Іван-Павло Химка: «Ключовою проблемою історіографії Голокосту в сучасній Україні є рішення політиків, деяких неурядових акторів та націоналістичної української діаспори ототожнювати всю українську націю з ОУН та УПА»

«Коли я досліджував Галичину в ХІХ ст., мені доводилося бути обережним під час написання своїх текстів, щоб бува випадково по пам’яті не процитувати Рудницького»

– Професоре Химко, розкажіть, будь ласка, що вплинуло на вибір Вами професії історика?

– Я народився у 1949 р. в Детройті, штат Мічиган. Моя рідна мама померла від раку, коли мені було всього 11 місяців, тому тато запросив свою маму (мою бабусю) із Пенсильванії виховувати мене. Я дуже любив свою бабусю Єву, і зрештою у пам’ять про неї я назвав свою доньку Евою. Бабуся народилася наприкінці 1880-х рр. у Сокальському повіті Галичини. Вона була родом із бідної селянської родини. Її тато підкупив вчителя, щоб вона могла залишитися вдома й працювати по господарству, а не ходити до школи. Отож бабуся так і не навчилася писати й читати. Саме завдяки їй так багато історичних робіт, які я написав, були зосереджені на Галичині. Вона походила з родини, на яку вплинув світогляд Радикальної партії. Бабуся дізналася про кріпацтво від своїх дідуся та бабусі й все життя пам’ятала, як сама страждала, працюючи сільськогосподарською робітницею в поміщицькій садибі. У ті часи сільськогосподарських робітників шмагали, щоб «заохотити» до праці.

Бабуся не терпіла будь-які етнічні чи расові упередження. Один із моїх перших дитячих спогадів пов’язаний з тим, як ми сідаємо в автобус їхати на закупи до супермаркету Big Bear. Це було вперше, коли я побачив афроамериканців. Мені, напевно, було близько чотирьох років, і я був вражений. «Бабусю, – запитав я, – чому ці люди коричневі?» Вона була засмучена моїм запитанням і рішуче попередила мене, що всі люди однакові. Пізніше я дізнався, що цю позицію їй прищепив її власний батько, мій прадід Юстим. Коли моя бабуся була маленькою дівчинкою, вона зі своїми друзями спостерігала за євреями, які їздили до синагоги, ймовірно, до знаменитого рабина з Белзу. Сільські діти скандували: «А ти, жиде, парков їдеш, за тобою дідько іде» [1]. Коли батько дізнався, що вона була у цій зграї, яка знущається над євреями, він вилаяв її й заборонив чинити так, підкресливши – як вона пізніше зробила зі мною, – що всі люди однакові. Згодом вона стала розпалювачкою ламп або шабесгоєм у євреїв, розпалюючи їм вогонь у суботу. Вона розповідала мені про своїх єврейських товаришів, з якими часто гралася й імена яких з легкістю пригадувала багато десятиліть потому. Я пам’ятаю лише ім’я Шмулько, яке мені тоді здавалося дуже смішним.

Я думаю, що цей ранній досвід, ця траєкторія, яку мені задала бабуся, багато в чому пояснюють тематику, над якою я пізніше працював як професійний історик. Проте у моєму особистісному розвитку був ще один фактор, який також вплинув на мої пізніші дослідження: я вступив до греко-католицької семінарії у м. Стемфорд, Коннектикут. Я пробув там п’ять років, аж до 1969 р. Там я вивчав українську, грецьку та латину, а також підхоплював церковнослов’янську мову через наші щоденні служби й молитви. Я був активним учасником літургійного клубу, співав у хорі і захопився історією церкви й богословськими питаннями. Частково результатами цих інтересів і занять були мої монографії про греко-католицьку церкву в Галичині наприкінці ХІХ ст. та іконографію Страшного суду в Карпатському регіоні з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст.

Третій поворотний момент трапився, коли я залишив семінарію й перейшов до Університету Мічигану. Я активно долучився до радикальної політики того часу, беручи участь у демонстраціях проти війни у В’єтнамі та підтримуючи Black Action Movement на території кампусу [2]. Я читав соціалістичну й анархістську літературу і, як ми звикли говорити, приєднався до революції. Але я відчував, що моя душа розділена. З одного боку, я почував себе українцем (українським американцем), проте більшість українців притримувалися правих поглядів. З іншого боку, тепер я був відданий лівій політиці. Я подолав свій внутрішній дуалізм з допомогою двох людей. Одним із них був мій товариш Роман Сольчаник. Він не був таким лівим, як я, але вважав себе частиною контркультури і писав дисертацію про Комуністичну партію Західної України. Разом з ним ми їздили в Торонто й відвідували український книжковий магазин, яким керував комуніст Петро Кравчук. Тут ми купували радянські видання, і Роман брав у Кравчука матеріали для своєї дисертації. Завдяки Роману мене познайомили з професором Романом Шпорлюком, який на той час викладав східноєвропейську історію в Мічигані. Професор Шпорлюк відкрив мені чимало інтелектуальних дверей. Він першим вказав мені на тексти Романа Роздольського, одну з книг якого мені пізніше довелося перекладати з німецької. Він також зацікавив мене Іваном Франком, Михайлом Драгомановим і соціалістичним середовищем Галичини кінця ХІХ ст. Зрештою саме на цю тему я написав свою докторську дисертацію та першу книгу. Я вступив до аспірантури з історії в 1971 р. і закінчив її під керівництвом професора Шпорлюка в 1977 р. Також у 1977 р. мене прийняли на роботу в Університет Альберти, і відтоді історія стала не лише предметом моїх студій, але й професією. Мені дуже пощастило знайти роботу в університеті.

– Які історичні праці були найважливішими для Вас у процесі становлення як історика? Які вчені найбільше вплинули на Ваше становлення як професіонала історичного цеху?

– Коли я в 1970-х рр. тільки почав вивчати українську історію, найбільший вплив як на мене, так і на все моє покоління українських істориків у Північній Америці мала польськомовна історіографія. Польські історики були дуже зацікавлені історією України – від повстання Хмельницького до Другої світової війни. Це були дуже витончені історики, що спиралися на французьку та марксистську методології. На той час українських істориків, які писали англійською, було небагато, а українська радянська історіографія була концептуально не надто надихаючою та ненадійною. На мене найбільше вплинули твори таких істориків, як Роман Роздольський та Іван Лисяк-Рудницький. Мені здається, що я прочитав усе, що вони написали, й досі часто перечитую їхні твори. Коли я досліджував Галичину в ХІХ ст., мені доводилося бути обережним під час написання своїх текстів, щоб бува випадково по пам’яті не процитувати Рудницького. У пізніші роки я більше читав на тему проєктів, над якими працював, таких, як сакральна іконографія та Голокост. Окрім того, для свого інтелектуального розвитку я читав переважно праці з філософії та біології.

«За останні двадцять років відбувся поворот до розслідування співучасті в Голокості представників місцевого населення, а не лише німецьких окупантів»

– Які тенденції розвитку сучасної світової історіографії Голокосту Ви вважаєте найважливішими? Охарактеризуйте, будь ласка, основні особливості розвитку історіографії Голокосту в Канаді.

– За останні двадцять років відбувся поворот до розслідування співучасті в Голокості представників місцевого населення, а не лише німецьких окупантів. Цю історіографічну революцію започаткував Ян Томаш Ґросс, коли в 2000 р. опублікував книгу «Сусіди». Як відомо, вона аналізує події смертоносного погрому в м. Єдвабне, під час якого місцеві поляки вбивали єврейських мешканців цього містечка. Ця тенденція призвела до появи чудових праць, які належать Яну Грабовскі (дослідження подій Голокосту в Польщі) та Діані Думітру й Володимиру Солонару (дослідження подій Голокосту в Молдові). Злочинців із числа місцевого населення на теренах України досліджували Пер Андерс Рудлінг, Омер Бартов, Марта Гавришко, Венді Лауер, Джаред Мак-Брайд, Юрій Радченко, Ґжеґож Россолінський-Лібе, Андрій Усач, Марко Царинник, Роман Шляхтич, Кай Штруве та інші. Їхні дослідження додали вагомий пласт складності до нашого розуміння Голокосту. Щодо Канади, то важливим центром досліджень Голокосту є Торонтський університет, в якому працюють двоє видатних дослідників/ць Голокосту – Майкл Маррус та Доріс Берґен. В Університеті Альберти ми з професоркою Керін Болл (авторкою праці «Disciplining the Holocaust») у 2004 р. організували семінар, присвячений тематиці історії Голокосту та пам’яті. Це була невеличка неформальна група, проте до нас приєдналося кілька відомих учасників/ць, таких, як Пер Андерс Рудлінг, Ніна Павловічова (її дисертацію присвячено «сірій зоні» порятунку жертв Голокосту в Словаччині) і Меліса Джек’юс (дисертацію якої присвячено «слідам» Голокосту в сучасному мистецтві).

– Як Ви оцінюєте інституційні чинники організації Голокосту?

– Роль інституцій та організацій має вирішальне значення для вивчення історії Голокосту. Безперечно, були люди, які мали великий вплив на історію, винятково могутні люди, такі, як Гітлер, Гіммлер та Сталін. Але здебільшого індивідуальна поведінка мало впливала на перебіг Голокосту. Головними винуватцями Голокосту були інституції: Головне управління імперської безпеки, СС, вермахт, місцеві цивільні адміністрації, місцеві колаборанти, такі, як польська «синя поліція» (policja granatowa) або українська народна міліція. Рауль Гільберг для пояснення Голокосту часто використовував образ машинерії, найважливішими складовими якої були організації й установи.

– Як Ви оцінили б розвиток історіографії Голокосту в сучасній Україні? Які напрями вважаєте найперспективнішими для українських дослідників?

– Ключовою проблемою історіографії Голокосту в сучасній Україні є рішення політиків, деяких неурядових акторів і націоналістичної української діаспори ототожнювати всю українську націю з Організацією українських націоналістів (ОУН) та Українською повстанською армією (УПА). Це не лише емпірично хибно, але й суттєво ускладнює об’єктивні дослідження. Аналіз діяльності націоналістів надто часто сприймається як напад на всіх українців. І варто зауважити, що путінська пропагандистська машина зовсім не сприяє вирішенню цієї проблеми. Зараз, як я вже зазначав, переважає фокус на місцевих злочинцях. Проте є чимало інших цікавих питань, які потребують дослідження. Як поводили себе церкви та церковники України під час Голокосту? Це питання серйозно недоопрацьоване. Багато шуму створюється навколо зусиль з порятунку євреїв, докладених митрополитом Андреєм Шептицьким. Але мені важко вказати на хороше наукове дослідження цієї теми. Ми говоримо про 150 єврейських дітей, яких він врятував. На чому ґрунтується така оцінка? Чи було це більше, аніж рятували польські римо-католицькі єпископи? Мені також здається, що вся тема порятунку як така погано досліджена. Зосередження уваги на так званих Праведниках народів світу – це політика, відволікання уваги від науки. Набагато краще уявлення про те, як допомога та порятунок функціонували соціологічно, можна отримати, читаючи свідчення і спогади євреїв, що пережили Голокост. Але ми не маємо такого дослідження. Вагоме питання: який вплив мав Голокост на українське суспільство? Багато хто вважає, що Голокост – це частина єврейської історії. Проте насправді це загальноєвропейська історія, а отже й українська. У результаті Голокосту відбувся величезний трансфер багатств, які належали півтора мільйонам убитих в Україні євреїв. Ці багатства перейшли до рук як німецьких окупантів, так і місцевого населення. Євреї, які складали значну частину населення міст і містечок Західної України, зникли, а їхні місця зайняли українці та росіяни. Зникла й одна з найуживаніших в Україні мов – їдиш. Інакше кажучи, внаслідок Голокосту Україна зазнала величезного економічного, культурного і соціального впливу. Я ніколи не бачив досліджень про це.

«Хоча траплялися окремі прояви милосердя та порятунку з боку людей, пов’язаних з ОУН-УПА, я не зустрічав жодного випадку, в якому ОУН-УПА рятувала б євреїв як організація»

– Професоре Химко, у фокусі Вашої дослідницької уваги часто перебували питання колаборації на теренах окупованої України. Як Ви визначаєте поняття «колаборація»?

– Це слово має багато визначень і спричиняє велику плутанину. Я вживаю це слово дуже вільно, просто щоб означати співпрацю чи співучасть. Я не вживаю це поняття як політичну образу. Загалом я не люблю послуговуватися чіткими визначеннями таких абстрактних понять, як геноцид, фашизм чи релігія. А ще я не люблю працювати абстрактно. В історії мені найбільше подобається те, що вона стосується конкретного.

– Як Ви оцінюєте роль допоміжної поліції в реалізації політики Голокосту? Якими мотивами могли керуватися її співробітники, йдучи на службу?

– У моїй книзі Ukrainian Nationalists and the Holocaust питанню ролі поліції присвячено великий розділ. Але суть цієї історії полягає в тому, що формування допоміжної поліції були незамінним інструментом у процесах тотальної ліквідації єврейського населення, яку німці здійснювали у 1942 р. та в першій половині 1943 р. Місцева поліція збирала і конвоювала євреїв до місць страти, а подекуди й брала участь у розстрілах. До організації акцій масових ліквідацій поліція охороняла периметр гетто і часто виконувала функцію охорони трудових таборів. Після масових ліквідацій вони полювали на євреїв, яким вдалося заховатися в бункерах, лісах чи в інших схованках.

Під час нацистської окупації допоміжна поліція різнилася в різних адміністративних одиницях. Українська допоміжна поліція в дистрикті Галичина була національною формацією, тобто складалася з етнічних українців, аналогічно до «синьої поліції» в Генеральному губернаторстві, яка складалася з етнічних поляків, а Ordnungsdienst – з євреїв. У райхскомісаріаті Україна допоміжна поліція (шуцманшафт) була територіальною одиницею, до складу якої входило місцеве населення, а також мігранти з Європи й Галичини. У поліції райхскомісаріату служили українці, поляки та росіяни (єврейської поліції там не було).

Мотиви вступу на службу до поліції були як ідеологічними, так і прагматичними. Українські націоналісти, єврейські сіоністи-ревізіоністи, російські фашисти та члени польського підпілля приєднувалися до поліції, щоб здобути владу й вплив і з метою захисту власного народу. Дехто приєднувався до поліції через ненависть до совєтів, які репресували їх та членів їхніх сімей. Окремі особи також приєднувалися до поліції, щоб отримати хороший і постійний заробіток у непростих умовах воєнного часу; як тільки вони опинялися в поліції, вони могли суттєво збільшити свій дохід за рахунок пригноблення та вбивства євреїв. Багато хто приєднався до поліції, щоб уникнути депортації й поневолення як остарбайтер у Німеччині. Також деяким людям просто подобається влада над іншими, яку забезпечує робота в поліції, а в умовах нацистської окупації ця влада була майже безмежною.

–  Яку роль у процесі організації злочину відігравали представники інших допоміжних органів влади (службовці міських управ, редакції місцевих газет, що функціонували під окупацією, тощо)?

– Цивільна адміністрація в Україні була найбільшим після поліції фасилітатором Голокосту. Місцева адміністрація забезпечувала німців записами про єврейське населення (наприклад, реєстраційними даними про народження), рекомендувала місця для створення гетто та персонал юденратів, відбирала євреїв на примусові роботи, іноді завідувала роботою виправно-трудових таборів і ділила здобич після ліквідації єврейського населення. На мою думку, ця тема досі залишається погано дослідженою. Окупаційна преса займалася антисемітською пропагандою протягом усього Голокосту і таким чином сприяла створенню атмосфери, яка знеохочувала неєврейське населення допомагати переслідуваним євреям. Ця тема краще досліджена, але все ж останнє слово тут ще не сказане.

– Як Ви оцінюєте роль погромницьких акцій літа 1941 р. в загальному контексті організації Голокосту? Якими були мотиви участі в погромах представників місцевих спільнот?

– Багато хто розглядає антиєврейське насильство літа 1941 р. як прелюдію до Голокосту. Я вважаю, що це початок Голокосту. Ідея про те, що Голокост розпочався лише після Ванзейської конференції в січні 1942 р., має сенс лише з західноєвропейської перспективи. У Східній Європі масові вбивства євреїв розпочалися одразу після вторгнення німців до СРСР. Ми можемо провести аналогію з лавиною, яка починається з обвалення снігу й каміння в одній частині гори, а потім набирає масу та силу, спускаючись по схилу донизу. До початку серпня 1941 р. в Галичині, на Волині та Буковині було вбито понад 15 000 євреїв (переважно, але не виключно чоловіків). Проте в міру просування німців на схід вбивства почали охоплювати чоловіків та жінок усіх вікових категорій і в дедалі більшій кількості. Зокрема 27–28 серпня лише в Кам’янці-Подільському було вбито 23 600 євреїв. Приблизно через місяць, 29–30 вересня, у Бабиному Яру в Києві було вбито майже 34 000 євреїв. У Західній Україні антиєврейське насильство посилилося через виявлення масових убивств політичних в’язнів, вчинених НКВС. Багато людей були цілком виправдано розлючені цими розправами. Проте німці та місцеві націоналісти абсолютно безпідставно вказували на місцеве єврейське населення як відповідальне за вбивства НКВС. До того ж мені здається, що існували два ключові мотиви участі у погромах як таких (тобто інцидентах антиєврейського насильства за участі місцевого населення): пограбування та захоплення колективними й безкарними побиттями, вбивствами й зґвалтуваннями. Друга група мотивів властива багатьом випадкам мародерства, конфесійного насильства тощо в різному часопросторі.

– Яке місце в реалізації злочину посідали чинники антисемітизму та націоналізму? Як вони впливали на ставлення місцевих спільнот до подій Голокосту? Як можна оцінювати ті поодинокі випадки, коли члени ОУН і УПА долучалися до порятунку жертв Голокосту?

– Дітер Поль стверджує, що не залежно від позиції місцевого населення в Україні (чи то антисемітськи, чи націоналістично, чи комуністично налаштованого) доля євреїв була б однаковою. Німці були достатньо могутніми, щоб реалізувати власні плани масового знищення. Я цілком згоден із цим. Однак те, як місцеве населення реагувало та сприяло масовому вбивству євреїв, певною мірою визначалося тим, було це населення антисемітським чи ні й було воно націоналістичним чи ні (з середини 1930-х рр. націоналісти прийняли надзвичайно антисемітську програму). У Галичині та на Волині, де націоналісти були найвпливовішими, вони задавали тон геноциду. Влітку 1941 р. ОУН призначила більшість представників цивільної адміністрації в Галичині та на Волині, а Українська народна міліція, січові формування й інші групи бойовиків, пов’язані з будь-якою з фракцій ОУН, жорстоко та у значній кількості страчували євреїв як самостійно, так і в співпраці з німецькими чи румунськими окупантами. Згодом УПА вбивала євреїв, які пережили масові ліквідації 1942 – початку 1943 рр., а також українців, які переховували євреїв (або поляків).

Я досить багато пишу про порятунок і прояви милосердя з боку членів ОУН та УПА під час Голокосту. Тут я підведу підсумок. Люди, які чинять жахливі речі, не стають монстрами – вони залишаються людьми. Вони мають емоції й можуть вагатися під впливом жалю або ж спогадів про довоєнну дружбу. У своїй книзі я згадую випадок єврейського поліцейського зі Львова, який відправив на смерть із гетто тисячі своїх співвітчизників. Але в якийсь момент він ризикнув власною кар’єрою, а можливо і життям, щоб врятувати старого рабина з набряклими ногами, що був батьком поета, яким він захоплювався. Таких випадків безліч. Вони траплялися і серед українських націоналістів (а також серед членів вермахту, нацистської партії та навіть СС). Думаючи про це, ви усвідомлюєте, що саме злочинці – це найефективніші рятувальники. Хоча траплялися окремі прояви милосердя й порятунку з боку людей, пов’язаних з ОУН-УПА, я не зустрічав жодного випадку, в якому ОУН-УПА рятувала б євреїв як організація. Вона не мала організаційного еквівалента польської підпільної Жеґоти, яку було створено саме з метою допомоги євреям. Хоча УПА регулярно зривала облави на українську молодь, які організовувалися з метою її відправлення на примусові роботи в Німеччину, нічого подібного не чинилося з метою звільнення єврейських таборів праці. Певним винятком тут є те, що УПА час від часу забирала окремих євреїв із таборів праці та гетто, щоб вони служили лікарями, механіками й виконували іншу професійну роботу. Ми також знаємо, що переважна більшість єврейського персоналу на службі в УПА, яка створила власні табори праці на Волині, була вбита УПА або СБ ОУН із наближенням совєтів взимку 1943–1944 рр.

– Розкажіть, будь ласка, коротко, про що Ваша остання книга Ukrainian Nationalists and the Holocaust? Чи планується її публікація українською?

– Моя остання монографія складається з семи розділів, вступу, висновку та бібліографії. У першому розділі описано історіографію теми. Я намагався написати її як інтелектуальну історію, а не набір імен авторів і назв їхніх книг. Другий розділ присвячено джерелам. Я не перераховував архів за архівом, що в епоху цифрових технологій для мене позбавлено будь-якого сенсу. Натомість я проаналізував кожен тип джерел, які я використовував, вказуючи на їхні сильні сторони, обмеження і де це було необхідно – на моральний контекст (деякі джерела морально заплямовані тим, що самі є складовою вбивств та інших злочинів, а інші джерела заплямовані, оскільки були вилучені шляхом примусу). У третьому розділі я описую історію ОУН, приділяючи особливу увагу ставленню організації до євреїв та інших етнічних груп. Я також висловлюю свою думку про те, чи варто називати ОУН фашистською організацією. Розділ 4 присвячено радянській окупації 1939–1941 рр. Я зосереджую увагу на репресивному характері цієї окупації, на тому, як ОУН вдалося її пережити і навіть збільшити свої масштаби, на різних досвідах єврейського населення Львова у цей період, а також на масовому вбивстві політичних в’язнів, вчиненому НКВС напередодні відступу совєтів із Західної України.

Розділи 5–7 присвячено періоду Голокосту як такому та участі в ньому націоналістів. У розділі 5 розглядається антиєврейське насильство літа 1941 р. у Галичині, на Волині та Буковині. У розділі 6 охарактеризовано поліцейські формації на службі у німців: їхні структури в дистрикті Галичина та райхскомісаріаті Україна; мотивації приходу на службу в поліцію; соціологічний профіль поліції; обов’язки поліції до акцій масових ліквідацій; її роль у масових ліквідаціях; випадки милосердя і порятунку; взаємини між ОУН та поліцією. Я часто черпаю порівняльний матеріал з того, що відомо про єврейську поліцію у Львові. Розділ 7 зосереджено на УПА. Я окреслюю особливості націоналістичного повстання, ставлення УПА до єврейської меншини та вбивства нею євреїв як просто за те, що вони були євреями, так і через їхні зв’язки з поляками й червоними партизанами. Раніше я вже публікував статтю про табори праці УПА, проте книга містить повнішу розповідь на цю тему. Я трохи пишу про те, як УПА поводилася з євреями після того, як совєти відвоювали Волинь та Галичину. Наскільки мені дозволяють джерела, я детально розглядаю ситуацію, пов’язану з євреями, які служили в УПА лікарями або (вкрай рідко) солдатами, та з деякими євреями, яких рятували окремі члени або ж невеликі підрозділи УПА.

Ця книга є дослідженням певного політичного руху, організації. Мова не йде про злочини чи добрі вчинки окремих осіб. Тут також не йдеться про українську націю загалом. Методологія книги полягає в тому, щоб зібрати всі джерела разом і подивитися, яку історію вони розповідають. Я думаю, об’єктивні читачі виявлять, що всі докази підштовхують до одних і тих же висновків.

Уривок із моєї книги буде надрукований у «Політичній критиці», але жодне видавництво чи академічна інституція не зверталися до мене з приводу українського перекладу. Але я не очікую, затаївши подих.

«Поклоніння героям в Україні є симптомом того, що країні ще належить оговтатися від своєї травматичної історії»

– Які Ви виокремили б тенденції культури пам’яті про жертв Голокосту на території країн сучасної Східної та Центрально-Східної Європи?

– Тепер, коли чисельність великих єврейських общин, які колись жили в Східній та Центрально-Східній Європі, скоротилася через вбивства і міграцію до країн Північної Америки й Ізраїлю, я думаю, що населення, яке залишилося на цих територіях, збентежене пам’яттю про Голокост. Для неєврейського населення тих країн, які під час Другої світової війни були в союзі з Німеччиною, таких, як Угорщина та Румунія, досвід післявоєнного комуністичного правління був набагато гнітючішим, аніж внутрішній фронт під владою пронімецьких диктаторів. Тому вони вважають за краще наголошувати на комуністичних злочинах, а не на звірствах, скоєних над групою людей, які перебували поза їхніми моральними орієнтирами і зараз переважно відсутні. Традиційний антисемітизм, який був звичайним явищем у старій Центрально-Східній Європі, не згас, а нова хвиля неофашизму й правого популізму призвела до його оновлення. Такі політики, як Віктор Орбан, можуть використовувати антисемітизм в Угорщині так само, як Трамп міг використовувати расизм та антиіммігрантські настрої для створення своєї електоральної бази. За таких обставин історії Голокосту важко посісти належне місце в колективній пам’яті.

– Один із героїв п’єси Бертольда Брехта зазначив: «Нещасна та країна, яка потребує героїв». Якою мірою ця теза репрезентує/символізує пам’яттєві дискусії про події Другої світової війни в сучасній Україні?

– Брехт мав рацію. Україна – нещасна країна. Я думаю, що наполягання на важливості героїв в Україні має два джерела походження. Одне з них – це радянська спадщина. Понад 12 000 осіб були названі Героями Радянського Союзу. А ще були Герої Соціалістичної Праці. Інше джерело – це націоналістична спадщина вшанування героїв, закарбована в гаслі ОУН «Слава Україні! Героям Слава!» Країна, яка пережила обидві спадщини, не може сподіватися на щастя одразу ж після надзвичайно травматичного досвіду війни, терору, голоду, масових убивств та диктатури. Зрештою, поклоніння героям в Україні є симптомом того, що країні ще належить оговтатися від своєї травматичної історії.

– Чи змінилося щось, на Вашу думку, у культурі пам’яті про жертв Голокосту вУкраїні останніми роками?

– Особисто я сподівався на суттєві зміни після звільнення Володимира В’ятровича з посади голови Українського інституту національної пам’яті. Проте в офіційній політиці панує інерція. Однак я помічаю, що настрій суспільства змінюється. З одного боку, я бачу поширення популярності націоналістичного наративу серед молоді, можливо, через війну з Росією, а можливо, і через зростання популярності неофашизму в Європі. З іншого боку, те, що відбувається в науці, засвідчує протилежну тенденцію: все більше молодих учених в результаті своїх досліджень та рефлексій історичних джерел ставить під сумнів націоналістичні погляди. Те, що відбувається в Україні, здається, є частиною глобального поділу між прихильниками емоційного націоналізму та доказової політики. Ми чітко простежуємо цей поділ у США, Великій Британії й багатьох інших країнах і регіонах. Це не лише український феномен. Також цей поділ не обмежується ставленням до націоналізму чи Голокосту. Конфлікти, зумовлені COVID, вакцинацією та кліматичними змінами, демонструють однакові соціальні поділи щодо вартості експертизи і доказів. Ми живемо в епоху інтелектуальних й емоційних потрясінь, у яких кожна особа та установа мають подумати і вибрати шлях до кращого майбутнього.

Розмовляв Петро Долганов.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

Джон-Пол Химка – професор-емерит кафедри історії, класики та релігії Університету Альберти. Працює на посаді виконавчого директора Західноканадського осередку Наукового товариства імені Шевченка, член Канадської асоціації славістів. Він був співредактором 3–5 томів Encyclopedia of Ukraine. Автор п’яти монографій з історії України: Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–1890) (1983); Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century (1988); Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867–1900 (1999); Last Judgment Iconography in the Carpathians (2009); Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944 (2021). Співредактор таких книг, як Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Post-Communist Europe (спільно з Джоанною Беатою Міхлік) (2013) та Eastern Christians in the Habsburg Monarchy (спільно з Францом А. Дж. Шабо) (2021). Автор циклу цікавих публікацій, зокрема: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890–1895, Slavic Review (1982); The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions, Intellectuals and the Articulation of the Nation, ed. Ronald Grigor Suny and Michael D. Kennedy (1999); The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd, Canadian Slavonic Papers (2011); OUN and Fascism, Definitions and Blood, Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society, прийдешній номер.

[1] Парка – це підвода, запряжена парою тварин (конями або волами). Примітка Дж.-П. Химки.

[2] Боротьба за політику національного вирівнювання для афроамериканців. Примітка Дж.-П. Химки.

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів. Редакція може не поділяти думок авторів. 

Усі публікації рубрики