Українські чиновники КПРС під час розпаду СРСР: життєві траєкторії і вірність комуністичному минулому

Теза про відтворення влади компартійних еліт після розпаду Радянського Союзу, яка грунтується на численних макро-соціологічних дослідженнях проведених в середині 1990-х рр. переважно в Росії[1], є загальновизнаною в колишньому СРСР. А відмова парламентарів у колишніх радянських республіках голосувати за так звані закони про «люстрацію», що забороняли колишнім членам Комуністичної Партії займати високі керівні посади в державі, підсилює таке загальне уявлення.

Проте, цей загальновизнаний постулат кар’єрної тяглості приховує від нас неоднаковість індивідуальних випадків, різноманітність особистих досвідів колишніх партійних функціонерів в період розпаду Радянського Союзу і складні стосунки з комуністичним минулим. Щоб з’ясувати відмінності у ставленні партійних діячів до подій 1989-1991 рр., у їхніх кар’єрах[2] та їхньому відношенні до власного минулого в Україні, варто на мікро-соціологічному рівні дослідити життєві історії трьох українських діячів КПРС, які наприкінці 1980-х рр. знаходилися на різних фазах традиційного процесу «виробництва»[3] керівних кадрів в Радянському Союзі[4].  Хоча їхні долі після 1991 р. розвивалися у різних напрямках, ці три траєкторії є типовими політичними кар’єрами: вони засвідчують низку спільних рис з багатьма іншими життєвими історіями[5]. Вони також опираються на кілька соціальних механізмів, характерних для політичних траєкторій пост-комуністичного періоду.

Ці траєкторії пов’язані зі швидкою еволюцією політичної та соціальної ситуації в СРСР, після того, як Генеральний Секретар КПРС Михайло Горбачов, запустив широкомасштабну програму реформ відому як Перебудова[6]. Спершу вона розпочинається з політичного прискорення («ускорение») ритму економічного розвитку в Радянському Союзі і з закликів до прозорості («гласность») діяльності радянських урядовців, змушуючи тих говорити всю правду населенню про дисфункції радянської системи. Від 1988 року Перебудова вже включає політичні реформи, що мають на меті зменшити всеохопну владу Комуністиної Партії, зебезпечити її відхід від щоденного керівництва поточними справами, дати оцінку різним державним інституціям, особливо законодавчій владі, роль якої було зведено до реєстрації рішень КПРС. По суті, це означало глибокий перерозподіл різних політичних ролей (народний депутат, голова державної адміністрації чи секретар партійного комітету) з точки зору зобов’язань і очікувань пов’язаних з цими ролями і опанування нових способів виконання цих ролей. Це також передбачало зняття обмежень на публічні виступи і колективні дії, несміливе визнання плюралізму ідей та думок, лібералізацію виборчих процедур і скасування в березні 1990 року монополії КПРС у політичному житті.

Вкладання життєвих траєкторій наших трьох дійових осіб у цей специфічний контекст високої мобільності і швидкої трансформації знань дозволить показати, що в радикальних змінах, які розхитували Радянський Союз і в тискові, який чинили на осіб, аби модифікувати їхні попередні інкорпорації (побудовані «світи» і практики, сформовані цими світами) і зробити їх сумісними з цими трансформаціями, комуністична соціалізація продукує різні наслідки[7]. Усі три випадки є різняться у ставленні до процесів, які тривають, в протилежних концепціях стосовно них самих, стосовно нових переоцінених ролей і шляхів втілення цих ролей в реальність. Це визначає рамки можливого в пост-комуністичний період для наших акторів, напрямок розвитку їхніх кар’єр і стосунки з комуністичним минулим.

Проте ця соціалізація є не єдиним чинником життя людини в пост-комуністичний період. Особливості біографічного шляху комуністичних політиків (спеціалізація в політичних питаннях та включеність в управління економікою), можливості, які були у їхньому розпорядженні завдяки кар’єрі (обсяг доступних ресурсів), і, нарешті, професійні  можливості на момент розпаду Радянського Союзу – усе це визначало політичну долі цих діячів після 1991  року і впливало на їхню різноманітність.

Михайло Васильович. Від мобілізації за «перестройку» до розриву з компартією і трансоформації ідентичності

Народився 1955 року в одній з областей Східної України, закінчив історичний факультет державного університету своєї області.  Наприкінці 1970-х рр. Михайло Васильович посідає свою першу посаду в Комсомолі, а трохи пізніше – в Комуністичній Партії. Після свого першого професійного досвіду шкільного вчителя історії та вступу до лав в КПРС у 1979 році його взяли на позицію інструктора в райкомі Комсомолу, а пізніше призначили там таки другим секретарем. Саме тоді він здобуває досвід керівника районного рівня. У 1984 році, по закінченню військової служби, його беруть на посаду інструктора в обласний комітет партії, а роком пізніше призначають на пост секретаря парткому радгоспу імені Леніна. Він є одним із тих партійних кадрів, що у 1987-1989 роках знаходилися на нижніх щабелях політичної ієрархії (секретарі парткомів на підприємствах, комсомольські чи партійні інструктори або секретарі на рівні районів чи міст). Ці члени Партії недалеко просувалися по кар’єрній драбині на керівних посадах в СРСР. Аби опанувати свої ролі та завоювати повне визнання, їм треба було досягти відповідного рівня у своїх вміннях, набути потрібних знань і вивчити необхідні коди і моделі поведінки.

Саме на посаді секретаря комітету партії радгоспа ім. Леніна, Михайла Васильовича застали “гласність” і Перебудова. Зіткнувшись з глибокою і швидкою трансформацією уявлень, яку спричинила політика Перебудови, він зазнає важливих змін на особистому рівні:

Не можу сказати, що я був догматичним чи палким прихильником марксизму-ленінізму, але я був добрим комуністом, завжди попереду: у 15 років був лідером комсомольського осередку в школі, командним офіцером в армії відповідальним за політичну освіту, зразковим членом партії. Партійне керівництво завжди вибирало мене як приклад на різних тренінгах. Тоді я був переконаний, що все, що наша Партія робить, є необхідним і що наша держава – найкраща і наймогутніша у світі. (сміється, ніби дистанціюючись від того часу і себе самого у той період)  Але перестройка перевернула усе з ніг на голову для мене, зрештою, як і для багатьох інших. Публікації в «Огоньку» чи «Літературній газеті» стали проривом у пресі. Ми багато дізналися про те, що ж насправді відбувалося в країні і всередині партії. Все це глибоко мене вразило. Я пішов в політику і на другому курсі кинув навчання на факультеті економіки в Інституті сільского господарства[8].

Нові знання, які він включає в цей контекст високої мобільності, спричиняють сумніви щодо реальності, котру він до того інтеріоризував, і втрату своєї ідентифікації з партією та радянською системою. Крім того, це  призводить до переоцінки його уявлень про поведінкові норми і форми вираження, які були навязані партією, так само як і про ієрархічні стосунки. В результаті, він займає більш критичну позицію стосовно свого партійного начальства:

Перестройка зумусила мене переосмислити мою роботу в Партії, мої обовязки і мої межі можливого. Саме в той час я взяв на себе сміливість вперше в житті публічно висловити свою незгоду. На партійній конференції мого района, що була присвячена виборам нового першого секретаря райкому партії, я виступив проти затвердженого і підтриманого партією, тому що я вірив, що ця людина не підходить для такої посади. Інші секретарі партійних осередків мого района підтримали мене. Керівництво партії не взяло до уваги нашу позицію. Проте наша перша відкрито виражена опозиція ознаменувала початок[9].

І справді, перестройка дає Михайлу Васильовичу можливість бути залученим в нові форми діяльності дозволені партією і взяти на себе ще більш опозиційну роль по відношенню до системи. Відповідно до закликів КПРС брати активну участь в серйозних та критичних дебатах стосовно проблем радянської системи і ролі партії в суспільстві, Михайло Васильович разом зі своїми колегами засновує дискусійний клуб, що об’єднує комуністів їхнього района. Вони налагоджують контатки з іншими партійними клубами регіону і таким чином спільно просувають свої ідеї щодо майбутнього Комуністичної Партії. Ці різні клуби утворюють від лютого 1990 року ядро Демократичної Платформи КПРС України, що виступає за поступову трансформацію партії, в першу чергу, у плюралістичну організацію, яка приймає різноманіття думок та існування внутрішніх фракцій, і в довготерміновій перспективі – в парламентську партію в плюралістичній і багатопартійній парламенстькій системі[10].

Коли Михайло Васильович долучається до дебатів, аби зробити свій власний внесок до реформ, які КПРС і радянська політична система повинні пройти, і займає критичну позицію по відношенню до системи, він діє, однак, в рамках нових дозволених і прийнятних можливостей, що були встановлені партійним керівництвом і погоджені новими приписами. В той самий час його тверда прихильність до процесу глибокої трансформації радянського режиму дозволяє йому дистанціюватися від партії, а також від цінностей, норм і концепцій тієї ролі, яку він раніше виконував. Як наслідок, партія більше не може контролювати його промови або нав’язати йому чи його колегам єдину лінію поведінки і безумовну лояльність. Через їх відносну незалежність від партії та новt сприйняття ролі комуніста, що докорінно відрізнялося від попередніх приписів та вимог, компартійні кадри нижньої ланки називають “партійними неформалами”.[11]

Його особисте поступове щоденне відсторонення від Партії, наслідки якого не одразу є очевидними, змінюють також уявлення Михайла Васильовича про себе. Звичайно, він ідентифікує себе як комуніста і пов’язує свої майбутні перспективи з Комуністичною Партією. Він запевнює, що в ті часи все ще має повну віру у глибоку трансформацію КПРС:

Так як майже все залежало від Партії, ми прагнули її реформувати на користь глобальних змін у країні. Ми прагнули цих змін. Це була спроба уникнути необхідності все рубати під корінь, уникнути більш радикальних дій, до яких ми були неготові [12].

Все ще важаючи себе комуністом, Михайло Васильович щораз більше ідентифікує себе з роллю реформатора в меншості партії. Бар’єри, які партійні чиновники його района споруджували в лютому-березні 1990 року на перешкоду його участі в пеших виборах з багатьма кандидатами до Верховної Ради чи постійне ігнорування партійного керівництва вимог змін[13] Демократичної Платформи підтверджують на особистому рівні його імідж людини, яка постійно кидає виклики всередині Партії, і підривають його колишні лояльність та самоідентифікацію. Це спонукає його зайняти тверду позицію щодо Партії. Прикладом може слугувати 10 травня 1990 року: того дня в газеті «Правда» було опубліковано відкритий лист Єгора Лігачова, другого секретаря Центрального Комітету КПРС, відповідального за ідеологію, який засуджував Демократичну платформу і закликав виключии її членів з лав КПРС:

Кілька днів перед першим засіданням парламенту лідери української Комуністичної Партії вирішили зібратися з депутатам, що входять до складу КПРС, в приміщенні ЦК. Я дуже добре пам’ятаю той день. Схожі події позначають по-особливому нову фазу твого життя і ти вже ніколи не забудеш їх. По дорозі туди я купив свіжий номер газети «Правда», де Лігачов закликав до нашого виключення з Партії. Після прочитання я вирішив розказати всю правду партійному керівництву. На засідання ЦК я попросив слова і заявив, що Демократична платформа, яка має підтримку близько 60% комуністів, рано чи пізно візьме верх над консерваторами у партії. Кілька людей в залі зааплодувало мені; інші сказали, що вони ображені моєю поведінкою в цій комуністичній святині, якою була будівля ЦК[14].

Через півтора місяця після того, як в червні 1990 року на на XXVIII з’їзді КПРС керівництво партії рішуче відкинуло радикальні зміни в радянській системі, які Михайло Васильович та його колеги з Демократичної Платформи вимагали і з якими себе ідентифікували, вони вирішили вийти від партії. Вони відмовилися від своїх партійних посад і відкрито порвали з компартією, повернувши свої партійні квитки. Через два місяці після обрання до Верховної Ради вони обрали собі роль опонентів режиму, з яким себе чітко ідентифіквали. Вони приєдналися до Українського Національного Руху[15], що був націоналістичним і анти-комуністичним за духом, і спільно створили парламентську групу опозиції Народна Рада, одним з лідерів якої став Михайло Васильович. Зробивши це, Михайло Васильович та його колеги повністю змінюють свої «світи», радянську систему, у якій вони були сформовані і з якої були переміщені в нову реальність. Його розрив з КПРС і поєднання з опозицією позначає точку неповернення в довгому процесі конверсії Михайла Васильовича[16], тобто повної трансформації його особистості у переконаного антикомуніста і палкого прихильника демократії й незалежності України. В грудні 1990 року разом з колегами він засновує Партію Демократичного Вибору України з основною орієнтацію на незалежнітсь України та демократизацію політичного життя, роблячи таким чином свій внесок в розвиток багатопартійності в Радянській Україні. Його особисте ототожнення з демократичними цінностями визначає поведінку Михайла Васильовича в часи державного перевороту 19 серпня 1991 року: Михайло Васильович бере участь у русі опору, проводить збори Народної Ради, прагне об’єднати демократичні опозиційні сили під час тодішніх драматичних подій, разом з колегами намагаєтсья потрапити в парламент, скликавши позачергове засідання. Крім того, він один з активних прихильників заборони Комуністичної партії в Україні 30 сернпя 1991 року.

Відданість демократії наприкінці існування Радянського Союзу продовжує формувати імідж Михайла Васильовича, його лінію поведінки і кар’єру і на початку 2000-х років. Він стає одним з ключових фігур демократичної опозиції проти авторитарного режиму Леоніда Кучми. Як член кампанії Віктора Ющенка на президентських виборах 2004 року Михайло Васильович був одним з тих, хто розробив і запустив в дію осоновну стратегію мобілізації населення, в тому числі головний план, як скликати громадян до вуличних протестів і як організувати масові протести проти фальсифікації виборів, які здійснювалися командою Леоніда Кучми. Саме так він сприяв політичним змінам в Україні[17].

Ідентичність та ідеологічні перетворення ведуть Михайла Васильовича до повного розриву з його минулим і його попередніми досвідом в Комсомолі та Комуністичній партії. І справді, представляючи себе і свою життєву історію, він вибудовує свою розповідь навколо перелому в своїй особистій біографії між «до» та «після», між своїми соціальними «світами» до розриву з Партією і після нього, між його попердньою концепцією себе як доброго комуніста і партійного/косомольського працівника і його репрезентацією цілком «іншої» людини, антикомуніста і відданого демократа. На суб’єктивному рівні його минуле і його теперішнє видається пов’язаним лише його навичками і секретами кар’єри, які він здобув в «комсомольській та партійній школі», як він це називає, і які він потім вдало застосував у своїй політичній кар’єрі.

Якщо Михайло Васильович та його колеги назавжди розійшлися з КПРС ще за рік до розпаду СРСР, то для деяких інших партійних керівників, які згодом також стали «партійними неформалами», остаточний розрив з компартією зайняв більше часу. Їхній розрив з партією припадає на час після подій 19 серпня 1991 року, але в його основі лежить той самий соціальних механізм, який можна вважати типовим для посткомунстичних траєкторій. Мова йде про послідовне дистанціювання від партії і від своєї ролі комуніат-партійного працівника, та про побудову нової ідентичності за допомогою новостворених інституційних ролей (депутат, голова парламентської комісії, керівник державної установи тощо, що були вільні від партійного контролю), а також про адаптацію до нових приписів (кола завдань, правил, процедур, сценаріїв дій) і очікувань, пов’язаних з цими ролями.

Проте невідповідність між попередніми і новими інкорпораціями в контексті змін, що приводить багатьох комуністичних чиновників до послідовного дистанціювання від партії і невдоволення свою роллю, не обовязково спричиняє їх перетворення на «інших» людей, тобто трансформації їхньої ідентичності та розрив із минулим, як у випадку Володимира Івановича.

Володимир Іванович: від партійного керівника до державного службовця, вірного комуністичному минулому

Народжений 1944 року у Чернігівській області, Володимир Іванович вступає до Комуністичної Партії у 1965 році під час своєї служби в армії. Але починає він свою партійну кар’єру трохи пізніше, після закінчення навчання в Київському політехнічному інституті. Після випуску 1972 року він працює три роки на суднобудівному заводі, паралельно опановуючи функції секретаря заводського партійного осередку. В 1975 році він отримує посаду інструктора, а через рік стає головою відділу транспорту та індустрії в партійному комітеті в одному з центрально-українських регіонів. В 1979 році він стає другим секретарем того ж партійного комітету і згодом, між 1982-1983 рр. отримує посаду заступника голови департаменту хімії і машинобудування на рівні міста. В той же час Володимир Іванович заочно навчається у Вищій партійній школі Києва, яка спеціалізувалася на ідеологічному і практичному вихованні «найбільш перспективних» керівних кадрів, які вже попрацювали в партійному апараті щонайменше пять років. Це навчання позначає новий виток його кар’єри: після захисту дисертації з управління економікою великих міст, з 1983 р. він починає працювати першим секретарем міськкому партії і зберігатиме цю посаду до 1990 року. Володимир Іванович представляє тих партійних чиновників, які досягли значних кар’єрних успіхів і на середину 1980-х рр. обіймали посади середнього рівня в партійній ієрархії (перший секретар райкому парті у важливому обласному центрі або на рівні міста; інструктори чи заступники голів партійних комітетів на рівні областей чи навіть Центрального Комітету), – ті, які з часом могли претендувати на високу керівну посаду в центральному державному партійному апараті.

Перебудова застала Володимира Івановича на посту першого секретаря міського комітету партії. За його словами, вона глибоко вплинула на його уявлення про світ, партію і власну роль як комуніста.

Перебудова була для мене реальним шансом, ковтком свіжого повітря. На самому початку партійні кадри на різних рівнях вітали це. Всі знали, що партія повинна пройти реформи, але не міг точно сказати, які саме реформи потрібні. З перебудовою я отримав право відкрито висловлювати свої думки в пресі, можливість брати участь в зустрічах і відкритих дискусіях, де я відстоював точку зору Партії[18].

Його сприйняття Перебудови як розширення меж можливого і його самоідентифікація з тими трансформаціями, які розпочала партія, спонукають Володимира Івановича прийняти нові прогресивні взірці поведінки, що трохи відрізняються від моделей і субординацій, які він знав раніше. Не запитавши дозволу у партії, він вирішив взяти участь у напів-конкурентних виборах 1989 року до Верховної Ради СРСР. Він вважає, що діє відповідно до реформ, розпочатих керівництвом партії і згідно з новим визначенням його ролі як партійного керівнка:

В той час люди більше не хотіли вибирати одного кандидата поміж одного. Вони вимагали плюралізма. Колектив робітників мого района висунув мою кандидатуру і я відчув, що це чудово відповідає розумінню виборів на альтернативній основі і духові нового часу. Як комуністичний політик я вважав, що мушу служити прикладом того, як комуніст має проводити виборчу кампанію в нових умовах. Я не боявся людей. Я організовував зустрічі на вулицях біля торгівельних майданчиків або біля зупинок транспорту.  Я провадив свою кампанію так само, як мої опоненти з демократичного табору. Але партійне керівництво не оцінило моєї ініціативи і висунуло ще двох кандидатів. Врешті решт ситуація стала направду сміховинною, коли на одне місце мого виборчого округу балатувалося аж 30 кандидатів[19].

Проте нова концепція Володимира Івановича щодо його власної ролі в Комуністичній Партії і нових моделей поведінки не відповідали очікуванням партійних лідерів. Його ініціатива була розцінена як брак лояльності і майже коштувала йому посади першого секретаря райкома : цього не трапилося тільки завдяки підтримкці партактиву його района, члени якого не підтримали його усунення.

Нова інформація, яку здобуває Володимир Іванович, нові набуті установки і моделі поведінки, і, нарешті, зміни, яких він зазнає на суб’єктивному рівні в контектсі високої мобільності, допомагають йому поступово ідентифікувати себе з більш критичною роллю по відношенню до керівництва КПРС в Україні і зайняти більш критичну позицію щодо небажання цього керівництва змінюватися. Так, на момент виборів першого секретаря Комуністичної партії України на XXVIII з’їзді в червні 1990 року, в той час як всі інші кандидати підтримали Станіслава Гуренка, кандидатуру якого висунув ЦК КПРС, Володимир Іванович був єдиним, хто не відкликав свою власну кандидатуру на цей високий пост. Він каже, що не прагнув тоді цєї посади і прекрасно знав, що не мав достатньо компетенції взяти її на себе. Він це пояснює як спробу донести до своїх колег таку думку: як члени Партії, яка започаткувала глибокі трансформації, вони мали прийняти ці зміни і підкоритися правилам вільних та конкурентних виборів:

Я не хотів, щоби мене вибрали. Боже збав! Якщо б мене вибрали на пост першого секретаря, як би я поводився без необхідних для цієї посади досвіду та компетенції? Своєю ініціативою я просто хотів сказати своїм колегам: мої дорогі друзі, українські комуністи, стежте за новими часами, не відставайте; не робіть речі, які ви завжди робили. Часи змінюються, ми зараз живемо в іншій епосі. Якщо ви не змінитеся, то разом із партією погано закінчите. І це саме те, що трапилося потім! [20]

В умовах перетворень, що мали місце в СРСР, Володимир Іванович бере участь у тривалому процесі дистанціювання від Комуністичної Партії і ролі, яку він повинен виконувати в ній. Таким чином, його нова лінія поведінки чи його критичне ставлення до партійного керівництва більшою чи меншою мірою змінювали межі прийнятного і дозволеного. Дійсно, Володимир Іванович не більше, ніж включається (хоча й швидше, ніж його колеги) у нові правила гри, встановлені Перебудовою. І з цієї точки зору, його траєкторія дещо нагадує траєкторію “партійних неформалів”.

Тим не менш, дистанціювання від партії не означає неминучий розрив з нею. Володимир Іванович навіть не думав про можливість розходження їхніх із партією шляхів. І справді, він до самого кінця підтримує своє членство у КПРС. У той же час, незважаючи на його причетність до когорти критиків партійного керівництва, він не ототожнює себе з претензіями на радикальні зміни, які висунула Демократична платформа КПРС в Україні. Ці вимоги здаються йому занадто радикальними, здатними поставити під сумнів майбутнє партії і, як наслідок, Радянського Союзу.

У той час як робота у партійному апараті була єдиною професійною діяльністю Володимира Івановича протягом понад десяти років, Перебудова дає йому привід включитися в нові види діяльності. Він переміг на республіканських парламентських та місцевих виборах у березні 1990 року, то ж посів місце у Верховній Раді УРСР та в районній раді. Відповідно до рекомендацій КПРС[21], у травні 1990 року його було обрано головою районної ради. У результаті, він займає одночасно посади першого секретаря партійного комітету на районному рівні, голови тієї ж районної ради і, нарешті, народного депутата на республіканському рівні. Рамки його професійних можливостей ще більше розширюються у грудні 1990 року, коли як голова  виборного органу місцевої влади, відповідно до закону від 7 грудня 1990 року про “Ради та місцеві органи влади”, він бере на себе функції голови райвиконкому. Займаючи одночасно посади голови і виконавчого, і законодавчого органів на районному рівні, він виходить з партійного апарату у грудні 1990 року, аби повністю присвятити себе цій роботі. Його інвестиції у ці нові професійні світи дають можливість зрозуміти себе в нових ролях і збільшують його дистанціювання з партією і з його попередньою роллю компартійного функціонера. В той час Володимир Іванович продовжує визначати себе як комуніста або як суверен-комуніста, тобто комуніста, який, відповідно до процесів, що відбуваються в Радянському Союзі і відповідно до нової політики партії, підтримує вимоги щодо збільшення автономії республік СРСР, особливо в економічних питаннях, а також передачі влади з Москви на рівень республік, проте без постановки питання про існування самого Радянського Союзу. Водночас, він ототожнює себе з новою позицією державного службовця і, здається, навіть прагне до певної незалежності у виконанні своїх обовязків відповідно до рішення партії відійти від управління державними справами та відокремити партію від державного апарату. Коли він повертається до свого професійного досвіду тих часів, він критикує своїх колег з партії, яким, за його словами, складно було прийняти нову реальність, які виявилися нездатними діяти згідно з новими обмеженнями власних повноважень і які прагнули увіковічнити старі практики:

У той час, коли влада компартії була поставлена під питання в суспільстві, партійним чиновникам більше нічого не залишалося робити, як контролювати діяльність виконавчого комітету. Я казав їм: “Дивіться, ми добре виконуємо нашу роботу, ми розвиваємо наш район, його індустрію та економіку, ми будуємо житло і відновлюємо історичні місця. Що ще? Ми не повинні бути під контролем, ми не хочемо, щоб ви контролювати кожне наше рішення[22].

Багато інших інтерв’ю засвідчують таке ж невдоволення, яке державні чиновники відчували по відношенню до комуністичної партії, що продовжувала контролювати їх роботу, незважаючи на нові правила. З огляду на це, розпад Радянского Союзу і заборона КПРС одразу після спроби державного перевороту 19 серпня 1991 року стало для багатьом з них нагодою розпрощатися з радянською системою. Проте, навіть якщо вони справді прагнули до змін у своїх відносинах з партією перед розпадом СРСР, тоді вони не були готові вголос заявити про такі свої очікування. Принаймні, вони не могли говорити про це так само відкрито, як робили це під час інтерв’ю, яке відбувалося понад десятиліття після розпаду Радянського Союзу. І, звичайно, вони не могли собі уявити, що ця зміна може бути настільки величезна, як це трапилось в 1991 році. Дійсно, Володимир Іванович стверджує, що він навіть не думав про вихід з лав Партії і не міг собі уявити, що якогось дня Радянський Союз припинить своє існування.

Відразу після провалу спроби путчу в серпні 1991 року, як і багато хто з його колег-колишніх партійних керівників, Володимир Іванович мав можливість обирати між різними професійними ролями, доступними для нього. Врешті-решт він обрав для себе роль державного чиновника, з якою він, схоже, найбільше себе ототожнював. Його траєкторія чудово ілюструє тут вплив професійних можливостей, доступних на момент розпаду Радянського Союзу, на розвиток політичних кар’єр у посткомуністичний період. Справді, залучений у різні сфери професійної діяльності, завдяки започаткованим компартією реформам, пройшовши шлях власного дистанціювання від ролі комуніста, Володимир Іванович покаладає свої надії на кар’єру державного службовця і не уявляє себе в лавах Комуністичної Партії у майбутньому. Ці конкретні уявлення про себе він проектує стосовно партії, заборону якої він підтримує в серпні 1991 року. Однак, це рішення є наслідком складних компромісів на особистому рівні – із собою, зі своєю пам’яттю про довгі роки роботи в партійному апараті, про встановлені там дружні зв’язки, професійну солідарність та лояльності, повсякденні ситуації, які він переживав спільно з колегами. Цей свій вибір Володимир Іванович пояснює найперш самому собi, а також iншим глибокою стурбованістю про майбутнє своїх колишніх колег. Він переконаний, що його участь у забороні компартії захистила його колишніх колег від переслідувань:

Я підтримував заборону Комуністичної Партії в Україні. Я поясню чому. Ми боялися, що те, що трапилося в Румунії в 1989 році може повторитися в нас. Ніхто не знав, яке рішення є найкращим в даній ситуації. Була свого роду істерія. Люди звинувачували комуністів у Великому Голоді 1933 року. На вулицях вони вимагали заборони партії. Все це могло б вийти з-під контролю і зміцнити антикомуністичні почуття проти трьох мільйонів українських комуністів. Говорили про «люстрацію» колишніх партійних діячів. Нам вдалося уникнути цих речей в Україні. Таким чином ми захистили наших колег від переслідувань і запобігли невдачі в їхньому професійному мабутньому[23].

Володимир Іванович стверджує, що він захищав своїх колишніх колег 28-29 серпня 1991 року, коли він повинен був взяти участь у слуханнях спеціальної парламентської комісії з розслідування участі українського керівництва Комуністичної Партії в путчі. Справді, з точки зору його власної кар’єри партійного керівника зректися своїх колег, не реагувати на тиск, що чинився на них, означало зректися себе. І навпаки, активна позиція на користь високих партійних чиновників видається йому способом збереження лояльності до себе, до відносин, у які він був раніше залучений і, таким чином, до свого минулого:

Наша комісія мала викликати членів Політбюро ЦК і допитати їх про їхні дії в дні путчу. Від самого початку я висловив свою рішучу незгоду з методами, які використовували деякі члени комісії. Чиновники Політбюро були людьми, котрих ми дуже добре знали і з яким ми працювали разом протягом довгих років. Вони всі були такими ж, як ми, і ми не могли дозволити іншим їх переслідувати. Я особисто засуджував репресії проти наших колишніх колег, і нам вдалося уникнути цього в Україні[24].

Як і багато його колег з подібним досвідом та ідентичною партійною кар’єрою, Володимир Іванович впевнено полишає свою роль комуністичного діяча через події серпня 1991 року. Накопичивши в радянські часи важливий капітал теоретичних знань і практичних умінь, особливо цінних на новому ринку праці в Україні, він швидко отримує нові професійні пропозиції і продовжує кар’єру в різних державних адміністраціях, на посаді представника президента, в адміністрації президента або в мерії одного з міст Центральної України. Ці нові кар’єрні позиції зміцнюють його уявлення про себе як про державного посадовця без партійної приналежності.

Ця зміна ролі (від комуністичного партійного діяча до державного службовця) перед розпадом СРСР, зміни його суб’єктивної реальності – власного самосприйняття і професійної ідентичності – не означають для Володимира Івановича повне зречення від усього того, ким він був раніше. Однак, це вимагає поєднати в єдине ціле на особистому рівні свій колишній світ, з яким він асоціював себе багато років, та нові пострадянські реалії, у яких він живе після розпаду Радянського Союзу. Здається, з цим завданням він чудово впорався: його минулe і його сьогодення, його колишня самоідентифікація й цінностi, створені в межах компартії, та його сьогоднішні уявлення гармонійно переплітаються. Насправді, він досі ідентифікує себе з комуністичними ідеалами, які, на його думку, «випливають з цінностей західної соціал-демократії», що, за його словами, для нас політично близькі та зрозумілі. Цінності цих ідеалів видаються для нього настільки сильними, наскільки «вони втілюються в соціальні гарантії деяких західних країн».  Він визнає, що все ще зберігає свій партійний квиток, наявність якого сприяла його професійному зростанню в СРСР, і хвалить партію за професійні навички та стосунки, які він там отримав. Критикуючи керівництво Комуністичної Партії України за консерватизм, нездатність адаптуватися до змін і вдавання, що «партія знову є авангардом, а не ар’єргардом суспільства», він хвалить деякі аспекти старої радянської системи і, здається, навіть шкодує за ними протягом останніх десяти років після її зникнення. Зрештою, він як і раніше вважає, що все могло б розвиватися по-іншому:

Сьогодні ми говоримо, що комуністи були поганими лідерами. Але подивіться на сьогоднішніх політиків: багато з них – це колишні комуністичні керівники. Ми повинні визнати, що не все було погано в цій системі. Основна проблема полягала в тому, що партія ідеологічно була в глухому куті. Заборонити приватну власність, безумовно, було великою помилкою. Партія могла еволюціонувати і ми могли б йти «китайським шляхом», але партійні лідери були занадто жорсткими і неохочими до еволюції й не змогли передбачити перебіг подій[25].

Василь Петрович: від критичного ставлення до реформ до постійної відданості Комуністичній Партії

Народжений 1938 року в Кіровоградський області, Василь Петрович належить до когорти комуністів, які досягли керівних позицій в Комсомолі та партійному апараті ще на початку 1960-х рр. Наслідуючи типову траєкторію зайнятості в Радянському Союзі, ці кадри посідали ключові позиції влади всередині партії перед розпадом СРСР. Їх високі позиції на рівні регіону та / або в ЦК свідчать, поміж іншим, про визнання з боку компартії їхньої праці, компетенцій, практичних умінь і теоретичних знань, а також їхньої справжньої комуністичної суті. Кар’єра Василя Петровича просувається між партійним апаратом і державною адміністрацією під контролем Компартії в одному з обласних міст Західної України. Він розпочинає своє професійне життя в Комсомолі на початку 1960 року, на посаді інструктора, секретаря і першого секретаря райкому, а потім на посаді першого секретаря міського рівня. Згодом, у 1973 р. його ввели до партійного апарату, призначивши на посаду першого секретаря міського райкому і, роком пізніше, на посаду керівника департаменту обкому з організаційної роботи. Відпрацювавши у 1975-1980 рр. на посаді голови міськвиконкому, він був знову переведений до партапарату на посаду першого секретаря міському партії. У 1987 році після захисту кандидатської дисертації в галузі економіки, він займає посаду директора одного з науково-дослідних інститутів.

У березні 1990 року після поразки компартії УРСР на регіональних парламентських виборах супроти націоналістичних і антикомуністичних сил, члени обласної партійної організації вимагають відставки чинного першого секретаря і висувають Василя Петровича кандидатом на цю посаду. Завдяки попередньому досвіду роботи, Василь Петрович побудував насправді ефективний образ комуністичного чиновника, відданого справі Партії. На той час Василь Петрович був задоволении своєю професійною ситуацією, отримував за неї гарну винагороду,  то ж вважав, що нема конкретної причини приймати таку пропозицію. Однак, він вважав своїм моральним обов’язком прийти на допомогу своїй партії, яка могла втратити контроль над ситуацією в регіонах Західної України. Таким чином в квітні 1990 року він був обраний на посаду першого секретаря обласного партійного комітету, яку він займатиме до самого кінця.

Комуністична Партія і різні підпорядковані їй структури були для Василя Петровича основним середовищем соціалізації й особистого формування. Саме в партії, завдяки різноманітному досвіду, який він там отримав, було вироблено його світогляд, його цінності, переконання, його уявлення про себе і про панівні правила і практики в СРСР. В кінці 1980-х років ці погляди і уявлення працюють як концептуальні схеми ініційованих партією політичних перетворень, що відбуваються в Радянському Союзі, але над ними швидко було втрачено контроль. У відповідь на заклик партії, Василь Петрович та його колеги, високі партійні чиновники, пробують засвоїти нові норми та адаптуватися до нових приписів і очікувань щодо їхніх ролей. Проте пристосування до цих змін дається їм важко через збереження старих шаблонів поведінки, притаманих для їх попередньої професійної підготовки, а також цінностей й концепцій, раніше інкорпорованих до їх професійного досвіду. В результаті, нова реальність швидко входить у конфлікт з їхіми попередніми уявленнями:

У нашому регіоні представники Руху виграли вибори і отримали контроль над облрадою. Ми намагалися переглянути наші методи і запропонували їм співпрацю. Вони не розглянули нашу пропозицію серйозно. Як наслідок, ми жили в стані постійної конфронтації: рада зробила спробу привласнити дві партійні газети чи Будинок політичної освіти; це означало, що обком партії мав покинути будівлю облради. Вона усунула партію від управління економікою, хоча їхні депутати були дуже поганими управлінцями, дилетантами, ображеними на радянську систему, яка їх преслідувала через зв’язки з антирадянським опором. Вони були добрими тільки в руйнуванні радянських пам’ятників, в організації зустрічей і перейменуванні вулиць. Вони закликали до політичного плюралізму і демократії. Це добрі приниципи. Я нічого проти них не маю. Але необхідно також думати і про економіку. Ми запропонували їм поділитися своїм досвідом, але у відповідь не почули нічого. В результаті економіка і сільке господарство занепали. І ми не могли зробити нічого іншого, як спостерігати збитки[26].

Тож Василь Петрович не може ідентифікувати себе з тими перетвореннями, які суттєво зменшили владу партії і підважували її позиції в суспільстві. Як і багато хто з його колег, він бачить втрату контролю партії над подіями і відчуває політичний вакуум через відсутність узгодженої візії реформ і чіткого проекту змін. Відтак, він звинувачує керівництво КПРС і Генералього Секретаря у нездатності встановити чіткі цілі і визначити роль партії в майбутній політичній системі:

Як член ЦК Комуністичної Партії України, я був свідком критики на кожному пленумі непослідовної політики Горбачова. На кожному пленумі поставало питання його особисту відповідальність за зростаючу кризу. На жаль, вимоги його відставки ніколи не був задоволені. Це неможливо було собі уявити, що людина, яка пройшла через всі етапи відбору кадрів, аби отримати позицію Генерального Секретаря, могла би зрадити свою партію. Без Горбачова партія могла б піти за “китайським сценарієм” поступового розвитку і адаптації, а не знищення. Ми збиралися все це зробити. Рішення з цього питання були обговорені та прийняті. Була необхідність змін, але вони не мали відбуватися так швидко, як це було[27].

Погляди Василя Петровича і особисте самовизначення, що він отримав в структурі Комуністичної Партії, визначали його ставлення і дії в ситуації заборони КПРС в Україні. Для Василя Петровича і його колег, які залишилися на своїх позиціях в партії до останнього і виявляли стійку відданість своїй ролі, ця подія мала далекосяжні наслідки на особистому та професійному рівнях. Вона дійсно позначила розрив у їхніх успішних кар’єрах, після чого їхні життєві траєкторії зазнали значних відхилень. На додаток до втрати своїх постійних робочих місць, вони втратили свій соціальний статус і повагу, пов’язані з цими посадами. Вони вимушені були зіткнутися з безробіттям. Врешті вони зазнали стигматизації за їхнє минуле комуністичних діячів. Для Василя Петровича цей досвід перерви в кар’єрі є дуже важким через дисонанс, в який увійшли два його образи Я: з одного боку – образ людини, дискредитованої в очах суспільства за своє минуле, а з іншого –  позитивне бачення себе (високий партійний чиновник, визнаний і нагороджений, хороший громадянин і таке інше), яке сформувалося в межах радянської система:

У Західній Україні кампанія переслідування комуністів була особливо суворою. Без будь-яких підстав для цього, демократи були сповнені ворожості до комуністів. Багато людей боялося мене і намагалося уникати. Перед розвалом СРСР, як перший секретар обкому партії, я був шанованою людиною. Всі визнавали мій авторитет, за винятком тих вороже налаштованих опонентів з Руху. У серпні 1991 року я втратив все за одну ніч: свою роботу, суспільну повагу і навіть право захищати свої ідеї [28].

Це становище безробітного і фінансові труднощі змушують Василя Петровича шукати іншу роботу. Його негативний образ партійного урядовця не полегшував це завдання. За словами Василя Петровича, лише завдяки своїм соціальним зв’язкам[29], які він здобув в СРСР, і своєму корисному досвідові, йому вдалося знайти роботу:

Протягом перших тижнів після заборони Комуністичної Партії я був змушений навіть позичати гроші у мого батька, який був на той момент на пенсії. Так я жив перші місяці. На щастя, університет у Москві вирішив відкрити філію в нашому місті. Завдяки моїм особистим контактам в Москві і моїй кандидатській дисертації, яку я захистив кількома роками раніше, я отримав посаду віце-президента цього філіалу. Мені платили з закордоної організації і я не був більше залежним від місцевих роботодавців[30].

Труднощі, з якими він зіткнувся у своєму професійному житті, відчуття звуження своїх майбутніх перспектив підсилило у Василя Петровича почуття несправедливості стосовно нього і компартії, а також рішучість вписати своє майбутнє в одну лінію з минулим. Зіткнувшись з такими стрімкими змінами та новими правилами гри, що були протилежні до системи цінностей і переконань, які раніше визначили формування його особистості, він приймає роль керівника забороненої Комуністичної Партії й присвячує себе відновленню її діяльності. Він пояснює свої дії так:

Я був, є і завжди буду комуністом. Це все моє життя, вдень і вночі. Як комуніст, я не міг прийняти цю величезну несправедливість, спрямовану проти партії, якій я всім зобов’язаний. В якості першого секретаря обласного комітету партії я мав обовязок їй служити. Ніщо і ніхто – ні незаконне рішення Президії парламенту, ні запис в моїй трудовій книжці, що мене звільнено, бо організація, де я працював, припинила своє існування – не звільняє мене від моїх моральних і професійних зобов’язань[31].

Долучитись до комітету з відновленню Компартії України видається йому єдино можливим рішенням і єдиним способом залишитися вірним собі, своїм непорушним переконанням і своєму минулому. Він мобілізує своїх колишніх колег з обкому партії для написання листа протесту проти заборони КПРС, яку вони вважють незаконною. Він ініціює створення організаційного комітету для відродження компартії в своєму регіоні, який має координувати відновлення партійних осередків на місцях. Він вирішив поступитися роллю керівника цього комітету на користь молодшої людини, не обтяженої таким «важким» комуністичним минулим, але бере активну участь у його дільності. Василь Петрович збирає кошти за допомогою списку директорів державних підприємств, які раніше були членами КПРС. Він стверджує, що знайшов розуміння та фінансову підтримку (у вигляді готівки) від деяких з них.

Особиста участь Василя Петровича та інших партійних працівників високого рангу у відновленні їхньої організації дає їм можливість мінімізувати зміни, з якими вони стикаються на особистому та суспільному рівні (втрата самоповаги і соціального статусу, розпад соціальних і професійних зв’язків, вимушене ледарство, викликане безробіттям). Це забезпечує підтримку їхньої стигматизованої ідентичності, незважаючи на тиск, якого вони зазнали у пост-комуністичний період. Це допомагає їм, врешті, знайти своє місце в новій політичній системі, не пориваючи зі своїми колишніми ідентифікаціями і переконаннями. Нова Комуністична Партія під назвою КПУ була заснована 19 червня 1993 року в Донецьку, через місяць після того, як президія Верховноï Ради визнала право українських комуністів на політичне представництво. Василеві Петровичу запропонували високу посаду в новій комуністичниій організації. Проте він відмовляється від цієї пропозиції, бо, як колишній комуністичний очільник, відчуває відповідальність за те, що трапилося. Він обирає іший шлях: присвячує себе партійній роботі у своєму регіоні на посаді секретаря обкому.

Висновки

Дослідження політичних траєкторій трьох партійних чиновників допомогло нам представити відмінності особистого досвіду подій 1988-1991 рр. і стосунків з комуністичним минулим. Такий підхід дозволяє побачити особливості різних сценаріїв соціалізації комуністів в контексті глибоких політичних і соціальних змін наприкінці існування Радянського Союзу. Він показує, як той чи інший спосіб соціалізації впливає на установки та поведінку наших головних дійових осіб у конкретному контексті подій, визначаючи їхні життєві траєкторії у пострадянський період.

Реформи, що проводяться в СРСР, дозволяють Михайлові Васильовичу відмежуватися від своєї ролі комуністичного функціонера, лояльного до Партії, і пов’язати себе з радикальними змінами в радянській системі, які просувала Демократична платформа. Ці нові ідентифікації призводять до його розриву з партією і до зміни його «світу» відповідно до його нової ролі послідовника демократії та незалежності України.

Механізми послідовного дистанціювання від партії, які працюють у випадку Володимира Івановича мають менш помітний вплив на його особистість і на його відносини з минулим. Вони не призводять до відкритого розриву з партією і повного відмови від колишніх цінностей, концепцій та уявлень. Справді, на відміну від Михайлова Васильовича, Володимир Іванович підтримує свою ідентичність як члена Комуністичної Партії аж до падіння СРСР. Навіть якщо він вибрав для себе в серпні 1991 року  роль державного посадовця, яка була йому доступна завдяки Перебудові і з якою він повязував свої майбутні перспективи, цей вибiр був результатом компромісу із самим собою і з власним минулим партпрацівника, до якого він зберіг певний сентимент.

Що стосується Василя Петровича, то попри політичні зміни і перипетії у його біографічній траєкторії, він, як і багато його колег-партійних керівників вищого рівня, зберіг вірність своїм старим цінностям та принципам поведінки, і відданість компартії. Для таких людей, як Василь Петрович, що сформувалися в радянській системі і виробили свої уявлення про реальність і про себе в Комуністичній Партії, відмова від власного комуністичного минулого означала б відречення від себе самого. Василь Петрович вписує своє майбутнє в одну лінію із власним минулим і бере на себе зобов’язання відновити Комуністичну Партію, що стає головною опорою його ідентичності в пострадянський період. Таке ставлення наших трьох акторів до комуністичного минулого свідчить про різні форми вірності собі в пост-комуністичний період.

 _______________________________________________

Вперше цей текст було оприлюднено на конференції “Memory, History, Morality: the Socialist Past Today”, яка відбулася в Університеті Ньюкасла 11-12 вересня 2008 р. Тут публікується з дозволу Авторки.

Переклала з англійської Оксана Сікорська.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені із відкритих джерел.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці