Мимовільні союзники. Польсько-українська співпраця у межах повоєнних Міжнародних конгресів історичних

Питання відповідальності істориків за місце своїх Вітчизн у свідомості світової спільноти, а водночас проблема об’єктивного історичного знання ніде не стояли так гостро як на Міжнародних конгресах історичних наук [1]. Починаючи від першого конгресу у Гаазі у 1898 р., національні історичні середовища усвідомлювали необхідність презентації своїх тез і концепцій на міжнародній арені. Наростання політичної напруги у європейській політиці супроводжувалося політизацією історичної науки, водночас історики зайняли чільні позиції у дипломатичному корпусі своїх країн. Вибух Великої війни на якийсь час загальмував поступ світової історичної дискусії, яка все ж з новою силою розгорнулася у міжвоєнне двадцятиліття. Новий клімат політичної та інтелектуальної співпраці, що запанував у Європі у відповідь на кошмари війни, створював для «нових» держав на сході можливість повернення на ментальну мапу європейських еліт. Певні шанси відкривалися і для української історіографії, навіть попри гірку поразку у визвольних змаганнях 1917–1921 рр. і відверту запізнілість націєтворчих процесів.

Складність нанесення України на ментальну мапу Заходу зумовлювалася панівною позицією «звичайної» схеми російської історії, відповідно до якої минуле усіх східнослов’янських народів розглядалося крізь призму російського державотворення. Конкурентну щодо такого погляду модель сформулював на зламі ХІХ і ХХ ст. Михайло Грушевський, але з огляду на обставини його пропозиція не мала широкої міжнародної рецепції. Змагання за історію України як окрему від російського історіописання наукову ділянку збіглося у часі з народженням глобальної Ойкумени істориків, яку прагнули збудувати учасники Міжнародних історичних конгресів. Ідеалом для них була просвітницька «Республіка вчених» (Respublica literaria) – наднаціональна спільнота людей науки, підпорядкована принципам політичної неупередженості, плюралізмові думок і боротьбі з національним еґо. Від входження до цього елітарного клубу напряму залежало «повернення до Європи», що стало ключовим завданням східноєвропейських інтелектуалів у ХХ ст. Для молодої української історіографії, позбавленої інституційної і державної підтримки, приналежність до згаданої Ойкумени набирала ще більшого значення, а одним зі шляхів здобуття міжнародного визнання став авторитет польської науки у світі. До 1960-х рр. Міжнародні конгреси історичних наук відігравали ключову роль у міжнародних історичних дебатах, а польські вчені зберігали вплив на функціонування цього важливого форуму. Тож польсько-українська співпраця на полях конгресів сприяла процесу легітимізації українських студій у повоєнні десятиліття.

Еміграційна Річ Посполита

Друга світова війна і її наслідки для народів, що опинилися під німецькою і радянською окупаціями принесла величезну хвилю політичної еміграції з усієї Східної Європи. Для поляків, чехів, литовців і українців слово «Ялта» протягом десятиліть уособлювало політичну немічність регіону, чия доля залежала винятково від волі сильніших держав на Заході і на Сході. Опинившись на чужині, вчені зі сходу континенту обрали для себе роль речників своїх національних спільнот, а поруч з суто академічними цілями наукову діяльність пов’язували з прославлянням національної справи. Етос незламної інтелектуальної еміграції незмінно супроводжував їхню повоєнну кар’єру, визначав характер наукового пошуку і оцінку світової політики. Відірвані від джерел, бібліотек та інституційної підтримки, вони були змушені шукати себе у несприятливих умовах еміграції, що неминуче вело до замкненості в «етнічне ґетто» і поглиблення комплексів щодо чужинців.

Воєнні перипетії безпосередньо відобразилися на діяльності Міжнародного комітету історичних наук (МКІН заснований у 1926 р. для розбудови міжнародної співпраці істориків) та його польських і українських членах. Чільні представники історичного середовища активні у міжвоєнний час загинули у горнилі війни (Марцелій Гандельсман, Броніслав Дембінський) або ж потрапили у неласку з утвердженням комуністичної влади (Владислав Конопчинський, Мирон Кордуба). Декому з активних учасників міжнародних історичних дискусій вдалося емігрувати. Вже у першу фазу війни професор Львівської богословської академії Микола Чубатий і професор Варшавського університету Оскар Галецький перебралися до Сполучених Штатів Америки, які все помітніше переймати роль глобального лідера. Опинившись на новому континенті, українські і польські вчені взялися за творення наукових установ, заснувавши у Нью-Йорку Польський науковий інститут (PIASA) і американську філію Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) [2]. Кадровий хребет обох інституцій становили передвоєнні вчені, що надавало польсько-українській співпраці певну інтелектуальну тяглість. Незмінним залишився і давній предмет суперечок, який, попри існування спільного ворога, суттєво ускладнював взаємини науковців, – майбутня державна приналежність Львова і Східної Галичини.

Досвідчений речник Ойкумени істориків Оскар Галецький, перед війною секретар Комісії інтелектуальної співпраці Ліги Націй, як ніхто усвідомлював її важливу політичну функцію. Створений ним Інститут, попри скромні фінансові можливості і суттєві кадрові втрати, прагнув продовжити передвоєнну традицію контактів з вченими з інших країн. Утримуючи зв’язки з представниками британського історичного середовища, О. Галецький прагнув також налагодження контактів у менш знайомому для себе американському світі. Допомагало у цьому особисте знайомство з Вальдо Леландом – багатолітнім секретарем Американського історичного товариства (AHA) і його представником у МКІН. Попри свої радше скромні наукові досягнення, Леланд славився організаційними здібностями і тішився незаперечним авторитетом як піонер міжнародної співпраці американських вчених [3]. Важливим фактором зближення зі східноєвропейськими ученими були релігійні переконання американського історика: як побожний католик, ще у 1917 р. він закликав створити у США окреме Католицьке історичне товариство [4].

Присутність Вальдо Леланда, на той час формального президента МКІН, серед почесних гостей інаугурації Польського наукового інституту у травні 1942 р. подавала надії на успішний розвиток східноєвропейських студій на новому континенті. Конференція істориків з Центрально-Східної Європи, організована з ініціативи PIASA наприкінці жовтня 1943 р., мала ж на меті відродження за нових обставин заснованої Галецьким і Гандельсманом Федерації історичних товариств східної Європи. Позитивний ґрунт для співпраці істориків Галецький готував своїми публіцистичними текстами, у яких писав про «поступ» у «приятельській співпраці» з литовськими і українськими істориками, «чиї погляди були значно менш антипольські, аніж офіційна позиція російської історіографії, давньої і нинішньої». Він з пафосом пригадував свою участь у діяльності Українського наукового інституту у Варшаві та спільної польсько-української історичної комісії [5]. Відкриваючи конференцію істориків з Центрально-Східної Європи, польські організатори раз по раз зверталися до передвоєнної традиції, що мало цілком прагматичний вимір. Польська дипломатія намагалась роздобути якнайбільше аргументів на користь утримання передвоєнних кордонів, використовувала для цих цілей провідних учених-емігрантів, які опинилися у США. Літературознавець Вацлав Ледніцький, запрошений у 1940 р. до Гарвардського університету, використовував свій науковий авторитет для здобуття в американській гуманістиці союзників польських поглядів. Так, завдяки йому гарвардський славіст-русофіл Самуель Кросс став прихильником Польщі. Також він заприятилював з російським еміграційним істориком Міхаілом Карповічем, котрий невдовзі поповнив ряди почесних членів PIASA [6]. Ефективній інформаційній кампанії слугували також контакти з українськими вченими. Збираючи інформацію про українські наукові і культурні передвоєнні інституції, Ледніцький мав на меті представити Польщу у вигідному світлі як толерантну країну, що наслідує традицію багатонаціональної Речі Посполитої [7]. Відродження Федерації історичних товариств у США за участі українських емігрантів з Галичини давало б американцям сигнал, що польський уряд і політичні еліти шукають порозуміння зі «своїми» національними «меншинами», на противагу щораз дужчій радянській пропаганді, також присутній у США [8].

Окрім почесних американських гостей, зокрема згаданого вже Вальдо Леланда, конференцію істориків Центрально-Східної Європи відвідав впливовий у міжнародних колах норвезький вчений Гальвдан Кут, організатор Конгресу в Осло 1928 р. [9]. Серед запрошених східноєвропейських вчених були представники чехословацької, естонської і української історіографій, від імені останньої виступив Микола Чубатий. У своїй доповіді про стан українського історіописання учений сформулював промовисте питання, щодо якого вже кілька десятиліть українські вчені вели активну дискусію: «Чому українська історіографія належить до категорії історіографій Центрально-Східної, а не Східної Європи?» [10]. Формулюючи у такий спосіб вектор виступу, Чубатий підкреслив існування «європейської» течії української думки, яка, визнаючи фундаментальне значення греко-візантійської культури, акцентувала елементи культури західної, тобто католицької, у формуванні цивілізаційного обличчя України. Як і Оскар Галецький, український вчений базувався на релігійний аргументах, протиставляючи приналежну до «Communitas Christiana» Україну «євразійській» Москві, яка історично розвивалася під панівним впливом монгольського світу [11]. Схожість наукових позицій Чубатого і Галецького створювала підґрунтя для дальшого обміну думками. Спільність бачення місця України у християнській Європі приховувала глибокий антагонізм у підходах до повоєнних кордонів і кривавих конфліктів часів війни. Водночас, участь Чубатого та інших українців у організованих Галецьким зустрічах відкривала українським вченим шлях до американського наукового світу. Конференцію у Польському інституті відвідав медієвіст з Університету Колорадо Гаррісон Томпсон, творець одного з перших американських часописів центральноєвропейського профілю «Journal of Central European Affairs», котрий запропонував Чубатому співпрацю. У результаті Томпсон опублікував статтю вченого про сучасні перспективи українського національного руху. Організовані поляками конференції переконали деяких американських професорів Колумбійського університету, зокрема у майбутньому прихильних до українців Філіпа Мозлі і Кларенса Маннінга, що конвенційні погляди на Східну Європу вимагають суттєвої ревізії, яка б враховувала національну і культурну багатогранність регіону. Престиж конференцій, що апелювали до міжвоєнної традиції співпраці істориків, допомагав привертати увагу американської суспільної думки до українського питання [12].

«Інтелектуальні сусіди»

Після 1945 р. проблема польсько-українського кордону все ж стала на заваді гармонійній співпраці між НТШ, що складалося переважно з галицьких емігрантів, і польськими науковими колами, зацікавленими у поверненні територіального status quo ante bellum. Оскар Галецький назвав  прийняті на Ялтинській конференції рішення щодо приналежності окупованих у 1939 р. східних воєводств Речі Посполитої «шостим поділом Польщі» [13]. Водночас кардинально змінився тон публічних виступів Миколи Чубатого. Хоч український вчений усвідомлював негативні наслідки радянізації Галичини і Волині, він не приховував своєї втіхи з приводу входження теренів на захід від Збруча до складу УРСР: «я та мої приятелі воліли злуку Західної України з українським материком, щоб не краяти живого тіла української батьківщини» [14]. Від готовності до далекосяжних компромісів, помітної ще під час війни, не залишилося і сліду. Ба більше, територіальні суперечки зіпсували відносини у середовищі давніх діячів прометейського руху. З надією на можливе відновлення на новому континенті діяльності  клубу «Прометей» (підтримуваного польським урядом осередку, що у міжвоєнний час пропагував ідею «звільнення» народів СРСР) Роман Смаль-Стоцький рапортував у листі до генерала Павла Шандрука: «Наша верхівка в Нью-Йорку дуже антипольська (а старий [президент УНР в екзилі Андрій Лівицький – О.А.] так все що міг то робив, щоби нас представити польськими агентами). Якщо би були на [прометейській] конференції поляки: то побачите, що підійметься. Тому може би поки що працювати underground – і скликати довірочну нараду» [15].

Попри дражливість політичних та наукових контактів з польськими середовищами, окремі емігранти усвідомлювали важливість їхньої підтримки для української справи, хоча б з огляду на більшу політичну вагу Польщі на міжнародній арені. Серед окремих галицький емігрантів з’явилися плани зменшення градусу політичної суперечки і використання позиції поляків для забезпечення корисних для українців цілей: підрив монополії російської візії історії східних слов’ян в американських університетах, залучення українців до панєвропейських ініціатив чи переконування американської адміністрації підтримати українську справу. У 1950 р. керівник відділу закордонних справ Української Національної Ради Степан Витвицький у листі до публіциста Івана Кедрина-Рудницького писав:

«Нам прийдеться розмовляти небавом з представниками польського лондонського уряду. Я вважав би в теперішніх обставинах за вказане залишити на боці всякі питання, які в теперішній момент не мали би вигляду на яку будь їх розв’язку, а змагати до зговорення відносно певних спільних нам і полякам інтересів і приєднати їх підтримку деяких актуальних наших вимог, особливо важних. […] Для нас же членство в Організації Європейського Руху, це виступ наш у сферу міжнародного життя в характері нації приналежної до Західної Европи і признаної до певної міри правним суб’єктом у міжнародних взаєминах. Маючи на увазі визначні впливи поляків […] було би не вказаним рознуздувати і так їх неприязні нам настрої» [16].

Сподіваного покращення клімату для політичних розмов так і не вдалося досягти: перемовини між представниками Української Національної Ради і польськими емігрантами, у яких брав участь зокрема Іван Лисяк-Рудницький, зазнали невдачі [17]. Утім, такі розмови створювали відповідну атмосферу для наукових контактів, які за безкомпромісності лідерів еміграції двох народів ставали сурогатом політичного діалогу. За іронією не «католицьке» Товариство Шевченка, а «православна» Українська вільна академія наук (УВАН), що складалася здебільшого з наддніпрянських інтелектуалів, стала для польських вчених головним партнером для розмов. У особистій адресовій книзі Галецького знаходимо лише контакти Української Академії [18]. Польський історик саме УВАН бачив як українського члена International Free Academy of Sciences and Letters, яка під керівництвом поляків об’єднувала науковців з-поміж уярмлених комунізмом народів [19]. Пов’язані з Академією історики, як Іван Лисяк-Рудницький чи Олександр Оглоблин, утримували певні стосунки зі своїми польськими колегами [20], а на тлі української еміграції УВАН виділялася неабиякою активністю у міжнародній співпраці [21].

Проте у перші повоєнні декади польсько-українська синергія на Міжнародних конгресах історичних наук будувалася під керівництвом міжвоєнних учасників Федерації історичних товариств Оскара Галецького і Миколи Чубатого. Хоча  формально кандидатів на конгрес висували національні, себто державні комітети, польські еміграційні інтелектуали за інерцією утримували помітні позиції у керівництві МКІН. Участь польської еміграційної науки у повоєнних конгресах у Парижі (1950), Римі (1955), Стокгольмі (1960) і Відні (1965) детально проаналізували Марія Заденцка і Рафал Стобецький [22]. Ми ж зосередимось на проблемі партнерства – більш чи менш усвідомленого – польських і українських вчених. Почати слід з констатації, що відроджений після війни міжнародний діалог істориків відразу набрав гострого політичного змісту, хоч формально дискусія стосувалася, здавалось б, далеких  від політики методологічних питань. Сприятливою для емігрантів обставиною були помітні відразу після війни впливи католицьких інтелектуальних кіл у керівництві конгресів. З ініціативи французького кардинала Ежена Тіссерана представники Апостольської столиці від 1938 р. офіційно входили до МКІН. Свої впливи у МКІН вони прагнули використати для спрямування інтелектуального діалогу на прийнятні для Ватикану християнські рейки [23]. Галецький відігравав визначальну і досі невивчену роль у зміцненні католицької інтернаціональної аґенди: саме він пролобіював входження до структур Ліги Націй провідного швейцарського католицького інтелектуала Ґонзаґа де Рейнолда, автора багатотомної La Formation de l’Europe [24]. Також здається невипадковим, що першу скрипку у виході української історіографії на міжнародну арену відігравав саме Микола Чубатий, близький соратник Йосипа Сліпого, напередодні війни керівник східної секції «Pax Romana». До США Чубатий прибув власне як представник цієї католицької інституції і відразу здобув прихильність впливових католицьких інтелектуалів і політиків: колеги Галецького у Фордемському університеті Дітріха фон Гільденбранда та навіть прихильного уніатам кардинала Тіссерана. Останній безуспішно підтримував кандидатуру Чубатого як професора кафедри історії Церковної Унії у Східній Європі при Католицькому університеті у Вашингтоні і сприяв піднесенню справи уніатів у СРСР на міжнародній арені [25].

Найімовірніше саме ватиканські і польські знайомства дозволили Чубатому взяти участь у двох повоєнних з’їздах, хоча всі обставини грали проти участі українців. Під тиском СРСР і прийнятої організаторами стратегії державного представництва діаспорні вчені не визнавалися репрезентантами української історіографії, хоча у Паризькому конгресі 1950 р. взяли участь (у складі французької делегації) Олександр Шульгин та Ілько Борщак (офіційна делегація з Українського Вільного Університету в Мюнхені у складі Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко і Бориса Крупницького не прибула до Парижа з фінансових міркувань) [26]. Нове керівництво МКІН, де провідну роль відігравав французький історик молодшого покоління Шарль Моразе, висунуло оновлену «екуменічну» програму, передбачаючи участь позаєвропейських континентів і більшу присутність адептів марксизму. Запрошення представників Радянського Союзу і країн соціалістичного табору (передусім Угорщини, Польщі і Чехословаччини) супроводжувалось створенням окремої Славістичної комісії – символічною демонстрацією доброї волі організаторів. Все ж ані представники держав-сателітів, ані радянська делегація не з’явилися у Парижі, хоч тези марксистської історіографії прозвучали у доповідях британця Ерика Гобсбавма і деяких репрезентантів школи Анналів. Дух нової, близької марксизму соціально-економічної історії мав помітний вплив на атмосферу з’їзду та ознаменував початок великої дискусії навколо методологічних підстав «нової історії» [27]. Попри ці свіжі віяння, польським емігрантам вдалося переконати організаційний комітет конгресу надати їм формальний статус «des historiens polonaise emigres» і виступити у межах Славістичної комісії [28].

У наступному конгресі, що відбувся у вересні 1955 р. у Римі, вперше після війни взяли участь представники радянського історіописання. Цього разу організатори не приховували своїх «екуменічних» цілей, з задоволенням вітаючи гостей з СРСР та інших соціалістичних країн [29]. Антикомуністичних еміграційних інтелектуалів дратували шкідливі з їхньої точки зору зміни у МКІН. Свою роль вони вбачали у поборюванні підпертого матеріалізмом марксистського підходу через «репрезентацію незалежної історіографії» (Оскар Галецький) чи «правдиво вільної історичної науки» (Олександр Оглоблин) [30]. На перший погляд нові тенденції у світовій історичній науці мали б дискваліфікувати українських діаспорних вчених. Справді, український учасник Римського конгресу Микола Чубатий не мав поважної академічної афіліації: у 1947–1952 рр. він був головою американського відділу НТШ, залишався поза університетським середовищем, а після 1957 р. осів на своїй фермі неподалік Нью-Йорка, де займався промисловим вигодовуванням курей. До того ж як політичний емігрант він не мав формальної державної репрезентації, а його головування у НТШ зробило Товариству недобру славу «виразної і незавуальованої організації „добрих католиків”, які не дуже то й затаюють свою нехіть і неприязнь до православних» [31]. Проте помітна уніатська спрямованість  поглядів українського вченого дозволяла йому вписатися у все ще досить міцний напрям еклезіальної історіографії, яка підкреслювала роль релігії у цивілізаційному розвитку Європи і мала вплив на перебіг конгресу у Римі.

Римський конгрес пройшов у атмосфері загострення конфлікту між «традиційною» і марксистською наукою. Польські емігранти, які все ще утримували керівні позиції у деяких комісіях МКІН (Галецький належав до церковно-історичної комісії, Маріан Кукєль до комісії з військової історії), виступили рішуче проти «радянізації» конгресу, а з огляду на зміни у Комітеті, поспіхом шукали союзників. Репрезентант української науки Микола Чубатий, на відміну від польських колег не був доповідачем, хоча декілька разів вступав у полеміку з представниками СРСР. Полум’яна дискусія розгорнулася довкола виступу Аркадія Сідорова про стан радянської історіографії. Характерно, що у дискусії над рефератом головними опонентами московського історика були саме українські і польські вчені. Чубатий виступив рішуче проти ототожнення радянської і російської історіографій, вказуючи на формально федеративний характер СРСР і декларативну окремішність української республіки. Історик звернув увагу на радикальні переміни у радянській політиці щодо історії на початку 1930-х рр., коли критиці було піддано провідного історика-марксиста Міхаіла Покровського та водночас засуджено за прояви «буржуазного націоналізму» чільного представника української історіографії Михайла Грушевського. Підтримка теорії «давньоруської народності», «переяславських тез» та переконання у неминучості «возз’єднання» України і Росії, унаочнювали російський націоналістичний характер радянського історичного канону [32]. Відкидаючи звинувачення у репресивній політиці щодо інакомислячих, радянська делегація запросила Чубатого особисто відвідати СРСР, на що українець відповів категорично відмовою та навів приклади свого брата і шваґра, розстріляних більшовиками. «Радянський контингент почервонів і не відреагував ані словом, – переповідав один з польських учасників. – Поволока доброзичливості зникла з їхніх обличь в одну мить, як у мультфільмах Діснея» [33].

Менш емоційним видався виступ Вацлава Ледніцького. Літературознавець піддав головній критиці тезу Сідорова, що лише макрсистсько-ленінська історіографія має монополію на об’єктивну правду. Об’єктивність радянського канону він підважив, наводячи приклад радикальних зворотів в оцінці окремих історичних явищ протягом 1920–1930-х рр., а свій виступ завершив похвалою дореволюційної російської історіографії, яка, за його словами, «здебільшого залишилася вірною об’єктивізму» у традиційному розумінні цього слова [34]. На окрему увагу заслуговує виступ гарвардського совєтолога польсько-єврейського походження Річарда Пайпса, який нагадав, що самі творці марксизму, Маркс і Енгельс, з погордою ставилися до «національних меншин» на сході Європи, а справжніх успіхів у дослідженні національного питання на східнослов’янському матеріалі досягли «буржуазні» українські історики Грушевський і Дорошенко [35]. Своєрідним підсумком завдань польсько-української (чи ширше центрально-європейської) участі у Римському конгресі стало висловлювання Оскара Галецького у дусі постульованого ним переосмислення місця Східної Європи у загальноєвропейській історії:

«Нас завжди цікавила давня федералістська традиція Польщі, але сьогодні ми йдемо далі. Ми використовуємо той факт, що на еміграції зустрічаємося з немарксистськими істориками-емігрантами з країн Балтії, України, з чехами, словаками, угорцями, румунами, сербами, хорватами, словенцями, болгарами і працюємо з ними над новою концепцією історичної ролі всього регіону між Німеччиною та Росією» [36].

«Вдарити по брехнях большевиків»

Політизація участі у історичних конгресах досягла свого апогею під час наступного з’їзду, що відбувся у Стокгольмі і Уппсалі у серпні 1960 р. XI Міжнародний конгрес історичних наук значно відрізнявся від попередніх. Жорстка критика Атлантичної спільноти під орудою США з боку радянських і деяких західноєвропейських істориків-марксистів викликала занепокоєння американських науковців, які до того неохоче брали участь у діяльності МКІН. Член Комітету за квотою Американського історичного товариства Дональд Маккей відчував особисту образу у зв’язку з виступами марксистів Богуслава Леснодорського і Ерика Гобсбавма, які були просякнуті гострим антиамериканізмом. У грудні 1956 р. на Славістичній сесії щорічного з’їзду AHA учасників попросили надати детальну інформацію щодо тематики їхніх досліджень. Ці повідомлення слугували кращому добору американських представників на конгрес у Стокгольмі і дозволили запропонувати теми, що викликали б найбільший спротив радянських і східноєвропейських істориків. Професор російської історії в Університеті Канзасу Освальд Бакус, не ховаючи свого обурення надмірним втручанням політики до аґенди історичної дискусії, заявив у листі до Маккея, що не хоче «бачити науки як знаряддя міжнародної політики», тим більше, що високо цінує досягнення деяких радянських вчених на ниві ранньомодерної історії [37].

Зовсім іншу позицію зайняли польські і українські історики з «вільного світу», для яких суперечка з радянським каноном історії Східної Європи визначалася етосом політичної еміграції і розглядалася у категоріях національного обов’язку. Польська еміграційна історіографія напередодні конгресу підготувала друковану версію виступів, опубліковану окремим номером «The Polish Review». До Стокгольму вирушили 5 польських вчених: Оскар Галецький, Леон Кочий, Маріан Кукєль, Маріан Каміль Дзєвановський і Зигмунт Ґонсьоровський [38]. З ініціативою участі української делегації традиційно виступив Микола Чубатий, котрий вже у 1957 р. розпочав перемовини з Дональдом Маккеєм і вів листування з провідними еміграційними вченими: Олександром Оглоблином, Богданом Кентжинським, Омеляном Пріцаком, Ярославом Пеленським і Василем Маркусем [39]. У листі до Оглоблина він детально окреслив головну спрямованість українських рефератів:

«наша ціль буде вдарити сильно по прарусскій теорії большевиків, це мав би робити мій реферат. Слід вдарити по Переяславських брехнях (Кентжинського реферат). […] Річ ясна, що не всі українські доклади повинні мати виразно офензивний характер; треба також із загально-наукової тематики, бо це робить добре враження: такими б мали бути реферати: проф. Шульгина, О. Великого, Пріцака та ще якийсь» [40].

Відтак, змагання з радянським каноном тематично стосувалося середньовічної і ранньомодерної історії, на якій зрештою концентрувалася історична дискусія на повоєнних конгресах. Висуваючи на перший план свій реферат “Київська Русь та формування трьох східнослов’янських народів”, Чубатий безпосередньо продовжував розпочату ще перед війною дискусію про початки української нації, яку увів на міжнародний форум Мирон Кордуба. Парадоксальним чином польський історіографічний канон, хоч у багатьох аспектах суперечив українській традиції, мав неабиякий полемічний потенціал у поборюванні радянської інтерпретації історії Східної Європи. Польські емігранти на чолі з Галецьким підтримували українські претензії до києво-руської спадщини, а видозмінена «яґеллонська ідея», підкреслюючи багатонаціональний характер Речі Посполитої, додавала аргументів у суперечці з «переяславськими брехнями» Москви [41]. У такий спосіб польські та українські історики, не завжди це усвідомлюючи, опинилися по один бік барикади у щораз більш запеклій ідеологічній дискусії з радянським історіописанням.

Попри особисте знайомство з президентом МКІН австрійським істориком Гайнріхом Шмідом (нагадаймо, учасником Варшавського конгресу 1933 р.), Чубатому не вдалося помістити українські реферати у головну програму з’їзду, тож активна участь українців, як і польських емігрантів, обмежилася Славістичною комісією, яка засідала напередодні конгресу у шведському містечку Уппсала (17–21 серпня 1960 р.) [42]. Остаточно українська делегація складалася з 8 осіб і мала неформальний характер, адже на практиці кожен з істориків представляв державу свого перебування. У складі делегації з СРСР до Швеції прибув один український вчений, фахівець з історії козацтва Володимир Голобуцький [43]. Участь українських емігрантів уможливила підтримка фінансованої американським урядом науково-видавничої групи «Пролог» на чолі з колишніми діячами націоналістичного руху Миколою Лебедем і Мирославом Прокопом, тоді як приїзд Миколи Чубатого профінансував створений ЦРУ Інститут з вивчення історії і культури СРСР у Мюнхені [44].

У перший день роботи Славістичної комісії проблему федералізму в історії Центрально-Східної Європи обговорив у своєму виступі Оскар Галецький. Захищаючи тезу про федеральний характер «польсько-литовсько-української Речі Посполитої», історик висловив жаль, що її не вдалося збудувати на міцному тріалістичному фундаменті. Польський вчений пішов відкрито всупереч традиційній польській історіографії, представляючи козацтво як національну силу і цілком легітимного претендента на руську державність. Переяславській угоді з Москвою 1654 р., що так і не принесла Гетьманщині сподіваної автономії, Галецький протиставив «багатонадійну перебудову федерації» відповідно до Гадяцького трактату 1658 р.з яким пов’язував нездійснений порятунок яґеллонського проекту у Центрально-Східній Європі [45]. Виступ польського історика викликав бурхливу реакцію радянської делегації. Володимир Голобуцький акцентував на «суспільному ярмі», яке поклало початок козаччині. Всупереч тезам Галецького, Голобуцький закинув йому ігнорування проблеми «суспільного і національного розвитку, що згодом призвів до революції Хмельницького і завершився об’єднанням України з російською державою» [46]. Ще критичніше до «яґеллонського» бачення східноєвропейської історії віднеслися інші радянські делегати – Борис Рибаков доводив, що слов’янський елемент мимоволі потрапив до литовської держави після розпаду «давньоруської спільноти» [47].

У такий спосіб Галецький, як і присутні на конгресі українці Микола Чубатий, Іван Лисяк-Рудницький і Ярослав Пеленський, опинилися в одному таборі критиків радянської візії історії Східної Європи, у якій марксистсько-ленінська форма лише формально приховувала наповнений російським імперіалізмом зміст. Згуртованості східноєвропейських емігрантів сприяла помітна під час Конгресу співпраця представників соціалістичного табору, у той час як представникам Заходу «бракувало інтелектуальної єдності» [48]. Дискусію після свого реферату Галецький оцінив таким чином:

«Маючи підтримку нашого бельгійського приятеля проф. [Клода] Баквіса, з задоволенням використав можливість предметної дискусії з радянською наукою, як з російською (проф. Рибаков), так і українською (проф. Голобуцький), чия нехіть до нас відрізнялася від поміркованого погляду української еміграції» [49].

Вказуючи на «поміркований погляд» української еміграції, Галецький безперечно усвідомлював, що його дещо ідеалістична оцінка яґеллонського політичного проекту не завжди збігалася з думкою українських колег. У характерний спосіб свій спротив щодо концепцій Галецького висловлював Іван Лисяк-Рудницький, вказуючи, що причини краху річпосполитського федералізму слід шукати не лише у ворожості сусідів, але і у його нездатності «пристосуватися до модерних відносин» [50]. Також український вчений відкидав «яґеллонську ідею» співпраці народів Речі Посполитої, як «фатальну концепцію», що стояла за химерним польським націоналізмом міжвоєнної доби. Він хоч і визнавав польсько-український союз чинником ослаблення гегемонії Кремля у Східній Європі, але саме у концепції давньої Речі Посполитої бачив найсерйознішу загрозу для спільного інтелектуального фронту [51]. Попри різницю у поглядах, Галецький з захопленням відзначав присутність на конгресі «ущипливого в полеміці, молодого і надзвичайно талановитого українця з Америки, проф. [Івана Лисяка-] Рудницького» [52].

Радикалізму Івана Лисяка-Рудницького щодо польських концепцій не поділяли інші українські учасники конгресу. Ярослав Пеленський, котрий лише розпочинав свою американську кар’єру, протягом наступних десятиліть зробив величезний вклад у переосмислення ролі Речі Посполитої щодо привнесення на українські землі західної культури і традиції громадянського суспільства [53]. З симпатією висловлювався щодо виступу Галецького Микола Чубатий, відчуваючи, вочевидь, спільність долі з польським еміграційним істориком. Його власний виступ, присвячений східнослов’янському націотворенню, зустрівся з гнівною критикою делегації СРСР, зокрема стовпів радянської медієвістики Бориса Рибакова і Міхаіла Тіхомірова. У той час як Чубатий відстоював українсько-білоруський характер Київської Русі і доводив безпідставність «позбавлення українського народу його найдавнішої історії», московські історики обстоювали концепцію давньоруської народності [54]. Оскар Галецький з симпатією оцінив виступ українця, «завжди сповненого темпераменту у полеміці з росіянами», водночас сам Чубатий неодноразово посилався на авторитет польського вченого у рецепції своїх тез [55]. У листі до Льва Добрянського, президента Українського конгресового комітету Америки (найбільшої політичної репрезентації української громади у США),  він назвав участь в історичному конгресі «найважливішою політичною подією в праці українців на еміграції в році 1960», а свої висновки, серед іншого, підтвердив думкою Галецького і реакцією радянських історичних кіл. Звертаючи увагу на ключову роль «правдивих приятелів» для підтримки присутності українців у міжнародній дискусії, він вказував на свої особисті заслуги на тлі пасивності НТШ і УВАН:

«Мої старі передвоєнні зв’язки з багатьма визначними істориками світа дають мені змогу неодно зробити чого не в силі зробити хто другий ані обі установи […] Розумієте що то значить дістатися нам українським істориками до Конгресу, тої установи, де в Екзекутиві засідають представники Совєтського Союза і мимо їх протесту наші реферати утрималися на програмі» [56].

Безпосереднім результатом зближення еміграційних інтелектуалів стала ініціатива обрання Оскара Галецького дійсним членом НТШ навесні 1965 р. – винятковий крок на тлі загальної практики обмеження членства українцями. На виразно позитивне ставлення польського вченого до української визвольної справи вказував на засіданні Товариства Микола Чубатий, який пригадав, що на Стокгольмському конгресі Галецький «у відношенні до совєтських істориків був нашим симпатиком» [57].

На практиці ж забарвлені ненавистю до Радянського Союзу виступи Миколи Чубатого не знаходили визнання навіть серед нечисленних американських учасників конгресу, що засуджували аж таке очевидне втручання політики в історіописання. Не випадково у нотатках з конгресу для «American Historical Review», виступ Галецького згадали, а про участь Чубатого спершу промовчали. Лише після чемного листа на адресу редакції, часопис помістив окреме повідомлення [58]. З огляду на конфлікт історика з керівництвом еміграційних наукових установ, виступи українських делегатів не були опубліковані в окремому збірнику. Розширена до розмірів брошури доповідь Чубатого вийшла друком лише у 1964 р. і не викликала серйозної дискусії [59]. Характерно, що вчений змінив погляд на український націоґенез з часів, коли як професор Богословської Академії у Львові полемізував з Мироном Кордубою. По війні він виступив з тезою, що українська нація сформувалася не у ХІІІ ст., як твердив у 1930-х, а у середині ХІ ст. і становила справжнє ядро «Княжої Русі-України». Залежність еміграційного історіописання від політичних обставин, яку бачимо на прикладі цієї еволюції поглядів, яскраво проявилася у випадку публікації його книги англійською мовою. Ще у 1966 р. учений надіслав манускрипт візантиністу Ігореві Шевченку, який протримавши його рік повернув автору без жодних зауважень. Поява у Гарварді україністики на чолі з Омеляном Пріцаком підштовхнула Чубатого до ідеї видання праці у серії «Гарвардських українських студій». У січні 1970 р. він переконував Пріцака, що книга має очевидну політичну вагу, а отримавши ввічливу відмову розпочав широку кампанію дискредитації гарвардського проекту в українській громаді. «Видання тої праці в англійській мові не є моєю особистою справою, а всенародною, – заявив у відкритому зверненні до еміграційного естеблішменту, додаючи, що у Гарварді, де панує «дух російського царського історика [Міхаіла] Карповича та славіста російсько-совєтського хову [Романа] Якобсона», бракує фахівців здатних справедливо оцінити його доробок. Як приклад навів емеритованого на той час професора Оскара Галецького [60].

Підсумки

Участь польських і українських вчених у конгресі 1960 р. була лебединий співом старшого покоління істориків-емігрантів. Для Миколи Чубатого Стокгольмський конгрес став останнім гучним міжнародним виступом; Оскар Галецький репрезентував польську «незалежну історіографію» ще у 1965 р. на конгресі у Відні, де його небуденні лінгвістичні здібності викликали захват українських колег, але сама доповідь не справила значного враження [61]. У 1960-ті давалася взнаки старомодність їхніх концепцій і надмірне, у випадку Галецького і Чубатого, акцентування на цивілізаційній і загальноісторичній ролі Християнства. Співпраця еміграційних вчених поступово вичерпувала себе, а молодше покоління воліло ближчої інтеграції з науковими середовищами своїх країн проживання. До цього докладалися структурні зміни у самому МКІН, де під тиском СРСР було фактично ліквідовано Слов’янську комісію, яка протягом десятиліть слугувала емігрантам тихою гаванню перед наступом ворожого матеріалізму. До того ж протягом 1960-х рр. невпинно обмежувалася роль американських прихильників міжнародної співпраці у межах МКІН, та зрештою американські історики так і не стали палкими прибічниками широкої присутності на цьому дискусійному майданчику. Не менш істотне значення мала поколіннєва зміна серед політичних емігрантів. З виходом на перший план істориків молодшого покоління на кшталт Ярослава Пеленського, Івана Лисяка-Рудницького, Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка суттєво змінилася функція «мимовільного союзу» з польськими колегами, як змінилися і самі «союзники». Якщо для старшого покоління українців визначальною залишалася матриця «залізної завіси», у якій історики по інший її бік апріорі сприймалися як більш чи менш свідомі союзники Кремля, молодше покоління шукало союзу з Варшавою, де все ж існували можливості для розвитку некомуністичної історіографії. У той час, коли у межах американсько-польської співпраці істориків Пеленський нав’язував тісні контакти з вченими з Польщі, Чубатий засуджував Пріцака за запрошення до Гарварду «комунізуючого історика» Збіґнєва Вуйціка – прихильника переосмислення традиційних анти-козацьких упереджень польського історіописання [62]. Визначальною для позиції молодшого покоління вихованих на Заході інтелектуалів була приналежність до групи «реалітетників», прихильників нового погляду на ситуацію за «залізною завісою», для яких еміграційні імперативи видавалися надто чужими. Не відкидаючи формули «мимовільного союзу» для перекроювання ментальної мапи західних еліт, головну вісь співпраці перемістили до Польщі, де у повоєнну добу викристалізувалася надзвичайно авторитетна школа соціально-економічної і середньовічної історії.

Трансформацію польсько-української співпраці у межах Міжнародних конгресів історичних наук на початку 1960-х рр. визначили також суттєві зміни характеру самої історичної дискусії, у якій колись панівна формула конгресів втратила свою монополію. Масштаб міжнародної співпраці у межах історичної Ойкумени зростав разом з невпинним технічним прогресом і практично необмеженою мобільністю вчених. Незмінними, утім, залишалися прагматичні обставини співпраці польських і українських істориків – тісний союз задля ревізії утверджених у західному світі упереджень щодо Східної Європи і оформлення привабливої оповіді про регіон. Польський історіографічний канон, видозмінений по війні за нових політичних обставин, слугував ефективним знаряддям інтелектуальної дерусифікації сходу континенту. Концепція Центрально-Східної Європи, що її Оскар Галецький запропонував на початку 1950-х рр. і послідовно популяризував у наступні десятиліття, структурувала простір між Німеччиною і Росією на антиімперський манер, формуючи відповідне підгрунтя для становлення українських студій [63].

Співпраця вчених мала тривалі наслідки в інтелектуальній історії регіону. Традиція міжвоєнної федерації історичних товариств і повоєнних зусиль емігрантів відродилася на початку 1990-х рр. у люблінському осередку, де з ініціативи Єжи Клочовського і Анджея Суліми Камінського відбулася серія зустрічей істориків-представників народів давньої Речі Посполитої. Учасники цих непозбавлених суперечностей дискусій намагалися випрацювати новаторське бачення історії регіону, звільнене від націоналістичних спрощень і привабливе для міжнародної публіки. На зміну колись мимовільному союзу прийшов цілком усвідомлений і солідарний виступ польсько-української «Республіки вчених», що не втратив актуальності і сьогодні.

Цей текст є доопрацьованим фрагментом дисертації «Пишучи історію «неісторичного» народу. Становлення українських студій і польсько-український історичний діалог у США, 1939–1991». Автор висловлює вдячність Лабораторії ім. Річарда Пайпса при Інституті політичних студій Польської академії наук за надану стипендію, що уможливила доопрацювання тексту.

У публікації використано ілюстрації, взяті з відкритих джерел та надані Автором.

Олександр Аврамчук – історик, Ph.D., дослідник інтелектуальної історії Центрально-Східної Європи. У 2021 р. захистив дисертацію у Варшавському університеті, присвячену вкладу польських інтелектуалів у творення українських студій у США під час Холодної війни. Нині працює над монографією про становлення американських східноєвропейських студій у повоєнні десятиліття.

[1] Ісаєвич Я. Міжнародні конгреси істориків // Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2009. Т. 6: Ла–Мі, с. 714–726; Erdmann K. Toward a Global Community of Historians. The International Historical Congresses and the International Committee of Historical Sciences (1898–2000), New York: Berghahn Books, 2005.

[2] Dorosz B. Nowojorski pasjans: Polski Instytut Naukowy w Ameryce – Jan Lechoń, Kazimierz Wierzyński: studia o wybranych zagadnieniach działalności 1939–1969, Warszawa 2013, s. 67–140; Лев В. Сто років праці для науки і нації: коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка, Нью-Йорк 1972, с. 24–55.

[3] Leland W. UNESCO and the Defenses of Peace, Stanford: Stanford University Press, 1948, 36 p.

[4] Leland W. Concerning Catholic Historical Societies // The Catholic Historical Review, vol. 2, no. 4, 1917, p. 386–399.

[5] Halecki O., Problems of Polish Historiography // The Slavonic and East European Review. American Series, vol. 2, no. 1, 1943, s. 238.

[6] Fragment z notatki na temat działalności politycznej Wacława Lednickiego w USA (od strony 5), без дати, ймовірно 1943, Aarchiwum Polskiego Instytutu Naukowego w Nowym Jorku (APIN), Kolekcja Wacława Lednickiego, folder 57, k. 230–233.

[7] Лист В. Ледніцького до І. Грабовської, 9.07.1943, APIN, Kolekcja Wacława Lednickiego, folder 59, k. 48.

[8] Rutkowski T. Pańska, szlachecka, faszystowska Polska w sowieckiej propagandzie, kulturze i historiografii 1917–1945, Warszawa: NCK, 2020, s. 329–390.

[9] Proceedings of the Conference on the History of East Central Europe // Bulletin of the PIASA, vol. 1, no 1, October 1942, p. 80–83.

[10] Czubaty M. Problems of Ukrainian historiography // Bulletin of the PIASA, vol. 2 no. 2, 1944, p. 339.

[11] Ibidem, p. 340–346.

[12] Чубатий М. Автобіографія / Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи в першому п’ятиліттю свого постання і діяльності 1963–1968, Рим 1969, c. 115.

[13] Halecki O. The Sixth Partition of Poland // The Review of Politics, vol. 7, no. 2, 1945 p. 144–147.

[14] Чубатий М. Автобіографія, с. 129; Czubatyj N. Ukraine: Between Poland and Russia // The Review of Politics, vol. 8, no. 3, 1946, p. 331–353.

[15] Лист Р. Смаль-Стоцького до П. Шандрука, 1948, Архів Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Нью-Йорку (АНТШ), Pavlo Shandruk Papers, folder 5, к. 85.

[16] Лист С. Витвицького до І. Кедрина-Рудницького, 6.11.1950, АНТШ, Ivan Kedryn-Rudnytsky Papers, box 2, folder 12, к. 16.

[17] У 1952 р. Іван Лисяк-Рудницький зустрічався з представником Ліги Незалежності Польщі Клаудіушем Грабиком. Notatka z rozmowy Klaudiusza Hrabyka z Iwanem Rudnyckim 2 października 1952 r., Archiwum Instytutu Józefa Piłsudskiego, Archiwum Klaudiusza Hrabyka, sygn. 3, k. 184–185.

[18] Adress book №1, APIN, Kolekcja Oskara Haleckiego, sygn. 50.23.

[19] Листи О. Галецького до М. Ветухова, 20.02.1958, 23.03.1959, Columbia University Archives, Mykhailo Vetukhiv Papers, box 3, 27.

[20] Лист З. Нагурського до О. Оглоблина, 14.07.1958, APIN, PIASA, sygn. 17.1086.

[21] Більше про дихотомію між Львовом і Києвом на прикладі НТШ і УВАН, див.: Луцький Ю. На перехресті. Спогади, Луцьк: Ініціал, 1999, с. 55–63.

[22] Zadencka M. Polish Exile Historians at the International Historical Congresses / East and Central European History Writing in Exile 1939–1989, red. M. Zadencka, A. Plakans, A. Lawaty, Leiden 2015, s. 156–189; Stobiecki R. Historycy polscy na uchodźstwie na Międzynarodowych Kongresach Nauk Historycznych // Dzieje Najnowsze, nr 3, 2002, s. 75–93; Його ж, Klio na wygnaniu: z dziejów polskiej historiografii na uchodźstwie w Wielkiej Brytanii po 1945 r., Poznań 2005, s. 110–157.

[23] Chamedes G. A Twentieth-Century Crusade: The Vatican’s Battle to Remake Christian Europe, New York: Oxford University Press, 2019.

[24] Shine C. Papal Diplomacy by Proxy? Catholic Internationalism at the League of Nations’ International Committee on Intellectual Cooperation // The Journal of Ecclesiastical History, 2018, 69 (4), p. 8.

[25] Чубатий М. Автобіографія, с. 117, 122–124.

[26] Атаманенко А. Українське історичне товариство та міжнародні історичні конгреси // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки, 2009, вип. 14, с. 262.

[27] Erdmann K. Toward a Global Community of Historians, p. 202–212.

[28] Stobiecki R. Klio na wygnaniu, s. 112.

[29] Erdmann K. Toward a Global Community of Historians, p. 230.

[30] Halecki O. Poland at the Tenth International Congress of Historical Science // The Polish Review, vol. 1, no 1, 1956, p. 18; Лист О. Оглоблина до Я. Пеленського, 7.06.1960, Ukrainian Museum and Library in Stamford (UMLSA), Jaroslav Pelenski Papers, box 2.

[31] Лист Л. Окиншевича до Ю. Шевельова, 5.10.1950, Columbia University Archives (CUA), George Shevelov Papers, box 10, folder 8.

[32] Atti del X congresso internazionale, Roma 4–11 settembre 1955, Roma: Giunta Centrale per gli Studi Storici, 1955, p. 113–114; Чубатий, Українська історична наука, c. 34.

[33] Jeśmian Cz. Wszystkie drogi prowadzą do Rzymu // Wiadomości, 16.10.1955, s. 3.

[34] Atti del X congresso internazionale, p. 112.

[35] Ibidem, p. 103–104.

[36] Ibidem, p. 122.

[37] Лист О. Бакуса до Д. Маккея, 4.04.1957, CUA, George Vernadsky Papers, box 21.

[38] The Polish Review, 1960, vol. 5, no. 3; Stobiecki R. Klio na wygnaniu, s. 129.

[39] Лист М. Чубатого до О. Оглоблина, 19.04.1957, UMLS, Mykola Chubatyj Papers, box 2.

[40] Там само.

[41] Про еволюцію «ягеллонської ідеї» у працях Галецького, див.: Аврамчук О. „Ягеллонська ідея” Reconsidered. Україна у працях Оскара Галецького (1891–1973) // Польські студії, № 10, 2017, с. 52–76.

[42] Листи М. Чубатого до О. Оглоблина, 6.07.1959, 23.11.1959, UMLS, Mykola Chubatyj Papers, box 2.

[43] Формальним керівником делегації був М. Чубатий, секретарем Я. Пеленський, членами: Т. Мацьків, Б. Кентжинський, Ю. Борис, Б. Галайчук, П. Феденко, І. Лисяк-Рудницький. Детальніше про участь українських істориків, у тому числі В. Голобуцького, див.: Юсов С. Українські вчені на ХІ Міжнародному конгресі історичних наук (Стокгольм, 1960 р.) / Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. 2014, вип. 19. с. 180–188; Атаманенко А. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність, Острог: Вид-во Національного університету „Острозька академія”, 2010, с. 362–378.

[44] Звіти українських учасників з перебігу історичного конгресу були переслані ЦРУ. У американських документах їхній автор фігурує під псевдонімом Aecassowary/29. Report № 1, Central Intelligence Agency’s Freedom of Information Act (CIA FOIA), „Aerodynamic”, vol. 19, no. 112, p. 4; Листи Я. Пеленського до М. Прокопа, 1960, UMLS, Jaroslav Pelenski Papers, box 2; Листи М. Чубатого до О. Фредеріксена, 1959, 19.07.1960, UMLS, Mykola Chubatyj Papers, box 2. Більше про «Пролог», див.: Камінський, „Пролог” у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону, Гадяч 2009.

[45] Halecki O. The Problem of Federalism in the History of East Central Europe // The Polish Review, 1960, vol 5, no. 3, p. 13.

[46] Report № 1, CIA FOIA, „Aerodynamic”, vol. 19, no. 112, p. 4.

[47] Report № 3, CIA FOIA, „Aerodynamic”, vol. 19, no. 112, p. 14.

[48] Лист українського працівника «Прологу» до американського координатора на ім’я Чарлі, 24.08.1960, CIA FOIA, „Aerodynamic”, vol. 19, no. 112, p. 3.

[49] Halecki O. Po kongresie historyków w Sztokholmie // Wiadomości, nr 44 (761), 1960, s. 2.

[50] Лисяк-Рудницький І. Дискусійні виступи на Міжнародному Історичному Конгресі / Його ж, Історичні есе, Київ: Дух і Літера, 2019, т. 2, с. 446–447.

[51] Його ж, Зауваження до коментаря професора В. Сукенніцького / Там само, т. 1, с. 164–167.

[52] Halecki O. Po kongresie historyków w Sztokholmie, s. 2.

[53] На цю роль вказував один з його учнів, Януш Дузінкевич: Duzinkiewicz J. Portrait of a Scholar: Jaroslaw Pelenski / State, Societies, Cultures. East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski, ed. J. Duzinkiewicz, New York: Ross Publishing Inc., 2004, p. 1–15.

[54] Actes du congres: XIe Congrès international des sciences historiques, Stockholm, 21–28 aout 1960s., Stockholm 1962, p. 38.

[55] Halecki O, Po kongresie historyków w Sztokholmie, s. 2.

[56] Лист М. Чубатого до Л. Добрянського, 1.11.1961, UMLS, Mykola Chubatyj Papers, box 2.

[57] Обіжник Дирекції в справі обрання нових Дійсних Членів, 25.03.1965, АНТШ, Pavlo Shandruk Papers, folder. 10, к. 73.

[58] Historical News // American Historical Review, vol. 66, no. 2 (Jan., 1961), p. 588; М. Чубатий до М. Прокопа, 7.08.1961, UMLS, Mykola Chubatyj Papers, box 2.

[59] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй, Нью-Йорк–Париж: Видання Організації Оборони Чотирьох Свобід України, 1964.

[60] Листи М. Чубатого до О. Пріцака, 14.01.1970, 15.04.1970, Harvard University Archives (HUA), Executive correspondence of the director of the Harvard Ukrainian Research Institute, 1965–1978, box 2.

[61] Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного Історичного Конгресу у Відні / Його ж, Історичні есе, s. 462–463.

[62] Листи Я. Пеленського до А. Ґейштора, 1974–1982, Archiwum Polskiej Akademii Nauk, Materiały Aleksandra Gieysztora, sygn. 1221, k. 61–90; Лист М. Чубатого до Є. Грабарчука, 24.02.1972, UMLS, Wasyl Lencyk Papers, box 6.

[63] Один з українських учнів Галецького, Василь Ленцик, ще у 1970-х підкреслював вагу концепцій польського історика для американських досліджень над Україною: Дововідь В. Ленцика «В справі гарвардських студій», 7.11.1971 (чернетка), UMLS, Wasyl Lencyk Papers, box 6.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці