Мартін Дін: «Конфіскація й пограбування єврейської власності були важливими каталізаторами Голокосту, що сприяли плавнішому та швидшому протіканню геноцидного процесу»

«Мій прихід до теми Голокосту був поступовим, він пов’язаний із тривалим зацікавленням історичною наукою ще з дитинства»

– Професоре Діне, розкажіть, будь ласка, що вплинуло на Ваш вибір професії історика та теми дослідження, пов’язаної з історією Голокосту?

– Мій прихід до теми Голокосту був поступовим, він пов’язаний із тривалим зацікавленням історичною наукою ще з дитинства. Із раннього дитинства (десь приблизно з 11 років) я зацікавився історією, особливо воєнною історією. Вона стала моїм улюбленим предметом у школі, де я мав чимало єврейських друзів, тому був добре знайомим з єврейською культурою. Ще зі школи я також отримав хороші знання про історію Голокосту. Мені дуже пощастило з чудовими вчителями, які заохочували мене продовжувати кар’єру історика. Тому я зміг досить легко вступити на навчання в один із найкращих начальних закладів Великої Британії – Кембриджський університет. Я виграв стипендію на навчання в Квінс-коледжі Кембриджського університету. Під час навчання я зосереджувався на вивченні історії ХVIII та ХХ століть. Отримавши диплом бакалавра, я вирішив здобувати ступінь доктора філософії (PhD) з історії. Незадовго до подання дисертації мені запропонували посаду історичного експерта у Відділі спеціальних розслідувань військових злочинів (Home Office War Crimes Inquiry (1988–1989 рр.). Згодом я продовжив цю роботу у Відділі військових злочинів столичної поліції в Лондоні (1992–1997 рр.). Перебуваючи на цих посадах, я виконав низку робіт, пов’язаних із розслідуванням військових злочинів періоду Другої світової війни. Це був мій перший безпосередній досвід дослідження історії Голокосту. Ця робота допомогла мені отримати хороші навички роботи з німецькими документами. Працюючи в команді з такими відомими істориками, як Крістофер Браунінг та Конрад Квіт (які найбільше вплинули на мене), я здобув надзвичайно цінний досвід того, як знаходити найкращі докази й презентувати історію Голокосту під час судових процесів. Завдяки виконанню цих посадових обов’язків я отримав можливість часто працювати в німецьких та польських архівах. Також я був одним із перших західних істориків, які в 1990-х рр. отримали доступ до архівів спецслужб у Москві. У той час я розглядав свою роботу як важливі обов’язки у сфері державної служби, а також як надзвичайно цікаву професію.

– Скільки мов Вам довелося вивчити, щоб досліджувати історію Голокосту?

– Найважливішу мову – німецьку – я вивчав у Німеччині досить багато років. Тому я вільно володію німецькою. Також я вивчав їдиш, що знадобилося мені під час роботи в Меморіальному музеї Голокосту США. Це допомогло краще зрозуміти історію Голокосту з перспективи жертв (чимало книг пам’яті написані мовою їдиш). Я можу читати французькою та італійською. Зазвичай я користувався допомогою перекладачів, працюючи з матеріалами східноєвропейських архівів, проте за багато років роботи з документами на російській та українській мові я отримав досвід розуміння принаймні ключових слів з теми, щоб мати змогу працювати над пошуком необхідних матеріалів.

– Чому Ви обрали тему історичного дослідження, пов’язану з економічним виміром організації Голокосту?

– Досліджувати цю тему мені запропонували в Меморіальному музеї Голокосту США. Коли я почав працювати там у 1998 р., у музеї саме готувалися до проведення великої конференції з питань долі єврейських активів періоду Голокосту – так званої Вашингтонської конференції. На той час міжнародну увагу було прикуто до власності, втраченої жертвами Голокосту у період Другої світової війни (наприклад, рахунків євреїв у швейцарських банках, їх власності в інших країнах, зокрема Франції тощо). У той період тривало кілька розслідувань подібних питань у різних країнах Західної Європи (зокрема в Бельгії та Франції). Також велися переговори навколо низки міжнародних судових позовів щодо отримання компенсацій за майно, втрачене жертвами Голокосту та їхніх сім’ями, і щодо виплат компенсацій примусовим робітникам. Тоді ж у музеї вирішили, що їм потрібен вчений, в якого є певний досвід у цій царині. Тож я вирішив зосередити свою увагу на методах, які використовували нацисти й інші союзні до нацистської Німеччини уряди з метою пограбування та конфіскації єврейської власності. Спочатку я написав кілька статей на цю тему, які зрештою розширив до окремої книги під назвою «Пограбування євреїв: конфіскація єврейського майна у часи Голокосту, 1933–1945 рр.», що була опублікована в 2008 р. Це переважно узагальнюючий огляд, адже я не намагався включити до цього дослідження всі країни Європи й усі економічні аспекти реалізації Голокосту, а зосередився переважно на конфіскації та пограбуванні приватної власності в низці окремих держав. Чимало з досліджених мною аспектів доти були маловідомими навіть німецьким історикам – наприклад, процедури блокування банківських рахунків євреїв у нацистській Німеччині. На той час вже з’явилося чимало досліджень, зокрема роботи Жана-Марка Дрейфуса про ці процеси у Франції. Особливістю досліджень історії Голокосту в Німеччині на той час було те, що чимало істориків студіювали регіональні аспекти, проте надто мало з них писали узагальнюючі дослідження про ці події в країні в цілому. Наприклад, Франк Байор вивчав процеси «аріїзації» єврейської власності в Гамбургу, інші дослідники студіювали різноманітні специфічні аспекти цих подій у Берліні тощо. Тому мені здалося, що важливо проаналізувати процеси конфіскації і пограбування єврейської власності в нацистській Німеччині загалом.

– Які вчені найбільше вплинули на Ваше становлення як професіонала історичного цеху?

– Мені пощастило навчатися й тісно співпрацювати з низкою чудових англо-американських істориків, які досліджували історію Німеччини та Європи в період Другої світової війни. Я писав свою дисертацію під керівництвом професора Кембриджського університету Тімоті Бланнінга. Він навчив мене приділяти пильну увагу деталям під час роботи з першоджерелами та здатності вибудовувати узагальнюючу розповідь, формулюючи правильні запитання. Також на моє становлення як історика вплинули професори Джонатан Стейнберг, Джей Вінтер (у сфері соціальної та економічної історії), Норман Стоун і Річард Овері. У контексті методології дослідження історії Голокосту я зазнав великого впливу австралійського професора Конрада Квіта (з Сіднею) та американського історика Крістофера Браунінга, який виступав у ролі свідка-експерта під час трьох судових процесів щодо військових злочинів, над якими я працював (моя робота тоді полягала в підготовці документальних доказів, що мали б підтверджувати його письмові та усні свідчення). Мені також пощастило знати Рауля Гільберга у його розквіті сил. Щодо питань єврейської власності під час Голокосту я також тісно співпрацював з Джеральдом Фельдманом та Пітером Хейсом. Обидва – і Фельдман, і Хейс – завжди намагалися писати історію більш реалістичною та цікавою, досліджуючи мотиви і вибори, з якими стикалися індивідуальні актори. Вони наголошували на тому, що людям завжди доводиться робити вибір. Тому ці дослідники розповідають історію через долі індивідів. Мої ж підходи більш структурні, вони стосуються аналізу процесів. Проте я також часто опускаюся на мікрорівень, щоб зрозуміти та пояснити не тільки те, що сталося, але й як люди реагувати на ті прояви насильства, які відбувалися. Дуже важливо не лише висвітлити те, як інституції організовували ці процеси, але й як це позначалося на індивідуальних траєкторіях долі жертв. Це також дозволяє краще зрозуміти, як ухвалені центральною владою закони імплементувалися у вимірі буденних соціальних практик.

«Без одержимості Гітлера і нацистської верхівки ідеєю масового вбивства євреїв та ефективної імплементації німецькою бюрократією цієї політики Голокост міг і не трапитися»

– Які тенденції розвитку сучасної світової історіографії Голокосту Ви вважаєте найважливішими?

– Звісно, протягом останніх років у дослідженнях Голокосту простежувалося чимало значущих тенденцій, тому тут я виокремив би лише кілька напрямів, які найбільше цікавлять мене особисто. З часу відкриття архівів після завершення холодної війни відбувся поворот на схід – чимало істориків включилися в дослідження подій Голокосту на сході Європи. Спочатку такі вчені, як Дітер Поль і Крістоф Дікман, здійснили досить детальні регіональні дослідження, які демонстрували всебічний огляд того, що відбувалося в конкретних регіонах під час нацистської окупації Східної Європи. Водночас такі американські історики, як Ян Ґросс, Ян Грабовські та Омер Бартов, провели детальні мікродослідження, які дали нам уявлення про те, як відбувався Голокост на локальному рівні невеликого містечка чи села. Моя власна книга «Колаборація у часи Голокосту» певною мірою є поєднанням цих двох підходів, оскільки вона описує характер Голокосту в Білорусі та Україні, використовуючи декілька кейсів із зосередженням особливої уваги на ролі підконтрольної нацистській Німеччині місцевої допоміжної поліції (Schutzmannschaft). Ймовірно, її представники не відігравали ключову роль в організації Голокосту, проте вони були дуже важливим чинником у цьому процесі, охороняючи гетто, супроводжуючи євреїв до місць масового вбивства, розшукуючи та вбиваючи тих євреїв, які переховувалися. Зважаючи на те, що службовці допоміжної поліції були досить численними підрозділами у порівнянні з кількістю німців (в окремих місцях та в різний час це співвідношення сягало 1:10 на користь допоміжної поліції), без їхньої допомоги здійснити масове вбивство євреїв було б важко, якщо взагалі можливо. Ці аспекти довгий час залишалися не дослідженими. Безумовно, варто обережно підходити до аналізу ролі допоміжної поліції під час Голокосту, не вдаючись до звинувачень цілих націй.

Іншим серйозним зрушенням стало зростання довіри до різного роду усних свідчень, що дозволяло заповнити деякі прогалини, про які не розповідали документи. Німецькі ж історики, під впливом професорів Вольфганга Шеффлера (був піонером використання матеріалів розслідувань військових злочинів як історичного джерела) та Крістофера Браунінга (який також використав аналогічні матеріали у своїх дослідженнях), виступили з ініціативою дослідити великі масиви юридичних матеріалів кримінальних процесів, зібрані в Людвігсбурзі та інших архівах, з метою детальної реконструкції нацистських злочинів. Моє власне недавнє дослідження, присвячене подіям у Бабиному Яру, значною мірою спиралося саме на поєднання цих підходів. Ми порівнювали архівні документи й фотографії (зокрема аерофотознімки) зі свідченнями очевидців. Порівняння цих різних типів джерел дозволяє отримати точнішу та повнішу картину минулого.

Широке використання істориками свідчень євреїв, які пережили Голокост, особливо з Архіву візуальної історії Інституту Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії, є одним із трендів сьогодення. Це дозволяє нам зрозуміти Голокост із перспективи численних жертв. Новіша книга Крістофера Браунінга «Remembering Survival» наочно демонструє надійність таких джерел, коли доступно багато свідчень про одну і ту ж подію. Значно більше джерел, що проливають світло на перспективи злочинців та жертв, нещодавно було отримано завдяки вражаючій роботі отця Патріка Дебуа та його команди з Яхад-ін-Унум. Вони зібрали тисячі свідчень місцевих «сторонніх спостерігачів» у містах та селах України, Білорусі й Росії. Ці різноманітні колекції свідчень пропонують історикам цілком надійну джерельну базу, яка дозволяє коригувати деякі попередні припущення та інтерпретації, що базувалися лише на аналізі кількох обраних німецьких документів або ж на дещо спотвореному відтворенні тих подій у радянських звітах Надзвичайної комісії.

Ще один вагомий аспект – це використання географічних підходів у дослідженнях Голокосту. Зокрема, чимало істориків сьогодні використовують географічні методи для роботи з картами для того, щоб точно реконструювати місця розташування гетто, орієнтовну динаміку їх чисельності, місця масових розстрілів, шляхи, якими жертв вели на вбивство, тощо. Це допомогло історикам створити надзвичайно деталізовані бази даних гетто та місць масових розстрілів. Не менше можливостей надає і застосування цифрових методів аналізу. Я особисто пересвідчився, наскільки простіше працювати з величезною базою свідчень, якщо вона існує в електронному форматі. Це дозволяє за лічені секунди встановити, які зі свідчень містять згадки про конкретний об’єкт дослідження, використовуючи ключові слова в автоматичній пошуковій системі.

– Як Ви оцінюєте інституційні чинники організації Голокосту? Якою була роль локальної динаміки міжетнічних відносин та суспільної співучасті під час організації злочину?

– Першочергово ми маємо пам’ятати про те, що це був організований державою геноцид. Без одержимості Гітлера і нацистської верхівки ідеєю масового вбивства євреїв та ефективної імплементації німецькою бюрократією цієї політики Голокост міг і не трапитися. Рауль Гільберг розглядав Голокост як організований зверху процес, однак він також наголошував на вагомості багатьох чинників низового рівня, які уможливлювали цю політику. Тому не варто недооцінювати й чинник суспільної співучасті в реалізації Голокосту. Погромницькі акції та здійснення «аріїзації» в Німеччині часто супроводжувалися масовими ініціативами знизу – готовністю багатьох представників місцевих спільнот брати участь у цих процесах. Проте держава завжди намагалася відігравати ключову роль на всіх етапах організації злочину (організація погромів, запровадження дискримінаційного законодавства, конфіскація єврейського бізнесу, обкладання жертв «каральними» податками тощо). Отож соціальний тиск та запит знизу на переслідування євреїв був важливим, проте недостатнім чинником, щоб уможливити втілення системної політики Голокосту.

Моє дослідження, присвячене долі єврейської власності в період Голокосту, також чудово демонструє той факт, як заохочення та інші соціальні механізми у поєднанні з впливом пропаганди й ідеології сприяли мотивації до співучасті в переслідуваннях євреїв. Пограбування слугує хорошим прикладом того, як різні підрозділи партії та держави взаємодіяли й працювали разом – запит знизу поєднувався з постановами зверху.

Мені здається, що саме на сході Європи місцева суспільна динаміка мала значно більше значення, оскільки Голокост там відбувався на очах в оточуючого населення, а колаборанти відігравали більш практичну роль в організації злочину, ніж на заході.

– Як Ви оцінили б розвиток історіографії Голокосту в сучасній Україні?

– Я не дуже добре знайомий із найостаннішими працями українських істориків, але знаю, що з’явилося чимало цікавих досліджень. Частину з них присвячено багатьом локальним історіям Голокосту в різних регіонах України й долі інших груп жертв (зокрема пацієнтів психіатричних клінік). Є низка чудових українських істориків, що досліджують Голокост, з якими я тісно співпрацював протягом багатьох років. Це такі дослідники, як Олександр Круглов, Андрій Уманський, Анатолій Подольський. Їхня увага зосереджена на детальних локальних дослідженнях, які демонструють чудовий огляд реалізації Голокосту в різних регіонах України. Звісно, вони також проявляють значне зацікавлення та стурбованість питаннями меморіалізації й освітніх практик.

Проте станом на сьогодні існує потреба в ширшому синтезі історії Голокосту в Україні і детальніших студіях конкретних аспектів його втілення в регіональному (зокрема на теренах різних регіонів, таких, як Трансністрія й Закарпаття, в окремих містечках тощо) та інституційному (роль поліції, цивільної адміністрації, військових одиниць тощо) вимірах. Одним із найважливіших джерел для дослідження цих аспектів Голокосту є архіви КДБ (звісно, в поєднанні з іншими ключовими джерелами).

«Ми не можемо виокремлювати питання єврейської власності й розглядати його осібно від імплементації цілісної політики геноциду»

– Професоре Діне, Ви досліджуєте «аріїзацію», конфіскацію та пограбування єврейської власності під час Голокосту. Як Ви визначаєте ці три поняття?

– Поняття «аріїзації» має досить широке значення, під яким дослідники найчастіше мають на увазі передачу бізнесу з єврейських у неєврейські руки (переважно у власність німців). Окремі дослідники поширюють це поняття на інше майно євреїв, називаючи «аріїзацією» його передачу в руки неєврейських власників. Отож це поняття може використовуватися як дуже широко, так і в значно вужчих параметрах. Більшість німецьких істориків застосовують його вужче – для означення процесу передачі бізнесу. У Німеччині він розпочався в 1933 р., проте так і не завершився до 1937–1939 рр. У різних місцях і в різний час «аріїзація» здійснювалася різними способами. Чимало єврейських підприємств було просто ліквідовано, оскільки нацисти водночас прагнули до «раціоналізації» економічної діяльності. Окремі євреї мали змогу продати свій бізнес, однак вилучені суми розміщувалися на заблокованих банківських рахунках.

Конфіскація – це вилучення єврейського майна на користь держави (або зі встановленням контролю держави над управлінням цим майном шляхом призначення спеціальних управителів) квазізаконними засобами. До їх числа належали спеціально впроваджені податки, якими обкладалися євреї Німеччини та інших країн, а також так званий 11-й декрет 1941 р., згідно з яким єврейське майно потрапляло до рук райху після того, як його власники були депортовані або ж по-іншому перетнули кордони нацистської Німеччини. Ще один яскравий приклад – це блокування рахунків, яке відбувалося з метою не допустити переведення євреями своїх збережень на закордонні рахунки. Реалізація цього процесу відбувалася завдяки тісній співпраці податкових департаментів та банків. Звісно, правовою підставою для конфіскації стала низка сумнівних расових декретів, які післявоєнні уряди Німеччини визнали незаконними. Станом на сьогодні наявність такого законодавства дозволяє нам встановити імена численних жертв Голокосту, яких було депортовано. Адже німецька бюрократія, намагаючись задокументувати факт конфіскації власності кожного єврея, вела скрупульозний облік всіх депортованих.

Пограбування – це більш загальний процес «нелегального» грабунку єврейського майна під час таких подій, як «кришталева ніч» (та інших погромів), або одразу ж після депортацій і масових розстрілів жертв. Часто офіційно нацистська влада забороняла це, однак подібні явища були досить поширеними.

– Якими були особливості реалізації політики «аріїзації» на окупованих територіях Східної та Західної Європи?

– У Західній Європі застосовували переважно легальні методи конфіскації. Уряд Віші у Франції здійснив власну «аріїзацію» єврейського бізнесу, випереджаючи німецькі заходи, оскільки існували побоювання, що німці можуть здійснити це на власну користь. У Франції також існував спеціальний податок та довірені особи, що використовувалися для управління «аріїзованими» підприємствами, – більшість грошей перераховувалися на спеціальні рахунки, на яких вони залишалися й після завершення війни (що частково полегшувало реституцію). Lipmann Rosenthal Bank (LiRO) у Нідерландах став довершеним уособленням цих квазілегальних методів конфіскації єврейського майна на заході Європи. Всі кошти та цінності голландських євреїв було сконцентровано в одному банку. Після депортації жертв їх переводили на державні рахунки.

У Східній Європі майно євреїв грабувалося переважно на різних етапах реалізації Голокосту: його розграбовували під час створення та функціонування гетто, одразу після депортацій або ж масових розстрілів, відбирали безпосередньо на місці масових убивств тощо. Хорошим прикладом є розстріли у Бабиному Яру. Найцінніше майно жертв розстрілу відбирали німці, а решту розподіляли поміж місцевими жителями або ж влаштовували його розпродаж за дешевими цінами. Звісно, існувало нацистське законодавство, яке забороняло нелегальний грабунок єврейського майна. Однак це не завжди зупиняло місцеве населення від пограбування єврейських будинків та квартир. На сході Європи ці процеси відбувалися менш організовано. Звісно, однією з причин цього було те, що євреї тут не мали багато накопичень на банківських рахунках, які піддавалися б легкому обрахунку та легальній конфіскації. Більшість їхніх надбань зосереджувалися у власних будинках та квартирах. Щоб конфіскувати чи пограбувати цю власність, потрібно було йти безпосередньо до будинків жертв.

– Як відбувалося пограбування українських євреїв?

– Одразу після прибуття німців почали ширитися випадки нападів на євреїв з метою їх пограбування. Вони чинилися як німцями, так і місцевими жителями. Такі предмети, як хутро, збирали німецькі і місцеві лідери, вони також отримували вигоду, збираючи податки та отримуючи хабарі. Дещо згодом, під час розстрілів, найцінніше майно жертв забирали німці, порожні будинки грабували, а одяг та інші предмети продавали за дешевими цінами або ж роздавали населенню. Першочергово за рахунок цього майна винагороджували колаборантів. Також їм виплачували винагороду за викриття тих євреїв, які переховувалися. Після розстрілів жертв чимало місцевих мешканців займали єврейське житло. Безумовно, основними бенефіціарами ставали члени місцевої адміністрації та органів допоміжної поліції, проте багато представників місцевих спільнот також отримували вигоду. Євреїв експлуатували як безкоштовну робочу силу, їх спонукали платити хабарі, а в окремих випадках їм також доводилося оплачувати послуги з переховування й інші види допомоги. Можливість отримання єврейської власності посилювала готовність багатьох представників місцевих спільнот підтримувати антиєврейські заходи в період, коли труднощі війни й окупації призвели до серйозного зубожіння.

– Яку роль єврейська власність відіграла в розгортанні динаміки політики Голокосту?

– У своїй книзі я описую конфіскацію й пограбування єврейської власності як важливі каталізатори Голокосту, що сприяли плавнішому та швидшому протіканню геноцидного процесу. Це відбувалося тому, що в багатьох країнах нацистські заходи проти єврейської власності передували еміграції, депортації та вбивствам жертв. Було значно простіше заохотити як німецьке населення, так і мешканців інших країн спочатку брати участь у бойкоті єврейського бізнесу та розподілі власності жертв, аніж у депортаціях і вбивствах євреїв. Це важливий фактор, який сприяв поступовій імплементації геноцидної політики.

Ба більше, розподіл єврейського майна, як правило, збільшував готовність неєврейського населення долучатися до геноцидного процесу, а також зміцнював підтримку нацистського режиму через небажання відмовлятися від незаконно набутих майна і статків. Конфіскація майна та пограбування євреїв також негативно позначалися на шансах жертв на виживання. Втрата майна призводила до того, що жертви опинялися в пастці голоду, що саме собою зумовлювало їх загибель. У Варшавському гетто близько 100 тис. людей померло з голоду. Десятки тисяч загинули з тієї ж причини в інших гетто. У цьому контексті позбавлення власності і ресурсів для виживання можна розглядати як один із методів убивства, який використовувався поряд з газовими камерами й розстрілами, що дозволяло вбивати євреїв швидше та в значно більших масштабах.

Експлуатація праці євреїв була ще одним економічним чинником, що впливав на долю жертв Голокосту. Економічна експлуатація євреїв у концентраційних таборах і таборах примусової праці зменшувала їхні можливості до опору. Перебування в цих таборах із досить жахливими умовами розділяло та ослаблювало жертв. Тому їм було значно складніше чинити організований опір. Отож ми не можемо виокремлювати питання єврейської власності й розглядати його осібно від імплементації цілісної політики геноциду.

У контексті таких країн, як окуповані Україна чи Польща, в свідченнях жертв постійно зустрічаються згадки про допомогу сусідів. Водночас вони зазначають, що значно більше боялися тікати до лісу й намагатися там вижити, аніж залишатися в гетто. Було достатньо того, щоб одна людина викрила місце їхнього перебування (дуже часто за обіцяну окупаційною владою винагороду), і їх могли одразу ж вбити. Чимало таких втікачів пригадують, як згодом вирішували повернутися в гетто через страх викриття та нестерпні умови перебування в оточуючих лісах. Часто євреї могли очікувати на допомогу своїх сусідів, якщо мали можливість заплатити за неї. Однак допомога за гроші могла перетворитися на протилежність, коли ресурси вичерпувалися. До того ж кількість євреїв, які пережили війну, переховуючись у сховках, дуже незначна. Важко дати однозначну відповідь на те, чому так відбувалося.

– Як відбувалися процеси реституції у повоєнний період? Як Ви оцінюєте значення реституційних процесів загалом?

– У багатьох країнах, таких, як Німеччина, Франція чи Норвегія, були прийняті закони про реституцію, проте з багатьох причин у повоєнні роки вона відбувалася лише частково або ж неефективно. Австрія у повоєнний період вирішила сплатити лише незначні компенсації жертвам. У 1990-х рр. чергова хвиля компенсацій у цій країні також не призвела до якихсь значних виплат більшості жертв. Незважаючи на те, що легальні методи конфіскації майна євреїв у Західній Європі дозволяли ефективніше здійснити повоєнну реституцію, величезна кількість жертв Голокосту загинула й нікому було пред’являти майнові права та отримувати компенсації. Ті ж жертви, що змогли пережити війну, навіть за умов належної реституції все одно зазнавали величезних матеріальних збитків, наприклад, через валютні реформи в різних країнах (впровадження нової валюти часто знецінювало попередні банківські накопичення), падіння вартості нерухомості, її руйнування через бомбардування тощо. Часто реституція наражалася на опір упереджених суддів. У таких країнах, як Польща, знищення великої кількості єврейського майна у поєднанні з міграцією більшості жертв Голокосту до таборів для переміщених осіб з метою подальшої еміграції призвело до того, що надзвичайно мало матеріальних збитків було компенсовано й дуже мало майна повернуто. Навіть радянська влада не завжди була на боці тих євреїв, які пережили війну й намагалися повернути втрачене майно, – її представники побоювалися антиєврейських заворушень, які погано позначилися б на легітимності режиму. Незначну частину власності в Польщі та Україні в 1990-х рр. було повернуто єврейським общинам. Окремі об’єкти, пов’язані з єврейською матеріальною спадщиною в Україні, реставрували, однак лише їх незначну частину. Чимало будівель ще в радянський період змінили свої функції, що суттєво ускладнювало їх реставрацію.

«Мені здається, що поточні плани будівництва нового меморіалу в Бабиному Яру є надзвичайно важливими, однак потрібно враховувати занепокоєння критиків та думки інших сторін, які використовуватимуть цей простір»

– Які Ви виокремили б тенденції культури пам’яті про жертв Голокосту в країнах сучасної Східної та Центрально-Східної Європи й Україні?

– Пам’ять про Голокост у колишньому СРСР зазнавала ідеологічного придушення. Однак з ініціативи єврейських общин на теренах цієї країни було встановлено чимало невеликих меморіальних знаків (часто це відбувалося наперекір офіційній політиці). Зокрема, під час поїздки до Білорусі я був дуже здивований, помітивши там чимало пам’ятників жертвам Голокосту, розміщених у невеликих населених пунктах. Звісно, все залежало від позиції радянських функціонерів та ініціатив єврейських громад або ж окремих євреїв. Загалом пам’ять про Голокост у Радянському Союзі зазнавала придушення.

Після 1991 р. в Україні активізувалася діяльність у напрямі встановлення пам’ятних знаків та формування нової культури пам’яті про жертв нацизму. Це промовисто демонструє приклад Бабиного Яру. Протягом 1990-х – 2000-х рр. тут було встановлено меморіальні знаки жертвам Голокосту (1991 р.), геноциду ромів, політичним в’язням (1992 р.), примусовим робітникам (2005 р.), розстріляним дітям (2001 р.) тощо. Подібні закономірності можна простежити й в інших місцях Східної Європи. Нові меморіальні знаки жертвам Голокосту постали в Угорщині, Польщі, Румунії, Литві тощо. Проте на формування меморіальної політики в країнах Східної Європи сьогодні суттєво впливають національні наративи про Другу світову війну, які в окремих випадках (зокрема в Польщі) зосереджуються лише на ролі рятівників, ігноруючи співучасть представників своєї нації в антиєврейських заходах нацистського окупаційного режиму. Ці дебати, що подекуди перетворюються на справжні конфлікти у сфері культури пам’яті, ймовірно, триватимуть і в майбутньому. Однак меморіальні процеси в Україні завдяки здійсненій останніми роками демократизації можна розглядати переважно в позитивному контексті. Водночас такі країни, як Польща та Угорщина, демонструють авторитарні тенденції у політичній сфері, що позначається і на царині культури пам’яті про жертв Голокосту.

– Як Ви прокоментуєте дискусії навколо меморіалізації жертв Бабиного Яру?

– Я відвідав низку нещодавніх зустрічей, організованих Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ). Разом із критиками концепції, запропонованої МЦГБЯ, ми обговорювали питання меморіалізації жертв Голокосту. Я помітив, що між різними групами існують серйозні розбіжності, тому їм важко домовитися щодо деяких ключових аспектів. Проте відкритість полеміки та серйозна стурбованість потребою ухвалити правильне рішення свідчать про наявність здорової громадської дискусії. Мені здається, що поточні плани будівництва нового меморіалу в Бабиному Яру є надзвичайно важливими, однак потрібно враховувати занепокоєння критиків та думки інших сторін, які використовуватимуть цей простір. Краще витратити більше часу на обговорення й ухвалення правильного рішення, аніж продовжувати роботу без належного суспільного консенсусу.

Розмовляв Петро Долганов.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

Мартін Дін – історик-консультант Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Тісно співпрацює з такими організаціями, як Центр Симона Візенталя, студія документальних фільмів «Small Footprint Films», а також Пенсільванський університет (США). Коло наукових інтересів Мартіна Діна: історія націонал-соціалістичної диктатури у Німеччині, події Голокосту та Другої світової війни у Східній Європі, нацистська система економічної експлуатації євреїв. Серед його найвідоміших праць – «Енциклопедія таборів і гетто, 1933–1945 рр.; Том II: Гетто у Східній Європі під німецькою окупацією» (редактор-упорядник; вид-во Меморіального музею Голокосту США, 2012); «Пограбування євреїв: конфіскація єврейського майна у часи Голокосту, 1933–1945» (2008); «Пограбування та реституція: конфлікт довкола єврейської власності у Європі» (2007); «Колаборація у часи Голокосту: злочини місцевої поліції у Білорусі та Україні, 1941–1944 рр.» (2000). Мартін Дін має репутацію одного з «найбільш грізних» британських слідчих у сфері військових злочинів. За час своєї роботи у Скотленд-Ярді брав участь у розслідуваннях понад 100 справ, пов’язаних із військовими злочинами. Під час судових процесів 1996–1998 рр. у Німеччині домігся засудження двох нацистських злочинців. У 1999 р. Мартін Дін відіграв ключову роль у британському судовому процесі над Ентоні (Андрієм) Савонюком.

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі публікації рубрики