонених не повинна оплачуватися. Проте військовополонені, працюючи без оплати за свою роботу, давали низьку продуктивність праці. У березні 1915 р. Микола ІІ ухвалив урядове положення, за яким відомства й установи, «у відання яких надходили військовополонені», мали право відпускати їм «грошові видачі». У положенні підкреслювалося, що головною метою запропонованого заходу є заохочення полонених «до більш старанної праці»[39]. Сума грошової винагороди за виконану роботу обмежувалася 20 коп. на день[40].
До праці військовополонених застосовувався диференційований підхід за національною ознакою. Так, чехи, перебуваючи під патронатом таких панславістських організацій, як «Чеська дружина» та «Союз чехословацьких товариств у Росії», які надали їм гарантії вірності антиавстрійській ідеї, мали змогу працювати за своїм цивільним фахом. Загалом же австрійські південні слов’яни та чехи, відчуваючи російську прихильність до себе, могли вільно себе почувати під час свого полону в Києві та інших правобережних містах[41].
Скалічені фронтом
Величезний розмах військових дій призвів до колосальної кількості постраждалих солдатів і офіцерів російської армії. Загальна кількість поранених за час Першої світової війни, за даними російського санітарного відомства, становила 2 844 500 осіб, тобто 1/5 частина всіх мобілізованих. Число хворих солдатів і офіцерів перевищувало 2,3 млн осіб.[42] Пов’язані залізничним сполученням міста регіону, куди зручно було доставляти поранених з фронту військовослужбовців, покрилися мережею лазаретів та шпиталів[43], а місцеві лікарні почали виділяти для їхнього лікування спеціальні ліжка. Так, наприклад, на початку вересня 1914 р. новоград-волинське повітове земство у власній лікарні облаштувало для поранених 30 лікарняних ліжок [44]. Тоді ж аналогічно вчинила єврейська громада Житомира, щоправда, в її лікувальному закладі кількість наданих місць для лікування військовослужбовців російської армії була вдвічі меншою – 15[45]. До тієї справи долучилися й житомирські поляки, відкривши тієї осені лазарет на 20 ліжок[46]. Загалом же в перший рік війни в цьому другому за кількістю населення місті регіону виникло понад 20 лазаретів[47]. У прифронтовому Дубно під кінець 1914 р. було відкрито лазарет імені графині Є. Шувалової та міський шпиталь на 100 ліжок[48].
Найбільшим тиловим та першим прийомним пунктом для вибулих зі строю солдатів та офіцерів армій Південно-Західного фронту був Київ. Тільки від початку бойових дій по 1 листопада 1914 р. через нього пройшло 70 тис. поранених, а в окремі дні – по
2–3 тис. Тоді місто було велетенським медичним центром з 117 лікувальними закладами[49]. Поряд з цим Київ з перших днів війни відчував гостру нестачу марлі, вати, хлороформу та деяких інших важливих медикаментів для лікування та догляду за пораненими[50]. Крім того, була гостра потреба значної кількості білизни та, з настанням холодів, теплого одягу. Саме тому уряд змушений був залучати для надання допомоги пораненим і хворим військовослужбовцям громадську ініціативу й благодійність, апелюючи до патріотичних та філантропічних почуттів населення, що активізувалися із початком війни.
Подібно до іноземних військовополонених, поява на міських вулицях поранених солдатів і офіцерів викликала в міського цивільного населення чималий ажіотаж. Його пік припав на літо-осінь 1914 р. Під час їхнього транспортування до лазаретів та шпиталів чи виходу з них після одужання вони досить часто опинялися в центрі уваги перехожих. Городяни розпитували поранених про фронтові перипетії, довго могли слухати їхні розповіді про пережите, давали харчі. Найбільш допитливими були діти[51]. Мабуть, саме між молоддю та пораненими встановилися особливо теплі відносини. Відвідування дітьми закладів, де лікували фронтовиків, практикували в межах патріотичного виховання, це заохочували і вчителі, і батьки. Лікарі та, власне, самі поранені, сприймали візити дітей позитивно, оскільки це сприятливо позначалося на процесі одужання. Щоправда, деякі психологи висловлювалися про шкідливість для тендітної дитячої психіки побаченої й почутої в лазаретах суворої «правди життя». Зазвичай, діти приходили туди в супроводі дорослих. Вони ходили між рядами ліжок, сідали то до одного, то до іншого пораненого й вели з ними розмови на цікаві для обох теми. За відсутності халатів потрібного розміру дітей одягали в приготовані для важкопоранених сорочечки[52].
У Києві справжнім еталоном організації допомоги пораненим воїнам можна вважати діяльність учнівської групи з 5–7 класів гімназії «Товариства сприяння середній освіті». Під керівництвом одного з її викладачів діти відвідували лазарети з гімназійним кінематографічним апаратом. Тільки станом на 6 грудня 1914 р. ними було влаштовано 102 кіносеанси. Оригінальним способом долучилися до справи й першокласники зазначеного закладу, запровадивши «податок» для поповнення шкільної благодійної каси у вигляді штрафів за незадовільні оцінки. Проте цю систему «оподаткування» незабаром змінили: замість двійочників стали платити відмінники[53].
Серед жінок поряд із сестринською справою набув поширення ще один вид надання допомоги пораненим та хворим військовослужбовцям, котрі лікувалися в містах, – читання та написання листів. Це були і дорослі жінки, і молоді дівчата. Працівники російських спецслужб ставилися до їхньої діяльності з підозрою, оскільки деякі відвідувачки в бесідах з пацієнтами виявляли надмірну цікавість щодо розташування військ, кадрового складу бойових частин, кількості понесених втрат тощо або ж розмовляли про питання війни й миру, що, залежно від контексту, могло розцінюватися як «пропаганда пацифізму»[54].
Втрата військовослужбовцями здоров’я, що нерідко супроводжувалося ще й психологічними травмами, потребувала від медичного персоналу особливого делікатного ставлення, оскільки найменша неувага, непорозуміння чи грубість з їхнього боку сприймалися за неповагу та саботаж. Унаслідок цього виникали різні конфліктні ситуації. Так, на початку вересня 1914 р. поранені військовослужбовці нарікали на незадовільне поводження з ними працівників київської Дігтярівської лічниці. Обвинувачення ґрунтувалися, не в останню чергу, на упередженому ставленні до представників єврейської національності, з яких складався персонал установи: «Ми проливали кров за Матінку Росію, в Австрії євреї в нас поранених стріляли, а тут – ті самі євреї так болісно роблять перев’язки, поводяться, як з бездушною худобою. Навіщо нас сюди привезли, краще б померли на полі бою, а тут доведеться згнити… Невже не знайшлося руських людей доглядати за нами?»[55]. У жовтні того ж року в житомирському лазареті ширилися розмови про те, що тамтешні сестри милосердя начебто краще ставилися до поранених полонених австро-угорців, ніж до росіян[56].
Проте у скалічених війною військовослужбовців значно більше підстав для обурення викликало пенсійне забезпечення, розроблене Олександрівським комітетом наприкінці 1914 р. Згідно з ним пенсіонерів розділили на 5 категорій. До 1-ї належали хворі та поранені воїни, що втратили до 15 % від загальної працездатності. Розмір пожиттєвої пенсії становив 2 руб. 50 коп. на місяць. Представникам 2-ї категорії (15–25 %) щомісячну виплату встановили у розмірі 5 руб.; 3-ї (25–30 %) – 8 руб.; 4-ї (30–60 %) – 12 руб.; 5-ї (повна втрата працездатності) – 18 руб.[57] Наскільки ці грошові виплати були мізерними, можна зрозуміти з розділу ІІІ[58]. Саме тому в спогадах Г. Григор’єва ми можемо прочитати про появу в Києві напередодні краху Російської імперії значної кількості жебраків-інвалідів з числа колишніх фронтовиків, що заразом слугувало потужною антирекламою війні: «Усіх ображало ставлення царя до своїх солдатів: копійчані допомоги змушували багатьох нещодавніх бійців іти попід стіни церков і соборів з простягнутою рукою»[59].
Рятуючись від війни
Масове біженство мирних жителів як нове соціально-економічне явище, стало однією з найбільш похмурих сторінок Першої світової війни. Аналогічно до появи в містах Правобережної України скалічених вояків російської армії, рух велетенської маси знедолених цивільних осіб розкривав перед тамтешніми мешканцями справжню картину війни, відмінну від «офіційної», представленої у пресі. Крім того, біженці, більшість з яких втратили фактично все, нерідко навіть деяких членів своїх сімей, які загинули у них на очах під час пересування[60], запускали ланцюгову реакцію страху, що проникав у масову свідомість правобережних городян[61].
Уже в перший місяць війни на дорогах регіону з’явилися валки з біженцями. Цей рух здебільшого був стихійним та хаотичним. Утікачі переважно були вихідцями з прифронтової частини Західної Волині та південно-західної частини Подільської губернії, куди в серпні 1914 р. на короткий час увійшли австро-угорські війська. Біженці рухалися в напрямку до Києва та Одеси. Восени в містах регіону намагалися знайти притулок мешканці Царства Польського[62], Галичини й навіть з грецьких Салонік. Згадані греки – 150 осіб – були підданими Російської імперії й залишили Османську імперію через небезпеку погромів. Вони прибули до Києва в листопаді[63].
Загалом соціально-вікова структура перших біженців мала достатньо строкатий характер: це були як заможні люди, які вирішили втекти подалі від можливих проблем, встигнувши при цьому взяти з собою цінне майно та гроші, так і ті, хто встиг зазнати лиха, безпосередньо перебуваючи у зоні воєнних дій, то ж прагнули залишити понівечену війною місцевість у пошуках кращого життя. Наприклад, на початку листопада 1914 р. у кімнаті чергового Бульварної поліцейської дільниці в Києві опинилися троє підлітків С. Дмитрак, В. Воловит та С. Хмелик-Согоцький, затриманих за «бездіяльне вештання й відсутність посвідок на проживання». Перші два були українцями, а третій – поляком. Усі вони мали австрійське підданство й жили в Тернополі. Після встановлення російськими військами контролю над містом їхні родини, як і переважна більшість галичан, опинилися на межі виживання. Хлопці вирушили на заробітки до Києва, оскільки саме там тоді начебто перебував узятий у полон старший брат С. Дмитрака. Усіх трьох було етаповано до Тернополя через відсутність документів[64].
У 1915 р. так званий «Великий відступ» спричинив появу нової, незрівнянно більшої хвилі біженців, що масово рушила до правобережних міст. Залежно від способу переміщення біженців у тилові губернії, виділяють два етапи цього процесу. На першому, який тривав протягом літа – початку осені 1915 р., основним способом евакуації цивільного населення були гужові перевезення. Другий, «залізничний», тривав від початку вересня до зими 1915 р. Основне навантаження щодо транспортування біженців було покладено на Південно-Західну залізницю[65]. Фактично, використання з цією метою перевантаженої залізничної мережі призвело до розладу транспортного господарства імперії, наслідки якого болюче вдарили по життю міського населення регіону. Водночас, якщо до початку літа переселення відбувалося більш-менш організовано, то після затвердженням О. Брусиловим інструкції про порядок вивезення працездатних чоловіків і реквізиції в районі дії 8-ї армії, за якою всі здорові чоловіки, крім євреїв, віком від 18 до 50 років відправлялися у Волинську губернію, розпочався неконтрольований процес. Масовість виселення чоловічого населення спонукала жінок та дітей до поспішної евакуації[66]. Євреїв з прифронтової зони виселяли повністю. Влада започаткувала цю практику ще від початку війни. Причиною депортації євреїв було переконання у їхній «суцільній неблагонадійності»[67]. Таким чином, станом на листопад 1916 р. у правобережних губерніях перебувало майже 250 тис. біженців[68].
Місцева преса детально висвітлювала проблеми біженства як нового масштабного соціального явища. Акцент робили на важкому матеріальному становищі біженців й пережитих ними у дорозі поневіряннях. Нерідко газети вдавалися до персоніфікації, а також передавали настрої місцевого населення в зв’язку з прибуттям до міст біженців. Загалом ставлення городян до біженців було прихильним. Ця прихильність базувалася на поширенні пропагандою свідчень про «звірства ворога» та природному співчутті з боку пересічних жителів. Серед широкого загалу панувала думка про священний обов’язок допомоги «братам, які перші зустріли, прийняли на себе жорстокий тягар війни»[69]. У часописах середини 1915 р. знаходимо безліч свідчень про доброзичливу реакцію городян на появу біженців. Досить типову для того часу ситуацію було описано в одному із серпневих випусків «Жизни Волыни». Тоді під час масового гулянь житомирян у центрі міста у супроводі гри військового оркестру на вулицях у великих критих фургонах проїхала партія біженців з околиць Холма. Коли один з фургонів зупинився біля пам’ятника О. Пушкіну, його одразу оточили городяни. Після того, як біженці почали розповідати про свої поневіряння, натовп став їм щедро дарувати гроші та їжу, яку купував у найближчих крамницях. Усе це тривало до пізньої ночі[70].
Проблема біженства знайшла своє відображення у вітчизняній мемуаристиці. Так, поява влітку 1915 р. на київському Подолі тимчасового табору для біженців справила неабияке враження на Д. Дорошенка: «Більш, як тиждень тривало видовище, яке, мабуть, було дуже схоже на якийсь невольницький ринок десь в Кафі або в Козлові в XVI – XVII століттях: юрби людей різного віку й полу сидять і лежать біля возів; надходять милосердні кияни і вибирають собі людей для послуг. Ось вибирають дівчину в наймичку і уводять. Ніхто не записує адреси, вона не прощається з родиною, йде, може на віки, бо як і де вони зустрінуться? Ось здоровий парубок іде кудись на роботу, ось жінка покидає чоловіка і йде в куховарки або покоївки. (…) А ось сидить на возі гарна дівчина в типовому гуцульському вбранні. Вона не хоче йти ні на яку роботу, вона розуміє, що в такому великому місті вона знайде собі легку «роботу» (тобто, повії – автор), та й в тих, що таку роботу пропонують, видно, недостачі немає»[71].
Зображений Д. Дорошенком образ біженки «легкої поведінки» органічно вписується в тезу про роль біженства як каталізатора асоціальних явищ у міста[72]. Поява біженців активізувала місцеві маргінальні прошарки, котрі стали використовувати образ скривдженої війною людини з корисливою метою. Це, зокрема, стосувалося й проституції, оскільки певною мірою жінка-біженка могла привернути чоловічу увагу не менше, ніж сестра милосердя. Приклад такої спекуляції на біженстві був яскраво показаний восени 1915 р. у газеті «Южная копейка». «Героїнею» сюжету стала Сонька Френдрик – легковажна дівчина, так зване «дитя вулиці», яка «заробляла» на життя перевтіленнями у жіночі образи, що користувалися найбільшою популярністю у чоловіків. За «модою» вона стежила постійно, оновлюючи свій гардероб відповідно до «потреб часу». На початку своєї «кар’єри» С. Френдрик розігрувала із себе гімнастку, вбираючись у строгу коричневу сукню та тримаючи під пахвою потріпаний підручник. Трохи згодом, в період зростання популярності спорту, вона не без успіху приміряла на себе образ атлетки. Коли мирне життя закінчилося, С. Френдрик стала «біженкою». Вона ходила по Києву в потріпаному жакеті й старенькому капелюсі та розповідала потенційним клієнтам трагічну історію своєї втечі з містечка, зайнятого німецькими військами. Щоб здобути увагу чоловіків псевдо-біженка розповідала про свої страждання під окупацією: жорстоке вбивство загарбниками коханого чоловіка, розграбування й спалення будинку тощо[73].
Удавання біженця також було популярним серед представників злочинного світу, адже це давало змогу позбутися кримінального переслідування й утертися в довіру до городян для ведення незаконної діяльності. Схоже, упіймати тих «біженців» поліції вдавалося не часто. Щоправда, у вересні 1915 р. київським правоохоронцям пощастило викрити шістьох осіб, котрі тоді замешкали в одній з мебльованих кімнат на Хрещатику. Власнику вони представилися як подружні пари Зброжеків, Рябчинських та Гоцманів. Усі шестеро були відомими варшавськими злочинцями: «чоловіки» – злодіями, що їздили містами («гастролери»), а «дружини» – повіями-злодійками, так званими «хіпесницями»[74]. На початку війни їх виселили за межі Варшавського військового округу та прилеглих до театру воєнних дій губерній за «непристойну поведінку». Однак замість від’їзду до «внутрішніх» губерній, злочинці прибули до Києва для заняття «хіпесними» та квартирними крадіжками[75]. Опосередковану причетність до згаданого польського міста мав Р. Залевський – кримінальний елемент, котрий спромігся мешкати в Києві на кошти Тетянинського комітету під виглядом «біженця з Варшави» до початку 1916 р., допоки його не арештували[76].
Поряд з цим набуло поширення перевтілення в образи біженців для видурювання грошей та речей в довірливих городян. Однак не завжди це завершувалося самою лише спекуляцією на доброчинності. 11 вересня 1915 р. громадськість Вінниці дізналася про випадок, що трапився у квартирі, розташованій на вул. Б. Хмельницького в будинку домовласника Славинського. Того дня туди завітали дві бідні на вигляд жінки, котрі вдавали із себе біженок. Вони просили мешканців квартири надати їм одяг, оскільки начебто через поспішну втечу всі речі вони залишили в колишньому місці проживання. Отримавши кілька суконь, «біженки» запропонували господарям помешкання погадати «на щастя». Зрештою, надмірна гостинність останніх призвела до крадіжки двох золотих перстнів, золотих сережок, коштовного хрестика й майже 6 руб[77].
Проте масштаби зловживань на болючій проблемі біженства годи було порівняти з реальністю жахливого матеріального становища переважної більшості біженців. На шпальтах тогочасних місцевих газет тема бідування цієї категорії громадян посідала одне з чільних місць. Так, наприклад, улітку 1915 р. «Южная копейка» у новоствореній рубриці «Силуэты жизни» ознайомила своїх читачів з низкою незручностей на київському залізничному вузлі, який тоді слугував транзитом для сотні тисяч біженців, що рухалися на схід: «Без жодного попередження з боку залізничної адміністрації вагони з біженцями ставлять в останній запасний шлях, і нещасні біженці, не підозрюючи, що їх далі не повезуть, терпляче чекають день, два, три, коли, нарешті, злощасний потяг рушить і повезе їх далі». Утім, досить часто розраховувати на безоплатний проїзд їм не доводилося: у кращому випадку вони мали право на пільгові ціни в разі пред’явлення залізничникам свідоцтва про приналежність до категорії біженців. Відсутність у більшості з них грошей іноді змушувала до облаштування вагонів під житла. Однак коли у влади виникала необхідність у вагонах, біженців негайно виселяли[78].
Газета ж «Киев» поневіряння біженців описувала в циклі статей під назвою «Картинки с натуры». «Натурники» потрапляли туди завдяки діяльності Київського відділу Всеросійського товариства допомоги, чиї уповноважені досліджували умови життя тих біженців, котрі зверталися до них по допомогу. Один з дописувачів, який сам втратив під час утечі з прикордонного району все свої майно, настільки глибоко перейнявся проблемами колег по нещастю, що надсилав до відділу щодня по 10–15 відповідних «картинок». Показовим є один із записів з його щоденника, опублікований у «Киеве» 25 січня 1916 р.: «Сосенков Петро. Мешкає за адресою: вул. Набережно-Хрещатик, 23. Хворіє 3 місяці ревматизмом. На роботу ходити не в змозі. Обідає в харчувальному пункті. Потребує білизну та пальто. Прохач – галичанин. Він мешкає разом з 20-ма іншими односельчанами. (…) Всі 20 душ займають буквально конуру. Сплять усі на голих дошках; обідають на пункті лише тоді, коли не працюють. Бруд за такого скупчення в одній кімнаті – неймовірний. Білизни, крім тієї, що на них, жодної. Всі обносилися й допомоги нізвідки не отримують»[79].
Подібними до них є історії, що містяться у зверненнях біженців до місцевих органів влади з проханням надання допомоги, оскільки в багатьох випадках вона була лише номінальною. Про це, зокрема, в жовтні 1915 р. відверто заявив вінницький повітовий предводитель дворянства князь В. Щербатов міському поліцмейстеру, адже тоді відкритий у місті Тетянинський комітет був обмеженим у фінансах. Тому тільки протягом 7–10 грудня 1915 р. князь отримав кілька листів з клопотанням про допомогу. Усі вони були написані жіночою рукою. Приміром, біженка Т. Михальська, будучи вдовою, мала на своєму утриманні шістьох дітей, двоє з яких були важкохворими і потребували невідкладного лікування. Інша прохачка, А. Колбусь, разом з чоловіком опинилася у Вінниці після їхнього виселення російською військовою владою з Люблінської губернії. Вона потрапила у фінансову скруту після того, як чоловік виїхав до Одеси в пошуках заробітків і там захворів. Натомість колишній мешканці Холмщини С. Онищук вдалося отримати в місті притулок завдяки наявності в ньому родичів, також біженців, котрі, щоправда, сильно бідували. Проте клопотання дівчини не зводилося до отримання грошової допомоги заради одного лише виживання: вона мала наміри продовжити навчання на жіночих педагогічних курсах, на що й потребувала коштів[80].
Висновки
Отже, події 1914–1917 рр. спричинили появу в містах Правобережної України великої кількості «прийшлих людей», що залишили свою домівку через різні причини, пов’язані з ходом бойових дій. За таких умов місцеве населення зіткнулося з кількома несхожими на них, та й, власно кажучи, одним на одного соціальними типами: австро-угорським військовослужбовцем у ролі окупанта, його полоненим земляком, пораненим солдатом чи офіцером російської армії та постраждалим від війни біженцем. Прихід «прийшлих людей» до міст, розташованих як у прифронтовій зоні, так і в тилу, прискорював формування негативного образу війни у масовій свідомості правобережних городян: а) вони були живими свідченнями руйнівного впливу воєнних дій на матеріальне становище, фізичний і морально-психологічний стан особистості; б) сприяли дегероїзації війни; в) викликання у місцевого населення почуттів страху й співпереживання при вигляді біженця і пораненого, неоднозначне ставлення до представників збройних сил держав ворожого блоку, багато з яких розмовляло знайомою для городян мовою, поглиблювали дисонанс між усвідомленням суспільством сенсу ведення війни й імперською військовою пропагандою.
Цей текст є скороченим та адаптованим варіантом розділу книги Тимофія Герасимова «Міста Правобережної України і Перша світова війна: повсякденна історія» (Вінниця, 2017). Публікується за згодою Автора. Усі права застережено.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.
__________________
Тимофій Герасимов – кандидат історичних наук, викладач Вінницького національного технічного університету. Сфера наукових інтересів: новітня історія України, воєнна історія, соціальна історія, повсякденна історія. Автор понад 60 наукових праць.
__________________
[1] Соловйов О. Міста Волині у вирі фронтового життя Великої Європейської війни. С. 112–117; Дем’янюк О. Ковель напередодні та в перші роки Першої світової війни (1914–1916 рр.). С. 91–95; Західне Полісся: історія та культура: монографія. Луцьк, 2012. 784 с.; Сердюк О. Біженство в Україні під час Першої світової війни // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. 2002. Вип. 4. C. 111–132; Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. 2009. Вип. 16. С. 196–240; Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914 – 1918 рр.): монографія. Харків, 2012. 568 с.; Кирієнко О. Військовополонені австро-угорської та німецької армій в українських губерніях російської імперії (1914 – 1918) // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Перша світова війна на Волині та Волинському Поліссі. Науковий збірник. Вип. 58. Луцьк, 2016. С. 181–184.
[2] Волковинський В. М. Бойові дії та військові операції на українських землях у період Першої світової війни. С. 26.
[3] Возвращённая контрибуция // Жизнь Волыни. 1914. 21 августа. С. 2–3.
[4] ЦДІАК. Ф. 301. Оп. 2. Спр. 131. Арк. 184.
[5] Набег австрийцев на Каменец-Подольск // Жизнь Волыни. 1914. 19 августа. С. 2.
[6] Брусилов А. А. Мои воспоминания. С. 77.
[7] Історія міст і сіл Української РСР: Хмельницька область. С. 308.
[8] Австрийцы в Каменец-Подольске (Из записной книжки врача) // Жизнь Волыни. 1914. 28 августа. С. 4.
[9] ЦДІАК. Ф. 301. Оп. 2. Спр. 131. Арк. 173.
[10] Набег австрийцев на Каменец-Подольск // Жизнь Волыни. 1914. 19 августа. С. 2.
[11] ЦДІАК. Ф. 301. Оп. 2. Спр. 131. Арк. 184, 366.
[12] Дем’янюк О. Й. Розгортання бойових дій на території Волинської губернії у 1915 р. // Військово-науковий вісник. 2013. Вип. 20. С. 49.
[13] Девять месяцев в Луцке // Киевская мысль. 1916. 10 июля. С. 2.
[14] Дем’янюк О. Ковель напередодні та в перші роки Першої світової війни (1914–1916 рр.). С. 92.
[15] У Російській імперії «росіянами» (русскими) називали етнічних росіян, українців та білорусів.
[16] Что делается в Ковеле // Жизнь Волыни. 1915. 6 ноября. С. 3.
[17] СоловйовО. Міста Волині у вирі фронтового життя Великої Європейської війни. С. 114.
[18] Что делается в Ковеле // Жизнь Волыни. 1915. 6 ноября. С. 3.
[19] Девять месяцев в Луцке // Киевская мысль. 1916. 10 июля. С. 2.
[20] В Ровно и Луцке // Юго-Западный край. 1916. 1 июня. С. 3.
[21] Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни. С. 105.
[22] Количество пленных австрийцев за время войны // Киевская мысль. 1915. 16 апреля. С. 2.
[23] Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни. С. 104–105.
[24] Илка Чёрный / На вокзале // Южная копейка. 1914. 11 августа. С. 4.
[25] Григор’єв Г. У старому Києві. С. 271.
[26] В эти дни // Жизнь Волыни. 1914. 6 сентября. С. 3.
[27] А. Бонч-Лубневский / Миниатюры // Подолянин. 1915. 3 мая. С. 3.
[28] Виктор Ват / «Новый» тип // Южная копейка. 1914. 29 августа. С. 2.
[29] Илка Чёрный / «Австрийцы» // Южная копейка. 1914. 29 августа. С. 4.
[30] В. Александрович / Пленные // Южная копейка. 1914. 2 ноября. С. 2.
[31] Пленные турки // Южная копейка. 1914. 20 ноября. С. 2.
[32] ЦДІАК. Ф. 91. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 25.
[33] ЦДІАК. Ф. 274. Оп. 4. Спр. 539. Арк. 11.
[34] ЦДІАК. Ф. 280. Оп. 1. Спр. 33. Арк. 18, 27, 52.
[35] Ерёмин И. А. Военнопленные Первой мировой войны в Западной Сибири // Известия Томского политехнического университета. 2007. Т. 310. № 1. С. 259.
[36] Владимироволынск // Жизнь Волыни. 1914. 1 сентября. С. 4.
[37] Кирієнко О. Ю. Маргіналізація суспільства. Становище жінок, дітей, військовополонених. С. 479.
[38] Пленные австрийские офицеры // Жизнь Волыни. 1915. 8 сентября. С. 3.
[39] Ерёмин И. А. Военнопленные Первой мировой войны в Западной Сибири. С. 260.
[40] Кирієнко О. Ю. Маргіналізація суспільства. Становище жінок, дітей, військовополонених. С. 477.
[41] Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни. С. 106.
[42] Ерёмин И. А. Забота о больных и раненых воинах в Западной Сибири в годы Первой мировой войны (1914 – 1918 гг.) / Известия Томского политехнического университета. 2006. Т. 309. № 6. С. 202.
[43] Вільшанська О. Л. Повсякденне життя і суспільні настрої населення. С. 445.
[44] Новоградволынск // Жизнь Волыни. 1915. 19 августа. С. 3.
[45] В еврейской больнице // Жизнь Волыни. 1914. 21 августа. С. 3.
[46] Открытие поляками лазарета для раненых // Жизнь Волыни. 1914. 29 августа. С. 3.
[47] К русским людям Волыни // Жизнь Волыни. 1915. 18 октября. С.3.
[48] ДАРО. Ф. 359. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 435, 525.
[49] ЦДІАК. Ф. 719. Оп. 1. Спр. 401. Арк. 384.
[50] ДАК. Ф. 163. Оп. 39. Спр. 503. Арк. 105.
[51] Г. Фурман / Дни нашей жизни // Южная копейка. 1914. 6 сентября. С. 2.
[52] Посетители // Южная копейка. 1914. 2 ноября. С. 2.
[53] ЦДІАК. Ф. 707. Оп. 258. Спр. 9. Арк. 114.
[54] ЦДІАК. Ф. 278. Оп. 1. Спр. 221. Арк. 176зв.
[55] ДАК. Ф. 163. Оп. 39. Спр. 503. Арк. 152зв.
[56] ЦДІАК. Ф. 1262. Оп. 2. Спр. 20. Арк. 181зв.
[57] Пенсии раненым и больным // Подолія. 1914. 7 декабря. С. 2.
[58] Наприклад, у жовтні 1916 р. 1 фунт білого хліба коштував 18 коп., 1 фунт яловичини – 60 коп., 1 фунт вершкового масла – 1 руб.
[59] Григор’єв Г. У старому Києві. С. 289.
[60] Оськии М. В. Неизвестные трагедии Первой мировой. Пленные. Дезертиры. Беженцы. Москва, 2011. С. 401.
[61] Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. С. 198.
[62] Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.). С. 30.
[63] Беженцы из Турции // Южная копейка. 1914. 9 ноября. С. 2.
[64] Заметки репортёра // Южная копейка. 1914. 22 октября. С. 2.
[65] Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали (1914 – 1918 рр.): монографія. С. 36–37.
[66] Кучера І. В. Добровільна і примусова міграції населення Східної Галичини в роки Першої світової війни Гілея : наук. вісник: зб. наук. праць. Вип. 19. 2009. С. 11.
[67] Оськии М. В. Неизвестные трагедии Первой мировой. Пленные. Дезертиры. Беженцы. С. 376.
[68] Жванко Л. М. Там само. С. 41.
[69] Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914 – 1918 рр.). С. 44.
[70] Беженцы в Житомире // Жизнь Волыни. 1915. 11 августа. С. 3.
[71] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914–1920. С. 52.
[72] У підрозділі 2.2. «Прояви девіантної поведінки в міському соціумі Правобережжя» автор зазначив, що біженство призвело до поширення в містах регіону нелегальної проституції, зокрема дитячої.
[73] Киевские негативы // Южная копейка. 1915. 14 октября. С. 2.
[74] На злодійському жаргоні хіпесницями називали повій, які обкрадали своїх клієнтів.
[75] «Гастролёры – хипесники» // Южная копейка. 1915. 3 августа. С. 3.
[76] «Беженец» // Южная копейка. 1916. 12 января. С. 3.
[77] В суботу 29 августа… // Юго-Западный край. 1915. 2 сентября. С. 3.
[78] Л. Бутовцов / Силуэты жизни. Беженцы // Южная копейка. 1916. 27 июля. С. 2.
[79] Картинки с натуры // Киев. 1916. 12 января. С. 3.
[80] ДАВіО. Ф. Д-200. Оп. 1. Спр. 835. Арк. 15, 34–36
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
