Коли я вперше замислилась над тим, які регіони обрати для свого дисертаційного дослідження, я хотіла вийти за межі звичних шаблонів та думала про Івано-Франківськ і Донецьк. Та якось, обідаючи з моїм добрим приятелем Олегом Юзефовичем, я запитала його, як чудового аналітика з металу і гірничодобувної промисловості: який регіон, на його думку, був би цікавішим для мого проекту про регіональні економічні еліти: Донецьк чи Дніпропетровськ? Він усміхнувся і спитав: «Орисю, а на які великі епохи ділиться російська історія, як думаєш? Отож, це – «до-петровська доба, петровська і дніпропетровська»[1].
Цей анекдот – не лише осмислена гра слів. Він вказує на явище, яке навіть у радянські часи було загадкою. Як могло статися, що у 1960-1970-х роках у Кремлі домінуючою групою були представники провінції – Південного Сходу України? У наукових і популярних джерелах поширене пояснення, що так було через покровительство та тісні особисті зв’язки, адже «чіпляння за полу» було характерною рисою процесу управління як в імперській Росії, так і в Радянському Союзі. Як писав Мерле Файнсод у 1953 році у своїй книзі «Як правлять у Росії», феномен особистої участі у кланах є невід’ємною складовою неформального життя партії. «Згідно свідчень політичних емігрантів, кар’єрне зростання в радянських реаліях відбувається тоді, коли хтось міцно чіпляється за поділ костюма відомого комуністичного діяча, творячи клан, що виходить на найвищий щабель або ж падає на найнижчий в радянській ієрархії, залежно від фортуни його покровителів»[2].
Радянська еліта в історіографії
Цей факт, на мою думку, значною мірою підсумовує спосіб мислення людей щодо функціонування регіональних еліт в Радянському Союзі і в його сучасних державах-наступницях. Деякі дослідники, які вивчають радянську бюрократію (до прикладу, Мерл Файснод, а згодом і його співавтор Джеррі Хоф), визнають, що ця ситуація насправді вказує на щось глибше, є немовби фасадом, який приховує «замасковані процеси бюрократизму і маніпуляції». Ця бюрократична гра є формою вираження радянської внутрішньої політики: назовні присутнє однопартійне керівництво державою, а всередині – доволі динамічна система з фракціями, які протирічать цій однопартійності, бо кожна з них намагається впливати на соціальну та економічну політику, розподіл ресурсів, формувати культуру, мати вплив на питання автономії та федералізації, вони теж сперечаються про багатозначне минуле, тощо[3].
З такої перспективи можна побачити радянську систему в іншому світлі. У своєму дослідженні я стверджую: щоб зрозуміти підйом Дніпропетровська в 1960-1970-х роках, треба сягати поза межі патронажу, клієнталізму, і зауважувати, що змінилося через десятиліття після смерті Сталіна в 1953 році. Розширення оборонного виробництва та економічних реформ вплинуло на регіональну економіку, а потім також формувало радянську політику. Ширший погляд та знання про регіональні зв’язки в Радянському Союзі, і, звичайно, в Дніпропетровську, дозволяють зрозуміти, що не можна пов’язувати переломні події 1964 року лише з відставкою Хрущова. Насправді те, що відбувалося в Україні частіше під час хрущовського періоду, а потім як складова пост-хрущовського перехідного етапу, є ключем до розуміння, чому саме був обраний Дніпропетровськ, а не інший регіон України чи Союзу загалом. Вивищення «Дніпропетровського клану/мафії» під керівництвом Брєжнєва насправді не аж таким інтуїтивно зрозумілим, якщо розглядати обставини більш детально і враховувати тенденцію ділити дослідження радянської бюрократії на окремі періоди, що формувалися в залежності від того, хто стоїть біля партійного керма. Такий підхід до Дніпропетровського феномена недостатньо висвітлений в історіографії.
Регіоналізм і політика виробництва зброї
В цій статті я зосереджуся, в основному, на регіоналізмі, на політиці виробництва зброї в Радянському Союзі і тому, як ці елементи змінили правила гри серед радянських бюрократів. Крім цього, я намагатимусь розповісти, як саме географічне розташування України вплинуло на формування цієї радянської системи, адже Київ і Дніпропетровськ не були єдиними радянськими містами, де розташовані підприємства оборонної галузі. Проте Україна досить чітко визначала лінію поведінки і політику у Кремлі від середини 1950-х до середини 1980-х років.
Мій висновок може видаватися занадто сміливим. Та працюючи в архівах на кількох рівнях бюрократичної ієрархії у Москві, Києві, Дніпропетровську, я зосереджувалась не лише на особистостях, але й на трансформаційних процесах. Я використовувала здобуті матеріали для того, щоб спробувати зрозуміти, як чиновники різних рівнів взаємодіяли між собою. Отже, уникаючи надмірних узагальнень та зайвої деталізації, я намагаюсь триматися середини у всіх відношеннях, бо переконана, що саме на проміжному рівні історія віднаходить свій баланс.
Особливо важливо спостерігати за змінами у побудованому середовищі 1950-х і 1960-х років, коли такі міста, як Дніпропетровськ, Київ і навіть Львів, були залучені до пріоритетного військово-промислового виробництва. Це призвело до створення великої галузі підприємств, конструкторських бюро, науково-дослідницьких інститутів та оборонних заводів не лише в Україні, але й у багатьох інших колишніх радянських республіках. З точки зору пострадянського перехідного періоду ці об’єкти стали важкою ношею для України. З історичної точки зору, вони започатковували важливі економічні зміни, які реалізовувались у хрущовський і брежнєвський періоди, і саме вони кардинально змінили політичний ландшафт Радянського Союзу. Щоб це обгрунтувати необхідно розглянути весь цей період, почавши з середини 1950-х і завершивши серединою 1980-х років.
Я зосереджуся на двох містах – Дніпропетровську та Києві та їхніх місцевих чиновниках, оскільки ті були зорієнтовані на втілення безлічі реформ (часто суперечливих) після сталінського періоду. Я розгляну еволюцію (або реконфігурацію) регіональних зв’язків еліти, представлю вплив роботи т.зв. «совнархозів», децентралізацію, а також зупинюся на трансформації міст і регіонів, залучених до роботи на оборонну галузь в СРСР.
Радянська спадщина – геополітична… економічна
Коли я писала дисертацію, минуле і сьогодення зійшлися разом, і це позначилося на кінцевому продукті. Війна на Донбасі та різний вибір олігархів значно вплинули на спосіб мого мислення. Вони прояснили мої дослідницькі питання і спосіб аргументації. Насамперед, регіональні мережі і зв’язки, які я описую, постали у той час, коли Україна була потужною складовою централізованої радянської держави, а історія, яку я намагаюся розповісти, хронологічно пов’язана з радянським періодом. Незважаючи на очевидну тяглість до і після 1991 року, більшість моїх героїв діяли як радянські бюрократи кінця 1930-х – середини 1980-х років. Те, що сталося з регіональними мережами еліт внаслідок розпаду Союзу, на мою думку, заслуговує окремого дослідження.
Беручи до уваги центральну роль Дніпропетровська в українській політиці, зовсім не дивно, що під час доленосних подій 2014 року регіон швидко зреагував на усунення Віктора Януковича, призначення позачергових виборів Президента України, на розмови про створення автономної республіку на південному сході України, та анексію Криму. Думаю, що людей серйозно непокоїло, який вектор оберуть Дніпро, Харків і Одеса у цій ситуації. І остаточна відповідь Дніпропетровська здивувала багатьох, а переді мною ця несподіванка поставила нове дослідницьке завдання: ще раз проаналізувати, як Москва, Київ і Дніпропетровськ взаємодіяли протягом трьох десятиліть, які передували ліквідації Союзу в 1991 році.
Інтенсивний розвиток відносин спричинили важливі економічні зміни, що відбулися в Радянському Союзі після Другої світової війни, а особливо після смерті Сталіна в 1953 році. Ці зміни передбачали, з одного боку, паралельну ремілітаризацію радянської економіки, а з іншого – децентралізацію у прийнятті економічних рішень та створення «совнархозів» у 1957 році. Ці дві реформи в певному сенсі суперечили одна одній, а напруження, яке вони викликали значною мірою сприяло переформатуванню політичного ландшафту Радянського Союзу, роблячи регіональні еліти з південно-західної периферії значно впливовішими, ніж раніше. Крім того, Україна була важливим джерелом впливу для членів Політбюро, що змагалися за контроль у боротьбі за правонаступництво після 1953 року, особливо це стосується Лаврентія Берії та Микити Хрущова[4]. Хрущов та його союзники через покровительство сприяли кар’єрі українців з ключових регіонів (Харків, Київ, Дніпропетровськ) через призначення їх на керівні посади в російській столиці. Таке переміщення українських чиновників до Кремля є класичним проявом патронажу. Але це також щось більше, бо йдеться не лише про сам факт патронажу, а про співставлення регіональної приналежності, елітних зв’язків з основними галузями промисловості, що формували відносини України з Москвою.
Післявоєнна трансформація Радянського Союзу
Трансформація регіонів України починається з післявоєнної реконструкції. Внаслідок Другої світової війни Радянський Союз був спустошений економічно, демографічно, а також інфраструктурно. На відміну від більшості країн Західної Європи, СРСР відновлювався лише власними силами[5]. Реконструкція була здійснена в той час, коли номенклатура відновлювалася після сталінських чисток і рахувала втрати від війни. Дніпропетровськ зазнав величезної руйнації[6]. Місцеві чиновники в 1948 році повідомили, що «німецькі орди» знищили 30% житлових будинків міста і зрівняли з землею майже 70% нежитлової інфраструктури (школи, лікарні, культурно-просвітницькі центри, комунальні будівлі). Проспект Карла Маркса «лежав в руїнах», а міські чиновники не могли належно забезпечити житлом населення, яке стрімко збільшувалося, незважаючи на те, що вони працювали з шаленою швидкістю, адже до 1949 року планували побудувати 735 будівель і два мільйони квадратних метрів житлового і робочого простору[7].
Ще з дореволюційних часів Дніпропетровськ був одним з найбільших центрів металургії та машинобудування, тому Ради виділили чималі кошти на повоєнну відбудову міста[8]. До 1949 року населення Дніпропетровська майже сягнуло довоєнного рівня завдяки притоку робітників на міські заводи, які відновлювалися. Навколо заводів формувалися міські нетрі, оскільки житла для всіх не вистачало. Подальша розбудова трьох 20-ти кілометрових промислових регіонів неподалік міста ще більше посилила дефіцит житла в Дніпропетровську[9].Саме на тлі цього явища радянське керівництво вирішило зробити Дніпропетровськ стратегічно важливим об’єктом для виробництва ракет.
Ще однією характеристикою повоєнних років стала демілітаризація радянської економіки. Виробники оборонної продукції повинні були переорієнтуватися на цивільно-військове виробництво, щоб краще задовільнити потреби виснаженого радянського населення, але вони не справлялися з цим завданням. Для Дмитра Устинова та очолюваного ним Комісаріату з питань озброєння все почало розвиватись досить успішно після того, як у 1946 році артилерійський маршал Микола Яковлєв – один з найбільших військових замовників Устинова – виявив інтерес до ракет великої дальності.[10] Устинов швидко скористався цим, відправивши свого заступника до Нордхаузена в Німеччині, де радянські артилеристи разом з авіаційними інженерами почали збирали інформацію про те, як виготовляли німецьку ракету В-2.[11]Як тільки з’ясувалося, що цей проект має майбутнє, Устинов одразу ж переконав Берію, Маленкова і Яковлева, а потім і Сталіна у тому, що краще зосередити увагу на виробництві ракет, аніж бомбардувальників[12] 13 травня 1946 р. Сталін підписав указ, який дав дозвіл радянській артилерії на виробництво ракет великої дальності.[13]
Це стало переломним моментом в радянській історії. Невдовзі після цього Калінінградська артилерійська фабрика №88 почала розробку ракети типу В-2 під назвою Р-1, яка лягла в основу створених у 1950-х та 1960-х роках перших радянських МБР (міжконтинентальних балістичних ракет) і космічних кораблів[14].
Ракети Янгеля, Літаки Антонова
Про роль України та її регіонів не часто згадується в драматичних розповідях про початки створення радянської ракетної програми, але це дуже важлива частина тієї історії. Кілька років опісля, у 1950 році, Київ та Дніпропетровськ почали претендендувати на створення нового заводу, який мав виготовляти супутники і ракети. В обох містах були підприємства, які можна було б пристосувати для виробництва ракет, а також великі університети, здатні підготувати відповідних фахівців. Спочатку спеціальна комісія вирішила, що це буде Київ, але Хрущов як генеральний секретар КПУ, який щойно завершив другий термін, сказав, що «українська столиця не повинна бути перетворена в закрите місто». Тому комісія ухвалила рішення обрати Дніпропетровський автомобільний завод для виробництва ракет[15]. Це рішення змінило вектор розвитку цих міст: Дніпропетровськ почав розвиватися як центр з виробництва озброєння, а Київ – виконувати роль столиці республіки. Змін зазнала також кар’єра місцевих чиновників, адже їхні кар’єрні шляхи зазнавали несподіваних поворотів через прийняття різних економічних програм, що тяжіли то в одну, то в протилежну сторони. Формалізована ремілітаризація, супроводжувана п’ятирічним планом 1959 року, мала серйозні довгострокові політичні та економічні наслідки для України, її регіонів та усього Союзу загалом.
У 1950 році дніпропетровський завод-586 (тепер відомий як «Южмаш») реалізував серійне виробництво Р-1. Місцевим чиновникам і тим, хто контролював виробництво зверху, швидко стало зрозуміло, що завод не зможе функціонувати самостійно, аби виконувати вимоги Міністерства оборони. Тому заводу необхідне місцеве конструкторське бюро, яке в закритому режимі тісно співпрацюватиме з інженерами на виробництві[16]. У 1954 році радянське керівництво створило в Дніпропетровську нове експериментальне конструкторське бюро ОКБ-586 для підтримки діяльності заводу-586.
Головним конструктором був дуже відомий на сьогодні Михайло Янгель. Йому було доручено розробити Р-12 (індекс ГРАУ — 8К63), нову балістичну ракету середнього радіусу з паливним запасом.[17]Переїзд Янгеля до Дніпропетровська мав додаткову перевагу, тому що сприяв послабленню «запеклої боротьби» між ним та головним розробником ОКБ-1 Сергієм Корольовим, який, до речі, теж був з України – з Житомира.[18] Створення конструкторського бюро в Дніпропетровську не лише розв’язувало суперечку великих особистостей, але й стримувало монополію Корольова[19]. Наявність кількох конструкторських бюро давало результат у вигляді більшої диверсифікації, конкуренції та підзвітності, а також різноманітності у виробництві. Радянське керівництво планувало розвивати подібні виробничі майданчики на Уралі та у Сибіру, оскільки не хотіло, щоб усі інтелектуальні та виробничі потужності зосереджувались у такому вразливому місті, як Дніпропетровськ, у пам’яті якого Друга світова війна була ще свіжою раною[20].
1950-ті роки стали переломним моментом не тільки для Дніпропетровська, але й для багатьох міст України, включно з Києвом. Незважаючи на те, що Київ не став основним містом-виробником ядерних ракет, зате він став головною опорою для радянської авіації завдяки своєму потужному академічному та інфраструктурному потенціалу[21]. Того ж року Петра Шелеста скерували з Ленінграда до Києва на посаду директора Авіаційного заводу №473 для здійснення контролю над виробництвом літака Ан-2, розробленого в Новосибірську. Будучи зразковим менеджером, він вміло керував заводом, що пройшов різні випробування. У 1952 році ОКБ-473 (згодом перейменоване на ОКБ «Антонов») було перенесено з Новосибірська до Києва, підсилюючи роль української столиці як центру розробки і виробництва радянських літаків[22].
Ефективна діяльність Шелеста на посаді керівника заводу привернула увагу партійних чиновників у Києві, які заохочували його піти у політику. У 1952 році він став членом Київської міської ради, посівши одночасно кілька інших посад в управлінні столицею. Крім цього, Шелест очолював державну комісію з планування при Раді Міністрів УРСР. Від цієї посади він спочатку відмовився, внаслідок чого його покарали, призначивши керівником меблевого виробництва в Україні. Це тривало недовго, оскільки в 1954 році Шелест був призначений головою Київської міської адміністрації, після чого став другим секретарем Київського обкому[23].
Консолідація республіканських еліт в Києві
Слід пам’ятати, що 1950-ті роки, зокрема 1954 і 1957 роки, були особливо бурхливими для політичного життя Києва. Це був ще один важливий аспект постсталінського перехідного періоду, разом з основними зрушеннями в регіональній економіці у Дніпропетровську та Києві. У 1954 році голова КПУ Леонід Мельников був офіційно позбавлений влади через неналежне проведення кадрової політики в західних областях, приєднаних до СРСР наприкінці Другої світової війни. Його змінив Олексій Кириченко, перший українець, призначений на цю посаду після 1938 року[24]. Мельников не був аутсайдером (народився в Чернігівській губернії в 1906 році), але був етнічним росіянином, а Кириченко був українцем з Херсона[25].Були також інші особи, які отримали користь від кадрових змін в республіці. Заступником голови КПУ став Микола Подгорний з Харкова[26]. Ольга Іващенко, яка працювала на заводах в Омську під час Другої світової війни, у 1954 році була переведена до ЦК КПУ, де вона пробула до часу звільнення в 1965 році[27]. Таких новопризначень у той час було багато. Чимало українських чиновників почали рух з регіональних посад до крісел у ЦК КПРС, потім стали кандидатами в члени Президії ЦК КПРС і пізніше членами Політбюро ЦК КПРС.
Цей кар’єрний рух київських еліт до Москви був дуже корисним явищем для Шелеста, оскільки він стрімко рухався вгору разом зі своїми босами з київської партійної верхівки.Але, як зазначає Юрій Шаповал, кар’єра Шелеста була нетиповою для радянського бюрократа, адже поєднувала у собі вузькорегіональну та промислову діяльність з участю у масштабних політичних процесах, що відбувалися по усьому Радянському Союзу.[28]Особливо важливою була міжінституційна боротьба в Москві, яку очолив Микита Хрущов. У 1954-55 роках він реорганізував ЦК КПРС і використовував його як зразок для впровадження значних змін в чиновницькому апараті середнього рівня в низці республік, включаючи Україну, Кавказ і РРФСР. Іншими словами, варто зауважувати не лише важливі перетворення в політично-економічному секторі України, а й те, як ці зміни вплинули на політику в Кремлі.[29]
Рушійною силою цих змін були реформи, які відбувалися в багатьох державних установах, економічних радах та на виробничих потужностях. Однією з них була діяльність «совнархозів» – великих регіональних економічних рад, які було створено 1957 року, щоб перебрати обов’язки з економічного планування і розподілу ресурсів, і, таким чином, перенести прийняття частини економічних рішень з Москви на місця. Спочатку ці регіональні економічні ради існували в трьох-чотирьох областях України, а з часом їх ставало дедалі більше. Теоретично, це було стимулом для економіки у прискоренні процесу прийняття рішень, але оскільки без координації в плановій економіці не обійтися, то процес таки ускладнювався[30]. Проте ясно, що «совнархозівські» реформи Хрущова завдали удару по міністерських привілеях.
Однією з найважливіших дилем була складність передачі повноважень Міністерством оборони регіональній владі, адже часто це стосувалося важливих економічних рішень. Стратегічно важливі підприємства, пов’язані з озброєнням, електроенергією та хімічною промисловістю, залишалися поза комплексним впливом цих реформ, оскільки були підпорядковані оборонному міністерству, а не обласним радам. Крім цього, директорам заводів доводилося координувати свої дії з місцевими чиновниками, що призводило до плутанини і безвиході[31]. Серед місцевих та регіональних еліт існувала боротьба впливів за новостворені інституції. То ж аби місцеві підприємства могли функціонувати, вони повинні були балансувати між впровадженням нового устрою та лояльністю до цих еліт.
Тому не дивно, що в цей період великої економічної реорганізації поширювалися критика та ідеї про недоречність цих реформ які, врешті-решт, стали обгрунтуванням для скасування «совнархозів».[32] Наталія Кібіта показала, що в цьому інституційному хаосі київські республіканські чиновники розглядали можливість розширити власний вплив, запропонувавши побороти цю економічну неефективність, за якою вслід йшла формалізація економічної та політичної автономії України в радянській системі. Це дозволило б республіканським елітам Києва контролювати планування і розподіл в межах адміністративних кордонів Української РСР. По суті, як стверджує Кібіта, київські еліти перетворили свої економічні претензії на політичні, і це ставало першочерговим викликом. Саме цей виклик згодом мотивував московських чиновників скасувати «совнархозівський» експеримент. І сталося це майже відразу після відставки Хрущова в 1964 році[33].
Взаємодія між гравцями величезної радянської бюрократичної машини, які реалізували дуже різні програми в період Хрущова, стала тією силою, яка творила українську номенклатуру. Ще одне важлива річ, яку показує дослідження Кібіти, полягає в тому, що республіканські еліти в Києві консолідувалися у більш ефективну потугу в межах великої радянської системи того часу. Як структури середнього рівня, які були посередниками між Москвою і регіонами, вони зміцніли завдяки цим позірно хаотичним реформам. Ось чому цей момент на зламі епох Хрущова і Брежнєва настільки важливий для розуміння цієї теми, адже йшлося не лише регіональні еліти, а й про те, що відбувалося з усією УРСР до і після 1964 року.
Підйом Дніпропетровська
Протягом 1960-1970-х років Дніпропетровськ став регіональною потугою. Хоча на початку 1950-х років виробництво ракет у місті почалося з певними труднощами, та згодом завод і конструкторське бюро під керівництвом Янгеля стали працювати набагато ефективніше. Він здобув авторитет щедрого директора, який дбає про матеріальні потреби своїх співробітників, на відміну від тих регіональних функціонерів і керівників, які, використують кожну нагоду для забезпечення власних матеріальних та житлових потреб, а також потреб своїх сімей[34]. Підхід Янгеля був настільки ефективним, що на підприємстві почав формуватися новий стиль керівництва, який також почали переймати місцеві чиновники, які краще розуміли тонкощі регіональних економічних реалій, аніж бюрократи в Москві[35].
Молоді фахівці описували Янгеля як ефективного менеджера, жорсткого, але з особистим та колегіальним підходом, який заохочував до дискусії, а не придушував її. На відміну від Лаврентія Берії чи Сергія Корольова, про гостру вдачу яких в ОКБ-1 ходили легенди, Янгель був більш схильний керувати конструкторським бюро, спираючись на обговорення, а не на диктат і страх. Цей підхід формував лояльність робітників до нього і відповідав духові того часу. Син Олександра Макарова згадує, як його батько відмовився від великодушної пропозиції Корольова переїхати до Москви («Приходьте і працюйте на мене, і ми пошлемо людину на Місяць…, а опісля підете у добре оплачувану відпустку»). Макаров відмовився, як він сказав «зрадити свого покровителя і друга Янгеля». Історик Кость Бондаренко переконує, що цей різновид відданості можна трактувати як ознаку того, що «серед дніпропетровців, особливо тих, які були залучені до оборонної галузі, поступово формувалася унікальна виробнича етика»[36].
Це допомогло підняти рейтинг Дніпропетровська, оскільки тимчасове подолання ворожості між Москвою і Заходом одразу після закінчення Другої світової війни до середини 1950-х років, згодом переросло у холодну війну. Ядерні перегони з розширенням впливу США та НАТО на європейському континенті дали потужний привід для випуску МБР і ракет середнього радіусу. Періодичні хвилі протестів в Угорщині, Польщі та Чехословаччині показали вразливість західного флангу СРСР. Як наслідок, до 1959 року радянське керівництво знову зробило пріоритетними військові витрати, а Дніпропетровськ, який вразив Хрущова своїми потужностями виробництва ракет («випікаючи їх, як ковбаски»), отримав статус закритого міста. Балістичні ракети середньої дальності (БРСД), які були створені та розроблені командою Янгеля в Дніпропетровську, пізніше розмістили на Кубі у 1962 році.[37]
Як статусне підприємство, яке працювало на оборонну промисловість, ОКБ-586 стало дуже помітним у місцевих звітах щодо обсягів будівництва житлових та інших приміщень у Дніпропетровську. Житлобудівництво є добрим матеріалом для порівняльного аналізу, який дозволяє побачити політику економічного розшарування. Наприклад, багатоквартирні будинки для інженерів і фахівців, які працюють на Янгеля, були (і залишаються) більш привабливими для мешканців. Вони сконструйовані з високоякісних матеріалів (цегла замість бетонних плит), і взимку у них тепліше. Крім того, більш продуманим було планування таких мікрорайонів, їх транспортного сполучення, громадського простору та дитячих майданчиків. Також бюджет будівництва був значно більшим, і під час зведення споруд здійснювали ретельніший нагляд і контроль.[38]
Ця різниця свідчить про значні відмінності у залучених на будівництво ресурсах: їх обсяг залежав від поставлених пріоритетів, а це можна вважати побічним наслідком застосування в СРСР системи економічного розподілу. Як зауважує Віктор Заславський, ця «система пріоритетів» призвела до стратифікації у державі, через що деякі регіони та професії були більш привілейованими. Саме це й характеризувало радянську система управління[39].Однак непропорційно велика увага до оборонної промисловості та військово-промислового комплексу в державному плануванні значно впливали на нерівний розподіл ресурсів, адже ті підприємства і регіони, які були залучені до оборонки, перетворювались у привілейовані зони. А в країнах з тотальним дефіцитом ці зони стають сферами, де процвітає тіньова економіка.
Тут ми торкаємося загальновідомих фактів про радянську систему, які, утім, варто дослідити глибше. На думку Віктора Заславського, відсутність диверсифікації в економіці призвела до серйозних наслідків. Великий комплекс озброєння Радянського Союзу був не просто загрозою для світового миру і стабільності, а й дестабілізував і послабив саму радянську систему[40]. З часом ця надмірна зорієнтованість економіки на оборону послабила основні компетенції місцевих і регіональних органів влади і спонукала їх вирішувати проблеми в тіні та використовувати свої владні позиції для особистої вигоди. Хоча, як вважає Сергій Жук, «Южмаш» використовував частину з виділеної йому суми (що становила мільярди рублів) на спонсорство «нових програм міста, ремонтних робіт та нових архітектурних проектів, включно з палацом спорту «Метеор» з великим критим басейном, футбольною командою «Дніпро», міським аеропортом, міським театром опери та балету», а також бібліотеками, музеями та будівництвом сучасних багатоквартирних будинків, і список досягнень можна продовжити[41]. Однак Дніпропетровськ був занадто великим містом для Южмашу, щоб завод міг вирішити всі його проблеми[42].
Територіальна стратифікація і формування кланів
Важливо зазначити, що вплив Дніпропетровська поширювався не лише на економічні питання, а на багато інших справ. Територіальна стратифікація (розшарування), що постала внаслідок існування системи закритих і відкритих міст і сіл у Радянському Союзі, не тільки спричинила нерівномірний розподіл привілеїв і ресурсів. На початку 1970-х років між Військово-промисловою комісією, Політбюро, Секретаріатом і дніпропетровськими чиновниками високого рангу сформувалися дуже тісні взаємини. Вихідці з цього регіону стали дуже впливовими у Кремлі. Микола Тихонов, керівник Дніпропетровського «совнархозу» (в 1950-х роках), в 1966-1976 роках був обраний до Ради Міністрів Радянського Союзу, згодом (у 1976-1980 роках) став першим заступником і головою Ради Міністрів СРСР (у 1980-1985 роках). Микола Щолоков, який працював з Брежнєвим у Дніпропетровську та Молдові, став всесоюзним Міністром громадського порядку в 1966-1968 роках, а потім міністром внутрішніх справ СРСР у 1968-1982 роках.
Георгій Цинєв народився і навчався у Дніпропетровську, саме тут він вперше призначений на державні посади. З червня 1964 року до лютого 1966 року був начальником 3-го управління КДБ, а в 1967-1970 роках – начальником 2-го Головного управління КДБ. У 1970-1982 роках був заступником Голови КДБ при Раді Міністрів СРСР. З січня 1982 до листопада 1985 років – перший заступник Голови КДБ СРСР. Віктор Чебриков теж народився в Катеринославі, де він в 1941 році вступив до Дніпропетровського металургійного інституту. Його навчання перервала війна. На фронті він був тричі поранений, отримав низку бойових нагород, в тому числі орден Олександра Невського. Після війни він по вернувся до Дніпропетровська продовжив навчання, закінчивши інститут у 1950 році. Відтак перейшов на партійну роботи в райкомі (1951-1960) і потім очолив міськком партії в Дніпропетровську (1961-1963). Після усунення Хрущова став другим секретарем Дніпропетровського обкому (1964-1967). В 1967 році його зазначили начальником відділу кадрів управління КДБ СРСР і через рік одночасно був заступником голови КДБ при Раді Міністрів СРСР. У січні 1982 року, він став першим заступником голови КДБ СРСР. З 1982 по 1989 рік Чебріков перебував на посаді голови КДБ СРСР[43]. Андрій Кириленко, який народився в місті Олексіївка біля Білгорода на Росії, у 1950-1955 роках був попередником Брежнєва як секретар Дніпропетровського обкому, а згодом став одним з найближчих союзників Брежнєва в Політбюро і очолив одну з найпотужніших політичних машин у Москві в 1970-х і 1980-х роках[44].
Кадрові зміни в Україні в 1965-1967 роках відобразили цю загальну тенденцію, показуючи що республіка була важливою ланкою для зусиль Брежнєва, спрямованих на консолідацію політичного контролю[45]. Наприклад, у жовтні 1965 року Брежнєв особисто зателефонував Шелесту, щоб обговорити призначення нового голови ради міністрів УРСР. Шелест та Микола Підгірний рекомендували Олександра Ляшка, першого секретаря Донецького обкому та секретаря ЦК КПУ, але Брежнєв “примусив” їх підтримати Володимира Щербицького з Дніпропетровська. Ляшко описав у своїх спогадах окремі розмови з Шелестом і чиновниками в Москві щодо цієї зустрічі. Він почував явний дискомфорт від того, як проходили переговори, і з обережністю маневрував між партійними лідерами в Києві та Москві, які були в відкритому конфлікті щодо його призначення[46].
Відновленні порядку в Радянській Україні
Переважання після 1970-го року представників Дніпропетровська, звідки був родом Брежнєв, у середовищі московської та київської еліт є особливо знаковим, якщо взяти до уваги взаємозв’язок радянської української економіки та військово-промислового комплексу. Висока концентрація оборонних виробничих потужностей в республіці пояснює посилення впливу українців назагал починаючи з середини 1950-х років[47]. Проте Дніпропетровськ був лише одним містом у розгалуженій мережі близько 50-ти міст і містечок, які «належали державі», виготовляючи озброєння та іншу військову техніку[48]. Теоретично, така розвинута мережа мала б привести до більш збалансованого розподілу влади.
Домінування представників Дніпропетровська у владній вертикалі вказує на те, що у цьому процесі діяли й інші фактори. У своїй книзі я доводжу, що центральна роль регіону у відновленні порядку в Радянській Україні – не тільки другої за розмірами, але й однієї з найбільш вразливих до соціально-політичних потрясінь у Східній Європі республіки – належить ще одному фактору, який об’єднує різні складові – регіоналізм, економічне виробництво та територіальність[49].
Значна частина вищого керівництва Києва відкрито сприяла хрущовським реформам, і з часом їх почали сприймати як відвертих поборників економічної та політичної автономії. У 1965 році Петро Шелест написав листа до ЦК КПСС в якому запропонував дозволити Україні безпосередньо вести торгівлю з дружніми соціалістичними країнами ближнього зарубіжжя (як от Югославія), щоб спростити торговельні зв’язки. Ця ідея, звісно, була відкинута лідерами, які щойно усунули Хрущова саме за втілення такої політики. Ба більше, вони активно розвернули в інший бік політику децентралізації, що проводилася під його керівництвом[50]. Для України це означало, що київсько-харківський «клан», який успішно керував при Хрущові (а це – Шелест, Підгірний, Семичастний та інші) більше не розглядався як надійний – його поступово усували з орбіти і замінювали особами з інших регіонів, переважно з Дніпропетровська.
З одного боку, Дніпропетровськ був природним середовищем відбору для керівництва Радянською Україною через тісні зв’язки з оборонним виробництвом. Тутешні чиновники, наприклад, Володимир Щербицький, з великим скептицизмом сприймали різноманітні заходи Хрущова – наприклад, «совнархози», розгалуження партії на промислове та аграрне крило. З точки зору політичних поглядів, вони були прихильниками повернення до централізації, що здійснювалась за брежнєвської епохи. Однак той факт, що його регіональні функціонери посіли найважливіші посади в Києві на початку 1970-х років, призвів до ще одного наслідку – ліквідації решток політичного плюралізму і в республіці, і, можна сказати, ширше в СРСР. Подібно до міста Дніпропетровська, Україна та СРСР не змогли гармонійно розвиватися завдяки недолугій моделі радянської економіки. Як писав у своїх мемуарах Віталій Катаєв, колишній інженер КБ «Південне», який став став функціонером ЦК, до кінця 1980-х років оборонна промисловість «значно зносилася»[51]. Її керівництво було нерішучим і непрозорим у прийнятті рішень, а також уражене непотизмом при розподілі контрактів. Такі ж риси простежувались у радянській політиці – симбіотичний зв’язок між оборонним виробництвом і політичною владою, які агресивно створювали власну завісу секретності на найвищому рівні.
“Центр” і “периферія” на фоні Горбачовських реформ
Коли Михайло Горбачов в 1985 році став генеральним секретарем, він був вражений ситуацією в Україні. Він поскаржився, що там було багато «експертів з бюрократії та безпринципних дилерів», які прагнули понад усе підтримувати давню систему і вороже сприймали перебудову і реформи, які він запропонував. За даними Горбачова, республіці загрожувала корупція, але Брежнєв «закрив очі на те, що відбувається», через особливу прихильність до України[52]. Ця динаміка не обмежувалася Україною. Найважливіші сфери загальносоюзного бюджету були таємними і доступними лише кільком членам Політбюро. Галузі, непідконтрольні генсеку Горбачову, включаючи витрати на оборону, зовнішню торгівлю, інформацію, що стосувалася КДБ, або стосовно інших осіб «у верхніх ешелонах влади», від кого Брежнєв був залежний», таких як перший секретар КПУ Володимир Щербицький, родом Дніпропетровська, або Дінмухамед Кунаєв з Казахстану[53].
За свідченнями Горбачова, міністром оборони Дмитро Устинов встановив монополію на всі військові витрати, на розвиток наукових досліджень і засекретив будь-які дані щодо використання фінансових та матеріальні ресурсів, призначених на оборону[54]. Військові витрати стали настільки ізольовані від партійного контролю, що в 1972 році радянським вченим довелося звертатися безпосередньо до Міністерства оборони для фінансування нової програми дослідження генетики. Галузь генетики була паралізована після історії з лисенківщиною, то ж вчені знали, що вони можуть сподіватися на фінансування своїх досліджень лише в тому випадку, якщо їхня робота буде якось захищена від впливу партії. Генетичні дослідження в Радянському Союзі були легалізовані в 1973 році за таємною програмою, яку було схвалено таємним указом. Метою програми була модернізація існуючої біологічної зброї та розробка генетично змінених патогенів, стійких до антибіотиків і вакцин.[55]
Якщо важлива інформація, що стосується оборони, була настільки таємною, то постають серйозні питання щодо ступеня партійного контролю над економікою та державною безпекою, а також радянською політикою. Відповідь Горбачова на цю схему і відсутність прозорості багато в чому схожа на реакцію Хрущова в післясталінські роки – демократизувати, передати владу, а політичну систему зробити відкритою[56]. На відміну від Хрущова, який прагнув збільшити партійний нагляд над економікою, Горбачов вирішив повністю звільнити партію від виконання нею адміністративних функцій. Таким чином, «саботуючи» центральний партійний апарат, як стверджує Стівен Коткін, Горбачов поставив республіки поза межі впливу Кремля і відкрив можливість для республіканських чиновників діяти відповідно до положень радянської конституції, яка дозволяли відокремитися від Союзу[57].
Горбачовська реорганізація бюрократичної машини мобілізувала деякі державні інституції, такі як Верховна Рада УРСР, яка в 1990 році оголосила суверенітет і постановила в межах України союзні закони замінити республіканськими. Рада також заявила, що має повноваження сформувати окрему армію і, якщо необхідно, ввести нову грошову одиницю для України[58]. Це була декларація повноважень суверенної держави, які свідчать про те, що принципи союзних суверенітетів несли в собі деякі внутрішні протиріччя. Насправді, ідея про вихід України з Радянського Союзу не була новою. Наприклад, у 1960 році Левко Лук’яненко, Іван Кандиба та деякі інші заснували Український робітничо-селянський союз, невелику та нелегальну підпільну організацію, яка закликала республіку вийти з Радянського Союзу на підставі статті 72 Конституції з 1936 року[59]. Заклики до ширшої федералізації наприкінці 1980-х років врешті-решт призвели до «параду суверенітетів» у 1990 році, під час якого радянські республіки вимагали формального юридичного відокремлення, а це, своєю чергою, призвело до розпаду Союзу наступного 1991 року[60].
Замість висновків: радянська спадщина, пострадянська еволюція
У цій статті, я намагалася показати, що у минулому і тепер важливо зважати на зміни у конфігурації місцевих владних структур в регіонах України. Увага до мінливих взаємин між Україною, Росією і регіонами не лише допоможе окреслити контури майбутньої боротьби, але й спонукає досліджувати те, що виходить поза рамки корисливих мотивів еліт у прийнятті рішень, або, як у випадку радянської бюрократії, зосередження на покровительстві як єдиному поясненні. Рішення регіональних чиновників формували місцеву інфраструктуру, а зміни в будівельній сфері своєю чергою покращували або погіршуували їхні позиції по відношенню до Києва, Москви чи інших потужних столиць. Врешті, коли хтось визнає, що радянська Україна, її столиця Київ та її регіони насправді не були периферією Радянського Союзу в плані управління і безпеки, тоді зрозумілішими стають глибші причини протистояння між Росією і Україною. Адже це не сварка між центром і периферією; це конфронтація, що розгортається в серці колишнього Радянського Союзу з усіма відповідними наслідками.
________________________
Статтю підготовано на основі дисертаційного дослідження Авторки “Коли Україна правила Росією: регіоналізм і номенклатурна політика після Сталіна, 1944-1990”. Цей текст частково було опубліковано англійською мовою: Kulick, Orysia. Global Arms Productionand Ukraine’s Unpredictable Soviet Inheritance. Jahrbuch für Wirtschaftsgeschichte / Economic History Yearbook.Vol. 60(2), 2019.
Переклала з англійської Ольга Зброжко.
У публікації використано світлини, надані Авторкою. Частину світлин, використаних у цій статті, запозичено з Архіву РІА «Новости», окремі фото походять з Bundesarchiv, а також з інтернет-ресурсів Creative Commons та Wikimedia Commons, де можна знайти повнішу інформацію про кожне зображення.
________________________
Орися Кулик – історикиня, директорка наукових досліджень в Українському музеї-архіві Клівленда (США), де працює зі спеціальними колекціями документів з історії таборів DP та обох світових воєн. Здобула науковий ступнь Ph.D. з історії у 2017 р. у Стенфордському університеті, успішно захистивши дисертацію на тему “Коли Україна правила Росією: регіоналізм і номенклатурна політика після Сталіна, 1944-1990.” Після цього обіймала посаду постдокторантки у Трініті Коледжі у Дубліні, де працювала у проекті “COURAGE” у рамках програми “Горизонт 2020” та досліджувала культурну спадщину непокори у колишніх соціалістичних державах.У 2018-2019 роках була постдокторанткою стипендії Петра Яцика в Університеті Торонто, працюючи над трансформацією своєї дисертації на монографію. Водночас розвиває другий проект — мікроісторію табору Дора-Міттельбау, з акцентом на групу рядових членів ОУН, які закінчили свій шлях у цьому таборі по обидва боки фронту.
______________________
[1] Леонид Млечин, КГБ. Председатели органов госбезопасности. Рассекреченные судьбы (google ebook: Litres, Oct 1, 2013).
[2] Merle Fainsod, How Russia is Ruled, (Revised Ed. Harvard University Press, Cambridge, MA, 1963), 236.
[3] Jerry F. Hough and Merle Fainsod, How the Soviet Union Is Governed (Cambridge: Harvard University Press, 1979).
[4] Amy Knight, Beria, Stalin’s First Lieutenant (Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1993); Sheila Fitzpatrick, On Stalin’s Team: The Year’s of Living Dangerously in Soviet Politics (Princeton: Princeton University Press, 2015), 232-233; William Taubman, Khrushchev: The Man and His Era (New York and London: W. W. Norton & Company, 2003), 223-226.
[5] Leonid I. Brezhnev, How it Was: The War and Post-war Reconstruction in the Soviet Union, (Aberdeen University Press: Great Britain, 1979).
[6] Moshe Lewin, “Rebuilding the Soviet nomenklatura, 1945-1948,” Cahiers du monde russe, 44/2-3, April-September 2003; For a good collection of essays on this period, see Juliane Furst, ed., Late Stalinist Russia: Society Between Reconstruction and Reinvention (Abingdon, Oxon (England); New York: Routledge, 2006).
[7] Державний Архів Дніпропетровської Області (ДАДО), ф. 5727, оп. 1, спр. 13, арк. 37-38.
[8] “№ 336: Из отчетного доклада горкома партии ІХ Днепропетровской Партійной Конфереций о Составе Городской Партийной Организаций и востановленние промишленность города. С отчетним докладом виступил первий секретар Днепропетровского обкома и горкома тов. Л.И. Брежнев, 8 февраля 1948,” in И. В. Васильев, Днепропетровску 200 лет 1776-1976: сборник документов и материалов(Киев: Наукова Думка, 1976), 320-323.
[9] Там же. Детальніше про масштаби знищення та відновлення виробництва в післявоєнному періоду: Ватченко, А.Ф. и Шевченко, Г.И., Днепропетровск: Путеводитель-справочник (Издательство: «Проминь», Днепропетровск, 1976), 56-99. Автори також вказують, що радянські дані показують, що офіційне населення Дніпропетровська до 1959 року становило 660,800, а до 1975 – 1,019,000. Для опису ситуації в поствоєнному Киеві, зверніться тут: Петро Шелест, «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали, за ред. Ю. Шаповала (Київ: Генеза, 2004), 98-101.
[10] Asif A. Siddiqi, “Russians in Germany: Founding the Post-war Missile Programme.” EUROPE-ASIA STUDIES 58 (8), 2004, 1131-1156.
[11] Там же, 1147-9.
[12] “№ 6: Докладная записка Л.П. Берия, Г.М. Маленкова, H.A. Булганина, Б.Л. Ванникова, Д.Ф. Устинова, Н.Д. Яковлева — И.В. Сталину об организации научно-исследовательских и опытных работ в области ракетного вооружения в СССР,” в Владимир Ивкин, сост., Г. А. Сухина, Задача особой государственной важности. Из истории создания ракетно-ядерного оружия и Ракетных войск стратегического назначения, 1945-1959. Сборник документов (Москва, РОССПЭН, 2010), 28-33.
[13] Там же. Також можна звернутися тут: «Постановление Совета Министров СССР от 13 мая 1946 года № 1017-419сс «Вопросы реактивного вооружения», в Задача особой государственной важности, 36-42.
[14] Siddiqi, “Russians in Germany,” 1147-1149; Boris Chertok, Rockets and People: Volume I, (The Nasa History Series, Washington, DC, January 2005), 13-7. In English: “Decree of the USSR Council of Ministers, “Questions of Reactive Weaponry,” May 13, 1946,” Wilson Center Digital Archive: International History Declassified. URL accessed June 7, 2019.
[15] Владимир Платонов, Южное созвездие: Кн. 1: Главные и генеральные (Днепропетровск: Проспект, 2008), 80-81; А. Ф. Белый [и др.], под ред. С. Н. Конюхов, Призваны временем. От противостояния к международному сотрудничеству (Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2004), 23-27; Sergei Zhuk, Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dniepropetrovsk, 1960-1985 (Washington, D.C.: Woodrow Wilson Center Press, 2010), 18-23.
[16] «Из постановления Совета Министров СССР № 4547-1799 «О ходе выполнения плана производства изделий Р-1 и Р-2 за 9 месяцев 1952 г.»,» в Задача особой государственной важности, 273-276.
[17] Лев Андреев и Станислав Конюхов, Янгель: Уроки и наследие (Днепропетровск: Арт-Пресс, 2001); Vitalii Katayev, A Memoir of the Missile Age: One Man’s Journey (Hoover Institution Press, Stanford University, Stanford, 2015), 24-28.
[18] Boris Chertok, Rockets and People: Creating a Rocket Industry: Volume II, (The Nasa History Series, Washington, DC, June 2006), 162-163.
[19] Asif Siqqidi, Apollo. 114. Андреев, Янгель: Уроки и наследие, 33-44.
[20] «Из докладной записки В.А. Малышева и других Н.С. Хрущеву об организации работ по производству ракет на Урале и в Сибири» // Задача особой государственной важности, 349-353.
[21] Платонов, Южное созвездие, 80-81; Конюхов, Призваны временем, 23-27.
[22] O.K. Antonov Papers, 1918-1990, Hoover Institution Archives (HIA), Stanford University, Box 1. 1990 interview with N.P. Smirnov; Шелест, «Справжній суд історії ще попереду», 98-101.
[23] Шелест, «Справжній суд історії ще попереду», 6-7; Ляшко, А. П., Груз памяти: Трилогия. Воспоминания. Кн. 3, ч. 1: на ступенях власти, (Киев: Деловая Украина, 2001),107-110.
[24] Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України) ф. 1, оп. 1, спр. 1157, арк. 8-10; ЦДАГО України ф. 1, оп. 24, спр. 2774, арк. 31-58, 68-74; “Melnikov’s Removal in the Ukraine, 17 July 1953,” CIA FOIA, Special Collection, The Ceasar, Polo, and Esau Papers, Document Number: 5077054e993247d4d82b6adb.
[25] Володимир Лозицький, Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки. 1918–1991 (Київ: Генеза, 2005), 193 and 229.
[26] Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ) ф. 7525 оп. 101, спр. 15, арк. 20-21.
[27] Лозицький, Політбюро ЦК Компартії України, 185 and 242.
[28] Шелест, «Справжній суд історії ще попереду», 98-101.
[29] Там же, 8-10; Yuri Shapoval, “Petro Shelest: 100th Anniversary of the Birth of one of Ukraine’s Most Spectacular Political Figures,” Den’, No. 6; William J. Tompson, Khrushchev: A Political Life (Basingstoke: Macmillan in association with St Antony’s College, Oxford, 1995), 130.
[30] Детальніше про децентралізацію в Україні можна звернутися тут: Nataliya Kibita, Soviet Economic Management Under Khrushchev: The Sovnarkhoz Reform (Routledge/Taylor & Francis Group: London and New York, 2013); Alec Nove, An Economic History of the USSR (Hazell Watson & Viney Ltd.: Great Britain, 1969).
[31] “№ 229: Из постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР № 726-348 «О создании баллистической ракеты Р-14», 2 июля 1958” в Задача особой государственной важности, 681.
[32] Kibita, Soviet Economic Management Under Khrushchev, 11-15.
[33] Там же.
[34] Михаил Янгель. Воспоминания о первом Главном конструкторе КБ “Южное,” под общ. ред. С. Н. Конюхова, сост. А. Ф. Белый и др. (Днепропетровск: ГКБ «Южное», 2006), 45-48, 90-94, 173-180, 183-186, 194-195, 241-242, 256-265; Владимир Платонов, Южное созвездие: Кн. 2: Соратники (Днепропетровск: Проспект, 2008), 41.
[35] Кость Бондаренко, Леонид Кучма: портрет на фоне эпохи (Харков: Фолио, 2007), 16-17.
[36] Там же.
[37] Boris Chertok, Rockets and People: Volume III: Hot Days of the Cold War (Washington DC, The NASA History Series, 2009), 90.
[38] ДАДО ф. 5727, оп. 1, спр. 123, арк. 2, 20, 21, 47, 70-1, 78, 82-6.
[39] Victor Zaslavsky, The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society (Armonk, N.Y.: M.E. Sharpe, 1994), xi-xii.
[40] Там же.
[41] Sergei Zhuk, Rock and Roll In the Rocket City, 20-22.
[42] Katayev, A Memoir of the Missile Age, 119.
[43] Sergei Zhuk, “Soviet Baby Boomers – Closed Cities, CHMO and Soviet Regionalism,”Russian History Blog, December 17, 2012; See also: Dnipropetrovsk vs. Security Service, Ed. by Vyacheslav Pikhovshek et al. (Kyiv, 1996), 8; Лозицький, Політбюро ЦК Компартії України.
[44] Jerry Hough, Democratization and Revolution In the USSR, 1985-1991 (Washington, D.C.: Brookings Institution, 1997), 86-99.
[45] Володимир Щербицький: Спогади сучасників. За ред. В. Ф. Возіанова, В. К. Врублевського, Ю. Н. Єльченка, Б. В. Іваненка, (Київ: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003), 245; Ляшко, Груз памяти: Кн. 3, ч. 2: на ступенях власти, 183-191.
[46] Ляшко, Груз памяти: Трилогия. Воспоминания. Кн. 3, ч. 1, 107-110; Hough and Fainsod, How the Soviet Union is Governed, 382. Геф і Файнсод припускають: “З причин, не зовсім зрозумілих, Президія Ради Міністрів була більш тіньовою інституцією.” Її склад часто загадковий, але мало того, що вони знали мало про Президію Ради Міністрів наприкінці 1970-х, припускають, що “тип чиновників, які сиділи в Президії РМ, були «дуже важливими людьми». Їх аналіз свідчить, що втручання Брежнєва у призначення глави українського колеги цього органу було насправді досить значним.
[47] Ronald Amann and Julian Cooper, Industrial Innovation in the Soviet Union (New Haven: Yale University Press, 1982).
[48] Katayev, A Memoir of the Missile Age, 111-119.
[49] Про вразливість України до заворушень у Чехословаччині, дивіться: Mark Kramer, “Ukraine and the Soviet-Czechoslovak Crisis of 1968 (Part 1): New Evidence from the Diary of Petro Shelest,” Cold War International History Project Bulletin, 10 (1998) 234–248; Mark Kramer, “Ukraine and the Czechoslovak Crisis of 1968 (Part 2),” Cold War International History Project Bulletin, 14/15 (2003/4), 273–368: Amir Weiner, “Déjà Vu All Over Again: Prague Spring, Romanian Summer, and Soviet Autumn on Russia’s Western Frontier,” Journal of Contemporary European History 15:2 (June 2006).
[50] П.Е. Шелест, “Письмо первого секретаря ЦК КПУ П.Е. Шелеста в ЦК КПСС о внешней
торговле УССР. 2 августа 1965 г.,” в В. Ю. Васильев, Политическое руководство Украины.
1938–1989 (Москва: РОССПЭН, 2006), 330-333.
[51] Vitalii Katayev, A Memoir of the Missile Age: One Man’s Journey (Hoover Institution Press, Stanford University, Stanford, 2015).
[52] Mikhail Sergeevich Gorbachev, Memoirs (London: Bantam Books, 1997), 176-177.
[53] Там же, 203-204.
[54] Там же, 262-264.
[55] Monica Eppinger, “Cold War GMOs: Regulation and Use of Synthetic Biology in Comparative Perspective,” February 12, 2016, Unpublished manuscript. She cites: Ken Alibek (with Stephen Handelman), BIOHAZARD, (New York: Random House, 1999), 40-41.
[56] Stephen Kotkin, “Stealing the State: The Soviet Collapse and the Russian Collapse,” The New Republic, April 13, 1998, 26.
[57] Там же.
[58] “Ukraine proclaims sovereignty,” The Ukrainian Weekly, July 22, 1990, No. 29, Vol. LVIII.
[59] Ivan Kandyba, Russian Unlawfulness in Ukraine: The Life of a Martyr (München: Ukrainisches Institute für Bildungspolitik, 1980), 1-8; Eduard Walker, Dissolution: Sovereignty and the Breakup of the Soviet Union (Lanham: Rowman & Littlefield, 2003), 33-34. Michael Brown, ed., Ferment in the Ukraine: Documents by V. Chornovil [and others] (London: Macmillan, 1971), 51.
[60] Walker, Dissolution, 55-86.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
