– Пане Олександре, Ви походите із сім’ї історика, в старших класах писали наукову роботу з історії в Малій академії наук і працювали з Ярославом Ісаєвичем. Чи можна сказати, що вже в молодому віці Ви вирішили бути істориком? І чи були у Вас колись думки покинути цей фах?
– Справді, вже в старших класах я утвердився у своєму рішенні бути істориком, і, напевно, те, що мій батько був за освітою і тоді вже за фахом істориком, теж цьому сприяло, як і нагода спілкуватися з такою цікавою людиною, як Ярослав Ісаєвич. Чи були в мене наміри відійти від цього – практично ні. Був момент, коли я суто з метою заробляння грошей кілька місяців працював на Кабінет Міністрів України. Також був момент, коли в Лісотехнічному університеті мені пропонували перейти на кафедру філософії, якою я просто цікавився. Але загалом у мене ніколи не було особливих вагань, що я хочу робити кар’єру історика-науковця.
– Якщо ми повернемося до Ваших ранніх років, окрім впливу батька, розкажіть, що ще вплинуло на формування Вас як історика? Можливо певні книги?
– Були історичні романи. Якщо говорити про раннє дитинство, то я любив історичні книги Дюма та Вальтера Скотта. В середині шкільних років мені дуже подобався і зараз я вважаю дуже добрим роман Олексія Толстого «Петро Перший». Також у шкільні роки я багато читав, так би мовити, нон-фікшн історичну літературу – науково-популярну та навіть монографічні праці. Пригадую, що дуже велике враження на мене справили дві книги про Наполеона[1] Євгена Тарле і Альберта Манфреда – це класичні праці про Наполеона Бонапарта, видані в радянські часи. А також біографія Юлія Цезаря[2] Утченка. Ці книги дійсно ще в шкільні роки сприяли тому, що я зацікавився історією, сам хотів стати істориком і писати подібні книги.
«Чим більше дискусій довкола якогось питання, тим мені це цікавіше»
– Розкажіть, будь ласка, про Ваші студентські роки. Чи були викладачі або певні предмети, які вплинули на Вас?
– На першому курсі мені найбільше запам’яталися два викладачі. Перший – Юрій Ґроссман[3], який викладав історію Стародавнього Сходу. Він не був сходознавцем, а був спеціалістом з аграрної історії Галичини, як зараз ми б сказали, ранньомодерного періоду, хоча тоді такий термін не вживали. Юрій Ґроссман читав нам історію Стародавнього Сходу і робив це дуже добре. Саме під його керівництвом я виконував свою першу курсову роботу, яка була присвячена дискусіям про азійський спосіб виробництва в радянській історіографії у 1960-тих – 1970-тих роках. Я вважаю, що тоді дійсно написав досить непогану роботу. А наявність цих дискусій була особливо цікавою для мене. Часом вважають, що в радянські часи жодних історичних дискусій не було. Насправді була досить гостра і цікава дискусія, яка відбувалася в марксистських рамках, і ніхто з учасників дискусій, принаймні відкрито, не міг переступити ці рамки. Дискутували про те, яким по суті був суспільний лад Стародавнього Сходу. Оскільки класична сталінська, чи ленінсько-сталінська, п’ятичленна формаційна схема розвитку, яка всі суспільства Стародавнього Сходу зараховувала до рабовласництва, не підтверджувалася емпіричним матеріалом, радянські історики шукали якогось зручнішого окреслення для суспільного ладу Стародавнього Сходу і намагалися знайти його у не зовсім чітких згадках Маркса про азійський спосіб виробництва. На цю тему була досить широка дискусія в радянській історіографії, стимул до якої, до речі, дали французькі історики-марксисти. Мені було надзвичайно цікаво простежити цю дискусію, досліджувати її, і я намагався описати її у своїй курсовій роботі. Це був стимул для мене цікавитися, по-перше, теоретичними проблемами історії, а по друге, дискусійними. Це залишилося на все життя – чим більше дискусій довкола якогось питання, тим мені це цікавіше. А Юрій Миронович Ґроссман сприяв моїм зацікавленням, він позитивно оцінив мою роботу – такою була наша співпраця. Я зберіг до нього повагу на все життя. Він закінчив своє життя у США, в Нью-Йорку. А коли вже мені трапилося поїхати в Нью-Йорк на стипендію імені Фулбрайта, то ми з моєю дружиною Тетяною, яка теж була ученицею Ґроссмана, кілька разів відвідували Юрія Мироновича в Брукліні, де він провів останні роки свого життя.
Другий викладач, який мені запам’ятався ще з другого курсу, за фахом був не історик, він був філософ – Володимир Васильович Ільїн[4]. Він читав курс діалектичного матеріалізму. Ну, здавалося б, дуже схоластична дисципліна, яка повинна була прищепити студентам офіційну марксистську-ленінську філософію. Але Ільїн умудрився цей курс прочитати дуже цікаво, він далеко виходив за межі радянської догматики. І окрім того, на семінарських заняттях він заохочував дискусії. Зокрема на кількох семінарських заняттях з філософії я відстоював точку зору агностицизму. Не тому, що я був переконаним агностиком і заперечував пізнаваність світу, а тому, що мені цікаво було відточити свої аргументи і перевірити їх у дискусіях. Ці два викладачі, можливо, найбільше мені запам’яталися з перших років навчання. Пізніше були ще кілька цікавих викладачів, зокрема хочу з вдячністю згадати Наталію Черниш, яка читала нам історичний матеріалізм. Знову ж таки, вона читала цікаво, не догматично і, що особливо мені подобалося, з почуттям гумору. Її лекції я слухав з особливим інтересом. Тепер вона є одним із провідних соціологів в Україні. Були й інші викладачі, але цих трьох я запам’ятав найбільше.
– А як би ви оцінили атмосферу дискусій в університеті? З Вашого досвіду мені виглядає, що «клімат» був доволі відкритий.
– Я б не сказав, що клімат дискусії був доволі відкритий. Скажімо, на заняттях з історії КПРС дискусія зовсім не заохочувалася. Тобто все, що стосувалося історії СРСР, взагалі не підлягало дискусії. Кілька разів я пробував підняти якісь питання, але викладачі з кафедри історії КПРС – це був такий особливо обережний народ, який завжди тримався встановлених рамок. Вони, м’ягше чи жорсткіше, але подібні дискусії припиняли. Тобто були в університеті викладачі, які дискусії дозволяли й заохочували, а були такі, що, як тільки виникало якесь гостре питання, воліли його тут же припинити, зам’яти і триматися встановлених рамок. Сказати, що загалом у Львівському університеті того часу був клімат, який сприяв дискусії, було б серйозним перебільшенням.
«Ще до проголошення незалежності… відбувалася постійна зміна, постійна еволюція і в поглядах на радянську історію й на історію загалом»
– Після закінчення університету Ви отримали посаду у Львівському лісотехнічному інституті…
– Не одразу, перший рік після випуску я пропрацював секретарем комітету комсомолу Львівського технікуму легкої промисловості і за сумісництвом я викладав там деякі предмети. Це була моя перша робота. Не тому, що я хотів робити комсомольську кар’єру, насправді я її не хотів робити, але це була краща перспектива, ніж, скажімо, їхати куди-небудь в Городоцький район. Наскільки я пам’ятаю, тоді була мова саме про Городоцький район. А на кафедру чи на якусь наукову посаду мене не брали. І тому я волів, так би мовити, перебути на посаді секретаря комсомолу. А вже у 1987 році дійсно мені вдалося влаштуватися лаборантом на кафедру історії КПРС в тодішньому Львівському лісотехнічному інституті.
– І там ви працювали по 2003 рік. А який був Ваш досвід кінця 80-тих початку 90-тих років? Як ви оцінюєте зміни в освіті, свідком яких Ви були?
– Фактично цікавий період змін почався ще раніше. Як тільки я прийшов працювати на кафедру історії КПРС у 1987 році, то перших кілька місяців кафедра ще досить догматично намагалася триматися старого. Але вже тоді з’являється доповідь Горбачова про 70-річчя Жовтня, яка стала стимулом до перегляду багатьох догм радянської історіографії про радянський період. А вже після цієї доповіді історики та публіцисти стали підважувати навіть те, про що говорив Горбачов. Тоді на нашій кафедрі розпочалися якісь нові віяння та певні дискусії. Власне у період між 1987 і 1991 роками я працював на кафедрі, яка спершу називалася історії КПРС, з 1990 року – кафедрою політичної історії і врешті з початку 1991 року, ще до проголошення незалежності, вона стала називатися кафедрою історії України. Тобто відбувалася постійна зміна, постійна еволюція і в поглядах на радянську історію й на історію загалом. Відбувалася еволюція також у профілі кафедри від історії загальної, союзної і, власне, історії комуністичної партії до історії України. Тобто це був період постійних і досить швидких змін.
«Мене завжди цікавила політична боротьба та конфлікти»
– Свою дисертацію Ви писали про парламентську діяльність українських легальних політичних партій у Другій польській республіці. Чому Ви обрали цю тему, звідки взялося Ваше захоплення нею?
– Це був дуже непростий шлях. Коли я навчався в університеті, я не мав жодного наміру займатися історією ХХ століття. Я цікавився давньою історією України і ще навіть на третьому чи на початку четвертого курсу, збирався займатися як темою своєї курсової, а потім і дипломної роботи, грамотами князя Льва Даниловича з XIII століття. Якось відбувалася студентська конференція, я виступав про грамоти Льва Даниловича і по наївності своїй взявся коментувати дискусію між Грушевським та Іваном Линниченком про автентичність цих грамот. Тоді моєю роботою керував Василь Інкін[5] – один з тих викладачів, яким я дуже вдячний і який допоміг мені з доступом до статей Грушевського, що були опубліковані ще на початку ХХ століття у журналі «Записки НТШ». І я, говорячи про грамоти князя Льва Даниловича, дозволив собі стати на бік Грушевського, який вважав більшість цих грамот підробками. Тобто я сказав, що, звісно, вважається, що Грушевський є батьком українського буржуазного націоналізму, але, що стосується грамот князя Льва Даниловича, то мені його думка видається переконливою. Вже коли я говорив ці слова, то побачив, як обличчя деяких викладачів історичного факультету витягуються. Згодом мене викликали в деканат і довго переконували в тому, що Грушевський не міг просто так заперечувати автентичність грамот Льва Даниловича. Адже він, як націоналіст, мав певні погані наміри, був дуже поганою людиною, і в будь-якій справі приєднуватися до точки зору Грушевського не можна. Це мене дуже прикро вразило, адже я по наївності своїй не розумів, при чому тут взагалі якийсь там український буржуазний націоналізм, коли йдеться про конкретне питання, в якому Грушевський міг мати рацію, хоча міг помилятися в політичних поглядах. І це мене настільки вразило, що я закинув цю тему і почав цікавитися іншими справами. Цілком випадково я натрапив на такий факт, що збереглися багато документів з парламентської діяльності Комуністичної партії Західної України. А оскільки мене завжди цікавила політична боротьба та конфлікти, а тут випала нагода простежити цю боротьбу в Сеймі Польщі, то в результаті моя курсова робота на четвертому курсі і дипломна робота стосувалися парламентської діяльності КПЗУ. Я би із задоволенням зайнявся й іншими партіями, але на той час, тим паче для студента-старшокурсника, це було практично неможливо. Тому парламентська діяльність КПЗУ була для мене можливістю вийти на ширші горизонти і змогою подивитися, як КПЗУ дискутувала з іншими партіями, і які інші українські партії брали участь в роботі Сейму. Я досить успішно написав і захистив курсову і дипломну роботи на цю тему. Вже після закінчення університету хотів займатися далі подібною тематикою, але спершу ми з моїм науковим керівником Юрієм Сливкою[6], який працював у Інституті суспільних наук, сформували тему як «Проблема Західної України в Сеймі Польщі». І я кілька років займався цією темою. А вже в 1990-му році, коли політичний клімат серйозно змінився, я сформулював тему так, як мені хотілося: «Парламентська діяльність політичних партій Західної України». І врешті-решт в 1994 році захистив на цю тему дисертацію.
«Вплив фашизму на ОУН був значно більший, ніж це були готові визнати в той час українські історики»
– Якщо прослідкувати за Вашою академічною кар’єрою, то можна помітити, що спершу Ви займалися легальними українським політичними партіями часів Другої польської Республіки, проте згодом перейшли до дослідження нелегальних партій, рухів, зокрема середовища інтеґральних українських націоналістів. Що вплинуло на цю зміну?
– Мене завжди цікавила ця тема. І навіть коли я займався парламентською діяльністю легальних політичних партій, я встановив – зрештою це знали і до мене, але для мене це було відкриття – що підпільна ОУН намагалася в певний час навіть брати участь в легальній діяльності, а в інші часи в той чи інший спосіб впливати на неї. І чим більше я читав про ОУН, Донцова, знайомився з їхньою діяльністю, тим більше це мене цікавило. А стимулом безпосередньо зайнятися вже історією українського радикального націоналістичного руху була стаття Костя Бондаренка, який тоді ще був істориком, а нині він відомий як політолог, яка називалася «Фашизм в Україні»[7]. У цій статті Бондаренко, і це було нове слово в українській історіографії, доводив, що існував український фашизм і, зокрема, представником цього українського фашизму була ОУН. Це мене зацікавило і я вирішив вступити в полеміку з Бондаренком. Частково я з ним погоджувався в тому, що вплив фашизму на ОУН був значно більший, ніж це були готові визнати в той час українські історики. Але я не погоджувався з прямолінійною кваліфікацією ОУН як частини міжнародного фашистського руху, і на цю тему я написав полемічну статтю, перша версія якої була опублікована в журналі «Українські варіанти», і називалася вона «Український націоналізм і фашизм». А друга версія вже через рік, у 2000 році, була опублікована в журналі «Ї» під назвою «Фашизм і Український націоналізм». У ній я намагався простежити, якою мірою фашизм вплинув на радикальний український націоналізм, зокрема на ОУН, і як українські націоналісти ставилися до фашизму. А також розглядав типологічне питання – чи є підстави розглядати так званий український інтеґральний націоналізм як частину міжнародного фашистського руху. Моя відповідь була радше негативна, тобто я вважав, що вплив був, але в принципі фашизм і український інтеґральний націоналізм належать до типологічно різних варіантів тоталітарного націоналізму, як я це тоді сформулював. І власне ця дискусія з Бондаренком була першим стимулом до того, щоб я почав глибше цікавитися цими питаннями, і зокрема проблемою типології, адже якраз тоді дедалі гостріше в українській, а ще більше в закордонній історіографії, поставало питання про так званий український фашизм. Чи можна, скажімо, ОУН і Донцова вважати українськими фашистами чи ні? Ці дискусії мене зацікавили, і це було стимулом для мене глибше цікавитися ідеологією українського націоналістичного руху. Таким чином я з легальних партій дійсно переключився на українське підпілля. Але не весь український націоналістичний рух діяв у підпіллі. Наприклад, Донцов діяв цілком легально. Тобто мене цікавила не стільки дихотомія підпільний-легальний, скільки ідеологія радикального українського націоналістичного руху.
«На якомусь етапі я став запеклим попперіанцем»
– Як науковець Ви є прихильником ідей Карла Поппера, а у своїй книзі «Український інтегральний націоналізм» Ви пишете, що його “…критичний раціоналізм …пропонує надійні, хоч і не «абсолютно істинні», орієнтири в імлі релятивізму, в якій блукає сучасна гуманітаристика». Розкажіть, будь ласка, як відбулося Ваше знайомство з працями та ідеями Карла Поппера?
– Справді, на якомусь етапі я став запеклим попперіанцем. Тобто був час, коли я блукав, так би мовити, в методологічній імлі. Мене виховували, як марксиста. І я справді вважав себе марксистом – це не було пристосовуванням до офіційної ідеології. Я майже ніякої теоретичної літератури, окрім марксистської, не читав (бо в радянські часи інша була недоступна). Але за якийсь час я, як і багато істориків та взагалі суспільствознавців, почав сумніватися у теоретичних положеннях марксизму. Книгу Карла Поппера «Відкрите суспільство і його вороги» я купив, як тільки вона вийшла. А ще перед тим я прочитав його книгу «Злиденність історицизму», і це справило на мене величезне враження. Почну з останньої. Мене вразило те, в який спосіб Поппер полемізує з Марксом. Бо, як правило, критики Маркса відразу починали з того, що намагалися рознести Маркса в пух і прах. Поппер почав з того, що він, по суті, виклав марксизм, можливо, більш переконливо і систематично, ніж це зроблено у працях самого Маркса. Тобто для того, щоб полемізувати з марксизмом, Поппер спершу його систематизував і показав, на яких раціональних аргументах марксизм базується. Коли я це прочитав, мені просто стало цікаво, як же він далі буде спростовувати марксизм, адже він настільки переконливо показав правоту марксизму. А заключна частина цієї праці була не менш переконливим спростуванням того, в чому Маркс помилився. На думку Поппера, головною помилкою Маркса якраз і був історицизм, тобто віра в можливість пізнати універсальні закони історії і на цій підставі передбачити майбутнє, що стало ідеологічною основою тоталітарних режимів ХХ ст. Прочитавши ці дві книги я дійсно став попперіанцем і вирішив, що критичний раціоналізм, який пропонує Карл Поппер, справді є тою методологічною й теоретичною основою, яка мені імпонує. І хоча я не можу сказати, що я добрий знавець філософії Карла Поппера, і що я блискуче розумію, що таке критичний раціоналізм, але я справді написав, що він пропонує певні надійні орієнтири, зокрема й для історика.
«Позиція критичного раціоналізму дозволяє тверезіше дивитися на предмет свого дослідження»
– Можливо саме Поппер вплинув на те, що Вас важко віднести до одного з двох таборів апологетів й критиків українського інтеґрального націоналізму? Особисто я уявляю Вашу позицію як таку, що знаходиться посередині.
– Загалом, я не є прихильником думки, що істина завжди посередині, істина може бути де завгодно. І не всі, з ким я дискутую, погоджуються, що я стою десь посередині. Наприклад, деякі мої українські критики вважають, що от Зайцев, хоча він нібито займає таку собі нейтральну позицію, насправді паплюжить український націоналізм. А зараз я пишу peer review статті, імені автора якої я не знаю, хоча здогадуюсь, так він навпаки пише, що Зайцев, при тому, що він нібито займає середню позицію, насправді український «геноцидний» націоналізм виправдовує. Так що оцінки тут можуть бути різні. Але насправді моя позиція полягає в тому, що не справа історика засуджувати чи захищати предмет свого дослідження. Його справа полягає в тому, щоб, по-перше, встановити факти, а по-друге, дати їм якусь інтерпретацію. Коли історик підходить з такої точки зору, то інколи він дійсно опиняється посередині. Адже здебільшого історичні дискусії, які ведуться про такі контроверсійні політичні сили, як ОУН, чи такі постаті, як Дмитро Донцов, розводять учасників по крайніх позиціях. Одні гостро засуджують, інші вихваляють і підносять на п’єдестал, і тому історик, який дійсно тримається позиції, яку я ототожнюю з критичним раціоналізмом, зазвичай опиняється десь посередині між цими крайніми точками зору. Така крайня позиція, на мій погляд, затуманює очі дослідникам, а позиція критичного раціоналізму натомість дозволяє тверезіше дивитися на предмет свого дослідження. А якщо вже використовувати якісь моралізаторські оцінки, то варто бачити і темні, і світлі сторони.
«Донцов мені справді цікавий, тому що це один із найяскравіших публіцистів міжвоєнної доби»
– У своїй попередній книзі «Український інтегральний націоналізм», яку ми вже згадували, Ви зі зрозумілих причин багато уваги присвячуєте Дмитру Донцову. Також відомо, що зараз Ви завершуєте працю над своєю новою книгою, яка присвячена інтелектуальній біографії Дмитра Донцова. Як розпочалося Ваше зацікавлення Донцовим?
– Хоча Донцов є об’єктом моїх зацікавлень, але моє ставлення до Донцова радше негативне. Тому, що все ж таки Донцов у своїй політичній еволюції прийшов до доволі крайньої форми, як я вважаю, ксенофобського націоналізму і тоталітаризму, і, відповідно, для мене, як прихильника демократичних поглядів і свобод, він не може бути ідеалом. Але Донцов мені справді цікавий, тому що це один із найяскравіших публіцистів міжвоєнної доби. Він справді цікавий теоретик, і, хоча далеко не всі його погляди мені імпонують, мені просто цікаво його читати. Й інколи я навіть ловлю себе на тому, що деякими фрагментами Донцова я захоплююсь і десь навіть з ним погоджуюсь. Хоча в цілому, звичайно, його доктрина досить далека від моїх політичних чи ідейних переконань. Можна й Гітлером цікавитися, це не значить, що Гітлер для авторів його біографій є героєм. Я зовсім не збираюся ототожнювати Донцова з Гітлером, але у всякому разі для мене цікава постать Донцова з багатьох міркувань.
Справді, зараз я закінчую писати частину біографії Донцова, а саме про його львівський, найбільш продуктивний період, коли він мав найбільший політичний й ідейний вплив на розвиток українського націоналізму.
«Я показую, що ряд статей, які з’явилися в дуже націоналістичному органі «Заграві», що виходив за редакцією Донцова, були інспіровані більшовиками»
– Певний, що в книзі буде багато цікавої інформації і тому попрошу Вас коротко поділитися, можливо, тим, що для Вас було новим чи найцікавішим.
– В книзі справді буде досить багато цікавого. Наприклад, для мене було новим і цікавим довідатися про те, яку роль зіграли спецслужби в інтелектуальній історії українського націоналізму.
– Польські?
– І радянські. Йдеться про історію з журналом «Заграва», який виходив у 1923-24 роках. Його редактором був Дмитро Донцов, і саме в цей період він потрапив під приціл, практично одночасно, радянських і польських спецслужб. Інтерес радянських спецслужб, точніше ДПУ – Державного політичного управління, був пов’язаний зі «справою Тютюнника». Генерал Юрій Тютюнник, який, як відомо, в 1923 році в результаті провокації ДПУ опинився на території Радянської України, був змушений піти на співпрацю з більшовиками. (Деякий час він жив як громадянин СРСР аж до арешту в 1929 році і розстрілу в 1930 році.) Перед тим Тютюнник тісно співпрацював з середовищем «Заграви» і, зокрема, з Донцовим та хотів підпорядкувати журнал собі і своїй, як виявилося, міфічній, сфабрикованій ДПУ, організації ВВР – Вищій військовій раді. ВВР сфабрикували спеціально для того, щоб заманити Тютюнника в Україну. Цікавим є те, що коли Тютюнник починає працювати на більшовиків, він і далі намагається залучити на свій бік Донцова, який навіть збирався таємно поїхати на територію Радянської України. Донцов хотів зустрітися там із Тютюником, а також на власні очі подивитися, що відбувається в Радянській Україні. Він не знав, що Тютюнник працював на більшовиків. Отже є підстави вважати, що радянські розвідувальні органи міркували над тим, щоб заманити Донцова на територію України. Але до часу, коли це стане можливим, хотіли використати Донцова у своїх цілях в Галичині. І справді, я показую, що ряд статей, які з’явилися в дуже націоналістичному органі «Заграві», що виходив за редакцією Донцова, були інспіровані більшовиками. Вони були інспіровані для того, щоб дискредитувати Петлюру і його табір. Донцов не знав про це. І лише коли було опубліковано заяву Тютюнника про його визнання радянської влади, Донцов зрозумів, що його використовують. Також деякі його соратники з гурту «Заграви» намагалися схилити його до радянофільської орієнтації. Тоді навіть підпільна Українська військова організація вела переговори з більшовиками і намагалася налагодити з ними співпрацю. Але Донцов від цього рішуче відмовився і відмежувався.
Однак, вислизнувши, так би мовити, «з-під ковпака» радянської розвідки, він відразу потрапляє під ковпак «Dwójki», польської розвідки і контррозвідки, що була занепокоєна діяльністю групи «Заграва», яку окреслювала як партію українських фашистів. Польські органи безпеки були занепокоєні тим, що Донцов, маючи репутацію полонофіла та прихильника співпраці з Польщею, почав писати гострі антипольські, чи, як вони писали, антидержавні статті. Особливо їх турбували зв’язки «Заграви» з Тютюнником, який на той час уже перебував на території СРСР. Так з’являється рішення видворити Донцова за межі Польщі. Але це рішення скасували. І, як виявляється, причиною цього було втручання польської контррозвідки, яка вважала, що краще не видворяти Донцова за межі Польщі, а спробувати його використати, поставивши йому умови, згідно з якими він повинен бути лояльним до Польської держави, утримуватися від її критики та має і надалі боротися з радянськими впливами, які були досить потужні тоді в Західній Україні. Також польську контррозвідку влаштовувало те, що Донцов з власної ініціативи боровся проти так званого єдиного фронту українських партій. Донцов справді проти цього боровся, адже вважав, що революціонери з опортуністами не повинні мати єдиного фронту. А польські органи безпеки це влаштовувало. Мирослав Чех, польський журналіст та за освітою історик, навіть пише, що нібито Донцов фактично працював на польську розвідку, а націоналізм Донцова був нею інспірований, бо саме ця версія українського націоналізму польську розвідку влаштовувала. Я уважно розглянув архівні матеріали і можу ствердити, що насправді ніяким агентом чи знаряддям польської розвідки Донцов не був, але мала місце така ситуативна угода – Донцов взяв на себе зобов’язання бути лояльним громадянином, не займатися антидержавною діяльністю. Також йому легко було взяти на себе зобов’язання і надалі боротися проти радянських впливів, тому що це була його основна політична лінія. Польські органи безпеки натомість погодилися з тим, що вони не будуть видворяти Донцова за межі Польщі.
Який вплив це мало на інтелектуальну історію українського націоналізму? Як не дивно, досить великий. Це стало однією з перешкод на шляху створення єдиного українського інтеґрально-націоналістичного руху. В результаті утворилися три течії: «чинний націоналізм» Донцова, «організований націоналізм» ОУН і «творчий націоналізм» Фронту національної єдності Дмитра Палія. Чому? Так сталося не в останню чергу тому, що після цієї історії з видворенням і перебуваючи, так би мовити, під пильним оком польських органів безпеки, Донцов як чорт ладана уникав будь-якої співпраці з радикальним організованим націоналістичним рухом, з Проводом українських націоналістів та пізніше з ОУН. Оунівці казали, що вони духовні діти Донцова і не розуміли, чому він не хоче з ними співпрацювати. Донцов під всякими приводами відмовлявся, говорив, що між ними прірва, що у них «не такий» націоналізм. Але однією з причин було те, що він був зв’язаний зобов’язаннями лояльності, які він дав. А ОУН про це не знала. Таким чином союз між ОУН і Донцовим не відбувся, хоча деякий час Донцов хотів справді стати політичним діячем і навіть створити націоналістичну партію. А так націоналістична партія була створена без Донцова.
Крім того, період «Заграви» увінчався конфліктом між Дмитром Донцовом і Дмитром Паліївим. На це були різні причини. Найперше, Паліїв, заохочений прикладом Тютюнника, деякий час намагався перейти на радянофільську орієнтацію і навіть їздив просити гроші у більшовиків для підпільної УВО. Донцов натомість був категорично проти цього. А друге те, що Паліїїв, не отримавши гроші від більшовиків, врешті-решт перестав фінансувати Донцова і закрив журнал «Заграва», чого Донцов йому пробачити не міг. Натомість Паліїв не міг пробачити Донцову неприєднання до Української партії національної роботи. А Донцов не приєднався, бо боявся, що його видворять з Польщі. В результаті цього конфлікту їхній політичний союз не відбувся. І коли Паліїв у 1933 році створював свій Фронт національної єдності, Донцов виступив проти цього. В результаті цей особистий конфлікт став однією з причин того, чому «чинний націоналізм» Донцова і «творчий націоналізм» Фронту національної єдності стали конкурентними течіями.
Отже, спроби спецслужб, спершу радянських, а згодом польських, поставити Донцова під свій контроль, мали певний – хоч я не схильний його перебільшувати – вплив у тому числі й на інтелектуальну історію українського націоналізму. Правда цікаво? Для мене це теж було дуже цікавим.
«Концепція інтеґрального націоналізму і зараз видається оптимальною методологічною й теоретичною основою для дослідження радикальної течії українського націоналізму»
– Пане Олександре, на кінець прошу Вас розповісти про книги, які би Ви рекомендували прочитати тим, хто хотів би займатися українським інтеґральним націоналізмом та загалом європейською радикальною правицею.
– Для початку «скромно» порекомендую свою книгу «Український інтегральний націоналізм». Але, як на мене, найкращою книгою, яка дає загальну історію радикального українського націоналізму, починаючи від його зародження і аж до придушення радянськими органами на початку 1950-тих років, є книга Мирослава Шкандрія «Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature, 1929-1956». Я рецензував цю книгу і дійсно вважаю, що із узагальнюючих праць, це найкраща на сьогоднішній день. Я рекомендую її прочитати, адже, якщо ідеал неупередженості для історика недосяжний, то книга Шкандрія принаймні наближається до цього ідеалу. Він не впадає ні в очорнення, як, скажімо, Россолінський-Лібе у книзі про Бандеру, ані в апологетику, як скажімо праці В’ятровича й інших істориків, які намагаються ОУН звеличити і будь-що захистити її від звинувачень у насильстві, фашизмі і так далі. А Шкандрій, на мій погляд, хоча він і не професійний історик, а літературознавець, який виявився добрим істориком, показує, як треба писати про подібні речі. Це те, що стосується історії українського націоналізму. Якщо ж говорити про книги, які на мене вплинули, то це книга Олександра Мотиля «The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919—1929», яка простежує процес зародження ОУН і формування її ідеології. Також книга Джона Армстронґа «Ukrainian Nationalism». Зараз чимало критиків ОУН звинувачують Армстронґа, що він, мовляв, писав у дусі Холодної війни. Це спірне питання, але у всякому разі концепція інтеґрального націоналізму, яку Армстронг застосував для дослідження ОУН, мені і зараз видається оптимальною методологічною й теоретичною основою для дослідження радикальної течії українського націоналізму. І Армстронґ справді в 1955 році написав дуже добру працю[8] про український націоналістичний рух часів Другої світової війни. Вона витримала кілька перевидань і, незважаючи на те, що Армстронґу недоступні були радянські архіви і що в методологічному плані, в публікації джерел та встановленні фактів історична наука пішла далеко вперед, все ж таки ця книга зберігає свою вартість. Якщо говорити про ширший контекст – контекст інтегрального націоналізму і фашизму в Європі, то дійсно декілька книг справили на мене великий вплив. Це найперше давня, але класична праця Карлтона Гейза «The Historical Evolution of Modern Nationalism», де автор визначає стадії еволюції націоналізму. Власне він впровадив поняття інтеґрального націоналізму, яке я вважаю доволі корисним. Ще варто згадати книжки і статті Роджера Ґрифіна, зокрема його теорію палінгенетичного ультранаціоналізму.
Ці праці я би справді рекомендував тим, хто цікавиться інтелектуальною історією ультраправих та ультранаціоналістичних рухів. Я далеко не у всьому погоджуюся з усіма згаданими авторами, але їхні книги і статті написані не лише зі знанням фактичної сторони справи, а й на дуже добрій теоретичній основі.
– Дякую Вам за розмову!
Розмовляв Олег Гринчук.
У публікації використано світлини з приватного архіву Олександра Зайцева та з відкритих джерел.
_____________________________
Олександр Зайцев – історик, доктор історичних наук, професор кафедри нової і новітньої історії України Українського католицького університету. Спеціалізується на політичній історії Західної України міжвоєнного періоду, українському інтегральному націоналізмі. Докторську дисертацію на тему «Український інтегральний націоналізм (1920—1930 — ті роки): генеза, еволюція, порівняльний аналіз» захистив у 2014 р. На її основі була опублікована книга «Український інтегральний націоналізм 1920-1930-х років: Нариси інтелектуальної історії», яка здобула премію Канадського інституту український студій за найкращі українознавчі наукові публікації в галузі гуманітаристики та соціальних наук. Автор низки важливих статей, зокрема: “Ukrainian Integral Nationalism and the Greek-Catholic Church in the 1920-30s” (Catholicism and Fascism in Europe 1918-1945/ Ed. by J. Nelis, A. Morelli, D. Praet. Hildesheim; Zürich; New York: Georg Olms Verlag, 2015. 389-401), “Fascism or Ustashism? Ukrainian integral nationalism in comparative perspective, 1920s–1930s” // Communisе and Post-Communist Studies, XXX, 2015). Стипендіат Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта (2000, 2014), стажувався в Українському Дослідному Інституті Гарвардського Університету. Живе і працює у Львові.
________________________
[1] Див. Манфред, Альберт Захарович. Наполеон Бонапарт. Рипол Классик, 1973., Тарле, Евгений Викторович. Нашествие Наполеона на Россию, 1812 год. АСТ, 2009.
[2] Див. Утченко, Сергей Львович. “Юлий Цезарь.” (1976).
[3] Юрій Ґроссман (1919 – 2003) – історик, у 1971-1989 роках завідувач кафедри історії стародавнього світу і середніх віків. Досліджував аграрні відносини у Східній Європі .
[4] Володимир Ільїн (1949) – український філософ, дослідник філософії економіки. Досліджує феномен грошей.
[5] Василь Інкін (1922 – 1999) – історик, вивчав середньовічну історії міст Західної України (зокрема Львова), а також соціально-економічні відносини й звичаєве право у Прикарпатті.
[6] Юрій Сливка (1930-2017) – історик, дослідник революційних рухів на Закарпатті й Східній Галичині у 1920-1930 рр.
[7] Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми / Бондаренко К. // Українські варіанти. – 1997. – №2. – С. 81
[8] J. A. Armstrong, Ukrainian nationalism, 1939–1945 (New York, 1955); idem, Ukrainian nationalism, 2nd ed. (New York, 1963; репринт, Littleton, Colo., 1980; 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990).
