Голокост на Півдні України: долі врятованих євреїв Калініндорфського району після німецької окупації

Перший єврейський національний район

У 1807 р. до степів Херсонщини прибули перші євреї-переселенці, яким влада Російської імперії дозволила створювати на цих землях аграрні господарства. Того ж року вихідці з Могилевської, Чернігівської та Вітебської губерній заснували на території сучасної Херсонської області поселення Велика Сейдеминуха.

Понад сто наступних років мешканці єврейських поселень опановували землеробство в херсонських степах. Незважаючи на розповсюджену в імперській історіографії точку зору про їх неспроможність до аграрного господарювання, їм вдалося досягнути суттєвих успіхів [1].

За даними перепису населення Російської імперії, найбільшими центрами єврейського життя на Херсонщині стали такі поселення, як Велика і Мала Сейдеминуха, Бобровий Кут та Львове. Єврейське населення у них складало більшість (наприклад, 81 % населення Великої Сейдеминухи – 1 284 особи) [2].

У період Української революції 1917–1921 рр. єврейські поселення потерпали від погромів, грабунків та реквізицій. У роки безвладдя були відомі факти формування загонів єврейської самооборони.

Після встановлення радянської влади розпочався новий етап у житті єврейських громад. У 1924 р., шукаючи шляхи вирішення єврейського питання, радянське керівництво дійшло згоди про співпрацю з американською організацією «Джойнт». Згідно з домовленостями сторін, передбачалася розбудова старих центрів єврейського життя, організація переселенського руху та заснування нових поселень. Для цього було створено організацію «Агро-Джойнт» із центральним офісом у Москві та представництвами в регіонах, зокрема в Херсоні. Головні цілі радянського керівництва полягали в наступному: прагнення подолати кризу соціально-економічного життя містечкового єврейства, посилити вплив влади на цей прошарок населення, підвищити міжнародний авторитет радянської держави, залучити матеріальну підтримку тощо. За короткий період часу передбачалося переселити на Південь України понад 100 000 містечкових євреїв, більшість з яких підпадали під категорію «лішенців» та не вважалися повноправними громадянами. Робота на землі була покликана перетворити їх на селян, що пасувало б до ідеології радянського режиму. Ба більше, перші особи, такі, як Михайло Калінін, заявляли про боротьбу з антисемітизмом: «Захід із землеоблаштування трудящих євреїв, що ми проводимо, відіграє також велику роль у справі зближення трудящих різних національностей і [сприяє] викорененню залишків проклятого спадку минулого – антисемітизму» [3].

Отже, було створено умови, за яких у 1927 р. на територіях сучасних Херсонської та Миколаївської областей постав перший в СРСР Калініндорфський єврейський національний район. Його центром стало поселення Велика Сейдеминуха, яке було перейменовано на Калініндорф. Ця подія набула розголосу як в СРСР, так і за його межами. Ідея створення єврейської автономії за умов відсутності у євреїв власної національної держави привернула увагу багатьох політиків і діячів культури та мистецтва. Єврейський художник українського походження Ісаахар-бер Рибак, який емігрував до Франції, був натхненний приїхати і побачити це на власні очі [4].

До початку 1930-х рр. на Півдні України було створено Калініндорфський, Сталіндорфський, Новозлатопольский, Фрайдорфський та Ларіндорфський єврейські національні райони. Однак подальша політика радянської влади не надала їх мешканцям особливих привілеїв. Усі єврейські господарства було колективізовано. Цей процес супроводжувався репресіями та акціями «розкуркулення» проти заможних господарів, які не бажали віддавати напрацьовану власність колгоспу. Під час Голодомору 1932–1933 рр. мешканці єврейських поселень здобули свій перший геноцидний досвід і були змушені рятуватися всіма можливими способами. Підтримка єврейської культури та збереження її самобутності поступово заміщувалася акультурацією, яка пізніше набула рис асиміляції.

5 березня 1939 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про ліквідаціюта перетворення штучно створених національних районів і сільрад України». Де-юре до початку Другої світової війни єврейські національні райони не було ліквідовано. Проте відродитися після її завершення їм не судилося, передусім через масове вбивство мешканців.

Німецька окупація та масові вбивства євреїв

Доля євреїв Калініндорфського району в роки Другої світової війни склалася по-різному. Чимало мешканців призовного віку впродовж 1939–1941 рр. було мобілізовано до Червоної армії. Частина з них загинула в боях, частина потрапила до полону та була відправлена до таборів, інші ж опинилися в партизанському русі. Ті, хто не підлягав мобілізації влітку 1941 р., постали перед вибором – евакуюватися на схід або ж залишитися на територіях, які стануть частиною окупаційної зони. Радянське керівництво не провадило спеціальних заходів з метою евакуації всього єврейського населення. Пріоритет надавався партійним робітникам та спеціалістам, які відповідали за вивезення і обслуговування матеріальних цінностей, зокрема сільськогосподарської техніки. Отож рішення евакуюватися залишалося на розсуд самих колгоспників, серед яких, окрім євреїв, було чимало українців, росіян, німців та представників інших етнічних груп (згідно з переписом населення 1939 р., з 19 480 мешканців району – 7 717 були євреями) [5].

Впродовж 22–28 серпня 1941 р. території Калініндорфського району було окуповано німецькою армією. Чимало євреїв залишилися у своїх домівках, адже не мали можливості самостійно евакуюватися через обмежені фізичні та матеріальні можливості.

Як засвідчують документи надзвичайної комісії, перший розстріл євреїв відбувся за 3 км від с. Червоне. 27 серпня там було розстріляно і скинуто до колодязя 150 єврейських біженців із Бессарабії. У другій половині вересня загони зондеркоманди 10а, за співучасті української допоміжної поліції та місцевих старост, розстріляли ще близько 3 500 осіб [6]. Варто підкреслити, що ці дані надзвичайної комісії відображають чисельність жертв на територіях Калініндорфського району з урахуванням реалій післявоєнного районування, коли було виокремлено Херсонську область. Якщо здійснювати підрахунок загальної чисельності жертв у довоєнних межах району (частина якого залишилася в складі Миколаївської області), їх кількість може зрости до 5 000 осіб.

Основним методом убивства був розстріл. Під час його підготовки німецьке командування дотримувалося певної схеми дій, що передбачала попереднє знайомство з даними про чисельність євреїв у кожному населеному пункті, обговорення намірів убивства з представниками допоміжних органів місцевої влади, пошук місця розстрілу, збір та ізоляцію євреїв в одній локації, взяття їх під варту, переведення до місця розстрілу і власне вбивство. Закінчувалося все розподілом майна вбитих жертв [7].

Місцевість, на теренах якої відбувався Голокост (степові зони з відкритими просторами простягалися на десятки кілометрів), не надто сприяла втечі та переховуванню. Подекуди було важко знайти хоча б тимчасове укриття. Місця розстрілів також були специфічними. Чимало з них відбулося біля промислових криниць. Збудовані колись за підтримки «Агро-Джойнт», вони мали стати символами нового життя, однак перетворилися на місця смерті євреїв [8].

Убивство євреїв в Україні було частиною плану колонізації східних територій. Як зазначила Венді Лауер, політика нацистів в Україні ґрунтувалася на реалізації ідей расових і колонізаційних теорій. Вони вважали, що Україну населяли неповноцінні слов’яни, які були не здатні керувати собою самостійно. Окрім значних природних ресурсів і, як вважалося, покірного населення, Україна відмінно вписувалася у військові плани нацистських лідерів у ролі оплоту проти більшовицької Росії. Гітлер мріяв про німецьку колонію в Україні, «едемський сад». Території сучасної Херсонської області мали стати квітучими землями на шляху до «німецької Рів’єри» – Криму [9].

У 1939 р. в Калініндорфському районі мешкало 1 047 етнічних німців. Чимало з них, як і євреї, були нащадками колоністів і працювали поруч зі своїми сусідами понад сто років. Відомо, що у ХІХ ст. місцеві німці допомагали освоїтися та ділилися досвідом із новоприбулими єврейськими переселенцями [10]. З приходом нацистів вони опинилися на діаметрально протилежних полюсах у політиці окупаційної влади. Це не могло не позначитися на ставленні місцевих німців до євреїв. Очевидиця Голокосту єврейська дівчина Рита Розенберг згадувала, як влітку 1941 р. вона приїхала до своєї тітки з Києва у поселення № 6 (колгосп «Піонер») Калініндорфського району, де і застала окупацію: «Тітка відвезла частину речей до сусіднього села Зелений Гай. Там жили німці з Поволжя і там мешкала найближча подруга моєї тітки – німка тітка Марта…» Після розстрілу всіх євреїв колгоспу «Піонер» Рита деякий час переховувалась, а потім знову опинилася в Зеленому Гаю: «Я ночувала у полі, однак було вже холодно, і я вирішила піти до тітки Марти та попросити якісь теплі речі. Вона відповіла, що у неї нічого немає… Я розповіла їй, що тітку розстріляли. Вона дала мені гумові чоботи і ще щось несуттєве. Вона не запропонувала лишитися. Я подумала, що варто спробувати лишитися в селі і знайти якусь роботу, можливо нянею… Я знайшла один будинок і почала там жити. Пізніше до села зайшли німці. До мене прибігла моя подружка і сказала, що тітка Марта сказала німцям, що в одному будинку є «жидівське дитя» і щоб я втікала. І я побігла не знаючи куди у степ» [11].Із цих спогадів видно, що за нових обставин частина місцевих німців відвернулася від своїх єврейських сусідів. Пізніше деякі з них пішли разом із відступаючими німецькими частинами.

У вересні-жовтні 1941 р. нацисти провели декілька акцій розстрілу, внаслідок яких було вбито майже все єврейське населення Калініндорфського району. Найбільші з них відбулися поблизу таких єврейських поселень, як Калініндорф (колишня Велика Сейдеминуха, сучасне Калинівське), Бобровий Кут, Штерндорф (Мала Сейдеминуха) та Львове. Деталі про ці події відомі зі спогадів місцевих жителів і врятованих євреїв, а також матеріалів післявоєнних кримінальних справ.

17 вересня 1944 р., згідно вироку трибуналу НКВС Херсонської області за ст. 54 1а КК УРСР (колабораціонізм), до розстрілу було засуджено мешканця Калініндорфа Олександра Зайкіна. У роки окупації він перебував на службі в місцевій допоміжній поліції, де спочатку виконував функції секретаря, а пізніше обійняв посаду начальника, отримавши звання унтер-офіцера. Матеріали кримінальної справи засвідчують, що він був причетний до організації розстрілу єврейського населення Калініндорфа і подальшого розподілу майна вбитих. Процес розстрілу, описаний ним, загалом співпадає зі свідченнями та спогадами інших очевидців трагедії: «18 вересня 1941 року гестаповці разом із місцевою німецькою владою зібрали всіх мешканців Калініндорфа в одному місці біля колгоспної ферми, де відділили євреїв від неєвреїв. Українців розпустили по домівках, а євреїв залишили і розстріляли у протитанковому рову, неподалік колгоспної ферми. Розстріл провели німці. Після розстрілу євреїв, у вечорі 18 вересня, німці зібрали чоловіків села закопувати розстріляних євреїв. Мені також довелося закопувати. Цього дня було розстріляно біля 1 500 євреїв… Після розстрілу майно євреїв і всі цінності упродовж п’яти днів місцева німецька влада і поліція звозили на колгоспний двір… В підсумку все було розібрано місцевою німецькою владою і громадянами, а також мною було взято дещо з єврейських речей, зокрема постільне, жіночі туфлі, брезентовий плащ та інші дитячі речі. Після цього місцева німецька влада села Калініндорф, як комендант Штенгаур і поліцаї Шевчук і Мамай, організовували облави і вишукували євреїв, які переховувались… Штенгаур хизувався, що сам розстріляв 300 євреїв…» [12].

Мешканка с. Високе Тетяна Олексіївна була очевидицею розстрілу євреїв з 17, 18 і 19 ділянок Калініндорфського району [13]. Під час роботи в полі вона спостерігала, як їх вели під конвоєм до господарського колодязя. Жінка відзначила, що до війни цей колодязь використовували місцеві жителі, добували воду за допомогою тяглової сили. Тетяна спостерігала за колоною євреїв, яких вели на розстріл: «Спереду і позаду був конвой. Люди несли вузлики. Ми злякалися і сховалися у стогах сіна в метрах 100 від місця розстрілу. Людей розстрілювали стоячи, одітих, обличчям до колодязя (стріляли у спину). На другий день, за розповіддю місцевих, там іще рухалися люди… Тоді вбили біля 500–600 осіб. Колодязь стояв відкритий, його засипали пізніше. Після розстрілу ми туди не ходили, тільки коли колодязь закрили. Ми боялися. Будинки євреїв залишилися і у них після війни поселилися неєвреї» [14].

16 вересня 1941 р. відбулася акція масового вбивства у с. Львове. Мешканка Ніна Дмитрівна згадувала, як до війни у селі було два колгоспи, в одному з яких працювали переважно євреї. Львове розташоване на березі Дніпра поблизу переправи. Багато євреїв евакуювалися до приходу німців, однак залишилося чимало бідних та не здатних на евакуацію. Євреїв зібрали окремо від інших мешканців села і розділили на дві групи – старих із старшими дітьми та жінок із маленькими дітьми. Їм повідомили, що невдовзі відправлять на роботу до Німеччини. Жінок ще деякий час використовували для збору врожаю. Пізніше старших людей і дітей вивели за село й розстріляли в балці: «Ми дивилися з пагорба, що був неподалік місця розстрілу. Євреїв розстрілювали роздягнутими, вони стояли край балки і падали у неї. Речей майже не лишилося, тому що це були переважно бідні люди… може хто якісь туфлі узяв. З іншого боку був скотомогильник, де розстрілювали жінок і маленьких дітей… Буває, дорослими копаємося і знаходимо дитячий чобіток… Після війни деякі євреї поверталися, один був бригадиром, а інший головою, але всіх об’єднали в один колгосп. Жили всі разом і всім ділилися» [15].

Отже, єврейське населення на окупованих територіях Калініндорфського району було розстріляне упродовж вересня-жовтня 1941 р. Майно загиблих розподілялося між німцями та місцевими жителями. Більшість неєвреїв були пасивними спостерігачами. Виконавцями розстрілу стали службовці частин СС, тоді як службовцям допоміжної поліції відводилися організаційні функції з підготовки розстрілів і подальшого розподілу майна вбитих жертв. Після звільнення території Херсонщини весною 1944 р. в ці місця почали повертатися евакуйовані єврейські родини та фронтовики. Більшість з них втратили зв’язок із рідними ще в 1941 р.

Реакція врятованих на Голокост

Реакція на Голокост є багаторівневою проблемою. Залежно від контексту вона може розглядатися з позиції держави, суспільства, групи або ж індивіда.

Наприклад, окремо вивчається реакція на Голокост з боку радянської влади [16]. Наприкінці червня 1941 р. радянське керівництво в Москві було проінформоване, що вся усна та письмова нацистська агітація «йшла під прапором боротьби з жидами і комуністами» [17]. Як відзначив Карел Беркгоф, у процесі війни Кремль захопив нацистські документи, в яких йшлося про смертоносний антисемітизм [18]. Поряд із даними радянської розвідки це означало, що Й. Сталіну та його оточенню з різних джерел повідомлялося про масові вбивства нацистами євреїв і ромів.

І. Альтман стверджує, що до середини серпня 1941 р. радянське керівництво мало точну інформацію про масові вбивства єврейського населення. У Москві не відчувалося браку інформації про Голокост [19].

Реакцією на загрозу для радянських євреїв став радіомітинг, ініційований єврейськими діячами й письменниками Москви, проведений 24 серпня 1941 р. Трансляція відбулася по всесоюзному радіо. Актор і режисер С. Міхоелс говорив про злочинні наміри нацистів знищити весь єврейський народ [20].

Як реакцію на Голокост можна розглядати прийняття рішення про створення Єврейського антигітлерівського комітету, метою якого було інформування міжнародної спільноти про злочини проти євреїв. Пізніше ці функції перебрав на себе Єврейський антифашистський комітет, створений у лютому 1942 р. [21].

Про загрозу для євреїв у своїх промовах повідомляли і перші особи СРСР. Зокрема, В. Молотов у січні 1942 р. розповів про загибель євреїв Києва в Бабиному Яру. Втім, у подальших офіційних промовах і текстах простежується опис німецького вторгнення як події, що несла смерть і страждання всім радянським людям без акцентування уваги на особливому ставленні до євреїв [22].

Реакція у вимірі індивідуальної дії, що виникає на будь-який вплив, у контексті заявленої теми пов’язана з психологією людини, зокрема її емоційним станом. До того ж емоції слід розглядати не лише як внутрішнє переживання, але і як те, що мотивує, організовує і спрямовує сприйняття, мислення й дії людини, тобто поведінку в цілому [23].

Євреїв, які зважилися на евакуацію, чекали важкі випробування в дорозі. Люди гинули від хвороб та під час бомбардувань німецької авіації. Деякі обирали невдалий маршрут і опинялися на окупованій території в оточені німецьких або румунських військ. Більшість із них було розстріляно далеко від їхніх домівок.

Отже, лише частині тих євреїв, які наважилися на евакуацію, вдалося дістатися територій середньоазійських республік, центральних районів Росії та Сибіру. Великі родини з єврейських колгоспів Херсонщини було розпорошено: їх члени опинилися на фронті, залишилися на окупованій території або ж евакуювалися на схід.

Про трагічну долю близьких, які залишилися в окупації, чимало людей дізналися лише наприкінці війни. Більшість євреїв почали повертатися до своїх домівок у березні 1944 р., після звільнення територій Херсонської області. Процедура повернення передбачала отримання виклику на переїзд від районного комітету партії. Для видачі такого документу мешканці Калініндорфського району відправляли листи з відповідними клопотаннями. Водночас вони просили повідомити про долю рідних та сусідів, які залишилися на окупованих територіях. Відповіді на ці запити містили короткі повідомлення про те, що всіх місцевих євреїв було розстріляно.

Вихідці з Калініндорфа, які опинилися на службі в Червоній армії, у 1944 р. також почали цікавитися долею своїх близьких. Деякі з них отримували відпустки й особисто відправлялися провідати рідні місця.

Реакція врятованих євреїв на Голокост була різною і часто впливала на подальше рішення про повернення в рідні місця або пошук нового місця проживання.

Важливим було й питання взаємин між новою місцевою радянською владою та евакуйованими. Листування між ними свідчить про те, що у багатьох випадках співробітники районного комітету партії байдуже ставилися до прагнень євреїв повернутися з евакуації.

В. Ханін відзначив, що період з 1944 р. став початком кризи суперечностей, що охопили як традиційні, так і світські форми єврейського життя в Україні. Серед причин кризи була демографічна катастрофа і жахлива втрата євреями соціальних та матеріальних ресурсів за роки війни, а також загострення «соціального» антисемітизму як під час Другої світової війни, так і після її завершення. На думку дослідника, цей антисемітизм зумовив активізацію зусиль української комуністичної влади задля попередження відродження єврейського общинного життя і розвитку його інфраструктури [24]. Натомість Г. Костирченко говорить, що, незважаючи на юдофобські настрої політичних верхів, влада не заохочувала «плебейський» антисемітизм і, побоюючись «самодіяльності», жорстко його придушувала [25].

Після звільнення Калініндорфський район було офіційно перейменовано на Калінінський, без спроб відновлення єврейської адміністрації. А втім, єврейське життя не зникло з цих країв. Представники кількох десятків родин, незважаючи на труднощі з переїздом і поверненням своєї власності, повернулися додому. У рідних місцях на них очікували важкі випробування, передусім усвідомлення трагедії Голокосту, що забрала життя рідних та друзів, байдужість нової партійної адміністрації, зустріч із деякими місцевими жителями, які брали участь у розправі над своїми сусідами. Це формувало розмаїту палітру реакцій євреїв на Голокост.

Члени розділених в умовах війни родин доволі часто втрачали зв’язок на кілька років. Починаючи з літа-осені 1941 р., чимало євреїв Калініндорфського району не знали про долю тих, хто залишився на окупованій території. Лише після звільнення району у 1944 р. вони отримали можливість приїхати і зробити запит до місцевих органів влади з цього приводу. Наприклад, Пейсе Будкер з колгоспу Ройтер-Штерн (ділянка № 13) прохав повідомити голову Калініндорфської райради про долю його родичів та інших членів колгоспу, а також надіслати виклик для повернення додому [26].

Хая Сиганевич була багатодітною матір’ю і на початку війни зважилася на евакуацію. Полишивши будинок, у товарному вагоні вона виїхала з частиною родини зі станції Калініндорф до Башкирії. Після звільнення Херсонщини у 1944 р. родина повернулася додому. Старі українські та російські колгоспники пам’ятали її як «єврейську матір». Вони повідомили їй важку новину про те, що її доньку Геню разом із чотирма синами розстріляли у вересні 1941 р., вказавши на місце вбивства. Хая смиренно залишилася жити в Калініндорфі до своєї смерті в 1948 р. [27].

Борис Милославський був мобілізований до Червоної армії на початку німецько-радянської війни, а його дружина Люба опинилася в евакуації. Більшість їхніх родичів залишилися на окупованій території у с. Первомайське Калініндорфського району. Наприкінці війни Борис зв’язався із райцентром і дізнався, що його рідню було вбито в роки окупації. Така ж доля спіткала батьків Люби. Мати Хану та сестер Євгенію і Маню нацисти кинули до колодязя на 12-й ділянці. Було вбито й Любиного батька Мойсея, маму Берту, сестер Геню і Дусю та братів Абрама й Бориса. У цих місцинах пройшло сільське дитинство Люби і Бориса, однак колись приємні спогади стали важким душевним тягарем. Залишитися і жити далі на цьому місці вони не змогли [28].

Аркадій Вайспапір народився у 1921 р. в с. Бобровий Кут, де жили і працювали декілька поколінь його родичів. Батько Мойсей деякий час завідував колгоспною фермою, а мама працювала на виноградниках. У сім’ї також були старший брат Бенямін і молодша сестра Бася. У 1939 р. Аркадій з відзнакою закінчив десятирічну школу і планував продовжити навчання в Одесі. Однак у 1938 р. його батька Мойсея репресували як сіоніста і противника колективізації. Він був розстріляний у херсонській тюрмі [29]. Аркадій не одразу дізнався про смерть батька, однак пояснював свою подальшу невдалу спробу вступу до вишу тим, що він був сином «ворога народу». Молодий чоловік працював у селі трактористом, а на початку Другої світової війни був мобілізований до лав Червоної армії. Він брав участь в обороні Києва, в боях був важко поранений, потрапив у оточення. Шпиталь, у якому він перебував, захопили німці. Аркадій вилікувався, але пізніше його відправили до одного з таборів смерті – Собібору.

Собібор був одним із найбільших таборів знищення – сюди особисто приїздив очільник військ СС Генріх Гімлер. Ліквідація табору відбулася після повстання та втечі бранців у 1943 р. Аркадій був активним учасником повстання. Після втечі він приєднався до партизанського загону, який у квітні 1945 р. влився в Червону армію.

В армії Аркадій дізнався, що його брат загинув на фронті, а маму, сестру і багатьох родичів нацисти розстріляли в с. Бобровий Кут на Херсонщині: «Я ще коли був в армії, написав до свого села. Попросив, щоб мені повідомили, хто з моїх родичів ще живий. Мені відповіли, що всі загинули… Фаня, мій друг, була в селі, і їй показали мого листа, вона мені написала. Я поїхав тоді до неї в Артемівськ і через місяць ми одружилися» [30].

Хоча Аркадій і Фаня вирішили не повертатися до Бобрового Кута, вони підтримували зв’язок з євреями, які повернулися з евакуації, і приїздили до них у село на пам’ятні зустрічі. У листі до однієї з подруг Фаня написала: «О першій ночі 15-го ми виїхали машиною з Києва: Я, Аркадій, Михайло і Владик. Зранку 16-го о 9-й годині ранку ми приїхали з боку Євгенівки до Б-Кута. Однак було зарано їхати до пам’ятника і ми поїхали до Калініндорфу. Там нам повідомили, що у Б-Куті нічого і майже нікого не буде… В основному на мітингу були українці з Калініндорфу та районне керівництво з В-Олександрівки. По закінченні мітингу ми, Сюня Гельфанбейн, його дружина, син і онук поїхали до Б-Кута. У Б-Куті біля школи стоїть велика стела з прізвищами загиблих і пропалих безвісти на війні. Ось там вже було що читати. Вся наша молодь, наші друзі, родичі, однолітки. Серце розривалося читаючи, скільки загинуло таких рідних і близьких. Гельфанбейни поклали вінок і пішли подивитися Б-Кут. Впізнати його зовсім неможливо. Я хотіла показати дітям будинок, в якому я мешкала, однак не знайшла його. Всі будинки перебудовано, і вирахувати, де мав стояти наш дім, було майже неможливо. Провулок, яким ми йшли купатися або до пароплаву, що прибував з Херсону, заріс так, що я його не відшукала. У попередні роки, коли ми приїжджали, Б-Кут іще нагадував нашу дорогу Батьківщину, наше дитинство та молодість. Зараз він зарослий і занедбаний…» [31].

У 1944 р. командир Червоної армії Григорій Герчик приїхав до звільненого Калініндорфу. Місцеві жителі розповіли йому, як німці мучили та знущалися над його батьками. Батька прив’язали до коня і протягли по селу, а маму розстріляли. Односельці розповіли, що одним із вбивць був місцевий житель з сусіднього колгоспу «Заповіт Ілліча». Григорій відшукав і підстеріг його біля дому й сказав, що за свої злодіяння той заслуговує тільки на смерть. Григорій застрелив його з трофейного вальтера. Після самосуду він пішов униз річкою, де його затримала міліція. Командир продемонстрував міліції свої документи, а про його самосуд доповіли в Москву. Упродовж кількох місяців слідства він не приховував своєї вини. Наразі достовірно не відомо, чи його виправдали, однак за спогадами місцевих євреїв він продовжив службу в партизанському загоні на території Латвії, де і зустрів кінець війни [32].

Еміль Чаусовський евакуювався із родиною з Бобрового Кута на початку війни. У своїх спогадах він відзначив, що перед евакуацією родині дали у сільраді спеціальну довідку. Паспортів у колгоспників тоді не було, і довідка була єдиним документом, що посвідчував їх особи. Вночі 12 серпня 1941 р. родина на підводі відправилася в далеку дорогу на схід. У селі залишалися лише люди старшого віку, жінки та діти. Всіх чоловіків призовного віку, окрім хворих, було мобілізовано, і більшість із них, особливо молодих, загинули в боях. Батько Еміля через астму був звільнений від військової служби. Однак у 1942 р., коли ситуація на фронті була критичною, його призвали до армії і він перебував на фронті аж до кінця війни.

Через два тижні після від’їзду родини Чаусовських с. Бобровий Кут, як і весь Калініндорфський район, було окуповано німецькими військами. Про долю родичів та сусідів, які залишилися в селі, евакуйовані дізналися значно пізніше із розповідей свідків та статті ветерана війни А. Жарова «Останній шлях», опублікованої в одній із херсонських газет. Еміль Чаусовський відзначив, що після війни частина евакуйованих і фронтовиків повернулися до Бобрового Кута. Решта ж залишилися в Херсоні, Кривому Розі, Харкові та інших містах. Деякі з фронтовиків, чиї родини загинули в роки окупації, одружувалися на жінках з неєврейських родин, які переселялися на території району у перші післявоєнні роки. Для них життя продовжилося, і в змішаних сім’ях народжувалися діти [33].

Жителька с. Чкалове Олена Миколаївна згадувала, що після звільнення села до нього повернулася частина євреїв: «Деякі євреї повернулися, однак вони вже померли тут. Наш сусід мешкав у селі поряд і взяв собі за дружину, здається, німку» [34].

В Ізраїля та Хені Грібун було чотири доньки – Анна, Фіра, Клара і Сара. Під час обстрілу німецькою авіацією переправи біля с. Львове загинув батько родини. Утім, більшості вдалося евакуюватися. Після звільнення Херсонщини родина вирішила повернутися додому. Сара працювала агрономом у с. Львове, Фіра стала завідувачкою дитячим садком, Клара була піонервожатою в Калінінській школі, Анна стала завідувачкою відділу культпросвіти Калінінського райвиконкому [35].

Мешканець с. Заможне (до війни ділянка № 33) Петро Вікторович згадував, як брав участь у чистці місцевого колодязя, поблизу якого під час війни відбувся розстріл євреїв. Рештки людей перемістили у ящики і перепоховали. Чистка колодязя відбулася з ініціативи фронтовика Ісаака Совранського. Його дружину та дітей розстріляли у цій місцевості. Надалі колодязь використовували для розвитку скотарства [36].

Даниїл Тартаковський евакуювався з батьками, однак у Краснодарському краї вони опинилися в оточенні. Там їм вдалося пережити окупацію. Після звільнення території радянськими військами вони вирішили повернутися додому на 10-ту ділянку. Повернувшись, родина дізналася, що всіх євреїв села і району розстріляли. Відносини з деякими місцевими жителями складалися напружено. Євреїв, які повернулися, називали «недобитими». Одного дня місцевий колгоспник сильно побив батька Даниїла. Невдовзі після цього родина вирішила переїхати до Вінницької області [37].

Геселе Мазліна зі Штендорфа було мобілізовано до армії на початку війни. У селі залишилися його мама, дружина та дитина. Після демобілізації у 1946 р. він повернувся до села. У своєму домі він зустрів переселенців з Полтави. Від односельчан військовий дізнався, що його родину розстріляли біля рову поблизу села. Тоді ж до Бобрового Кута з евакуації повернулася Естер Ревзіна зі своєю донькою. Її чоловік загинув на фронті у 1941 р. У 1946 р. двоє вдівців одружилися, і невдовзі у них народилися син та донька [38].

Самуїл Рукман з Калініндорфа пішов на фронт у 1941 р. У 1945 р. він повернувся до свого колгоспу і дізнався, що вся його родина загинула від рук нацистів. Чоловік вирішив залишитися у рідних краях. Через три роки його обрали головою колгоспу. Він продовжував мешкати у Калінінському до своєї смерті у 1997 р. [39].

У 1948 р. на місці розстрілу неподалік Калініндорфа було відкрито пам’ятник жертвам, який мав тривалу передісторію. У середині 1944 р. створення місця пам’яті було темою переписки між відомим письменником, журналістом і суспільним діячем Іллею Еренбургом та головою Херсонського обкому Компартії України. Приводом до цього став отриманий І. Еренбургом у 1944 р. лист від майора Червоної армії Оксенкруга, в якому той повідомив письменника про байдужість місцевої влади до питання впорядкування місця трагедії [40]. У результаті питанням благоустрою зайнялися представники єврейської громади.

Мешканець Калініндорфа Ішия Бєлєнький одним із перших повернувся з евакуації. Майже одразу він зайнявся збором відомостей про трагедію, що забрала життя 1 875 місцевих євреїв. Він почав обстежувати рови і колодязі Калінінського та сусідніх сіл, в яких виявив чисельні людські рештки. На той час він був головою Калініндорфської сільради. Поблизу Калініндорфа він побачив людські кістки, що стирчали із землі. До того ж Ішия звернув увагу на те, що біля рову, де було розстріляно людей, пасеться худоба і через нього проходить дорога, по котрій вдень і вночі їздить транспорт. Не гаючи часу, він звернувся до районної ради з заявою про необхідність благоустрою могили і відведення дороги. Не отримавши підтримки, він зібрав вчителів та старшокласників середньої школи і разом з ними за кілька днів облаштував братську могилу довжиною майже 400 м. Дорогу було перекрито. Потім вдалося зібрати ініціативну групу, яка зайнялася питанням благоустрою місця розстрілу. Було розіслано листи до різних міст, в яких мешкали родичі загиблих. Наступні три роки І. Бєлєнький особисто їздив по містах для організації збору пожертвувань і перерахунку коштів у банк. У результаті цієї роботи 19 вересня 1948 р. було відкрито пам’ятник жертвам Голокосту в колишньому Калініндорфському єврейському національному районі [41]. Монумент містив надписи російською та їдиш: «Тут спочивають радянські громадяни с. Калінінське. 1 875 осіб старих, чоловіків, жінок і дітей по-звірськи замучених і розстріляних у період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками та їх посібниками 16 вересня 1941 року».

Тенденція до універсалізації жертв війни все більше простежувалася в офіційній радянські політиці пам’яті. А втім, про цілеспрямоване вбивство євреїв, яке забрало життя близько 6 млн людей, радянські громадяни могли дізнатися з публікації І. Еренбурга в газеті «Правда». Однак, як відзначає Аркадій Зельцер, у кінцевий період війни і перші повоєнні роки питання меморіалізації місць розстрілів євреїв залежало від активності місцевих єврейських громад, ставлення місцевої влади до проблеми єврейських жертв та інтерпретації партійної лінії з цього питання [42].

Висновки

Отже, у роки Другої світової війни в аграрних поселеннях Калініндорфського району залишилося декілька тисяч євреїв. Більшість із них загинули від куль нацистів упродовж вересня-жовтня 1941 р. Чимало євреїв було мобілізовано до лав Червоної армії. Багато з них загинули під час бойових дій. Значна частина мешканців поселень зуміла евакуюватися на східні терени СРСР.

Після звільнення територій Херсонської області весною 1944 р. євреї, які пережили Голокост, почали повертатися до свої домівок. Вони відправляли запити до відновленої радянської адміністрації із проханням повідомити про долю рідних та близьких, які залишилися на окупованих територіях, а також надіслати виклик на повернення. У відповідях вони отримували повідомлення про масові вбивства своїх рідних та близьких. Виклики ж на повернення видавалися не всім і не одразу.

Врятовані євреї по-різному реагували на Голокост у Калініндорфському районі. У спогадах, документах, слідчих справах зафіксовано випадки самосуду, прагнення облаштувати місця масових поховань, осуд байдужості влади до трагедії місцевих євреїв. Траплялися випадки конфліктів через присвоєння майна євреїв старими та новими місцевими жителями. Багато людей переживали стрес, пов’язаний з усвідомленням масштабів трагедії, або моральний тиск із боку місцевих жителів, серед яких були колишні колаборанти. Ці обставини спонукали частину євреїв до переїзду в інші місця проживання. Відомі випадки, коли родини або їх члени поверталися, упокорювалися долі і надалі продовжували жити на старих місцях. Люди працювали у відновлених колгоспах, створювали нові родини, народжували та ростили дітей. Непоодинокими були випадки змішаних шлюбів між євреями та неєвреями, відомі ще з довоєнних років. Втім, історія цієї місцевості як єврейського національного району завершилася в роки Другої світової війни. Це стало як результатом Голокосту, так і певною мірою подальшої антисемітської політики радянської влади.

Цей текст є скороченою та доопрацьованою версією статті, яку було вперше опубліковано в 2020 р. в журналі ColloquiaHumanistica, Vol. 9, Warsaw: InstituteofSlavicStudiesofthePolishAcademyofSciences, 2020, pp.153–190.

У публікації використано світлини з приватного архіву Ю. Капаруліна та з відкритих джерел.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації “Українсько-єврейська зустріч” (UJE)

Юрій Капарулін – кандидат історичних наук, доцент кафедри національного, міжнародного права та правоохоронної діяльності, керівник Центру студій геноцидів ім. Р. Лемкіна Херсонського державного університету. Досліджує історію Східної Європи, зокрема його цікавлять політичні репресії в УРСР, Друга світова війна, студії Голокосту та геноцидів, питання еволюції концепту прав людини та злочинів проти людства. Результати його наукових досліджень опубліковані у таких виданнях, як Голокост та сучасніть, The Ideology and Politics Journal, Colloquia Humanistica, City History, Culture, Society, а також популярних ЗМІ BBC News Україна. У 2018–2019 рр. перебував на наукових стажуваннях при центрі перспективних досліджень Голокосту імені Джека, Джозефа та Мартона Манделя Меморіального Музею Голокосту США (Initiative on Ukrainian-Jewish Shared History and the Holocaust in Ukraine, United States Holocaust Memorial Museum), й пізніше в 2019 р. в Яхад-ін Унум (Париж, Французька Республіка). Наразі Ю.Капарулін працює над монографією «Між радянською модернізацією та Голокостом: єврейські аграрні поселення Херсонщини, 1924–1947». У 2021 р. він продовжить свою дослідницьку роботу, перебуваючи на стажуванні в Бухаресті, Румунія (New Europe College). Також, Юрій Капарулін спільно з Лесем Касьяновим (фотограф, режисер, учасник експедицій Яхад-ін Унум), є режисером-співавтором  документального фільму «Калініндорф» (2020).

[1] Владимир Щукин и Андрей Павлюк, Еврейские земледельческие колонии Херсонской губернии (ХІХ – начало ХХ вв.): очерки истории, ред. М. Гольденберг (Николаев: Издатель Шамрай П. Н., 2016). – С. 369.

[2] Пасик Я., Хабад М. История еврейской земледельческой колонии Малая Сейдеменуха // Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма [Електронний ресурс]; Пасик Я., Каганович А. История еврейской земледельческой колонии Львово // Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма [Електронний ресурс]; Калининдорф // Электронная еврейская энциклопедия [Електронний ресурс].

[3] Калинин М. И., Смидович П. Г. О земельном устройстве трудящих евреев в СССР. – Москва, 1927. – С. 13–17.

[4] Ryback J. On the Jewish Fields of Ukraine. – Paris, 1926. – P. 11.

[5] Пасик Я. Калининдорфский еврейский национальный район // Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма [Електронний ресурс].

[6] Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине: Рейхскомиссариат «Украина», Губернаторство «Транснистрия». – Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума», 2016. – С. 499; Злочинства німецько-фашистських загарбників на Херсонщині (документи і матеріали). – Херсон: Видавництво «Наддніпрянська правда», 1948. – С. 27–29.

[7] Капарулін Ю. Голокост євреїв-аграріїв Херсонщини // Голокост і сучасність: Студії в Україні і світі / Ред. кол.: О. Іванова, Ж. Ковба, О. Лисенко, В. Нахманович, А. Подольський, М. Тяглий (відп. ред.). Український центр вивчення історії Голокосту. ‒ Вип. 1 (17). ‒ К., 2019. ‒ С. 37.

[8] Там само. С. 45.

[9] Лауер, Венді. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Пер. з англ. Є. Ровного, С. Коломійця. – К.: Зовнішторгвидав України; Український центр вивчення історії Голокосту, 2010. – С. 39–51.

[10] Щукин В. В. Еврейские земледельческие колонии Херсонской губернии (ХІХ – начало ХХ вв.): очерки истории / В. В. Щукин, А. Н. Павлюк ; под. ред. М. Д. Гольденберга. – Николаев: Издатель Шамрай П. Н., 2016. – С. 210.

[11] Rita, Rozenberg. Interview 43387. Visual History Archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at the United States Holocaust Memorial Museum on [Jan 25 2019].

[12] File 1623/0083.00001249; 1623/0083.00001250, Reel 83, RG-31.018M, Postwar war crimes trials related to the Holocaust, United States Holocaust Memorial Museum Archives, Washington, DC.

[13] Виділені євреям земельні фонди на планах позначалися номерами. Пізніше новоприбулі мешканці називали їх іменами своїх трудових колективів, наприклад Емес, Ройтер Поер, Червоний хліб, Єврей хлібороб, Шлях Ілліча, Новий побут, Вільне життя, Дер Штерн тощо. Однак у побутовому використанні домінували саме номерні самоназви. Це пов’язано з тим, що, прибуваючи на місце, переселенці найперше дізнавалися номер своєї ділянки та межі, якими вона розділялася з сусідами.

[14] Yahad-Іn Unum archives. Trip No. 48 UK. Witness No. 2182 UK.

[15] Yahad-Іn Unum archives. Trip No. 48 UK. Witness No. 2198 UK.

[16] Zvi Gitelman, «Soviet Reactions on the Holocaust», in The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-occupied Territories of the USSR, 1941–1945, ed. Lucjan Dobroszycki and Jeffery S. Gurock (Routledge, 1994), 3–27.

[17] Альтман И. Жертвы ненависти. Холокост в СССР 1941–1945 гг. – Москва, 2002. – С. 385–386.

[18] The Holocaust in the East: Local Perpetrators and Soviet Responses / edited by Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin. p. 88.

[19] Альтман И. Жертвы ненависти. Холокост в СССР 1941–1945 гг. – Москва, 2002. – С. 387.

[20] Арад И. Катастрофа советского еврейства // Уничтожение евреев СССР. 1941–1944. – Иерусалим, 1992. – С. 32.

[21] Shimon Redlich, War, Holocaust and Stalinism: A Documented Study of the Jewish Anti-Fascist Committee in the USSR, Luxembourg: Harwood Academic Publishers, 1995.

[22] Альтман И. Жертвы ненависти. Холокост в СССР 1941–1945 гг. – Москва, 2002. – С. 398–399.

[23] Москаленко В. В. Соціальна психологія. Підручник. Видання 2-ге, виправлене та доповнене. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 78.

[24] Documents on Ukrainian Jewish identity and emigration, 1944–1990 / edited by Vladimir Khanin. Documents on Ukrainian Jewish identity and emigration, 1944–1990. – P. 39.

[25] Костырченко Г. В. Сталин против «космополитов». Власть и еврейская интеллигенция в СССР. // Г. В. Костырченко. – М.: Российская политическая энциклопедия  (РОССПЭН), 2010. – С. 142.

[26] Капарулін Ю. Епістолярна спадщини Іллі Еренбурга та проблема (не)повернення евакуйованих євреїв Калініндорфа (Калінінського) після Голокосту // Проблеми історії Голокосту: український вимір. Реферований щорічний журнал. Дніпро. – Інститут «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД», 2018. – Вип. 10. – С. 189–203, С. 202–203.

[27] Модиевский С. В поисках утраченного. «Люди и судьбы». – Ашкелон, 2006. – С. 83–87.

[28] Там само. – С. 115–117.

[29]Державний архів Херсонської області (далі ДАХО). – Р4033. – Оп. 5. – Спр. №119. – арк. 3; 96-97; 1477.

[30] Ковба Ж., Прохорова А. Аркадій Вайспапір: Останній із Собібора // Історична правда [Електронний ресурс].

[31] Письмо Фриде Чаусовской от Фани Вайспапир, сентябрь 2001 года // Всеизраильская ассоциация «Уцелевшие в лагерях и гетто» [Електронний ресурс].

[32] Модиевский С. В поисках утраченного. «Люди и судьбы». – Ашкелон, 2006. – С. 121–122.

[33] Чаусовский Эмиль. Воспоминания о Бобровом Куте // Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма [Електронний ресурс].

[34] Yahad-Іn Unum archives. Trip No. U07 UK. Witness No. 288 UK.

[35] Модиевский С. В поисках утраченного. «Люди и судьбы». – Ашкелон, 2006. – С. 146–149.

[36] Yahad-Іn Unum archives. Trip No. 48 UK. Witness No. 2193 UK.

[37] Daniil, Tartakovskii. Interview 47294. Visual History Archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at the United States Holocaust Memorial Museum on [Jan 25 2019].

[38] Модиевский С. Г. Вместе 225 лет. – Тель-Авив, 2003. – С. 19–22.

[39] Модиевский С. Г. Евреи Херсонщины. – Ашкелон, 2003. – С. 56–57.

[40] Капарулін Ю. Епістолярна спадщини Іллі Еренбурга та проблема (не)повернення евакуйованих євреїв Калініндорфа (Калінінського) після Голокосту // Проблеми історії Голокосту: український вимір. Реферований щорічний журнал. Дніпро. – Інститут «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД», 2018. – Вип. 10. – С. 195–199.

[41] Модиевский С. Г. На херсонской улице. – Ашкелон, 1999. – С. 38–40.

[42] Arkadi Zeltser. Unwelcome Memory: Holocaust Monuments in the Soviet Union. Jerusalem: Yad Vashem Publications, 2018., p. 122–136.

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі публікації рубрики