Робота історика, немов якісний детективний роман, іноді має надзвичайно неочікувані повороти: другорядні джерела у власному дослідженні раптом відкривають інформацію для низки інших тем. Так, пошук нових джерел для реконструкції зв’язків польського історика і політика Міхала Бобжинського (1849 – 1936) привів мене до особливої пам’ятки – автобіографічних спогадів невістки героя – Марії Пайґерт-Бобжинської (1896 – 1982) «Życie zmiennym jest», загальним обсягом понад 1000 машинописних сторінок з додатками [1]. Авторка була дружиною Яна Бобжинського (1882 – 1951) – старшого сина намісника Галичини і спадкоємицею двох знатних подільських родів – Пайґертів та Богданів. Її спогади – це не тільки приклад якісної family history, але також свідчення про півсторічну історію на теренах Поділля та Східної Польщі з усією специфікою еґо-документу та можливостей для його наукових інтерпретацій.
Документ складається з 4-х хронологічних частин спогадів, генеалогічних таблиць та додатків. Марія Пайґерт-Бобжинська виготовила дві копії спогадів і передала їх до бібліотеки Оссолінеуму у Вроцлаві та Відділу Рукописів Яґеллонської Бібліотеки у Кракові. Вроцлавський варіант був виготовлений раніше: за свідченням дослідниці Зофії Вуйціцької, вже 20 липня 1958 року авторка передала його до бібліотеки [2], натомість перша частина краківського варіанту датована 10 серпня 1959 року, хоча в індексі архіву і значиться 1958 рік [3].
Під час візиту до архіву, вдалося попрацювати тільки з першими двома частинами мемуарів (до 1939 року включно) у Кракові, тож я не певна, чи вроцлавський і краківський варіанти є ідентичними, а чи містять якісь відмінності. Оригінал машинопису із авторськими правками та уточненнями щодо друку зберігається у Відділі рукописів Бібліотеки Яґеллонського університету. Індекс І частини: Przyb. 83/58; ІІ частини: Przyb. 84/58. Загальна кількість сторінок – 530 (з авторською нумерацією), з них:
І частина (до 1918 р.) – 255 ст., додатки – 56 ст., генеалогічні мапи – 12 шт.
ІІ частина (до 1 серпня 1939 р.) – 160 ст., додатки – 46 ст., генеалогічна мапа – 1 шт.
В архіві також зберігаються ІІІ та IV частини спогадів, з якими я не встигла ознайомитись, але, найімовірніше, вони містять інформацію про період Другої світової війни та післявоєнну Польщу до кін. 1950-х. Спогади оформлені машинописом з візіями та ремарками самої авторки, адже вона планувала їх до друку. Права на друк Марія Пайґерт-Бобжинська, яка пішла з життя у 1982 році, заповіла синові Александру. Він помер у 1997 році, похований в Любліні. Дозвіл на друк фрагментів у статті я отримала від родини Александра Бобжинського. Фотографії для статті люб’язно надала пані Марія Баранецька Вітковська, спадкоємиця роду Пайґертів [4].
У І та ІІ частинах спогадів, Марія Бобжинська подає інформацію про оточення та зв’язки родини, а також історію роду, яку візуалізує в 13-ти генеалогічних таблицях. Наративна частина спогадів присвячена вимушеним переміщенням з Поділля на Західну Галичину, міжетнічним стосункам, практикам співжиття на прикордонних територіях, тогочасній дівочій освіті при монастирях, Першій світовій війні, падінню імперій та традиційного суспільного устрою, здобуттю Польщею незалежності, польсько-більшовицьким стосункам, жіночій роботі та описує переддень Другої світової війни. Авторка міркує також про історичні та політичні події й постатей, деяким з них присвятила окремі Додатки. Спогади написані у 1958 році, але, незважаючи на час, який пройшов від описуваних подій, авторський виклад надзвичайно деталізовано; текст емоційний, легкий, з долею іронії та самоаналізу. В тексті багато цитат, витримок з інших документів, листів, поезії та літератури. До уваги читачів пропоную частини тексту у власному перекладі, що ілюструють біографію Марії Пайґерт-Бобжинської та, сподіваюся, відкриють іншим історикам тематичне багатство ще не опрацьованого ані українською, ані польською дослідницькою публікою, джерела.
Марія Пайґерт народилася 9 квітня 1896 року у селищі Сидорів, Гусятинського повіту тодішньої Подільської губернії [5]:«Мій батько викупив Сидорів у свого старшого брата Яна. Гусятин був нашим повітовим містечком. Збруч ділив його на дві частини, з яких одна була галицькою, а друга – російською. Саме тому пачкарство тут квітло у великих масштабах, які забезпечували євреї, що переповнювали тодішню Галичину, прикордонники, що ділилися виторгом з ініціаторами таких походів, та різні авантюрні елементи, яких не приваблювала чесна і спокійна праця»[6].
Описуючи рідні місця, авторка не приховує емоцій, що додає цінних відтінків еґо-документу. В полі зору опиняється проблема співіснування різних народів та культур в одному географічному просторі, яким було Поділля на перетині століть. Не тільки євреї (до опису яких ми ще повернемося далі) дістають від Марії дошкульну характеристику, але й українці (точніше, «русини» – за автентичним етнонімом), яких вона порівнює з поляками: «Коли прадід узяв Сидорів під своє управління, тут ще діяв статут 1538 року, часів Зиґмунта Старого, який гарантував виключні права шляхти на ці землі. Сільське населення було переважно русинської національності. На противагу їм, із ціллю примноження спокійного польського елементу, прадід Юзеф Каласанти перевіз з Мазурів польську застінкову шляхту, гербову, але хлопську. Це була дуже мудра інвестиція в майбутнє. У нашому закутку Поділля ця хлопська збідніла шляхта була оплотом польськості і католицької віри» [7]. І далі: «Той світлий польський хлоп був надзвичайно позитивним елементом і відрізнявся від «хлопської маси» в інших країнах, яка піддавалася вічному хвилюванню й незадоволенню» [8].
Натомість русини якраз легко піддавалися «хвилюванню й незадоволенню», а отже й красномовній політичній агітації від супротивників польського устрою. Навіть підтримка Австрійського уряду, який, за словами Марії, фінансував лише русинські школи [9], не стримала негативних настроїв українців і ті долучилися до сил, що зруйнували спокійний уклад подільського життя: «О, як добре було жити в тому тихому закутку Поділля, здаля від великої політики і галасу великого міста, людської розпусти та заздрості. В часи мого дитинства тут не було класової, а чи будь-якої іншої, ненависті. Пізніше вже понасилали сюди агітаторів, що роз’яснювали «темному хлопу» його буцімто суспільну кривду, але це були переважно русини» [10]. Власне завдяки цій агітації Поділля перетворилося з землі, що «плине медом і молоком» [11] на територію злочинів і грабунків: майже усі сусіди Пайґертів згодом постраждали від селянського мародерства, незважаючи на хороше ставлення шляхти до своїх підданих. Так навіть родина Городиських з маєтку Товстеньке (зараз – однойменне село на Тернопільщині, в Чортківському районі) [12], яких сусіди вважали хлопоманами, не уникнула сумної долі: «Рід Городиських окреслив собі справжню монополію в нашому кутку Поділля. Одним з його представників був найкращий друг мого батька, який став моїм хрещеним. Це був пан Казимир Городиський, одружений з чарівною Наталією Вишковською (її сестра була дружиною Цивінського). То були, очевидно, винятково поважні і добрі люди, які, не маючи власних дітей, багато хорошого робили для інших, особливо в селі. Їх навіть підозрювали у «хлопоманстві», але ці підозри були безпідставні, що підтвердилося в часи Першої світової війни, коли не встигли господарі навіть з хати вийти, а хлопство вже почало їх грабувати, незважаючи на все те хороше, що вони робили для селян щокроку та щохвилини» [13].
Городиські далеко не єдині, кого описує Марія Пайґерт-Бобжинська у своїх спогадах. Тут знаходимо згадки і про численну родину самої авторки, і про сусідську мережу знайомств, і про «високе товариство» Тернополя, Станіслава чи Кракова, – міст, до яких переїде юна панна після сільського дитинства. Можна стверджувати, що спогади Марії Пайґерт-Бобжинської є вичерпним джерелом з генеалогії: усі «сусіди» згадуються разом з переліком і короткою характеристикою їхніх рідних (щонайменше – дружин або чоловіків із зазначенням особливості характеру чи таланту): «В Увислі мешкала сестра пана Казимира Городиського, пані Роза Ченьська. Це було далеке сусідство, тож ми не часто бачилися. Дім їх був великий, але швидше шовіністично-ендецького відтінку, оскільки пан Ченьський належав до клану «Подоляків», або ж подільських консерваторів з сильним «народовим» ухилом. Їх донька Роза вийшла заміж за Гнєвоша з Золотого Потоку, а син Володимир одружився з моєю подругою з Язлівця, Гальшкою Дунін-Борковською з Млиниська (сестрою львівського воєводи часів міжвоєнної Польщі)» [14].
В першій частині спогадів найбільшу увагу авторка приділила власній родині, очевидно прагнучи залишити про фамілію якомога повнішу історичну інформацію. Особливо це стосується лінії матері – Богданів гербу Боньча, роду молдавських князів. Понад 50 сторінок тексту – це ніжні спогади з дитинства про найближчих, гостини у бабусі з дідусем у Задвір’ї – родинному маєтку Богданів у сучасній Львівській області, що після битви більшовиків з поляками у 1920 р. стане відомим як «Польські Фермопіли» [15]. Та лише спогадами Марія не обмежилася: Богдани дістають водночас справжню художню family history з передруком автентичних подружніх листів і усних кумедних історій, а також енциклопедичну довідку з генеалогії з переліком нащадків, витримками з наукової літератури та розгорнутим, намальованим від руки генеалогічним деревом. Це не був умисний пошук інформації, скоріше навпаки – авторка надрукувала усе те, що не могло бути включеним до історичного тексту у його класичному, академічному розумінні; прагнула зібрати усе просто в одному тексті, часто жертвуючи строгою організацією матеріалу. Їй не чужа мимовільна емоція; наприклад, посеред спогадів раптом виринає опис руського весілля, включення якого Марія пояснює так: «Поміж родинних паперів Задвір’я знайшла опис руського весілля (скоріше за все, написаний якоюсь з моїх тіток). Подаю його нижче як приклад традиції руського народу тих часів» [16].
Марія Пайґерт-Бобжинська є однією з тих «жінок на узбіччі», які все життя збирають знання й інформацію до найдрібніших деталей, проте не мають можливості поділитися нею деінде, крім розмов у вузькому сімейному колі. Ілюстрацією цієї тези слугують короткі характеристики батьків авторки. Коли батько «закінчив економічні студії в Берліні та захистив в Монако докторат з відзнакою на 23-му році життя» [17], то мати «протягом цілого життя навчалася сама і точно мала більше знань, ніж більшість університетських професорів, володіючи при цьому низкою іноземних мов. Я бачила, як батько не раз пишався своєю дружиною, і в свою чергу також пишалася такою матір’ю» [18]. «Вона була ученицею Мікулего (учня Шопена) і, очевидно, пречудово грала на фортепіано, що визнавали усі навколо./…/ Жила бібліотекою своїх свекрів Пайґертів, вивчивши кілька мов, була знайома не тільки з польською, але також з французькою, німецькою, італійською та англійською літературами. Знала й російську мову, але російська література була для неї занадто сумна і трагічна, тож не любила її читати» [19]. Ерудиція та виховання характеризували цих жінок, але строге коло жіночих ролей тогочасного суспільства обмежувало їх освітні можливості. Свою освіту пані Марія отримала в монастирі сестер-непорочниць у Язлівцях, який забезпечував середню освіту для дівчат її кола щонайменше всього гусятинського повіту: «В тому кляшторі провела 6 років мого дитинства, які не раз потім згадувала як жахливий сон. Вогкості його коридорів завдячую свої ревматизм і неврологію, які турбували мене з молодих років. Руїни замку з вечірнім концертом сов і пугачів, страшні літні грози, шарпаюче гілля старих дубів, значна відстань від будь-яких комунікацій зумовлювали відчуття неймовірного страху, туги за сонцем і свободою в маленькій дитині, яка до того ж опинилася в неприязному оточені, що так суперечило моїй щирій, відкритій натурі і вродженій жвавості розуму. Переслідувана за свою індивідуальність, від якої не хотіла відмовлятися задля затертого шаблону надмірної і нерозумної екзальтації; віддалена від коханої мами, фотографію якої носила під серцем, а вночі клала під подушку, обціловуючи її на добраніч і стиха сварячи за те, що так покинула мене; відчувала себе самотньою і скривдженою долею, хоча насправді нічого мені не бракувало, крім серця…» [20]. Відсутність будь-якої освітньої альтернативи зіграла злий жарт із авторкою: епідемія тифу, що вирувала у монастирі під час навчання, була прихована настоятельками, і лише різдвяні канікули врятували юній Марії життя – батьки забрали її додому, навіть не підозрюючи про хворобу. Зимовою дорогою вона підхопила ще й запалення легень, і лише завдяки допомозі лікаря Добруцького (міністра освіти часів санації), Марія видужала.
Тиф – одна з серйозних тогочасних епідемій, й спогади таких студенток як Пайґерт-Бобжинська є цінним джерелом для історії медицини й публічного здоров’я, бо розкривають не тільки особистий досвід важкого перебігу хвороби, а й способи поширення епідемії і державну систему регулювання надзвичайної ситуації. Саме в епізоді про тиф Марія вперше згадує свого майбутнього свекра – Міхала Бобжинського, тогочасного намісника Галичини, який вплинув на покращення санітарної ситуації в кляшторі. «Так сталося, що мій батько, будучи послом у Львівському сеймі, попросив тодішнього намісника Бобжинського добровільно звільнити його з якоїсь доповіді в намісницькому блоці і дозволити терміново виїхати до майже вмираючої доньки. Намісник з великою турботою розпитав батька, що ж там таке трапилось? Батько розповів йому усю історію з тифом в Язлівцях, і занепокоєний намісник відразу відправив туди санітарну комісію, яка знайшла бацилу тифу у молоці. Виявилося, що хоча вихованки платили високу ціну і кляштор мав можливість доставляти молоко з сусіднього двору, монахині домовились із євреєм-орендарем, спокусившись тим, що він продавав їм молоко на 2 центи за літр дешевше. Єврей брав молоко з села, де був тиф. Хвора дівчина заразила ним корову під час доїння, і ті бацили спровокували епідемію тифу в кляшторі у 60-ти осіб, з двома смертельними випадками і однією мутацією, а мій випадок був найважчий з усіх, хто вижив. До того ж, розвезли ми цю епідемію по цілому краю, коли виїхали на свята. В самому кляшторі хворіло кілька десятків осіб. Комісія наклала штраф у розмірі 10 000 к., що було дуже поважною сумою на ті часи» [21].
Цікаво, що навіть після цього батьки Марії хотіли повернути доньку до навчального закладу в Язлівцях, що вкотре натякає на відсутність хороших альтернатив, зумовлених або соціальним, або майновим становищем сім’ї. Така наука настільки травмувала юну Марію, що навіть через кілька років, вже будучи заміжньою, вона написала викривальну брошуру «Те, що побачила і що відчула» про Язловецький кляштор. Згодом, визнає авторка, все змінилося на краще, і вона щаслива сподіватись, що її критика могла спровокувати ці зміни [22]. Зрештою, вдавшись до голодування, Марія змусила батьків забрати її до Кракова, а навчання закінчила в Збилітовській-Ґурі [23] під Тарновом.
Жінки польської подільської шляхти початку ХХ століття не тільки мали обмежений вибір навчальних закладів, але й доступ до медицини належного рівня. Життя панянки могло раптово обірватися і описана вище епідемія тифу була далеко не єдиною причиною смертності: «На 17-му році життя я закінчила кляштор, відзначена блакитною стрічкою, яку давали лише найкращим ученицям. З жалем прощалася я зі своїми подругами, з якими ми створили надзвичайно дружній клас і навчилися жити справді по-товариські. Зрештою, не було нас аж так багато: Зося Мазаракі, яка через рік померла від туберкульозу, застудившись після падіння в озеро під час зимового полювання. Марися Старовейська, сестра Зофії Старовейської-Морштинової, яку німці ув’язнили в Бухенвальді в часи Другої світової війни. В класі коло мене сиділа Стася Хшонщ, яку я дуже любила і цінувала; через 4 роки вона захворіла в Кракові на іспанку і померла. Бася Розвадовська, донька художника. Зюня Гуттен-Чапська, в заміжжю – Могльова, померла при пологах. Зося Дверніцька з Поділля, Аля Сулімська з Познанського і Махніцька з Поділля (наскільки пам’ятаю), а також Оля Скшидлевська з Познанського, – ось і весь наш клас» [24].
Варіанти медичної допомоги, доступні на Поділлі, Пайґерт-Бобжинська теж описує: професори – для поважних сімей, на кшталт її власної, лікарі з сумнівними знаннями і навіть дещо неочікуваний персонаж – равин-чудотворець. Загалом в спогадах присутні майже усі стереотипи відносно євреїв: вони пов’язані з нечесними грошима, як у епізоді з контрабандою в Гусятині [25]; саме через єврея починається епідемія тифу в кляшторі [26], і ось – равин-чудотворець в тексті середини ХХ століття: «В Гусятині мешкав також великий равин-чудотворець; ім’я його було Френкель і, за розповідями мого батька, він мав настільки ошатний палац, що подружжя Богуцьких з Чoрнокунців [27] перед ним меркли» [28]. Вражає те, що ці стереотипи тягнуться щонайменше з ранньомодерного часу, і їх уповні можна порівняти з «юдейськими чарами», законодавчими актами, які забороняли християнам купляти м’ясо у євреїв на території Речі Посполитої в середині ХVII століття та економічними махінаціями на шкоду християнам, про які згадує Наталя Яковенко у дослідженні про інтелектуала часів козаччини Йоаникія Ґалятовського [29]. Зрештою, євреї в спогадах Марії Пайґерт-Бобжинської про початок ХХ століття є такою ж «виключеною» групою як і жінки, тож їм не залишалось інших варіантів, крім як почати співпрацювати.
У 1930-х рр. Бобжинська розпочинає власний бізнес з торгівлі постільною білизною:
«Я продала свій будинок в Познані і, після недовгого пошуку, знайшла у Варшаві текстильну справу, яка складалася з двох магазинів і швейного цеху. Магазин на вул. Вербовій, 6, навпроти Міністерства закордонних справ був репрезентаційним і, враховуючи, його положення, вимагав, щоб за прилавком стояла особа культурна, яка б знала мови і вміла догодити закордонним клієнтам, а також партійній та творчій еліті, що туди залюбки заходила, адже магазин знаходився в самому центрі міста, посеред найкращих готелів та театрів столиці. Другий магазин, на вул. Холодній, 10 був у торгівельному центрі міста: товар, який виставлявся там, не був аж такий витончений, але був такий само якісний і елегантний; там знаходився й цех. На Холодній я тримала керуючого магазином і цехом, а на Вербовій працювала сама з помічницею. Який же галас піднявся серед моїх знайомих і рідні, що я сама стою за прилавком і торгую! Сенсація була неймовірна. Спершу, звісно, почала критикувати родина, але пізніше, коли усі переконалися, які хороші доходи приносить торгівля, це почало людиськам імпонувати» [30]. Марія мала не одну причину для емансипації з дружини-шляхтянки в підприємицю: по-перше, потрібні були гроші, бо діти вчилися, а її чоловік, Ян Бобжинський, був важко хворий, а, по-друге, її амбіційний характер вимагав застосування своїх умінь та енергії на користь родині. Але сама авторка роздумує також і про можливу суспільну користь від зміни свого амплуа: «Не раз думала я про те, скільки наших урядників марніє в кабінетах, на голодних окладах, замість того, щоб узятися до такої роботи і вести її чесно й сумлінно. Якби навіть діти занепалих зем’ян, обсаджені злиднями, взялися до тої праці, відкинувши усілякі класові забобони, наскільки здоровішою стала б та торгівля, скільки народного капіталу зосталося б в наших руках, даючи нам ті переваги, які якраз мали євреї – гроші в руці, а отже і силу» [31].
Зрештою, ведення власної справи розставляє зовсім інші акценти в сприйнятті оточуючих людей: бідніюча на очах шляхта – соціальний стан, представницею якого була і сама авторка, стрімко втрачає її повагу з часів життя на Поділлі, а євреї, навпаки, якщо й не перетворились на союзників (бо ж дистанція все-таки залишилась!), то принаймні набули для Марії тих рис, за які вона могла їх поважати: «Коли я уповні пізнала єврейську торгівлю, то мусила визнати, що була вона досить чесною, ось тільки мала чужі для нас методи, а передовсім те, що євреї робили великий оборот з маленьким виторгом, а ми – навпаки. Не зважаючи на паразитичний характер, єврей, однак, досить працьовитий, хоча його праця й збудована на визиску з суспільства, що він залюбки використовує і за що його потім так ненавидять» [32].
До своєї нової сім’ї Марія ставиться з такою ж повагою, як і до власних батьків, створивши життєписи як свого чоловіка – публіциста і правознавця Яна Бобжинського, так і свого визначного свекра – історика з краківського кола і намісника Галичини у 1908 – 1913 рр. – Міхала Бобжинського. Їхнє знайомство постає досить кумедно, бо панна була більше захоплена історичною працею тестя, синтезою «Dziеje Polski w Zarysie», ніж майбутнім нареченим: «Наступної зими знову записалася на курс Бараницького і самостійно багато вчилася історії, яку пристрасно любила. Пам’ятаю, як захопилася «DziejamiPolski», і як цікавило мене, як же виглядає той Міхал Бобжинський? Уявляла його дуже високим чоловіком з довгою бородою і гострим поглядом. Ніколи не могла собі уявити, що колись він стане моїм свекром» [33]. Про чоловіка – завжди з повагою, як і належить жінці її кола, але без надмірних романтичних емоцій. Навіть про своє весілля та турботи материнства Марія згадує досить побіжно; видно, що політика та власна справа цікавлять її набагато більше стереотипно «жіночих» тем: «Шлюб наш відбувся 23 вересня 1917 року в Кракові, в костелі святої Варвари, за бажанням моєї свекрухи, яка поважала єзуїтів [34]. Костел був переповнений знайомими, до співу запросили хор Валька Валевського, колеги мого батька; усе було оздоблено дуже урочисто й зі смаком. Наступний прийом для 24 осіб організували мої батьки за допомоги незрівняної Гельки Колатовної. З огляду на військовий час, стіл був скромний, але смачний і в достатку. Промови виголосили: мій батько, мій свекор, дядько генерал Розвадовський, який настільки розчулився, що плутався в словах, а це рідко бувало, і Тадеуш Бобжинський, двоюрідний брат мого свекра» [35]. Після цього фрагменту, новоспечена Бобжинська пускається у спогади про дядька Розвадовського і його нещасливе подружнє життя; описати долю цього чоловіка їй цікавіше, ніж деталі власного шлюбу, бо раніше вона вже згадувала про його любов до її матері і навіть склала про нього окрему біографічну нотатку об’ємом 15 сторінок – майже стільки ж, скільки і власна «навколошлюбна» історія [36].
Усі визначні особи польської історії, мистецтва чи політики, які бодай мимохідь з’являлися в житті Марії або ж її сім’ї, зайняли у спогадах своє місце, обсягом від кількох абзаців до десятка сторінок у додатках. Щоб зрозуміти авторський вибір постатей, які заслужили окремих коротких біографій в додатках до спогадів, варто, на нашу думку, зробити глибший аналіз історичного контексту написання спогадів у 1950-х рр. Як і у випадку з сімейною історією, Марія намагається були стриманою і оформити біографії максимально «академічно», проте їй не вдається прибрати власні емоції з тексту, суб’єкивні характеристики історичних діячів. Особливо неоднозначні описи дістали Юзеф Пілсудський та митрополит Андрій Шептицький. Очільника Другої Польської республіки Пайґерт-Бобжинська згадує кілька разів: спершу брата – Броніслава Пілсудського [37], потім окремо Пілсудського: «Якщо ж говорити про самого Пілсудського, то він був овитий такою легендою брехні штабу своїх людей, що справедлива оцінка його особистості буде надзвичайно складною задачею для майбутніх істориків. Одне тільки можна сказати напевно, що хоча його розпирала небувала пиха, гордість і литовська [38]мстивість, то з іншого боку варто визнати «чистоту» його рук – рідкісне явище в тих часах користолюбства і жадібності [39]. Цій людині не імпонувало нічого, крім слави і любові до Батьківщини. То був мученик своєї ідеї і свого хворого духу, спотвореного страшними незгодами, неволею та невиліковною хворобою. /…/ Хвора людина залишила хворим організм польської державності і його ментальність» [40]. Авторка залишила судження про Пілсудського «майбутнім історикам», визнаючи сильні сторони політика і вплітаючи розповідь про нього в контекст загальної політичної ситуації, мовляв, такий був дух часу – цинічний і неоднозначний [41]. Натомість митрополит Андрій Шептицький, чия біографія винесена в додатки [42], є беззаперечно негативним персонажем, який «зрадив» свій польський рід і співвітчизників задля української справи, що «фінансувалася з Берліну» [43]: «Невдоволення польського суспільства росло в міру ведення українським греко-католицьким митрополитом націоналістично-шовіністичної політики відносно братнього польського народу, з якого сам походив, і міг похвалитися таким дідом по материній лінії як Александр Фредро, – відомим польським автором комедій, який відзначився великим патріотизмом і був учасником наполеонівських воєн» [44]. Здається, Марія Пайґерт-Бобжинська вирішила, що перед смертю митрополита настигла відповідна кара за той помилковий шлях, який він обрав: «Митрополит Шептицький (Роман-Андрій) народився у Прилбичах бл. 1870 р., а помер у Львові в 1946 (?), хворий на елефантизм так, що вже не міг рухатись, самотній і покинутий усіма. Монахиня, яка доглядала його, побачила, як за кілька секунд до смерті, він відкрив повні жаху очі і голосно закричав: «Господи, які страшні Твої вироки!» [45]. Цей епізод, знову ж таки, демонструє необхідність оцінки політичного контексту написання щоденників та глибшого аналізу авторського світогляду, бо тут має місце не тільки хронологічна неточність (митрополит Шептицький народився у 1865 р, а помер у 1944), а й суттєва розбіжність зі свідченнями наступника Шептицького, митрополита Йосифа Сліпого, який у своїх спогадах згадував, що останніми словами Владики були: «Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи» [46]. Варто додати, що упередженість Бобжинської склалася внаслідок нашарування кількох різних дискурсів. Тут і настрої польської інтелігенції міжвоєнного періоду: часопис «Nasza Przyszłość», редактором якої був її чоловік, Ян Бобжинський, транслював ідею польсько-українського примирення за умови, що з української сторони рух очолить єпископ Григорій Хомишин – греко-католицький священнослужитель консервативних поглядів [47]. Також вогонь конфлікту розпалювали більшовицькі інтриги та радянська повоєнна пропаганда, адже митрополит Андрій Шептицький був людиною широких поглядів, що їх майстерно описала Лілілана Гентош у біографії митрополита міжвоєнного періоду [48]. Тож майбутнім дослідникам джерела варто проаналізувати можливий слід радянської пропаганди й у спогадах Бобжинської.
Варто відмітити, що міжвоєнний період, який хронологічно співпав зі зрілістю авторки, її подружнім життям та материнством, вона прописує з тією ж увагою до деталей, що й сусідські шляхетські родини свого дитинства; вражає обізнаність із політичною ситуацією в країні, справами чоловіка, заангажованістю партій і публічних діячів. Переддень Другої світової війни авторка описала в форматі короткої хроніки важливих для Польщі подій, але цілком у своєму стилі – з біографічними замітками про їх головних героїв [49]. Важливо, що ця частина спогадів передрукована з автентичного щоденника Марії за 1938 – 1939 рр., а отже є прямим джерелом тогочасної (хоч, звісно, і відібраної авторкою) відкритої чи таємної інформації: «В другій половині квітня, за таємних обставин, скоїв самогубство полковник Валерій Славек – права рука і муж чину Пілсудського, охоронець його заповіту. Схоже, полковник Венда зайшов до нього, поклав перед ним на стіл револьвер і побажав, аби він обірвав своє життя через розбіжність його політики (читай: волі Пілсудського) з політикою Бека у питанні стосунків з німцями» [50].Специфічність такої інформації є одночасно її недоліком та перевагою: звісно, еґо-документу не можна довіряти як фактографічному джерелу, але можна побачити плітки та альтернативи офіційній політиці, що вирували у середовищі авторки. Та найціннішими залишаються особисті спогади; те передчуття війни, катастрофи, яке пережила Пайґерт-Бобжинська: «Протягом усього липня, а потім і серпня, в той час, коли моя родинавідпочивала за містом, а я відвідувала їх близько двох тижнів, зауважила якийсь величезний рух, ніби туристичний, але в таких масштабах, яких раніше не бувало. Він здався мені просто якимось набігом іноземних агентів з різних країн до нашої столиці. Німці поводилися зухвало і грубо. Заходили до магазину, тримаючи руки в кишенях, свистіли і віддавали накази, немов у себе вдома. Один з них вимагав терміново і без гроша задатку зробити йому два постільних комплекти. Коли я пояснила йому, що зараз завалена попередніми замовленнями, які ще не виконала, то заявив, що вже до кінця тижня мій магазин перестане існувати. Я здогадалась, що цей чоловік був з німецького Люфтваффе, і що недаремно Уряд проводив навчання проти газових та повітряних атак; ситуація була значно гіршою, ніж ми собі уявляли і ніж про те можна було говорити й писати. Одного разу один з моїх постачальників, єврей, прийшов до мене у військовому мундирі і з револьвером за поясом. Коли я запитала його, що це означає, запитав у відповідь: «А що, пані докторова нічого не знає?» Власне тоді зрозуміла, що навчання перейшли вже в бойову стадію і що над нами кружляють німецькі військові літаки» [51]. Саме тоді розпочалася серія арештів і виїздів урядників за кордон, паніка на пошті і в газетах, відсутність залізничного сполучення, раптові вияви шпигунів серед сусідів-німців та розголоси про незрозумілі «трудові табори» на території країни. «Сумним є другий том моїх спогадів, але, на жаль, правдивий. Живучи у Варшаві, ми з чоловіком брали активну участь в політичному житті тогочасної Польщі і могли якнайкраще побачити, якою чорною була наша дійсність, немов справжній танець на вулкані. Нам бракувало тих найближчих людей, чиї передбачення виявилися настільки точними, що скоро мусили ми відчути усі незгоди та недолю; ми втрьох, тобто чоловік, Міхал і я [52], не було серед нас тільки Олеся, який долучився до загону юнкерів у Йорданові і залишився сам-самісінький на теренах бойових дій, голодний, босий і цькований сільськими псами, бо їх господарі боялися його юнкерського мундиру. Врятувала його стара селянка» [53]. Цей останній абзац другої частини спогадів Марії Пайґерт-Бобжинської підсилює нервову напругу читача: ми знаємо декорації і навіть сюжет майбутніх подій, але те, як поведе себе героїня, подільська шляхтянка, в часи німецької окупації та радянського режиму, залишається відкритим питанням для пошуку в наступних двох частинах спогадів під промовистою назвою: «Życie zmiennym jest».
На завершення додам, що спогади Марії Пайґерт-Бобжинської є одним з прикладів джерел персоналізованої історії. Джерела такого типу мають низку спільних характеристик і потребують уважності та методологічної ерудиції дослідника або дослідниці, що мають намір з ними працювати. Передовсім, це подвійне обмеження: політичне, враховуючи час і місце написання мемуарів (1958 – 1959 рр., соціалістична Польська Народна Республіка) та соціальне – автором є жінка зі шляхетської родини. Ці обмеження, з одного боку, вплинули на авторський вибір тем, обережність мови, а подекуди, можливо, й обсяги фрагментів, проте вони ж і стали причиною максимальної відвертості зі сторони особи, яку історія вперто залишала на своєму мовчазному узбіччі, і яка лише в особистих спогадах могла дозволити собі нарешті заговорити.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Лілія Ковшун.
У публікації використано світлини з сімейного архіву Марії Вітковської //marychna.witkowscy.net/ та з відкритих джерел.
_________________________________
Лілія Ковшун – історикиня, аспірантка Національного Університету «Києво-Могилянська академія», випускниця Варшавського Університету, лауреатка премії ім. Єжи Ґедройця за магістерське дослідження «Dzieje Polski w Zarysie» Міхала Бобжинського: модифікація історіографічного канону на суспільні виклики кінця ХІХ століття» (2015). Коло зацікавлень: інтелектуальна історія, семіотика історичного тексту, польська історіографія ХІХ ст. та пов’язані з нею історіографічні стереотипи.
________________________
[1] Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I. Do powstania niepodległego Państwa Polskiego do 1918 r. włącznie. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Maszynopis//Biblioteka Jagiellońska Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie, Oddział Rękopisów, r.1958, Przyb.83/58; Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.II. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Maszynopis//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, Przyb.84/58; Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Tablice genealogiczne: Rodzina Bochdanów, Rodzina Rozwadowskich, Rodzina Paygertów//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, Przyb.85/58; Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz. III: Lata 1939-1945. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Przebitka maszynopisa//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, Przyb.94/58; Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Pamiętników cz. IV z lat 1945-1959, pt. „Życie zmiennym jest”//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1959, Przyb.60/59.
[2] Zofia Wójcicka. Proroctwo Wernyhory – modyfikacja znaczeń. Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska Lublin – Polonia. Sectio FF. 2002/2003. Vol.20,21. s.3.
[3] Електронний каталог Відділу Рукописів Яґеллонської Бібліотеки в Кракові.
[4] Сайт Марії Баранецької Вітковської, спадкоємиці роду Пайґертів.
[5] Sidorów, Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 10, Warszawa: nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914. s.480.
[6] Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I. Do powstania niepodległego Państwa Polskiego do 1918 r. włącznie. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Maszynopis//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, Przyb.83/58, s.2.
[7] Ibid. – s.4.
[8] Ibid. – s.5.
[9] Ibid. – s.6.
[10] Ibid. – s.7.
[11] Ibid. – s.3.
[12] Tłusteńkie, Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T.12, s.353.
[13] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I… – s.29.
[14] Ibid. – s.32. У фрагменті перелічені села сучасної Тернопільської області: Увисла гусятинського району, Золотий Потік і Язлівець – бучацького, Млиниська – теребовлянського району. Детальніше див.: Uwisła, Słownik geograficzny…T.12, s.865; Złoty Potok, Słownik geograficzny…T.8, s.861; Jazłowiec, Słownik geograficzny…T.3, s.538; Młyniska, Słownik geograficzny…T.4, s.544.
[15] Zadworze, Słownik geograficzny…T.14, s.254. Про оборону Львова та битву під Задвір’ям детальніше див.: Artur Leinwand. Obrona Lwowa w 1920 roku.
[16] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I… – s.95–96.
[17] Ibid. – s.16.
[18] Ibid. – s.38.
[19] Ibid. – s.18.
[20] Ibid. – s.110.
[21] Ibid. – s.111.
[22] Ibid. – s.110.
[23] Zbylitowska Góra, Słownik geograficzny…T.14, s.537.
[24] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I… – s.157.
[25] Ibid. – s.2.
[26] Ibid. – s.111.
[27] Czarnokońce, Słownik geograficzny…T.1, s.758.
[28] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I… – s.157.
[29] Наталя Яковенко. «Топоси антиюдейського дискурсу», в У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. Київ: Критика, Laurus, 2017. – с.471–483.
[30] Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.II. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Maszynopis//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, przyb.84/58, s.135.
[31] Ibid. – s.136.
[32] Ibid. – s.141.
[33] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.I… – s.208.
[34] Мова про Костел святої Варвари, збудований в готичному стилі, що знаходиться на Малому Ринку біля костелу Маріацького в Кракові. З 1874 року є парафіяльним храмом єзуїтів.
[35] Maria Bobrzyńska. Życiezmiennymjest. Cz.I… – s.222.
[36] Про генерала Тадеуша Розвадовського у спогадах Марії Бобжинської див.: Ibid. – s.115–131.
[37] Ibid. – s.198–200.
[38] В машинописі слово «литовська» закреслене самою авторкою, але ми повважали за необхідне залишити його для демонстрації емоційності судження.
[39] Оригінальні терміни «kondotierstwo i arywizm».
[40] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.II… – s.38–39.
[41] Фрагмент про Юзефа Пілсудського у спогадах Марії Бобжинської див.: Ibid. – s.100–117.
[42] Maria z Paygertów Janowa Bobrzyńska. Ważniejsze dane o Metropolicie grecko-katolickim śp. Andrzeju (Romanie) Szeptyckim. Aneks do Życie zmiennym jest. Cz.I. Do powstania niepodległego Państwa Polskiego do 1918 r. włącznie. – Pamiętnik spisany w r. 1958. Maszynopis//BJ UJ, Oddział Rękopisów, r.1958, przyb.83/58, s.1–6.
[43] Ibid. – s.1.
[44] Ibid. – s.2.
[45] Ibid. – s.6.
[46] Йосип Сліпий. Спомини / ред. Іван Дацько, Марія Горяча. Вид. 2-ге. Львів – Рим: Видавництво УКУ, 2014. – с. 151.
[47] Джерелом свідчень про прихильність єпископа Григорія Хомишина до ідеї «нормалізації» стосунків із поляками, принаймні у ранніх 1930-тих, є його брошура «Українська проблема», написана у 1930 році.
[48] Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів. Львів: ВНТЛ-Класика, 2015. – 596 с.
[49] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.II… – s.143–149.
[50] Ibid. – s.152.
[51] Ibid. – s.157.
[52] У Марії та Яна Бобжинських було двоє дітей – сини Міхал та Олександр.
[53] Maria Bobrzyńska. Życie zmiennym jest. Cz.II… – s.160.
