Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери

Рецензія на книгу: Grzegorz Rossolinski-Liebe Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide, and Cult (Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2014).

Черговий раз думка про те, що українське суспільство ще далека від серйозної дискусії про особистість роль особистості Степана Бандери в історії України та Східної Європи з’явилася в мене під час відвідання Львова на початку квітня цього року. Тоді я планував побувати у музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького». Мені хотілося побачити чи щось змінилося в експозиції з часу мого останнього візиту туди влітку 2010 року. Під час короткого огляду мені здалося, що виставка здебільшого залишилася та сама. Тоді ж мене повідомили, що в музеї що йде презентація книги. Я не знав про що йде мова, але вирішив піднятися на другий поверх та все ж таки відвідати захід. Як виявилося, того дня в цьому приміщенні презентувалася нова брошура Миколи Посівнича, присвячена життєвому шляху Степана Бандери[1]. На цьому заході десь годину виступав автор. Його доповідь мала здебільшого агіографічний характер. Посівнич зовсім не торкнувся питання участі оунівців у злочинах проти євреїв, поляків та українців, які не розділяли їхні погляди. Судячи з питань після презентації, аудиторія, яка там зібралася, повністю підтримувала подібну версію викладення біографії Бандери. На мої запитання про антисемітський компонент в ідеології ОУН Посівнич та деякі люди з аудиторії висували «аргументи» та «посилання на джерела» на методологічному рівні 1991 року.

На превеликий жаль, не зважаючи на всі політичні, історичні та псевдоісторичні дискусії за практично чверть століття після падіння комунізму в Україні не було написано жодної (!) наукової біографії Степана Бандери. Як каже народне прислів’я, «святе місце пусте не буває», і за наукове вивчення біографії Бандери беруться закордонні науковці. Прикладом такої роботи може слугувати монографія пост-докторанта Берлінського Вільного університету Гжегоша Россолінського-Лібе, яку було видано у грудні 2014 року в Штутгарті. Ця книга – є докторською дисертацією автора. Попри моє не зовсім просте ставлення до цього дослідника як до лектора[2], можна констатувати, що його книга є спробою написати першу наукову біографію Степана Бандери та проаналізувати пам’ять про нього в українській діаспорі та незалежній Україні. Коли я отримав цю книгу поштою у січні цього року, то перше, що мене вразило в монографії – це її розмір. У книзі загалом 652 сторінки, з яких текст складає 559 сторінок. Хоча згідно стереотипу серед західних науковців про те, що «німці пишуть товсті книжки», навіть за мірками стандартів ФРН монографія Россолінського-Лібе є «завеликою».

Під час біглого перегляду, а особливо при уважному читанні в око падає те, що Россолінський-Лібе опрацював велику джерельну базу та має дуже гарну орієнтацію в історіографії не тільки польською, німецької та англійською, але й українською, російською мовами. Під час підготовки тексту автор працював в німецьких, польських, українських, американських, канадських та британських архівах. Поряд з цим деякі важливі документацій бази автором не були опрацьовані. Наприклад, Россолінський-Лібе мав досить тривалий досвід роботи в Києві, але так і не використав джерела з Архіву ОУН, який містить у собі досить багато мельниківських документів, що також стосуються періоду 1920-1940-х рр.  Хоча в монографії є посилання на Архів Провінції Альберта, Россолінський-Лібе не працював (принаймні в монографії нема таких посилань) у багатьох архівах Канади, де міститься важлива інформації з теми дослідження. Звичайно, всі канадські архіви опрацювати неможливо. По-перше це можна пояснити тим, що документи, пов’язані з українською діаспорою розкидані по різним містам Канади. По-друге, Канада є досить великою за розмірами країною, подорожі якою є дуже затратними. Але поряд з цим матеріали, наприклад, з колекції Петра Потічного, яка зберігається у бібліотеці рідкісних книг Томаса Фішера (Торонто)[3] або документаційна база «Осередку» (Вінніпег) могли б пролити багато світла на події, яким присвячена книга Лібе[4].

Хоча робот Россолінського-Лібе містить посилання на матеріали «усної історії», але ним цей пласт джерел був досить слабо використаний. До прикладу, автор фактично повністю ігнорує джерельну базу Фундації Шоа (USC Shoah Foundation) та колекцію інтерв’ю проведених командою отця Патрика Дебуа – Яхад – Ін Унум. Перша джерельна база представляє собою колекцію інтерв’ю євреїв, які пережили Голокост, а також Праведників Народів Світу. Цю джерельну базу створили у 1990-ті роки, але вона в багатьох аспектах безцінною і щодо вивчення ставлення членів ОУН до євреїв. Колекція Яхад-Ін Унум являє собою відео інтерв’ю з неєвреями, які були свідками Голокосту. Ці джерела представляють, головним чином, свідчення записані у другій половині 2000-х. Загальновідомо, що більшість «українських» свідчень про події літа 1941 року в Галичині та на Волині заперечують погроми або участь підпорядкованих ОУН формувань у цих заходах. Джерела з цієї колекції іноді приносять корисні для дослідників свідчення. Наприклад, один мельниківець говорив, що у Львові дійсно у 1941 році був єврейський погром, але цікаво, що його виконання він приписував не бандерівській «українській народній міліції», створеній урядом Ярослава Стецька, а батальйону «Нахтігаль», що підпорядковувався Абверу[5]. Іноді Россолінський-Лібе дуже некритично ставиться до певних «спогадів», як це є з книгою Євгена Наконечного «Шоа у Львові»[6]. Відомо, що Наконечному на період подій 1941 року був десятирічним хлопчиком. Ймовірніше всього, що під час написання свого тексту Наконечний користувався сімейним наративом, а не передавав власний досвід.

В книзі Россолінського-Лібе 10 розділів. Він аналізує міжвоєнну історії українських правих радикалів, політичне дозрівання Бандери, «українську національну революцію» 1941 року, злочини оунівців під час війни,  післявоєнну діяльність Бандери в еміграції, його культ в українській діаспорі та у незалежній Україні до кінця правління президента Віктора Ющенка. Не всі розділи монографії однакові за новизною та вдалим аналізом. Найбільш вдалим є 4-й розділ, присвячений подіям літа 1941 року в Галинчині та на Волині, колі оунівці спробували втілити в життя ідеї «української національної революції» та, співпрацюючи з німцями та беручи участь у погромах євреїв, намагалися утворити власне державне тіло. Наймеш вдалим є наступний 5-й розділ, де Россолінський-Лібе пробує аналізувати події 1941-1943 рр., коли Бандери вже не було в Україні. Особливо невдалими є параграфи присвячені злочинам ОУН (б) та її збройних формацій по відношенню до євреїв і поляків. В цьому уривку автор цитує в основному інших дослідників, а не аналізує нові джерела чи пропонує оригінальну інтерпретацію згаданих подій.

Для текстів та висловлювань Россолінського-Лібе, які мені особисто доводилося чути, властиве в деякій мірі зневажливе ставлення до досліджень історії ОУН, які проводяться в Україні або вихідцями з цієї країни. Монографія про Бандеру також демонструє подібні тенденції. У книзі є досить розгорнутий теоретичний вступ, де пояснюються деякі методологічні та термінологічні поняття та теорії. На сторінках 26-33 Лібе аналізує дражливе та політизоване питання про співвідношення ідеології ОУН та фашизму. Показовим є те, що автор цитує багатьох західноєвропейських дослідників, які займалися студія націоналізмів (в тому числі і зі Східної Європи), а не робить жодної загадки, наприклад, про дискусії поміж Олександром Зайцевим та Тарасом Курилом на сторінках ліберального львівського інтернет-ресурсу Zaxid.net[7]. Судячи зі списку літератури Россолінський-Лібе відомо про монографію Олександра Зайцева про український правий радикалізм у міжвоєнний період. У цій книзі, яка стала результатом багатьох років роботи в різних архівах, Зайцев висунув теорію про те, що існував особливий тип інтегрального націоналізму, який міг би перейти до фашизму за умови утворення держави – «усташизм». Ця ідея є оригінальною, хоча я з нею не погоджуюся і  критикував її[8], але показовим є те, що Россолінський-Лібе не приводить жодного посилання на подібні якісні дослідження та дискусії в Україні.

Одного разу я вже критикував виступ Россолінського-Лібе за неможливість ясно сформулювати ним те, що він розуміє оперуючи різними термінами на кшталт «фашизм», «український радикальний націоналізм», «український фашизм» тощо[9]. Читаючи книгу можна сказати, що на письмі автор може краще формулювати ті поняття, про які говорить публічно. Але в монографії все ж трапляються терміни, які автором не розшифровані. Так, у вступі Россолінський-Лібе пише про те, що існували «консервативні чи воєнні режими, як Антонеску, Хорті чи Пілсудського і фашистські режими, такі як Італія за часів Муссоліні, Німеччина в період Гітлера, а також режими, які певний час були фашистськими, але через деякий час поєднували націонал-консерватизм (виділення моє – Р.Ю.) з фашизмом, такі як франкістська Іспанію чи салазарівська Португалія» (С. 33). З тексту неможливо зрозуміти, що Лібе має на увазі під терміном «націонал-консерватизм» та які політичні партії та рухи, згідно з уявленням автора, його представляли (представляють). Мені також незрозуміла ситуація з приводу використання терміну «український геноцидальний націоналізм» (С. 531). Автор не дає пояснення, що він розуміє під цим терміном.  Чи Лібе говорить про ідеологію ОУН з 1929 року? Чи мова йде про 1941 рік? Чи йдеться тільки про ідеологію ОУН (б)? Чи ОУН (м)? Так само склалися обставини і з терміном «фанатичний суіцидальний націоналізм» (С. 532).

Аналізуючи текст можна сказати, що значна частина книги присвячена не власне біографії Бандери, але діяльності ОУН (б), її ідеології, політичній та мілітарній практикам. Тому іноді складається враження, що задекларована назва не зовсім завжди відповідає змісту. Так зокрема велика кількість сторінок присвячено, наприклад, висвітленню дискусії про сутність ідеології ОУН або події в Україні у 1941-1943 рр., на які Бандера не мав безпосереднього впливу, перебуваючи в німецькому ув’язнені.

Іноді Лібе сам того не бажаючи повторює  деякі офіційні оунівські постулати. Відомо, що одним з політичних та комеморативних ритуалів українців у міжвоєнній Польщі була традиція насипання могил або курганів українським січовим стрільцям. В цих акціях приймали участь самі різні політичні групи – від оунівців до членів КПЗУ. Россолінський-Лібе повторює післявоєнну версію цих подій офіційного  бандерівського «партійного історика» Петра Мірчука і пише, що саме члени ОУН давали інструкції своїм членам насипати «символічні кургани навіть там, де не поховано загиблих українських солдат» (С. 101), не згадуючи, наприклад про участь в таких акціях українських лівих з КПЗУ.

Великим питанням залишається наскільки був сильний вплив на ідеологію передвоєнної ОУН ідей біологічного расизму. Россолінський-Лібе  стверджує, що «в український націоналізм расизм та євгеніка проникають в контексті очищення української нації, мови, культури від чужинців – особливо від польського, російського та єврейського впливів з метою отримати чисту українську «расу»» (С. 111). До кінця не ясно говорить Россолінський-Лібе тільки про ОУН чи має на увазі більш ширший контекст. Як на мене, більш глибше ідеї расизму проникли не в ідеологію ОУН, в світоглядні ідеали Фронту Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер у промові до німецьких офіцерів дивізії СС Галичина 1 лютого 1944 року стверджував, що ФНЄ «був світоглядно дуже близьким до націонал-соціалізм»[10]. Одним з відомих пропагандистів расового антисемітизму на сторінках газети ФНЄ «Перемога» був Ростислав Єндик, праці якого навіть перекладалися німецькою у нацистському Райху[11]. Цікаво, що після війни він намагався захистити габілітаційну роботу «Антропологічна структура України з додатком завваг до палеоантропології Східної Європи» в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Мюнхені, де вплив мали члени мельниківської та бандерівської ОУН. Серед осіб, які надали позитивний відгук на роботу Єндика, був також один з «провідних расологів» вже загиблого Третього Райху Ханс Гюнтер. Частина рецензентів роботи з УВУ критикували «дослідження» Єндика за наявність «великої кількості фактологічних помилок».  Наприклад один рецензент писав, що «зменшення на Україні (кількості  – Р.Ю.) динарської раси на користь нордійської указує на те, що Єндиком руководили якійсь ненаукові наміри» та те, що «автор є фанатичним расіст»[12]. В результаті робота не була захищена, але показовим є факт того, що вона була розглянута та колишній ідеолог расистської теорії гітлерівської Німеччини навіть був запрошений в якості експерта.

В своєму дослідження Россолінський-Лібе значну увагу приділяє Другому Великому Збору ОУН в Кракові 31 березня-1 квітня 1941 року (С. 176-181). Цей Збір закріпив уособлення ОУН (б), як окремої організації та прийняв ряд рішень, які на думку автора, остаточно фашизували групу прихильників Степана Бандери. Політичний курс ОУН (б), прийнятий у квітні 1941 року був тоталітарний, ксенофобський (в тому числі антисемітський) та мало чим відрізнявся від інших фашистських програм зі Східної Європи того часу. Цікавим моментом є те, що Резолюція Великого Збору не мала прогітлерівських гасел. Але все виглядало не така однозначно. Перед скликанням Великого Збору ОУН (б) була створена Політична Комісія, головою якою був Степан Ленкавський, а членами – Іван Мітринга, Борис Левицький, Лев Ребет та Василь Ривак. В Комісії, як і в керівництві ОУН (б), були люди, які прихильно ставилися до ініціативи внести в програму заяву «про повну солідарність з націонал-соціалістичною Німеччиною»  та зробити її «ідентичною» з ідеологією НСДАП. Невідомо хто конкретно був прихильником такої версії програми і якою була особиста позиція Бандери в той час, але, за свідченнями Левицького, наприклад, Мітринга та Ленькавський, які відомі своїм ворожим настановою до євреїв у 1941 році[13], виступили проти прогітлерівських  пунктів у програмі ОУН (б)[14].

Аналізує Россолінський-Лібе також документ ОУН (б) під назвою «Боротьба та діяльність ОУН під час війни», який став по суті програмою того, що керівництво організації назвало «Українською Національною Революцією» та активно втілювало в життя влітку 1941 року у Галичині та на Волині й частково – пізніше на території Наддніпрянської України. Россолінський-Лібе, які і більшість істориків, які критично ставляться до ОУН (б) цитує доволі розлогі частини тексти, в яких євреї виступають у якості «ворожої» до українців етнічно-релігійною групою. Там зокрема говориться про те, що «національні меншини» розділяються на «дружні» (представники «уярмлених народів») та ворожі («москалі, поляки та жиди») (С. 181).  Показово, що подібні інструкції щодо створення органів самоврядування, поліції, ведення пропаганди та співробітництва з німецькою армією мала також ОУН (м). Хоча пропаганда мельниківців протягом всього періоду війни мала антисемітську складову, але показово є те, що у бандерівців ієрархія «ворожих» та «дружніх» народів  та ставлення до них під час захоплення влади були більш чіткіше прописані[15].

При створенні бандерівського Українського Державного Правління Стецько ввів до його складу декількох представників колишніх членів українських політичних партій. Там зокрема формально членами УДП були колишні активісти УНДО Юліан Павликовський, Олександр Марітчак та інші[16]. Россолінський-Лібе коментує введення до уряду небандерівців так: «Така кооперація з іншими політичними партіями чи політичними таборами була доволі типовою для деяких фашистських рухів, які потребували консолідації влади. Націонал-соціалісти, наприклад, співпрацювали з іншими політичним блоками, головним чином з консерваторами чи націонал-консерваторами до того як їх режим знищив всі політичні партії» (С 217). З цього пасажу видно, що Россолінський-Лібе не розуміє до кінця політичні реалії, які склалися в Західній Україні у період з 1939-1941 гг. За часів «прискореної» радянізації в Галичині та на Волині, як і в усіх «новоприєднаних» до СРСР земля у 1939-1941-му роках, були знищені всі політичні інститути та партії, які існували там до приходу більшовиків. Тож порівнювати співпрацю Гітлера та Муссоліні з консерваторами та іншими правими радикалами на шляху до встановлення диктатури є некоректними, бо, наприклад, УНДО як структури у 1941 році вже не існувало. Таким же чином бандерівці чисто з формальних позицій ввели до складу Української Головної Визвольної Ради (УГВР) у 1944 році декількох людей, які не належали до ОУН (б).

Досліджуючи події «української національної революції» 1941 року, Россолінський-Лібе пише про святкування «звільнення від більшовиків» Станіславова (зараз – Івано-Франківська), де в заходах разом з членами ОУН (б) та місцевого населення брали участь представники угорських збройних сил. Святкування супроводжували не тільки гаслами «Слава Україні!», «Слава Степану Бандері!», «Слава Адольфу Гітлеру!», але й «Слава союзній угорській армії!». Россолінський-Лібе зовсім не коментує таку співпрацю бандерівців та угорської армії в контексті того, що серед гасел, які ОУН виснула у 1941 році окрім антирадянських, антиросійських, антисемітських та антипольських були, зокрема,  і антиугорські. Так серед закликів Крайового проводу ОУН (б) 1 липня 1941 року говорилося: «Народе! Знай! Твої вороги Москва, Польща, мадяри, жидова – це Твої вороги. Нищ їх!»[17]. Особливо це цікаво в контексті того, що угорська армія зупинила декілька погромів у Західній Україні (С. 236).

Россолінський-Лібе локалізує «українську національну революцію» географічно Галичиною та Волинню, а хронологічно – літом1941 року. В цьому ключі з поля його дослідження випадає активність ОУН у центрі та сході України. Россолінський-Лібе пише досить побіжно про активність ОУН (м) у центральній Україні (С. 242-245) та  службу бандерівців в лавах допоміжної поліції (С.256-260),  зовсім не торкається проблематики участі членів «похідних груп» у створенні та керуванні місцевою адміністрацією та поліцією на сході України. В деяких містах сходу оунівці закріпилися в адміністрації та поліції та перебували там часто до кінця німецької окупації. Правда, їм приходилося приховувати свою партійну афіліацію (бандерівцям з осені 1941, а мельниківцям – з зими 1941-1942 рр.).

Один з проблематичних та політизованих питань залишається участь УПА у знищенні євреїв. У своєму дослідженні Россолінський-Лібе приводить велику кількість свідчень євреїв, що пережили Голокосту, матеріалів післявоєнних процесів, німецьких документів про участь збройних формувань бандерівців у вбивствах євреїв у 1943-1944 роках (С. 275-277). Не викликає сумнівів, що дійсно бандерівська УПА брала участь у подібних акціях, а у 1944 році знищувала «своїх» єврейських лікарів, яких СБ підозрювало у співчуванні радянській владі. Євреїв також знищували польські, а іноді і радянські партизани. Проблема в тому, що своїх свідченнях євреїв, які пережили атаки українських партизан по різному ідентифікують нападників.  Ті, хто пережив Голокост, називають озброєних нападників «бандерівцями», «бульбівцями» або просто «українцями». Це дуже схоже на те, як при описі подій 1941 року євреї називаються погромників (зокрема членів «української народної міліції»), не оунівцями чи бандерівцями, а «українцями» або найчастіше просто «українськими націоналістами». Тому в цьому ключі дуже важко дослідникам, використовуючи спогади євреїв, точно ідентифікувати групу та ототожнити її з бандерівцями, бульбівцями, мельниківцями або просто кримінальними елементами.

Аналізуючи причини масового знищення поляків на Волині, а також убивства євреїв УПА у 1943-1944 роках Россолінський-Лібе висуває чотири фактори, які сприяли цьому: «По-перше, це соціальна та політична становище українців у міжвоєнний та більш ранній період; по-друге, це воєнні цілі та стратегія УПА; по-третє, це вплив нацистської та нацистської ідеології; по-четверте, тому що не було сильної адміністрації на цих територіях (на Волині – Ю.Р.) під час зміни фронтів». Звичайно всі ці фактори були мали свій вплив. Поряд з цим Россолінський-Лібе ігнорує фактор «прискореної» радянізації на Волині у 1939-1941 рр., коли більшовики принесли в регіон свої методи управління та боротьби з реальними та уявними ворогами свого режиму, важливим елементом яких були репресії, депортації, примусова націоналізація майна та знищення в’язнів у тюрмах при відступі влітку 1941 року.

Россолінський-Лібе згадує про українців, які допомагали єврея та полякам під час німецької окупації, зокрема про 2 472 українця, яким Яд Вашем надав статус Праведників Народів Світу (С.280). Показовим в цьому ключі, що серед цих осіб був один з відомих діячів ОУН (б) Федір Вовк, який в період німецької окупації врятував єврейську родину. Відомо, що деякі загони УПА переховували євреїв і вони пережили війну[18]. Цю, «іншу» сторону автор монографія ніяк не коментує. В цьому ключі для істориків в майбутньому постає дуже багато питань в цьому ключі. Скільки людей з ОУН або УПА брало участь не тільки у знищенні, але і рятуванні євреїв? Коли це траплялося, то чия була ця ініціатива: особиста чи організації на локальному рівні? Якими були мотивації? Відомо, що деякі люди, які рятували євреїв роки війни були солдатами Вермахту, а то й членами НСДАП. Оскар Шиндлер – це класичний приклад. Відсутність досліджень на цьому полі продукує спекуляції з «іншого боку», коли прихильники ОУН, використовуючи фактично виключні випадки того, коли члени ОУН рятували євреїв, часто намагаються заперечити її антисемітську сутність в роки війни. Показовою в цьому ключі є позиція Володимира В’ятровича, який, наприклад, бере випадок того ж Федора Вовка та намагається показати, що погляди оунівця розділяли трохи не всі члени партії[19]. В Україні іноді навіть помірковані організації притримуються подібної лінії. В мене був випадок, коли я на початку лютого 2015 року прилетів до України і мені одна проукраїнська національно-ліберальна установа з Харкова запропонувала прочитати лекцію на тему моїх досліджень. Тоді я закінчив статтю, присвячену життєвому шляху одного мельниківця, який під час війни приєднався до айнзатцгрупи Д та брав участь у вбивствах євреїв в Україні, Росії та «антипартизанських» акціях в Білорусі. Коли я сформулював тему та надіслав її організаторам, мене вони повідомили, що слід «мати на увазі», що з подібної презентації «можуть скористатися» проросійські активісти в Харкові, що треба «зважити» тему, розказавши про те як оунівці рятували євреїв. Я відповів, що з подібними випадками професійно, читаючи першоджерела, не стикався і відмовився від виступу.

Коментує Россолінський-Лібе також програму ОУН (б), прийняту на ІІІ Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року (С.262-265). Ця програма, як відомо, в пропагандистському відношенні було спробою офіційно відійти від фашистської ідеології та спробувати вирватися від ідеологічної болотної пастки, яка тягла униз усіх європейських правих радикалів до спільної могили у глибокому трясовині разом з Гітлером та Третім Райхом на дні. Автор біографії Бандери стверджує, що відхід від «фюрерпринципу», відмови від національної дискримінації та антисемітизму, ліва риторика в питаннях економіки були спробою налагодити контакти з Великобританією та США (С. 265). Поряд з цим відомо, що подібна «демократизація» була тільки пропагандистським кроком, який відбувався на фоні знищення польського населення на Волині та євреїв, які пережили акції знищення нацистів та колаборантів. Але на скільки важко ця програма сприймалася самими оунівцями, особливо у питанні ставлення до вирішення «єврейського питання», добре демонструє таємна дискусія, яка у 1944 році заочно відбувалася між Дмитром Донцовим та Йосипом Позичанюком. Дмитро Донцов, хоча ніколи до ОУН не належав, але завжди був авторитетом для бандерівців. Один з активних членів ОУН (б) та член групи Генерального Секретаріату Закордонних Справ УГВР Володимир Макар так характеризував Донцова у своєму некролозі у 1973 році:  «…велика українська Людина, що вже за свого життя отримала рідкісне почесне звання формо творця нової української духовности, нового світогляду… творця українського революційного націоналізм…

… це одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, таких як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, що – як колись древні пророки – були одержимі великою фанатичною вірою в Правду України та її неминучу перемогу…

Шістдесят років – повних 2 покоління – Дмитро Донцов формував нову духовність української людини і української нації»[20].

До кінця свого життя Бандера вів переписку з автором «Націоналізму». За три з половиною роки до своєї загибелі він привітав Донцова зі східною Пасхою. У цьому листі зокрема говорилося: «Дозвольте скласти Вам сердечні побажання з празником Христового Воскресіння – радісних Свят і оновлення сил до дальшої Вашої не заступної праці над приготуванням нашого народу до національного Воскресіння»[21]. Перед війною працями Донцова, в яких вихвалялися Гітлера, Мусолліні, Дегрель та Франко, зачитувалися українські праворадикали в Західній Україні. Донцов стояв на радикальних антисемітських позиціях. У 1930-х він називав своїх політичних опонентів, лівих та лібералів «оборонцями жидівської демократії» та «шабесгоями»[22]. Показовим є те, що Донцов залишався людиною, яка ненавидить євреїв та ототожнює їх з більшовизмом навіть у післявоєнні роки. У своєму листі до одного з бандерівців 22 червня 1950 року він коментує те, що українська футбольна команда в Монреалі зіграла єврейською командою. Там Донцов критикує члена ОУН (б) Сербина за те, що він «закликав молодь грати з жидами-большевиками». За його словами «на цім мечу (матчі – Р.Ю.) українці набили жидів, але жиди набили двох українців, ніби то «гітлерівців». … на цім мечу роздавали летючки жидів, комуністів…»[23]. Позичанюк представляв найбільш помірковане крило лівих членів ОУН, але і його ставленні до євреїв були свої нюанси. Він був на 30 років молодше Донцова і мав зовсім інший життєвий досвід. За однією з версій, він був сином прачки. Після навчання у Ніжинському педагогічному інституті Позичанюк вступає до комсомолу. Він тривалий час бував с Москві та Ленінграді. У 1940 році його було направлено на комсомольську роботу до Львівського університету, українізованого Радами, на комсомольську роботу. В той час в Позичанюка стається якийсь ідеологічний злам. Він зв’язується з оунівським підпіллям. З Бандерою він не був особисто знайомий. При вступі німецьких військ до Львова він приєднується до похідних груп ОУН та вирушає на схід України, де його було заарештовано та відправлено спочатку до Кракова, а потім до концтабору Аушвіцу разом ще з групою з 140 членів ОУН (б). Не зовсім з’ясовані обставини його звільнення звідти. За одною з версій «волинякам та Позичанюкові  пощастило вибрехатися на переслуховуваннях і їх було звільнено»[24]. Невідомо, чи брав він участь у погромі у Львові влітку 1941 року, але є свідоцтва того, що в період своєї співпраці з більшовиками Позичанюк розділяв антисемітські погляди. За словами одного з його друзів: «Позичанюк, як і інші члени комсомолу, мали недружню настанову до «старшого брата» – росіян і до комуністів єврейської національности. Були нарікання на інструкторів російської і єврейської національностей, які на працю серед комсомольців українців були прислані з чужих сторін»[25]. Під час дискусії у 1944 році Донцов звинувачував керівництво ОУН в краї в тому, що нова програма дуже нагадує те, що декларувала Центральна Рада та більшовики у період революції 1917 року. Зокрема Донцов прочитав там те, що тепер ОУН виступає за «рівноправність жидів». Він констатував: «В програмі нема відгомону укр. історичних традицій ні соціальних, ні національних, ні політичних, і то не лише традицій козачини, але і недавніх традицій повстанського руху в роках 1917-1921 з їх ксенофобією проти зайд з півночі, антисемітизмом, релігійністю і приватновласницькими тенденціями»[26]. Навіть на фоні того геноциду, який розв’язали нацисти х їх союзниками та колаборантами щодо євреїв, Донцов писав: «Ментальність і політика світового жидівства шкідливі для української нації й державності. Боротьба з жидівством є в інтересах і традиції укр. нації»[27]. Що йому відповів Позичанюк? Він визнає авторитет Донцова. У преамбулі говорилося, що коли б «ці «Завваги» були написані… людиною (та й тепер) авторитетною для українських кіл»[28] і тільки тому він відповідає. Донцов був «авторитетом» не тільки для Позичанюка, але й для багатьох членів організації. Бандерівці у 1942-1943 роках використовували праці Донцова під час підготовки програм навчання у школах. Наприклад, «середньошкільне» юнацтво мало вивчати його роботи «Маса і провід» та «Націоналізм»[29], а в упівському «Календарі» за 1950 рік є посилання як на Постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН та одночасно на статтю «Про характер», «зроблену на підставі реферату Д. Донцова»[30]. У відповідь Донцову Позичанюк іноді заперечує будь яку етнічну або расову дискримінацію в новій програмі ОУН: «Для нас ворог мусить визначатися не расовою приналежністю, а ступенем ворожості нашій ідеї і активністю його чину проти нас». Але у «єврейському питанні» в нього були свої нюанси. Позичанюк визнавав, що антисемітизм був складовою частиною ідеології ОУН, але вважав, що антисемітську пропаганду треба припинити: «… не зважаючи ні на які традиції жидівському питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизм»[31]. Цікаво, що остаточно «відпекатися» від ненависті до євреїв бандерівцям у своїй пропаганді вдалося тільки наприкінці 1944 року – в часі проведення цієї внутрішньої дискусії. Наприклад, у грудні 1944 року (!) за підписом «Українські повстанці» було видано листівку «За що за кого ж гинете, брати», яка була підготовлена для червоноармійців-українців. Там зокрема говорилося, що солдати РСЧА вмирають «за нову велику світову імперію нових кремлівських царів-кровопивців, за нове царство людоїда Сталіна, за кліку, за партію, за пузатих, ситих жидів-комісарів, за любиме нквд, за Кагановичів, Молотових, Літвінових, Вишенських, Богомольців і тисячі інших, що за кров народу, за пограбоване золото гуляють на бенкетах і у вигідних фотелях планують будувати собі світову імперію»[32]. В особистій переписці активісти ОУН (б) навіть використовуючи ліву риторику, продовжують експлуатувати старі антисемітські стереотипи. Так, 6 грудня 1944 року один з оунівських активістів написав до свого друга: «На Україні і на терені цілого СССР мусить запанувати дійсно справедливий лад. Ми несемо його на наших прапорах. Він написаний нашою кров’ю: «Воля народам і людині». Це прогресивний клич нової людини. Він із здорової души українського робітника і селянина. А не в жидівських головах (курсив та виділення моє – Р.Ю.). Вам треба затямити, що кращу долю для України, здобуде тільки сам український народ, а не приніс її ані Гітлер, ані Сталін»[33]. Позичанюк, хоча і засуджує знищення євреїв, але не відчуває жодного співчуття до них. Для нього вони чужі. Для Позичанюка заборона антисемітизму є лише тактичним кроком: «Це не означає, що ми за жидівство. Ні. Просто ми відкидаємо те, що вже не придатне для вжитку». Далі він додає досить цинічну фразу: «Тим більше, що жидівська проблема для України сьогодні вже не існує… Після німецької практики здається трудно (коли не безглуздо) грати цією картою сьогодні. Підкреслюємо – сьогодні»[34].

Аналізуючи образ Бандери та бандерівців в радянській пропаганді, Россолінський-Лібе підмітив, що саме на 1947 рік прийшлися зміни в тому як іменувалися члени ОУН (б) та українські повстанці. Якщо з 1944 року прихильників ОУН та УПА радянські пропагандисти називали «українсько-німецькими націоналістами», то з 1947 – «українськими буржуазними націоналістами». Саме з того часу, коли «холодна війна» вже почала набирати обертів, український спротив більшовики намагалися в масовій уяві ототожнити саме з захисниками капіталізму. Автор справедливо зазначає, що саме після того українське підпілля починає публікувати велику кількість літератури, в якій ОУН та УПА зображуються як демократичні (трохи не ліві) структури, що не мали нічого спільного з колаборацією з нацизмом або знищенням різних етнічних груп, а були і є лицарями, які борються за незалежність України проти всіх ворогів. Головним повстанським публіцистом, який писав подібні тексти був Петро Федун (Полтава). Для Россолінського-Лібе всі ці декларації українського підпілля були тільки пропагандою з метою покращення свого іміджу на суспільному міжнародному рівні. Він зовсім не аналізує контакті лівих політичних груп української еміграції та лівого крила українського підпілля після Другої світової війни, як, до речі, і будь-які інші ліві «ухили» в середовищі оунівців[35]. А саме ці аспекти залишається слабо вивченими. Так, у Мюнхені з 1949 по 1959 входила газета «Вперед», яка була органом лівого крила Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).  Редакція цієї газети дуже негативно ставилася  до постаті Степана Бандери, засуджували терор його прихильників, виступала з побудову «демократичного соціалізму» та була вороже налаштована щодо радянської соціально-економічної моделі. На сторінках «Вперед» з’являлися статті, в яких автори підтримували боротьбу УПА проти більшовиків, але одночасно критикували Бандеру, як тоталітарну особі ситість та «реакціонера». В одній з таких публікацій говорилося: «Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ (в Україні – Р.Ю.) унезаженюється від будь-якої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли там навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штам «бандерівці» тримається тільки шляхом історичного непорозуміння – в той час ТУТ (в Західній Німеччині – Р.Ю.) п. Бандера з п’єдисталю «вождівства» диктує «всіх обов’зяуючі» ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії»[36]. На шпальтах «Вперед» з’являлися публікації представників лівого крила пропагандистів УПА. Наприклад, Осипа Дяківа-Горнового[37]. Цікавим є номер 4-й від 1950 року цієї газети. На першому шпальті було надруковано співчуття від імені ЦК УРДП та редакції газети у зв’язку з загибеллю головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Важко сказати, чи уявляли ліві публіцисти в повному масштабі, хто такий був Шухевич (чи були вони, наприклад, в курсі його участі в «антипартизанських» акціях в Білорусі у 1942 році), коли публікували подібну відозву. На сторінках цієї газети було розміщено два відкритих листа. Перший з них належав одному з засновників УРДП та активіста її лівого крила Івана Майстренка, який підписався псевдонімом «А. Бабенко». Автором другого листа був Петро Федун (Полтава). Від імені ЦК УРДП говорилося, що «листування з Краєм кладе початок теоретичній дискусії, яке матиме велике значення як для Краю так і для еміграції»[38]. Майстренко у своєму листі великою похвалою характеризує Федуна та Горнового: «Наявність українського революційного підпілля з позиціями, які викладені в працях О. Горнового й П. Полтави має… виключне значення не тільки для української справи, але й з погляду всесвітнього-історичного»[39]. Він дуже високо оцінював ту діяльність, яку вели націоналісти в Україні. Паралельно з цим, Майстренко хотів прояснити декілька моментів. Після війни більшість українських правих радикалів, які до середини 1940-х орієнтувалися на фашистські режими Європи, почали звеличувати режим Франко в Іспанії. Тому для діяча УРДП було цікаве ставлення Федуна «до реакційних рухів і напрямків (Франко, Де Голь, Дюї, Черчіль і т.д.»[40]. Майстренко питав також  ставлення Федуна до приватної власності та класової боротьби, але головним питанням було те, вони керівники українських думають про діяльність Бандери та Донцова на Заході, які критикували програму ОУН прийняту в 1943 році та публікації, що виходили з під пера того ж Федуна та Горнового. За словами Майстренка, «Донцов продовжує орієнтувати еміграцію на фашистські ідеї»[41]. Федун відповів дуже дипломатично, стримано, оминаючи неприємні питання. Від не написав про проблему ставлення до післявоєнних правих диктатур та заперечив те, що ОУН в Україні поступово переходить на марксистські позиції та підтримує класову боротьбу. Про Донцова він нічого не написав, але побічно та дуже стримано охарактеризував конфлікт Бандери та керівництва повстанців в Краї: «Ми віримо теж, що певні розходження, які заіснували між ОУН в Україні і ЗЧ ОУН – це тільки тимчасове явище, викликане головно ізольованістю обидвох частин нашої  організації. Ці розходження – ми всі на Землях віримо і до цього всіма силами будемо змагати – будуть ліквідовані на базі досвіду на Землях, на базі успіху ОУН в Україні, в ім’я сформування українського націоналістичного руху як найпередовішого і найздоровішого руху як на українському ґрунті, так і в ширшому масштабі»[42].  Лист закінчувався дуже теплими словами на адресу лівої еміграції: «З полю визвольного бою в Україні пересилаю Вам і всій Ваші партії наш революційний привіт! Вам особисто і всім Вашим друзям бажаю найкращих успіхів в праці в ім’я спільної всім патріотам справи – в ім’я визволення нашого прибитого віками неволі… українського народу. Раді б бачити людей з Вашої партії побіч нас, плече об плече, на фронті безпосередньої активної боротьби проти московсько-большевицьких окупантів на Українських Землях»[43]. Майстренко написав коментарі до листа Федуна. Він в основному погоджувався з пропагандистом УПА та схвально характеризував його позицію. В подібному ставленні Федуна до конфлікту ЗЧ ОУН та націоналістів в Україні Майстренко бачив позитивну тенденцію. В цій публікації Майстренко порівнював Бандеру зі Сталіним: «Біда Бандери в тому, що він, як і його вчитель Сталін, більше вірить не в ідею, а в апарат, не в етику, а в тактику і сприт. Можна запевнити Бандеру, що його це заведе так само, як завело Сталіна»[44]. Характеризуючи позитивно позицію Федуна, Майстренко побічно, але визнав те, що бандерівська ОУН була фашисткою організацією: «Нове покоління націоналістів в Україні, виховане на ідеях краєвої ОУН, де-далі більше відходить від ідей ЗЧ ОУН. Визвольний рух тим більше матиме шансів успішно розгортатися по всіх соборних землях, чим скорше одмежується від усього того, на чому ще уперто держиться печать фашизму»[45]. Наразі важко сказати скільки людей серед української діаспори розділяло світогляд газети «Вперед». Ймовірніше всього, це була досить невелика група. Відомо, що бандерівці домінували абсолютно на політичному полі післявоєнних українських таборів для переміщених осіб. Але, тим не менше, важливо знати що і така позиція існувала.

Декілька сторінок своєї монографії Россолінськи-Лібе присвятив письменнику та прорадянському пропагандисту Ярославу Галану (С.392-294). В основному ним не було використано нових документів, які б проливали світло на діяльність цією особистості. Показовим є те, що більше ніж 20 років незалежності України так і не з’явилася наукова біографія, яка була б присвячена діяльності такої непростої особистості як Ярослав Галан. Якщо в радянський період його глорифікували, то за часів незалежності ситуація виглядає досить неоднозначно. Наприклад, у Галичині зникли всі меморіальні таблички та назви вулиць імені Галана, в той час як у східній (зокрема в моєму рідному Харкові) – вони залишаються. Чи був, наприклад, весь час Галан сталіністом? Чи був зломлений обставинами? Особливо це цікаве в ключі того, що Галан повторював бандерівську версію початку конфлікту українців та поляків у 1943 році на Волині. Він стверджував, що убивства поляків на Волині були відповіддю на терор польської партизан щодо українців на Підляшші.

Пише Россолінський-Лібе також про політизацію та популяризацію терміну «бандерівці» радянською пропагандою: «Слово «бандерівці»  було важливим компонентом радянського пропагандистського дискурсу принаймні з 1944 року. Всі люди, які були налаштовані опозиційно щодо радянської влади або були звинувачені в цьому, могли бути класифіковані як бандерівці, особливо якщо вони мали симпатії до націоналізму або їх родичі належали до ОУН чи до УПА. Слово «бандерівці» мало негативну конотацію і головним чином означало зрадника українського народу, убивцю з кров’ю на руках, шпигуна Заходу. Слово часто використовувалося з метою дискредитації антирадянських дисидентів та інших політичних опонентів» (С. 402-403). Цікаво, що в іншій  частині тексту (С. 283) автор фактично ототожнює термін «бандерівці» з солдатами УПА, хоча відомо, що, наприклад, останній командувач УПА Василь Кук заборонив називати українських партизан так[46]. Показовим, що в уяві як серед радянських солдат, так і місцевого населення в Західній Україні український націоналістичних рух опору у 1944 році не ототожнювався з Бандерою та «бандерівцями». Іноді в дискурсі фігурував арештований нацистам восени 1943 року Тарас Боровець (Бульба), який сидів разом з Бандерою в Целленбау концтабору Заксенхаузен. Показовою є один зі звітів вояків УПА за 1944 рік, де описується контакт солдат РСЧА з місцевими селянами: «Входить червоноармієць і питає жінки: «Бульба єсть?». Жінка відповіла, що є ось, мовляв, під лавкою. Переляканий червоноармієць підскочив і аж через хвилину спам’ятався, побачив під лавкою не Бульбу-повстанця, а бараболю»[47].

Россолінський-Лібе пише про добре ставлення до Бандери іспанського диктатора Франко після війни. Каудильйо навіть запросив провідника ОУН приїхати та працювати до нього в країну, але Бандера вирішив залишитися у Мюнхені (С. 362). Подібні теплі та дружні відносини з різними право-радикальними та (пост)фашистськими рухами були нормальними для бандерівців у післявоєнний період. Наприклад, Ярослав Стецько був приятелем лідера румунської фашистської антисемітської організації «Залізна Гвардія» Хоріа Сіма, який мешкав у Іспанії після Другої світової війни[48], а його дружина – Слава Стецько, підтримувала добрі відносини з головним редактором неофашистського журналу «Nation Europe», колишнім СС-штурмбаннфюрером Артуром Ерхардом[49]. Россолінський-Лібе пише також про те, як на сторінках пробандерівського часопису «Гомін України» з сумом повідомлялося у грудні 1959 року про загибель лідера усташів Анте Павеліча. Там його назвали «великим патріотом» та «борцем за незалежність» (С. 415). Але паралельно з цим близькі до ОУН (б) кола, коли їм було потрібно показати віктимізовану історію українських правих радикалів та українців взагалі під час Другої світової війни, іноді публікували матеріали, які показували злочини усташів взагалі та проти українців зокрема. Так у збірнику спогадів та статей «В боротьбі за Українську Державу», де розповідалося про мартирологію членів ОУН (б) та ОУН (м) в роки війни, було розміщено публікацію українського священика з Югославії Романа Мизя, який написав про загибель декількох десятків українців в концтаборі Ясеновац у 1944 році. Мизь констатує: «…ідеологія, яку засвоїли усташі,  була майже тотожна з гітлерівською. Маючи владу в своїх руках, усташі почали винищувати євреїв, циган й окремо сербів, яких на території НДХ (усташистсьської Незалежної Держави Хорватії – Р.Ю.) було немало»[50].

Однією з методологічних проблем, яку має Россолінського-Лібе – це бачення всього тільки у «чорно-білих» тонах. Наприклад, він називає теперішнього директора Українського Інституту Національної Пам’яті «право-радикальним істориком» (С. 451) фактично прирівнюючи його до іншого персонажу українського суспільно-політичного життя, колишнього головного ідеолога ВО «Свобода», а тепер співробітника СБУ Юрія Михальчишина, якому також присвятив один параграф. В’ятрович і Михальчиишин в свій час отримали в Україні звання кандидатів наук – історичних та політичних відповідно. В своїх текстах я неодноразово критикував В’ятровича, як апологета та пропагандиста саме бандерівської ОУН, який намагається показувати себе академічним істориком. Він навіть в свій час отримав від стипендію від Гарвардського Інституту Українських Студій, після чого написав дуже критиковану книжку про події на Волині у 1943 році[51]. Звичайно В’ятрович, відомий апологетичною літературою, не вважається на Заході істориком. Тим більш він не має публікацій у peer review журналах, що є критерієм для академічного світу, але називати його «праворадикалом» було б перебільшенням. Чого не можна не сказати про випадок Михальчиниа, відомого своєю апологетикою Йозефа Геббельса, Хорста Весселя, Леона Дегреля, Прімо Де Рівери та інших «соціал-націоналістів» та «консервативних революціонерів», як він їх називає. Швидкість з якою зник головний ідеолог «Свободи» з суспільного життя країни на фоні загострення сутичок на Майдані взимку 2013-2014 року та розгортання  бойових дій на Донбасі у 2014 році наводить на думку про не виключення того, що Михальчишин був звичайним провокатором. Цікаво, що все ж деякі тези з публікацій В’ятровича та Михальчишина співпадають. Наприклад, Михальчишин також називав убивства поляків на Волині у 1943 році «українсько-польською війною»[52]. Звичайно, він відверто цим гордиться цими подіями, називаючи їх «безжальною українською реконкістою», результатом якою став «реванш за поразку ЗУНР,… етнічно чиста українська Волинь та шмарклі ліберастів»[53].

Ні для кого не є секретом, що академічні дослідження історії Голокосту використовувалися різними російським та польськими (здебільшого кресовяками) націоналістами з метою атакувати українську державність. Наприклад, до 2013 року такими речами активно займався в Україні народний депутат Верховної Ради від Партії регіонів Вадим Колесніченко. Його «Міжнародний антифашистський фронт», як мені відомо, принаймні двічі нелегально видавав жахливі переклади з тенденційною передмовою та оформленням роботи західних дослідників ОУН та УПА. Серед цих публікацій були зокрема і тексті Россолніського-Лібе[54]. Хоча він активно засуджував відверте піратство та інструменталізацію Колесніченка, але у монографії про це згадок немає. Дивним також виглядає, що автор зовсім не коментує публікації з історії ОУН та УПА директора московського фонду «Історична пам’ять» Олександра Дюкова. Фонд останнього відомий своєю інструменталізацією історії Голокосту та інших масових вбивств під час Другої світової війни з метою допомоги Кремлю атакувати країни Балтії та Україну. Звичайно, що до праць Дюкова треба відноситися обережно, але йому надавалися документи з архіву ФСБ, які наразі фактично недоступні для дослідників.

Одним з мінусів монографії про Бандеру є стиль автора. За словами одного мого колеги, який також читав цей текст, Россолінський-Лібе не може скорочувати і пише там, де треба одне речення абзац, а там, де  можна сформулювати думку абзацом – пише сторінку. Проблема в автора є і зі здатністю аналізувати, а не описувати або робити перелік подій. Наприклад, на С.396-398 він пише про монументи радянської влади у Західній Україні, присвячені комеморації пам’яті жертв серед цивільного населення та співробітників радянських спецслужб, убитих українськими націоналістами. Матеріал дуже цікавий, але автор на сторінках монографії займається тільки переліком дат побудови монументів, переказуючи написи на них, а не аналізом того, чи були, наприклад, самі така форма комеморації спільною чи відмінною від інших регіонів, чи яку роль грали різні партійні та державні структури до спорудження подібних пам’ятників або як склалася їх доля після 1991 року.

Перед своїм відходом на початку 2010 року з посту Президента України Віктор Ющенко надав звання Героя України Степан Бандері. Це викликало багато політичних спекуляцій з різного боку, а також спровокувало академічні дискусії, до якої долучилися також апологети та пропагандисти Бандери та ОУН. В результаті було видано збірку текстів «Страсті за Бандерою», де було розміщено більшість текстів диспутантів[55]. Россолінський-Лібе розділяє учасників тої дискусії на три групи: 1) історики, які критично ставилися до спадку Бандери (Іван-Павло Химка, Франциска Брудер, Девід Марпелс, Пер Андерс Рудлінг, сам автор); 2) «”Ліберальні” та „прогресивні” українські дослідники… які пробують поєднати критичний підхід до Бандери та ОУН-УПА з пострадянським та діаспорним націоналізмом» (Ярослав Грицак, Андрій Портнов, Василь Расевич та Микола Рябчук); 3) Захисники Бандери (Володимир В’ятрович, Аскольд Лозинський, Марко Левицький) (С. 520). Як на мене критерії для зачислення до другої групи окреслені найменш ясно. Наприклад, Россолінський-Лібе дає посилання на статтю Ярослава Грицака, яка була вперше опублікована у 1996 році (а написана, мабуть, ще раніше)[56], не роблячи ніяких зваг на те, що за такий тривалий час дослідник, який, до речі визнає, що не є спеціалістом з історії Голокосту[57], міг змінити підхід до деяких речей. Крім того, Россолінський-Лібе ще раніше необґрунтовано атакував Грицака[58]. Андрія Портнова автор монографії звинувачує в тому, що він під час дебатів використав термін «інтегральний націоналізм» на позначення ідеології ОУН. На думку Автора, таке вживання цього терміну було зроблено «слідом за Армстронгом» і було спрямовано на затушовування фашистських тенденцій в світоглядних орієнтирах ОУН (С. 523). Дійсно, автор Армстронг використовував цей термін у 1950-х роках, щоб не робити ажіотажу на Заході з приводу спадку ОУН. Тим більше, що в той час, коли «холодна війна» вже йшла повним обертом велика кількість українських правих радикалів співробітничали з західними розвідками і називати «фашистами» агентів ЦРУ в той час могло коштувати кар’єри для науковця. Але відомо, що термін «інтегральний націоналізм» придумав не Джон Армстронг, а Карлтон Гейз і активно використовував у своїх дослідженнях, наприклад, Петер Альтер. Можливо, треба було уточнити у самого Портнова, що він мав на увазі, коли говорив про «інтегральний націоналізм»? Бо велика кількість термінів, які також Россолінський-Лібе використовує в своїх лекціях та публікаціях не завжди зрозумілі.

З тексту та особистого спілкування видно, що автору монографії чужий будь-який  національний екстремізм. Він однаково засуджує як спроби реабілітації Сталіна як у сучасній Росії так і в деяких регіонах східної України (С. 526). Негативно він ставиться і доль польського праворадикалізму. Один з підрозділів роботи Россолінський-Лібе присвятив порівнянню культу Бандери з культом інших тоталітарних політичних лідерів (С.526-529). Пишучи культ одного з крайньоправих діячів Польщі Романа Дмовського, Россоліньский-Лібе констатує, що його манера комеморації польської діаспори в часи «холодної війни» дуже схожа на те, як вшановувала пам’ять про Бандери українська діаспора: «Як прихильники Бандери, любителі Дмовського замовчували або заперечували антисемітські та екстремістські погляди його або ендеції та робили наголос на його патріотизмі та внеску у створення національної держави. Вони також пропагували спотворену історію Польщі. Вони заперечували польську участь у Голокості та презентували поляків як трагічних героїв або мучеників та жертв їх сусідів, особливо німців та росіян» (С. 527). Показовим є те, що Россолінський-Лібе порівнює культ усташів та їх лідера Анте Павеліча у Хорватії після початку 1990-х років з культом Бандери та ОУН в Україні (С. 529). Показовим в тому ключі є те, що глорифікація усташів стає в Хорватії дуже популярним на фоні війни за незалежність та період правління Франьо Туджмана.  В той час серби стали  свого роду «четниками», а хорвати – «усташами» у пропаганді воюючих сторін. До речі подібні тенденції ми маємо зараз на  Донбасі, коли іноді назва «бандерівцями» називають українську армію або добровольчі батальйони. По мірі того, як Хорватія йшла до інтеграції до ЕС та НАТО, влада була змушена на офіційному рівні припинити вшановувати усташів та їх поглавника як героїв. Хоча це був досить болючий процес, але він дав свої результати. Жодний респектабельний політик у Хорватії не буда зараз схвально говорити про Павеліча або вітатися усташистським гаслом: «Готові за батьківщину!» («Za dom spremni!»). Як на мене проблема в поборюванні культу агресивного націоналізму в Україні стоїть гостріше не тільки тому, що Хорватії мала кращі шанси та більш адекватних та здібних політиків, але й в тому, що усташі отримали свою державу від Гітлера та відкрито співробітничали протягом всієї війни. Оунівці, в свою чергу, хоча і були варіантом східноєвропейського фашизму, вбивали поляків, євреїв та українців, які не розділяли їх погляди, але все ж таки також частково стали також жертвами нацистської окупаційної політики. Тому іноді буває досить важко пояснити загалу, що можна бути ідеологічно фашистом і одночасно стати жертвою нацистської СД або просидіти певний час в тюрмі гестапо або навіть у концтаборі.

Буває, що дуже специфічно виглядає те, як Россолінський-Лібе інтерпретує ОУН та УПА й порівнює їх з іншими політичними партіями та партизанськими рухами в Європі. Наприклад, він назвав порівняння польських інтелектуалів Мечислава та Ксаверія Пружинських відносин українського національного руху (в тому числі і його право-радикального спектру) з польською державою з британсько-ірландським або іспансько-каталонським аналогом як «романтизацію ОУН». А в чому власне тут «романтизація»? Серед активістів Ірландської Республіканської Армії, яку можна до певної порівнювати з Українською Військовою Організацією, були люди, які боролися проти Британії, а у 1920-1930-х почали співчувати ідеям фашизму та були фанатами Беніто Муссоліні. Наприклад, такою особою був  Оуен О’Даффі (Eoin O’Duffy). Він навіть заснував у 1930 році Асоціацію Армійських Товаришів (Army Comrades Association). Представники цього політичного руху носили блакитні сорочки та вітали один одного, які і оунівці до 1943 року, «римським салютом». О, Даффі та його політичний рух брали участь у бойових діях в Іспанії на стороні Франко та намагалися співробітничати з нацистами в роки Другої світової війни[59].

УПА Россолінський-Лібе схильний порівнювати з «лісовими братами» на території  окупованих країн Балтії (С. 532). Паралельно він уникає робити порівняння вояків УПА з польськими партизанськими групами. На популярному рівні в Україні та українській діаспорі дуже популярно зіставляти УПА з АК. Як на мене такий підхід не дуже вдалий, бо засновниками АК виступав польський уряд в екзилі, який не складався виключно з правий та праворадикалів. Бандерівська УПА, в свою чергу, повстала як збройне формування ОУН (б). Пізніше до цього формування приєднувалися не тільки бандерівці, але і люди інших поглядів та українські селяни, що не мали чітких політичних чи світоглядних орієнтирів. Коректніше порівнювати «ранню УПА» (у 1943-1944 рр.) з Народовими Силами Збройними (Narodowe Siły Zbrojne, НЗС). Засновниками цього партизанського руху були праворадикали. НЗС відома своїми антисемітськими гаслами та вбивствами євреїв. Польське підпілля з АК та НЗС, які і оунівці, активно намагалися контролювати допоміжну «гранатову поліцію»[60]. Як і в випадку ОУН, для НСЗ після Сталінградської битви «ворогом №1» для них став саме СРСР, а не нацистська Німеччина.

Россолінський-Лібе дуже критично підходить до глорифікації ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина»  та зокрема Бандери в українській діаспорі та незалежній Україні. Але, що цікаво, він говорить про це як зовсім відсторонена від справ людина та не пропонує українському суспільству ніяких рецептів виходу з цієї пастку. Як казав один персонаж з дуже популярного радянського серіалу: «Критикувати та злобствувати завжди легше. Висунути розумну програму дій – значно важче». На відміну від Россолінського-Лібе, польський історик Томаш Стриєк дає дуже цікаву пораду того, що можна зробити зі спадком ОУН та УПА та як його можна скомбінувати з певними елементами, скажімо, радянського минулого. Він пропонує, щоб у новому національному наративі «роль героя, жертви, злочинця і свідка виконували би тільки окремі індивіди, а не нації чи організації загалом (виділення та курсив мій – Ю.Р.). Одні й ті самі особи могли би по-різному оцінюватися на різних етапах їхніх біографій. Були би наявні злочинці – і ті, хто відіграв у своєму житті лише цю роль, і ті, хто рано чи пізно теж став жертвою. А героями були би ті, хто допоміг урятувати життя інших людей, незалежно від того, до якої групи вони належали чи яку роль ві­діграли врятовані»[61]. Чим не рецепт для України?

Про книгу Россолінського-Лібе можна писати довго, майже безконечно. Все ж таки вона містить 652 сторінки тексту. Монографія, як видно з моєї критики. не є ідеально, але повторюся – це перша наукова біографія провідника ОУН Степана Бандери. До такого методологічного рівня досліджень українська історична наука, на жаль, ще не доросла. Науковці, які критично пишуть про спадок ОУН та УПА мешкають або здебільшого перебувають закордоном. Сподіваюся, що тенденція скоро зміниться і ніякі законодавчі акти[62] або погрози радикалів[63] не стануть тому на заваді. Проблемою історичної науки в Україні є в тому числі, що іноді науковці не вміють розрізняти текст та особистість. В цьому ключі я би пропонував всі критикам Россолінського-Лібе спочатку прочитати його монографію та скласти своє враження про роботу, а краще – написати щось своє. Сподіваюсь, вихід цієї книги підштовхне не до загострення старого конфлікту радикалів, який вже переріс до жахливого кровопролиття на Донбасі, а до наукових академічних дискусій, які проходили  в свій час, наприклад, у Польщі з приводу трагедії Єдвабного.

_______________________

Дослідження стало можливим завдяки підтримці L. Dennis and Susan R. Shapiro Fellowship (Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum), European Holocaust Research Infrastructure Fellowship (Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte, Munich, Germany),Petro Jacyk Visiting Fellowship and Anne Tanenbaum Centre for Jewish Studies (CJS) Visiting Fellowship at University of Toronto та стипендії Німецького історичного інституту в Варшаві (Niemiecki Instytut Historyczny w Warszawie). Дякую за корисні поради під час підготовки тексту Перу Андерсу Рудлінгу, Ярославу Грицаку та Івану-Павлу Химці.

Юрій Радченко – історик, кандидат історичних наук, директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, старший викладач кафедри міжнародних відносин Інституту сходознавства та міжнародних відносин “Харківський колегіум. Сфера наукових зацікавлень: історія Другої світової війни, Голокост, українсько-єврейські взаємовідносини, право-радикальні рухи в Європі у 1920-40-х рр. Серед останніх публікацій: “Ukrainische Hilfspolizei и Холокост на территории генерал-бецирка Чернигов, 1941–1943” (Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – № 1, 2013)  та ““We fired all cartridges at them”: Ukrainische Hilfspolizei and the Holocaust on the territory of the Generalbezirk Kharkiv, 1941-1943” (Yad Vashem Studies. – № 41/1, 2013). Восени 2014 – взимку 2015 перебуває на науковому стажуванні у Das Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte у Мюнхені. Живе і працює у Харкові.

 Всі папери в теці